Болить мене серце (автор: Богдан Галицький)

опубліковано 30 серп. 2013 р., 11:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 вер. 2013 р., 09:47 ]

 

На Спаса 1948 року з церковним дзвоном Бог дарував Україні сина – Анатолія М’якуша (літературний псевдонім – Богдан Галицький) і нині, коли в Україні святі дзвони пам’яті дзвонять, коли над Україною глумляться новітні окупанти та злочинці, Богдан Галицький звертається до українців: «Брати мої! Прийдіть до України, до дум та болю рідної землі! Рятуймо Україну! »

 

 

УКРАЇНІ

Ти, зневіро,

Серце не край,

Не доказуй,

Що в світі все плинне,

Я свій рідний

Калиновий край

Не зраджу

Ні на хвилину!

І в злодії

Мене ти не пхай.

Хай я буду

В подертій свитині,

Та свій рідний

Калиновий край

Не обкраду

Ні на зернину!

А якщо

Лють воєнних заграв

Знов розправить

Зажерливо крила,

Я свій рідний

Калиновий край

По-синівськи

Серцем закрию!

 

* * *

Ой бісились – набісились

Горе із бідою –

Вмер Кобзар.

Святую кобзу

Кинув сиротою.

Візьму я столітню кобзу,

На струнах зіграю,

Кобзареві щирі думи

Тихо доспіваю.

Може, розхвилюю душу

Міщанську, пустую

Співом про жалі Вкраїни,

Про правду святую.

Може, скличу люд на віче,

На велику раду,

І зміркуєм, як створити

Щастя для громади.

 

ПОСЛАННЯ ДО ЗЕМЛЯКІВ

Брати мої!

Прийдіть до України!

До дум та болю рідної землі!

З останніх сил,

Кривим,

Побитим клином

До рідних місць

Вертають журавлі.

Навіщо їм земля

Холодна,

Гола,

В мереживі дощів

Похмурі дні?

Миліша серцю

Рідних місць суворість

Від теплоти та ласки чужини.

На нас земля століттями чекала,

Плекала мрій серпанки чарівні.

Надій її чи обкрадем печаллю,

Помандрувавши у чужі світи?

І нам іти на труднощів завади,

Горіть у ватрі правди й доброти,

Щоби веселим і квітучим садом

Зоріла Україна у світи!

Брати мої!

Творіте невсипущо!

Шукайте правду,

Сховану в імлі,

Щоб не сказали опісля грядущі,

Що ми лиш існували на землі.

 

* * *

Краще мати обрубки, ніж руки безрукі,

І нести біль пекучий у зоряну рань –

Не забуде врятований край мій довіку

І загиблих синів, й біль незагоєних ран.

 

Не залишить в біді, нагодує, одягне,

І в зневірену душу надію вдихне,

Але тих прокляне, хто на нього посягне,

Хто турботи та мрії його обмине.

 

Не зростити хліба, не підняти будови,

Не пустити ракети в далекі світи,

Не знайти першосуть і клітини, і слова,

З чим же тоді нам на люди іти?

 

Хай серця наші, друзі, не знають спочину,

Хай напруга пульсує на яснім чолі.

Хай пишається нами свята Україна,

Хай поселиться щастя на рідній землі!

 

* * *

Замете ген до обрію відчай дороги,

В розхвильоване серце морозом дихне,

І обступлять старі споконвічні тривоги,

І надії на щастя залишать мене.

 

Заздрість сотню проклять надішле спересердя,

Та я сили примножу із того тепла,

Що промінить його до синівського серця

Рідна ненька моя – українська земля.