Дивний птах з людським обличчям. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 21 трав. 2016 р., 04:29 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 черв. 2016 р., 10:38 ]

Повість.

                                       Завіса тайну віддала,

                                       Упали завої й личини,

                                       Змаліли віри і діла,

                                       Згоріле витліло дотла –

                                       І ждуть за обріями чини.

Олекса Стефанович.

 

 1.

Навколо нас загадки і в нас самих – також. Однак і в цьому теж одна із тисяч загадок. Коли одного разу нічною літньою порою в одчинену квартирку сіла дивна птаха, то для Івана Запотічного вона й була загадка, яку він прагнув відгадати. Щоправда, Іван не переконаний, чи він снив, чи це тільки йому здалося, чи взагалі те, що побачив, – реальне. Все це не так уже важливо. Чорносизе пір'я вкривало того дивного птаха. Здається, сизого було більше, ніж чорного. Найдивніше те, що замість пташиної була жіноча голова. Великі темносині очі (такими здалися в півтемряві) уважно дивилися на нього, здавалося, заглядали в саму душу. Чорне, аж синє, волосся посрібленими хвилями переливалося на корпус птаха, перетворюючись в пір'я. Може, так здалося йому від місяця, який лив у кімнату срібний потік, і від нього й мінився птах сріблом. З'ява недовго трималася віконної рами, посиділа й відлетіла, безшелесно змахнувши широкими крилами. Пройма квартирки тепер самітньо гляділа на Івана і в нічне літнє небо, яке ніколи в ту пору року не буває темним. Іван залишався з високими стінами й широкими вікнами, що гляділи в парк, потемнілий в нічну пору, але небо світилося від міста, де всю ніч не гасли вуличні ліхтарі, викидаючи в небо відблиск на легкі, здавалося, нерухомі білі хмарки над парком, над будинком, в якому Іванові не спалося. Загадка тривожила його своєю невідомістю, чимось таким, що знаходилося в його нутрі, мовчазне й незрозуміле. Іванові здалося, що стіни й стеля ніби й розступилися, а він перенісся в інший, нетутешній, незбагненний світ. Тільки через якийсь час він знову повернувся в кімнату, відчув тихий віддих сплячої дружини. По той бік від неї навіть не долітав до нього ще тихіший віддих доньки в дитячому ліжечку. А в другій кімнаті з одчиненими дверима і місячним сяйвом ще спокійніше: старша донька-шестикласниця іноді говорила крізь сон, але цим разом там було тихо – одчинені туди двері не несли тривог, коли б там щось сталося. Тиша і спокій. Це й була відчуттєва, справжня реальність. Але Іван незбагненним зусиллям, може, й не залежним від нього, став між цими двома світами – тим, який щойно явився йому в образі загадкової птахи, і тим, щоденним, знаним і, як йому здавалося, відомим йому до найменших дрібниць.

 

Птах зник. Але він досі стоїть в Іванових очах. За весь свій тридцятип'ятирічний вік ще такого він не бачив. Звичайно, нікому про дивну з'яву не розказував: ні жінці, ні дітям, ні приятелям, бо навіщо? Ще чого доброго, зроблять його божевільним. Ніхто не любить незрозумілого, загадкового, що пояснити неможливо, бо так споконвіку ведеться в світі: досі в школах навчали вірити тільки в те, що поясниш, а все поза тим – нереальне. Іван засвоював ті шкільні правила з сумнівом і тому, може, й не належав до тих людей, які живуть за принципом "не помацаю – не повірю". Невірних Томів таки чимало на грішній землі.

 

Іван уже не міг забути з'яви. Вона повертала його думки до себе. Він замислювався про неї і, з ніким не ділячись своїми думками, відчув, що стає ніби чужим, стороннім серед рідних і знайомих. Тепер він дивився на себе і на свій світ, у якому досі жив, ніби збоку, звіддаля, звідки видно все ніби по-іншому, в якомусь нетутешньому світлі.

 

Цей стан тривожив: тепер він має свою птаху Про неї ніхто не сіяв здогадів, це й зрозуміло, бо й хто міг здогадатися про щось подібне? Навіть Іванову задуму, яка вряди-годи заполонювала його, найближчі люди вважали звичайнісінькою реакцією його на якісь там клопоти: то дитина захворіє, то ще там що-небудь... Мало що кидає чоловіка в задуму.

 

Коли б хто дізнався про справжню причину такого стану Івана, то, напевно, багато що змінилося б у стосунках до нього вдома і поза домом... Наразі птах став його двійником і чимось більше. Навіть не його. Бо   то було не тільки в ньому, а й над ним...

 

Іван, може, коли б захотів, міг прогнати птаха (так йому принаймні здалося). Правда, наразі він не хотів його проганяти, незрозуміло для себе самого відчуваючи, що прагне, щоб птах не покидав його. Він навіть не вмів пояснити, чому цього хоче. Більше того, він боявся його сполохати. Бо, здавалось йому, без птаха не проживе. Навіть дивувався, як він, після найкращих, бо веселих літ, – ні тоді, ні пізніше не здогадувався про існування дива, та й взагалі – як він досі міг жити без нього? І як же люди обходяться без птаха? Правда, він припускає, що, може, ще кому-небудь з'явився він і так само, як і його, легко заполонив, мабуть, назавжди. Але той хтось, як і він, мабуть, також не признається нікому-нікому. Однак він не певен, що ще з кимось приключилася подібна пригода. Виключність її хоча б у тому, що досі він не переконаний в повній реальности птаха. Хоча й запитує себе: "А думки про нього реальні?"  

 

І твердо відповідає: "Так, реальні". Отже, навіщо ставити під сумнів реальність птаха? Десь стирається грань між дійсністю та ірреальним, коли фантастичне є реальним, бо воно завжди з тобою... А думка – реальність? Ще й яка! Але ж спробуй доторкнутись її, відчути рукою, всім тілом... Нема нічого. І думки також різні: то як бездонне небо, то як гроза, то як пахощі весняних садів, то як лісові фіялки, то як свіжа брость, то наводять чорну тривогу від осіннього олов'яного неба, то навіюють якийсь, до кінця незрозумілий настрій сподівання чогось таємного, не висловленого словами... З цієї казуїстики він зловтішно глузував і радів, як дитина, бо знаходив підтвердження для себе здорового глузду цих роздумів. Про почуття годі й мовити, бо впарі з думками вони доповнюють дивний світ людей – таких, як він, не подібних до інших, бо в нього є птах без імені, але з людським обличчям. Виходить, він один-єдиний у всесвіті, не подібний до нікого. Хоч десь він вичитав, що в людей є двійники, подібні не тільки датами – днями й місяцями народження, знаками зодіяку чи ще чимось, але й смерти. Крім того – й долями, сім'ями, дружинами й дітьми і їх долями. Але Іван такого двійника не знає Він не такий, як інші – і це вже вельми серйозна проблема: адже його легко виловити серед інших людей.

 

Саме тепер він зрозумів, що його життя розділилося на дві половини: на ту, коли він не знав дивного птаха, і ту – під його крилом. Може, життя багатьох людей також так само ділиться, якщо багато людей має свого птаха? Але він вельми сумнівається в цьому, бо, можливо, має для сумнівів якісь підстави.

 

Одного разу він прокинувся зі сну серед ночі, весь залитий гарячим липким потом: його ж уб'ють, знищать саме тому, що він не подібний до інших. Адже був такий час, що... Словом, велика небезпека – бути собою: за будь-якою власною характерністю вбачали... небезпеку. Навчений не тільки своїм, а й чужим досвідом, Іван знав, що йому загрожує. Наразі ніби й все гаразд. Але ситуація, він вважав, несподівано зміниться, якщо хтось здогадається про його характерність. З'явився панічний страх. А відтак прагнення зіщулитись, скрутитись, як равлик, щоб ніхто ніколи не здогадався, хто він. Це був дуже важкий Іванів час. Клекіт тривоги котився в його нутрі, як брудна повінь з гуркотом кам'яних брил, з бурхливим шумом води, яка, скаженіючи, здавалося, прагнула залити його світ назавжди й потопити його з усією душевною й тілесною мізеротою... Він змарнів, зблід, ніби щойно звільнився з тюрми. Марія, його дружина, порадила звернутися до лікаря, та він відмахнувся від її настійливих нагадувань, мовляв, дурниця. Він знав причину свого стану – адже коренилася вона в його душі. Хто туди загляне, коли й сам не може до кінця збагнути свою душу?

 

В той час він відчував майже фізичну присутність птаха, і в уяві бачив темносині жіночі очі, як літнє нічне небо, які проймали його наскрізь і ніби запитували, чи зрозумів він прагнення птаха? Нічого не зрозумів.  Що від нього хочуть? Досить, що ввергли його в тривоги, хіба цього мало?

 

Іван прагнув відповісти на ці питання. Долаючи страх, він знов і знов запитував себе: що він мусить зробити, щоб позбутися страху? Та й страх, зрештою, не дилема в його виборі: як бути? У безнастанній праці думки він, нарешті, поволі виходив зі страху. Іван, звичайно, не хотів мати справу з тими, хто беріг, як зіницю ока, усталений порядок. Інша річ, Іван вважав, звичайно, що це ніякий порядок, але, власне, його думка, як і все інше, особливо його характерність, мали залишатися таємницею. Таємницею був, певна річ, і його птах. Не слід, звичайно, гадати, що то була легка справа. Ні. Йому довелося переборювати себе: не одна недоспана ніч, не один трудний день розорювали на його обличчі борозни зморщок, з'являлася срібна волосинка... Марія й колеги, особливо Ярина, бачили в ньому зміни, але вони не в поміч йому. Бо нічого не знали. Бачили: щось з Іваном твориться, але нічого не вміли вдіяти, допомогти йому, бо й не знали, чи потребує він їхньої допомоги.

 

Іноді таки прокидався в ньому звір страху. В якісь лише моменти, коли він, шукаючи людей, подібних до себе, як йому здавалося, занадто відкривався перед ними. Якраз тоді він найчастіше терся поміж людьми: він прагнув знайти хоча б далекого двійника, певна річ, за якимись тільки йому зрозумілими ознаками присутности дивного птаха без назви, але з людським обличчям. Гостра, як бритва, потреба гнала його на грань безумства. Бо інакше не назвеш, як безумством, поєднання двох стихій – вогню і води, вогню думки, на якій він згорав дотла, і заспокоєння, якого прагнув, як води у спеку, звіра страху і ангела тиші, за якою тужив, розтерзаний своїми тривогами. І навіть він, Іван, ніяк не міг збагнути цього поєднання Щось дивне творилося в його нутрі: птах кликав його в інший, ніби й нетутешній світ, звідки він з'явився, переливався в його крові безперервним клекотом дивних дзвонів і, здавалося, провіщав історію, яка ніколи не закінчується... Але раз плюнути – сповзти у вічну ніч безумства, що теж ніколи не закінчується, допоки він, дочасна, смертна істота, топче цю грішну земну долину...

 

Здавалося, заговорить він, простягне руку – і вже знайде того, кого вперто шукає... Але ж скільки разів він помилявся. Ну, ось як гарно бесідує з колегою Яриною, як мило усміхається вона, як іскристо зблискують її карі молоді очі. Якраз у них Іван прагне відчитати те, що записано в її душі: чи є там дивний птах? Може, ця дивна з'ява виявляється в неспокої Ярини, як і його, Івана? Він уважно дивиться їй у вічі і прагне зрозуміти тривогу, що ось майнула невидимим крилом. Що говорять жести? Блиск очей? Чи ховають вони таємницю? Спитай – і знайдеш відповідь. Ні, не спитав, бо небезпечно: навіть якщо Ярина й зрозуміє, що він хоче від неї, то це ще не значить, що вона відповість: так, я така ж, як і ти. І непевність його стримує. Бо що станеться після того? Ярина просто відійде від нього. Або подумає, що він... хворий. Якщо навіть нікому вона й не розкаже, то вже після цього він, Іван, нездатний так само, як і раніше, вільно, без будь-якого внутрішнього стриму, так же природно поводитись в її присутности. Бо в неї немає птаха, і він уже це знає. Вона не така  ж, як і він. Але Іван навіть не знає, наскільки вона буде щирою, одвертою.  Внутрішньо Іван бунтувався: Ярина – гарна, добра, щира. Їй можна сказати такі речі, що за них кримінал готовий – своя ж душа. Скільки вони разом щебечуть з Марією. Ярина частенько буває в них, і діти люблять її, як рідну. Лункий жіночий сміх – як скрипкове стаккато, і дитячий – як дрібні дзвіночки – лунає тоді в кімнатах. І на тобі – не може відкритися їй до кінця. На перешкоді стоїть, як не дивно, птах. Таємниця. Про неї Іван не сміє навіть заїкнутися. Це ж його перешкода, а не дівчини, цієї золотокосої і усміхненої, щирої, сердечної істоти. На диво стрункої, як... як... Які в неї стрункі, ніби виточені ноги, виліплені Праксителем. Він ніби вперше глянув на неї іншими очима. Як же він раніше не помічав її? Що сталося? Прилетів птах і змусив його дивитися на світ по-іншому, і те, чого раніше не помічав, постає в інших кольорах, в дивних вимірах. Не було б таємниці, Іванові й нічого домагатися від Ярини признання в її... таємниці. Невже дівчина живе без таємниці? Справді, так? Бо чого ж тоді Іван не сміє ступити крок далі – звіритися синьоокій білявці? І де та межа – у нього – довіри до неї? І де межа довіря Ярини до нього? Іван ще не збагнув цієї межі: будь він закоханий в Ярину і вона повірила б в його почуття, то невже щось змінилося б у... признанні про таємницю? А дівчина, якби була у нього закохана, призналася б? Якщо в неї немає птаха, то навіщо те кохання, що всіх – це напевно – зробить нещасними? То заборонена любов. Солодка, як мед, і гірка.

 

Немає любові на замовлення, хіба лише, як кажуть колеги, спортивний інтерес.

 

Іван на таке не йшов: перед очима стояв дивний птах і синіми, аж чорними очима проймав його наскрізь, вселяючи тривогу і дивну тугу за двійником. У ці тужливі хвилини він ще раз і ще раз думав про Марію.

 

Той час, коли вони пізналися (на забаві під Новий рік), таким далеким здався Іванові, як інша, заморська країна в синьому тумані, бо все дотеперішнє життя лежало на віддалі від того часу і до нинішнього незвичайного дня, позначеного присутністю птаха. Та й навряд чи зуміє Іван усе перебрати в думках і знайти причину того, чому він нині шукає двійника під безшелесним помахом крил невідомого птаха? Може, причина в суперечках, що іноді виникали між Іваном та Марією? Ніби й ні. Бо скажіть, будьте ласкаві, в кого все гладко і мирно? Та немає в усьому світі таких сімей – Іван у цьому переконаний. І все ж, мимо суперечок, Іван і Марія не розбіглися...

 

 

І тут ловить себе Іван на думці, що якраз це може статися, якщо він... зійдеться з Яриною? Правда, він не знає, чи вона цього хоче. А він? Ні, він ще не здатний на такий крок, бо його стримує таємниця, її не знає ні Марія, ні Ярина. Іван лише допускає, що станеться, коли б розкрився... Ні, він цього не зробить. Банальна річ: традиційний трикутник.  Але Іван не чує, не бачить птаха, який дав би знак, як йому чинити... А хіба те, що він ступив на роздоріжжя, не є причиною птах? Який заманює і... відштовхує... Тримає під своїм крилом і... відпускає... Роби, що хочеш – так або сяк. Маєш вибір – заспокій свою жадобу таємниці. Або, навпаки, змирися, живи, як підказує раціо. Жорстоке буття, позбавлене ілюзій, легкого серпанку далекого туману, що вкриває вечірньою тихою літньою добою вічнозелені гори з їх таємницею життя і смерти, з вічним шумом смерек, що навівають задуму. Вирішуй. Що, не чуєш, що мовить тобі птах? Невже оглух? Зачерствів за роки спільного життя з Марією? Невже ти на порозі... гріха? Чи на рубежі нового, невідомого, божевільно бажаного, але – нездійсненного? Бо є те, що в ньому і над ним. Спробуй вийти з тих помережаних стежок, може, більше незрозумілих, ніж заплутаних.

 

Іван не знайшов відповіді. Він кидався між людьми, затаєний в собі, одвертий і водночас підозрілий до кожного, непевний за свій крок і водночас гнаний нестримним бажанням знайти те, що шукає. Він слухав ґвар людей на гомінких вулицях міста-вавілону, де кожен біг у своїх справах, не мав часу на бесіди, які хотів би повести Іван десь у затишку від людського гамору, дзвонів трамваїв, скреготу залізяччя, що котиться повз нього, як апокаліптичні потвори, і заглушує його на віки вічні. Втекти від смороду автомобільних випарів і міських кльозетів. Від суматохи й товкітні. А ще більше – втекти від себе, від тривоги, що розпинає його на бездоріжжі до незнайденого двійника...

 

Здавалось, ось-ось він уже наблизився до цілі. А потім, як фата моргана, щезає ціль, і він залишається знову сам на сам зі своєю таємницею, до якої нікому нема діла. Він – одинак. Ніхто не хоче навіть глянути в його бік. Ніхто. І в цій страхітливій самотності він, як неприкаяний Марко, товчеться по світі, губиться у всесвіті, мов далека зоря, світло якої ще не дійшло до нашої планети, може, й не дійде за її, планети, життя, а якщо й дійде вже після Апокаліпсису, то ні для кого з землян не матиме значення. Бо всі будемо іншими і в іншому світі. Так і в його самотности немає кінця його мандрам, і його самотний голос ні до кого не доходить...

 

З невеселих дум виводить його, як блискавка, прозріння: так, так, він – самітник-вовк у своєму лігві. Приреченець. Ніхто не підійде, бо боїться, бо живе в царстві страху, а ще, крім того, навіщо клопіт, навіщо він комусь здався? На полювання він вийде сам. Він лише візьме рушницю – невідмовну і прицільну. З неї й пошле лише одну-єдину кулю в точну ціль. Стане ловцем. Хитрим. Підступним. Твердим у своїх намірах, мов кремінь. І мудрим, як змія. Рішучість і порив.

 

 2.

Бралося під полудне. Над дахами висить важке вогняне коло і сипле на будинки й людей свій жар, що прискає повсюди, пече на пошурганих плитах тротуару, знімається з розплавленого асфальту майданів сизим маревом, б'є жаротою в обличчя від чорних, натертих до блиску базальтових кісток на річищах вулиць. У таку пору, справді, хіба що сиди в кімнаті з заштореними вікнами і попивай прохолодну воду. Та це не для Ярини, хоч як не мучить літня спека, бо, по-перше, мусить відробити державний час, яким би не був осоружним цей відробіток, по-друге, не в її натурі вилежуватися на сонці в будний день. Вона не "службістка", правда, не відмовилася б від озера або річки. Як тоді з відробітком? Іван каже: "Хай йому грець, не втече". Гм, чого б такі наміри? Він сміється, ніби смішками хоче збути щось, про що, либонь, не скаже. Та на ньому написано: щось приховує, а думає – не видно. Не мудрствуй лукаво, бо і я не ликом шита...

