Диптих про Марту. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 9 трав. 2016 р., 03:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 черв. 2016 р., 03:32 ]

 

1. Вишневий цвіт

Нічому не дивуйся, кохана. Те, що я розповім, не обов'язково трапилось зі мною. Могло статися з будь-ким. Бо час, коли відбулася ця історія, наклав свій нестертий відбиток на всіх í на все. Це так само, коли б ви хотіли вийти з тіні, що лягла на вас від хмари, що заступила сонце. Ви хочете вийти на осоння, але не можете, не у ваших силах відігнати хмару, вам залишається лише чекати щасливого вітру, який розжене хмари. А щасливого вітру не чути, та й годі. Вам треба жити в тіні або негайно шукати того клаптика землі, на якого щедре сонце ллє своє чисте золото, і вірити, що є така обітована земля, мріяти про неї. І, може, в залежности від вашої натури, спробувати знайти цю землю. Інша річ, як ви її шукатимете. Важливо – шукайте…

 

У своїй мандрівці, долаючи гори й долини, ліси й переліски, я зустрів одного чоловіка. Ти знаєш, люба, як воно стається: слово за словом, і вже здасться, що знаєтесь давно, тим більше, коли відчуваєте, що ваш співрозмовник щирий, ніби й нічого не вигадує, а всі історії, які чуєте  від нього, не сумніваєтесь – дуже правдиві!

 

Найкраще – я віддам йому голос, а ти, моя пташко, послухай, не перебивай його – хай говорить.

 

„Знаєте, – каже він після якоїсь задуми, – в нашому житті бувають випадки, які годі забути. Хіба з вами чогось подібного не бувало? Ні, ні, мовчіть, то не має значення, що ви скажете – заперечите чи признаєте мою слушність. Хіба від цього зміниться сам факт? Але те, що стається... то... найважливіше. І вже здається, нічого не можеш змінити. Ніби й не твоя воля. Щось є, мабуть, не в порядку з цьому світі...”

 

Я його не перебивав. Він сам замовк, а на його переніссі зійшлися глибокі зморшки-борозенки. Чи то сердитий був чоловік, чи задумався. Він мовчав. Я не спонукав його до розповіді. Захоче – буде говорити. Мені – признаюся – цікаво, що далі, бо вступ, як бачиш, не позбавлений глибшого сенсу, правда?

 

„Якщо ви гадаєте, що я був іграшкою (мовчіть, я бачу, хочете заперечити!) в чужих руках, то глибоко помиляєтесь. Яка там іграшка! Я сам у молодости прагнув бути гравцем. Інша річ – чи став ним... Час був не той. Ви мене розумієте? Я бачу, киваєте головою. Кожен дорослий переживає ніби нове змужніння. Втім, дорослість починається в кожного по-різному. Часто дорослими стають ще в дитинстві, а тим більше тоді; батьки мені казали: „Дивися, сину, будь обережний, аби не загриміти... туди, звідки мало хто вертається живим...” То правда, шановний мандрівнику...”

 

Тут я вловив іронію в його вшануванні подорожі. Але хіба то неправда, що поїдеш далеко й побачиш немало? Все ж таки, я його не перебивав – нехай виговориться. Він став задумливим. В очах його щось засвітилося. Може, туга? За втраченим, безповоротним? Хтозна – в чужу душу не зайдеш, як у кімнату...

 

B юности я зустрів дівчину... жінку. Точніше, може, вона мене побачила з-поміж інших. Всіляке буває...

 

Чому так сталося, я й досі не збагну. Здається, моя недорослість її привабила, може, щось інше, не знаю. Може, моя самітність? Відчуженість навіть від самого себе? Не знаю.

