Білий Ангел. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 3 бер. 2018 р., 04:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 бер. 2018 р., 04:35 ]

Повість

 

Кілька слів від автора цих записів

Не вмію пояснити, бо не знаю, як це зробити, коли почалася ця дивна історія. Одного дня я зустрівся з ним. Причин такої зустрічі не називаю, бо не знаю їх. Так само незрозуміло мені, випадкова чи закономірна ця зустріч. Можна безконечно роздумувати про всі за і проти моєї зустрічі, але факт залишається фактом, який існує та існуватиме незалежно від того, як розвиватиметься сюжет цієї дивної повісті. Мабуть, і сюжет незалежний від мене, і все стається так, як у добре продуманому романі. Уявляю, як великі теоретики, посміхаючись, будуть злословити з приводу цієї ситуації, висуватимуть розмаїті здогади, і, напевно, перепаде авторові на горіхи за його начебто непослідовність, більше того – за спроби утаємничити речі, які відбуваються з людиною, про які вона сама не має уявлення, що насправді відбувається. Тому автор має намір, не розтікаючись мислію по древу, якомога стисліше описати дійство, свідком якого та й учасником став, незалежно від своєї волі чи намірів. Тим більше, автор не ставить своєю метою переконувати читача в достовірності описаних тут подій. Адже кожний читач має голову на плечах і нехай сам розмірковує про се чи те, незалежно від автора.

 

1.                  Знайомство як початок сюжету, котрий невідомо, чим і як закінчиться

Я знайшовся у не знайомій мені місцині – се на передмісті, куди мене занесло в пошуках майстра-будівельника, не так будівельника, як декоратора, вкрай потрібного, щоб завершити ремонт міського помешкання в центрі великого мегаполісу, щоправда, приємного, бо поруч знаходиться досить просторий стародавній парк, а дерева – не скажу, що заглядали прямо в кімнати, але творили живу зелену картину і, звісно, під час спеки несли приємну охолоду.

 

Подався я на передмістя, бо мій колега по роботі дав адресу, але телефоном я не зумів зв’язатися, тому й розраховував на громадський транспорт і власні ноги. Тут, на передмісті, вразила мене тиша, не було міського гамору, я навіть подумав, що люди живуть замалим не в раю. Але незабаром цю думку відніс у небуття, бо почався напористий вітер. Я глянув угору – вітрисько крутив хмарами, як веретеном, чекай ляда хвилі дощу або зливи з градом, бо хмари щораз чорніші, і ніде заховатися від поривів вітриська. Навколо розглядався розгублено, де заховатися від бурі, яка наближалася. У будь-який двір не насмілювався зайти, де, можливо, знайшов би захисток. Адже світ не без добрих людей. Раптом я побачив неподалік високого росту незнайомця, який прямував до мене.

 

Ми привіталися християнським звичаєм. Я не встиг ще щось в таких випадках сказати, коли незнайомець, глянувши на мене глибокими синіми очима, мовив:

– Наближається гроза, найкраще почекати, коли промине.

– Справді, але я тут не маю знайомих, та й незручно …

 

Незнайомець мене перебив:

– Перепрошую. Не треба нікуди проситися. Постійте біля мене.

 

Його пропозиція мене дуже здивувала, бо вже починався дощ, і було видно, що вмить він перетвориться на зливу.

 

Він знову сказав:

– Підійдіть до мене ближче.

 

Мені нічого не залишалося, бо вже полило, як з відра. Я ступив пару кроків до нього і отетерів: біля нього не було дощу, навіть пориви вітру десь проносилися мимо! Я глянув на нього із величезним здивуванням – адже я опинився ніби під добротним дахом.

 

Він глядів на мене своїми блакитними очима, і в них світився лагідний усміх.

 

Мене ніби замурувало. Я не міг проронити ні слова, а настирлива думка рвалася вияснити, що відбувається в цю мить. Ми стояли на відкритому просторі, і ні одна крапля нас не зачепила!

 

Мимоволі я вголос мало не вигукнув, але, стримавшись, тихо мовив:

– Зі мною ще зроду такого не бувало.

– Се правда, – тихо мовив незнайомець і знову проникливо глянув на мене.

– Я мав би здогадатися раніше… але… але… – і я зам’явся, бо не мав відваги висловити вголос свій здогад. – Хто ви? Хто ви? Ні, ні, не кажіть, мабуть, знаю. Ви… Ангел…

– Так, Білий.

 

Мені важко розповісти, що я відчував у цю мить, та й слів мені не вистачало, бо сум`яття в моїй душі не давало можливості логічно мислити і передавати свої відчуття.

– Те, що я зараз переживаю, може, вперше за всю історію людства. 

– Та ні, – заперечив. – Бувало й раніше…

– О, справді. Я розгубився, чому так стається…

 

Він мовчав і глядів на мене, усміхаючись…

 

Трохи оговтавшись, я кажу:

– Люди малюють… з крилами…

– Вони є, але ви не бачите.

 

І на ці слова я знову отетерів: тобто не все мені відкривається.

– Підійдіть ближче, проведіть рукою в мене за плечима.

 

Я так і зробив, і моя рука торкнулася предмета, який ворушився. Це крила!

 

Знову я онімів від здивування… Суцільна загадка, яка, напевно, так і не буде розгадана! Чому це стається зі мною?

 

Раптом я почув:

– Заспокойтеся. Не хвилюйтеся. Все добре. Так має бути. – Він дивився на мене лагідними, добрими очима, мені здавалося, що тихий усміх не сходив з його обличчя.

 

Нарешті він сказав:

– Скоро дощ закінчиться. Ви добирайтеся додому. Декоратора немає в себе дома. Потелефонуйте йому увечері.

 

Від цих слів я знову ніби поражений громом: звідкіль йому відомо, чого я тут, на передмісті? Виявляється, все відомо. Навіть мої думки і прагнення!

 

Я знову побачив на його відкритому шляхетному обличчі лагідну усмішку.

– Я відходжу, але ми ще побачимось… – з цими словами він відступив від мене на пару кроків і ніби розчинився в повітрі – я його вже не бачив.

 

Мені потрібно було чимало зусиль, аби сяко-тако прийти до себе. Суцільна загадка, не певен, чи буде вона розгадана до кінця днів моїх. Що стається зі мною? Що буде далі? Чи варто мені ще комусь відкритися і сказати про свою пригоду? Як зреагують мої знайомі, коли б їм розповів, що коїться зі мною?

 

Сотні, тисячі питань нуртували в мені. На більшість я не мав відповіді. І все ж, заради мого спокою, внутрішньої рівноваги, перспективи на майбутнє мого життя я мав би знайти для себе пояснення. Нехай приблизне, не до кінця продумане, але воно мусить з’явитися перед мною, як жива плоть, яка тільки що знаходилася, вела зі мною бесіду і раптово щезла, ніби розвіялася в повітрі… Але… пообіцяла ще зустрітися…

 

Відходячи додому, я ніс у собі вантаж не вирішених проблем. І все ж, я не був певен, що вони, ці «важкі питання», відкриються мені і довірливо щось таким осінять мене в тому, що здаватиметься мені майбутній час, у котрому житиму, наближенням до раю…

 

Звісно, се були фантазії, які мали б мене повернути в реальний світ із реальними людьми. Але те, що сталося, для мене є найбільша реальність.

