«БРАТИ». (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 5 лист. 2017 р., 05:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 лист. 2017 р., 05:29 ]

 

1.Перша зустріч

Іван Зарічанський нарешті зібрався до міста. Все щось відкладало поїздку на потім. Нарешті мати вмовила його поїхати до Тернополя. «Коли прийшли москалі, все зникло з нашого кооперативу, навіть дурної солі немає! Поїдь, може, дістанеш солі, нафти. Хліб наразі в нас є. Роздивися, може, ще щось».

 

Окрім того, мав залагодити якусь справу. Звісно, дома ніхто не знав… Микола Цвях, дивлячись проникливо в очі, на вулиці пів пошепки говорив: «Будь обережний. Спробуй зв’язатися з  Булавним, що нам далі чинити. Не можна спокійно дивитися на те, що виробляють «визволителі…»

 

Вдосвіта він пішов через ліс на стацію в сусіднє село, де курсувала «махорка» – нове слово, що його принесли москалі у вересні і поступово приживалося. Залишилося недовго чекати, поки купив білет, як з ранішньої, трохи імлистої далини не зачмихав поїзд з розхитаними вагонами і з скреготом коліс об рейки спинився перед станційним будиночком. Іван піднявся залізними східками у вагон, підійшов до вільної лавки і всівся. Втопив очі в телеграфні стовпи, в пристанційний будиночок, коли вони раптом зарухалися і від’їхали назад, уступаючи місце новим рухливим картинкам: то високому насипу, зарослого травою, на схилі якого вмить зникали викладені з білого подільського каменя в перехрест серп і молот або й написи «Слава Сталіну!», «Партія і народ єдині»; то ніби вартові, ряди виструнченої тополі; то розкидані сільські хатки в обіймах садів; то знову високі схили з тими ж емблемами і закликами нової влади…

 

Іван одвів очі від рухливої, як у калейдоскопі, панорами і спрямував на вагон. Неподалік сиділо четверо жінок і щось жваво обговорювали, а по той бік проходу між лавками сиділо кілька чоловіків приблизно його віку і час від часу перекидалися словами. Іван не чув ні одних, ні других – панувало торохкотіння, вагон хилитався, як видно, він відслужив свою службу і вимагав заміни. Виходить, подумав він, замінити нема чим. І тут же наплив ще свіжий в пам’яті епізод, коли солдати-танкісти, в’їхавши в село, зразу привернули до себе увагу, бо підійшла до невиданої бойової машини гурба людей. Посипалися після перших несміливих реплік питання, на які замурзані танкісти ледве встигали відповідати. Хтось щось там питав, коли танкіст нарешті узагальнено мовить: «Наша родіна всьо может сдєлать». Хтось із веселунів спитав: «А вернути людину з того світу може?» Солдат навіть не кліпнув очима і випалив готову фразу: «Канєшна, может, всьо может...» І далі додав: «Із єтава капіталістіческава мира – єтаво другова міра –  ми далжни асвабождать трудавой народ».

 

Згадуючи, Іван усміхнувся. За ним з другого кінця вагона пильно дивився пасажир, Іван його не помітив. Чоловік років 30-35, ніби й ровесник Івана. Зодягнутий в темнуватий костюм, що облягав його тіло, підкреслюючи якусь начебто незбагненну силу. Ніби виліплений з матеріалу, що ніколи не розсиплеться в друзки.

 

Коли нарешті «махорка», після кількох коротких зупинок, дотяглася до міста, Іван намагався чи не першим вибратися з вагона. Він швидко вийшов на залізничну площу, вже зранку залюднену. Тут і пасажири з різних поїздів, і робітники з вагонів, таких же, з якого вийшов Іван. Вони поспішали на роботу, а ввечері так само з поспіхом шукатимуть своїх «махорок».

 

Іван не бачив, як за ним пантрує пасажир, виліплений ніби з іншого тіста. Віддаль між ними достатньо велика, аби себе, нишпорки, не виявити. Але той упевнено стежив за Іваном, не відпускаючи його з поля зору.

 

Іван розглянувся кругом і попрямував у місто. Пройшовши одну вуличку, Іван побачив у далині довгу чергу людей на тротуарі біля крамниці. За панської Польщі (Іван пам’ятає) тут розміщався крам на різні потреби, але ніколи не було такого скупчення покупців. «Часи міняються», – подумав і підійшов до черги, запитавши: «За вами не зайнято?» – «Ні, я останній» – відповів чоловік у черзі і глянув на нього. «А що тут дають?» – Той усміхнувся: «Шкода, але даром не дають». На слово «дають» він зробив наголос. – «Ще є сіль, нафта, взуття вже нема – об`явили, не стояти…» – «Постою, може дійде до нас черга», – примирливо мовив Іван і пропустив мимо іронію з приводу даровизни… Іван стулив губи, аби не проректи зайвого, бо хтозна, хто перед ним стоїть і пускає іронічні репліки…

 

Черга поволі посувалася. Люд мовчав. Якась жінка мовила «Господи, як довго…». Хтось сердито кинув: «Достобіса, як довго стояти за… дурнуватою сіллю! Було навалом, хоч фіру бери…». Ніхто не зреагував на ремствування, лише дехто кинув здивований погляд в його бік… Іван подумав: «Еге ж, вже навчилися мої земляки тримати язик за зубами…».

 

Вже давно звернуло за полудне: удари годинника на міській ратуші продзвеніли з годин дві тому, коли Іван нарешті переступив поріг крамниці.

 

За прилавком стояв продавець з нап’ятим на груди довгим блискучим фартухом з церати, зашмугляним місцями до ниток з поруділими плямами.

– Прошу нафти п’ять літрів і солі з три кілограми. Цукру нема? – Іван простягнув продавцеві п`ятилітрову бляшанку із закрученим вгорі металевим на гвинтах корком..

– На одні руки ми видаємо лише три літри керосину і один кілограм солі… А цукру давно не було.

 

Нічого іншого не залишалося покупцеві, як лише згідливо кивнути головою. Після отримання товару Іван розплатився одним червінцем з портретом вождя великої соціялістичної революції. Якось лектор говорив в селі, що таким способом уперше в історії людства була започаткована абсолютно нова епоха щасливого життя…

 

Нарешті, Іван опинився на вулиці і видихнув на повні груди. Довелося витратити часу кілька годин на отой мізерний крам. Як воно далі буде?

 

Закинув торбу на плече і йшов, розглядаючись навколо. Кінець травня. Сонце пригрівало, але ще не пекло. В центрі міста каштани викинули у вільний потеплілий простір зелень, але свічники цвіту ще не засвітилися, очікували більшого тепла. Іван прямував на домовлену адресу, але явно не поспішав. Щось його змушувало не спішити, але він не міг збагнути свій стан. Назустріч йому йшов чоловік, зліплений з іншого тіста. Іван не звернув би на нього уваги, коли б той, минаючи його, ніби мимоволі торкнувся його, мало не зіштовхнувши з тротуару.

– Ой, перепрошую, задумався… – сказав той і глянув на нього, явно чекаючи відповіді. Іван справді відповів:

– Нічого. Нині люди заклопотані, поспішають, тому й не дивниця.

– О, так, ви правду мовите. Люди заклопотані, – підхопив думку незнайомець і ще раз вибачився.

– Та то нічого. – Знову повторив Іван. А незнайомець спитав:

– Ви, напевно, приїхали до міста за товаром? Бачу, торба у вас.

– Ну, так. Самі знаєте, нині перебої з товаром. А до нас, на село, перестали привозити найнеобхідніше.

– То я знаю. Не від нинішнього дня. – Раптом він запропонував: познайомимось! Я – Левко Кушнір, з Великої України, як тутечки кажуть. Прислали мене на роботу в Тернопіль. – Говорячи, він простягнув руку Іванові, і той радо потиснув, назвавши своє ім’я та прізвище. – Будемо знайомі! – Мало не радісно вигукнув. – Ми ж брати!

– О, так! Брати! Тільки нашу єдину землю перерозподілили, як їм заманулося.

 

Іванові Зарічанському ця фраза вельми подобалася. Бо справді, так і було. Він ніби відкривався перед братом з єдиної рідної землі, але розмежованої чужинцями-загарбниками.

