Дорога додому. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 20 лют. 2016 р., 10:54 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 бер. 2016 р., 08:39 ]

Зв’язкова Зоряна розповідає: «Коли я з’явилася з «штафетою» до Клима, то побачила з ним чужу людину. Ще більше здивувалася, що Клим розмовляв з ним німецькою мовою. Це був мужчина років сорок, принаймні так мені здалося, русявий, високий. Зодягнутий в німецьку солдатську форму.

 

Йшлося вже з літа під осінь. Погода стояла тепла, лагідна. Сонечко гріло, вже не пекло. 

 

Перед тим, як мала повертатися домів, тобто до себе; Клим, звісно, знав, куди я відійду. Він звернувся до мене:

- Повертаєшся до себе з нашим новим вояком. Він утік з полону і вже відзначився в кількох боях проти бушлатників в час облав. Має блискучий військовий досвід. Він готовий послужити для нашого визволення.

 

Для мене се була велика несподіванка. Досі чогось подібного в нашій сотні ще не було. Правда, іноді приходили наші брати із Великої України, були й кількоро жидів, але німця… то справді новина!

 

І коли ми під вечір вирушили до стоянки нашої сотні, німець намагався говорити. Мови я не знаю, отже, наша бесіда відбувалася за допомогою рук, окремих фраз, які запам’ятала ще зі школи.

 

На ім’я Ганс. Сказав, що він з Баварії. Гітлера, признався, не любить, бо загнав Німеччину в провалля. А ще говорив, що має сім’ю в Баварії: молоду дружину Елізу і малолітню доньку, нині їй (тут він зробив паузу, задумавшись) приблизно десять років. Говорив, що дуже тужить за своєю родиною. Що хотів би якнайшвидше опинитися дома. Він розуміє складність нинішньої ситуації. Українці добре роблять, що протистоять червоним. Їх він запам’ятав на все своє життя. Правду кажучи, він не хотів би багато про них говорити. Потім, усміхнувшись, сказав, що ми, українці, напевно, знаємо їх ліпше від німців.

 

Так поволі ми дійшли до нашої лісової стоянки. Сотник уже знав, що прийде новий воїн. Досвідчений.

 

Після ночі, частину якої провела в поході з німцем, вранці мені якось важко було піднятися. Але ж не залежуватися в бойовій обстановці!

 

На другу ніч значна частина нашої сотні вийшла на операцію в одне село, що при  трасі до обласного центру і впиралося в ліс, який підступав до самої дороги. Сотня там влаштувала засідку на частину облавників, які мали раннім смерком повертатися в область. На лісовій стоянці залишилися кілька вояків, зменшена вартова охорона, що знаходилася в дистанції від стоянки, двоє зв’язкових дівчат і я, третя.

 

До середини ночі сотня повернулася з успішної операції. Сотник відзначив сміливість нового вояка, який з власного кулемета поклав з десяток окупантів.

 

Так проходив час. Нарешті одного дня мене викликав наш сотник і сказав, що відповідно до наказу верховного провідника я зобов’язана вивести німця через зв’язкових до кордону для переправлення його додому. Мені невідомі справжні причини відправки вояка. Все виглядало природно. Очевидно, керівництво прагнуло себе застрахувати відносно витікання інформації на випадок, коли б німець знову потрапив до рук большевиків.

 

Я розуміла складність мого завдання: передача з рук у руки людини, яка, хоч і знає відносно наші умови і має великий військовий досвід, все ж таки, викликає певний сумнів щодо залізної стійкости чужинця.

 

Я не була впевнена, чи немає й іншого наказу, бо таке буває. Якщо неможливо переправити за кордон, то слід його знищити…

 

В усякому разі я прагнула якнайкраще виконати наказ.

 

Одної ночі ми залишили сотню. Необхідно було за одну ніч пройти приблизно двадцять п’ять кілометрів і передати його іншій зв’язковій.