 

2. Очікування нової зустрічі. Непередбачені ускладнення з невідомим закінченням

Увечері мені таки вдалося зв’язатися телефоном з декоратором виявляється, він був дома. Ми домовилися, що він огляне помешкання і порадить, як його декорувати.

 

Але всі ті буденні справи для мене виявилися байдужим, бо мене не залишали питання зустрічі, про що нікому з домашніх я не розповів. Але тягар цієї таємниці важко носити. Хоча б хто-небудь порадив мені, потішив, мені стало б легше. Я справді був переконаний , що звільнившись з таємниці, мені стане легше… Але насправді це була ілюзія, бо що і хто міг мені порадити в таких незвичайних обставинах? Скоріше покрутили б біля лоба пальцем, натякаючи, що в мене «не всі дома», що мені треба лікуватися, бо все є вигадка, фантазія хворої голови!

 

Я суджу по собі: коли б хтось до мене звернувся за порадою з приводу такого, як мій випадок, я направду покрутив би пальцем біля лоба і порадив би лікуватися…

 

Звісно, це могло статися лише до моєї пригоди. Але нині я мудріший. Отже, в нікого не шукай поради, до нікого не звертайся і нікому, абсолютно нікому не розказуй своєї історії, бо ще, чого доброго, заженуть тебе в психушку, звісно, з добрими намірами…

 

Ото ж залишаюся сам на сам із своїми проблемами. Людина від природи своєї загалом самотня, і тому вона завжди шукає іншу людину, перед якою може розкритися до кінця. Не кажу про кохання. Наразі я не «захворів» любов’ю і тому я один самітник на весь світ. Але тепер не самітник, бо зустрічатимусь з Білим Ангелом. Щоправда, я не гадаю, що ці зустрічі будуть часто, але вони будуть, бо так сказав він, той, якого я спочатку сприймав як незнайомця.

 

І раптом мене осінило: раз Ангел обіцяв зустрітися, то, виходить, я самостійно, тобто своїми думками й вчинками, роблю так, щоб він зустрівся. Для чого? Щоб мене поставити на «путь істини»? Творити добро, тобто боротися зі злом? Чи, може, не так поводжуся, як слід, і Ангел буде мене «консультувати». Агій, свою проблему я перевів у примітивну площину: мовляв, потрібен мені «консультант» в житейських справах, коли, може, йдеться про зовсім інше! Про що саме?

 

І тут я замислився. Чи не йдеться не лише і не стільки про мене, а про щось більше? Не знаю! Можна і треба поміркувати.

 

Може, слід мені змінитися? І що змінювати, а що залишити без змін?

 

І все ж, я не певен, що йдеться про мою досконалість, яка дійде такого рівня, хоч присуджуй тобі Нобелівську премію! Знову мої фантазії заводять мене в дебри.

 

Чоловіче, це марна трата часу на роздибенди, що добре – що погане, як боротися зі злом і як перемагати в добрі добром? Се дорога в нікуди! Залиш ті велемудрі розумування і берися за діло. Не згортай рук і хапай живе діло!

 

З цією думкою я вийшов з дому, і читач бачить, що в мене не було ні найменших намірів чинити те, що перечило б моїм намірам та переконанням.

 

На тротуарі було людно, кудись люди поспішали, як і я, бо так заведене наше життя, що треба поспішати… Я не глядів під ноги, наші тротуари ще далекі від досконалості, а назустріч ішов великий незнайомець. Він був високий, мені здалося, що він саме мене бачив серед поспішних людей. Десь майже минаючи його, я раптом упав на тротуар, не пам’ятаючи, чи незнайомець мене підштовхнув, чи винна тротуарна плитка. Направду нічого не пам’ятаю. Але мені врізався вираз обличчя незнайомця, коли він подав руку, щоб мене підняти, при чому глядячи на мене, сказав: «Обережно, бо легко руку чи ногу зламати». Його очі були чорні, як глупа осіння ніч, а зі складу уст і всього обличчя виходила не то лисяча хитрість, не то облесливість.

 

Миттю побачене мене дуже насторожило, бо мимоволі спливло в пам’яті: несподівані зустрічі не завжди є з Білими Ангелами... Я вперто не хотів докопуватися до нової загадки, хто той, що подав мені руку. Звісно, я подякував і, коли обтріпував штани від пішохідної куряви, схиливши вниз голову, відчув, що незнайомець ніби вичікує, переступає з ноги на ногу в чорних блискучих штиблетах. Нарешті я з полегшенням зітхнув, коли штиблети неохоче віддалялися від мене.

 

Від цього випадку в душі в мене з’явилася неспокійна каламуть: яка ще біда пристає до мене? Що вона хоче? Я здогадуюсь, що се таке! Немислимо, щоб не з’явилася противага Білому Ангелові. Я більш, ніж переконаний, що цього типа ще зустріну. Я не знаю, як розвиватиметься сюжет дивної повісті – адже все залежить від подій, які мене чекають, а не особисто від мене. Тут закон інший: творить оповідь інша сила, а я, як автор, лише записую, аби не загубилася у цьому велетенському світі, що його звуть літературою. А втім, це не має значення для читача (якщо він буде) та й для мене, бо не я вершу зустрічами і прощаннями, се не моя домена.

 

Здається, як у воду дивився. Бо минуло не більше тижня, коли я знову зустрів цього облесливого незнайомця. І для чого він з’являється мені? Звісно, я не питатиму, бо й так зрозуміло, що воно від мене хоче. Очевидно, вплутати в дурні справи, та ще й нести в серці вдячність за те, як «гарно все склалося». Так чи не так усе відбудеться, не можу ні заперечити, ні ствердити. Діє один невмолимий закон, що його звати беззаконня. Я незабаром переконався.

 

Знову ж на місці велелюднім відбувається дійство, а творець його, поза всяким сумнівом, Князь Тьми. На тротуарі б’ються двоє, двоє приглядаються до бійки, і в залежності від того, чия візьме, включаться і ті двоє. Навколо збираються зіваки, я пробираюся крізь гущу і викрикую «Припиніть! Викличу поліцію!!» На викрик не вгавають. В обох зблиснули ножі, це вже непереливки! Я набираю номер поліції і чую у відповідь, після того, коли спитали вулицю: «Зараз будемо!»

 

«Зараз» тривало понад двадцять хвилин. Наслідок плачевний: на тротуарі лежав молодик, і з боку грудей текла цівка крові на плитки тротуару, бандити розбіглися, ще по дорозі побили кілька зівак. Все відбулося вмить, тільки я закінчив на мобільному розмову. Але натовп не розходилася.

 

Коли приїхала поліція і швидка допомога, в першу чергу спитали, хто телефонував. Звісно, я зголосився. Мені поліцай сказав: «Не відходьте, ви свідок». Таких свідків було більше. Над’їхав великий фургон, і нас загнали в нього й повезли в дільницю.