– Бачите, як ми зразу одне одного зрозуміли. Хіба це не одна кров?

– І сумніву немає. – в унісон відповів, ніби вистрілив, Левко Кушнір, – диво, що ми тут випадково зустрілися. В тому палець Провидіння, напевно!

 

Ще раз захоплено глянув Іван уже на знайомця і сказав:

– В найближчому майбутньому я хотів би з вами ще зустрітися. Як ви на те?

– Так, справді, потрібно… В мене є одна ідея. Але не все зразу…. – Зробив паузу. – Якщо ви не проти, скажімо, рівно через тиждень. Ось у цьому сквері я чекатиму на вас, гаразд?

– Добре. Дуже радий.

– Цим разом я поспішаю, все таки, служба – не дружба. Перепрошую. Чекаю зустрічі. До скорого побачення! – Він радо й тепло тиснув Іванову руку, заглядав у вічі і ніби зсередини радісно світився невидимим світлом чи відбитком його від якогось велетенського дзеркала… І зникнув за першим провулком.

 

Іван зітхнув. Думав про випадкову зустріч. «Світ не без добрих людей. Це ж треба. Трапляється таке!»

 

Радий, що недарма їздив у місто, він, все ж таки, спробував вийти на домовлену адресу, як казали, «на болоті», на південному схилі – внизу, де неподалік, приблизно з півкілометра, протікала річка Серет.

 

Іван таки вийшов на Булавника, людину вкрай обережну. Насамперед він спитав, чи Іван не бачив за собою «хвоста». Той відповів, що не помітив. Але похвалився, що зустрів нині людину з Великої України, щира, добра душа. І вони домовилися про зустріч через тиждень.

 

Булавник вислухав уважно і спитав:

– Ти певен, хто він?

– Гадаю, так.

– Як прізвище?

– Левко Кушнір.

– Це може бути псевдо… Де він працює? Не казав?

– Ні. Сказав, що направлений сюди на роботу…

– Ти бачиш? «Брат» не признався, де працює!

– Може, випадково?

– Я теж так хотів би думати… Треба все перевіряти!

 

2. Тривоги в кінці травня

В сусідньому селі в неповно-середній школі працював син отця Йосипа вчителем. Несподівано нагрянули енкаведисти і його арештували. З учительського колективу ніхто не знав причин арешту, дехто припускав, – за те, що він із священичої родини. Звісно, в біографії не зазначив, бо, напевно, роботи не отримав би.

 

Але ще один грім ударив – арештували отця Йосипа. Іван Зарічанський та й, зрештою, все село налякалося – «визволителі» з ніким не рахуються! Село, хоч і налякане, гуділо, як вулик. Очікували наступних арештів. У 36-ому українського вчителя початкової школи спочатку польська адміністрація прагнула просто звільнити. Причиною було минуле вчителя, учасника національного зриву; після програшу, коли Західна Україна опинилася під окупацією Польщі, зразу ж арештували вчителя і заслали в концтабір Счалково (біля Биґдоща); після звільнення він, як і багато інших вчителів, не міг отримати просади, і тільки після публікації в учительській пресі гострого звернення влада змушена була дати роботу. Але не відчепилася від нього. Нарешті вчителя перевели в сусіднє село, а сюди направили вчителя поляка – адже в суціль українському селі без жодного римо-католика не міг вчителювати українець. Вчителя-поляка «визволителі» не чіпали, зате шукали «буржуазних націоналістів», шниряли по селі, як пси-нюхачі. Та нічого не вийшло, мабуть, не спромоглися запустити  сексотів. Цей неологізм не до кінця зрозумілий. Іван питає Цвяха: «А що воно таке?» – «Бігме не знаю. Нема кого спитати. Отець Йосип сказав би. Але він нині в страшній біді». – «Чув, що його пару днів тримали в районній тюрмі… Потім перевели в Тернопіль. Але в районі, кажуть, ще багато сидить наших. Добре було б… якось звільнити їх…». – «Як? – питає Цвях. – Треба хоч з два десятки сміливих…». – Гадаю, зібрати хлопців… ну, можна…». – «Ти так думаєш?». – «А що, луговики відмовляться, коли назвемо мету?»  – «Напевно, підуть» – каже Цвях, додавши: «Мало не забув: їм наставив розум Яків Кос, а Зенко, хоч і молодий, гарно вправляв з ними». Настала пауза. Кожен думав про своє. Нарешті Цвях мовить:

– А зброя? З голими руками не кинемось.

– Є дещо: ґвер австрійський… польських баґнетів кілька в мене. Притуляк Максим показував мені совєтську десятку. Не казав, звідки взяв… З патронами…

– Я також дещо припас. Словом, готуємось…

– Булавник говорив про обережність… За пару днів ще зустрінусь з тим, звідтам...

– Тільки нічого йому не кажи!

– Авжеж.

– Ще домовимось з хлопцями з Гурівець… Я то владнаю. Ні слова нікому!

– Звичайно. Хіба я дитина?

 

На тому розійшлись.

 

3. Друга зустріч

Рівно через тиждень Іван зранку сидів у міському сквері на лавці. Навіть задрімав, бо ще був час до умовленої зустрічі. Коло 9-ої ранку на доріжці, що прямувала в другий кінець скверу і вкорочувала дорогу до центра міста, поспішали робітники, службовці, військові в гнило-зелених мундирах, молоді мами з дітьми… Словом, життя начебто текло своїм річищем… Івана гризла нетерплячка, аби не спізнився званий брат, який мав якусь ідею… Цікаво… Що він придумав? Його думки перенеслися на зустріч із Цвяхом. Господи, поможи зробити добрий чин. Ще зустрітися з Булавником…

 

Нарешті Іван побачив здаля Левка Кушніра, який неквапливо ніби вимушутрованими твердими кроками прямував до нього. Іван піднявся з лавки, вони обнялися, як брати. Відтак всілися на лавку.

– Маю небагато часу, – мовив Кушнір, проникливо дивлячись на Івана, – Розумієте, дисципліна праці. – Іван мовчки кивнув головою. – Останнього разу я вам казав, що ота влада застосовує терор до місцевого населення. Шукають чорт зна чого… Та ви це знаєте. Люд ніби наляканий, добре пам’ятає польське панування і несправедливість. Тут ніби й все змінюється. Але потрібен час, щоб люди якось оговталися… Але з іншого боку, якщо подивитися, ви розумієте, й далі існує несправедливість… – Він робив паузу, поглядаючи на Івана і уважно стежачи, яке враження справляє на нього його балак.

 

Іван мовчав. Нарешті, й каже:

– В нас арештували отця. Забрали і його сина Зенка, вчителя в сусідньому селі… Те, що ви говорите, підтверджується на кожному кроці.

– Я знаю. – Каже Кушнір, чим ошелешив свого співбесідника. – По довгу служби, як службовець статистичного управління, товчуся по району, маю інформацію. Арешти продовжуватимуться весь час… Таке було і в нас. – Настала пауза. Обізнаність Кушніра, звичайно, зрозуміла. Та й те, що він говорить, не є таємницею. Як офіційно стверджували, це прояв класової боротьби.

 

Обидва сиділи мовчки. Кушнір начебто не звертав уваги на Івана, дивився на доріжку з пішоходами. Раптом питає:

– Ну, і що робити, га? – Питання ніби й не адресоване Іванові, але той таки впер тверді очі в нього. Іванові стало не по собі. Він якось відсунувся від свого бесідника і у відповідь питає:

– Справді, що робити?

 

Той випалює у відповідь, наче вистрілює:

– Битися! Битися за себе, за людей, за свою землю!

 

Іван не розгубився:

– Як битися? З чим і як? Якщо люди й знайдуться, то зброї чортма!

