Волош, Полтавець, Волош-Василенко (справжнє прізвище Петро Василенко). Народився 1921 р. на Полтавщині, в Яготинському районі. Поет, редактор підпільних видань ОУН і УПА, вояк УПА. Автор збірки віршів «Мої повстанські марші»; співредактор ( з К. Вірлиневим) великого збірника «Під бойовими прапорами УПА. У боротьбі за волю» (репортажі, спогади, звіти, документи з боротьби УПА в 1943-1946 рр. проти німецьких і комуністично-московських окупантів); редактор підпільного видання УПА «Лісовик»; друкувавсь у виданнях Крайового осередку пропаганди, зокрема, в журналі «На чатах», ч. 1, 1946 р. Загинув смертю героя в бою з польсько-большевицьким військом 21 травня 1946 р. на Закерзонні.
За смерть вождів, за безлік вбивств, за чорний мор села і міста, за шалість звірств і тьму злочинств, за глум святинь і кривди злісні,
за розстріл батька десь в тайзі, за висел козарлюги-діда, за материнську гаряч сліз, за власні муки, гніт і біди. –
за все, за все вогнем крові прокляття вам вже прокричав я, і скільки стало сил в мені – підняв я нині меч повстання.
І йду тепер в жадобі кар... О, лиш тоді кінчаться суди, коли Кремля побачу згар І вас на нім в обіймах судорг!
О, лиш тоді смалким вітрам скажу за всіх всесильне: «Досить!» Сьогодні ще раз в очі вам проклін шлю голосом погрози!
* * * На розпуттях хистких неповторних доріг, під грозою шаліючим небом, я святую любов в серці свому зберіг, Україно-Вітчизно, до тебе.
Усім чаром своїх наддніпрянських степів, буйним гуком козацької Січі Ти живеш, як безсмертя, у крові моїй, як порив сил палких, таємничих.
Усім жахом Полтави, Базару і Крут, страшним рабством і кров'ю Петлюри Ти мене обернула у месницький бунт, В світлий рокіт крилатої бурі.
Поки сонце свободи над степом Твоїм величавим вогнем не засвітить, – буду тямити з болем Твій пострах руїн, буду месницьким бунтом шаліти!
Знову віють сніги... завівають так гостро й уперто, на крикливій землі застигають, немов темний біль. Під гудінь хуртовин увижаються тихії верби, сниться серцю полтавських степів буйний хміль.
Там, далеко, сніги засипають чекаючу матір, через схмурену далеч я чую зітхання сестер, та чи пам'яттю їх моє серце палке вгамувати, що так вміє любить, ненавидіть тепер?
Тихим вербам вітри не дадуть замовчати й заснути, і нікому не випить солодкого чаду степів. Серця неньки й сестер, що давно вже стражданням отруті, не ощастить прихід мій, мій голос, мій спів.
Зачекають, заждуть!., ще не всі шляхи пройдені мною, і в обличчя мені ще не всі шелестіли сніги, ще на повні уста я не дихав страшною грозою, і в душі бурна повінь жадань і снаги.
Ще на цих запорошених, кров'ю забризканих далях наші рідні гармати прокляттям хрипким прогудуть. І до них я, сп'янілий од жаху жорстоких баталій, сином, братом і вісником волі прийду!
* * * Ув устах моїх полум'я кличу ясного, в хуртовині снігів моя згублена тінь, дні розп'яттям безкровним спадають під ноги, тільки в небо підноситься димом їх біль.
Там, позаду, лишив перержавлені тугою далі, гам, позаду, – розгойданих обріїв жах! І під хугу іду без вагання, докору і жалю, тільки зваба борні мерехтить ув очах!
Не один я! О, скільки йде їх перед мною, а позаду ще скільки живих людських стін! Крізь сніги і крізь бурі рвемось до останнього бою перед нами земля розгорнулась в поклін!
Наших слідів порошам сніжним не засіять, і язикам вітрів їх не сила уже зализать, марно обрії хмарами грізно чорніють – наших маршів упертих нічим не здолать! |
Рубрики > Поетична сторінка >