 

Я не придивлявся до свідків – було не до того, бо злився на себе, що «з дурного розуму» влип в історію. Виходить, я був прибічник «обережних» з думкою «моя хата скраю».

 

Нарешті я підняв голову і глядів на свідків. Моєму здивуванню не було меж: серед свідків я побачив знайомця з хитро-облесним обличчям! Для чого він тут? Знайшовся серед зівак? До того я його не помітив!

 

Я сидів на лаві віддалік від нього і не намагався дивитися в його бік. Він мені не потрібний. Взагалі невідомо, як розіграється вся ця дурна історія… А мені якнайшвидше звідсіля вийти.

 

Тим часом я залежав від не передбачуваних обставин. Є ще й Той, невідомо, як він поведеться…

 

Коли почали слухати свідків, малювати портрети із слів свідків, пройшло чимало часу.

 

Дійшла черга до мене. Прізвище ім’я, по батькові, місце роботи – формальні питання. Подібність портрета до учасників убивства – виявляється, жертва по дорозі в лікарню померла. Удар ножа зачепив життєво важливі органи.

 

Нарешті, ключове питання:

– Ви особисто знайомі з нападниками?

– Ні, вперше бачу. – По виразу обличчя слідчого бачу, що він вкрай незадоволений відповіддю. Чую друге питання-попередження.

– Попереджую, що свідомо неправдиві свідчення тягнуть кримінальну відповідальність.

– Я настоюю на своєму: уперше бачу бандитів.

 

Нарешті, слідчий не витримує:

– Неправда! Ми маємо попереднє свідчення про ваше знайомство з призвідцями вбивства.

 

Я настоюю на своєму. До мене нарешті доходить, хто свідчив проти мене. Тому кажу:

– Свідчення одного з присутніх тут громадян (я його впізнав) є звичайнісіньким наклепом, аби мене тут затримати.

– Кого ви маєте на увазі?

– Я не знаю його прізвища, але можу описати зовнішність.

– Добре. Опишіть його.

 

Я це зробив з великим задоволенням. Мабуть, жила в мені жилка помсти.

 

Портретист намалював, згідно мого опису, незнайомця. Я звернув увагу портретиста на склад уст і характерний вираз обличчя. Виявляється, свідок не мав при собі документів, що вказували б на його ідентичність та адресу, яку записали з його слів.

 

Негайно поїхала поліція на вказану адресу і незабаром повернулася з нічим – жильці за цією адресою засвідчили, що ніколи ця особа тут не проживала, і портрет вони бачать уперше!

 

На цьому мала б закінчитися ця історія. Проте слідчий заявив, що він наданим йому правом кримінального кодексу держави може тримати мене в СІЗО відповідний час.

– Тобто я арештований?

– Ні, ви під слідством.

– Але ж я не вчинив нічого протизаконного!

– Ви приховали знайомство з бандитами.

– Це наклеп! Тим більше ви не знайшли лже-свідка. Прошу особистої явки з ним! Якщо цього не можете виконати, вимагаю адвоката.

– Свідка шукатимемо. Адвоката, будь ласка.

 

З’явився адвокат. Йому представлено мою «справу», подані мої свідчення.

 

Після ознайомлення з документами адвокат заявив, що немає ніяких підстав мене утримувати в СІЗО.

 

Слідчий змушений був мене звільнити, але вимагав особистої розписки про невиїзд із міста і про щоденну явку в поліційне відділення як свідчення про мою присутність у мегаполісі.

 

Відносна свобода мене сковувала. Я злився на себе, але насправді все своє обурення слід було спрямовувати на незнайомця з брехливо-облесним обличчям.

 

Поступово я, нарешті, зрозумів, що лжесвідок є представник чорних сил. Цієї інформації, звичайно, не подам слідчому, бо після такого твердження він мене відправить у психушку.

 

Створилось закляте коло, яке розірвати можу лише я, і тільки слід продумати, як це зробити. Наразі перед мною постало невідоме, що до нього прислужилася чорна сила, нехай вона пропаде пропадом! Та скільки б я не посилав громів на його адресу, нічогісінько не зміниться, якщо власними зусиллями я не поконаю чорного зла, що причепилось мене, гірше реп’яха кожуха…

 

І скільки б я не придумував різних варіантів, як подолати чорну силу, я опинявся, як перед розбитим коритом, не просунувся вперед ні на крок. Проблема, як залізобетонна стіна, стояла перед мною і хизувала своєю сірістю і потужністю – спробуй, мовляв, розбити… «Головою муру не проб’єш!» – говорили наші предки. І мали рацію. Іноді вони вдавалися до чарів, до всяких чаклунів чи навіть відьом. Але мені, представникові ХХІ століття, не випадало впадати в таку неймовірну крайність. Наука, ум, сила волі, знання і все, чим осінений мозок сучасної людини, має служити їй, допомагати вистояти і… перемагати. Так, власне, йдеться про перемогу.

 

Для перемоги ставлю кілька  варіантів.

 

Варіант перший.     

Під час першої-ліпшої зустрічі з цим типом діяти, як з запеклим ворогом. Заздалегідь приготувати бомбу потужної вибухової сили, що в момент вибуху все навколо розтрощить дощенту. Може, і від Того не залишиться  сухого місця.

 

Знаю, вбити його фактично неможливо. Бо він, як не дивно, вічний. Але, може, настільки налякається, що на певен час щезне з нашого життя.

 

Варіант другий.

Приготувати залізну клітку із сильних прутів із металу. Їх неможливо зігнути, бо це справжнісінька сталь. Крім того, гнучку сітку виготовити із конопле подібного шнурка на дротяній основі і в несподіваний для Того момент зловити його в сітку і втиснути в металеву клітку. Закрити її на потужні колодки і перевезти в правління поліції.

 

Варіант третій.    

Зустрівшись із Тим, най ся преч мовить, знаком хреста протиставитись йому і наказати назавжди щезнути з нашого життя.

 

У таких випадках чорне зло звіється в кублище торнадо і чорною трубою з неймовірною швидкість злетить у глибини космосу, назавжди щезнувши.

 

Або у формі жахливої, сліпучої блискавки і потужного грому вріжеться в земну твердь і в цьому ударі розколе землю і назавжди щезне в пекельному підземеллі.

 

Нарешті, ще одна форма зникнення зла, що розпадеться, як від вибуху атомної бомби, і рознесеться в безмежжі всесвітньому, коли вже зібратися докупи неможливо, бо рознесуть вітровії і закрутять, як млинове коло в час весняних повеней.

 

На якийсь час (але не навічно) чорне зло щезне з планети, поки люди самі не почнуть псуватися, потоптавши закон і право і тим самим відродивши нове зло у старій оправі.

 

Кмітливий читач побачить, що пропоновані варіанти не є авторські, а запозичені з відповідної спеціальної і дуже серйозної літератури. Окрім того, також зрозуміє, що розділ не закінчений в повному сенсі цього слова, бо герой, що виступає від імені першої особи, перебуває під наглядом поліції, і цей момент ще не визначився, яким чином він мав би завершитись.