 

Кушнір раптом стишився. Пильно глянув на Івана і преспокійним голосом мовить:

– Важливо почати…

 

Іван уперто мовчав, втупивши очі в землю. Може, й дійшло до нього, що «брат» не настоює на одверте признання в задуманому. Може, просто здогадується про затію кількох селюків…

 

Іван не видав таємниці. Міг хіба здогадуватись, що ж, все-таки, відомо його співбесіднику. Або нічого, або все. І те «все», звісно, йшло не від Івана…

 

Іван як порядна людина не міг навіть припустити, що хтось з односельчан, втершись в довір`я Цвяха, міг, якось узнавши, бовкнути, кому не треба, про їхню затію. Се неможливо! Весь сільський загал щонеділі і в свята ходить до церкви, вірить у Бога. Доносити – се чорний переступ у правді віри, відмова від Господа, від батька-матері, від рідної землі, яку топче власними ногами від моменту першого і до останнього кроку… Се кривавий злочин, якому нема прощення.

 

Думки, як чорні хмари, товпились у ньому. Але він уперто мовчав, навіть не глядів на Кушніра. Він ніби раптом перенісся в інший, нетутешній світ, де нема донощиків і провокаторів, де життя пливе, як спокійна блакитноока ріка з розложистими берегами, зеленими сіножатями, прибережним крилатим птаством, що відчуває свободу польоту в піднебессі… Це справді інший світ, не той, в якому живе він, очікуючи лиха, бо на добро годі сподіватися…

 

Іван розпрощався з Кушнірем, і вони розійшлися.

 

Простуючи доріжкою, Іван зосереджено мислив, звідкіль у Кушніра думка про виступ проти влади? Чому він саме сьогодні говорив про протест? Що він знає направду про них, оунівців із подільського села над рікою Серет, а тих сіл сотні і сотні з такими ж людьми, як він, і з такими ж прагненнями, як він? Раптово Іван аж зупинився від думки: він, Левко Кушнір, лише здогадується про їхній намір, але, можливо, має інформацію про нього і Цвяха! «Товчеться по району…»… Тобто збирає інформацію і вербує донощиків…

 

Зазвичай Іван не був певен, що саме таке діється з його знайомим із Великої України. Але Зарічанський не мав жодних свідчень, доказів як про одне, так і про друге. Та й саме місце його роботи він не знав. Може, Булавник уже має інформацію.

 

До нього він, власне, пробує зайти. Обережно. Без поспіху. З оглядом обстановки. Найменше підозріння – негайно зникнути безслідно.

 

Дуже поволі підходив Іван на вулицю, де містилося помешкання Булавника. Хоча б зустріти кого-небудь із його знайомих. Де Балабуха Іван? Теж під загрозою? Арештований? Не знаю!

 

Неподалік знаходився між будинками міні-скверик. Іван підійшов туди і всівся на лавку, звідки спостерігав за вхідною брамою в будинок.

 

Заходили  і виходили люди. Діти бігали сквериком, двоє дівчаток на вузькій доріжці гралися в «клясики», стрибаючи на прокреслених на доріжці квадратах. Життя, як річечка, пливе…

 

Нічого підозрілого Іван не помітив. Ще трохи посидів. Відтак поволі піднявся з лавки і попрямував свої кроки до вхідної брами.

 

Переступаючи поріг, він напружено вслухався в голоси на сходовій клітці. Стіни мовчали, лише глухо іноді проривалися голоси із помешкань.

 

Іван підійшов до дверей і тремтячою рукою натиснув ґудзик. Якийсь час нічого не чути, коли з певною паузою за дверима спитав жіночий голос:

– Хто?

– Іван Зарічанський.

 

Умить відкрилися двері, і жінка Булавника прошепотіла:

– Заходьте.

 

Іван зайшов, і його вразив розпачливий плач жінки, яка кинулася йому на груди. Через ридання нарешті почув:

– Вчора його арештували енкаведисти!

 

Оговтавшись, коли дружина відвела його в кімнату, Іван каже:

– Очевидно, вони мають списки оунівців… А Іван Балабуха… ще на волі?

– Не знаю. Напередодні арешту мого він заходив сюди. А нині… не знаю.

 

Іванові не сиділося. Він якнайшвидше прагнув повернутися додому, попередити хлопців про арешти. Зрештою, щасливо повернутися, бо хто зна, що станеться з ним під вечір… Треба ж непоміченим всісти в «махорку»…

 

Він розпрощався з дружиною Булавника і вийшов з під’їзду, напружено стежачи за всім, що відбувається.

 

Начебто нема загрози. Ніщо не видавало небезпеки. Він швидко відходив на вулицю, намагаючись загубитися серед пішоходів.

 

До від’їзду «махорки» ще було досить часу, і це турбувало Івана. Звичайно, він уже не мав наміру заходити до Балабуха – небезпечно для обох. Він був переконаний, що тезка зник у підпіллі. Здається, це те, що вкрай необхідно зробити в цю ж мить. Але є обов’язок… чин проти зла…

 

Увечері Іван уже дома. Негайно знайшов Цвяха і виклав йому інформацію. Прийняли рішення: хлопцям-оунівцям перейти в підпілля до визначеного часу, коли буде поданий сигнал (клич збору зі зброєю).

 

Травень закінчився потеплінням. Приморозків немає. Хоч господарі готові були обкурити сади, які почали одягатися в білу-пребілу одежу. Шкода, коли б мороз знищив ще не розквітлий цвіт, як то іноді (або й часто) буває з людським цвітом. Тільки що розвинувся – радій молодості і світу, що відкривається на довгі і щасливі літа. І на тобі – все обривається, як нежданий постріл у саму серцевину життя! І чому таке стається? Хто винен тому, що тобі одбирають життя, дароване не тим, хто відбирає, і вбиває чужинець, кривавий наїзник, загарбник  чужої землі і чужих життів?.. Хто дасть відповідь на повні болю питання?

 

4. Перша зв’язкова Тетяна Серетянська

«Оскільки ми переходимо в підпілля, є потреба обрати зв’язкову. Ніхто не знатиме її прізвища та імені, крім нас двох. Ніхто навіть з нашого низового осередку ОУН не знатиме її псевдо. Тобто ніхто в нашій групі не бачитиме її; зв'язок вона тримає тільки з нами двома в умовлених місцях. Вона – живе джерело інформації. Всі ці обмеження тимчасово вводимо з метою безпеки всієї групи», – говорив Цвях Іванові. – До речі, ми переходимо в нелегальний  стан. В селі нас нема; родина не знає, де ми, і повідомляє, що  на заробітках…».

– І хто ж вона?

– Моя сестра Ольга.

– Ні, недобре. Вся твоя родина буде під підозрою. Це мусить бути інша дівчина.

– Згоден. Тоді… тоді… хай Софія Бойко. Я вже говорив з нею. Вона рада, як каже, прислужитися громаді.

– А вона розуміє, що тут не до співів? Вона прекрасно співає в хорі. А зв’язкова – це не хористка!

– Згода. Псевдо «Тетяна Серетянська».

– Забезпечення від арешту – зрозуміла річ. Але… де нам перебути цей критичний час? І де сховаються інші члени осередку?

– Ймовірно, в нашому лісі.

– Складно: ліс загалом невеликий… Може, інакше: перебуваємо на пів легальному становищі, а на випадок загрози відходимо в підпілля. Як гадаєш?

– Здається, можна на це пристати. Тобто кожен знає, як діяти у відповідній ситуації.

 

На цьому нарада двох завершилась.

– Є потреба поговорити з Софією, – мовить Іван.

– Я з нею переговорю, ознайомлю з її функціями і збереженням власної безпеки.

 

*     *     *

Я, Тетяна Серетянська, отримала від свого провідника перше доручення. Треба піти в сусіднє село Горівці, де є залізнична стація, і передати скручений тонкий папірець Гайовому Нестору, але шукати його за сільською кличкою «Кметь». Провідник точно розповів, де його обійстя, як туди йти і не «бовтатися» селом, щоб усе живе ґапилося на мене… Ага, ще порадив одягнутися скромно, як звичайно в будний день, не одягати яскравого одягу. Я сказала «Добре, зрозуміла», тобто, справді, не привертати на себе уваги. Таке враження, ніби я у ворожому оточенні, де в будь-який момент може статися несподіванка – бути готовою до неї. Гайовий має передати відповідь, яку мені слід віддати моєму провіднику або його заступнику.