 

Її думка перестрибнула в інший час. Тоді вона не мала шансів вийти з гри без програшу. Іван не винен, хоч його винуватила Марія, найбільше вона. Ярина їй це й сказала. Та аж змовкла від здивування. А Ярина, сказавши, й не встигла подумати, що Марія її не так зрозуміє. "Дурне бабство", – різко кинув Іван, вийшовши в другу кімнату, до дітей. А йшлося про її, Яринене, звільнення з роботи, бо тиснули ті, родом з пекла, хай не мовиться дурне слово Причепилися, як реп'ях кожуха. Хто ж міг її захистити? Іван? Сам же ледь не вилетів за... співчуття. Марія, що, не розуміє?

 

Може, й з того часу Ярина з Іваном якось по-іншому, ніж досі, в'язала мову, відчувши тоді його співчуття. Чомусь ніхто інший тоді на таке не спромігся. Однак зараз Ярина думала про Марію, і вона постала перед нею: "гарячі" (вони завжди такі) карі очі дивилися на неї і ніби вимагали – так, так, не просили, а вимагали – щось сказати. І те щось, видно, не те, що говорили тоді Яринині вуста і що мовив Іван. Гарячковий блиск карих очей бентежив Ярину. Ніби якась вина лежала між нею і Марією. І ще довго Ярина не могла позбутися відчуття "даремної винуватиці". Спробуй, поясни, коли ті очі не дають це зробити.

 

Махнула б дівчина на все те рукою, але чомусь не хотіла звідси йти, щось її тримало тут, як передчуття втрати, якої, звичайно, не хотіла зазнати і за якою, покинувши своїх приятелів, потім довго жаліла б. Може, це був егоїзм у тій властивій кожній людині мірі, якої не була позбавлена і Ярина. Як би не було – вона залишилась. Але тепер, приходячи до них, ловила на собі гарячий погляд карих очей, теплу (казала, "роззброюючу") усмішку Івана, ну, а щебіт дітей хіба не був винагородою за якісь ледь вловні нотки, тонкі, як павутинка, непомітні для інших, але тривожні, якісь непевні для Ярини? І йшли ті нотки від Івана та Марії, які, може, Богу духа винні, не йняли б віри її відчуттям, коли б вона в хвилини щирості звірилася б їм.

 

Отож тривога. Так тепер Ярина могла визначити свій внутрішній стан. Звідкіль загроза? Хто той, що несе тривогу? Як її уникнути? Не змогла знайти відповіді. І від того, а ще більше від власного безсилля вияснити цей стан, Ярина заплутувалалась в тих загадкових матеріях власного життя. Вигадкою власної уяви змогла б назвати всі ті химери, коли б не турбували вони її відчутно, настирливо, невідступно. І підступно – додавала вона в думках, але від того ніяк не ставало легше.

 

До того ж літня спека розтоплювала мозок, робила тіло лінивим і охлялим. Тільки вечір знімав гарячу пелену з усього: з напівсонних будинків, вулиць і майданів – і сквери наповняв таємничим прохолодним шепотом ожилого, прив'ялого за день, листя і невтомних закоханих. У вечірню годину оживала Ярина, бадьоріше думала про свій стан, і навіть їй здавалося, що вона позбувалася своїх тривог. Якби то не так, то не звучав би дзвінкіш її голос, не набрав би глибокого, грудного тембру, що виявлявся в моменти якогось їй властивого емоційного напруження чи піднесення, не ставав би її крок пружнішим і впевненішим. Десь дівалися нерішучість, сором'язливість, боязнь здатися занадто сміливою, і сміх, щедрий, як нинішнє літо, багате на тепло й синюватість далечі, котився, як скляні дзвіночки по шліфованих тахлях кришталю.

 

У вікна заглядав потемнілий парк, дуже поволі насувалися в кімнату літні сумерки; десь уже було після дев'ятої; з двору крізь одчинені вікна і високі засклені двері на терасу, викладену теракотовою плиткою-мозаїкою і обрамлену невисокою, виструганою з тесового каменя балюстрадою, неслися розвеселілі діточі голоси, тупіт ніг; а в кімнаті стояла якась тиха задума. Раптом замовкли всі – Іван, Марія і Ярина, і кожний думав своє, навіть радий, що гутірка якось сама собою обірвалася, але кожен не хотів уставати з-за столика, навколо якого вони розсілися невимушено. Час ніби зупинився на прузі дня і ночі, запавши у вечірній, ледь-ледь прохолодний плин хвилин, непомітних, не відчутних, заспокійливих. "Мирних", подумала Ярина, глядячи у широке вікно і одчинені двері, звідки йшла вечірня свіжість, і мимоволі милувалась буйними кронами, потужними стовбурами дерев, давніми, ніби вічними, бо відколи старий парк існує в центрі міста, здається, був і буде завжди. "Як і ми", знову подумала Ярина, і думка попливла з кімнати, не потребуючи підтримки людей, які щойно тут гомоніли, ні будь-чиєї, бо Ярина бачила її в зелених кронах, в самій миті, коли вони всі разом ось тут, в тому, що вона зараз думає, і навіть те, що її і тривожить і не тривожить... Може, тривоги її даремні? Бо, зрештою, ще не знає вона їх причини. І знову щось ворухнулося в ній, незбагненне, і від того, що вона не знала, як назвати це відчуття, знову стривожилась, глянула на присутніх, повела погляд у парк, на небо, що несло ще відблиск дня, хоч уже пригасав розпечений жар. В цю мить Іван скаже:

– Ярино, чого тривожишся?

 

Але дівчина не здивувалась, бо відчула, не розуміючи, що з нею коїться, що якраз це питання, поки Іван промовив уголос, почула раніше його голосу. Майже водночас Марія додала:

– Заспокійся, Яриночко. Чого ти?

 

Дівчина ще більше нерозуміюче, якось безпорадно глянула на Марію, бо те саме відчуття, як і з Іваном, пройняло її ще до того, поки сказала заспокійливо Марія. Ярина оніміло дивилася на Івана й Марію, і ще з більшою тривогою відчула незбагненну річ: вона ЧУЄ їхні думки Справді, Іван та Марія бажають їй добра, спокою. Вона дивиться на них, і думка пронизує її, як стріла: та це ж як одна родина – і я тут не чужа чужаниця Вона й каже:

– Ні, ні, поясніть... щось сталось... зі мною Ти чуєш, Іване, Маріє? – майже з розпачем. – Я... чую... ваші думки. Вона не одводила від них очей. У темряві біліли їхні обличчя, постаті ніби світилися в кімнаті від вечірніх зблисків, від ще не погаслого неба. І говорячи про себе, Ярина відчула, що вони знають усе те, що коїться з нею. Не тільки з нею.

 

Нарешті Іван, якось затинаючись, ніби перемагаючи себе, почав говорити, але раптом відчув, що даремне каже, бо Ярина вже знає його таємницю, досить тільки йому подумати про неї Але він раптом онімів: адже він знає, що думає Ярина. Але й на тому не закінчилося: Іван відчув, що знає він і думки Марії. Та ще більше: Марія читає також його думки. Гарячий піт виступив йому на чоло. Ніби забракло повітря. Здавалось, крізь вікно і двері ввірвалася в кімнату спекотна жарота. Тривога, нерозуміння того, що сталося, охопили його залізними обіймами, як поліцейські наручники – він справді задихався в кімнаті. Здавалось, наступає крах усього його життя; він ніби опинився на краю прірви, і тепер тільки від нього, від його стану залежить, щоб не кинутись сторчма в безодню безумства, в чорну яму безпам'ятства. Тепер уже Марія і Ярина разом майже водночас вигукнули:

– Спокійно. Бери себе в руки!

 

Не потрібно слів: Ярина й Марія це зрозуміли зразу, тільки промовили, а Іван уже зазделегідь знав, що вони скажуть. Та він знову поривався говорити, ніби забував, що слова зайві, бо дуже прагнув на себе взяти вину, хоч, по правді, не було його вини в тому, що прилетіла птаха. Марія і Ярина читали його думки, як і він їхні, тільки іноді вголос казали, щоб він не картав себе, бо всі вони знають, що сталося з ними... Іван це усвідомив. І все ж він отетеріло вдивлявся в жінок, знаючи, що все, що він подумає, що подумають вони, всі знатимуть. Це усвідомлення, зрештою, пройняло його, ніби грім з ясного неба. Вони оніміло гляділи на себе і знали причину – Іванову таємницю, що стала – тепер для всіх – їх таємною ношею. Тепер для них нема таємниць, немає чогось власного, інтимного, що не було б невідоме іншим. Вони – ніби оголена душа, відкрита для всесвіту. Випереджуючи час, який існує в земному, матеріальному триванні, в чіткому, з математичною точністю, вимірі, поєдналися вони духом, для якого немає ні простору, ні часу, бо він вічний, безсмертний.

 

Беручи на себе вину, невже Іван не розумів – біда чи щось інше, неймовірне, але, як видно, можливе, сталося з ними тут, у цю вечірню літню пору? Невже Марія і Ярина, заспокоюючи Івана в думках і в зайвих словах, прагнули повернутись до старого – звичного, буденного? Ні, вони не могли звикнути до незвичайного і загадкового. Але ж чи витримають вони, земні істоти, його сувору пробу? Либонь, їх майбутнє життя дасть відповіді на це та й інші питання. Наразі вони не знали, як їм жити, настільки несподівано приключилася з ними неймовірна історія, та й самі вони, правду кажучи, не були готові до чогось подібного. А втім, хто до цього готовий?

 

За вікнами пригасало вечірнє небо, темнів старий парк і тривожно скрикувала нічна птаха.

 

 3.

Знову піднімався літній день, ніби велетень, що трохи полежав на теплій землі перед тим, як гаряче кружало почне свій спекотний колообіг. Знову, як і щодня, виходив з дому Іван на роботу і ніс з собою нічні розмови-не розмови, бо не потрібні слова, коли бесідникам думки відомі без слів. Іван та Марія порозумілися: вона не запитувала, бо знала Іванову таємницю, а Іван, справді, отетерів від того, що сталося. Він був неспроможний що-небудь вдіяти, аби якось по-іншому склалася вся та неймовірна історія, бо він у ній не був ні початком, ні кінцем. Мабуть, це зрозуміла Марія, коли дізналась про Іванову пригоду. Як далі жити? – запитували вони, втім, не знаючи ні на йоту свого майбутнього в тій новій ситуації, коли, здавалося б, володіють могутньою зброєю. Якось Іван навіть запитував себе, чи має він право на таку силу? Але від нього не залежала та сила, хоча він повністю був у своїй волі, як використати її. Зараз він не був певен, чи потрібна вона, та дивна сила, що відкрилася йому в нежданий спосіб і ошелешила його своєю нечайністю і незвичністю. Поза своїм домом Марія та Іван зберігали дивну здатність і не зразу втямили, чому тільки вони читали чужі думки, а люди й гадки не мали про їхню здатність Звичайно, ні Марія та Іван, ні Ярина нікому не призналися в тому, бо годі передбачити наслідки такого признання.

 

Іван твердо знав: початок його історії, що потягла за собою ще Марію і Ярину, зв'язаний з дивною з'явою, але ж людям не поясниш, що сталося, та й небезпечно розкритися, бо ті, най ся не каже в білий день, в першу чергу загорнуть їх, аж загримить "Не лякай" – спроквола якось кинула Ярина, власне, усміхнувшись, подумала, глянувши на Івана, і не встигла почути відповідь, бо прочитала: мовчи, не говори нікому, бо буде нам усім зле. Однак і попередження (та й сама ж вбила собі в тямки, що ТО, либонь, залишиться без розголошення, якщо справді хоче уберегтися лиха) таки подіяли: вона мовчала, як риба. Однак важко звикнути до незвичного. А ще й до небезпеки, яка нависла над тобою, досить лише один-єдиний раз схибити...

 

Наразі не схибила. Та й Іван і Марія, ніби в змові приречених, берегли таємницю. Але троє втаємничених скоро відчули, що змарнують свій вік і талант, коли не вийдуть між люди... Не змовляючись, збагнули: вони покликані знайти однодумців або хоча б своїх прихильників і, якщо не розкритися, то принаймні розширити магічне коло довіря... Іван подумав: хто збереже їх від зради? І це питання, як меч, повисло над їхніми тривожними душами.

 

Марія подумки кинула в його бік: "Хіба годі без зради?" – "Ха-ха, – розсміялась вголос Ярина, і ніби кришталева тахля задзвеніла на весь світ: – Хіба ти забула, де живеш? Довір'я – ось сенс, шукаймо його". Вона дивилась на Івана й Марію якось проникливо і водночас тривожно, ніби передчуваючи грозу, таку жадану в спекотні дні. Грозою й не пахло; небо пекло, як розпечена чаша, переповнена гарячим трунком повітря, а тривога не сходила з голубих очей, потемнілих від передчуттів грози, якої прагнула потріскана земля. Ярина, либонь, не хотіла її, бо, може, й не готова зустріти в дикім шалу дві супротивні стихії – вогонь і воду... Та й прийняла б вона і грозу, коли б вона принесла в сліпучо-білих блискавицях справжнє озонне очищення і їхнім тривожним душам, і запеченій, спраглій благодатної вологи землі.

 

Розійшлися без будь-яких твердих намірів.

 

Найбільше з-поміж них уже усвідомлював Іван, що значить шукати довіря... Коли згадує свої митарства в пошуках двійника, йому аж недобре робиться, він не хотів би знову опинитися сам на сам перед усім світом: світ сам по собі і він, неприкаяний, сам, як палець... Тому і прагнув між люди – на роботу. Але опинившись в кімнаті зі співробітниками, мало не вмер...

 

ПЕРШИЙ, ЯКИЙ МАЄ НАЗВУ... Сидить поруч, і думки шугають навколо, як навісні чорні птиці.

 

"Коли ще раз потягнуть, то я вже не буду таїтись і викладу усе дощенту, що їх цікавить. Про нього знаю небагато: одружений з учителькою, звати Марією. Двоє дітей. Ще малі. Одвертий в розмові. Щось приховує? Може. Не знаю: в чужу душу не залізеш. Так, так, відстоював Ярину Безкоровайну, яку виганяли з роботи, пам'ятаєте? Не наші погляди... Слід було і його звільнити? Не знаю, може... "

 

ДРУГИЙ, КОНТРА ПЕРШОГО. З-під вікна сиплеться на Івана град невимовлених слів. "Вищий клас: не проведеш, бо знаю, хто ти. Вони тебе поставили тут для... Еге ж, хто кращий? Ні, не дамся одурити, бо тоді як мені жити?.. "

 

ПЕРШИЙ. "Непевність, підступність, недовір'я. Як тут витримаєш?".

 

ДРУГИЙ. "Подвійне коло: хто кого і хто проти кого? Соцзмагання".

 

ТРЕТІЙ НА ПЕРЕХРЕСТЯХ. "Будь мудрий – вийди з гри, де противник невідомий, а приятель – замаскований під ворога... Істинно сатанинська гра. Як бути? Не знаю".

 

Іван не йняв віри тому, що очевидне, як чорний світ без світла й просвітку. Чому так у нього виходить? Невже немає нічого кращого в цьому спекотному дні?

 

Десь у вухах ще тонко дзвеніла ажурна кришталева тахля. Від її чистих дзвіночків, ніби від джерельної води, очищалося запечене нутро; палаючі карі очі проймали його всепроникливим невидимим променем, а розпечене кружало неухильно здіймалося вгору все вище й вище і звідтам, з голубих висот, сіяло на нього загадку спеки. Він чув її, невмолиму жароту, ззовні, знадвору, навіть з-за вікон, глухо зачинених, і зсередини – з власних занадр, загадкових для нього ж, як і загадкова його нічна птаха. Чи виживе він у спеці? Чи переживе її? Те, що прочитав, розпікало його, як жар, кинутий в його нутрощі. І від тієї нестерпної спекоти він піднявся з крісла, кивнув головою ПЕРШОМУ – мовляв, давай вийдемо в коридор. Той піднявся, Іван прочитав думку: "Що він хоче від мене?"

 

Початок банальний:

– Ну, то як життя? – Іван іронічно споглядав на ПЕРШОГО, а той насторожено, не знаючи, навіщо Іванові його життя, кинув традиційно, подумавши "Хитрий який: невже здогадується? Звідкіль відомо?":

– Як у Польщі. – усмішка скривила худорляве обличчя.

– Ніби й жити можна, якщо не встрявати куди-небудь... – Іван стиха, явно натякаючи на те, що знає.

 

Той ошелешено глядів на Івана і не міг втямити, звідкіль відомо йому про сексотні справи. "Невже вони сказали Іванові?"

– Спокійно. – Іван мало не забувся не говорити більше, ніж скаже ПЕРШИЙ – Ніби чогось тривожишся. Я до тебе нічого не маю. Гадаю, й ти також... – Іванів натяк, хоч і замаскований, все ж прозвучав тут.

– Еге ж, – преспокійнісінько той, але ж брехні не міг заховати перед тим, хто прочитує його наскрізь, як книжку...

– Я не маю до тебе будь-якого зла – хіба сумніваєшся? Навіть забув і те, коли ти (пам'ятаєш?) не захистив Яринки.

 

ПЕРШИЙ вловив ніжність в імені дівчини, а Іван, похопившись, подумав: "Навіть це помічає". Але продовжив: – Сам знаєш, зовсім невинної... – Прочитав Іван: "невинної?” Диви, таки згадав. Отож щось знає".

– Та й не знаю причин, щоб ти міг і далі щось там, – зробив наголос на це слово, явно натякаючи на ту державну установу, що хребти ламає, – теє... – Іван говорив йому і чув його думки: "Агій, причепився, як реп'ях кожуха. Теж мені шукач справедливости".

– І справедливо було б покінчити з усім раз і назавжди. А це залежить не від моєї волі... – Іван глядів на нього, а ПЕРШИЙ знову побачив одверту іронічну усмішечку і в ній вловив зверхність Івана, який тут же погасив її, стлумив у собі, перемагаючи щось, що не мало слів ні для Івана, ні для ПЕРШОГО.

 

Той мовчав. Іван зате не вгавав:

– А ми могли б... якось по-іншому, з більшим взаємним довір'ям... – Іван не знаходив слів, бо чув: "Може, й справді... має рацію?" – Та й усвідомлюєш... причини недовір'я...