 

Отже, побажати читачеві терпіння дочитати повість до завершення і отримати всіляку інформацію. Про естетику тут годі мовити, оскільки ця естетика схована у слові. А слово само за себе промовляє, вже незалежно від того, хто і як його клав на папір.

 

3.      Спроба знищення

Перша спроба.

Кожен день я шукав нагоди зустрітися з Тим хитро-облесливим, аби – не роблю з цього секретів – сповна розквітатись за брехню і подавання завідома неправдивої інформації щодо моєї особи і останніх подій, свідком яких я мимоволі став, наразившись на ряд неприємностей.

 

Варіанти знищення можуть стати метою всього життя, націленого творити добро. Мабуть, читач зрозуміє, що такі особистості йдуть на все, не задумуються над власним життям, що, внаслідок їхньої діяльності, ставлять себе в небезпеку знищення з боку опонентів.

 

Але все це не зупинило шукати способи реалізації задуманого. Ще зі студентських років у мене зберігалися зв’язки з моїми тодішніми товаришами. Зараз мені дуже потрібен хімік, який , ще під час навчання влаштовував вибухові речі. Він був майстер на вся руки. Сподіюся його знайти. Почав розпитувати серед знайомих, знайомі – серед своїх знайомих. Словом, пошук пішов, як великі кола по воді.

 

Цей принцип виявився надзвичайно вдалий, бо незабаром я зустрів товариша, який надзвичайно зрадів, радий був мені якнайкраще допомагати. Я свідомо, з метою конспіраційною, не називаю прізвища товариша, та й імення його теж не назву справжнім. Хай зветься Орест. Що не кажіть, але справа, за яку я взявся, може несправедливо оцінюватись як тероризм: адже будуть вибухи, небезпечні для всього живого, і цього достатньо, аби мене запакувати в буцегарню…

 

Коли я розповів Орестові мету своїх дій, в яких він мав би мені допомогти, в нього очі аж заіскрилися, бо ми здавна були однодумці. Він лише вигукнув: «Нарешті!». Це означало, шо нарешті настав час розплати.

 

Орест був спеціалістом першого класу! Зараз він працював у науково-дослідному інституті відповідного профілю, якраз потрібного мені. Ми домовилися, що він виготовить бомбочку великої потужності, але засяг її дії мав би бути невеликим, якихось 50 метрів. Це викликано безпекою найближчого оточення. Дійство має відбутися в нелюдному місці. Для мегаполіса, в якому ми живемо, така місцина є складною проблемою, оскільки населення буквально обкладає невеликі сквери так, як бджоли накривають воскові рамки вулика. Інша річ із парками, де, на моє щастя, є просторі вільні місця. Саме туди слід би якимось чином заманити того хитро-облесливого.

 

Як мені здається, мав би діяти в такому випадку принцип несподіванки. Наприклад, він, той хитро-облесливий, мене бачить здаля, а я роблю вигляд, що нічого не помічаю і простую свої кроки в безлюдне місце. Як він може здогадатися, навіщо я туди прямую? Навіть якщо він володіє здатністю, що її я бачив у Білого Ангела, – передбаченням на основі знання, то, виявляється, мені буде дуже важко затягнути його в пастку.

 

Всі ці сумніви виникли в мене вже тоді, коли в кишені я носив бомбочку, намагаючись зустрітися з хитро-облеслевим і «нагородити» його потужним вибухом.

 

В один момент я отетерів, бо побачив його у товпі на одній з велелюдних вулиць мегаполіса. Очевидно, він мене не бачив, отже, мушу йому показатися, а він – не маю ні найменшого сумніву – обов’язково почапає за мною. Адже ще не до кінця він зробив мені пакості. Чекай на більше!

 

Я сповільнив крок, повз мене проходили  люди, хтось поволі, дехто поспішаючи, моя віддаль до того скорочувалась, я ніби спиною відчував його чорні очі і, не оглядаючись, поволі заходив у парк.

 

Миттю постояв, аби не втратити відчуття цупких, як гвинти, очей, які ніби намагалися мене просвердлити наскрізь. Так, се був він!.. І я твердо пішов далі, настирливо шукаючи в парку самітної місцини.

 

Обов’язково має знайтися самотня лавочка. На ній я залишу бомбочку, як подарунок, оправлений в розкішну пачку дорогих шоколадних конфеток. Це випробуваний прийом убивства, від якого потерпали навіть великі політичні діячі. Гадаю, що цей «діяч» не переможе в себе спокуси, бо він сам спокуса, відкрити коробку і поласувати солодощами.

 

Залишаю на лавці коробку і вмить відходжу з цього місця, намагаюся не оглядатись, поспішити і заховатись у належній віддалі, щоб побачити вибух.

 

Як не дивно, все відбулося за поїм проектом. Я уважно спостерігав із безпечного укриття. Хитро-облесливий, звичайно, підійшов до лавки, схопив коробку, потряс нею, відчувши, як шоколадні конфетки зашурхотіли (там направду були й шоколадки). Вмістившись на лавку, він поклав коробку собі на ноги і заходився її відкривати. Зірвавши прозору плівку, він нетерпеливо став добиратися в середину коробки, і коли її лише на половину відкрив, пролунав потужний вибух. Я бачив, як той весь спалахнув вогняним смерчем, а густий дим викручувався стовпом до неба. Простір гоготів відлунням вибуху. Орест постарався на славу і вчинив знамениту бомбочку, яку пам’ятатиме людство до кінця днів своїх…

 

На жаль, я передчасно радів. Звичайно, я не одривав очей від місця вибуху. Коли стовп вогню погас, а дим розвіявся у всесвітніх просторах, я з дива закаменів. На лавці сидів він, весь чорний, ніби викачаний у сажі, лише чорні очі світилися ненависним вогнем. Відтак він піднявся з лавки, щось люто бурмотів, але з такої віддалі я не міг почути сенсу його обурення. Потім почав струшувати з себе попіл і сажу. Витяг носовичок і втирав обличчя. На ньому я не побачив жодного опіку! Ще раз струсився весь, як дикий вовк, злетіли останки попелу і сажі, і навкілля потряс шалений сміх і регіт, що мене всього зморозило. Мені здалося, що реготало пекло з мого безсилля.

 

Я вискочив з укриття і помчав навмання. Панічно вибігши з парку з протилежного боку, де заходив, я помчав вулицями мегаполіса. І все ж, я ніс у своєму серці одержиму ідею знищити того якомого всіма доступними мені методами і способами.

 

Ні, дорогий читачу, се не була idée fixe, це я був натхненний одержимою ідеєю і вірою в перемогу.

