Диптих про тишу. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 15 трав. 2016 р., 09:10 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 черв. 2016 р., 03:32 ]

1. Розірвана тиша

(Правдива історія в три акти)

Чомусь неначе затерлася в пам’яти пора нашої першої зустрічі. З неї почалася ця історія. (І водночас з моєї пам’яти не стирається ще інша історія – Несторова загибель, подібна до Василевої). Але ти, люба, не ображайся, бо тут нема ні крихти образи, навпаки, захований певний сенс: ми знаємось так давно, що вже навіть загубився відлік часу. І коли вплітаються інші історії в наше життя, то це, мабуть, так має бути, бо все в цьому світі взаємозв’язане. Проте хіба не щастя не рахувати часу? Отже, ми, як не дивно, перейшли у спільну вічність із нашої дочасної миті. І хоч наше життя складається з миттів, але воно прекрасне своїм триванням. Тобто наше тривання прекрасне, бо ми були, є й будемо – такими, як усі звичайні смертні люди. Однак ти якось сказала: все, що відбувається з нами, неймовірне, як сон або казка.

 

Ми снимо наші миті, ми увійшли в казку… Але тільки у сні чи в казці є вихід. Пробудження – хіба не вихід? А втім, під час нашої першої зустрічі, ні, тим більше, пізніше ми не шукали пробудження, бо з самого початку ми не могли навіть подумати про щось інше, що не відповідало б тоді нашому бажанню… зріднитися… Що тут дивного?

 

За всіма законами буття знайомство відбулося в конкретному місці – хата, яка прийняла нас, як вулик бджоли; вона досі стоїть на тому ж самому місці – видно, такі речі не міняються в цьому світі. Ми сьогодні можемо спокійно пригадати  сонячний день, і золото розлилося по сніжно-білих стінах і виблискувало на високій стелі. Золотий зблиск мерехтів у твоїх очах з розширеними зіницями. Ти гляділа на все, що навколо тебе якось ніби й не реально існувало, і лише бачила того, хто говорив щиро і захоплено.

 

Здається, того було достатньо, щоб зі собою забрати і жести рук, і спалах блакитних очей, і щиру мову. І так само для нього було достатньо назавжди запам’ятати сяйво карих очей, і ніжний та водночас загадковий усміх, і тихе слово, що проймало до глибин. Образ дівчини-жінки постав у нього від одної-єдиної зустрічі і вже не сходив з пам’яти, що раптом стала пам’яттю серця. І так само не заникує пам'ять про Нестора. Хлопці гинуть, як мухи, а ми мовчимо.

 

Перший акт Нестора: його забрали в суворі кабінети і там тримали, як потім сам говорив, одну ніч і півдня. І вже тоді він зрозумів, що йому не дадуть спокою ніколи.

 

Наш перший акт: знаковий момент – знайомство в одну мить. Так само зачаття відбувається в одну-єдину мить, до якої йдуть двоє людей, сповнених єдиним бажанням любови. Так само думка народжується раптово, спонтанно, і часами годі шукати стимулів її народження, якогось особливого раціонального пояснення, бо може зникнути чарівний світ тривання…

 

Але все це, про що зараз тобі розповідаю, кохана, подумки (навіть не певен я, чи коли-небудь все це тобі скажу), є лише прелюдією нинішнього дня. Я постійно тобі говорив (може, вже й набрид тобі тим нагадуванням), що все в цьому світі взаємозв’язане, як немовля пуповиною з тілом матері, як дитина – зі своїми батьками, а ті, в свою чергу, зі своїми… І на цих видимих і невидимих зв’язках світ тримається, хоча іноді, в щоденній круговерті, ми про це мимоволі забуваємо… Ось чому в мій монолог вплітається ще одна подія, яку згадую на самому початку і яка скеровує мою пам'ять у минуле. Є в цьому факті своя закономірність: адже ніщо з нічого не народжується. (Навіть може здатися, що обидві події не мають до нас ніякого відношення).