 

Я й так вчинила: вдосвіта зібралася в дорогу, ніби до «махорки», але в селі точно зайшла на обійстя «Кметя». Його застала в хліві біля худоби. Я сказала:

– Славі Йсу.

 

У відповідь я почула:

– Навіки слава! – Господар мовчав, явно вичікуючи, що я ще скажу. Я й мовила:

– Гарний день нині для дороги…

– А дорога ніколи не кінчається.. – зразу повів господар, власне, те, що я мала почути, як учив мене провідник. Зразу ж, користаючи, що ми тільки вдвох, передаю ґрипс.

 

При мені він читає, витягає з кишені олівець і такий же тонкий папірець і щось там записує. Скрючує папірець і передає його мені.

 

Я повертаюся додому такою ж непримітною, і в домовленому місці та в призначений час передаю ґрипс провідникові.

 

Звичайно, мені радив ніколи не читати того, що передаєш. На випадок небезпеки папірець проковтнути – єдине, що найкраще для мене і для всіх…

 

Не сумніваюся, що це була моя початкова освіта, що пригодиться для майбутнього… А яке воно буде? Невідомо.

 

Правду кажучи, на душі тривожно.

 

Десь через день увечері провідник дає нове завдання – поїхати в Тернопіль і зустрітися з Іваном Балабухою. Є інформація, що він після арешту Булавника перейшов на нелегальне становище. Я отримала кілька адрес в Тернополі і в сусідніх селах. І в кожному випадку різні привітання з незнайомими людьми, які мали відповідати відповідними фразами-паролями. Все це я мусила запам’ятати фактично за одну ніч, бо вдосвіта мушу добратися до «махорки».

 

5.Сновидіння жахливих сюжетів

Хоч я лягла спати пів одинадцятої, не могла зразу заснути, збуджена зустріччю з провідником і низкою секретних доручень. А коли поринула у сон, то почалося…

 

Начебто я стою на високому, обривистому березі, внизу клекотить бистра ріка, вслухаюся в її клекіт, за спиною чую злий гавкіт собак, що женуться за мною. Я тікала від них крізь густий ліс, кілька разів падала, заплутавшись в лісових заростях, піднімалася. Вся мокра від поту і налякана, знов і знов бігла, бігла, бігла далі. А тепер я стою над прірвою. Мій рятунок внизу, у річці, де скажені пси мене не досягнуть, тут я буду в безпеці. Але я вагаюся, боюся кинутися з такої висоти у воду. Плавати я плаваю, води не боюся, виросла ж над річкою. Але боюся крок ступити і стрибнути. А гавкіт щораз сильніший, голосніший, настирливіший. По ньому я вловлюю звірячу хіть розірвати мене на кусники, розтягти по кущах і зжерти… І коли я побачила поблизу мене вишкірені ікласті пащі, я, мов очманіла від небезпеки, кинулася в безодню. Відчула порив вітру, що бив у мої груди і обличчя від падіння униз, але політ умить (се я відчула) наповнив мене неймовірним відчуттям свободи, вільного польоту в просторі. І перед тим, як влетіти  в бурхливу річку – я раптом з криком прокинулась зі сну. Вся мокра від поту, а серце неймовірно гупало… На щастя, в кімнатині я сама самісінька, ніхто не почув мого крику.

 

Я лежала перелякана. Але поступово заспокоїлася: се ж тільки сон! Сон!!

 

Не розмислювала, чому такий жах привидівся мені. Я лежала, ніби побита невідомою силою. І поступово я знову увійшла в сон забуття.

 

Я не знаю, скільки я лежала у сні, коли знову мене заполонило сновидіння. Скажу одразу: найбільшому моєму ворогові я цього не бажала б…

 

Я опинилася в невідомому мені просторі, забудованому невисокими в два-три поверхи будинками. Незнайоме місто. Ні, не Тернопіль, я його знаю, здається, добре. То чуже місто з чужими людьми. І коли дійшло до мне, що я в чужому місті, зразу мене огорнув неспокій. Вулиці здалися мені покрученим лабіринтом, з якого я без сторонньої допомоги не вирвуся! Таке відчуття, ніби з кожного будинку, з кожного вікна за тобою спостерігають, бо ти чужинка, отже, пильно пантрують за мною, куди я йду. Я не знаю, куди я мала йти і до кого, але відчуття стеження за мною не покидало мене. Такий страшний неспокій, який ось-ось зірветься якоюсь непередбаченою подією, і від того повністю проблематичним виявиться моє існування. Таке відчуття, що я переживаю останні свої хвилини. Все! Після того мене вже нема!

 

Я вся, ніби в кулак, зібралася, очікувала невідомої події. Я не знала, що має статися. Але те, що станеться, буде дуже небезпечним для мене. Від однієї думки про це невідоме мене почала трясти пропасниця, мороз пройшов по всьому моєму напруженому тілі. Мені стало так холодно, начебто я опинилася зовсім гола на тріскучому морозі, я почала панічно нагортати на себе ковдру і від холоду я прокинулася зі сну, раптово сівши на ліжку.

 

Ще не світало. Я не боялася проспати, бо наставила будильник. Тому знову повалилася на ліжко і вмить заснула.

 

Вдосвіта я прокинулась від дзвінка будильника. Швидко зібралася. Випила горня молока з хлібом, невеличкий окраєць загорнула в біле полотенце і запхала в торбинку.

 

Коли ж нарешті опинилася на дорозі до Горівки, до мене повернулася тривога з приводу снів. Я мала час подумати над моїми снами. В голову стрель, нічого не розумію, чому таке мені приверзлося… Я йшла сільською дорогою, вимощеною білими камінцями – на Поділлі переважно такі дороги. Камінці змивають дощі, і вони кожного разу біліють, ніби після купелі.

 

Дорога займала мої думки, може, тому, що мої очі впиралися в неї і тим самим начебто відвертали від тривоги з приводу снів. Однак я не могла позбутися враження від снів, воно не відступало і змушувало знайти хоч яке-небудь пояснення. В нашому селі є тітка Текля, як її усі звуть, вона відгадує сни. Але мені, гімназистці, ще бракувало, аби я до неї звернулася з приводу своїх снів. Годі уявити, скільки язики плескали б, як праники на річці, пішла би всім селом та й околицями дурна слава, що наша панянка з міської школи має пригоди. Либонь, закохалася дівчина і тепер має свої сердечні клопоти, що й викликали незрозумілі сни… Але ж ніхто ні слова не каже, що я з вересня по нинішній день сиджу в селі, як окаянна, на шиї батьків… А треба ще вчитися… Я хочу вчитися. Треба повернутися в місто і на другий рік закінчити навчання… Гімназій нема… Може, й не стане «визволителів»… тоді…

 

6. Випробування першої зв’язкової

Найперше я вирішила зайти до Марти Ліницької, тернополянки, моєї гімназійної подруги, котру бачила десь майже рік тому. Її батько працює інженером залізничного транспорту, мати – вчителька дошкільної освіти, як зараз називають «дитсадок». Жили вони над озером, туди я й пішла. Кругом начебто нічого не змінилося. Навпроти у скверику бавилися, галасуючи, діти.

 

Коли натиснула кнопку, незабаром відкрилися двері, і Марта, радісно обнявши, буквально втягнула мене в коридор.

– Господи, яка несподіванка! – радісно вигукнула Марта. – Як давно ми не бачилися. Я вже думала, що не дай Боже, щось з тобою сталося. Час бо неспокійний.

– Мартусю, ти правду кажеш. Тривожно. Я на хвильку до тебе заскочила, сподівалася тебе побачити. Ти, як і я, не пішла в совєтську школу…

– То правда. Гадаю, що москалі скоро відійдуть. Як видно, на носі війна… Аби лише щасливо пережити…

– Що у вас нового, розкажи.

– Та нічого доброго. Історика нашого пам’ятаєш? Пару днів тому його арештували! У місті арештують людей – просто небезпечно навіть виходити у місто…

– Справді тривожно. (І я на мить задумалася, як мені справитись з моїми завданнями. Марта помітила мою задуму. Уважно глянула на мене).

– Соню, дорогеньке Сонечко, у тебе все в порядку?