 

4.                  Друга спроба знищення

Невдача мене не розчарувала, навпаки, я ще більше загорівся ідеєю свій задум довести до успішного завершення. Але змушений зрозуміти, що чорну силу не так легко звести внівець. Те, що вона безсмертна, сприймаю з серйозними застереженнями, адже зло приречене на загибель при одній суттєвій обставині: потрібно, щоб всі, хто бореться зі злом, мали тверду віру і переконання, що воно направду загине, коли й людина зміниться, і в ній не залишиться навіть тіні зла…

 

Незважаючи на це, я почав шукати знайомих, щоб якимось чином вийти на майстрів, які працюють зі сталлю. Один мій товариш (для конспірації не називаю ні прізвища, ні його імені) порадив мені звернутися на автобусний завод. Я був знайомий з одним інженером, людиною інтелігентною і, що найважливіше, моїм однодумцем.

 

Зустрівшись з ним, я виклав йому всю справу і попросив, що все, що ми говоримо і робитимемо, залишається між нами і не підлягає розголошенню третім особам. Він погодився, бо й справді, навіщо йому зайві клопоти, якщо що-небудь обірветься в цій справі. (Між іншим, мені вже варто було очікувати кримінального розслідування вибуху у парку, де, на моє щастя, як припускаю, не було жодного свідка. Розслідування, яке розпочала Служба Безпеки і Кримінальна поліція, сподіюсь, не виявить призвідця і, почавши, так і заглухне в кінцевому наслідку. А обгоріла паркова лавка буде тільки єдиним доказом якогось потужного вибуху, про який не стане нічого відомого).

 

Інженер обіцяв самостійно виготовити з нержавіючої сталі клітку. Щодо сітки, яку слід зробити на дротяній основі, причому дріт теж має бути сталевий, він обіцяв теж зробити самостійно. Але на все це потрібен час. Він, розмірковуючи, просив почекати на замовлення приблизно місяць. Інженер підкреслив, що працюватиме секретно, тобто ніхто не знатиме, що він робить.

 

І тут я був змушений йому сказати, що про майстра цих речей ніхто не знатиме. Але я буду змушений вдатись, як не парадоксально, до поліції, яка й проведе полювання за тим хитро-облесливим.

 

Приблизно через місяць, коли конструкції були готові (я перевіз їх у свій будинок і помістив у пивниці під закритим замком), набрався відваги звернутись за допомогою до поліції.

 

Я попросив у чергового, що хочу переговорити з начальником районного відділка. Він спитав:

– В якій справі.

– В особистій. – З виразу його обличчя я бачив, що він прагне ще щось питати, але, передумавши, назначив мені наступний день об 11-ій годині.

 

В той час на другий день я з’явився і вистояв під дверима начальника ще чверть години. Коли вийшов відвідувач, я зайшов, привітавшись. Начальник відповів на вітання і вибачився за деяку затримку. Я сказав:

– Нічого, це дрібниця. – Відтак я почав викладати справу. Кілька разів начальник переривав і просив уточнювати то се, то те, але всі ці уточнення стосувалися того хитро-облесливого. Начальника найбільше дивувала моя впевненість в характерність того хитро-облесливого.

 

Нарешті я рискнув і розповів про випадок у парку.

 

Моментально начальник змінив своє ставлення до мене, він уже не ставив під сумнів саму особу того хитро-облесливого і повірив у все, що тоді відбувалося, і навіть не питав, хто виготував клітку і сітку.

 

Таким чином я домігся допомоги поліції, без якої не вдалося б провести задуману акцію.

 

Буквально на кінець дня начальник зібрав слідчих відділка та оперативників і детективів. Роздано портрет того хитро-облесливого і проведено інструктаж. Мені дано слово. Я дуже стисло говорив про природу того, за яким будуть стежити, попередивши, що суб’єкт не передбачуваний і може виступати в різних іпостасях…

 

Все, здавалося б, стає на свої місця. І все ж, мене не покидала тривога. Війну фактично я затіяв, і вже немає як відступати. Але перемога мені здавалося тоді дуже проблематична. Адже противник володіє необмеженими можливостями. Окрім того, я засумнівався в своїх заходах: ймовірно, ні клітка, ні сітка не потрібні, коли в цю історію втягнута поліція; тут стільки людей – поліціянтів і таємних працівників, одягнутих у штатському, – що навіть миша не проскочить, не кажучи вже про особу, на яку полюють.

 

З іншого боку, мої сумніви оправдані, оскільки досі мені не вдалося спіймати його, бо це нечиста сила, яка володіє не властивими людині засобами. Може щось статися і тим разом, і хитро-облесливий вискочить з оточення. Що ж, треба дочекатися фіналу.

 

З моїх передбачень дещо справдилося.

 

Появившись у полі зору двох таємних агентів, зразу мені потелефонували, щоб я підійшов до них для уточнення особи, що потрапила в їх поле спостереження. Я негайно прибув на вказане місце. І коли глянув у бінокль, я, ствердно кивнувши головою, сказав: «Він!»

 

Агенти моментально почали гуртувати поліціянтів і, створивши коло, звужувати її площу.

 

Наразі все відбувалося без паніки. Пішоходи спочатку навіть не звернули уваги на появу досить великого числа поліціянтів.

 

Коли ж оточення поступово ставало все тіснішим, де меншало сторонніх людей, той не видав паніки – він спокійно зупинився, розглядаючись навколо, напевно, зрозумів, що виходу немає. Очевидно, він прийняв відповідну тактику і ніби й не мав наміру вислизнути з оточення. Неподалік зупинилася велика тюремна машина. Звісно, ні сітки, ні клітки там не було. Наразі вони й не потрібні.

 

Затримання відбулося на диво спокійно. На вимогу він простягнув руку, і на неї одягли кайданка. Попросили покласти вільну руку за спину, і вона теж опинилася в кайданці. Таким чином з руками за спиною він заходив у авто, але перед тим, все ж таки, спитав:

– За що мене затримано?

 

Йому відповіли:

– Вияснимо у відділенні.

 

Дорога до відділення поліції без пригод. Затриманий явно нервував. Він спробував ще раз спитати супроводжуючих поліціянтів – їх було четверо, озброєних пістолетами, крім того, в двох на ногах лежали автомати, і їхні вказівні пальці – на пусковій «собачці». Видно, була дана команда при будь-якій загрозливій ситуації зразу стріляти. Все це бачив затриманий і з іронічною усмішечкою спитав:

– Повірте, панове поліцаї, тікати не збираюсь. Се, мабуть, станеться пізніше…

 

Він явно глузував з конвою, з усього, що сталося.

 

Авто зупинилося перед входом у відділення. Біля авто зразу вистроїлись два ряди автоматників. Як видно, безпека була забезпечена на всі відсотки.

 

Між цими рядами пройшов затриманий, причому пильно розглядався навколо, начебто когось вистежував.

 

Його завели в камеру з маленьким віконцем під стелею і залізними дверима, які закрились за ним з характерним скрипом і стуком ретязя, на який повісили ззовні кремезну колодку.

 

Можна сказати, що перший етап акції від вистеження, затримання і перевезення у відділ виконаний успішно.

 

Мене повідомлено, щоб я сьогодні, пополудні, о14 годині прибув як свідок, коли буде оголошено затриманому звинувачення.