 

Звісно, я відчув її щирість. То була добра душа. Я дещо довідався. Пережила лихо – втратила сина й чоловіка. Якась заплутана історія. Здається, він служив для підпілля, але жив легально – вельми небезпечна річ. І коли його вбили, жінка знала достеменно, хто убив. Але щоб вижити, вона мусила зникнути з містечка, де вони жили сім’єю, саме від тих, хто убив. Вона не мала права і не могла виказати свої підозри про справжнього вбивцю, бо сліди вели далеко. Життя людське тоді вимірювалося іншими мірками, ніж сьогодні, хоча, по правді, нині теж з найбільшою цінністю не гаразд. (Самі знаєте, про що мова...).

 

Вона, молодесенька, теж була в підпіллі, Проте в галицькому містечку, де вони тоді проживали, певна річ, ніхто про це не знав, окрім того, від імені кого вони вели свою справу. До нещастя додалося ще одне – помер її синочок. Про все це я довідався через років сорок. Тоді, коли вона мене зустріла (мабуть, в тих словах буде найбільша точність щодо початку історії, яку хочу вам розповісти) вона стала членом бандитської партії, яка правила в імперії. Здогадуюсь, Марта (так її звали, хоча я не певен, чи то справжнє її ім'я) мусила вижити, втриматись, не розтратитись, не загубитись…

 

Гарячий чорнослив її очей глядів на мене запитально, неначе прагнула вона проникнути в моє нутро, запитуючи, хто ти єси?

 

Треба віддати їй належне: вона ніколи, за весь час нашого знайомства, не питала мене про все те, що мало б виявити мої переконання. Делікатна від природи, вона, усміхаючись загадковою усмішкою Джоконди, за якою було щось більше, ніж сама усмішка, може, в цій усмішці стояла вся її історія, про яку я узнав пізніше. Може, знання того клаптя життя, що про нього я не мав найменшого уявлення, якось стримувало її, коли замовкала, мрійливо глядячи на мене.

 

Я ж був недорослим юнаком. Бо так нескладно склалося моє життя, його тверду школу мені треба було пройти пізніше. Задумливий, як говорили мені товаришки по школі та інституті, де намагався здобути сяку-таку освіту і професію, замріяний. Може, воно й не так. Може, то була просто боязнь нових людей та невідомих ситуацій, в які я міг нечайно влетіти в той складний і небезпечний час. Тобто намагання стати гравцем було лише в самій думці, яка не насмілилася втілитись у чин. Як би там не було, як бачите, я був ще не обстріляним птахом, та й крила мої ще слабкі. Отже, далеко ще до польоту, Я літав хіба що у сні... Кажуть, під час такого сновидіння людина росте...

 

Сердечна дружба з Мартою, здається, прискорила той ріст. Марта могла б пишатися цим. Де ти сьогодні, сильна дівчино-жінко з тих небезпечних часів? Чи вижила?”

 

Він замовк на часину. Мене ошелешила його розповідь, одверта, щира, як сповідь. Справді, не знаю, що його спонукало до неї…

 

„Все лихо, здається, було в мені. В цьому я нині переконаний. Іншими словами, я не був достойний її. Ні, боронь Боже, що я не так повівся з нею – все відбулося за взаємною згодою. Проте, мимо близьких стосунків, між нами лежав бар'єр. Річ не в роках. Марта всього лише на два-три роки старша від мене. Либонь, річ у життєвому досвіді. Або й ні. Може, в тому справжньому розумінні життя, до якого мені, Господи, як ще далеко!

 

А я, недорослий, боявся свого часу, бо твердо знав, що в мою "святая святих" ніхто не посміє ввійти, аби не „видати” мене. А тут якраз знайшлася „партійна”! То була моя наївна „фортеця”, яку, зрештою, ніхто й не мав наміру брати приступом, тим більше Марта. Дивне жіноче створіння, ніжне, як пелюстка щойно розквітлої квітки, шалено прагнуло лише ласки. І з такою ж чи ще більшою щедрістю готове віддати свою ласку люблячому серцю. Створіння м’яке і пристрасне, тихе, як подільський струмочок, і бурхливе, як море в шторм, прагнуло порозуміння, звичайного людського почуття. Мій дотеперішній досвід не спромігся на активний чин, а „партійний бар’єр” лише поглибив мою юнацьку незрілість”.