– Так. Не переживай. Надіюся, що на другий рік ми закінчимо гімназію.

– О, то прекрасна мрія!

– Дорогенька Мартусю, помріяти не зайве.

 

Марта підійшла до мене , обняла. Ми прощалися з надією про зустріч в іншому часі.

 

Я вийшла, все ж таки, в тривозі. Не позбулася її в час цієї зустрічі. Я зрозуміла: слід мені бути вкрай обережною в пошуку потрібних людей з відповідними паролями. В буденному плині ззовні нічого не побачиш, а потрібний інший зір, який проникає в серцевину побаченого або почутого. Я не впевнена, чи зумію побачити те, що мені потрібно і що творить для мене небезпеку.

 

Тому я дуже поволі проходила повз людей тротуаром, іноді скрито поглядаючи навколо з єдиною метою – відчути (побачити) небезпеку і вчасно її уникнути. Поки що мені ніщо не загрожувало. Я йшла між людьми, подібною до них, маючи власну мету – конкретну адресу. Я повернула в передмістя, де людей поменшало і, як здалося мені, непомітною увійшла у під’їзд до потрібної квартири.

 

Завдання послідовне: після арештованого Булавника слід зустрітися з його заступником. Тихо стукаю у двері, зразу ж за дверима голос:

– Хто?

 

Відповідаю згідно пароля: – Я родичка в дорозі. – І далі вслухаюся у відповідь: – Для родини в нас двері завжди відкриті. – І справді, відхиляються двері, звідтам виглядає обличчя жінки, приблизно років тридцять п’ять – сорок. Двері відхиляються ширше, і я переступаю поріг.

 

Зразу ж запитую, чи можу поговорити з паном Павлом.

 

Дуже лаконічна відповідь:

– Він у відрядженні у зв’язку з роботою.

 

Це зашифрована відповідь, яка означає, що він перейшов у нелегальне становище. Я чемно кланяюсь і швидко залишаю квартиру.

 

Отже, ситуація ускладнюється: я повинна вийти з міста і знайтися в сільській місцевості, але й це не значить, що звідтам ще кудись мені не доведеться добиратися, аби зустрітися з необхідною особою. 

 

Часу обмаль. До села приблизно кілометр-два. За годину (максимум!) я повинна знайти в селі бажану особу під сільською кличкою «Хміль».

 

Відносно швидко я добралася до села і, зустрівши першу-ліпшу жінку, спитала, де живе «Хміль».

 

На щастя, його обійстя знайшлося на краю села. На подвір’ї, коли я переступила хвіртку, мене зустрів на довгому ланцюгу собака, але диво – він не гавкнув, лише помахав своїм пушистим, як у вивірки, хвостом. Назустріч мені йшов високий мужчина років сорока. Я привіталася:

– Дай Боже щастя. Здається, я не заблукала. – я чекала на мою репліку відповідної, як мені було сказано, фрази, і я радісно її почула:

– Як добрий ґазда, я допомагаю заблуканим. – Він усміхнувся.

 

Я теж полегшено зітхнула: – Господи, невже всі мої тривоги минули?

 

Я знову чекала почути потрібну відповідь, і я почула:

– Нашим тривогам немає кінця.

 

Тільки після цього я попросила вивести мене на «обласного». Я так і сказала «обласного». «Хміль» вмить затримався переді мною і, дивлячись мені у вічі, сказав про надзвичайно складне моє прохання для виконання, оскільки доведеться нам удвох негайно звідси піти, коли він мене вестиме до цілі. Я дала згоду – що інакше я могла зробити, аби вручити «обласному» ґрипс і тільки – йому?! Нікому більше!

 

В мене було таке відчуття, як у другому сновидінні – мій хибний крок, за яким стежить скритий ворог, поза всяким сумнівом, може призвести мене і мого провідника до неминучої катастрофи…

 

«Хміль» відійшов, вивів із стайні гарного буланого коня і запряг до двоколки. Це була для мне несподіванка – отже, дорога далека.

 

Я швидко вмістилася біля погонича, і двоколка залишила двір і село. «Хміль» підстьобував коня, явно поспішаючи, незабаром виїхавши із кам’яного гостинця на польову дорогу. Весь час ми їхали безлюдною дорогою заради нашої безпеки – це я зрозуміла.

 

Незабаром перед нами відкрився величезний ліс, що закривав своєю зеленню весь обрій.

 

Заглиблюючись у гущавину лісу, двоколка сповільнила рух. Ми їхали обережно, без шуму, без скрипу коліс. Глипнувши на «Хмеля», я помітила, що він уважно стежить за навкіллям. Я не знала, коли він зупиниться, що буде далі, але інтуїція мені підказувала, як у сні, що небезпека будь-коли може наступити, незважаючи на обережність і зваженість кожного кроку. Я могла лише здогадуватися, що мій провідник-перевізник має передбачити можливу пастку…

 

Нарешті, «Хміль» зупинився, кинув віжки в мої руки, коротко сказавши: «Почекайте, поки повернуся».

 

Це була вершина мого напруження. Я мало не заплакала від розгублення, коли раптово з’явилася думка: «Що я робитиму, коли він не повернеться?» На мене накинеться зграя страшних, ікластих собак, що розтерзають моє нещасне тіло…»

 

Моє очікування, здавалося, вже вичерпане, коли з-за кущів з’явилося двоє мужчин – «Хміль» і, як я здогадалася, «обласний».

 

Привітавшись «Слава Україні!», я вручила йому ґрипс і лише подумки з полегшенням зітхнула, виконавши половину (треба ще повернутися додому!) дорученого завдання. Адже повернення не менш небезпечне, як і мандрівка сюди…

 

«Обласний» читав уважно ґрипс, в момент зморщив чоло. На переніссі збіглися вертикальні зморшки, відтак напруження зникло, провів правою рукою біля вуха, нарешті витяг тонкий папірець і щось на нім писав. Все це тривало чверть години, може, трішки довше. Буланий стояв спокійний, а «Хміль» начебто розглядав навколо буйну зелень. Я зрозуміла – він стежить, чи нема небезпеки.

 

Нарешті «обласний» мені вручив ґрипс без слів, уважно глянувши на мене, ніби хотів запам’ятати моє обличчя. Я знову мовила «Слава Україні!», але відповіді не почула, бо «Хміль» буквально влетів на сидіння, сильно цьвохнув батогом, і буланий зірвався, як вітер, розвернувшись, помчав галопом, аж вітер засвистів у вухах. Я сильно схопилася за поруччя сидіння. Ми мчали, як шалені, дерева поруч мигтіти, як у калейдоскопі, а «Хміль» безперервно похльоскував батогом, двоколка мчала, а мені здалося, що за нами женеться зграя ікластих собак…

 

Швидкість зменшилась, коли ми повернули на гостинець. Я глянула на свого перевізника, помітивши, як з-під кашкета по чолі та обличчі спливає струйками гарячий піт. «Хміль» витяг білу хусточку і втер обличчя, кинувши «Вибачте, перехвилювався…».

 

Ми не доїхали до села, двоколка повернула в бік міста, і перевізник мовив:

– Трохи підвезу вас до міста, але туди не заїжджатиму, так щоб ви встигли на «махорку».

 

Я була йому безмежно вдячна. Так і сказала:

– Коли б не ви, я не справилася б з дорученням.

 

Він відповів:

– Це мій святий обов’язок.

– Слава Україні! – сказала, зістрибнувши з двоколки. У відповідь я почула:

– Героям слава! – і слова ніби розчинилися в просторі, в якому назад мчала дивовижна двоколка з прекрасним буланим і вірним перевізником…

 

В цей трудний день я зрозуміла, що людське щастя має конкретний зміст, як сенс життя.

 

7. Формування бойового загону

Цвях заклопотаний по горло. Схвалення секретної операції (на підставі ґрипса від Балабехи, доставленого зв’язковою), мобілізувало всі сили місцевої молоді. Найгарячішою була проблема зброї. Все, що вдалося зібрати, було явно замало. Чисельність загону проектували до двадцяти-двадцяти п`яти осіб, здатних провести військову операцію без втрат, що серед усього іншого, було немаловажним. Навіть враховуючи післяопераційний час, який уже «працюватиме» на користь підпілля, говоритиме сам за себе: диви, без втрат перемогли!

