Де сплелися дні моїх доріг (автор: Косовський Володимир)

опубліковано 4 січ. 2013 р., 13:10 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 січ. 2013 р., 12:33 ]

Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.

 

Народився 1923 року на Київщині. Член ОУН з 1941 року, активний пропагандист державницьких ідей. У 1944-56-х роках політв'язень ГУЛАГу. Після звільнення з таборів живе у Веприку на Київщині, де працює у ним же створеному музеї Кирила Стеценка.

 

Ген у пилу схрестилися дороги,

На сонці в'януть сиві полини ...

Там бігали мої дитячі ноги,

Кругом жита і гай у далині.

 

Біля хреста стоїть верба крилата,

Якраз на перехресті тих доріг,

А на хресті – Ісус святий розп'ятий,

І Божа Мати плаче біля ніг.

 

Ішли в жнива серпами жито жати,

І зупинились з спогадом сумним

Там не одна згадала сина мати

Й заплакала гарячими слізьми.

 

Якось, гуляючи, побачив на дорогах –

Маневрами ідуть червонії війська...

З пістоля клятий син стріляв у Бога,

В розп'яття, й не здригнулася рука.

 

Я пам'ятаю й досі тихий ранок,

В полях стояла осінь золота.

Розбили груди три палючі рани,

Розп'яті груди Юдою Христа.

 

Мені здавалось, що верба тужила,

Що пригадала прадідні віки.

Вона схиляла пожовтілі крила,

Додолу з жалем кидала листки.

 

І я сумний тоді вернувся в хату,

Дитячу душу сльози облили,

– Скажи, скажи мені, мій рідний тату,

Хто там помер, похований коли?

 

Батько, здивований, на мене глянув,

І пригорнув до змучених грудей.

У серці я вразив болючу рану

– Багато, сину, полягло людей.

 

Якщо ти знаєш того діда Муху,

Що там живе, старенький, без рідні,

Була війна – народна завірюха –

Йому синів двох вбили на війні.

 

Була тоді розправа – пімсти буря,

Сини два були славні, молоді.

За Україну встав Симон Петлюра,

Отож вони й загинули тоді.

 

Та довго Муха ждав ще їх з походу,

Дуже змінився з горя і журби...

А вони зникли, мов упали в воду...

І хрест поставив їм біля верби.

 

Той хрест постарів вже і похилився,

На нім розп'яття – рани на груді.

...Я по-дитячому під ним молився.

Безсмертя Вам – герої молоді!

 

Тепер я згадую ті дні з любов'ю,

Думки дитячі, біль переживань,

І очі з жалю напливають кров'ю.

Крізь сон кричу: «Вкраїно, встань!»

 

Прокинуся – і знову зажурюся.

Згадаю батька, юности літа.

В уяві на розп'яття помолюся,

Цілую груди ранені Христа.

 

На рідний край крізь далі подивлюся,

Там де сплелися дні моїх доріг:

Верба схилила віти над Ісусом,

І Божа Мати плаче біля ніг.

1947

 

Де ти, воле?

 

Виє вітер всю ніч без упину,

Заґратоване плаче вікно.

Це за тебе так мучать, Вкраїно,

І мій біль не згаса перед сном.

 

Це за тебе так тяжко карають,

Не дають мені вільно дихнуть.

Де ж кінець? Як далеко сягаєш,

Тяжким горем окроплена путь?

 

Де ти, Воле, свята і крилата –

Переможне проміння ідей?

Чи несеш ти на крилах розплату?

І коли ти зійдеш до людей?

 

Чи зустріну тебе колись вранці,

Обіллєш мене сяйвом зіниць?

Чи в крові і страшній лихоманці

На шляху розтягнусь горілиць?

 

Чи знесилений болями тихо

У недузі зігнусь на ходу,

Заберу на той світ своє лихо,

У нерідній землі покладу?

 

Розпущу своє лихо з вітрами,

До землі схилю чоло бліде.

Я крізь морок бреду, моя мамо,

Щоб дістать твоїх теплих грудей.

 

О, мій біль без кінця і без краю...

В нашу душу за цвяхом б'ють цвях.

Де ж кінець? Як далеко сягаєш,

Кров'ю й потом окроплений шлях?

 

Шахта № 5, карцер, 1950

 

*   *   *

 

Михайлові Сороці*

Коли надію губить тьма,

І шлях в очах тобі закриє,

Коли на небі зір нема,

А під душею вітер виє ...

То думаєш: хоча б одна,

Одна десь зіронька горіла,

Надія б виринула з дна,

Душа б життям загомоніла.

Святая зіронько, займись,

Займись і виведи з калюжі.

В такому настрої колись

Тебе зустрів я, любий друже.

В пустиню тяжких мук і кар

Ти ясним променем прилинув,

Зорею виринув з-за хмар,

Святим вогнем із України.

 

1948