– Диви, як у ціль б'єш – сказав нарешті ПЕРШИЙ одверто й подумав: “Не дадуть. А я мушу вийти з гри".

– Та й хто перешкодить нам вийти з гри? – Іван у відповідь і глянув на вельми здивованого, зніченого, розгубленого чоловічка, який вже втрачав свою назву...

 

ПЕРШИЙ, який втрачав свою назву, відходив від Івана і чув на спині його погляд, а думка про взаємне довіря жевріла в ньому, розсіваючи дивний промінь, що проймав його незрозуміло, ніби вперше за все своє запаскуджене життя. Ніби й відкривалася щілинка для виходу в інше, не тутешнє життя, про яке хіба тільки мріяти.

 

Ще двоє на черзі, подумав Іван і ступив у кімнату, відчувши дві пари чіпких гострих колючок-очей і запитання: "Що сталося? Невже він хоче узнати правду? Ще один шукач правди. Одну таку вже вигнали. Поволі Іван глянув у їхній бік і раптом не захотів ворушити їх. Оси жалять і не несуть людям меду.

 

Однак жарота не давала Іванові змоги затихнути в осиному гнізді. Тому він ніби неохоче й проронив: – Хто шукає правди, той завше її знайде.

 

Ніхто не заперечив, не подумав, що з Іваном щось негаразд, бо ДРУГИЙ і ТРЕТІЙ сприйняли це на свою адресу. На знаючи відповіді, вони мовчали і кидали Іванові мовчазні питання, на які він мав відповідь, але вони здивувалися (бо не знали таємниці), коли почули:

– Не думайте, що зі мною щось не те: правда в тому, що ви не хочете правди.

– А ти... хочеш? – обидва майже рівночасно запитали.

– Видно, так, інакше я б мовчав, як риба.

– І не боїшся?

– Ні. – Але почув їх думки: "Не хизуй, смільчаку, небоя вовки з'їли".

– Є така приказка: "Небоя вовки з'їли". Але це мене не стосується.

 

ПЕРШОГО і ДРУГОГО Іванова відповідь ошелешила: він повторив їх думку. Але Іван спокійно продовжив:

– Невже ви не позбудетесь страху, принизливої залежности від... ну, знаєте, самі, без мене?

 

Вони мовчали і тільки в думках запитували: "Звідкіль він знає? Що сталося? Ті узнають".

 

У відповідь вони почули:

– Будьте спокійні, нікуди не піду скаржитись. Бо й навіщо? Тільки чи втримається дехто від скарг? Га?

 

ПЕРШИЙ сидів мовчки при цій розмові, і ніби щось прояснювалось в ньому: "Іван має рацію". І тут же почув:

– Гадаю, ти мене розумієш? І підтримаєш? – Іван не сумнівався у відповіді.

– Може, – сказав ПЕРШИЙ і подумав: "Ніби відлягло від серця".

 

У відповідь Іван лише усміхнувся і задумано глянув на ДРУГОГО і ТРЕТЬОГО, які сиділи ні в сих, ні в тих, не розуміючи, що сталося... Ясно одне: Іван знає їхню ганебну таємницю.

 

Іван змусив себе вийти з кімнати: він не хотів чути їхні думки, бо не був певен, як поведеться з сексотами...

 

Надворі не спадала спека. Палаючий диск сонця клав на бруківку гарячі покоси променів, які пропікали Іванове нутро нестерпним вогнем.

 

 Кривавий слід трагічних днів

 Шалено душу розпікає.

 Встає зоря на небокраї,

 Душа, що смерти не приймає,

 Веде нас в майбуття віків.

 

 4.

Ярина зібралася в місто: здавалось, хтось кличе її кудись, у невідоме. Попросту вона не захотіла лишатись на самоті з своїми думками, що не давали їй спокою: дивувалась своїй незвичайній здатности, що відкрилась їй в той особливий вечір, і не знала – радіти чи сумувати з цього приводу. Коли б не Іван, цього всього не сталося б... Гарячий літній день обдав її своїм теплом, і вона ніби вступила в повноводу гарячу ріку, і потік людей поніс її між берегами кам'яниць, з яких теж пашіла гаряч. Але Ярина не зважала на це: її захопили, як рвучкий потік, почуті думки, і вона раптом зрозуміла, що не зможе вже більше ніколи спокійно пройти тротуарами. Серед людей, як на великому торжищі, людський гомін посилюється безперервним потоком почутих думок, – вона, нікому невідома, пилинка у всесвітньому балагані, беззахисна перед потужним напором почутого, не здатна загубитись, затертись у товпі, забутися. Бо вривається в неї, ніби крізь розірвані шлюзи, могутній потік. Вона безсила відвернутись від нього, втекти куди-небудь – до повної тиші. Для неї не існує такого місця на землі. Тим часом тікати від людей було безумством. Як житиме без них? Це ж твої брати і сестри.  Такі ж, як і ти. Без них ти ніщо. Хіба не розумієш цього?

 

Раптом Ярину ніби вдарило по спині: думки, які вона почула, були настільки огидні, що вона не витримала, обернулась і глянула суворо ввічі субєктові – його очі, пробиваючись крізь блискучі скельця окулярів, здавалось, прилипнули до неї з своїми брудними домаганнями. Елегантний костюм, чорний дипломат у руці, чорні, либонь, заморські штиблети, – все окинула зором; але не розгубилась, таки випалила з люттю:

– Як ви смієте? Як вам не соромно?

– Ґражданочка, в чом дєло? – суб'єкт вдавав зовсім не причетного до інциденту.

– Як в чому? Нахабні домагання,  – люто Ярина.

– Развє я что-то сказал?

– Ще чого бракувало. Але ж подумав!

– А вам откудова, ґражданочка, ізвєстно, что я подумал? Пусть даже да, развє нєльзя?

– Нахаба.  Ще й шукає своє право.  Вдає з себе невинне дитятко.

– Ну-у-у, простітє, міла-а-а-ашка, за мислі суда нєт.

– Та яка я вам "мілашка"? Що за панібратство. Признався в гидотних намірах – і корчить з себе чемного кавалера. Мерзота!

 

Перепалка вже зібрала зівак, падких до скандалів. Почулися вигуки: "Правильно. Так йому і треба, дай йому! Інтеліґента корчить".

 

Хтось захищав суб'єкта: мовляв, навіщо причепилася "человєка"?  Хіба він винен? А хтось просто прислухався до суперечки, не займав ні одної, ні другої сторони. Ярина, не тямлячись від люті, готова була роздерти виродка, потвору за його уяву, за ганебну там, в його дурних думках, для неї ситуацію. Ставало небезпечно: товпа росла, ось-ось над'їде міліцейський патруль... Найкраще, коли б Ярина проштовхалась крізь зборище, але цього не сталося. Ще хтось підсміювався, хтось співчував їй, сміливій, що одверто стала проти хуліганства зальотника. 

 

І відійшовши, Ярина, напевне, заспокоїлася б... Але вже пізно. Як з неба звалився, прогуркотів "бобик", і з нього вистрибнуло кількоро міліціонерів, миттю влізли в гущу збіговища. І далі, як за якимсь сатанинським сценарієм, умить вона, не встигаючи отямитись, опинилася в "бобику", поруч з нею всадився той мерзотний тип. Як у сні, нарешті до неї дійшли слова, які одним потоком, ніби кулеметна черга, пронеслися: "разбєрйомса кто віноват канєшно канєшно разбєрйомса". Машина гуркотіла, в скронях гупало від збудження, тремтіло все тіло, як трепетний лист на вітрі, і тут же вона почула не вимовлене: "Ну, і дура, прістала, а я то в чом віноват – развє нєльзя смотрєть і прочєє. Тоже мнє б... хахлацкая.. " – Ярина не втерпіла, не тямлячись від люті, від того, що робить, імпульсивно вліпила йому по писку лоскітливого ляпаса. Тип заверещав: – Што ето такоє? Она нєнормальная. Убєрітє єйо от мєня. Она мєня убйот, сумасшедшая!

– Це тобі за паскудну лайку, мерзотнику!

 

Міліцейський супровід не встиг зреагувати: добре бачили – щось неладне тут, коли один мовчить, а ТА періщить його... Міліціонер, що досі сидів поруч затриманих, втиснувся між ними, перегородивши таким чином агресивні акції дивної дівчини. Він туманно здогадувався, що тут щось негаразд, але, може, й не вмів подумати: загадковість. Ці думки, власне, й насторожили Ярину, були ніби відро холодної води на її гарячу голову.

 

На велетенських просторах імперії нічого подібного досі не відбувалось, бо коли б було інакше, то, напевне, преса, яка б не була смиренна та ідолопоклонна, все ж таки, хоч якийсь натяк зробила б. Часами друкувались сенсаційні повідомлення про НЛО, ще там про щось загадкове, незрозуміле, що часто-густо використовували борзописці для глузування з людських забобонів, аби зайвий раз познущатися з "опіуму для народу". Сіра міліцейська мишка навіть не задумалась над цим – для неї то були настільки тонкі матерії, що навіть хоч на капелиночку не могли зворушити огрубілі від щоденної матючної роботи фібри його душі. Було простіше – бачити в дивній поведінці дівчини вар'ятку або запеклу хуліганку, яку вже ніщо не врятує: ні тюрма, ні могила... Єдине певне – Ярина ніде і ніколи не промине паскудства.

 

Невже це дон-кіхотство?

 

 5.

Ярина впала на тапчан, як мертва. Заціпеніла від образ, від брудних міліцейських підозр, які ставили стражів порядку в один ряд з цинічним нахабою, що набрав од неї гарячих ляпасів, вона втупила свій зір у стелю і ніби вся завмерла. Її думка настійливо поверталася в міліцейський відділок, де вона, загнана пташка, билася слабкими крильцями об знавіснілі кам'яні стовбища функціонерів, що прагнули докопатися до вини, ніби й забувши про справжнього призвідця інциденту. З їхніх думок і запитань вона зрозуміла, що їй слід якнайшвидше спекатися їх. Найбільше діймала її недовіра до неї, потерпілої. Хоч вилізи з власної шкіри – не повірять. Бо й справді, як повірити, коли вона не змогла розкрити таємницю.

 

Ні, не буде їй спокою від того пам'ятного вечора до кінця днів її і на всі часи. Прокляття чи дивний дар щасливої долі – прозирання в думки і душі? Не матиме вона відповіді на се питання – хіба не ясно, що все в тім світі має коріння, причини і наслідки? Тільки від цього не легше.

 

Десь там, за стінами кімнати, надворі, дзижчить свердло і вгвинчується в її тіло своїм в'їдливим, проразливим скреготом. Ярина спроквола відвертає голову від звуку, ніби звільняючись від нього. Але се омана, даремна спроба, як і даремне її прагнення відійти від себе, позбутися того, що в ній. Даремні поривання... І від цієї гіркої думки защеміло серце, ніби від стиску кам'яних брил, що звалилися на неї і придушили страшенним тягарем. Вона не витримує його, прагне звільнитися від нього назавжди, стати вільною, як досі, ще до памятного вечора. Вона не хоче залежности ні від кого: тепер Іван та Марійка мають над нею владу, як і вона над ними, тобто взаємна залежність зв'язала їх незримими вузлами, розв'язати, які, либонь, без взаємної шкоди навряд чи вдасться... І знову вона бачить перекошене від люті, налите кров'ю обличчя і чує злий, не людський, собачий голос: "Ми тєбя, хулґанку, засадім в псіхушку, нєнормальная. Развє тєбє нє понятно – только прізнаніє віни... да да да. Кто же в канце канцов віноват? Молчіш, потому что віновата – вот в чом дєло".

 

Здавалось, не буде кінця-краю паноптикуму сатанинських привидів, які мордують її, жертву, на диявольському  капищі четвертують ударами, як сокира, жорстоких слів, напоєних п'яною злістю, сліпою ненавистю до неї, невинної. Доведи свою невинність – і будеш вільною, але мусиш, щоб повірили, розкрити таємницю. Цього вона не сміє робити, бо запроторить і себе, і друзів у вічну тюрму.

 

Ярина втупилася в почервоніле від злости обличчя і, либонь, від якогось внутрішнього поштовху, що йшов десь із самих глибин невідомого, раптом стишилася, ніби зібралася в цупке, ядерне, невловне звіря, хоч і загнане ловцями легкої здобичі в глухий кут, але вже здатної на самозахист, бо на допомогу їй прийшов дар, яким вона ще не вміла користуватися сповна, як природною річчю. Вона прочитала думку стража порядку, який, дошкульно вражаючи її несправедливими словами і громовим басом, десь у закапелках своєї бюрократичної душі безперестанку вертівся навколо якоїсь Маргарити, загнаної на саме дно, як йому здавалось, нікому й ніколи недоступне. Ярина схопилася за неї, як за соломинку. І досить лише, ніби між іншим, кинути мимохіть одну-дві фрази: "Не кипіть, бо на вас давно чекають. Не гайте часу надаремне – краще віддайте його... " – як він, громогласник, умить замовк (грім слів одкотився геть за межу глухих стін) й отетеріло глипав на "хуліганку". А вона ще кинула: "Хіба не так? Пора вже йти до неї". В нього вже вертілась інша думка: "Невже знайомі?" Ярина, явно знехотя, знову докинула, ніби відповідаючи йому: "Ні, ні, знайомства в мене не такі. Але я... знаю... ". Страж мовчки машинально підняв трубку й промимрив: "Дєжурний, освободіть" і назвав Ярину, вдавано байдуже підписуючи якогось папірця і тицьнувши його дівчині. Накінець уже вдогін сердито процідив: "Больше нє попадайтєсь – хуже будєт". – "Бестія, ще й погрожує", подумала Ярина.

 

 6.

Марія цього ранку не забарилася в школу, хоча нинішній її "статус", либонь, не сприяв поспішности: голова уже зранку важка, непевність завтрашнього дня гнітила душу, а з пам'яти ніяк не сходила дивна історія трьох. Що тут гадати, коли все непевне: Іванова праця, постійна тяганина тих, щезли б вони з очей, як мара, та й вона, Марія з дрібними дітьми, як виживе, коли його, не дай, Боже, викинуть з роботи? З невеселим настроєм вона почала урок у 9 "Б" і незчулася, коли раптом прочитала змову: убити суперника. Вона аж задихнулася, а зір, ніби невидимий всепроникливий промінь, проймав клас наскрізь. Та вона, виявляється, не знала отих, що перед нею сидять. Хто втупився в неї, слухаючи, хто глядів на неї широко розкритими очима, але ж її не слухав, а один з них одверто, не зважаючи на ніщо, снував змову проти свого ж однокласника, колегу, можна сказати. Вже нема колеги. Нема однокашників. Нема товаришів. Є підле суперництво з приводу он тієї кралі-кокетки, що сидить за столиком у лівому ряді, в яку – Марія знала – закохуються наївні хлопчиська. Але вона, Марія, не знала, що інтрижки так далеко зайдуть. Вона, легковірна і безпечна, не здогадалась, що серед її вихованців можливе аж таке. Який же вона, до біса, вихователь, коли не змогла передбачити такої колізії? Ще тільки цього їй до щастя бракувало.

 

З нетерплячкою дочекалася дзвінка і звернулася до учня: гарячий блиск очей обдав її тривожно, насторожено-недовірливо.

– В чім річ, Богдане? чому такий, – вона закидала здалеку, сподіваючись, що рибка клюне, та й не хотіла зразу розкривати, що знає його наміри. Але рибка лише плюснула хвостиком:

– Нічого. – По паузі, не дивлячись на вчительку: – Або що? – І тут же Марія прочитала: "Яке їй діло до мене?"

 

Марія на мить розгубилась: як підійти? Що сказати? Вона не відпускала хлопця, прагнучи таки вловити рибку, але безуспішно. "Якого дідька вона хоче від мене?", і тоді випалила:

– Робити зло... Як по-твоєму, що це?

– Я ще не зробив зла. "Зате зі мною чинять недобре". І ще одна думка, поспішна вдогін першій: "Що вона меле? Звідкіль це, про зло?"

– Навіть якщо з тобою поступають не так, як ти вважаєш, – хіба це є підставою... до... " Еге ж, пішла читати мораль" А вголос прозвучало непевно:

– Якісь здогади – хтось, видно, наклепав... вам, Маріє Іванівно. "П'явка, присмокталась. Не витягнеш з мене ні-чо-го". Риба хвацько крутнула хвостом. – Заспокійся. Ніхто не підозрює тебе в злочині, якого ти... ще не зробив. – Марія навмисне зробила паузу, пильно вдивляючись в нього. Однак він не підняв голови, дивився десь туди, де літали його думки, які вона, певна річ, прочитувала, а він, наївний, гадав, що це його таємниця. А вертівся він навколо кралі, і каламутна хвиля заливала його, потопляючи в підозрах, непевности себе і всіх, хто б до нього не звертався. На хисткій бистрині, ясна річ, навіть він розумів, далеко не запливе, а йому ще судилася дуже довга дистанція – закінчення школи, навчання у вузі і, найімовірніше, армія... Як воно тоді буде? чи витримає він, чи такою ж залишиться його вибраниця? Миттю обертом все це пронеслося в його голові, і Марія лише лагідно, ніби по-материнському, промовила тихо:

– Не спіши, Богданку... Ти молодий, і весь світ ще перед тобою...

 

І тільки тепер він підвів голову: на неї блиснув чистий пломінь карих очей, де в глибині вогню яснів подібний до усмішки відблиск чи то вдячности, чи чогось іншого, що не мало слів, та й не прозвучало ні в його думках, ні в словах.

 

Марія глибоко зітхнула. А він без слів глядів на неї, але бачив ту, заманливу, завжди з дивною усмішкою Джоконди (він так і називав її). Зараз вона в такій блакитній далечі від нього, що не був певен, чи подолає її за всю провесну свого життя.

 

І все ж, вчителька не була певна, та й хто міг запевнити, що станеться завтра: чи не згорить він у власному пломені дотла? А що вона, вихователька, скаже про себе, про свою будуччину? Хто скаже, чи не спопеліє вона у власному вогні, що палить її дивним полум’ям невідомої, таємничої сили?

 

 7.

Івана Запотічного викликали ТУДИ, ДЕ МАКАР КОЗАМ РОГИ ВСТАВЛЯЄ. Для нього, звичайно, це не була несподіванка – він достеменно певен, після злопам'ятного діалога з своїми співрібітниками-сексотами, що вервечка не розірвалась, і наступні патер-ностери незабаром таки прочитають йому з усім притиском і звучанням. Ждати не довелось довго: тонконогий і довгий, як тичка, блідий, кольору місяця в зимову пору, типчик, з яким раніше він ніяк не мав справи, якось, коли Іван прямував на роботу, перестрів його, ніби давнього знайомого, і тоді все стало ясно: і хто се такий і чого йому треба від Івана. Щоправда, чого треба, ще не вирвалося з його паскудного рота, але ж хіба не зрозуміло, чого ж треба?