 

В основі мого спогаду на дорозі з минулого в сучасне лежить монолог про події, що вже відбулися, отже є минулим нашим пережиттям, емоційним спалахом. Називай його, як хочеш, але вже годі забути. І якщо цей спалах належить історії, то правда в тому, що він реальність – не сон чи казка. Це ще один доказ правдивости історії, в якій  її співучасники живуть своїм життям.

 

І далі в нашому сюжеті, може, втратиться чіткий розподіл між реальністю і сном (казкою). І так само, може, десь по дорозі в майбутнє загубиться чіткий погляд на все, що з нами відбувається…

 

(Напевно, вплетуться у сюжет новели, що народжується на наших очах, нові прибульці з позасвідомости, яку ми наразі не в стані контролювати – ми не жандарми власних душ! Щоправда, буваємо до них іноді дуже суворі).

 

Отже, нинішнє дійство з щойно наміченим сюжетом, як бачиш, мила, має свій початок. Це значить, що наша історія має своє минуле. Та ми не живемо тільки минулим, ми завжди хочемо нового відчуття себе в цю дочасну мить, що її називаємо словом „нині”. Може, це наївне прагнення, бо „нині”, навіть наймиліше серцю, швидко (не встигаєш оглянутися) стає минулим, і його ми згадуємо з болем чи зі смутком; ностальгія за прекрасним минулим завжди відгукується в наших серцях. Але на то нема ради.

 

І далі я слухаю тишу, як… як… (хотів написати одне слово, але стримався, бо ти його не любиш). Я мовчки слухаю тебе, я чую тебе, моя мила, з далеких віддалей… Я чую серцем і душею твій безперервний зов, який долає простір і час, які нас ділять. І коли наступає час зустрічі (скільки ж їх усього було?), простір стає нашим, і час уже не відіграє ніякої ролі. Може, якраз тому я відчув, що ми вступили в Наш другий акт.

 

Одного разу ти сказала:

„Мені не страшно, що ми вчинили”. А потім додала: „Не маю жалю за тим, що сталося”.

 

Я зрозумів твої слова, як глибоко щире признання в коханні.

 

Це була правда.

 

(В сюжеті цієї новели почуття – живий її нерв, стрижень дійства. Принаймні я так гадаю).

І все ж, я чекав чогось… Те щось тривожило мене. Не давало мені спокою ні на мить. То була ніби якась загроза, хоча я не усвідомлював, що нам грозить. І десь там, у глибині душі, нуртував біль, а він в’язався з історією Василя. (Сюжет вплітається в наш час, і навіть коли б я міг забути свій біль, то напевно історія, що викликає біль, не зникла б з пам`яти).

 

Десь гуркотів трамвай, шуміло місто і запалювало передвечірні вогні. В цей момент мені здалося, що у велетенському просторі, заповненому клекотом міста, ми одні-єдині зі своїми радощами й тривогами. Звідкіль це відчуття? Не знаю.

 

Нині я не пам’ятаю, що відповів, але напевно в моїх словах теж звучало хвильне признання в незворотности нашої дороги. Я виразно почув годинник, який цокав у моїх грудях і ніби відколював часточки моєї душі, відкидаючи її в незворотне минуле.

 

А ще іншим разом ти спитала, дивлячись мені у вічі і проймаючи мене наскрізь своїм сяйним зором: „Що з нами буде?” – І заплакала. Тривога, справді, стала на нашому порозі.

 

Чесно й одверто я відповів: „Не знаю”.

 

Це була правда. 

 

Я й нині не маю відповіді на твоє питання.

 

І невідомість досі стоїть переді мною з мовчазним запитанням: „Що з нами буде?”

 

Нинішня дійсність – час і простір, в яких живемо. Будь ми мудріші, напевно, ми знайшли б вихід із нашої ситуації. Але, по правді, виходу немає. Ні, може, й є. Але я думаю про Нестора… Наступає Другий акт Нестора.

