Другові (автор: Гетьманець Петро)

опубліковано 25 груд. 2012 р., 12:46 Степан Гринчишин

Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.

 

Завзяттям гірського орла

Ти перегриз свої кайдани,

збагнув всі кривди і всі зла,

відчув її столітні рани.

 

І ще тоді, як гот новий

кричав про згубу духа степу,

Ти взяв у руки меч святий

і звівсь сміливістю Мазепи.

 

Йшов сам в страшнім сполосі днів,

так вперто вів їх за собою –

багато вже твоїх слідів

луна піснями в тім завою.

 

Та ще не всю загладь широт

пройшов катам присудом смерти,–

веди ж ряди Ярем і Гонт,

і далі грізно так і вперто!

 

Залізняком же другим стань,

я буду лірником величчя

Твоїх боїв і цих змагань,

до котрих нас Вітчизна кличе!

 

Не може бути

Не може ж так буть!

П. Тичина

 

Не може бути, щоб в страшний цей час

вона лиш судоржилась в муці,

щоб проти згуб не підвелась

грозою світлих революцій!

 

Не може буть, щоб ленінський варвар

закатував Її в полоні! –

(Хіба не бачила татар,

жорстоких турків чи монголів?)

 

Не може буть, щоб синя шир степів

забула вже, як Січ боролась,

ходу Богданових полків,

Мазепи гнів, Петлюри голос!

 

О ні, не буть! не буть так, щоб Вона

лиш тяжко судоржилась в муці!

Ще вся Її широчина

дихне грозою революцій!

 
*     *     *
 

Сніг рипить під впертими ногами,

вітер щоки шалістю пече...

Так спокусно далеч мене манить,

така буйність в поглядах очей!

 

Вже давно в душі немає туги,

знов її ніколи не зрости...

Так спішусь тепер, неначе вдруге

не прийдеться степом цим іти!

 

Наче все, що я на цих дорогах

почуттям не смію не зайнять!

Так покірно стелиться під ноги

степова засніженая гладь!

 

Кати твої давно ослабли

 

Розхристана поривами вітрів,

освітлена загравами пожарів

призналась Ти очам моїм

кривавим жахом глуму й кари.

 

О, скільки ран, яке ятріння язв,

який печальний вид Твого обличчя!

Ідеш шляхом трагічних назв

уже не роки, а сторіччя.

 

Залюблена в пахучий чорнозем,

Ти стережеш його серпом і плугом,

і тільки мариш про Едем,

і тільки стогнеш в муках туги.

 

Доволі вже, збунтуйся, перекуй

серпи, плуги в гармати й шаблі!

Від чорних згуб себе врятуй –

кати твої давно ослабли.

 

Не дай себе розхристувать вітрам,

освітлювать страховищам пожарів!..

О розгорнись моїм очам

степовим подивом і чаром!