 

ТОЙ недовго з ним воловодився в маленькому кабінетику, обставленому простим письмовим столом всеімперської продукції ширвжитку і такими ж кріслами, витертими, либонь, і службою, і її жертвами впродовж їх матеріального існування. Про духовне тут годі не то що говорити, а й думати. Мельком ця думка промайнула в Івана і спіткнулась: Іван прочитав: "Я тєбя, сволоч, в тюрму посажу за твої фокуси с нашімі людьмі", але вельми люб'язно посипав, ніби посіяв:

– Ну, то як працюється, Іване Андрійовичу?

 

Іван випалив, ніби вистрілив:

– Мене сюди, я гадаю, не привели на роздибенди... – Але його зразу перебив:

– Не привели, а ми прийшли...

– Може, на вашій мові, – він з притиском вимовив ці слова, – означає саме так, а на моїй, – він знову зробив наголос, – означає те, що я сказав. Отож, – Іван не хотів, щоб він перебив, а тому говорив швидко, в нервовому темпі, – коли хочете знати, як працюється, то узнаєте: зле. Зле, бо заберіть від мене своїх сексотів і баста. Коли щось захочете узнати про мене, то довідайтесь не від них, нишпорків, які перекрутять справжній сенс, а від мене. Хіба не так?

 

Замалим щелепа не відвалилась од здивування: такого він ще не чув, хоча тут, серед глухих стін, він чув не одне і не від одного.

– Га, ще не чули такого досі? – Іван ніяк не вгавав і ловив, крім здивування, фрази "смєлий человєк, какой-то нє од міра сєво". – Не надійтесь, що ваші профілактичні розмови зарадять лиху. – Поправився: – Вашому лиху.

 

ТОЙ таки перебив Івана, схопившись за слово "лихо":

– Отже, ви вважаєте, що є лихо? Лихо в нас, а не у вас? Хорошо: є ми і є ви.

 

І тут Іван збагнув помилку (може, не помилку?) – протистояння. А хіба його немає? Було, є і буде. І спокійно, зиркнувши спідлоба, бовкнув:

– Лихо? Либонь, у тому, що ви ніколи не зрозумієте мене... – зам'явся, поправившись, – нас. І тут нічого не поясниш: уся історія пояснює, тільки її треба знати. "Вот куда закручіваєт і, может бить, прав на всє сто". – Проте Іван не повірив ні його словам, ні думкам.

 

Ні компромісу, ні каяття: компромісу немає між свободою і неволею, а каяття – лише перед власною совістю. Тут негідне місце для покаяння.

 

Щось мимрив функціонер диявола:

– Радий знайомству.

 

Відповіді він не почув: "Провалися ти в ад кромішній"

 

Спека вже спала. Пливла над містом вечірня туга.

 

Батько і син

Івась тримав батька за руку, а вона, шкарубка, мозоляста, повністю охоплюючи дрібну долоню, злегка тремтіла, і дріж текла по малій руці, як гарячий струмінь, обдаючи змаліле, знічене тільце млістю страху. Івась бачив перед батьком великі, вимазані зашкарублим болотом, зеленаво-сірі кирзяки, але очі боявся підвести вгору, бо там стирчав автомат, тицьнутий прямо в татові груди, і липкий, як смола, матюк стиг чорним мазутом у настояному полином повітрі. Здається, вони ступили з батьком на край прірви, куди за якусь мить обірветься він з батьком, а все інше вже не матиме значення. Кирзяки затупали в спориші, зі злістю, що переходила в лють, требовалі його, Івасевого брата – найстаршого. Івась не підводив очей, а лише чув глухі удари, і від того велика рука аж до болю стискала маленьку м'яку долоню, та Івась і не вихоплював її з тих болючих обіймів, бо се був один-єдиний тісний зв'язок між батьком і сином, як одне тіло.

 

Здавалось, грань між життям і смертю триває цілу вічність: удари не стихали, Івась відчув якийсь дивний віддих з хрипом, але не випускав руки навіть тоді, коли батько повалився в спориш. Тоді син закричав на весь куток, та й крик ніби загус у теплі, в матюках, у глухих ударах, що падали, не припиняючись і лютішаючи, видно, від власного безсилля, від дитячого крику. І крик лише обірвався страшним ударом кирзяка, який відкинув дитину геть в бур'яни, і тоді померкнув світлий день, зникли в мареві і тепло, і батько, і матюки, і млосна грань між життям і смертю.

 

 8.

Не то що Іван, вискочивши з кабінету-камери, заспокоївся, може, навпаки, гаряча млість обдала його, як повінь. Він достеменно знав віддавна, що не матиме від них спокою. Навіть таємниця не в силі їх спекатися. Що з того, що він знатиме їхні махінації щодо нього і його друзів? Що з того, що він володіє даром, якому хто-небудь позаздрить, коли б узнав про нього? Що з того, що він, Іван, не один одинак з цим даром, – коли навіть троє втаємничених таки безсилі змінити світ. У цьому він переконаний, як у таблицю множення. Наразі його не гризе сумнів щодо того, і, здається, ніщо не здатне підточити його зневіру.

 

І коли ввечері знову зійшлися втрьох, коли несамовита спека сповзла за гарячий обрій і місто ніби зітхнуло з гарячки, одкривши вікна і двері на балконах у затінений простір, де крислатилися липи й каштани, накриваючи своїми буйнозеленими кронами вибілені палючим сонцем будівлі, Іван ніби вгомонівся і відчув, що й Марія та Ярина начебто заспокоїлися. Може, видавав бажане за дійсне, бо й справді не певен, чи спокій постукає в його двері... Такі ж думки снували Марія та Ярина, запитливо глядячи на Івана, ніби він винуватець усіх їхніх історій. Може, десь поза цими стінами, далеко від міста, в інших краях і містах за голубою млою, щось інше діється з людьми – таке там, напевне, неможливе, – люди не мають їхнього клопоту... Може. Але Іван знає, що ніде більше у всьому світі з ніким не приключилася неймовірна історія, як з ними, бо інакше світ мінявся б не по днях, а по годинах, і ці зміни неслися б бурхливою хвилею до них, все перевертаючи на своєму шляху. Загадкова усмішка блукала відкритим обличчям Ярини; вона не мала що приховувати своїм друзям – Іванові та Марійці, як і вони, втаємничені, але безпорадні, справді, не знали, що чинити далі. Так, так, Марія, здається, зробила добре діло, опам'ятавши хлопчиська, зате Ярина замалим не скочила в халепу, а Іван, як на зло, причепився сексотів – що, захотів отак-о переінакшити світ? Та чхав він, сей знаменитий світ, юдоль сліз і скорботи, на всіх і на все – аби тільки все далі так крутилося, як досі. Лише на лоні Авраама матимеш спокій і благодать. І ніхто тебе не займатиме – ні сексоти, ні залицяльники, ні лицеміри і фарисеї. Так, се правда... Але ж... ми – жива плоть, і безсмертна душа прагне волі. То який там, до дідька, спокій? Усе – одне з другим, старе і мале, чоловіки і жінки – палахкотить у спеці прагнень. Де там той спокій?

 

З двору, з-за стін Іван чує дитячі голоси, що влітають у кімнату крізь одчинені нарозтвір вікна і двері – на терасу, і ловить себе на думці, що ніби вони всі пливуть, як велетенський корабель, у невідоме, де немає ні часу, ні простору. Так усамітнений і замислений, хіба він, Іван, байдужий до світу, хоча сей світ призначений для лона Авраама? Де кінець його мандрам між сексотами, між типами з кабінетів-камер, між його вимушеною двоїстістю? Початок є, а кінця не видно. Та й годі його передбачити в коловороті під'яремних днів і ночей під саваном непевности, взаємної підозрілости і сподівання найгіршого...

 

Цю думку почула Марійка з Яриною і обидві скинули очима на Івана, запитавши:

– Невже ти шукаєш оправдання для себе?

 

Хіба не він вився з болю від кирзяків, не падав від нудної млости? Не оправдання він шукає: щось інше він прагне – ви знаєте, чого я хочу.

 

"Хотєть нє вредно" – десь прозвучало в його нутрі, як виклик здоровому глузду. Тут наповнене цинізмом – хіба що се захист від себе самого.

– Не годиться тобі, Іване, вести суперечку з самим собою, – сказала вголос Ярина, а думка мимоволі шугнула: "Хіба зі мною не те саме? Що з нами робиться?"

 

Іван не втримав сміху:

– Мене застерігаєш, а про себе забула?

– Але вона має рацію в одному – справді, що з нами? – втрутилась Марія. – Ми чимось володіємо, а не знаємо, як найкраще скористатись і для чого, з якою метою? Може, ми не доросли до... як би то сказати... призначення?

 

І раптом вони замовкли, і думки, які чули, не давали відповіді на питання.

– Так, це серйозно – як далі жити? – Іван ніби підвів знаменник під їхні сумніви. А згодом, подумавши: – Та й... втрьох... не оберемося клопотів...

– В гурті й батька легше бити, – засміялась Ярина, і кришталевою тахлею котилися срібні дзвіночки, і кришталевий дзвін аж викотився надвір в принишкле надвечіря.

 

Марія й вставила, ніби між іншим:

– Нас троє, та все ж не одинаки...

 

Іван залишив жінок і ступив на терасу. "Чи не за безпечні ми, забувши, хто ми і де?.." Пильно вдивлявся в потемнілі кущі за терасою, в темнозелену, що вкривалася легкою голубою пеленою, стіну парку по той бік притихлої вулиці, і звідтам стиха доносилася музика, далекий шум міста, а з ним зливалися з другого кінця двору веселі дитячі голоси. І він відчув, як накочується на нього не забута ще з дитинства вяла млість, прокляття тих років, що не стираються в памяти.

 

 Батько і син 

 (Продовження)

Того дня батька таки не забрали опери. Либонь, самі ж вагалися, де той найстарший: його ж забрали в армію, але вістки від нього не було ні разу. Вони й кинули його лежати непритомним серед споришів у дворі. Мати ще зранку втекла з двору і досі не прийшла. Іван не пам'ятає, чому він не втік з матір'ю. Може, тому, щоб бути з батьком? Нині Іван також не пригадує, як і коли виповз із полинів. Але всю тодішню історію з батьком пригадує достеменно: скривавлений, він ще лежав у дворі, скоцюрбившись, і невідомо, як довго він там відходив, а дитина навпочіпки припала до нього, термосячи, благаючи встати, бо тих уже нема. Батько нарешті почув сина, бо ледь ворухнулася рука, трішки піднялася й тут же впала в спориш.

 

"Тату, – Івась, плачучи, – встаньте. Де мама? Чому її досі нема? Встаньте".  Він спробував взяти його за плечі, але вони були такі важкі, що голова хилилася до землі, як мертва.

 

Минуло трохи часу. Вже відкотилося сонце на півхлопа – від стодоли через гумнисько поклалася довга тінь на городи. Між тінню лежала  широка і довга золота смуга через весь двір аж до хати, і в тій смузі двоє – батько і син – спроквола, обережно ступали, обпираючись одне на одного, і малому здалося, що то він веде батька. Івасеві дуже боліло в боці – там, де прийшовся найбільше удар кирзяка, але він не плакав, лише постогнував стиха. Може, батько й не чув стогону, бо сам ще не мовив жодного слова, заледве переставляючи ноги, і тільки на порозі до Івася дійшло стиха батькове прокляття:

– Бодай їх Бог скарав тяжко.

 

Золоте кружало, що було поклало довгу стежку через весь двір, відкотилося донизу, і тепер у двір вступали тіні. Зараз вони ще були півпрозорі, рідкі, але поступово набирали густини, забарвлюючись спочатку в голубуватий колір, а потім темніючи аж до чорно-синього, густого, як настояне літнє повітря. Івась знав, що вже в ту пору оперів зі села здуло, ніби вітром.

 

Батько і син пережили ще один день.

 

Миттю рвалося передчасно, як тонка вервечка, його дитинство. Невже він не відмолив тоді її, тонку вервечку батькових днів? Та ж не забув він ні своїх щирих молитов, ні недитячих проклять.

 

 Кладеш молитву в чистій вірі

 На спопелілім вівтарі.

 Душа відкрилась на зорі

 До ласки в ранішній порі,

 Не забуваючи про звіра.

 

Іван довго ще глядів у потемнілий парк, і покарання спогадами тривало, як безперервний плин вечора, не подібний до тодішнього, але щось було нині в ньому і схожого – що саме, Іван ще не міг второпати. Може, тією дивною млістю, що вряди-годи, заволікаючи тіло, нудотно в'ялить його, ніби осіння мла? Душа шукає спокою і не знаходить його ні там, у прозорій далечі дитинства, ні тут, серед нинішніх загадок.

 

Дивовижне переплетіння минулого і нинішнього стелить перед Іваном дорогу в незнане. Здавалося б, у твоїй волі її пізнати. Але для цього є лише один-єдиний спосіб – сміливо, без вагань ступити на неї і пройти до кінця. Що на ній знайдеш – це твоя доля. Що загубиш – не спіши розпачати... Коли в тобі не стихає грозовий обвал, мабуть, уже не спинять втрати...

 

9.

Час, виміряний подіями і участю людей в них, або швидко пливе, як бурхлива ріка, або тягнеться поволі в залежности від того, які події в його плині нуртують і як сприймають люди безперервний невловний потік. Для Ярини, як і для Івана з Марією, його відлік почався з того пам'ятного вечора, коли те сталося. І коли Іван лише питав, як далі жити, а вона, Ярина, дзвонила кришталевими дзвіночками сміху, то згодом перебувши нестримний плин часу, все ж, в якийсь момент, не від неї залежний, бо ніхто не панує над часом, повторила сама собі Іванове питання. Це ніби й банальна історія.

 

Кілька днів відтоді, коли приключилася історія з міліцією, Ярина не бачилась з Орестом. Вже й подумки бігла за ним, та й він чомусь не знаходив часу для зустрічі. Зрештою, таке бувало не раз, і ніхто з них не піднімав репету. Нарешті, прийшов, як і раніше. – Щось ти забарився, – спокійно кинула Ярина. "Я ще шлюбу не взяв з тобою" – прочитала відповідь і почула слова:

– Забарився, справді, мав усякої роботи. – Ярина подумала: "Слова скривають душу". Вона це знає, та не гадала, що й він скриває свою душу перед нею. Навіщо? Може, їй, перечуленій від пережитого, лише здається? Ні, він добрий Тут же відчула: він насторожений, не такий, як завжди. Може, вона його не знала? І тільки тепер прозріла?

 

Діалог треба продовжити – не виженеш з хати.

– Що нового і – доброго? – знову закинула і тут же прочитала: "Цікавість шкодить здоров'ю"; його не покидало відчуття скованости, незрозуміле йому – таке з ним ще не було в цій кімнаті. Його чомусь дратувало мерехтіння сонячних зайчиків на паркеті, мінливість світла і тіней. Але слова були інші:

– Мало цікавого в тім... вавілоні. "Бодай він провалився", Ярина гляділа на нього і чула його настрій, тому й готова злагідніти, хоч там, десь у глибинах, уже лежав камінь. Всміхнулась до нього:

– Не щезне раптом, як ти, – поправилась, – ми прагнемо. – її радували сонячні зблиски, як мерехтіння золотих ручаїв у сонячнім потоці гарячого літнього дня.

– Справді. "Та що ми робимо для цього?" – Недомовлені слова були кращі від почутих. Ярина вже б скинула камінь. Та ось знову:

 

"Як легко запитувати, склавши руки, і вимагати від інших, тільки не від себе. Такі ми всі". Ярину підмінило, замалим не видала таємниці, насилу стримавшись. Та яким-таким правом говорити про всіх? Та самому треба щось зробити, аби впали наші вавілони. Не всіх же без розбору стригти під одну лінійку.

 

"Багато галасу даремно" – почула й раптом замовкла, задихнувшись, пильно вдивляючись в нього, ніби прагнула зрозуміти – хто він? Котрий правдивий: той, що говорить слова? Чи той, що не вимовляє їх? Чому ж він у двох іпостасях? Де ж справжній? Скептик і цинік, він хоче... використати і її... Де вона, розумниця, була раніше?

 

"Буря в склянці води. Пустить пару... і далі все по-старому. Світ не завалиться, потеліпається, як стара розвора, старим битим шляхом. Бо так... заведено до кінця, на "всю оставшуюся жізнь".

 

Ярина ніби вперше побачила красеня: хвилі воронячого волосся одкривали високе біле чоло, що ховало, як і слова, думки, а прямий ніс ніби ловив у повітрі тільки приємні запахи. Очі з пильною увагою стежили за нею, і їх чорний блиск видавав лише увагу, увагу, увагу. "Дівчино, невже досі не вловила суті: тільки раціо, тільки раціо в тім підленькім світі має єдиний сенс. Усе інше – ніщо Прагматизм дій і прагматизм почувань".

 

Ярина не втерпіла: пауза в діалозі невелика, а скільки ж не вимовлено слів.  Вона говорила напрочуд м'яко, але се була м'якість змії, яка нанесе смертельний удар. Ні, красень не впав від отрути, бо панцир, що обклав його струнке тіло, не проймали навіть найотруйніші змії. Та й яка з Ярини змія? Камінь, що лежав десь там, у глибинах, муляв твердим тягарем, а скинути його вона не вміла.

 

Навіть тоді, коли зачинились двері за ним з глухим стуком, вона вперла очі в далечінь і бачила перші зустрічі з Орестом, а слова, здавалось, щирі, які сколихували її незрозумілим чаром, були нині настільки далекі від неї, як безхмарне сьогодні небо від її задуми, якогось невловного стану, що його назвати їй, коли б того прагнула, не зуміла б. Прозріння, жорстоке, як удар, пройшлося цією світлосяйною кімнатою, повною золотих ручаїв. Причина і наслідок так тісно сплелися, як нерозлучна пара закоханих. Вона ще чула й свої кришталеві дзвіночки, які донині неслися до неї з цієї далечі і десь зникали на дорозі в невідоме, і чоловічий голос з його владним баском переконливости, а виявляється – то була омана. Ярина ще раз і ще раз запитувала себе: як се могло статись? Відповідь, певна річ, була в її глибинах, де ворушилась твердь каменя. Вона не здатна підняти його з глибин і пошпурити вдогін твердих кроків, упевнених у своїй чоловічій силі. Вона хіба що здатна заплакати – невідомо за чим: за тим мерехтливим осяйним днем, що майне своїм гарячим крилом і скотиться за обрієм, але завтра знову підніметься над нею, чи за тими твердими кроками, які – так, вона не хоче, – щоб поверталися? Чи поплакати над собою за свою ж неприкаяність, за незрозумілі їй прагнення невідомого? Бризки сонячних потоків пливуть бурштиновим паркетом, виходять разом з нею на вселенський простір, як думка, що не має стриму і швидша від світла. Ну, що ж, їй недобре, нехай замовкнуть кришталеві дзвіночки – і світ збідніє на них; хай незворушно лежить у глибинах твердий камінь – він їй постійно нагадуватиме слово мовлене і слово не сказане; нехай невловне і загадкове, як потойбічне, десь нуртує в ній, котра прагне іншого, нетутешнього, але реального, як і вона, Іван та Марія, неймовірного для орестів усього світу, життя іншого, – та хіба вона і її друзі від того приречені на прокляту самотність? Невже вона приречена? Невже таємниця стане для них перешкодою на дорозі до людей? Але ж усі троє вже не здатні порозумітися з світом? Що ж її чекає? Що їй чинити в тім зогидженім світі? Жити – як інші? А ті, інші, не втаємничені. Коли б вони стали нами...