 

Оповідач знову замовк, раптом задумавшись, глядячи вперед. В його погляді я вловив тінь смутку. Мені здалося, що він заново переживає свою молодість. Яка ж то молодість, коли в ній усе розставлено на „поличках”? Та про що я? Хіба життя вибудуєш за схемами: це – туди, а то туди? Такого не буває, правда, моє кохання, моя кароока пташко? Я ж тебе люблю тому, що люблю – та й все! І якщо ми хочемо послухати чужий досвід, то, може, глибоко помиляємось, бо власний досвід життя – то найбільша школа, саме наша, а нічия інша! Може, я помиляюсь, то прости мені, моє кохання, я не хочу накидати тобі свої думки. Я хочу розмовляти з тобою, бо інакше не можу, і ще хочу почути твій милий голос.

 

Послухай, що було далі.

 

A тепер – найгарніше. І ще, як не парадоксально, найнеприємніше для мене. Може, найбільш дошкульне. Бо треба признатися до всього.

 

Марта всім тілом і душею віддалася пориву – мені годі було тоді зрозуміти той порив. Але серцем я відчув незвичайне тепло. Повік його не забуду. Ні, не слова вдячности їй. Бо що наша вдячність у минущому світі? Найбільше, на що спроможна людина – це пам'ять. Вічна. Допоки б’ється серце... Я ніколи її не забуду…

 

Боже, які запашні тоді були ночі! Цвіли черемхи, одцвітали черемхи, розквітли каштани, білий вишневий цвіт зайняв весь земний простір! У запашному маєві постав наш дивний і короткий світ. Такий, короткий, що я навіть не стямився, коли він закінчився. Раптово – і… з моїми слізьми. Признаюся, я вже відчував потребу бачити Марту щодня, розмовляти з нею, і дивитись на неї, і слухати, і обнімати...

 

Та вона, мудра, як зоряна ніч, без слів читала мої думки, бачила внутрішнім зором злощасний бар'єр, який ліг між нами невидимою стіною… Без вибачення одне одному, навіть без прощання, без довгих поцілунків – ні, ні, палкі поцілунки лише додали жалю до неминучого розставання.

 

Мабуть, хочете знати, що говорила вона, що мовив я в цю найрішучішу мить. Звісно, клеїлась розмова. Я майже дослівно її запам’ятав. Адже йшлося про якесь майбутнє. Тепер я розумію, насамперед для неї – непевне, ефемерне, як fata morgana.

– Так що ж, Славчику, – мовила вона одного вечора, глядячи мені у вічі. – Як бути?..

 

Спочатку я навіть не второпав, про що мова. У мене був такий стан, ніби я сиджу в човні і віддаюся волі течії – куди понесе, там і прибуду... Це недобре відчуття. Але ж тоді я не міг, звичайно, на себе глядіти збоку. Адже я стояв у річищі подій, які мене стосувалися, тим більше емоційно мені важко відсторонитися від них... Якусь банальну фразу я відповів. Марта усміхнулася, либонь, зрозуміла мою незрілість вирішити, куди ведуть мої дороги…

– Ах, ти, дитино, – мовила вона закохано й скуйовдила мою густу золотоволосу чуприну.

 

Марта більше нічого не запитувала, тільки сумовито усміхалася, і десь її зір віддалився далеко-далеко, а усмішка не зникала з її повненьких вуст.

 

Бачу у ваших очах запитання. Чи маю жаль? Либонь, так. Ностальгія за втраченою, обітованою землею, до якої не дійшов... Шкода літ, які промайнули…Над ними ми не владні...

