«Добра дитина». (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 20 лют. 2016 р., 10:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 квіт. 2016 р., 09:37 ]

Хлопець з’явився в селі, коли гурми жебраків з сірими полотняними торбинами розбрелися по всьому західному краї в пошуках хліба і будь-якої поживи. Голод – страшний, жорстокий пан. Він з ніким не жартує. Не веде переговори. Не просить. І не дякує.

 

Село розкинулося в довжину приблизно чотири кілометри над спокійною в літній і не мокрий час річечкою, котру місцями прямо можна й перескочити, не замочивши ніг. Але в іншій, просторішій місцині, не стиснутої із східної частини невисокими подільськими горбами, а з іншого, західного – городами, заростями під похилими, ніби зажуреними вербами, крислатими і присадкуватими, як говіркі баби на базарі, ця спокійна річечка розпливається в невеликий став.

 

Село, отже, не було зовсім бідне, але й багатіїв тут теж не водилося, хоча тих заможніших після другого т. зв. визволення східними братами вже обізвано куркулями. А це одне вже дало підставу незабаром вивезти в Сибір. Тим більше, нова влада пантрувала за лісовими хлопцями і за тими, хто їм допомагав, а цих називали «бандпасобнікамі». Тому й багато інших причин привели до того, що сільський люд жив у тривозі. Бо хто його там знає, чи ти завтра також не поїдеш туди, як говорилося, де Макар телят ганяє…

 

Як би там не було, але хлопець з тих сотень і тисяч «мішечників» вступив на подвір’я однієї господи. Ніхто тоді не замислювався: чому саме до Притуляків? Та й ніхто хлопця не питав. Видалося воно таке мізерне, збідоване злиднями, худеньке, з чорними очима, як терен, і блідим личком, на якому ось-ось появляться волосинки першого заросту, який у майбутньому вимагатиме гострої бритви. Та про майбутнє ніхто й не говорив. Тим більше прибулець. Яке там майбутнє, коли одне – треба вижити! Пережити сей час. А там буде видно.

- Як тебе звати, хлопче? – звісно, перший спитав господар Іван.

- Володею, – тихо і несміливо проговорив він.

- А-а-а, – протягнув господар Іван, – се по-нашому буде Влодко, в нас навіть кажуть Владик, ну, грамотніше – Володимир. – На хвилину замовк. Стояла в хаті тиша. Всі, хто тут був, дивилися на нього. – А потім додав:

- Гарне ім’я дала тобі мама.

- А звідкіль ти, Влодку, будеш? – спитала господиня Ганна.

- Та з-під Проскурова, з одного села. Там зараз дуже сутужно…

- Господи, знаємо, що на цім світі робиться, – співчутливо промовила господиня Ганна, і подумала про своїх двох дорослих синів, які в лісі, ляда (кожної хвилини діал.) день готові до лиха. Поки лиходій тут розперезався…

 

Згадка блиснула в голові пані-матки і зникла, напевно, кожного разу слід лишала, але його ніхто не бачив. Тільки почала сивіти.

- Що ж би ти міг робити в нас по господарству? Воно невелике, – говорив Іван, поглядаючи на хлопця, – пара худоби, є пара коней, в хліві поросята, кури та індики, качки та гуси… Розумієш, щось чоловік мусить мати, аби вижити.

 

Хлопець ствердно кивнув головою. Подумавши, несміливо сказав:

- Та я міг би пасти худобу, ходити за нею, прибирати в хліві…

 

Господар усміхнувся:

- Так, так, се гарно. Порядкувати, кажеш – «прибирати», не зовсім воно підходить до хліва. Але я зрозумів. То добре. Залишишся в нас. А що би ти хотів за роботу?

- Ну, нічліг і якісь харчі… Аби перебути той час… – Не дивився на господаря. Очі опустив униз, на долівку. А потім промовив: – Ну, якщо порветься одяг чи взуття, то якось його замінити… – він ніби вибачався за те мовлення.

- Добре, – сказав господар. – Поки тепло, будеш спати в стодолі. Там сіно пахне. А за зимна переберешся до хати.

 

Матка-господиня додала:

- Вдосвіта я готую сніданок, молоко й до молока. В обід всі сідаємо за стіл. Та й вечеря – як вечеря, вже в смерку, після робіт, коли день з Богом теж відходить на спочинок.

 

Володимир ловив її мову і дивувався, що про день вона говорить, як про живу людину. Він нічого не питав. Начебто його більше нічого не цікавило: тільки худоба, стодола, пастівник і тричі в день хата, поріг якої він щойно переступив. 

 

Господар Іван повів його по господарству, показуючи все та як слід робити.

 

Здається, все пішло добре. Так мимоволі пройшла думка в наймита, що став не просто пастушком, а майже членом цієї родини, як видно, людей добрих, відкритих до світу. І якщо були в них таємниці, то до пори – до часу він їх не знав та й чи навряд мусить знати, якщо сам цього не запрагне…

 

 Так міркували господарі. Наразі вони не задумалися, чи слід було це робити. Вони, як видно, керувалися співчуттям до упосліджених і нещасних.