 

Вона ще чує глухий стук дверей, що зачинилися навічно, бо немає вороття для того, хто полишив на її дорозі їдкий туман болючого розчарування... хто сіє недовір'я до неосяжного світу заради власного хотіння... Ярина не підводилась з дивана, ніби в півсні мандрувала дорогами, що лежали в тополиній тіні до рідної домівки, там, на краю асфальту, і не було стриму в безконечній мандрівці до себе, де навіть одна згадка про її, Яринину, причетність до банальної історії кидала в жар, бо як то сталося, що вона не могла тоді прочитати книжки, що називалася тим, кого вона нині відкинула. Та що там якась банальна історія, яка згорає дотла, а попіл розвіюється на вітрах часу. Ворушиться твердь каменя на дні глибин і вперто нагадує про вічну мандрівку. І якщо спопелів вівтар, то хіба не слід класти молитви – просто неба, під сонячною зливою або у вечірньому тумані? Хтось прагне спопелити вівтарі, а хтось згребе священний попіл і розвіє його на безмежних просторах землі – хіба від того молитва стане менше щирою? Для дівчини, вона гадає, важливе інше: не загубитися в пошуках нового вівтаря... Не втратити віри в неймовірний світ, якого вона прагне, як у спеку джерельної води.

 

"Хотєть нє больно", згадує вона з тугою, бо цинічно се звучить завжди, тим більше, коли колеться світ на біле й чорне, а до них ще додаються кольори крови, неба і сонця.

 

Вона таки заплакала, може, від власного безсилля, може, від чогось іншого, і краплинки сліз котилися поблідлим личком, вона їх не стирала, і туга обняла її, як непрошена гостя, а вона не гнала її геть за тридев'ять земель і не ждала принца, який приїде на сивому коні і визволить її з неволі небезпечного дракона, і сльози котилися, і тихий схлип ворушив тишу, лише десь далеко, за стінами кімнати, ледве чутно звучала музика Шопена. Ярина стишилась і слухала її, ніби загублена в імперії світла маленька жива грудочка невідомої істоти.

 

Пливуть золоті ручаї над розпеченим містом, над зеленими полями й м'якими асфальтами, летить золота заграва над світом, посіваючи загадку життя та смерти.

 

10.

Нічна пора – не спиться. Поруч ледве вловний віддих Марії. Кімнату прокреслили світляні смуги від ліхтарів, що біля парку. Крізь одчинену квартирку долітають до Івана нічні шмери, далекий гуркіт запізнілого авта, таємничі нічні звуки. Не спиться, скільки б тихо, щоб не збудити Марійки, не перевертався з боку на бік. Думки – хмари, білі овечки без пастуха, що десь загубився в позамежних мандрах.

 

Не покидає сумнів: позбувся тих, що мають підлу назву? Чи таки приліпились до нього, як п'явки? Час покаже. Вони, щоправда, вже не страшні йому, зате тарабарщина в кабінеті-камері стукає в голові молоточками: крути – не верти, крути – не верти, а спіймаєш облизня. Хто се нав'язує думку? Хтось когось обведе круг пальця. Але все тут зв'язане в тугий вузол: нове і давнє, давнє й прийдешнє, хоча й словом не обмовились там, у камері... (І в цьому, напевне, є сенс). Іван хотів би глянути в невідоме. Це дивна птаха. Непевна, гейби тонкий лід. Діти топляться через дурні ігриська на льоду. Тут, власне, знак питання: як воно там, за межею? З нинішнього дня позираєш за обрій... Може, не треба? Тим більше тобі – з-під знаку дивного птаха. Перебрести потік-річку, вийти на той берег, оглянутись позад себе, вмить усе згадавши, – і продовжити мандрівку на новому березі, на незнаних континентах. Схаменися. Звідкіль одчайдушний оптимізм: мовляв, лише ступиш – і вже нові обрії й заобрії?.. Либонь, се таки від нічної з'яви. Нерозгадана загадка – тішся або плач. Світляні смуги нерухомі. Марія-спить-Марія-спить-Марієчка-Ярина. Спи, дитино, спи. Там, у другій кімнаті, ліжко не скрипить, віддиху на чути, та й у парку сплять дерева і кущі, завмерли звуки в сні непробуднім. Ні авта, ані крику птиці. Загортає плахтою весь світ черлене, як вино, так багато – як море; б'ють червоні хвилі в берег, на березі стоять люди, прикладають, як дашок, руку до чола і вдивляються в безконечно далекі червоні хвилі, що прибиваються до берега і полощаться біля їхніх ніг. Що станеться, як не справдяться сподівання? Скільки можна терпіти, вичікуючи? Піт заливає обличчя, серце стискає невимовний біль. Перепливти потік-річку з перевізником чи без нього – хіба не все одно? Кажуть, без перевізника не можна продовжити мандрівку.

 

Останній день – коротка мить

 У вічність перейде неждано

 Й відкриє незагойну рану

 В душі, розтерзаній так рано,

 Що звіра гнівом попелить.

 

Червонохвильний перебір мигтить в очах, як примара, і давить на все, що не зотліло дотла.

 

Батько і син

(Фінал)

Як у туманному сні Іван бачить батька. Він не знав, що то був день останній. Ніщо не виказувало біди: ні чутки, які котилися селом, як скрипуча розвора, нагадуючи сороку, чий стрекіт полохав дівчат-зв'язкових, бо виказував присутність кирзяків, ні навіть собак, принишклі, втекли до буди від надоїдливих чужих очей. Своїх вони не боялися, але заповзято в'їдали аж до хрипоти на непрошених гостей.

 

Отож тиша стелилася селом, як досвітній туманець над річкою й сіножатями, обволікаючи тонкою габою й низькорослі крислаті верби, і далі, ближче до сонних хат, свічки тополь, які ось-ось верхів'ями зазолотяться вогнем і через якийсь момент вибухнуть фонтанними каскадами світлих зблисків і заграють ранішню мелодію дрібних, невидимих між листям-галуззям сіро-чорних жовтодзьобиків. І вже сріблилися церковна і дзвіннична бані, частинно закриті буйними липовими кронами, і десь далеко форкали коні і дзвякали відра об цямриння, і ще щось скрипіло, подібно до розвори. Тиша, видно, відповзла десь в закамарки, може, сповзла в ровиська за селом, де ще не зайшла худоба і не зателенькали сріблом дрібно-тонко, то мідним басом калатала-дзвінки, підвішані до теплих м'яких ший маруньок і чорнушок. Пахло молоком і звуками, парувало легким туманом, пронизуваним навскіс золотими мечами, що клалися на покоси роси, на купчасті кущі і посріблені трави, на будівлі, розбуджені зі сну, людей і худобу. День піднявся з землі до неба і ніс Івановій родині біду.

 

І був сей день, як трагічна сага Іванового роду. Хоч, по правді,  не був винятком ні для кого з односельчан: таке може статися з кожним. Хоча пізніше, вже дорослим, Іван бачив у тій давній події тільки йому одному зрозумілий особливий сенс. Хіба нема в нашому житті загадок, які прагнемо зрозуміти, може, більше серцем, ніж розумом? І що тут дивного? Як би не було, кимось встановлена закономірність невідмовно вела події до трагічного завершення. Сей хтось усе зробив для того, щоб Іванів батько загинув. Тим більше, що для цього було дуже багато підстав: криївка в стодолі (звідти вів лише замаскований вхід на поділ, під соломою, а сховище знаходилось за стодолою, хитрий підземний хід виводив далеко в буряни, аж до узбережжя, зарослого густими лозняками, так що чорт ноги поламає, поки добереться), облава на досвітку, підступно проведена в час найтривкішого сну, щоб повиловлювати хлопців зненацька, як мишей. Та дідька лисого. Навіть тоді, коли почалася з перепою стрілянина між кирзяками і задиміла стодола, ще ніхто наразі не вискакував з криївки через запасний вихід між набережними верболозами. Звичайно, настав час саме це й зробити: стодола вже палахкотіла, заволікаючи димом весь куток, що наповнювався розпачливими криками, які, проте, губилися в хаотичній автоматній тріскотні і огидних матюках зайдів, а до того ще додалася скажена собача гавкітня, так що ніяк було глядіти за зниклими, та й неможливо вгледіти їх в тому вавилоні задимленого досвітку, слід щез, хоч облава йшла, як на звіра. Хлопці звіялись, як дим. А батька таки вбили. Він вискочив спросоння на подвір'я якраз у той момент, коли впали перші стріли. Там, з-за клуні, наперекіс через двір, сікла автоматна черга, біс його знає навіщо, бо, справді, нічого підозрілого не було помітно в дворі. Черга й скосила господаря. Він упав долілиць посеред подвір'я, порослого зелен-травою, розкинувши руки, ніби востаннє обіймаючи ту землю, якій віддав усе своє життя, свій піт і кров.

 

Навічно вкарбувався Іванові час крови. Ніколи не зникала з очей ні досвітня обагрена чорна зелень, ні палахкотлива стодола, ні почорніла постать матері з розпачливим криком, що досі лунає в ньому, як грозовий обвал. Біль і жах сплелися в його серці, як зросле, переплетене коріння.

 

З відстані років Іван дивиться в минуле й бачить у ньому містичний зміст. Невинна смерть стала початком чогось нового, міцного, як залізне корневище, вирвати яке можна хіба що з серцем.

 

А ті прагнуть його залякати, зламавши – змусити танцювати під їх дудку Перед його внутрішнім зором майнув безшелесним крилом дивний птах, який, поставши перед ним з Невідомого, не дає йому ні миті спокою. І він приймає його, вже й не задумуючись над тим, що в його безперервних тривогах і є якийсь сенс.

 

Донині пече давній біль, посилений новими карбами, що врізаються в серце, як ножі: сексотна мерзота, блідолиці типчики з кабінетів-камер, базарні шахраї на велелюдних торжищах, ладні продати рідну матір за марні привілеї... Ність числа тому гаддю. Ниций, спідлений світ рабів та лакеїв, учених прислужників і фарисеїв. А ти – хто ти в цьому світі? Навіщо тобі дар бачення, якщо безсилий змінити світ? На перехрестях добра і зла тебе зітруть безслідно, як порошинку, бо ти є прах, станеш неприкаяним вовкулакою, що захоче померти, але не зможе, або ступиш на ту, єдину, нетутешню стежку, котра – напевне, знаєш – приведе тебе в світ дивного птаха. Вагаєшся? Не знаєш, де та стежка? Не знаєш, з якою ношею підеш у мандри?

 

Душа болить, душа страждає

В лабетах окаянних днів,

І час немов закамянів

В лабетах окаянних днів

На краю пекла або раю...

 

11.

І він ступив на перехрестя доріг. Однак се був не тільки його час, але також Марії та Ярини. Вони, правда, не знали, що з ним, бо ще його таким не бачили: задуманий, занурений, як у воду, в минуле, що суголосно з днем нинішнім гриміло, як на грозу, і било високими хвилями в знесилену душу, розіп'яту на тих важких перехрестях. Похмурий, безсловесний, ніби німий, він широко відкритими очима глядів на Марію та Ярину, а вони чули і знали, що він прагне, який має намір, нехай ще, може, не твердий – зробити рішучий крок – і вже не так важливо, виживуть вони чи загинуть. Але Марія скрикнула: як сміє він байдуже глядіти на своїх дітей, як на приречених, і не дбати за них, за хату, за достаток, за майбутнє і за нинішній такий важкий день, що аж вити хочеться, а ви дивіться, людоньки, яка вона нещасна, послано їй якусь почвару, ні до чого не здатну, тільки псує їй та собі і вкорочує й так коротке життя...

 

Іван отетерів: він ніби вперше побачив Марію і не повірив, що чує. Коли ж намагався відчитати її думки, то вдруге гейби ошелешений, аж остовпів – там, у неї, було пусто, як у пограбованім домі, тільки дрібний хлам плутався і тріщав під ногами Вдивляючись в руїну, він з жахом помічав, що Марія пограбованого дому не бачить. Пустка, як африканський самум, неслася крізь час і простір, в якому він прагнув втриматись, щоб не повіятись разом з заблуканими смертоносними вітрами. Мить, одна лиш мить, а стала для нього вічністю.

 

Ярина мовчала.

 

А повз нього дув спекотний вітер і ніс хмари гарячого піску, що забивав своїм приском очі і рот, впихався під сорочку, обкладав його, як кагебістська облава, сковував ноги; несамовита гаряч вдарила в обличчя, як в останню мить свідомости, так що Іван насилу переступав через високі сипучі дюни, переброджуючи їх завали й сповзаючи згори і знову вгору підіймаючись. Але ж ніхто – ні Марія, ні, тим більше, Ярина, зрештою, не причетна до сварки, – руки не подав, а Ярина мовчала, і тільки її широко відкриті очі з гарячим карим вогнем на тлі пшеничного волосся несли до нього свій пломінь, сповнений чимось – чи співчуттям, чи захопленням, чи, може, любов'ю. Чому ж ви, мої найближчі, не подасте руки? Чому мовчиш, Ярино, скажи хоч слово, зверни до мене думку-допомогу, ти ж бачиш, ви бачите, як я її потребую? Зараз Марія не чує моєї душі, бо щось на неї найшло, але чому ж ти мовчиш, Яринко? Ні, ні, бачу – не сліпий – карий вогонь, він очищує, він гартує на важких перехрестях.

 

Ярина мовчки затулила руками обличчя і з тихим плачем вибігла з кімнати.

 

Й жаль Івана, але й не менше крає її серце Марія. Навіщо так? Хіба не могла все-все сказати сам на сам йому ввічі?

 

Ярині теж дуже важко з даром птаха, але вона, мабуть, ніколи не кине Іванові докір за все, що сталося. Не буде ж вона його терзати, як Марія, бо що від того зміниться? Вони мусять разом іти до кінця – нехай буде, що буде. Вороття немає. Але чи усвідомлює се Марія? Видно, вона не готова до цього, може, боїться, а найбільша гризота за дітей. Що з ними буде, якщо, не дай, Боже, станеться лихо з нею, Марією, Іваном? Може, їй, Ярині, незрозумілі Маріїні тривоги – добре базікати, але спробуй, покажи своїм чином усім боягузам і базікам, що слово не розминається з ділом. Попереду йде слово і прокладає дорогу для чину. Чи ти готова до цього?

 

Навіть Ярина не мала відповіді на це питання. Про Марію, мабуть, годі й мовити. А Іван? Ні, він інший, бо на нього першого зійшла таємниця, перший з-поміж них найбільше пройшов дороги на перехрестях велетрудних. Він перший звернувся до них, Ярини й Марії, а вони не зразу його зрозуміли, розгублені від таємниці, навіть залякані тим, що сталося. А скільки їй, Ярині, довелось пережити несподіванок. Та й сьогодні вона ніяк не може сказати, що вже привикла до дару. Й незатишно з ним, тривожно, непевно. Це стан душі, відкритої невідомому. В дотеперішньому житті вона, Ярина, не знала таких тривог, хоч невідоме й тоді, як і тепер, мріє перед нею, як марево, однак тоді не замислювалась над загадковим. Ми привикли до зрозумілого, а те, що не піддається аналізові розуму, відкидаємо від себе. Однак роздуми Ярину не заспокоювали, і це теж нагромаджувалося в неї, як і в Марії. Але Марія, поривна, гаряча,  нестримна, вибухала криком – і губила дар порозуміння, втрачала на цей момент здатність чути Іванову душу. Зате Ярина, лагідна, тиха, як спокійне плесо озера, і коли збиралося в ній на грозу, тільки злегка, ніби брижі, котилися голубими плесами її тривоги. І тоді не дзвеніло кришталевими тахлями срібло сміху – ця втрата, може, найбільше дошкуляла Іванові, ніби докір за те, що сталося. Хіба він винен? – сотні раз запитував себе і знаходив оправдання, але не прагнув усе звалити на дивного птаха: якби не він, то й не було б дива. Однак найгіршими для нього були сварки Марії і мовчання Ярини. В їх очах він бачив докір, хоч, може, й помилявся щодо Ярини.

 

Сварки ставали нестерпні. Марія накидалася з докорами за вину, до якої Іван не почувався. Приводом ставало що-небудь: не в ту годину прийшов, не купив хліба, бо забув, нічого не робить в хаті, а якщо й робить – то не так. І се не так і те – не так. В такі моменти, видно, нечиста сила вселялася в Марію – вона забувалася в кипінні, губила свою здатність читати думки, забуваючи про таємницю, що зв'язала їхню трійцю невидимими вузлами, може, й навічно...

 

Здавалось, Іванове життя ввійшло в таке вузьке коло, вирватись з якого він не зуміє, хоч мусить, бо інакше все, що було і буде в нього, зірветься в тартарени... Він відчув майже фізично кам'яну стіну, будь-куди ступи крок – і далі нікуди. Справжнісінька тюремна камера – два кроки в один бік, два – в інший. І навіть не видно неба. Може, це образ пекла, створений ним же? Може, справді, він заслужив ті муки, бо інакше не знатиме ціни дороги до птаха, який, обдарувавши його незвичайним даром, не сказав йому, що з ним, цим дивом, робити? Він донині не знає, що йому чинити. Що вже й казати про Марію. Та й Ярина не відає істини – чому ж мовчить і лише палить його своїм карим вогнем?

 

І чим довше триває час, коли на них зійшла таємниця, тим гостріше, нестерпніше постає питання: як жити далі? Ти маєш неоціненний дар, але не знаєш чи не вмієш скористатись ним, більше того – навіть не відаєш, навіщо він тобі? До чого ж ти дожився – ти, в якому досі гримить, не затихає грозовий обвал. Ти, який ніколи не забуде того проклятого диму, що закутав весь ваш куток і в ньому образ батька, повергнутого на власному подвір'ї.  Хіба тільки заради того незабутнього видива ти мусиш чинити так, як треба, але мусиш знати, що потрібно. На перехрестях часу ти мусиш знайти істину – шукай її в птахові, шукай між людьми, шукай в собі.