 

Ніби у воду Василь дивився: йому направду не давали спокою. Коли його вхопили вдруге, він прощався з білим світом. Не мав найменшої надії, що його відпустять. Тим більше, з’явилися лжесвідки, які доводили його небезпеку для сильних світу цього. Кожен з них рятував свою шкуру, як міг. Тому пустити Василя „під укіс”, аби тільки врятувати себе, не мало ніякого значення. І все ж, сталося диво: його відпустили!.. Василь ніби вдруге народився на світ. І він розказав свій сон.

 

Йому приснилася дитина. Босоногий хлопчик років чотири-п`ять. Сидів край дороги під вербою і стругав ножиком прутик. Нестор дивився на рученята, які вправно орудували ножиком, а думка постала запитанням: звідкіль малий так вправно орудує ножиком? Хто він? Що він струже? Хлопець умить підняв голову до незнайомця, тінь якого накрила його всю дрібненьку постать. В темно-синіх очах стояло запитання: Хто ти?

 

(Сюжет розвертається в непередбачену сторону світу, там, де ще нас не було. І все ж, ми живемо в мандрівці. Може, в цьому наш сенс?).

 

Нестор не спромігся щось сказати. Йому заклало вуста. Не відриваючи очей, він постійно дивився на хлопця, який, незважаючи на присутність чужинця, дуже пильно вершив свою роботу. Ще мить – і малий простяг Нестору вербову дудку з проханням „Заграй!”

 

Нестор розгубився – він ніколи не грав на сопілці, і все ж прийняв її з простягнених рук малого. Але дерева не приклав до вуст. Якась невідома сила стримувала його. І хлопець каже: „Не бійся”. 

 

Може, якраз у цей момент почуття страху й розгублення зникло, і Нестор подув у дудку і замалим не випусти в її з рук, ошелешений голосом, що йшов із деревини:

 

Не бійся – все ж помреш,

Куди б ти не подався

Між людських безбереж,

Помреш,

помреш,

помреш!... –

Куди б ти не подався,

Живим у світ ввійдеш!

 

Дудка випала йому з рук. Хлопець глянув йому глибоко в очі і простяг руку священику, який раптово з’явився біля верби, і вони удвох, не поспішаючи, пішли каменистою дорогою ніби у засвіти. Іноді хлопець озирався з-за плеча, не відпускаючи руки священика, ніби хотів Нестору ще щось сказати, чого не домовила сопілка, і вони розтанули в золотистому тумані.

 

Нестор стояв окаменілий.

 

Він був блідий, коли розказував сон. Хтось сказав: „Ет, сон! Пусте!!”

 

Продовження нашого другого акту

Отже, у нас, там, у глибині, куди ніхто ніколи сторонній не зайде, лежать наші слова: „Що з нами буде?... Мені не страшно… Не маю жалю…”  Здається, не потрібно слів – достатньо лише глянути в очі (тим паче, якщо вони повні сліз), щоб почути без слів те, що лежить у тебе в глибині душі. Те саме і в мене, тільки глянь мовчки мені у вічі… Лише торкнутися рукою тебе (мене), щоб почути тремтіння душі, ніби тремтіння листя на мерехтливому осонні.

 

Правда, там, у глибині, лежать слова, мовлені вголос, та інші – затаєні. Але вони завжди живі, не мертві, бо в них сплелися в єдиний нерозривний вузол вчорашнє, нинішнє і завтрашнє. Ти знаєш (і я знаю), там палахкотить одне слово, дуже дороге для нас, як повітря. Йому ціни немає. Ніщо його не зітре – ні час, який шалено тікає нині від нас у майбутнє, ні простір, заповнений по вінця, як золота чаша. В ньому безконечне полотно доріг, остогидлі шлагбауми, цілодобова сторожа на грані різних світів…

 

(І коли я вимовив слово „чаша”, то, напевно, воно викликало в тебе смак гіркого вина, що заповнює чашу. Чому ж вино гірке? Напевно, від шлагбаумів, сторожі, далеких віддалей, що ділять нас, приречених на розлуку…).