 

Під сірий ранок ми підійшли до місця призначення. Я передала вояка в руки Оксани. Таке було псевдо дівчини, яка нас зустріла. Вона, певна річ, була поінформована, хто ми і що далі вона має чинити. Їх я залишила, а Гансові сказала: «Нехай вам, Гансе, допомагаю Бог. Щасливо дійти додому!»

 

Розповідь Оксани: «Я прийняла вояка з рук Зоряни. Трохи німецькою я розмовляю. Отже, запропонувала воякові, все ж таки, в цю ніч відпочити, а на другу ніч ми мусимо зробити стрибок аж під кордон. Крім того, я йому запропонувала переодягтися в цивільний одяг, аби, на всякий випадок, він не кидався в очі. Для цього я вже приберегла одяг.

 

Переодягнутий, Ганс виглядав на нашого чоловіка, якби не чужа мова, йому легко було б сховатися серед наших людей.

 

Наш «стрибок» за одну ніч був дуже обтяжливий. Темп ходи швидкий. На транспорт, певна річ, годі було розраховувати. Хоч в мені теплилася думка зустріти в дорозі вантажівку, аби вона нас підкинула пару кілометрів. Я спитала Ганса, чи він насмілився б зі мною сісти у вантажне авто. Він подумав, спитавши: «Ти впевнена, що це безпечно?» Я похитала заперечно головою, але сказала, що наш похід був би прискорений. Тобто ми обоє вагалися. Треба покласти надію на власні ноги.

 

Перед досвітком вийшли на лісове пограниччя і, лежачи в густих кущах, спостерігали за прикордонниками з нашого боку. Тобто ми дивилися на шміраків, які періодично, в межах півгодини, то появлялися на цій ділянці, яку ми спостерігали, то зникали знову на півгодини. З чеського боку не було нікого. Отже, можна розраховувати, коли пересікти кордон. Тоді якихось особливих перепон тут не існувало. Були, звичайно, кільчасті дроти, прикріплені в укопані в землю дерев’яні стовпи, і заросла травою та бур’янами улоговина, що її ми намітили для переходу. Тут я мала розпрощатися з Гансом. Далі все залежало від його оперативности. Запас їжі він мав на кілька діб.

 

За дротами простягалася чеська територія. Тобто перед Гансом існував ще один кордон – і вихід в баварські ліси. Це вже майже дома.

 

Я розпрощалася з Гансом. Нагадала йому, що фіктивні документи, видані баварським лісництвом, йому пригодяться лише в крайньому випадку. Він розумів, що слід уникнути будь-яких контактів з людьми на чеській території.

 

«Залишається чи не найважче, – подумав Ганс¸ коли перебрався, повзучи під колючою загорожею і швидко виходячи з прикордонної зони, – без провідниць, без моральної підтримки. Я вдячний українським дівчатам. Вони рятували мене, як могли. Тепер я сам один, як палець…»

 

Ліс беріг його. Дорога лежала на захід. Стояла тепла осіння ніч. Ніщо не затримувало в дорозі додому.

 

«Треба вийти до німецького кордону: місцевість ніби подібна до баварських лісів. – Ці думки ніби заспокоювали його. Правда, вночі легше: навряд чи він зустріне зараз живу людину. Але зустрічей треба уникнути. Він ішов швидко. Серце хвилювалося майбутньою зустріччю з родиною, від якої не мав чуток років з три, відколи потрапив у полон, а відтак у підпілля. «Як вона там, моя люба Еліза. О mein Gott! Як я стужився за тобою!  Моя донечко, meine liebe Engelchen, ти питатимеш: – Wer ist dieses Mann ? Ja, Ja,

Das ist deine Vater!

 

Снується в моїй голові ця незвичайна зустріч. Повернення додому… Але ж як сприймуть мене американці… Звичайно, вирвався з большевицької кормиги. Може, я ще зарано обмірковую цю зустріч. Мені ще треба подолати кілометри лісами, без зустрічі з людьми.