 

За той час, як мені пізніше розповіли, затриманий вимагав їжі. Коли йому принесли страву – борщ і картопляне пюре з котлетами, він заявив, що цього свинства їсти не буде і вимагав… людського м’яса.

 

Обслуга отетеріла – такого ще не бувало, відколи існують тюрми.

 

Вирішили ще в день затримання перевести його в тюрму з посиленою охороною. Перевезення проведено з ескортом озброєної поліції. Руки і ноги схоплені в кайдани. До ніг прив’язана ланцюгом важка гиря, що лежала на підлозі «чорного ворона» і таким способом не давала можливості вільно пересуватися. Під час посадки до «ворона» гирю везли на двоколці, яка рухалася разом із в’язнем.

 

На другий день допити провели в тюрмі. На запитання, чому він назвав свідка (автора цих записок) причетним до вбивства, він лаконічно відповів:

– Прагнув зробити йому неприємність.

 

Вже перші години допитів встановили, що саме він убив. На запитання, навіщо, з якою метою він посягнув на людське життя, він одверто сказав:

– Моє покликання вбивати. І чим більше, тим краще. Невже ви, велемудрі слідчі, не розумієте, що більшість населення на землі треба знищити, особливо тих, котрі вважають себе добропорядними громадянами, до речі, убитий був один із них. На землі мають право на життя лише подібні на мене. Тут так влаштували спосіб життя велемудрі керманичі, церковні проповідники, всілякі писаки, щоб жити в мирі, не зазіхати на добро і жінку сусіда, жити скромно за своїми можливостями… Се зразок тюрми, в якій почуваєшся, як останній жебрак. Ні і ще раз ні! Тільки грабуй і тішся награбованим, бенкетуй на втіху собі і живи без будь-яких штучно придуманих правил. Ти сам собі правило і закон. А все інше приречене здохнути! Дві великі людини наближалися до такого зразка життя, але їм не дали його зробити. Шкода, бо людство могло піти їхніми шляхами… Я пробую з велетенськими зусиллями навернути людей до моєї правди, тих, що не піддаються, з великим задоволенням убиваю.

 

Ці одкровення шокували слідчих. Запротокольовані зізнання передано до суду. Відкладати судове засідання не було потреби. До речі, ув`язнений  відмовився від адвоката, заявивши, що він сам собі адвокат і не потребує захисту «викінчених лицемірів». Саме так він назвав усіх, хто був причетний до слідства.    

 

На другий день почалося засідання відкритого суду, тобто доступ до залу фактично необмежений, але в приміщенні могло вміститися приблизно триста осіб. Біля будинку суду товпилося біля тисячі людей. На їхнє прохання виставлено репродуктори, зв’язані із судовим залом. Маса журналістів у залі і перед будинком свідчила про особливу увагу до незвичайного випадку, коли судять нечисту силу. Преса була переповнена всілякими вигадками, оскільки слідчі не дали жодної інформації ні про ув’язненого, ні змісту допитів. Проте чутки ширилися з блискавичною швидкістю. На початок суду на площі перед будинком з’явилося вже кілька тисяч людей, які уважно слухали судове засідання. А над площею стояла тиша, хоч маком сій. Але незабаром сюди прибуло сатаністів, які тримали високо над головами на чорному полотнищі білими буквами виписаний клич «Свободу Сатані!» І зразу вчинилася бійка з криками. Тут же прибув спецвідділ «Альфа», він розігнав сатаністів. Кількох затримав. І знову встановилася над площею тиша.

 

З початку засідання я перебував у коридорі до того часу, поки мене не викличуть, як свідка убивства.

 

Мене провів черговий поліцай і зупинився біля вхідних дверей. Він там і залишився стояти до кінця суду.

 

Після формальностей я заявив, що, опинившись випадково на місці вбивства, побачив підсудного серед тих, хто бив невідому мені особу. Коли ж людина, яку жорстоко били, впала на брук без руху, я відійшов убік і телефонував у поліцію. І в той же час бачив, як підсудний залишав місце злочину. Очевидно, він мене запам’ятав, бо під час першого опитування він назвав мене знайомим убивць. Як виявило попереднє слідство, це була суцільна брехня. Ваша честь, більше я не маю ніякої інформації.

 

Раптом підсудний верещить у клітці:

– Свідок бреше! Нехай розповість нечесному суду, як він хотів мене убити!

 

Суддя кілька разів вдарив молотком по столу:

– Підсудний, замовкніть! Я не давав вам слова!! А епізод, про який ви згадали, справи не стосується. Слідчі це встановили.

– Мав я ваших слідчих…

 

Знову удари молотком.

 

Зал заворушився, ніби водою пройшли легкі хвилі.

 

Нарешті суддя оголосив:

– Суд іде на нараду. Перерва 30 хвилин.

 

Підсудного виводять з клітки, разом із ним котиться на двоколці важка гиря.

 

*     *     *

Після перерви знову заводять підсудного в супроводі  шести поліцаїв, у кожного в руках автомат. Поряд з підсудним на двоколці котиться важка гиря. На двоколку гирю клали три поліцаї за командою «Взяли!» Отже, гиря важить більше центнера.

 

Поступово заповнювалася судова зала людьми, але вона не вміщала бажаних почути і побачити незвичайне дійство.   

 

Коли зайшов суддя і народні засідателі, займаючи свої виділені місця, зал ще гудів. Але за якусь хвилину-дві удар молотка судді зразу припинив гамір. Секретар оголосив:

– Встати! Суд іде!!

 

Весь зал піднявся з сидіння і мовчки стояв. Лише підсудний сидів, розвалившись на лаві, ніби після ситого обіду. Очі впер у стелю, а його блідавим обличчям бігала хитра усмішечка.

 

Суддя бачив реакцію підсудного і мовчав. Йому стало тривожно, хоча не міг пояснити свого відчуття. Якусь мить він завагався, чи продовжувати засідання. Під будь-яким претекстом він міг перервати засідання і перенести його на інший день і годину. Але нарешті вирішив закінчити цю незвичну справу. Може, й мав рацію, оскільки слід було вирішити, чи судочинство здатне здійснити почате слідство в незвичному випадку.

 

Нарешті суддя спитав:

– Народні засідателі, ви прийняли  рішення?

 

Один засідатель (очевидно, голова) встав і голосно сказав:

– Так. Винен!

 

З другої групи засідателів так само прозвучав висновок.

 

Тоді суддя встав і зачитав вирок. Читання тривало недовго. Оголошено вирок: за вбивство – довічне ув’язнення.

 

З клітки підсудний, піднявшись з лави, заверещав:

– Пішов ти, довічний! – Раптом він зареготав з такою силою, що шибки на вікнах почали деренчати. Люди насторожилися. Частина залу піднялася зі своїх сидінь, звернувши свої погляди в бік підсудного. Він продовжував реготати, і чим довше реготав, тим сильніше й сильніше почав дути в залі вітер. Люди не могли зрозуміти, звідкіль віє. Глянули на вікна – всі до одного щільно закриті. Двері в коридор теж не були відчинені.