 

***

Робота під руками хлопця горіла. Господиня не могла нахвалитися сусідам, яка то добра дитина: працьовита, послушна, поганого слова не скаже… А нині який світ брехливий, недобрий! Чоловіка готові втопити в ложці води! Господь послав нам допомогу. Мої орли виборюють свободу для всіх, але не кожен там, де вони…

 

Одної темної ночі тихо скрипнули сінешні двері і ввійшли в батьківську господу два орли, як два молодесенькі дубочки. Вони розглядалися по хаті, де не горіло світло для власної безпеки і тихо гуторили з батьками. Вони казали, що знають, що прибув до них хлопець «зі Сходу», але, напевно, треба було як слід добре подумати, чи його прийняти. Тепер, видно, ускладняться відвідини, бо хто його знає, що то за чоловік…

- Та то добра дитина, мої соколята, не бійтеся. Я ще не бачила такого працьовитого і доброго. То ж знахідка, а не втрата. Та нам стало легше, бо багацько роботи хлопець взяв на себе. Добра дитина!

- Буде видно, – сказав один орел.

- Я хотів би, щоб все було добре, – мовив другий орел, але в його голосі батьки вловили сум і тривогу.

 

На тому й зникли нічні гості.

 

А вранці прикотив на півтонці районний начальник з купою бушлатників, півдня тряс у сільраді посполитими господарями, вимагаючи виказати «бандпасобніков». І матюкався, на чім світ стоїть…

 

Час уже відрахував кілька місяців, відколи хлопець «зі Сходу» відпрацьовував чесно і добре і харчі, і нічліги, і все добре, що чинили для нього сердешні господарі.

 

Життя пливло своїм руслом. Та й ніхто не мав сили його зупинити.

 

Знову котроїсь ночі з’явилися в рідній оселі два орли. Вони говорили батьку-матері, що хтось в селі доносить, як тільки вони приходять до села.

 

Один орел каже:

- Вистежимо.

 

Другий орел додав:

- Начувайся, враже!

- Дорогі мої соколята, ви, може, переборщуєте, бо хто може точно доносити, коли ви невидимо приходите і відходите?

- Мамо, узнаємо! – два орли в один голос мовили, весело усміхаючись.

 

На прощання вони тихо-тихо, але, ніби здається, весь світ почув, разом проговорили, ніби проспівали:

- Слава нації!

- Смерть ворогам! – відповіли батьки, і голос їх, хоча й звучав зовсім тихо, але твердість почули не тільки сини, а й стіни, які оберігали таємницю родини.

 

Як на зло, ранком знову з’явився районний начальник з горлорізами і півдня вибивав «прізнаніє» з переляканих селян, тряс селом, як грушкою, намагаючись виявити хоча б кількох лісових хлопців і їх помічників серед сільського люду. Побиті до безпам’ятства ні слова не проронили.

 

Нічого в нього не виходило.

 

Але батько-мати турбувалися, і часто заходила думка, що їм доведеться манджати в  несходимі простори Сибіру…

 

***

Одного дня (це вже було під осінь) хлопець сказав господареві, що він дуже вдячний за перебуття в його господарстві.

 

«По всьому видно, що я вже міг би повернутися додому. Я скучаю за домом. Я побуду ще пару днів, може, до кінця тижня. Нині що? Понеділок. Десь так до суботи. І якщо ви не заперечуєте, то в кінці тижня я відійду».

 

Господар не заперечував. Сказав щось таке, що він його розуміє. Коли ж щось було не так, то хай вибачить. І щасливо повертається додому.

 

Одної ночі тихесенько підійшли орли до стодоли і півсонного вивели надвір, відтак без шуму повели його над річку до одної старенької верби з глибоким дуплом. Підвели під вербу і сказали витягнути папірець, котрий він там поклав.

 

Йому не залишалося нічого іншого, як пропхати руку в дупло і витягнути папірець.

 

Далі орли сказали прочитати вголос, що накалякано (так і сказали) на папері.

 

Володимир прочитав: «Сообщаю, что в среду снова пріходілі синовья».

 

Орли гостро вимагали сказати, хто відносив далі ці «сообщенія», але признався, що він не знає, хто відносив далі.

 

Сказали йому трохи постояти під вербою, а самі відійшли вбік і над річкою щось гуторили, але той не чув. Був ні в сих, ні в тих. Почав мислити про смерть. Але відганяв цю думку. Потім сів на землю, спершись об вербу, і заплакав. Вголос, примовляючи, навіщо він погодився. Голод-пан диктував йому йти в село. А начальник перехопив хлопця.

 

Підійшли орли і сказали йому йти разом з ними до ліса. Попередили: буде кричати, стане йому зовсім зле. Він сказав, що йому ніколи не було добре.

 

Невеселу розмову ліс накрив своєю гущавиною.

 

Березень 2015.