«Дєнь пабєди». (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 26 жовт. 2017 р., 09:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 жовт. 2017 р., 09:18 ]

Зранку пригнався в село оперуповноважений на двох вантажівках з бушлатами і лектором з райкому – повноцінної влади, що працювала, не покладаючи рук, вже в цей новітній час, коли рік тому нарешті закінчилася війна. А нині слід відсвяткувати цю знаменну подію, тому й почали ще за годину приблизно до полудня зганяти людей до клубу, пак, «людового дому», побудованого ще за панської Польщі. Зал просторий, хоч возом навертай, отже, зміститься в ньому чоловік триста-чотириста. На таку кількість розраховувала сільська влада; тому невтомно ганяв селом посилочний, кажучи нашими словами, той, куди пошлють.

 

Люди тягнулися поволі. Дехто навіть пащекував: «Їх нічого не цікавить, може, чоловік має невідкладну роботу, бо на городі, а  вже починає добре пригрівати, треба встигнути; корові сіна підкинути в жолоб і до сіна дещо; свині всипати в корито… Ні, ґаздине, кидай все і лети на той «мітиґ», придумали таке якесь слово, важко й вимовити, сказали б просто – зборище, га?»

 

Тільки мовчки йшла, не поспішаючи, Орисина мати. Десь місяць тому її дочку забрали в район, а в хаті перевернули все вверх дном. Та що там шукати?! В скрині вишивані сорочки, одяг на свята, не підеш обідранцем до церкви; поки що, слава Богу, до церкви ще можна ходити, але кажуть, що скоро закриють, бо Бога «ніт і нє будєт». А отця, нашого пароха, на Сибір вивезуть…

 

Після того, як виперлися з хати оті перевертні, де все перевертали, почала шукати, чого не стало. Найбільше мені шкода Орисиних черевичок, зовсім новенькі, придбала ще за німців, обміняла на хліб і борошно в якогось басарабця, що пригнався сюди, бо в них голодуха… А вона, Орися, всього кілька разів взувала, берегла їх, аби не зносилися…

 

Що воно, бідне, там робить в тій районній тюрмі? Останній раз мені дозволили поговорити з нею пару хвилин. Казала, що скоро відправлять в Тернопіль, а там… буде суд. За що, дитино моя, я нічого не знаю… «Ти малчі, бандьоровка, – сказав їй якось уповноважений, що постійно в селі товкся від ранку до смерку, а потім зникав разом з своїми бушлатниками, бо вночі наступала влада лісових хлопців, – ми тваю доч посадім на долґо!»

 

Коли вже нагнали людей повний зал, було далеко з полудня. Отже, поспішали, аби завидна вискочити із села…

 

Голова сільської ради пробелькотів про велике свято і дав слово районному лекторові.

 

Середнього росту, зодягнутий не в бушлат, а костюм, щоправда, ніби трохи завеликий на його статуру, тому він висів на ньому, як мішок, а власник його постійно прибирав худими роками поли, які постійно розкидалися в боки, відкриваючи худе тіло із запалим животом, стягнутим портяним ременем, аби не злетіли широкі штани. Найбільшою примітою лектора були, безперечно, жіночі черевички червоного кольору, якраз прийшлися на його ноги, коротку, як у жінки. Люди з перших рядів насамперед бачили це взуття – адже лектор стояв на передньому краю сцени, аби бути, як казали організатори  збіговиська, «поближче до народу». Він уже говорив, мабуть, з півгодини, хтось там, із задніх рядів, позіхнув на весь зал, але лектор не спинявся лити потоки слів, притому розмахуючи руками, а за тим рухом розліталися поли піджака, і худі руки знов і знов ловили їх і тримали на худому животі, поки новий приступ пафосу не розвів рук лектора.

 

Нарешті десь через добру годину лектор закінчив, і головуючий спитав, чи є питання до лектора. І зразу ж з першого ряду піднялося кілька рук, аж головуючий розгубився від такої активности слухачів. Він не знав, кому дати слово, вибрав першого-ліпшого, махнувши рукою в бік молодої жіночки – молодички Павлини. Він знав, за словом вона не полізе в кишеню…

 

Вона встала, подякувала за те, що почула. «Для мене тепер все ясно – пабєда є пабєда, але скажіть, пане, ой, товаришу лекторе, такі у вас файні мешти, бігме файні, але вони жіночі, я пам’ятаю, їх носила наша сільська дівчина Орися…»

 

Зал загудів, як вулик, з якого готові вилетіти цілі рої бджіл, звісно, вжалити того, хто їм не подобається.

 

Лектор розгубився,  його ніби замурувало, бо що скажеш про грабоване? Він щось промимрив, але ніхто не почув відповіді.

 

Головуючий нарешті втихомирив зал і тоді знов махнув в бік піднесеної руки. Тим разом був дядько, років шістдесят або й більше, піднявся із сидіння.

– Скажіть, будьте добрі, пабєда – то велике діло, а ті всі, що мають пабєду, скільки отримали за пабєду. І ще одне питанє, отут йшла бесіда про Орисю, а її брат воював проти фріца, як же так, брат воював, а сестру садите?

 

Лектор, ніби притиснутий до стінки, сим разом мусив щось народові сказати. І він почав:

– Канєшно, пабєда оплачується кожному по заслугах. А те, що брат отої, як вона… Ярися, видно, вона має якийсь гріх проти народної влади… А брат ні причому!