 

Пориви вітру що раз сильніші, нарешті по всьому залу закрутилися папери, які лежали на столі судді і його помічників, детективів і адвокатів. Ніби білі птахи піднялися вгору і почали кружляти над головами людей. Вже частина присутніх мимохіть почала думати по негайний вихід із залу. Вони ще вагалися якусь мить. Коли ж папери, не осідаючи на підлогу, продовжували літати над головами присутніх, суддя, задивившись на це літання, розгубився, бо не знав, як припинити це дивне дійство.

 

В той час раптово роздався на весь зал тріск – і клітка розлетілася в дріб’язки! Поліцаї, які стояли біля клітки, від тріску повалилися на підлогу, ніби їх пожбурила  неймовірна невидима сила. Автомати лежали біля них, але в кого стріляти? Суддя від тріску і невидимої сили впав грудьми на стіл і якийсь час не міг піднятися.

 

Поліцаї поволі піднімалися з підлоги, коли раптом роздався другий тріск, але тихіший, і з дзенькотом упали кайдани з рук і ніг підсудного. І саме в той час на весь зал ще сильніше, гучніше чи навіть оглушливо реготнув підсудний. Регіт лунав з такою силою, що задзвеніли шиби на вікнах, а його відгомін через репродуктори лунав на всю площу під будинком суду. І люди стояли, ніби паралізовані, не розуміючи, звідкіль іде цей несамовитий регіт.

 

Суддя нарешті став за столом на весь свій зріст, але те, що він побачив, не вміщалося в тверезому розумі. З клітки виходив засуджений. Поліцаї схопили автомати і, навівши на нього дула, вчинили шалену стрілянину. Але засуджений на це не зважав, кулі начебто його не чіпали і впевненим кроком простував до дверей, що вели в коридор, а з коридору – пряма дорога до виходу.

 

Два поліцаї, що стяли біля дверей суду, також уже встигли стати на свої ноги і за прикладом своїх колег відкрили в спину засудженого цілу серію автоматних куль. Проте засуджений, навіть не оглядаючись назад, впевнено простував до виходу і продовжував реготати на весь простір.

 

Люди на площі чули стрілянину і регіт, але ніяк, природно, не могли зрозуміти, що відбувається.

 

Нарешті в брамі з’явився засуджений, який без поспіху почав спускатися кам’яними сходами вниз, на площу.

 

Ескорт поліціянтів, який впродовж судового засідання стояв перед будинком, моментально, з появою засудженого, розсипався в кільце, суцільно оточивши втікача, і відкрив без попередження вогонь. Але ув’язнений на ніщо не звертав уваги, його не могла зупинити ні на крок прицільна й шалена стрільба.

 

Від стрілянини люди на площі розбігалися хто куди, аби не потрапити випадково під кулі. Але не всім вдалося розминутись з шаленими кулями. Кількоро повалилися на брук, стікаючи кров’ю.

 

Неймовірний галас і крик зчинився на площі, хтось верещав: «Не стріляйте в своїх!» Хтось гукав: «Викликайте швидку! Тут поранені!»

 

До галасу на площі додалися викрики людей, що панічно вибігали з приміщення суду. Хтось кричав: «Ловіть бандита! Смерть дияволу!!»

 

Тимчасом втікач, на ніщо не зважаючи, ніби одягнутий у середньовічний залізний куленепробивний панцир, прямо простував свої кроки на кільце поліцаїв. Опинившись перед ними на відстані два-три метри, втікач зупинився і раптово махнув рукою, ніби від себе одкидав непотріб: кільце в цьому місці розірвалося від незрозумілої сили і розкидало поліцаїв далеко в різні боки.

 

Простір відкритий для виходу втікача!

 

Сміливіші і завзятіші люди з майдану кинулися за ним вдогін, очевидно, сподіваючись його зупинити. У декого знайшлася в руках чорна бруківка, яка летіла вдогін за втікачем. Але раптом він зупинився, повернувся обличчям до переслідувачів і підняв обидві руки вгору, а відтак з силою ніби відштовхнув від себе каміння, націлене на нього, і воно – фантастика! – змінює напрямок – на тих же людей летить з неймовірною швидкістю.

 

Як тільки можуть, нападаючі ухиляються від граду каміння – виявляється,  його вдесятеро збільшилося! І все прицільно летить на людей.

 

Втікач продовжує пришвидшеним кроком посуватися вперед. Там, в далині, де починається перехрестя, на нього очікує легковий автомобіль сатаністів.

 

Незабаром вдогін завили сирени поліцейських машин. Втікач побіг, він таки встиг буквально влетіти в авто, яке зразу ж, заревівши мотором, нирнуло між потоком машин, що утруднювали погоню поліції. Проразливо вили сирени, з репродуктора твердий наказовий голос вимагав зупинитися всьому зустрічному транспорту, і кавалькада машин з сиренами прорвалася на головну трасу, що вела на виїзд із мегаполіса.

 

Погоня то наближалася до сатанинського авто, то віддалялася, чомусь не вдавалося зовсім перекрити дорогу втікачеві, якого схопили чи не вперше за весь час земної цивілізації, але не надовго – зло знову на волі!

 

Поліцейські машини почали маневрувати. Сатаніст, який сидів за рулем, спробував обманути свого суперника, зробив кілька ривків то вправо, то вліво, намагаючись, щоб поліцейське авто повторило його спроби; незабаром так і сталося – нездійснені повороти вивернули машину, і вона перевернулася, на неї наїхала друга і третя, зробився корок; інші поліцейські машини почали розвертатись, намагаючись вискочити на паралельну вулицю і перекрити втікача. Але час втрачено, і авто сатаністів щезло.

 

Наступний пошук його не увінчався успіхом, лише під вечір на окраїні міста знайшли розтрощену, обгорілу машину. Припускали, що спеціально авто спалили, аби замести будь-який слід утечі нечистої сили. Детальне обслідування відбитків, хоча б мінімальних слідів нічого не дало.

 

Таким способом завершилася ще одна спроба знищити нечисту силу.

 

Я покладав надію, що, все одно, прийде той радісний день, коли за мною, тобто за нами, хто прагне добра і справедливости, настане омріяна перемога.

 

Звісно, наші записки на цьому не закінчуються. 

 

5.Продовження пошуків

Я мусив після цієї фатальної невдачі відпочити, насамперед морально. Звісно, в поліцейському відділку на мене злилося начальство за те, що я нібито втягнув їх у заздалегідь програшне діло. Це вже була неправда. Адже я говорив їм, що завершення операції невідоме, оскільки переслідуємо не просто злочинця, а злу силу, втілену в людській подобі, і ми до кінця не знатимемо, що в ній є реальне, зрозуміле, а що загадкове, незрозуміле, не передбачене. Виходить, не дуже зважали на мої слова, а тепер мають до мене цілу купу претензій, зазвичай не обґрунтованих, вигаданих.

 

Як би не було, я не відмовився від своєї ідеї знищити зло. В поліцейському відділку мені не дали зрозуміти чітко, чи вони продовжуватимуть пошуки злочинця, вже засудженого на довічне ув’язнення.