 

Як би це все дізналася Марія! Невже їй ні до чого ці "химери"? Ні, він мусить зруйнувати стіну відчуження, непорозуміння. Проте добрі наміри розбивалися, як крихке скло, об вперту злість Марії.

 

Нарешті, настав день, коли Іван пішов з дому. Мовчки спакував наплечник, кинув в нього з десяток набоїв, двомісне шатро, ще дещицю, перевісив через плече дубельтівку і проказав "Бувай".

 

 12.

Є люди, які жаліють за тим, що раніше повелися не так, як годиться; пізніше, передумавши, поступали б, по-іншому, і той жаль їх постійно мучить, збуджує неспокій, ставить перед ними загадку: чому так зробили? До таких людей належала й Марія. Пару днів після того, коли відійшов Іван, Марія, вгомонившись, стала себе картати за те, що не змовчала Іванові, що висипала на його голову, як сніг, стільки звинувачень, до яких – бігме, видно нині – він не причетний. Ніяк не змогла зрозуміти, що з нею сталося та чому її не стримала Ярина.

– Ну, знаєш, Маріє, як я смію втручатись до ваших суперечок? Ще чого доброго... – й не доказала, але Марія прочитала її думку, проте не ображалася: між ними не може бути образ і непорозумінь. Ярину ж не залишала думка: яка ти раніше була з Іваном? Марія на те лиш мовчки усміхнулась, але десь там, у її глибинах, осів невимовлений смуток, а через пару днів, поки не повертався Іван, тривога обклала її, як облава в часи крови. І Марія знову почала жаліти за нею ж скоєне, може, й ненавмисне, що десь з темних глибин спливло, і тепер їй не спиться-не сидиться, й робота не йде, і діти дратують, і світ якийсь не такий... Коли ж забігала Ярина, ніби й ставало легше, а товаришка приглядалась Марії і прагнула побачити зміни. Справді, вона інша, навіть закинула про Івана, що вже хотіла б, щоб повернувся, навіть щось там, між іншим, і визнала: коли б не вона, гарячка... Та Ярина усміхаючись, заспокоювала її: либонь (так їй здається), причина не тільки в ній, а й в Іванові, може, й у всіх нас, бо шукаємо... себе хтозна-де... А потім сваримось, сперечаємось мало не до крови – і розбігаємось в різні боки, собі на шкоду, ворогам на користь... З Іваном, либонь, інше: він шукає  виходу, хоч, щоправда, ми з ним мали б піти в ті мандри для власного ж спокою... і рівноваги. "Ти, Ярино, ніколи не змінишся, – скаже їй Марія, – навіщо ми йому здалися? Може, він хотів... утекти звідси... ".  – "Хто-хто, а ти таки справді незмінна", – мовила задумано Ярина. Далі розмова зовсім не клеїлась. Це відчули обидві, хоч і не шукали її продовження, бо кожна по-своєму бачила тривожний світ, що одного загнав у ліси, а іншим теж щось вділив, хоч не знав ніхто цьому справжньої ціни...

 

Поколисуючись в електричці, Іван байдуже глядів на мерехтіння призалізничних будівель, стовпів електромережі, колійної сигналізації і не вслухався в безупинний гамір пасажирів, але ніби в ньому потонув; нарешті, і стук коліс на стиках рейок, і гамір, і мерехтіння – все десь від'їхало, й Іван опинився серед лісу, насторожений, ніби перед вирішальним боєм, з націленою дубельтівкою в густі хащі, де, здавалося, нарешті він допав цілі – лише натиснути курок, і різкий постріл сповістить його перемогу. Тільки ще мить велетенської уваги. Лише мить, аби не затремтіла рука. Аби не схибив прицільний вистріл. Однак те стояння в хащах тривало, здавалось, безконечність, і навіть не шелеснув листок, куди була скерована дубельтівка, не дихнув Іван, щоб не сполохати цілі, а мить тривала вічність, і він відчув, затерпла спочатку ліва рука, що тримала вогнепальну зброю, а відтак і права ось-ось затремтить від напруження, і, отже, зіб'ється ціль; нарешті, й палець, який непорушно лежав на курку, ніби скам'янів, і ним Іван уже не то що не зуміє натиснути на залізо у відповідальний момент, але й взагалі той нещасний палець уже на ніщо не буде здатний ні зараз, ні потім, а ще до того гарячий піт заливає чоло, спливає на обличчя і заливає очі, так що стрілець втрачає зір, і ціль розпливається бурозеленою плямою, – словом, знову треба шукати нагоди вислідити ціль і вдарити неждано, як грім з ясного неба, – і від цієї думки, а ще більше від омертвіння рук Іван раптом збудився і відчув, як стерпли руки і, особливо, вказівний палець, що ледве втримував наплечник, який сповзав з колін на підлогу. Знову побачив за вікном з дощовими засохлими патьоками швидке мерехтіння, знову відчув голосний перестук коліс, і гамірливий ґвар. Нарешті зовсім збудився, згадавши сон, розтираючи руки і переміщаючись ближче до вікна на облупленім, розпанаханім лідерині лавки. І вже не сходив з пам'яти сон: невже він збирався стріляти нещасну дивну птаху? Та він не мав такого наміру.

 

 13.

На одній з станцій, де сині гори підступили до колії, він висів і поволі, пересікши невелику пристанційну площу і побіч неї дорогу, зразу подався вгору, спинаючись вузькою, але добре втоптаною стежкою.

 

Сон стояв перед ним, як дійсне видиво, і не покидало відчуття вини за нескоєне: він таки не збирався стріляти дивну птаху. Зрештою. де гарантія, що він її тут знайде? Хіба він заради неї сюди приперся з нехитрим своїм облаштунком? Щось вигнало його з хати; те "щось" мало назву, але Іван не хотів його вголос вимовляти. Побути з самим собою на самоті – не гріх. Якщо хто-небудь захотів шукати в ньому ґанджу (є люди, які тільки цього й шукають, щоб якось пояснити незрозумілі їм риси характеру, причини поведінки або що-небудь), то нехай шукає, а він своє знає: спинається вгору, щоб завидна вийти на полонину, далеко від людей побути на самоті, послухати шум смереки і тихий плюскіт гірського потоку. Ні, він не хоче вбивати дивну птаху.

 

Навстріч йому опускалися смереки, сходячи згори, але, раптом передумавши, зупинялися над крутими урвищами, за поворотами стежки, що вже вужчала і поступово губилася між високими папоротями, зеленим покровом трав, вже вистояних до першої косовиці. Подекуди на схилах купчилися копиці, і легкий вітер доносив звідтам п'янкий аромат сіна. А тут, на стежці, ще пахло зеленим, гуділо бджолами та іншим літаючим товариством і стиха шуміло зеленими верховіттями. Там, високо над ними, жайворон підносив до неба свою пісню, вихваляючи пополудневу сонячну годину. Тоді Іван зупинявся, скидав наплечник і задирав голову вгору, спираючись на дубельтівку, як на ломаку, потім вдихав глибоко, на повні груди, настояний гірський нектар, а з ним ніби видихав усе те, що впродовж днів і місяців у нього назбирувалося в місті. Проте очищення не приходило отак швидко і зразу. Сон стояв перед ним: ніби занурений в зелену купіль, Іван не міг змити свій неспокій, який ішов, всупереч його волі, і від свіжого ще сну, і від згадок про суперечки з Марією, і від мовчазного карого погляду. Як усе було б просто, коли б раптово на кришталевій тахлі задзвеніло срібло сміху. Чи заглушить його тривоги лісовий дуркот і тихий шепіт смереки? Якщо ні – то чи варто було гнатися сюди за черговою ілюзією тиші і рівноваги? Хоч, може, він не тільки їх тут прагне, а ще чогось вагомішого, шукаючи себе в зеленій круговерті шепітливих ялин, плюскоту потоків, музики дрібних золотистих крил і безперервного леготу сіна і нескошених трав. У тім рухливім барвисто-музичнім калейдоскопі, що мигтить і переливається щохвилинно, він розчиняється непомітно ж для себе, зливається з ним, хоч не забуває, навіщо він сюди прибув. І тривалість його тут, либонь, залежить не тільки від нього ж самого (так йому здається). Хто ж панує над його часом? Хто відміряє йому цю тривалість у лісах і горах? Може, присутність тут і має часову міру його життя, не залежну від нього? А остання мандрівка лише завершує вимір між колискою і домовиною, дарований йому для його чинів? Отож – іди, допоки йдеться. Допоки поглинає тебе зелена круговерть. Так має бути.

 

Сьогодні він тут, на полонині, а коли спуститься зоряна ніч і накриє його неждано, бо він забариться розкласти шатро, тоді копиця сіна стане нічним притулком. Тоді високе небо схилиться над ним, і далекі зорі, кліпаючи, зблизяться, нагадаючи йому досі не розгадану загадку див-птаха, і тоді він начебто ось-ось вловить його сенс, але, прокинувшись ранком, знову буде на якійсь віддалі від нього, бо ще не закінчив дороги до себе. Час, не зупиняючись, ставить його між тим, що минуло, і тим, що буде, куди він нині прямує, шукаючи птаха з його дарованою йому загадкою. І як би він хотів, спинаючись тяжко каменистою стежкою, накінець не виходити сам на сам на нетутешні стежки. Але такого не буває, бо це дорога самітника. Тому він тут один, як палець.

 

День відкочувався, як велетенське коло, на захід. Довшали тіні від ялин, кладучись на полонинські схили, і зразу потягнуло свіжістю, що швидко переходила в вечірній холод, а ліс ніби посумнів, задумавшись. По небу йшли порожевілі отари хмар, та незабаром на заході вони витягувались у предовгі почервонілі смуги, що губилися за вічнозеленими, тепер потемнілими стрункими тілами ялин, і від червіні клалися відблиски на ще вільні від тіней схили. Іван задивлявся на швидкозмінні картини й думав щось про своє, глядів на дивосвіт, і до нього з долів, де тулилися між горами садиби (звідти вони здавалися сірниковими коробками), доносились гавкіт собак і людські голоси. Ще сильніше потягло холодом, й Іван згадав Марію, дітей, Ярину, і йому здалося, що віддаль до них така далека, як і вечірнє небо. Настрій лісу передався йому: пасма туману, що розстелялися внизу, між ущелинами гір, повільно піднімаючись і наповзаючи на невидну звідси дорогу до села, ніби його також окутували, і він, знов задумавшись, глядів на рух вечірньої сиво-голубої пелени, але сам був далеко від туману і принишклого потемнілого лісу. Отакої. Мандрував сюди, в безлюддя, шукаючи самоти, і, відчувши самотність, запраг її скинути, повернутись назад. Напевне, гармонія не в блуканнях, та й розполовинюватися між учорашнім і сьогоднішнім ні до чого. Вчорашнє не повернеться, і його не здоженеш, а завтрашнє проб'ється з першим несміливим променем, однак як учора, так і сьогодні залишиться в тобі загадка див-птаха. І невідомо, скільки ще доведеться зустрічати досвітні промені, поки не постане перед тобою правда дивного птаха – може, найбільша для тебе загадка. Видно, ще йти і йти до неї, як до себе самого, шукаючи розуміння невідомого і загадкового. І ніби підтвердження цих думок Іван бачив у легкому русі сиво-голубого пасма, в задумливости потемнілого полотнища лісу, здавалося б, непроникливо-суцільного, але з притаєним таємничим власним життям, в піднятій над ним світляній велетенській півкулі, всіяній міріадними цятками золотистих вогнів; їх зблиски й мерехтіння лише посилювали в ньому загадку вічного і неосяжного. Може, в його житті-миті загадка дару див-птаха вічна? Бо, здається, нескінченна його мандрівка ведмежими безлюддями. І від цієї думки чи від вечірнього холоду його зморозило. Ні, він не хоче вічно блукати гірськими нетрями. Він прагне хоч один-єдиний раз лише глянути йому у вічі, прочитати в його людських очах те, що шукає... Ні, він не хоче вбивати.

 

Ніби механічно він ступив на росяний схил, де в темряві бовваніла копиця сіна, розгріб отвір, вповзаючи в середину копиці і розсуваючи сіно на один і другий бік, і терпкий гострий дух ударив, аж запекло в носі. Коли лігво було готове, він виповз, затягнув туди наплечник і, вповзаючи в отвір ногами вперед, нарешті вмостився, а голова опинилася на краю копиці. Крізь навислі стебла, ніби крізь сітку, дивився на мерехтливі цятки, поки вони не стали опускатися все нижче й нижче, збільшувались, як вогняні ядра, заповнюючи весь простір між землею й небом. І серед немеркнучих вогнів він раптом побачив птаха. Він, як і завжди, безшумно появився перед ним, як видиво, якого шукав довго і вперто. Іван схопив рушницю, прицілився, готовий у будь-яку мить натиснути курок, але його сліплять яскраві ядра, хоч ціль він бачить виразно, як власну руку, що тримала зброю і готова вже, ось зараз, обірвати загадку, яка його мучить і не відпускає від себе. І йому незрозуміло, чому ж він, нарешті, не стріляє? Що його стримує? Хоч птах лише дивиться мовчки на нього, і в його погляді він жадає щось прочитати, але не може, не розуміє – що він хоче йому сказати?

 

На нього летять світляні ядра, сліплять таким яскравим вогнем, що аж різкий біль в очах витискує сльози, від чого він прокидається, скидаючи з обличчя колючі стебла. І знову відчуття провини проймає його, як холодна ніч. Він не хоче вбивати. А щось нашіптує: убий – і матимеш святий спокій. І не треба лазити по горах, шукати в дебрях хтозна-чого і кого. Убий – і повернешся до сімї, до дітей. Убий – і заживеш безтурботно.  А другий голос, ледве чутний, але владний, ніби мечем, відрубує диявольські намовляння: Не вбивай. Не переступай Святого Заповіту, посланого Небом від тисячоліть. Переступи через людську слабість – і йди. Шукай птаху – і знайдеш себе.

 

Іван мить ще лежав і, ніби підштовхнутий невідомою силою, вискочив з копиці. І глянув на світ, який світився в досвітніх проблисках ніжнорожевим, росяним і вічнозеленим дивом. Перед його світлим нестримним напором неохоче відступають тіні ночі, вперто затримуючись між ялинами, цупко чіпляючись гущавини кущів, темних, як ніч, ущелин, що круглодобово дихають сирістю, а ввечері ще випускають кублища їдкого туману. Світло й тінь ведуть безнастанний бій, і тільки день остаточно вирішує перемогу світла. Це ніч наслала на нього важкі сни.  Вже мало що не повірив сам собі, коли б не згадав сновидіння в електричці. Ні, не те. Світло й тінь ведуть безконечний бій. Чи допоможе йому вогнепальна зброя в нетутешніх протиборствах? Він не хоче вбивати. Однак той, хто нашіптує, не затихне так само, як не зникне з ущелин, куди не доходить сонячний промінь, вічна темінь. Не заходь у нетрі – і не станеш убивцею. Він, справді, не хоче вбивати.

 

Але нетрі, поза його волею, затягують у темні і сирі западини.

 

На перехресті світла й тьми,

Крізь прірву самоти й тривоги,

Лежить не пізнана дорога.

Охлянеш. В кров зіб'ються ноги.

 Хоч вмри – та вийди із пітьми..

 

14.

У місті триває спека. Розпечений базальт б'є в обличчя такою жаротою, що, здається, запалає від нього весь світ. Фасади будинків, розпечені, як залізо в ковальському горні, викидають на пішоходів пекельну гаряч. Тільки в опустілих кімнатах Марія знаходить полегшу від спеки. Але інша спека палить її нутро, дише на неї тривогою за Івана: що станеться, як Іван заламається на крутих перехрестях? Думка раптом вразила її: як вона, Марія, сміла подумати так про Івана?

 

З того дня, коли Іван подався в гори, Марія все частіше замислювалась: відчуття вини таки допікало їй. Адже то вона, нетерплячка, підняла бучу, то вона не вгавала в дурних суперечках, хоча й суперечок, по правді, не було: Іван просто мовчав і давав їй викричатись до кінця. Минав третій день, і Марія, начебто після сну, розмірковує: коли б не пащекувала, Іван, либонь, не тікав би з дому. Може, вона погано його знає, коли вважає, що все було б без змін... Може, він, все-таки, вчинив би так само, не залежно від її поведінки? І їй спала на гадку вже й призабута історія.

 

Давно це було, на початках їх знайомства. Їй подобалась – нічого гріха таїти – Іванова, як вона тоді казала зі сміхом, непричетність до світу сього. Задуманий, якийсь відсторонений, Іван лише мгикав на її вельми, зрештою, для неї ж несподівані рішення: вже, в цю ж хвилину, бігти в парк чи кіно, на концерт або в театр, на якусь гостину до товаришки чи ще там що-небудь. Марію влаштовувала непричетність Івана. А він – "розлізле масло". Але то не так. Марія знала: не заперечує до часу, наразі "слухняний", бо... Адже знала вона, що його "непричетність" – від зосереджености на думці, на закритій (майже їй невідомій) розмові з... самим собою. Тим часом Іван дивував її незрозумілим: от скаже – завтра, під вечір, буде дощ. "Ти звідки знаєш?" – "Знаю" – відповідь тверда, мов камінь. Справді, полив дощ.  Якась випадковість. Або скаже: нині не йдемо нікуди, бо до нас прийдуть гості. "Ти хочеш сказати, що я маю повірити тобі?" – "Як хочеш: вір – не вір". Дивовижні передбачення припинялись на якийсь час, Марія вже й забувала про них, але знову все якось повторювалось: Іван ніколи не помилявся. Зате Марія не намагалася вияснити цю загадку. Може, й Іван не знав відгадки, але завжди був задуманий. За всім загадковим, незрозумілим вгадувала вона й дивину Іванових "мандрів" у далекий, невідомий міраж. Там вона (напевне, це так) відсутня... Марія могла б приревнувати Івана до... цього невідомого світу... Але вона не знала достеменно ні його початку, ні кінця. Це невідома "географія". А... Чи була... птаха? Сумнів виник тільки на мить, бо ж таки переконалась вона в дивині – адже вона читає думки людей. Та й не Іванова вина в тому, що в цю хвилину вона сумнівається і що Іван в країну див пускається наодинці (хоча він щиро прагнув позбутися самоти). Гостре, як ніж, відчуття чесности змушувало його ділитися з Марією "мандрівними" пригодами. Не завжди – відзначав він з прикрістю – Марія хотіла його слухати, особливо в період їхніх спільних клопотів – дитячих хворіб, прикрощів од нахабних “прітязаній” блідолицих господарів сірих кабінетів. Увесь світ, як широкий і довгий, тоді здавався задушливою камерою.  Але як вийти з неї, вони не знали. Тоді було не до "мандрів". Але якраз тоді Іван чи не найгостріше відчував потребу "мандрів". Аж з'явилася дивна птаха, початок неймовірної історії.

