Є мова – є народ, є нація. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 3 бер. 2018 р., 04:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 бер. 2018 р., 04:25 ]

Здавалося б, проста і зрозуміла річ: мова – та особливість, без якої, по-перше, нема людини і, по-друге, немає народу, нема нації...

 

І нині тисячі свідчень (на жаль, дуже багато), коли громадянин України, українець, живучи споконвік на етнічній території, говорить... суржиком. Не пояснюю причини цього явища, не вдаюся до емоційної нетерпимости – просто констатую прикрий факт, що українець нині не спромігся зрозуміти це ганебне явище і продовжує жити з ним. Не відчуваючи ні сорому, ні якогось дискомфорту. Очевидно, йде мова загалом про старше покоління українців, бо молодша генерація, все ж таки, в переважній більшості, має за собою середню (в інших випадках – початкову і неповно-середню) школи, в яких обов’язкове вивчення української мови. Звісно, вже в часи незалежности.

 

Бо в часи всіх окупацій України – польської, німецької, російської правителі робили все можливе й неможливе, щоб витіснити українську мову із щоденного вжитку, більше того – вдавались до заборон.

 

Польські окупанти на наших етнічних землях (Східна Галичина, Волинь, Закерзоння ­ там ще сутужніше) звели т.зв. утраквістичні школи, в яких дозволено один урок української мови вести українською, а всі інші предмети – лише польською. А окрім того, було ряд обмежень у культурно-духовній та господарській справах, коли влада вдалася до репресій, т.зв. «пацифікація». Проте вершиною польського расизму була зачистка на етнічних українських землях, «подарованих» полякам Сталіним, п.н.  «Wisła» з участю росіян, тоді вірних друзів поляків. Поза всякими сумнівами, так себе поводити міг лише окупант!

 

Німецький окупант придумував робітні бригади, в які насильно виловлював працездатних українців і відправляв у рейх на роботи. Щодо мови, то, як правило, панівною була німецька мова, подавалися переклади на випадок оприлюднення відповідних наказів та розпоряджень. Все населення, як і за поляків, кваліфікувалось, як бидло, придатне лише для фізичних робіт. Була видимість освіти на окупаційних українських землях, оскільки школи та гімназії перебували, як і за совєтів, під недремним оком спецвідомств.

 

Нарешті російська окупація (перше і друге т.зв. «визволення») знаменувалось одверто цинічним ставленням до духовних потреб нації, позначившись неймовірними вивозами українського населення у північні регіони імперії. А колосальна система ГУЛАГів наповнювалася українцями, які потрапляли туди або фактично без причин, або в покару за опір окупантам.

 

Інтенсивно режим застосовував штучні голодомори з метою фізичного винищення українців. Зрозуміло, що в цих умовах право української мови було розчавлене тоталітарною диктатурою.

 

Відбувалося вербування сексотів під загрозою арешту або й життя.

 

Вся ідеологія була спрямована на абсолютне прославлення «вождів», фактично катів народів, які потрапили під їхній лапоть і йшла в парі з глобальним стеженням за громадянами імперії, які не мали права мати свою власну думку, а лише ту, яку проголошували партія і надійний її «караючий меч» у формі спецорганів, які діяли впродовж усіх десятиліть російської окупації на наших землях, коли вона фактично була продовженням з моменту втрати Україною самостійности після поразок ще з часів Київської Русі і наступних катаклізмів, аж до ліквідації Гетьманської держави, поразок Хмельницького та Мазепи, нарешті, нашого національного зриву на початку ХХ століття. 

 

У написаних рядках немає прагнення висвітлити нашу історію, мета інша – нагадати читачам про українську мову, якій ціни немає і приводом цієї розмови є виданий минулого року у видавництві «Сполом» «Панегірик українській мові» Ярослава Бедрія, відомого прозаїка та поета, педагога, перу якого належить ціла серія підручників для коледжів та, зокрема, вже п’ятого тому книжки «Речення», в якому зібрані «почуті» і власного авторського творення крилаті вислови та фразеологізми, розміщені під різними рубриками, які засвідчують багатство вислову і думки українців.  

 

«Панегірик» складається на початку з висловів про мову, поданих у формі крилатих слів чи знаменитих рядків, іноді випадково римованих, в яких закладений зміст неймовірного, вічного значення рідної мови для людини від самого моменту її народження і до відходу у вічність.

 

Наступна частина «Панегірика» – метафорична і символічна розмова про Духа «Він ішов, він йде, він буде йти», який завершується знаменними словами із Святого письма і які, до речі, повторюються у тексті: «Я є той, хто Я є».

 

Третя частина «Гострі розмови» написана у формі діалогів чи навіть суперечок між «Правим», «Українцем», «Москалем», «Середняком», «Лівим» на предмет рідної мови, історії, правди і справедливости, тобто в обіг включаються «вічні» питання, життєствердження і боротьби. Ця частина пройнята історіософськими і культурно-духовними питаннями, на які автор прагне дати відповідь.

 

Завершальна частина «Панегірика» – «Короткі речення про мову та слово». Тут читач знайде по-справжньому свіжі вислови, що нагадують римські декалоги, вислови, сповнені рацією саме рідної мови, що є духовною сутністю людини від самого її народження і початку свідомого життя та в усі роки її активної діяльности. Це справді гімн, присвячений рідній мові, яка, порівняно з іншими мовами світу, сяє своїм багатством, колосальною синонімікою, образністю, духовними скарбами, закріпленими у слові.

 

Тут же є контрастні заперечення північного сусіди, який буквально щодо свого «язика» (зазначено, що худоба має язик, а ми, українці, мову!) блідне і нівелюється перед вибухом нашого слова в його буйноквітті нюансів значень і милозвучності.

 

Згаданий вище том «Речення» (упорядником усіх томів є Євген Тарнавський) автор присвячує молоді і в анотації, зокрема, відзначає, що «п’ята частина новітніх афоризмів, пов’язаних із минулим і сучасністю», викладає його погляд на події, в т.ч. й Другої російсько-української війни. Книжка адресована старшокласникам та студентам.

 

Перший великий розділ «Тезаріус» містить ряд тематичних груп, як, наприклад, «Бог», «Війна», «Велич», «Гаразди», «Гнів», «Гроші», «Еліти», «Європейський Союз», «Жінки», «Задоволення», «Інтелігентність», «Істина», «Коханки», «Краса», «Львів», «Майбутнє», «Музика» та ін., які вказують на широку тематику висловів, позначених історією, міжлюдськими контактами, філософією екзистенціалізму (буття і вибору), політики і особистого, на рівні серця та душі.

 

Останній розділ «Власне речення» містить 62 підрозділи без назви, лише позначені порядковими цифрами. Тут представлені різні тематичні групи з різними «сюжетами», що стосуються сучасности під кутом критичного зору об’єктивного спостерігача за «рухом» життя.

 

Автор послідовно вірний собі, тобто раз обраний принцип «запису» жодним чином не змінюється, але постійно змінюється тематика, підказана самим життям. Здається, аналога немає в європейськім письменстві.

 

Отже, про «Речення» Я.Бедрія може йти мова як про оригінальний задум і вдале його виконання. Важко прогнозувати наступні «записи», однак, ймовірно, вони продовжуватимуться, бо невичерпні події та «ритміка» життя, як і їх спостереження уважним оком і аналітичним розумом.

 

 1 березня 2018.