 

Тільки з віддалі часу, з того, що узнав пізніше про Марту, я зміг і серцем, і розумом пройнятися її непростою ситуацією. Але хіба слід мене ганьбити – ні, ні, не перебивайте мене, не захищайте! – за те, що тоді я таким був, а не інакшим? Та іншим я не міг стати. Невже гадаєте, що я змінився раптом? Ні. Але історія з Мартою мене багато чому навчила,..

 

І все ж, навіть нині дивуюсь витримці, мужности Марти, її тонкому вмінню пройти вузькою, як бритва, стежкою між життям і не-життям, між Еросом і Танатосом. Небезпека смерти була завжди поруч з нею! Супроводжувала все її дотеперішнє життя. Адже загроза викриття її в лігві звіра стала б для неї… шлюбом з отим півбогом, який вдає з себе всесильного. Неправда – любов всесильна! Вона, Марта, новітня Єва, подолала сучасного Адама, відмовившись добровільно від вишневого цвіту, що осипався безплідно на черству твердь уярмленої землі”.

 

Він замовк. Пильно глядів мені у вічі, ніби хотів знайти підтверджена або заперечення своєї розповіді.

 

Я не знаю, що він побачив у моїх очах. Може, переляк? Від чого мій страх? Може, від тривожної думки, щоб між нами, життя моє, раптово не виросла стіна відчуження? Може, від того, що наше життя дочасне, і вишневий цвіт осипається, не несучи плоду? Чи від того, що моя мандрівка до тебе розтягнулася в часі і просторі і в такому неосяжному огромі, що не вистачить моїх ніг і мого часу дійти до тебе. І постукати в твої двері. З любов’ю і надією.

Івано-Франківськ, 31 05 – 3 06, 2004.

 

2. Як то сталося

(Розвиток епізоду)

Коли Михайло склав, згідно інструкції Яреми (його справжнього імені він не знав), аналіз політичної ситуації в їхньому регіоні, передавши Яремі, чомусь відчув неспокій. Подумав: „Може, від того, що не знаю достовірно зв’язкового, який приходить і відходить…”. Очевидно, найближчим часом – найпізніше завтра, все ж таки, вийти на Стрілу і поділитися своїми сумнівами.

 

День проминув спокійно. Міська школа гуділа, як вулик, а бджоли на перерві верещали, ганяли в коридорах і надворі, наче їх припекли вогнем.

 

Завуч, прискіпливо вдивляючись в очі Михайла, ніби прагнула просвердлити його наскрізь своїми спицями (вона завжди викликала в нього підозру: „Стій на чатах, уважно слухай. Не тільки те, що говорить, але й тон, тембр голосу. Дивися їй в очі – що там?”). Йшлось про термін майбутнього відкритого уроку. Але в Михайла не зникла настороженість. він не хотів викликати в неї будь-яку підозру, що він з не меншою прискіпливістю, ніж вона, теж прагне знати більше, ніж те, що вона говорить, і бачити більше від того, що бачить…

 

Здається, епізод закінчений.

 

Відійшовши, Михайло напружено думав про роль завуча в педагогічному колективі, але ці роздуми найменше стосувалися педагогіки і процесу навчання. Його цікавило – хто завуч? Сексотка? Чи прихована своя? Наскільки своя? Чи можна їй довіряти?

 

Настав вечір з повільним смерканням, поступовим згасанням гамору невеличкого містечка, закинутого в океані полів, тоненьких смужок городів, лісів і перелісків.

 

Марті нічого не говорив про свої підозри. Зараз його найбільше займав зв’язковий  від Стріли. Як йому сказати про нічим не вмотивовані підозри? Чи за ними, підозрами, стоїть ще щось, найбільше і серйозне, Михайло не міг пояснити. Але „інтуїтивна тривога”, як висловлювалася Марта, не втихала в ньому, як той вітер, який то ледь-ледь ворушить листочками тополі, то дме на повну силу, вигинаючи тополі в блискучий ятаган. Справді, тополі на сонці сріблилися живим мерехтінням, аж рябіло в очах.

