Большевикам (автор: Гетьманець Петро)

опубліковано 5 груд. 2012 р., 13:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 груд. 2012 р., 12:03 ]

Волош, Полтавець, Волош-Василенко (справжнє прізвище Петро Василенко). Народився 1921 р. на Полтавщині, в Яготинському районі. Поет, редактор підпільних видань ОУН і УПА, вояк УПА. Автор збірки віршів «Мої повстанські марші»; співредактор ( з К. Вірлиневим) великого збірника «Під бойовими прапорами УПА. У боротьбі за волю» (репортажі, спогади, звіти, документи з боротьби УПА в 1943-1946 рр. проти німецьких і комуністично-московських окупантів); редактор підпільного видання УПА «Лісовик»; друкувавсь у виданнях Крайового осередку пропаганди, зокрема, в журналі «На чатах», ч. 1, 1946 р. Загинув смертю героя в бою з польсько-большевицьким військом 21 травня 1946 р. на Закерзонні.

 

За смерть вождів, за безлік вбивств,

за чорний мор села і міста,

за шалість звірств і тьму злочинств,

за глум святинь і кривди злісні,

 

за розстріл батька десь в тайзі,

за висел козарлюги-діда,

за материнську гаряч сліз,

за власні муки, гніт і біди. –

 

за все, за все вогнем крові

прокляття вам вже прокричав я,

і скільки стало сил в мені –

підняв я нині меч повстання.

 

І йду тепер в жадобі кар...

О, лиш тоді кінчаться суди,

коли Кремля побачу згар

І вас на нім в обіймах судорг!

 

О, лиш тоді смалким вітрам

 скажу за всіх всесильне: «Досить!»

Сьогодні ще раз в очі вам

проклін шлю голосом погрози!

 

                       *    *    *

На розпуттях хистких неповторних доріг,

під грозою шаліючим небом,

я святую любов в серці свому зберіг,

Україно-Вітчизно, до тебе.

 

Усім чаром своїх наддніпрянських степів,

буйним гуком козацької Січі

Ти живеш, як безсмертя, у крові моїй,

як порив сил палких, таємничих.

 

Усім жахом Полтави, Базару і Крут,

страшним рабством і кров'ю Петлюри

Ти мене обернула у месницький бунт,

В світлий рокіт крилатої бурі.

 

Поки сонце свободи над степом Твоїм

величавим вогнем не засвітить, –

буду тямити з болем Твій пострах руїн,

буду месницьким бунтом шаліти!

 

Знову віють сніги... завівають так гостро й уперто,

на крикливій землі застигають, немов темний біль.

Під гудінь хуртовин увижаються тихії верби,

сниться серцю полтавських степів буйний хміль.

 

Там, далеко, сніги засипають чекаючу матір,

через схмурену далеч я чую зітхання сестер,

та чи пам'яттю їх моє серце палке вгамувати,

що так вміє любить, ненавидіть тепер?

 

Тихим вербам вітри не дадуть замовчати й заснути,

і нікому не випить солодкого чаду степів.

Серця неньки й сестер, що давно вже стражданням отруті,

не ощастить прихід мій, мій голос, мій спів.

 

Зачекають, заждуть!., ще не всі шляхи пройдені мною,

і в обличчя мені ще не всі шелестіли сніги,

ще на повні уста я не дихав страшною грозою,

і в душі бурна повінь жадань і снаги.

 

Ще на цих запорошених, кров'ю забризканих далях

наші рідні гармати прокляттям хрипким прогудуть.

І до них я, сп'янілий од жаху жорстоких баталій,

сином, братом і вісником волі прийду!

 

                       *    *    *

Ув устах моїх полум'я кличу ясного,

в хуртовині снігів моя згублена тінь,

дні розп'яттям безкровним спадають під ноги,

тільки в небо підноситься димом їх біль.

 

Там, позаду, лишив перержавлені тугою далі,

гам, позаду, – розгойданих обріїв жах!

І під хугу іду без вагання, докору і жалю,

тільки зваба борні мерехтить ув очах!

 

Не один я! О, скільки йде їх перед мною,

а позаду ще скільки живих людських стін!

Крізь сніги і крізь бурі рвемось до останнього бою

перед нами земля розгорнулась в поклін!

 

Наших слідів порошам сніжним не засіять,

і язикам вітрів їх не сила уже зализать,

марно обрії хмарами грізно чорніють –

наших маршів упертих нічим не здолать!