 

Незвичайну загадку мусили відгадати вдвох з Марією – навіть утрьох з Яриною. Проте до розгадки, як виявилось, вони далекі. Може, найдалі – Марія та Ярина. Власне, птах поглибив, вважає Марія, дисонанс у її стосунках з Іваном. Внутрішній голос Марії говорив про її вину, яку не виміряєш якоюсь "міркою", коли вимір знаходиться десь там, далеко, де блукає Іван, шукаючи птаха. Навіщо шукати винуватців? Може, всі винні, не відгадавши загадки? Всі вони, наділені таємничим даром, розгубилися від несподіванки. Від неминучого – на своїх же власних перехрестях життя знайти одну-єдину дорогу до виходу з камери. Дорога лежить через них – до них же, знічених нежданим даром. Доля судила їм шукати дорогу до таємниці. Винні, бо досі не збагнули таємниці. Несучи непосильний тягар, запрагли його скинути.  Але й це зробити нелегко. Марія гадає, що мандри Івана – марна трата часу. Повернися, Іване, додому. Послухай мене, ти чуєш? Приходь, не гаячи часу на марні пошуки синиці в небі. Гай-гай, яка далека віддаль її від нього. Дисгармонія, як рипуча осика, скрипить в її стривоженім нутрі, а вона, Марія, борсається безпорадно між Івановим небуттям і власним безсиллям що-небудь змінити в не залежнім від неї потоці хвилин, що обростають годинами, гарячими днями, безсонними ночами – і кожна мить під знаком таємниці...

 

Навіщо їй те все?

 

Різкий дзвінок виводить її з задуми. Владний, басовитий голос з легкою хрипкою питає про Івана. Ні, його дома немає. Коли буде? Не знає... точно. Де він? Поїхав... трохи відпочити. Що переказати? В слухавці сопіло: нічого. Ми ще подзвонимо. Та й клацнуло. Кінець.

 

Голос незнаний. Хто то? Ну, й добре, що його немає. Краще синиця, ніж... хриплий голос. Блідолиці господарі камер.

 

Неждано її накрила тривога, як глуха осіння ніч .

 

Знову дзвінок – настирливий, рвучкий, нетерплячий. Тривожний світ наступає на неї кошлатим звіром – нема від нього спасіння. "Я слухаю. Ой, Яриночко, я стужилася за тобою. Приходь, благаю, прийди". Ну, нарешті кошлате, звіряче – не з'їсть її. Не зіштовхне в пастки, розставлені кимось спеціально для того, щоб її заполонити, а відтак продати... на ганебних торжищах чести...

 

І коли з’явилася на порозі Ярина, ніби світло вступило в Марію. Це було світло надії.

 

 15.

Зранку Іван спускається з гір. В долині, між ущелинами, в глибокім міжгір'ї, втиснулися дерев'яні, на зрубі, садиби. Туди, крізь бездоріжжя, поки віднайде стежку, сковзають ноги, плутаючись між зарослями недоступного ялівцю, далі – колючим ужинником. Аж потім виплигнуть на трав'яний покрив, який, правду кажучи, жаль толочити, такий незайманий, як дитяча душа.

 

День уже підвівся з колін, помолившись Богові, і тепер верстає свій шлях-дугу по безмежній небесній бані. А з ним, піднімаючись над зеленими верховіттями, прокреслюють круті віражі бистрі ластівки. А ще над ними лине жайворонкова пісня, що зліта на блакитні вершини безхмарного неба, а вже звідтам розсипається тисячними дзвінками на стрункі верховіття, що струшують їх на землю: в кого душа відкрита, той їх чує безперешкодно. Чує і бачить: велетенське коло, накрите такою ж великою півкулею, зранку замальованою прозорим ультрамарином, наповнюється пташиним щебетом. Коли Іван вловлює рухливі, хоч і невидимі лінії ластівок чи виваженого в польоті беркута, коли зранку, здавалось би, непорушні щогли ялин вітають рожеві промені, що навскіс пробиваються крізь щезаючий серпанок туману, коли ранкову тишу струшують, як росу, голоси зозулі чи лункого дуркота, – він, ніби промінь, проходить крізь час, полишаючи десь тут, у непрохідних хащах, куди, може, ніколи й не ступить людська нога, усе, що, ніби гидке гаддя, плуталось під ногами, зіштовхувало його в нетрі з вічною сирістю і їдкими туманами, нуртувало в ньому незбагненними тривогами, женучи світами за пошуком внутрішньої рівноваги. Очиститись від дріб'язку, зустріти ранок з прозорою думкою, з ясною метою. Вийти в ранок з праведним, уже відсіченим, ніби мечем, від грішного, правим – від лівого, добрим – від злого... Як мало йому треба. Який тяжкий шлях до очищення – крізь особисті обмеження і відмови. Крізь жорсткий злам власного Я на перехрестях часу.

 

Ноги несуть Івана на діл. Потреба позбутися власного вантажу і винесла його на високі верховини; вона, либонь, сильніша від іншого – злого, непевного, нечестивого, що підступно нашіптує: убий, убий! Скільки разів він, слабкий і розгублений, ніби на роздоріжжі, цілився в химерну ціль, і тільки щасливий випадок кожного разу оберігав його від непоправного вчинку. Оберігав – наразі успішно – від навали дріб'язку, що налягає на нього твердокам'яною заслоною від загадкового дива, якого він шукає з твердою надією на успіх. Ноги несуть Івана в діл, а думка тримається вершини, осяяної веселим ранішнім промінням. Воно вже пронизує, як виявляється, широкі ущелини з відрогами доріг у всі закутки села. Гірські потоки тут злилися в шумливу річку, що котить води по відполірованих до біло-зеленого блиску каміннях. Дерев'яний місток, зверху присипаний гравієм і піском, виводить його в центральну частину села – до церкви, школи і крамниці, а перед нею галаслива юрба дроворубів, метушлива дітвора й кілька пришельців у спортивній формі, які щойно висіли з запорошеного автобуса. Коли Іван підійшов ближче, відчув на собі прискіпливі погляди присутніх, які замовкли. Вражений (правду кажучи, не розуміючи причин такої уваги), Іван поволі ступав під чіпкими поглядами. "Хто він? Що йому треба? Звідкіль він? Не з автобуса" – прочитав питання, але й це не вияснило причини прискіпливої уваги до його особи. Він не знав ні назви села, ні місцевости. Тут ніколи не бував.

 

Найперше – зайти в крамницю. Консерви, сірники, сіль. Є. Що ще? Хліба нема. Може, є в "буфеті". Тобто в корчмі. Розплачуючись, він хотів заговорити з крамаркою, але його стримав такий же прискіпливий, чіпкий погляд. Що за біда? За кого вони його мають?

 

Корчма поруч . Уже зранку тут Бахус правив бал. Стояв густий гамір у накуреній, заалкоголеній забігайлівці; заплітались язики; хтось викрикував, хтось комусь заперечував, клянучись у вірності "в дошку".

 

Але тут ніхто не глядів на нього причіпливо. Хліб є Може, сто грам? Торгівля процвітає? Так, так, хліб завозять з... лише двічі в тиждень, якщо вода не позриває мости. Ну, звичайно, погода... Іван уже не слухав: він у прикордонній зоні! Ось чому прискіпливі погляди. Якнайшвидше звідти, поки не з'явились кеґебешники... В його паспорті, певна річ, немає "зональної" печатки. Поволі, щоб не видати поспіху, Іван залишив корчму. На подвірї, перед нею, було не менше, ніж усередині, напідпитку лісової братії, з сокирами за поясом, засмаглих, мов кора ялини, галасливих, як жидівський хейдер. За ним тут не пантрують, шпигуноманія начебто ще не торкнулася лісорубів. Щоправда, невідомо, які вони після того, коли алкоголь вивітриться з них, як дим? Кожна хвилина затримки грозила Іванові величезними неприємностями: адже він не мав ніякого права перебувати в погранзоні. Це місце не для нього.

 

Іван знову, здавалось, аж надто поволі вийшов на дорогу, розмірковуючи – повертатися тією ж дорогою, якою прибув сюди, чи, навпаки, податися навмання. Головне – якнайшвидше змитися. Зникнути з причіпливих очей. Добре, якщо ніхто не доніс. Коли він уже занурювався в молодий ялинник, яким починався схил гори, почув гуркіт машини. Крізь гілки ялини побачив кількоро солдат і зрозумів: або негайно, ні секунди не гаючись, тікай у ліс, або виходь на люди. Підеш направо, в гори – може, втечеш, наліво, в село – матимеш клопотів достобіса: звідкіль? чого прибув? Не кажи – заблукав. Не повірять.

 

Він уже чув здалеку тривожний клекіт: вистріл ракетниці, що ошаліло послала в небо яскраву зірницю. І тільки вона згасла, пустивши білий вузький шлейф, як заклекотів вертоліт, крутячи своїми лопастями над вершинами високих смерек і роблячи широкі кола над селом та околицею. "І тут досягли таки мене сексоти. Прокляття", – подумав Іван. Криючись під густими раменами смерек, він почав бігти щодалі від села, в лісову гущавину, де дідько ноги зламає, та не знайдуть його нишпорки. Ліс-брат заховає його від прискіпливого ока, скільки б не літали над ним лапаті оси й не шипіли вгорі огненні гадюки ракет. Хай навіть спустять вовкодавів, – даремно, бо в селі не лишив він після себе жодного сліду – в товкітні сотень ніг на дорозі, будь мудрий, візьми слід. На всякий випадок, ще не піднімаючись нагору, він брів з сотню метрів потічком, поки ноги не стали цявкати й повзати в черевиках, що раптом стали завеликі. Йти було важко, на перепочинок годі й надіятись; десь там, в околиці, настирливо клекотить вертоліт, поки що не залітає сюди. Прокляті донощики, раби нещасні. Змовчи, нещасна гадино, хіба мусиш виказати ворогові? На своїй землі я персона нон ґрата. Ховайся і тікай. Придумали мудрагелі погранзони, щоб відгородити нас від білого світу, посадити як у мішок з шибеничним зашморгом.

 

Іван заходив щораз глибше в ліс, долаючи опуклий зріст гори. Ще трохи – і він уже на вершині, а там легше – хребтами вийти на омріяну свободу, де, як йому здавалось, не буде гончих...

 

 Вперед – назад, униз – і вгору,

 І навпаки – так без кінця.

 Абсурд, абсурд – дорога ця,

 Що без лаврового вінця,

 Абракадабра – завтра й вчора...

 

* * ** * *

До прибулої за викликом оперативно-пошукової групи приєднались пришельці у спортивній формі – спецвідділ прикордонників. Коли б вони знали, яку птицю ловлять, осоромилися б на всю імперію. Ще більший сором – не знайти. Та наказ є наказ. У таких випадках усім непереливки: "умрі – найді". Вміють же "знімати стружку"... Було вже десь після дванадцятої (певна річ, за імперським часом), коли група приступила до роботи. Однак сам начальник, молодий біловусий офіцерик, не мав точної інформації: куди, в який бік подався "шпигун"? Один дроворуб показує кудись на ріку, другий – зовсім в інший бік. Кого не спитаєш, так, справді, еге ж, бачив якогось чоловіка з наплечником, та хтозна куди подався, ні, не знає, не помітив, кудою побрів. Ні, не поспішав, спокійно йшов. Куди? Бігме, не помітив. Наразі товариш начальник, прикинувши, наказав розбрестися одинцем по околиці села; може, ще назбирають інформації. Та село мовчало. Дядьки спідлоба поглядали на солдат. Ніби в воду канув. Вертоліт крутився й крутився, так і нічого не спостеріг та й відправився на базу. Залишалось єдине – знайти слід. Спробуй знайди, коли кругом намісили і худоба, і люди. Наказ: обшукати околицю села, кожен кущик. Знайти... Нікалай Кравцов, білявий командир, тобто старший лейтенант, звичайно, зам'явся, бо й він не знав достеменно – кого знайти. Іскать, так сказать, і баста. Група розбрелася, правду кажучи, неохоче: адже тепер, після гармидеру, який наробив вертоліт, той був би дурень, коли б досі чипів на околиці села. Наказ є наказ, через якусь годину-півтори з'явилися – хто скоріше, хто пізніше – на збірний пункт, що на окраїні села, на узбережжі біля кладки. Товариш начальник нервував, ляскав по халяві лозиновою тростиною, біля рації в машині-буді сидів, ні на мить не одриваючись від апаратури, радист; час од часу запитальні погляди кидав в його бік начальник, не знаходив собі місця – сонце вже звертало до заходу, а вони, відповідальні за операцію, явно тягли до провалу. В повітрі, як дим, стояв матюк, голос верещав аж до хрипоти, солдати виструнчились на струнко, ані писнути, а той котив і котив на них гору лютих слів, знову й знову накручуючи багатоповерхові викрути. Накінець суворо наказав не вертатися з голими руками. Тому ті, хоч не хоч, таки врозтіч кинулись, тепер уже без найменшого прояву млявости. Наказ є наказ: "Умрі – найді". Вже не до жартів, нехай йому грець.

 

Як з пращі, кинулись нишпорки в гущавину лісу, і, не дай, Боже, попастись під руку. Один влетів, як ошпарений, в ожинник, що розрісся на схилі, заплутався і полетів сторчма з матюком і злістю не весь світ, що послав його когось-невідомо-кого-ловити. Другий притьмом кинувся під гору і незабаром таки виґрабулявся на полонину, де й дихати стало легше, а піт заливав обличчя, стікав під гімнастерку, розпікав сверблячкою, ніби короста. Третій нипав над річкою і, підійшовши до потічка, що дзюркотів згори, піднявся, ніби за дороговказом, вздовж його коритця, наївно сподіваючись, що вийде куди-небудь до лігва шпигунського... Кожен мав свої наміри, але, одержавши наказ не вертатися з голими руками, пантрував наліво і направо, ловив вухом найменший шерхіт, сподіваючись заполонити будь-кого, аби не вертатися з нічим.

 

Під вечір начальник ще раз підняв у небо вертоліт, який уже креслив кола над полонинами, що лягли на розлогі гірські хребти.

 

Перед самим смерком стали прибувати нишпорки з непорожніми руками. Один тяг переляканого до смерти пастуха лише за те, що той з самого початку пояснював йому десятки разів, що шукає заблукану вівцю і що він, Семен Приданюк, живе ось  в тому селі, з полонини видно, а якщо не вірите – перевірте, бо паспорта немає, начальство каже, що не положено, мене всі знають у селі... Але прикордонник був суворим службистом і ніколи нікому не вірив на слово, нехай начальник розбереться що до чого. Ще хтось припер кількоро циган, які, як доповів, стали тікати, побачивши його в кущах. Коли ж він наказав зупинитись, вони не послухались і ще дужче дали драла, так що нічого не залишалось, як запустити з автомата лише одну коротку чергу. Трохи вгору, але так, щоб налякалися. Тільки тоді він одягнув на них кайданки. Може, не слід було їх задєржівать, але, по-первах, почєму удіралі, значіт, дєло нєчістоє, во-вторих, какіє-то подозрітєльниє, почєму в поґранзонє (ґаварят, здєсь жівут), возможно связани с етім? Ще один приволік п'яного лісоруба – той щось верзе про туристів, які ходять лісами... Протверезиться, може, щось, теє, заговорить...

 

До смерку біля пункту зігнали всякого люду гурму.

 

Як на зло, пташка не йшла до рук. Чекай до ранку – загуби справу.

 

*  *  *

Вихопившись на полонини, Іван полегшено зітхнув: здається, врятований. Однак він не сповільнив кроку, прагнучи якнайдалі відійти від села та його околиць, загубитися в зеленім водограї смерек і хвилястих плесів полонин. Обережний, як лис, він оминав зарослі травою, неторкані місцини, краєм полонини простуючи вперед між кущами. Його слід, звичайно, можна знайти (якщо точно на нього натрапити), але він бачив перед собою багато слідів і тому безпечніше ступав саме туди, дбаючи за свою безпеку. Ще трохи, подумав, і вийде щасливо зі зони, бо здалося, що, безперервно прямуючи на північ, він входить у знайому місцевість: заліснені схили гір, плюскотливі, замріяні в надвечірнім легкім тумані ущелини, поодинокі, ніби задумані, на краю полонини смереки, що пливуть у лагіднім повітрі і сіють на нього чимось забутим, але рідним, що аж щемить на серці. Невже він тут не бував? Чому ж він спокійний, як мандрівник, який після довгої дороги нарешті переступив рідний поріг? За ним, за порогом, залишилися його тривоги, всі лиха, які напастували його, все дрібне і нікчемне, що не варте жодного слова. Боже, скільки в сьому світі марноти.

 

На краю полонини, під лісом, він побачив (нарешті) ватага, який порався по господарству і, навіть спостерігши Івана здалеку, не припиняв роботи.

– Слава Йсу!

– Навіки слава ("то свій" – прочитав Іван). Ватаг не ховав за великими вусами усмішки: – Прийшли б раніше, якраз потрапили б до прикордонників. Були тут у пополудне, розпитували за "туристом". Га-га-га – Заграли дрібні морщинки біля веселих очей, і виразно виступила ямочка на підборідді.

– Бачу, ви веселий чоловік.

– Бо смішно: в нас уже не зона. ("Ого – подумав Іван. – Відманджав з кілометрів десять-дванадцять"). Але вони іноді набігають, як нападе гарячка. Видно, припекло. – Знову впала Іванові ввічі ямочка на бронзовому підборідді.

– Мабуть. – Іван неохоче кинув і додав: – Не дають чоловікові відпочити після гамірного міста – замалим, справді, не попався. Бракувало мені ще цього до повного щастя.

– Правду кажете. Тут іноді неспокійно: налітають, дай їм то те, то се, та й не завжди платять... Якесь воно вічно голодне і ненажерливе...

 

Тим разом вже Іван розсміявся:

– Бігме, правда. Жемолодь нещасна.

– Гасає по горах, траву толочить і... – Ватаг не знаходив слів. – Хоче залізти в душу з своїми... побрехеньками...

– То, либонь, найгірше...

– Таки так, он, дивіться, в нас: пустилися на заробітки, наструже всілякого – ні в тин, ні в ворота, лаком намастить – і вже міхами везе до Косова. Чи до Станиславова, або й Львова. Ганьба. А потім, най ся преч мовить, гибіє від раку...

– Як би то тільки се... – Іван ніби підливав оливи до вогню.