 

Ми знаємо силу дорогого слова. І коли його вимовляємо, то вся душа – як напнута стріла, готова покинути сей світ і полетіти туди, куди її кличе те слово.

 

Отож я нарешті заповнив своєю тишею, в яку вгніздилися мої слова, наше тривання. Так чистий лист паперу записую нестертими словами, щоб мати уяву про наше тривання і про час, який шалено біжить. І немає з нього виходу або, навпаки, є. Та про це мова не зараз.  

 

І саме тепер, у цей момент нашого тривання, наступає тиша. Здається, вона почалася раніше. Я не хочу пояснювати, чому вона взагалі з’явилася. Чому саме тепер (чи раніше) вона якраз у цьому місці – в парку під час ранньої весни. Туди ми часто тікаємо від міста.

 

Одного дня ми втекли ще далі – до ліса.

 

Шептало листя. Дерева промовляли свої слова. Затримували нас густі пружинисті кущі, крізь які ми невтомно продиралися, заходячи в гущавину.

 

Ми слухали мову ліса.

 

Третій акт Нестора.

Проте мене не покидала тривога, бо не відходила згадка про Нестора. Його тут, у цьому лісі, як і Василя, настиг танатос. Не певен, чи він міг вижити… Постійно думаю про те, як його привезли до ліса, щоб убити. Може, він уже був мертвий, і його лише сюди затаскали, аби на якийсь час замести сліди. А вбивали десь інде. Може, в якомусь… кабінеті. Я намагався уявити убивць, але нічого не говорив тобі про свою уяву. Чомусь ввижаються руки убивць. Грубі, смертельно цупкі. Закидають зашморг на шию і стискують мотузку. Ні, не мотузка інструмент убивства. Тонкий, гнучкий, як змія, дротик. Вміщається скрученим, як зміячка, в кишені. Серед нас ходять убивці. Які вони на вигляд? Мають смагляво-солодкаві обличчя? Від них у мене мороз по спині пробирає. Руки тримають у кишенях і перебирають пальцями дротика-зміячку? Де вони сплять? Вони мають дітей? Їхні діти ходять до школи? Та це ж світ перевертається, коли думаєш про такі речі.

 

Наш третій акт.

І чим більше я думав про Нестора, чим глибше ми заходили в гущавину, подалі від недобрих очей (від поговору), тим тривожніше озивалися до мене дерева неспокійним зеленим шумом, тріпотінням по-весняному свіжого листя, тремтінням у золотих  променях густих гілок.

 

Ліс навіває тривогу! Може, вона є застереженням? Але тоді, коли Нестор ще жив, застереження я не відчував, не розумів, що говорить мені ліс. Хоча, правду кажучи, я мусив зрозуміти: адже Нестор не перший… Зрештою, від чого нині застерігати? Чи від кого? Може, від болючої згадки про Василя, попередника Нестора? Чи… від нас самих? Я чув тривогу, яка заволокла мене, як густе осіннє марево. Напевно, я таки знав її причину, але ні слова не мовив тобі про неї.

 

Я дуже хотів позбутися тривоги. Ти, мабуть, відчула моє бажання, хоча я нічогісінько не згадував про нього. Мабуть, ти побачила його в моїх очах. Але в них промовляли до тебе дорогі слова, які не обов’язково вголос говорити – досить їх лише відчути.

 

Твої розширені зіниці дивилися на мене, і мені здавалося, що я тону в них. Мені було добре від них, навіть здалося, що тривога ніби й відступила. Але думка про Василя мене не покидала. Я нічого тобі про це не мовив, бо навіщо? Не хотів, щоб і ти не стривожилась. Втім, мені найближчий був Нестор. Про нього ти узнала пізніше. Однак ти вже знала всю його історію, коли ми зайшли у ліс. Але одного ти не знала –  це саме той ліс.