 

Коли почав говорити, зал знову незадоволено загудів. Почулися вигуки «Чортма грошей за пабєду!» – «Брехуни, як є!». Коли ж заговорив про «гріх», зразу піднялося в залі з десяток рук.

 

Головуючий по-справжньому розгубився, а уповноважений, який досі стояв за завісою з боку сцени, не втерпів і вийшов на передній край, ніби на допомогу лекторові. Але підняті руки не опустилися вниз. Тому головуючий кивнув в бік рук, сказавши голосно:

– Послухаємо он там, рука в білому. Чоловік пропхався до переднього краю і голосно спитав:

– Неправда, що хтось із пабєдою щось отримав. Брехня в живі очі! Скажіть, так і далі буде: говоріння – одне, а діло – інше?

 

Сим разом взяв слово уповноважений. Зал стишився, як тигр перед стрибком.

- Ви далжни панімать, що страна після пабєди в сложном состоянії. Єй нада памоч. І від вас завісіт, как пайдут дєла далі…

 

Зал загудів, піднялися руки. Сміливіші пропихалися в передні ряди. Туди вискочив якийсь чоловічок, низенький, худий, але голос басовитий, тому й всі почули:

– Ви мені скажіть, всі, хто тут ниньки з пабєдою. Що ми матимемо за допомогу родінє. Те, що й мали досі, тобто нічого?

 

Уповноважений явно почав нервувати. «Єті бандьори готові розтерзати нас…». Він вигукнув так гучно, що зал замовк.

– Прашу тішіни. Уважаємиє ґражданє. Найбільше достояніє пабєди – ми всє жіви! І можем работать. До свіданія!

 

Люд неохоче виходив надвір, де вже на вулиці збиралися групами і бесідували. Одні казали: «Е, люди, за наші питання можемо відповідати – начувайся біди!». – «Ти боягуз! За що карати? За те, що хочемо знати правду?» – «Мудрагель знайшовся – приліплять тобі строк за ніщо! Хіба мало знаєш москаля?» – Хтось замовкав і потихенько висмикувався з групи, зникаючи на дорозі додому.

 

Сільське начальство разом з районними попрямували до сільради. Тут уже приготований самогон і сяка-така закуска. Уповноважений спішив, бо ще завидна треба добратися до району. Краще без пригод.

– Давайтє, випєм за пабєду! – почав уповноважений, але не втерпів, щоб не сказати: – Здєсь што-то нє так». Голова сільради не пропустив останньої фрази начальника і пильно глянув у його бік. Він хотів почути більше.

– Панімаєш, как-то єті люді, на мой взгляд, чувствуют себя очень свободнимі. Откуда єто у ніх? Может бить, здєсь билі бандєровци? Как думаєш, начальнік сельсовєта, а?

 

Голова отетерів. Звісно, куди він хилить. Бракувало, щоб вивіз половину села… Він, обережно добираючи слова, відповів:

– Мені здається, вони просто задавалися, щоб похизуватися перед районними начальниками. Мовляв, знай наших.

– Да-а-а, што-то в єтом єсть, кажісь… Но, панімаєш, політіческая подопльока в єтом есть, как нє круті. Во-вторих, я нє відєл в ніх каково-лібо страха… Панімаєш, он, всьо-такі, должен, ну, присуствовать. Кажісь, панімаєш, почєму, а?

– Ну, звичайно, так – сільський начальник уже відступав, намагаючись приховати свій страх, бо хто зна, що завтра придумає уповноважений.

– Ну, ладно, давай єщо па адной за пабєду!

 

Вони чокалися склянками, мало не розливався самогон, дзвеніло скло, а в душі сільського начальника збиралися чорні тривожні хмари…

– Да, нада собіратьса, пока нє вєчєр… – Уповноважений кивнув головою лекторові, який весь час сидів мовчки, попиваючи зі склянки, і ніяк не міг вийти із оціпеніння від всього, що почув і побачив…

 

В другій кімнаті, де урядувала секретарка, бушлатники на добре розійшлися за випивкою, тут було гамірно, а над ними плавав дим від махорки, як туман, що закривав будь-який проміжок синього, спокійного неба.

 

Раптом на порозі з’явився уповноважений і вигукнув:

– Таваріщі, нада собіратьса, пока нє вєчер і нас нє перестрелялі бандьори!

 

Солдати вмить замовкли, хоч маком сій, зірвавшись на струнко із-за столу. Швидко один за одним залишили кімнату.

 

Надворі вже гуркотіли мотори двох вантажівок під брезентом, куди, поспішаючи, залазили кірзяки; уповноважений вґрабулявся в першу вантажівку біля водія, лектор – у другу.

 

На порозі сільради під похилим дашком над кам’яними східками стояв голова і мимоволі підняв руку, коли почали від’їжджати вантажівки, залишаючи за собою шлейф смердючого машинного перегару. Піднята рука ніби хотіла застерегти їхнє повернення.

 

Але не так сталося, як бажалося.

 

Через добу в ранній весняний досвіток все подільське село обклали «пабєдітєлі» залізним кільцем. Було їх щонайменше п’ятсот живої сили, може, й більше, та й ще притягли з собою три міномети.

 

1 – 3 лютого 2017.