 

Харчів у мене ще на одну добу. Що далі? Шукатиму в лісі.

 

Починає світати. Ще трохи і мені треба знайти на цілий день надійний притулок. Перепочити. Спати!! Набратися сил для дороги.

 

Он там повалене велике дерево, крислатий вершок не досяг землі і затримався, лігши на великий камінь Якщо залізти під стовбур, прикритися листям і сухим галуззям – ніхто не знайде. Так і зроблю, бо вже ноги не тримають, і настільки ясно, що будь-хто може з’явитися в цю пору…»

 

То був надійний сховок.

 

Ганса зразу схилив сон, як тільки він сховався під стовбуром і обклав себе торішнім листям, примостившись заснути.

 

Коли почало темніти, Ганса збудив поштовх усього тіла: він швидко прокинувся, але, не відкидаючи листя, обережно приглядався навколо, чи немає непрошеного гостя. Нікогісінько!

 

Встав, обтрусив листя, забрав торбину і швидким кроком направився в гущину ліса, що скривала його від зайвих очей.

 

Впродовж ночі він нарешті дійшов до кордону. Ця місцевість йому знайома. Звідси рукою подати до його села. Село Walddorf знаходилося недалеко кордону. Тут ліс підходив майже до села, але з пагорба легко можна побачити садибу. Кордон – загалом майже умовне розмежування. Щоправда, тут колючого дроту не було, лише стояли невеликі стовпці, які значили кордон. Полежав у кущах з пів години, спостерігаючи за прикордонниками, які переговорювалися на подвір’ї будинку, зафарбованого в біле, що світилося в темноті, і критого червоною потемнілою черепицею; Ганс добре пам’ятає цю будівлю – адже він, Ганс, майже дома.

 

Коли ж Ганс переконався, що прикордонна сторожа й не має наміру виходити з території будинку, він схильцем перейшов кордон і опинився на залісненому пагорбі, з якого видно вдалині його садибу.

 

Серце калатало, а він пильно вдивлявся в далечінь, може, когось побачить в садибі. Як довго довелось напружувати зір, він не пам’ятає, коли в якусь мить він побачив двійко дітей. Так, це його Ангела, його ангелятко, як він її називав, а поруч білявенький хлопчик років чотири. Вельми здивований – чиє це хлоп’я? Він продовжував вдивлятися, але раптом на очі напливла волога. Ганс спустився з пагорба і поспішним кроком наближався до садиби. 

 

Він перейшов дерев’яну хвіртку, так добре йому знайому, аж тьохнуло в серці, несміливо ступив на подвір’я.

 

Чи стук хвіртки, чи щось інше – і діти глянули в його бік, раптово ніби скам’янівши чи то з переляку, чи з несподіванки.

 

Ангела скрикнула:

- Mama ! Mama!!

 

На порозі постала Еліза. Струнка, вся в білому. Лише світле волосся біля вух сріблилося, як осінні пасма туману.

 

Вона стояла спаралізована. Заклякла на своєму порозі і дивилася великими каштановими, широко одкритими очима на Ганса, ніби не впізнавала його, не вірячи своїм очам.

 

Раптом вона кинулася до нього і, ридаючи, впала на коліна перед ним, воїном війни, що знайшов дорогу додому після апокаліпсису крові, вогню, смертей.

 

Він теж опустився на коліна, обняв Елізу і, крізь її розпачне ридання ловив слова. «Нans, meine liebe, miene kleine Knabe…Bolschewistische Gewalt. Gewalt!!! Gewalt!!! Entschuldige, meine Liebe! Gewalt…»

 

Він просив, благав її заспокоїтися. Він ніколи не покине її. Передихнувши, сказав: «Hansdas ist meine Sohn

 

Війна, яка клекотіла над ними і в них, в цю мить закінчилася назавжди і ніколи не повториться, бо вони, живі люди, пережили і вижили, щоб вона ніколи не повернулася…

21 березня 2015.