 

(Темніє в лісі в білий день! Верховіття заворушилися і посіяли неспокій).

 

Тривога в мені не вщухає, – навпаки, зростає, як лавина. Ти тримала мою долоню – вона не тремтіла, тільки жадібно стискувала твою ніжну долоньку. Я шукав захисту в тебе, в твоїй теплоті і щедрості. З материнською ласкою і спалахом очей ти миттю глянула на мене і, напевно, прочитала моє бажання сховатися в твоїй ніжности, в твоїй безмежній ласці, в материнській теплоті, яка пливла на мене гарячими хвилями. Ліс неначе відступив від мене, оголивши мою душу, але згадка про Нестора, за яким був і Василь, не покидала, серце вистукувало болісний спогад, сіялася з верховіть тривога, а я хотів забутися, зникнути, сховатися від лісу, в якому стався злочин. Водночас ліс беріг нас від недобрих очей, він був дочасним захистом, але і цей захист ніс небезпеку злочину, бо коли в цьому конкретному місці хоча б один раз коїться злочин, то вже нема зовсім ніякої гарантії, що це не станеться вдруге… Ця думка пронизала мене, як ніж, і я затремтів, і в ту ж таки мить ти припала всім тілом до мене, і гарячий поцілунок обпік наші вуста, спраглі води живої, засохлі від довгого терпіння втраченого часу. Моє тремтіння передалося тобі, цілуючи, я почув твої спраглі слова: „Я тебе кохаю”.

 

І навіть тоді, коли ти поїхала далеко, я чув ці слова: хіба віддаль може змінити душу? Хіба час здатний стерти слова, як вода камінь?

 

Ліс теж почув ці слова. Він захистив нас від небезпеки. Але він не мав сили визволити нас від тривоги, бо в ньому вона жила моїм спогадом про злочин. Усе, що коїлося з нами зараз і в найближчу мить, що стала вічністю, увійшовши в нашу пам'ять серця, тісно сплелося з лісом. Ми втекли до нього від клекітливого міста, від скреготу трамваїв, бензинових випарів… Але ми не втекли від себе, від нашої спраги, од вічної тривоги, від нестримного, як розбурхані хвилі, часу, який в одну мить, що стала вічністю, зупинився.

 

Мить. Одна лише мить. Причетність до вічности. Хіба таке забувається?

 

А потім… час, як реальна істота, знову помчав шалено, поніс нас зеленими просторами. Зелений колір залив увесь світ. І світ став зеленим.

 

Потім я почув крик, як протяжний зойк чайки з широким розкриллям у вільному польоті, клекіт радісного болю чи захоплення – хто се знає? – і побачив твої прекрасні очі з суворими і водночас безмежно ласкавими розширеними зіницями, аж темними, і вже годі назвати їх колір – зелений, карий чи голубий, як літня ніч у час сонцестояння – хто се знає?... І хто се знає, чи кохання – одне-єдине щастя, дароване небом? Коли тривоги світу лежать на тобі, як могильний камінь, а ти прагнеш полегшити сей тягар, хоч на мить звільнитися від нього, простягши навстріч коханню своє трепетне тіло, спрагле ласки й тепла хоч на мить, хоч на мить щастя забутися в  тривожному лісі, то се втіха, щоб забути злочини, які кояться в густому лісі, – хто се знає?..

 

Ліс оповив нас зеленим захистком. Коли ж небо впало на нас, і ліс накрив зеленим шатром, все ж, навіть тоді годі забути, що тут скоєні злочини, а вина й на нас, смертних, лежить за те, що коїться в людському лісі…

 

(Вплітаючи в сюжет  цю спонтанну думку, я неначе дію згідно закону серця).