 

Зустріч з Стрілою посилили тривоги Михайла.

 

Стріла: – Кажеш, що там щось є. Які ж підстави?

Михайло: – Не знаю. Відчуваю. – Після павзи, подумавши, сказав: – Чому (не маю пояснення) Ярема, відходячи, кожного разу довго дивиться на мене, ніби хоче мені щось сказати, і відходить. Може, це чисто моє, суб’єктивне враження, але внутрішньо відчуваю – тут щось є…

Стріла: – Не можу сказати, що…там, „нагорі”, все в порядку… Може, тобі й цього не треба. Але ми всі… в одному зв’язку… Ти мене розумієш. – Замовк. Довго дивився в далечінь, якої не бачив Михайло. Відтак продовжив, хвилюючись. – Ти… ти… розумієш, що… керівництво, напевно, теж… не збережене від… від… проникнення ворога… Замаскованого. Звісно, може звалитися лихо. Тим більше… коли… коли виникають тривоги… – Знову павза. Довга. Відтак каже: – А ти… спробуй… розворушити Ярему. Ти ж це зумієш, правда? Звичайно, він може „закритися”, як їжак перед небезпекою. Обережно з колючками! – І засміявся. Але якось гірко, що не пройшло повз увагу Михайла.

 

Ярема з’явився з черговим дорученням Стріли. Михайло знав, що Стріла зараз далеко. Й кинув мимохіть Яремі:

– Ви його бачили?

– Ні. Чому питаєте? – В голосі відчув тривогу. Михайло свідомо порушив інструкцію: він не має права запитувати.

– Дрібниця. Розумієте… ми всі… в одному ланцюжку… – Ярема, не відводячи від нього очей, кивнув головою. – Але почавши, Михайло мусив закінчити. – Коли…можливо, рветься… одна… лише одна ланка, то, розумієте, ланцюжок… розривається.  – Сказано дуже багато. Може, навіть забагато!

 

Ярема мовчав, безперервно глядячи на Михайла, а той, миттю зиркнувши, побачив в його очах переляк.

 

Ярема відійшов. А Михайло поринув у роздуми. Що означає страх? Отже, є підстави для нього в Яреми? А в нього, Михайла? Та в усіх є підстави боятися підступу, зради, несподіваного нападу ворога! Боже мій, скільки є причин боятися втратити своє життя.

 

Марта бачила. Спробувала узнати, що діється. Михайло поділився своїми підозрами. Але ж хіба річ у Яремі? Марта й сказала, може, зопалу:

– Знай, з ким поведешся!

– Так! – Подумавши, Михайло далі каже: – Не я ж призначав зв’язкового! Правда? І навіть не Стріла… привів нас туди, де ми є сьогодні. Правда, так?

 

Марта кивнула головою, а в її карих очах він побачив сумнів, може, тривогу. Вона й мовила:

– Михайлику, мені… мені… страшно за тебе. – І припала до його грудей. Він провів рукою по її пишнім волоссі. „Форма ласки” – десь у глибині його мимохідь зазвучало. І тут же мовив:

– Моя небезпека – це насамперед твоя небезпека. І ти… і дитина…

 

А Михайло був у роздумах. Коли б… коли б…хоча б один його матеріял потрапив до рук ворога, його… не пощадять. Адже для ворога найбільше дошкульна… політична правда про нього. Так!

 

Не спалося. Він чув рівне дихання Марти на своєму плечі. Чув поруч спокійний віддих Богданка в колисці. І лише коли почало сіріти, Михайло склепив повіки і занурився в… школу, де завуч у маленькій комірці-кабінеті раптом розкрилася, мов квітка.

– Михайле Петровичу, будьте обережні. Тут… за вас… розпитували… Ну, з МҐБ. Розумієте? Будьте обережні. Я не знаю, що там… у вас. Благаю… – І Михайло раптом прокинувся, сів на ліжку, машинально глянувши на годинника. Ще рано, лише 6.30.