 

Потихеньку хлопці кинулися по навколишніх селах збирати зброю. Ця операція, проведена швидко, поважно збільшила арсенал. Тепер на кожного повстанця була гвинтівка, щоправда, різних зразків, але вона була; крім того, на кожного припали дві-три ручні гранати совєтського виплоду, в їх справність ніхто не сумнівався; зрештою, одну з них уночі в глибині лісу для спроби зірвали… Можна сказати, арсенал готовий!  

 

Нарешті, дано точні тактичні вказівки. На випадок нападу енкаведистів негайно дати збройну відповідь. Насамперед розосередитись, не збиватись докупи; якщо є можливість, сховатися в укриттю і звідтам вести вогонь. Відступати поодинці (якщо виникла потреба або поданий ракетний сигнал у повітря). 

 

Мета зібрання – визволення в’язнів із районної тюрми. Збір о 24 год. 12 червня в Горівецькому лісі. О 0.30 вихід із ліса крізь село Горівець (тут приєднаються повстанці) і напад на районну тюрму. Вступ у район тихий, без пострілу, розосередженими групками два-три повстанці з тим, щоб приміщення тюрми взяти в кільце. Місце проведення операції, будинки, шляхи і т. ін. окреслені на мапі. З мапою ознайомилися всі учасники наскоку.

 

Окрема нарада з двома старшими повстанцями: перший відповідальний за вступ на територію селища, другий – за оточення тюрми і звільнення в’язнів. Після операції – організований відступ. Учасники операції переходять у нелегальне становище.

 

Інструкції чіткі. Але всього не передбачиш.     

 

*     *     *

Івана Зарічанського найбільше турбувало те, що на випадок якоїсь непередбаченої несподіванки йому, як і всім повстанцям, фактично нікуди дітись. Горівецький ліс невеликий, займає приблизно до десяти гектарів площі, найстарші дерева років тридцять-сорок. Єдине корисне із стратегічного боку, що він розкинувся на горбастій з видолинками місцевості, звичайно, характерної для подільської території. Між деревами багато заростей, густих кущів, купи накладеного торішнього висохлого хмизу, що творять природні схованки…

 

Чому саме цей ліс є місцем попереднього зібрання повстанців? Очевидно, тому, що він лежить начебто посередині між нашим селом та Горівцями, з яких рукою подати до райцентру. А це важливо, аби швидко – ще вночі – добратися і обкласти районну тюрму…

 

Турбувало Івана ще й те, що більшість повстанців, які дали згоду на участь в операції, не проходили військового вишколу. Тільки один – Міхал Завадинський три роки відслужив у польському війську – він, власне, і став одним із командирів – тим, хто відповідає за успішне проведення звільнення в’язнів. Більше б таких людей, і ми мали б незаперечний військовий авторитет. А се наразі збір аматорів!

 

Тобто в душі Івана, як він казав, «гризуть миші», а се недобре бо кидає тінь на успішне проведення операції, породжує сумнів…

 

Своїми думками він поділився з Цвяхом, який визнав йому рацію, але запитав ніби себе чи навіть обох:

– То що, відкласти? А потім мучитися від того, що все було готове, але ми, слабодухи, передумали, відклали на потім. А «потім» не буде! Незабаром німець почне війну, є такі чутки… Але наших людей москалі арештували і видно з усього, що не відпустять.  Треба їх визволити!

– Зрештою, я можу ще оголосити, хто відмовляється від участи в операції, нехай віддасть зброю і повертається на піч… Ніхто його не переслідуватиме. Панове, тут єдино вірний шлях – ваш вибір.

 

Подумавши, після паузи продовжив:

– Іване, помиляєшся, коли гадаєш, що мені легко вирішувати. Ти бачиш, я, як і ти, сумніваюся. Хай мені Бог простить за мої помилки, але я переконаний, що ми не маємо права стояти осторонь подій, які наступають і вимагають відповіді. Час робить виклики.

 

Нехай нам Бог допомагає в нашій справі.

 

*     *     *

Я, Тетяна Серетянська, узнала одну річ і, як мені здається, не повинна була її знати. Якось учора мені каже Ганна Біловусова, хористка, з якою співаю в церковному хорі і раніше, ще перед приходом москалів, коли бувала приїздом з міста, виступала в читальні «Просвіти». В неї є брат, трохи старший від мене, і я знаю, бачу, що він був би не від того, щоб ми подружились. Гадаю, Гнат розуміє, що я мушу закінчити гімназію. Зараз ніби ситуація інша: я залишилася в селі, в совєтську школу не пішла, а Гнат, видно, не змінився. Ганна й каже мені, що Гнат признався їй, що сільські хлопці готуються до чогось… Вона не сказала, бо не знає, про що йдеться, та й брат більше нічого не казав. 

 

Коли я це узнала, сильно схвилювалася: чи не розповісти мені провідникові? Адже все те, що досі мені доручили, якось зв’язане із тим, що мовила Ганна? Я не переконана, лише здогадуюся. Може, того всього я ніяким чином не смію знати. Але коли є в мене здогад, сумніви, то, напевно, я мушу повісти все це безпосередньо моєму провідникові або його заступникові при першій нагоді і якнайшвидше.

 

Я не мала часу на вагання. Переступаючи будь-які обмеження, я просто одного вечора пішла до провідника. Він вельми здивувався, але я просто виклала йому суть справи, додавши: «Я не мала часу на домовлений спосіб з вами зв’язатися, бо, як мені здається, якщо я знаю про те, що вам щойно сказала, то хто ще може випадково чи не випадково знати цю інформацію? Як на мій погляд, коли вона має якесь значення, тут потрібне негайне розслідування.

 

Провідник нахмурив чоло і сказав: «Маєш повну рацію, бо йдеться про безпеку усіх нас!»

 

Виклавши все, що мене тривожило, я, все ж таки, не відходила. Провідник глянув запитально на мене. Я дивилася йому у вічі. Нарешті кажу:

– Ще одне. Я в сни не вірю, не забобонна. Але, здається, мушу сказати про сни, які мене мучили. Звірячі ікла мене переслідують.  – Я розповіла йому про свої сновидіння. Він уважно вислуховував. Нарешті, каже:

– Я не спеціаліст у розшифруванні снів. Але мені здається, в цьому щось є. Мені важко непомилково твердити, що саме так, а не інакше, тобто сенс цих снів сприймаю як попередження. «Ікла» нас кругом оточують, бо вся влада – це звір, який готовий нас розтерзати на смерть. Від неї нічого доброго сподіватися.

 

Після цієї розмови ніби й відлягло мені на серці. Але десь там, в глибині, як рана, ятрила тривога.

 

Отже, я відійшла у великій тривозі. І знову в моїй уяві постав страшний сон із зажерливими собаками, які прагнуть кривавої жертви. Я йшла додому, а дорога мені здавалася розпеченою вогнем, що кругом палахкотить, пропікає ноги, і я з поспіхом, мало що не біжу додому. Але знаю, що дома я не матиму спокою, що те невідоме, яке наближається до мене, викличе катастрофу, а я, безсила, обеззброїна з відваги і мужности, лише приречена розпачати над власною долею і нещастям моїх співгромадян.

 

Я не знаю і не повинна знати, що вчинять місцевий провідник і його заступник, але я більше, ніж переконана, що вони щось мусять вчинити для загальної безпеки, яка в наших руках. 

 

Моєму здивуванні немає меж, чому так важко, майже неможливо втримати секретність, коли твій зверхник чітко попереджає: про наші справи не має знати ніхто – ні батько-мати, ні будь-хто з родини…

 

Легко собі уявити, що хтось міг почути Ганнин секрет. А може, вона ще комусь, як і мені, сказала? Це питання нуртувало в мені, не давало спокою, гризло і пекло, ніби розпечене до червоного залізо… А я безсила що-небудь вчинити, аби уникнути небезпеки сексота, якщо він є тут, у селі, і почув секретну розмову Гната з сестрою…

 

*     *     *

Коли відійшла зв’язкова, Цвях зразу пішов до Гната. Зустрівши на подвір’ї Ганну, попросив покликати брата.