 

Нестор, як і Василь, як і ми, хотів жити під блакитним небом і золотим промінням. Але його життя обірвали, як струну на найвищій мелодії світу. Подробиці того злочину ми не знаємо, лише здогадуємось. Душа моя в тривозі. Може, й від того, що злочинці не покарані, що ніхто не забезпечений від повторення таких же смертей. 

 

(Нехай читач не обманює себе, що сюжет уже завершився, бо, мовляв, що ще може статися з двома істотами, загубленими в густому лісі? Хто се знає?) 

 

Нам, дочасним, у густому лісі жити своїм життям. Так і живемо спорідненими серцями. – І в цю мить чую шепіт:

„Що з нами буде?”

„Те, що відбулося, ми знаємо”. – Мій голос чомусь раптово захрип. Я мав сказати щось інше.

„Може, збудеться те, чого ми хочемо?”

„Не сумніваюся, що кажеш… Однак…”

„Продовжуй. Ти щось хотів сказати…”

„Слухай тишу. Вона скаже більше від мене”.

„Я зараз заплачу… Я чую… скаргу, як докір нам… приреченим на розлуку…”

 

Я мовчав.

 

Тиша знову озвалася жіночим голосом, як шепіт листя: „Поклади… свою руку… на мою долоню. Візьми тепло і ласку…  Я більше не можу…”

 

Зашуміло зелене верховіття. Вітер-див пройшовся по ньому, проте не розсіяв тривоги за ніжну долоню, що дарує тепло і ласку. Здавалося, в міру того, як усе з більшою силою хилитало верховіттями і з нестримним шумом стелилося під ноги обірване білопінне суцвіття, і прогримів потемнілими небесами протяжний, ніби віз, навантажений каменюками, розкотистий гуркіт, – гарячий погляд очей усе глибше проймав мою тривогу, прагнучи витіснити її на самий край бентежного ліса. Та даремно!

 

Бо коли роздався потужний тріск грому, і нас осліпило, я почув глухий вистріл, і в ту ж мить біля наших притулених до себе голів просвистіла шалена куля. Знову роздався грім, і ще раз водночас із глухим тріском промчала куля, не було сумніву, призначена для нас. І в ту ж таки мить вискочив із гущавини чоловік. Я помітив його палахкотливі неспокійні очі, в тремтячій руці тримав дубельтівку і біг до нас. Зупинившись, він хриплим голосом, ніби вевержував із свого нутра каміння, прокричав:

– Замалим я вас не убив! – Зробив паузу, перехоплюючи повітря. – Бо мені дуже добре знайома хустинка на шиї вашої дружини. Яка подібність! Яка фатальна подібність!!! – Він знову викрикнув, але в його крику чулося неначе полегшення.

 

І тут же, не вибачаючись, швидко знову зник у заростях. 

 

Ми стояли онімілі, як мертві. Я навіть не встиг сказати, що він помилився… подвійно… Втім, яке це має для нього значення? І все ж, вдогін йому я глузливо крикнув, аж луна пішла лісом:

– Шановний, ви поганий стрілець!

 

Він, напевно, почув!

 

Коли ж крізь густе верховіття продерлися перші краплі, вся твоя постать, моя кохана, до того заціпеніла, неначе перемінилася від помаху чарівної палички, підставивши всю себе благодатній воді, що полилася з веселим передзвоном крапель по зеленому клавіру листя.

 

Чи це був вихід з того, з чого ніяк неможливо вийти, не знаю. Адже Василева історія мене не залишила. Навпаки, вона ще більше врізалася в душу. Та й ліс не позбувся пам`яти про злочини, не залежно від того, коли вони скоєні…

 

За нашими плечима ліс говорив тишею зеленого верховіття. І скапував тихим дзвоном крапель відшумілого весняного дощу.

 2 – 31 травня 2005.

 

Р.S.

Як видно, лист мій закінчений, але історія на закінчується. Бо невдовзі я зустрів тебе в листі до мене. І ти вельми сердито випалила (я дуже виразно почув інтонації твого голосу):

– Я обурена! До краю!! Все в мені кипить! Як ти смів таке написати!!!