– Скинь з себе киптарик – та й душа... гейби без захистку...

 

Іван не дивувався, чому легко бесідувати з ватагом. Проте прагнув скоро відійти звідси.

 

Попрощавшись, він ступив на лісову стежку, втоптану пастухами та іншим робочим людом. Надвечірній час – найкраща пора зникнути в лісових нетрях. Адже пошук триває: бесідуючи з ватагом, Іван чув здалеку глухий клекіт. Якщо притиснуть ватага (мабуть, він не з тих, у кого можна вирвати признання), тоді ліпше якнайдалі шукати безпечний сховок. Брат-ліс знову схова його від нишпорків, а ніч-матінка накриє дойдів чорною веретою... Раптово перед ним відкрилася невеличка галявина, оточена струнким корабельним лісом. Передвечірній легіт стиха, ледве чутно, надуває напняті на коричневі щогли вічнозелені вітрила. Ще не змовкає птаство, то там, то сям сколихує ліс каскадами звуків "піть-піть-піть, піть-піть", "дур-р-р-р, дур-р-р-р-р-р-р-р", "ще-ще-ще, ще", а луна віддає в глибині лісу, й Іван вслухається в неї; поволі зелень наливається темносинім, аж чорним. Десь на верховітті застрекотала сорока проразливо, як базарна перекупка, аж весь ліс здригнувся.

 

Іван ступив на край галявини, і його щось зупинило: він ще не второпав, що саме. Інстинктивно принишк біля стовбура ялини, насторожено вичікуючи. Не чути ні шереху, ні тріску, як звичайно – від зламу сухої гілки. Солдати?

 

Іван пильно розглядає всю галявинку, проводить зором по струнких стовбурах ялин, нічого підозрілого не знаходить, але не ступа на галявинку. Настрій непевности не дозволя йому зрушити з місця. Раптом йому здалося, ніби тихий шелест пройшовся над галявиною. Він підняв голову – і завмер: з вечірнього неба, пронизаного відблисками західного сонця, з повільним помахом широких крил опускається до нього дивна птаха. Безшелесно сіла на гілку ялини, глянувши на нього проникливим зором.

– Нарешті, я тебе зустрів – майже радісно вигукнув Іван і сягнув за дубельтівкою.

– Не ти мене, я тебе знайшла – тихим, але владним голосом промовила птаха.

 

Іван не перечив. Не знав, що казати, і відпустив запобіжник, приклавши дубельтівку до плеча.

– Наївний чоловіче, стримайся: невже ти хочеш убити... власну душу?

 

Від цих слів Івана зморозило. Він згадав свої сни. Які страшні каяття мучили його: він не хотів вбивати. Опустив дубельтівку і таки спромігся на слово:

– Навіщо мучиш мене? Дала мені дивний дар, а сповна скористатись ним – не сказала, яким чином..

– Думай – відповідь звучала категорично і швидко. Виходило так, що вона заздалегідь знає, що він питатиме.

– Тобі добре: ти вільна, як усі птахи. А я...

 

Вона перебила його:

– Тільки не скімли.  Ти – також вільний. Людина народжена для свободи – хіба не знаєш?

– Знаю. В літературі про це списано цілі гори паперу.

– Кинь се. Життя – це свобода. Світло.

– Ходжу в темряві.

– Бридня.  Бачиш світло і хочеш світла, але воно тебе сліпить. Бо не маєш... гарту. – Птах змахнув крильми безшелесно (умить промайнула в Івана думка – жаль, відлітає) і перелетів на ближчу гілку. І він почув: – Почав добре і закінчи не гірше.

– Майбутнього не знаю. А нинішнього – не хочу.

– Майбутнє залежить від тебе. По дорозі в майбутнє... іди в світлі...

 

Притча птахи (бо сама вона була як притча) не ласкала душі, знівеченої буднями. Тому він відказав різко:

– Не вчи, як пророчиця, і не віщуй, як учителька, що все знає. Це проти земних правил.

 

На цю кручену мудрість вона відповіла:

– Живи законами неба.

– Як? – розгублено, майже з криком спитав і почув лише дивний сміх птахи з людським обличчям:

– А так – ха-ха-ха-ха – пронеслося лісом і піднялося разом з нею до вечірнього неба, що зайнялось золотисто-голубим з ультрамарином та червоними басаманами і облило своїм відблиском галявинку й Івана на ній.

 

Іван стояв отетерілий серед галявинки і не вірив: бачив він диво, чув голос – чи йому здалося? Але відкинув сумнів, бо запам'ятав слова, чув інтонацію, виразний голос, що в якісь моменти набував грудного тембру. Та загалом це був голос ніжний, який западав глибоко і там, десь на дні серця, осідав. Може, назавжди?

 

*   *   *

Біловусий офіцерик майже всіх затриманих відпустив. Морочився з пастухом, що шукав загублене ягня, і циганами. Правду казав солдат, один з нишпорків, що їх привів сюди: цигани відповідали невпопад, щось "темнили" (може, причиною було щось інше – не "шпигун"), а з відповідей здогадуйся про різне: контробанда коноплі, ще якоїсь біди або... людей. Дивом дивуйся, як пролазять крізь кордон? Неможливо. Неймовірна річ. Немислима.

 

Біловусий офіцерик сходить сімома потами. В небі літають вертольоти, пантруючи за кожним кущиком, по землі повзають нишпорки – і все даремно. Радіозв'язок, електроніка, колючі дроти – миша не пролізе. А якась пташка випурхнула з рук. Надходила ніч – провал операції. Офіцер лютував, як біснуватий: знову нишпорки стояли навитяжку, дихнути не смій, матюк стиг у повітрі і перекривав шум річки, а по той бік чорніли суцільною стіною смереки і скривали не розгадану таємницю птахи, яку ловили, та не спіймали.

 

Нарешті біловусий схопився, як потопаючий за бритву – негайно сюди собак. Ніч – не ніч, дарма. Довести операцію до кінця. Принаймні тоді він відзвітує: були використані всі засоби.

 

*   *   *

Ще довго Іван не виходив з галявини. Перед ним стояла дивна птаха – це вона не відпускала його від себе. Кожне її слово тепер звучало в ньому, як грозовий обвал, той, незабутній в час крови.

 

Незабаром ніч покриє своїм саваном небо і землю, а він, Іван, ще не знайшов сховку. Навіть те, що він ще без пристанища, не хвилювало його, ніби йшлося не про нього, а постороннього. Навіть те, що його шукають, чомусь не зачіпало його, немов байдужого до суєти світу сього.

 

Поволі, ніби це його не стосується, навколо розглядався. Звичайно, відкрита галявинка не могла правити за добрий сховок. Звідси до села півгодини-годину ходи, напевне, не більше. Вже зовсім смеркне, коли прийде в село. Люди ще не спатимуть. Чи не ліпше попроситися там на нічліг? Чому ж пішов від ватага? Затримавшись у нього, він не зустрів би птахи. Отже, те, що сталося, мало сенс, хоч не він, Іван, "впорядкував" черговість подій: прихід до ватага, розмова, відхід, зустріч з птахом. Що далі? Він не знає. Але зараз він зійде на діл, у село. Іван ловить себе на думці, що його рішення виникло спонтанно. Однак можна переночувати й в лісі, розкласти шатро, багаття запалити, набрати з полонинської кринички води... І все ж, Іван сходить на діл, хоч його проймав блаженний запах багаття, і він чув булькання закип'яченої води...

 

Коли він підходив до перших садиб, ще не світилося, худоба іноді преспокійно помукувала. Навколо сапало, іноді покалатувало приглушеним дзвінком, товкло ланцюгами і, коли він наближався до садиби, гавкало сердито, аж Іванові ставало скрутно, бо відчув себе непрошеним гостем і чужаком. Та нікуди діватись: раз приліз у село, йди між люди.

– Дай, Боже, щастя – заходив у гражду.

– Дай, Боже, й вам. – Не питають, звідкіль, чоловіче, й чого хочеш?

– Чи не могли б переночувати? Ну, на сіні, під оборогом?

– А зимно не буде? – хитренько усміхається, підійшовши, ґаздиня.

– Та ще... кров гріє.

– О, то добре, най грає – Іван пропускає повз вухо "грає", але далі чує з полегшенням:

– Ну, то файно. Тут до нас ходять. Чому би нє...

 

Хто ходить, Іван не уточнює – навіщо кликати вовка з лісу? Може, вовки вже топчуть його стежку...

 

Ґаздиня не вгаває, видно, хоче вибалакатись перед прибульцем:

 

Торік був у нас маляр. Забула фамілію. "Пан Влодко" – ми кликали. Йой, як файно малює. На цілий день йшов в гори. Ая, з самого досвітку та й до вечера... "Може, відпочили б крихту?" – питаю. Де там. Каже: "То відпочинок... душі". Такий смішний. Людиська нароб'ються, відпочинок в свято храмове, тоді набува-а-ємось... Ґаздиня похопилася:

– Агій, розбалакалася.  Ви, мо', їсти хочете? Я зараз щось спартолю...

 

Після вечері Іван поліз на сіно під оборогом – блаженний рай після цілоденного маршу-ривка в достатню кількість кілометрів. Тепер він, либонь, у повній безпеці... Сіно дише на нього трав'яним нектаром, як здоров'я; десь недалечко завів пісню цвіркун – один, відізвався другий, потім – третій, і під їх симфонію Іван поринув, як поплив на духмяних хвилях, у фантастичне видиво. Перед ним простяглася велетенська полонина, в далині в золотистій млі виднілися голубі вершини, за ними піднімалися ще вищі хребти, на відрогах схилів вибілені до неможливо яскравого блиску – недаремно, хоч і далеко, впадають в вічі завдяки контрасту до зелено-голубого тла. Іван іде до цих вершин серединою нескошеної полонини, чує піднебесні акорди жайворона і бачить широке кружляння беркута під легкими білими хмарками, що, відірвавшись від білих вершин, біжать навстріч, а Іван прагне крикнути їм: "Зупиніться! Куди спішите в світлу днину? Слухайте, погомонимо трохи. Ви не бачили дивної птахи? Я не все їй сказав, я ще хочу її бачити. Зупиніться, шалені!" Але вони вдають, що його не чують, і тікають від нього. Він ще не все сказав птасі. Ще не все вона мені повіла. Знову гостре відчуття провини пронизує його наскрізь: чому він не користав сповна з моменту? Чому так швидко вона одлетіла, залишивши його на галявині, розтерзаного власним неспокоєм, нескоєними намірами, муками вагання – куди йти за нею? Невже до останніх хвилин, які подарувало йому Небо, він так і не знатиме дороги? Невже вона, та одна-єдина дорога, зостанеться для нього незнаною на все нинішнє і майбутнє дочасне життя в нашій юдолі сліз і страждання? Адже він виходить із тьми: он видно світлосяйні вершини – він до них дійде, скільки б не товклись його слідом нишпорки-вовки. Адже віднині він, Іван Запотічний, зватиметься невловним. За ним гналися нишпорки – а він таки висмикнув з їхньої облави. Над ним лопотіли вертольоти-оси і сичали гадюкою ракети – а він скрився під раменами ліса-брата. Тепер женеться за ним дика зґрая лютих вовків – а він сховається в потоці велелюддя. Шукай голку в копиці сіна. Іван прокинувся, пройнятий ірреальним видивом, що раптом перейшло в найреальнішу дійсність: він, невловний, має негайно дійти в кінець села і вскочити в автобус. Тільки пробивалося на світ першими несміливими ранішніми пробкисками, але ґаздиня вже поралася в дворі.

– Файно, спалося? – усміхнена, а біля веселих очей злегка брижилися тоненькі зморшки, надаючи всьому виразу обличчя лагідної хитрости, за якою Іван вгадував учорашню розмову.

– О, вельми добре. Ґречно вам дякую за нічліг, за файну гостину.

– Та що ви... – ґаздиня хотіла почати довгу бесіду, бо короткої вона не святкувала, але Іван чемно її перебив і спитав про автобус.

 

Узнавши що і як, Іван, ще раз сердечно подякувавши, мов куля, помчав до автобуса і встиг ускочити в нього, набитого робочим людом, ще не розбалаканим, бо півсонним – дехто й куняв на сидінні, а хто стояв (таких було більше), мовчки тулився один до одного; як одне тіло, погойдувались вони, а машина фуркотіла, смерділа бензином і перегаром, їдким потом, Іванові аж стало тужно за високими зеленими полонинами і лісом-братом, і чим довше вони перлися то вгору то вдолину, то вліво, то вправо, тим більша туга схоплювала Івана, ніби кліщами, так що настала мить – він не втерпів і на якійсь зупинці виплюхнувся з закіптюженого ковчега і, як врятований для світу і для себе, дихнув на повні груди, коли знову побачив над собою порожевілий ультрамарин, підпертий ялинними вершинами, а його обличчя, коли розвіялася пилюка від автобуса, залоскотав лагідний повів гірського нектару.

 

Тільки тепер він з якимсь внутрішнім спокоєм, ніби після добре переспаної ночі, почав перебирати в памяти свої видіння. Та найперше він нарешті зовсім був певний, що таки втік від вовків, од нишпорків сього світу. Щоправда, сумнів по-злодійськи підкрався до нього: невже всі нишпорки дадуть йому спокій? Либонь, ні, але для тих, озброєних до зубів, він таки щез навіки вічні. І це була правда. Іван ще раз заслужив наймення невловний. Той, хто постійно, ще з дитинства, що зарання обірвалося, вчуває грозовий обвал, хто шукає дивну птаху, друге наймення щонайменше додає йому нової непокори. Та це діло людей, які глядять на нього "збоку". Для нього ж, либонь, більшу вагу мали його видіння, що не відступали від нього і сенс котрих він прагнув пізнати.

 

Та найбільше благо – він знову на волі, де зелений нектар жадібно вдихає, наче пє повними ковтками холодну запахущу воду з дзюркала, п'яніючи осяйними видіннями, такими реальними, як той прозоро-голубий світ, у якому він манджає в пошуках птаха і відповіді на його ж загадки на суміжжі світів. Тут він, Іван Запотічний, напевне, дійде берега, а з перевізником, мо, почекає, бо відкритий йому той, другий, берег, що постав перед ним у світлосяйних вершинах. Він, справді, прагне дійти до них, та не дала йому продовжити шлях зґрая вовків, та й ще інші дрібниці, уникаючи яких, він подався в мандри...

 

... І знову гори, повиті голубою габою, і знову пташині акорди в піднебессі, і знову політ беркута під білими овечками на тлі прозорого ультрамарину... І ще більше, безмежне відчуття свободи – без нишпорків, без сичання повітряних гадюк і доскіпливих лапатих ос, без чаду й перегару міста, без словесного зашморгу блідолицих господарів кабінетів-камер з дверима, заглушеними лідериновою оббивкою. Іван ловить думку, як чародійну пташку: відчуття берега звільня його, втаємниченого, від дріб'язку, що постав перед ним у всій своїй мізерности тільки тут, на зелених вершинах. Більше того, зустріне він дивну птаху, або й більше ніколи не промовить вона до нього дивними словами, але втаємниченого пройняло Слово, і він уже на всій своїй дорозі до незнаного, до останнього, невідомого буде з вічним словом.

 

Співає невидимий птах у голубих висотах, вічносвіжа, густа, аж синя зелень піднімається до них на струнких щоглах і ніби підносить з собою Івана Запотічного, але він запрагнув рідні, старого дому серед гамірного спекотного міста, бо слово птаха, що лунало в ньому, як грозовий обвал, кликало його в заобрійну далеч.

 

 У невідоме птах летить,

 За синім обрієм розтане,

 За тим, за берегом незнаним. –

 Душа для вічности постане,

 Хоч днесь – лиш незворотна мить.

 

16.

Місто зустріло Івана нестерпною спекою, скреготом машин, трамваїв, тролейбусів, їдкими випарами бензину й перегару, задушливою парнотою. Над містом брижилися хмари, кублились, як перед всесвітнім потопом. Уже здалеку, ніби з гір, прокотився глухий гуркіт. Незабаром знову загуркотіло, сильніше, владніше. В кімнатах стемніло. Час од часу пронизувало яскраво-сліпучими спалахами від раптових блискавок. Марія припала до Івана. Він чув, як тривожно (від радости чи передчуття невідомого) тріпочеться її серце біля його грудей, а п'янкий, тільки йому знаний запах пливе над ним, вливається в нього, жадаючи рішучого, негайного, нехай і спонтанного чину.

 

Раптовий синій спалах осліпив їх і водночас оглушив тріском, що розірвався десь поряд будинку, в парку, що гойдався від бурі, немов корабель в океані. Гуркіт котиться містом, як обвал, котрого ніколи не забуде Іван, не зупиняється, бо знову й знову обривається ще сліпучішим вогнем і всевладним ударом на розпечені за дня будівлі і чорну базальтову бруківку. Проти шалу вогню хлинула вода, прагнучи потопити в своїх суцільних потоках огненні басамани, що розрізають, як блискучі мечі, почорніле небо.

 

Марія була гнучка, гейби хмелина, що в'ється навколо несхитного дуба, повна доброти і щедрости, як мати-земля, що жадібно впивається потоками води в довгождані хвилини спраглого очищення усіх-усіх, вільних і невільних, утаємничених і невтаємничених.

 

Клекіт котиться над вимученим містом. Відлуння громового греготу валкує безлюдними вулицями. Шумить вода, і дощ б'є у вікна, спливаючи по шибках потоками, та Іван не зважає, бо для нього нині все нове: і Марія, гаряча й нестримна, і Ярина з широко відкритим прямим поглядом темносиніх, аж чорних очей, що зазирають у душу і прочитують у ній нові, досі незнані сторінки, написані там, на незайманій полонині, з глибоким відбитком зустрічі з дивним птахом; і обстава кімнат, незвична затишком тихих стін; і діти – як принишклі пташенята, що підняли голівки в його бік з цікавістю, – а він, просвітлений гірським духом вічнозеленого дива, прагне вже зараз, нині повести їх неторканими полонинами, пройти під крислатими навісами ялиць і смерек, піднятися на якнайвищі вершини, осяяні немеркнучим світлом, здолати круті стежки і бездоріжжя... Не злякатися нишпорків і вовкодавів. І... показати дивну птаху. Нехай вони, всі ті, хто має вуха, хто хоче повірити в незбагненне, почують її, таємничу і загадкову. Нехай слухають її. Невже ви, люди добрі, сумніваєтесь, що вона говорить? Які слова промовляє! Вона з'являється безшелесно і починає бесіду тихим, але владним голосом, що глибоко западає в душу. Лягає там назавжди. Я хочу, я мушу вас повести. Я вірю, ви почуєте її голос.

1996-1997.

Примітка: повість із збірки «Трамонтана» (2003).