 

Гнат постав перед ним здивований: яка причина з`яви САМОГО? Той спитав його, твердо глядячи йому в очі, кому він ляпав про їхню справу?

 

Хлопець спочатку отетерів, не знаючи, звідкіль відоме його «ляпання»? Але провідник не відводив від нього твердих, чіпких очей, так що Гнат, заїкаючись, промимрив:

– Та… нікому…

– Брешеш! – той крикнув, але спам’ятався в своєму гніві, бо хтось може почути їхню сварку. – Він прошепотів, ніби змія засичала: – Не бреши, кажи правду задля безпеки усіх нас.

 

Гнат стояв по-справжньому переляканий і досі не міг второпати, що хтось узнав таємницю. І тут він раптом згадав:

– Та… сказав… Ганні… Дуже невизначено, а вона далі й не допитувалася…

– Навіщо ти ляпав?! Хіба я вас, ідіотів, не попереджав, що ніхто, абсолютно ніхто не має знати? Чим ти, дурню, йолопе циганський, слухав? Хіба не чув?

 

Гнат стояв мовчки, і ним тіпала пропасниця. Провідник допитувався далі:

– А Ганна? Кому вона «хвалилася» секретом? Знаєш?

 

Гнат здвигав плечима. Як видно, йому навіть на думку не спадало, що сестра ще комусь «хвалилася», який в неї хвацький брат…

– І ще не кінець. А звідкіль ти знаєш, що Ганна ще кому-небудь не ляпнула, або – найгірше – хтось підслухав її? Га, знаєш чи ні?

 

Гнат здвигав плечима. Здається, аж тепер до нього дійшло, в якій небезпеці усі вони опинилися!

 

Обидва – один проти одного – стояли мовчки, а провідник дуже вагався, чи викликати Ганну.

– Як ти думаєш, – спокійно спитав провідник, – викликати сюди Ганну? То значить, що справді ми щось затіяли. Отже, вона вже достовірно знатиме… Може, краще ти переговори з нею сам на сам, аби ніхто не чув вашої бесіди, і скажи, що ви, молоді хлопці, хочете повправлятися трохи вправами, якими з вами займався Зенко. Вона мусить повірити, – на слово «мусить» він зробив акцент, – але дивися їй у вічі і зрозумій, чи вона тобі вірить… Переконуй її! – Провідник зробив паузу, відтак тихо сказав: – Чекай наказу. Щось змінити вже годі. – Відходячи, тихо мовив: – Слава Україні! – і розчинився в темноті, лише вдогін йому тихо йшли слова «Героям слава!»

 

Гната усього зморозило, але його не покидала думка, як затерти його признання, аби повірила сестра та й ще призналася щиро, кому вона повіла його таємницю…

 

А в провідника ятрилася  думка, як жива рана, про небезпеку, яка чигає на всіх, коли ворог не спить… Величезна вага, ніби обрив скали, звалилася на нього, бо він відповідальний за кожне життя, як і за своє рідне село, як і за всю рідну землю, що опинилася під чоботом кривавого, запеклого ворога… Зараз уже нічого не можна змінити…

 

8. Звірячі ікла. Горівецький ліс

Як було наказано, повстанці поодинці пробиралися в нічний ліс. А ліс зустрічав їх насторожено. Сухі гілки стирчали, як ікла. Між кущами теж випинало сухе галуззя, ніби проколювало простір. Подекуди стовбичили поодинокі смереки, простягаючи то вгору, то на боки свої гілчасті і колючі руки, ладні несподівано будь-кого схопити в свої колючі обійми.

 

Як не дивно, в лісі не було затишку. Дерева, щоправда, розрослися, захопивши горбок, що переходив у невеликий видолинок, теж зарослий то смереками, то кленами, подекуди заповнений невеликими, але густими кущами. На випадок небезпеки тут легко тимчасово сховатися, але тримати лінію оборони ніяк не вдасться, бо при світлі дня стаєш видним, як на долоні. Врятує лише ніч. А влітку вона дуже коротка!

 

Хвилини бігли, як шалені. Так само бігли вгорі над лісом хмари. Ніч була темна, безмісячна. І тривожна. Мабуть, настрій був тривожний в усіх, хто за покликом серця прибув сюди… Адже кожен розумів небезпеку, але не зважав на неї, бо щось вище й недосяжне ворогові горіло в серцях і кликало до чину.

 

Провідник уважно стежив за прибульцями, давав наказ розосередитись, не збиватися докупи і бути готовим до несподіванки.  Він сказав, що максимально за півгодини вони вирушать поодинці, розсереджено до Горівець, де приєднаються ще інші хлопці.

 

Хвилини бігли напружено. В провідника серце стукало молотом, він явно нервував, добре розуміючи, що підступний ворог має тисячі засобів знешкодити будь-яку непокору чи навіть збройне повстання.

 

Приблизно за п'ятнадцять хвилин усі в один момент перетворилися на слух. Їхню увагу привернув шум мотора, який не стихав, а навпаки, посилювався, наближаючись до ліса. Гул мотора нісся з боку горівецької дороги.

 

Провідник дав негайну команду сховатися в кущах, за деревами і бути готовими до бою.

 

У лісі залягла тиша. Така тиша буває лише перед бурею.

 

Раптом з гуком мотора увірвалася в ліс танкетка. На вершечку її стояв чекіст і стріляв з десятизарядної гвинтівки, а нижче від нього, крізь вузький прямокутний отвір палив кулями кулемет. Звісно, чекісти не бачили повстанців, вони навмання стріляли, надіючись нагнати страх. Але хлопці прицілювалися в кущах, і коли упав перший постріл, а вистрілив провідник, почалася шалена стрілянина, чого чекісти, напевно, не сподівалися.

 

І сталося! Від перших пострілів чекіст на танкетці повалився навзнак і злетів із танкетки, яка раптово зупинилася. В той момент в бік танкетки полетіла граната, яка й вибухнула неподалік. Правда, танкетки не перевернула, але кулемет припинив плюватися кулями.

 

З-за укриття хлопці вели вогонь в єдину ціль – в танкетку. Але десь раптом віддалік танкетки з’явилось з п’ятеро-шестеро чекістів, які з криком «Ура!» кинулися в бік кущів, звідки хлопці вели вогонь. Вони стріляти не припиняли, але постріли чомусь стали рідшими. Правда, двоє чекістів уже звалилися, решта бігли вперед.

 

Хлопці налякалися, про рукопашну вони не думали. Один кинув гранату, і чекісти, втративши ще одного, залягли в траві – там нікуди сховатися! З-за кущів пострілювали хлопці, вогонь зблискував час від часу, і в те місце зразу ж падали чекістські стріли. За кущами гукав твердий голос: «Вистрілив – негайно відповзай в інше місце!»

 

Енкаведисти почали на череві відповзати назад до танкетки, мотор якої почав працювати, але постріли з танкетки зовсім замовкли. Виходило, що єдиний порятунок чекістів була танкетка.

 

Так і сталося. Чекісти, врай перелякані, з матюками і хаотичними пострілами ховалися в танкетку. Враз звідтам заверещав грубий голос мало не на весь ліс:

– Кушняров! Кушняров!! Гдє ти? Падхаді! Ми уєзжаєм! Льова Кушняров!!!

 

У бік танкетки, яка швидко розверталася, посипалися поодинокі постріли. Танкетка тікала, не затримуючись, а їй вдогін летіли кулі і гранати, але вже не в силі дістати втікачку…

 

Нарешті з укриття вийшов провідник. Він наказав повстанцям уважно переглянути, хто з наших потрапив під кулі. Виявилося, що п’ять повстанців загинули тут же, в кущах, як видно, усі від випадкових пострілів чекістів, бо їх вони не могли побачити. Провідник із сумом дивився на побитих. «Коли б вишкіл, – подумав, – не було б цих втрат…».

 

З боку ворога втрати – три чекісти. Їх знесли на дорогу. Підійшов Іван Зарічанський і замалим не звалився на землю з дива. Серед побитих лежав у чекістській формі лейтенанта (визначив по червоних «кубиках» на гімнастьорці) «брат» із Великої України Левко Кушнір!