– Спокійно. Що тебе виводить з рівноваги?

– Все, все! Абсолютно все! Читач на самому початку відкине… Йому нецікаво.

– Добре, нехай. А тобі?

– Ну, я примусила себе…

– Це ти так зробила. Чому ж ти виступаєш від імені багатьох читачів, які, можливо, прочитають по-іншому, не так, як ти?

– Бо так є, і баста! Ти вважаєш, що світ злочинний. То неправда. І ще раз неправда!!

– Стій! Світ, в якому вбили Нестора, як і Василя, злочинний. Так!

– Тож причому всі інші? Чому ж я „злочинець”? 

– Чекай: хіба там написано, що ти причетна до злочину?

– Так!

 

Наступає важка пауза. Нарешті я її порушую:

 

– Ось воно що: ти себе ототожнила з адресаткою, ліричною героїнею. Та це ж узагальнений образ коханої, якій пишуть листи. Ти – це ти, а вона…

 

Знову перебила палко, запально:

 

– Вона… Ні, чому „вона”?

–Ти змішала реальне з літературним! Це ж…

 

Перебила різко:

– Хіба я, саме я, не існую? Я читаю і мушу бачити себе, інакше нецікаво, я мушу пережити те, що прочитала…

– Це цікаво: справді, читач співпереживає… по-своєму… В цьому й цінність…

– А ти можеш відірватися від літератури? Почути мене, побачити? Глянути на мене – яка я? Що там, у серці, діється? Ти здатний на таке?

– Я чую. Я бачу. Може, й більше, ніж тут написано. Я тебе люблю, ти знаєш…

 

Але… дозволь творити свій образ, – я поправився, – узагальнений образ коханої, до якої пише листи закоханий, йдучи крізь своє минуле, крізь спогади, переживаючи давні і сучасні історії, йдучи крізь свій час, уперто шукає дороги до… своєї коханої. Бачиш, я уникнув слів  „неї”, „вона”.

– Так, але причім тут злочин?

– У тім, що це справді так. Коли мене в білий день будуть грабувати, ніхто, абсолютно ніхто не кинеться в мій захист! Ти розумієш ситуацію? Чи ще потрібні особливі докази: імперія зла існувала лише тому, що їй дозволили люди, всі без винятку, існувати, і при тому вони страждали, переживали жахіття… Хіба вони не співучасники зла? І жертва, так, жертва! Хіба Нестор, як Василь, загинув би, коли б… усі, хто його знав, стали на його захист? Хіба вони не співучасники злочину?

 

Сердито кинула, надувши милі губки:

 

– То йди у свій ліс і кричи, кричи, кричи! Викричися!

– Дорогенька, ліс – то образ… суспільства.

 

Я замовк.  Настала довга тиша. І раптом вона обірвалася моїм сердитим голосом:

 

– Я кричу, я волаю на весь ліс! А хто мене чує, хто? Хто хоч слово, щире і правдиве, скаже мені? Хто? Скажи мені, люба, хто? Хто почув мене?

 

Втишившись, хоча все в мені колихалося, як зелене верховіття, я півшепотом мовив:

 

– А ти… мене чуєш? Ти знаєш, що я хочу?

 

Я замовк, дивився їй у вічі. Потім спекотними губами проронив слова:

 

– Прагну ласки, тепла і ніжности… Прагну… Та я… не жебрак. – Останнє я видавив із себе мимоволі і глядів понад кам’яниці, понад зелені верхогір’я на голубе небо.

 

Мовчки ліг теплий поцілунок на моє лице, і тихий стукіт каблучків по тротуару відніс її від мене вниз по похилій вулиці.

 

Я дивився їй услід, поки біла постать не зникла в далині в людському потоці, як у густому лісі.

 

Нарешті я згорнув лист, але її голос не змовкав у мені, як і мій, напевно, у ній. 

 

9 липня 2005.