 

Марта збудилася від раптового руху чоловіка, тривожно спитала:

– Михайлику, що сталося?

 

Він усміхнувся, нахилившись до неї, поцілував:

– Бачиш – нічого. Я тебе люблю. – Після паузи додав: – Приверзлося щось.

 

Марта не розпитувала про сон, бо вже ніколи: Михайлові збиратися в школу, Богданчик ще спить, але й він скоро заявить про свої права…

 

День проминув без тривог. Михайло спеціально вертівся під очима завуч, мало не спробував зайти в комірку, але в останню мить стримався. Зайде – і що? Спитає про тих… Він і так знає, що, напевно, давно завели на нього досьє… Що тут може бути нового. Стій! Напевно, остання інформація. Таємна. Суворо засекречена. Туди б… проникнути. Що ж, де та „своя людина”?

 

А він хоче знайти чужу „свою людину” в іншому, нашому таборі?! Чи не задалеко він замахнувся? Поділився своїми тривогами – і що? Зникли тривоги? Зникла небезпека? Він так до кінця й не знатиме, де той чужий? Можна лише здогадатися… Поки не вдарив дзвін! Але ж… чужий проявить себе. Це точно!

 

Михайло, як у воду дивився…

 

Насамперед зникнув Ярема. Наводили довідки: нема! Чи посадили? Начебто ні. Стріла прислав іншого. Однак ні Михайло, ні Стріла не зустрілися: щось перешкодило.

 

Михайло інтуїтивно відчув недобре. Марті й каже:

– Може, нам поміняти місце проживання? І прізвища? Стріла оформить документи. Чкурнути в область? Там, мабуть, легше загубитися. Звичайно, кому треба, знатиме, де ми… І… продовжити…

 

Марта: – Я вже давно роздумувала про це. Там є, знаєш, моя тітка-вдова. Можна в неї… тимчасово… Є й знайомі… Щоправда, прописка, постійні перевірки паспортів…

– Треба дотягнути до кінця шкільного року… – Михайло невпевнено.

 

На тому й зупинилися.

 

І настала ніч.

 

І знову Михайлові не спалося. Та й Марта час од часу скрикувала в сні. Кидалася, ніби її в’яжуть тугим сирівцем. Один лише Богданчик спав спокійним сном праведника.

 

Михайло, лежачи, глядів у вікно відкритими очима і прагнув побачити більше, ніж бачив. Зоряне небо кліпало до нього своїми вогнями, тиша ходила біля стін і шепотіла нечутними словами. А він вслухався у найменший шерех.

 

І сталося. Постукали настирливо в двері. Михайло зірвався на рівні ноги. Марта теж прокинулася, вмить накинувши на себе одяг.

– Хто? – спитав.

– Свої! – звучало так: відчини, бо зле буде.

– Тепер усі свої. – Михайло ще спромігся на іронію. За дверима замовкло, але чути було кілька голосів, що перемовлялися.

– Відчиніть! Все одно зайдемо.

 

Увійшли і сказали: – СБ. – Було їх троє. Марта пильно вдивлялася в кожного і ловила себе на думці, що одного вона таки десь бачила. Але в цю тривожну мить не змогла згадати, хто се і звідки.

 

Сказали Михайлові зібратися і йти з ними. На розмову.

 

І двері зачинилися зі стуком. „Як домовина”, з розпачем подумала Марта. І в цю ж таки мить ніби закаменіла, не могла крок ступити, трималася одвірка, щоб не впасти.

 

Ранком у чагарниках на передмісті знайшли Михайла з простреленою головою.

 

А ще через ніч так само застреленого знайшли Стрілу.

 

Ще через пару днів Богданчик захворів дифтеритом і помер.

 

Марта, після похоронів, зникла з містечка. Понесла з собою таємницю убивства.

2.02. 2007.

Примітка: «Диптих про Марту» із збірки прози «У просторі розп’яття» (2008).