 

Зарічанський мовив:

– Ось хто організатор енкаведистської провокації. Сей чоловік – чекістська нишпорка, дуже талановита, бо вмів втиратися в довір’я легковажних людей. Богу дякувати, мене опам’ятовували наші провідники!

 

Провідник дав розпорядження негайно збігати в Горівці за возом – швидко, як тільки можна. Не виключено, що чекісти повернуться за своїми… І вночі одвезти побитих до села і нині поховати на цвинтарі, але не насипати землі, накрити муравою, аби ворог не знайшов. «Поховаємо їх з почестями, коли «визволителі» відійдуть» - тихо мовив провідник. Зняв шапку, стрільці стали на струнко. «Героям вічна слава!» – прозвучало прощання і понеслося у вільний простір між небом і землею.

 

Так і зроблено. Вночі поховано п’ятьох повстанців. На цвинтарі, а могили вкрили на рівні із землею дерном. Тимчасово, поки не відійдуть москалі.

 

Згідно розпорядження провідника всі повстанці переходять на нелегальне становище.

 

Село спало. Лише одна зв`язкова молилася в своїй кімнатці і не могла стулити повік ні на одну мить. І лише на наступну ніч, зустрівшись на умовному місці, вона узнала про трагедію в Горівецькому лісі, про наші випадкові втрати…

 

Провідник сказав, що історія в лісі переконала усіх – лише гарт у бою творить мирну людину воїном за волю і справедливість. «Се тільки початок, – мовив, – ми зобов’язані стати суцільним фронтом проти окупантів і гідно сприйняти виклики нашого часу. Але за школу платимо дорогою ціною…»

 

З сумом відійшла зв’язкова. Вона усвідомила, що її шлях тільки починається, але з цієї дороги вона вже не зійде…

 

Приблизно за тиждень почалася війна.

 

Чекісти не встигли розправитися з повстанцями, залишивши Тернопільські тюрми, як і на всій Україні, з горами в звірячий спосіб помордованих в’язнів….

 

Одного дня, вже за німецької окупації, в центрі села насипали високу могилу в честь більшовицьких жертв; тут похоронені п’ятеро повстанців, що загинули в Горівецькому лісі. Біля могили щороку на Провідну неділю, коли вже зникли окупанти з нашої землі, відправляється панахида з церковними хоругвами. Пам'ять не вмирає. Чи не заради цієї пам’яті, як заповіту майбутнім поколінням, триває традиція пошанування людей, які віддали своє життя за нашу свободу.

 

9. Спроба ворожої відплати

Коли почалася війна, на другий чи на третій день прикотив у село на легковому чорному автомобілі голова району Голубенко за Яковом Косом. Але він зник, ніби розчинився в повітрі. Начальник настирливо розпитував жінку Якова, але вона здвигала плечима, говорила, що вона його приблизно з тиждень тому бачила. Востаннє він говорив, що має чимало роботи в школі. А працював він у сусідньому селі, звідси п’ять-шість кілометрів, тому рідко появлявся дома.

 

Все те говорила вона з таким переконанням, що високий начальник мусив повірити жінці. Розпитував і дітей Якова, але всі вони відповідали так, як і мати, і здвигали плечима, не розуміючи, чому їм не вірять. Придертися не мав до чого, і це його дратувало, аж жовна заходили його голеним повним обличчям.

 

Начальник кинувся в сільську раду, знайшов війта, тобто голову сільської ради. Як не дивно, але він майже слово в слово говорив так само, як жінка Якова. Дивився на нього і не вірив своїм очам: всі вони в змові проти народної влади. Стріляти безпощадно! Стулив губи і мовчки вибіг із приміщення. Схопившись, пожалів: «Гаду треба було дати по пиці! Всі, всі у змові!!»

 

Начальник перестрівав на вулиці перехожих селян, але вони лише здвигали плечима, дехто навіть казав, що він дуже зайнятий у школі…

 

Голубенкові нічого іншого не залишалося, як повернути голоблі, пак, авто і поїхати во своясі з нічим. Його теліпало від обурення і власного безсилля. Даремно лише витратив дорогий час.

 

На другий день прикотив на вантажівці начальник міліції з кількома енкаведистами. Як видно, вони дуже поспішали. Голові сільської ради лише сказали, що вони ще повернуться і не забудуть тих, хто вчинив бійню у Горівецькому лісі. Тоді вони з ними розквитаються, а всі їхні родини, близькі і далекі, будьте певні, поїдуть туди, де козам роги приправляють. У нас Сибір неісходима, вистачить місця для враґов совєтской власті.

 

Але скоро їх змило. А Марина Плесковецька вигукнула: «Людоньки»! Та вони навіть перед втьоками готові нас різати тупими ножами! Німець ось-ось появиться, а вони нам погрожують Сибірами. Та краще тікайте і не погубіть патинків, вошива голото, безбожники, галайстра, гола і боса. Бодай би виздихали, ніж до нас мали припертися…»

 

Люди передавали одне одному новини і всілякі чутки. Кажуть, що вже Львів зайняли німці. Глядіть, що на гостинці між Бродами і Тернополем робиться. Там кількома рядами заповнили гостинець, тікають совєти, аж гул і крики стоять над тим забитим шляхом день і ніч. Матюки лунають, ніби песячі скавуління… То вже кінець раю, який нам обіцяли, сотворивши пекло на землі.

 

Оскільки село ніби на обочині велелюдних шляхів, то в селі з’явилися німці, коли вже Тернопіль був у їхніх руках. Приїхало шестеро німців на трьох мотоциклах. З’явився Цвях, Іван Зарічанський та інші повстанці. Дехто знав німецьку ще з австрійських часів. Насамперед німців цікавила можливість дістати свіже молоко und Aіеr. Наразі на цьому закінчується перше знайомство з черговими визволителями.

 

Замість епілогу

Соня повернулася в гімназію, коли навчання почалося в жовтні. Вона успішно закінчила гімназію. Паралельно вчилася на медичних сестринських курсах. Мріяла про вступ в університет, але мрія наразі залишалася тільки мрією… Час був грізний, воєнний. Таня Серетянська стала зв’язковою в окрузі УПА-Захід.

 

В цей тривожний, повний напруження час вона начебто зникла. Звичайно, в селі не появлялася, навіть в родині не знали, де вона і що з нею. Хтось начебто передав родині, що вона опинилася на Заході з групою повстанців, які добралися до західної зони. Але достеменно ніхто ні не підтверджував цієї звістки, ні не заперечував. Якщо родина щось знала, то мовчала, аби не наразитися на небезпеку, яка й без того висіла над нею чорною хмарою. Адже в селі бовкали про причетність доньки поважної сільської родини до підпілля… 

 

Фактично вся група сільських повстанців ухилилася від мобілізації на роботи в Німеччині: дехто спочатку пішов у поліцію, дехто в підпілля, коли почали організовуватись перші підпільні групи.

 

Незвичайна  подія сколихнула все село. Один дядько, ще не старий, років під п’ятдесят, з сільською кличкою «Бунда», одної неділі після сповіді молився біля церковної хоругви, скріпленої завісою при лавці. Незрозуміло, що сталося, але хоругва упала на «Бунду». Її підняли, поставили на місце, а чоловік пішов собі додому, і увечері стало відомо, що він помер….

 

Зразу заплескали язики. По-різному коментували випадок, ніби знак із Неба. Дехто почав пов’язувати цю подію з трагічними випадками в селі. Нарешті заговорили про випадок у Горівецькому лісі, казали, що нещастя не сталося б, і хлопці таки напали б на район і визволили  арештованих, коли б не сексоти. Але ж ніхто не зловив зрадника. Загадкова смерть «Бунди» і падіння хоругви про щось таки говорять. Умій читати невідомі послання. Не інакше, як посланням стало падіння хоругви… І, звичайно, наступні події.

 

Може, сей випадок має стати попередженням для всіх, хто насмілюється переступити Закон. Бо перед Законом усі рівні, як і всі, хто насмілиться його переступити, має відповідати в найсуворішому покаранні.

 

8 лютого – 5 червня  2017.