 

Виходить, мені не бажали говорити чітко, тим самим хоч одверто й не сказали, але дали зрозуміти, аби я в цю справу не пхався. Я відійшов від них з думкою «баба з воза – коням легше». Побачимо, чия візьме і як завершиться вся ця операція. Тобто я стояв на своєму: буду шукати самотужки, а далі побачимо; ще не всі засоби знищення вичерпано.

 

Увечері, поставивши авто в гараж, я відправився до сусіднього бару «Срібний Орел». Він був для мене привітним: тут збиралася переважно інтелігентська публіка, крім студентства, професура, поети, художники. Звичайно, не бракувало й справжніх красунь, на диво скромних і не галасливих.

 

Тут постійно грала не дуже голосно класична музика. Було затишно. Мрійливо.

 

В цей вечір звучали сонатини Моцарта, фантазії, рондо. Потім цю музику змінили «Пори року» Вівальді.

 

Мій настрій змінювався – від майже «героїчного» (можливо, під впливом музики Моцарта) до лірично-мінорного, очевидно, теж не без впливу великого італійця.

 

 

Я замовив собі склянку бургундського вина – достатньо на цілий вечір і всівся за окремий столик навпроти симпатичної дівчини, яка теж сиділа самотня за окремим столиком. Кілька разів я глянув у її сторону, й вона усміхнулася, ніби запрошувала до себе.

 

Переборюючи несміливість і вагання, я піднявся з крісла і попрямував до неї. «Добрий вечір! – привітався й спитав: Можна до вас?»

– Прошу… Буде веселіше. – і вона знову усміхнулася.

– Олесь, моє ім’я, – і вичікував, коли вона назве своє.

– Адріяна, – і вона подала руку, яку я потиснув. Помітив довгі тонкі пальці, «музикальні».

– А я вас пізнала з фото у газетах. Дивний випадок у суді…

– Так, ціла катавасія. – Я намагався вдати веселого. Непередбачена історія.

– Вибачте, газети писали досить не визначено. Нема й фото злочинця.

– Це правда. Випадково недавно я став свідком убивства молодої людини. Але один із учасників убивства зробив наклеп на мене, що я нібито знайомий з убивцями. З цього все й заварилося.

 

Адріяна слухала уважно відтак мовила:

– Вчора підійшов до мене якийсь типчик і сказав, що завтра, тобто нині, я познайомлюся з одним чоловіком. Типчик попередив мене, аби я була дуже обережна, бо той чоловік не передбачуваний… що б це мало значити?

– Адріяно, скажу чесно – будуть неприємності. Скажіть, як виглядав цей типчик?

 

Дівчина задумалась. Потім каже:

– Якийсь хитрий. І злісний. Мені важко його описати. Щось лисяче світилося в його очах.

– Це той злочинець. – Я пожалів, що це сказав: дівчина зблідла.

– Не бійтеся, коли ви зі мною, ви у безпеці.

 

Вона насилу усміхнулася. Потім мовить:

– Як він міг знати, що я з вами, незнайомим, сьогодні зустрінусь?

– Не знаю. Здогадуюсь, що він є втілення злих сил. Це вже із сфери містики.

 

Дівчина дивилася на мене своїми прекрасними, широко відкритими очима, і в них світилося довір’я до мене.

 

В цей час лунав вальс Шопена. І я запропонував потанцювати.

 

Вона легко пливла у танці, відчуваючи музику. Тіло начебто вели звуки, повністю підвладне їм. Схиливши голову до мене, вона прошепотіла: «Дуже люблю Шопена».

 

У танці я ніби очуняв. В присутності дівчини – відчуваю – звільняюся від пережитого стресу. Ніби повертаюся до нормального життя, зникає напруження, ніби відкривається мені завтрашній день, мирний, сонячний.

 

Може, все ж таки, ці відчуття передчасні, адже я ще не до кінця виконав намір знищити зло, може, буде для цього замало мого життя. Напевно. Мені потрібна допомога.

 

І я згадав зустріч із незнайомцем, що відбулася на початку моїх записок. Він відчує мою потребу в допомозі, напевно, з’явиться. Я так гадаю. І це мене теж заспокоювало. Мить ці думки відвели мене від дівчини. Вона помітила, що задумався, ніби відсторонився від неї. Зразу ж вибачився:

– Перепрошую, Адріяно. Я задумався. – Вдавши веселішого, я спитав:

– Ви вже закінчили музичну освіту?

 

Питання здивувало дівчину:

– Звідкіля ви знаєте, що… музична?

 

Усміхаючись, дивився на неї і мовив:

– По руках, довгих, «музичних» пальцях… А ще… натхненне обличчя, коли слухаєте музику.

– О Господи, ще мені ніхто такого не казав! Це правда,  закінчую консерваторію. – Вона замовкла, мить ніби вагалася, нарешті спитала:

– Пане Олесю, я… хочу… спитати – хто ви?

– Прошу, питайте. Я вільна людина. Заробляю по-різному. Щось пишу, публіцистику, критику… вряди-годи… трохи прози… Але потрібна постійна праця, тому я в науково-дослідному інституті. Якась зарплата таки є…

– В газетах не називали вашого прізвища, а фото я бачила і тому зразу вас впізнала…– Вона знову ніби оправдувалася від  своїх питань. Дивна дівчина.

 

На її оправдання я мовив:

– Все в порядку. Ми познайомилися. І я… хотів би… якщо не заперечите… ще з вами зустрітися…

 

Вона гляділа на мене широко відкритими прекрасним очима і стиха усміхалася:

– Якраз я подумала: добре було б ще з вами зустрітися… Звичайно, так, так. Обміняємось телефонами.

 

Ми записали телефони і назначили годину зустрічі вже на завтра.

 

Я був дуже радий  такому розвитку подій.

 

Ми вийшли з бару, і я запропонував зловити таксі. Але дівчина заперечила. Сказала що вона проживає в центрі, звідси недалеко…

– Тоді я вас відпроваджу.

 

Закинувши торбинку на плече якимсь ґраціозним рухом, що не обійшовся без мого миттєвого спостереження, вона несміливо взяла мене під руку, і ми, як новаки у цьому велетенському мегаполісі, щоб не загубитися, попрямували удвох лабіринтами широких, просторих вулиць, які в той час потопали в світлі блідаво рожевих чи з відтінками жовтого і зеленого кольорів і безперервної вервечки автомашин.

 

Я не пам’ятаю, про що ми розмовляли, але спільна мандрівка здалася мені дуже короткою. Коли опинилися біля під’їзду її будинку, вона явно схвильовано мовила:

– Дякую за гарний вечір. 

– Я теж дуже вдячний вам за прекрасний вечір. Ви… справили мені велику радість. –Я потиснув її «музичну» руку, пригорнув всю її до себе, але не насмілився поцілувати в щічку. І відпустив.

 

Вона швидко піднялася східками до брами, оглянулася помахала рукою на прощання, і брама її сховала.

 

*     *     *

Який прекрасний збіг – нині субота, в Адріяни теж нема занять. Ми домовилися на 15-ту зустрітися… Здається, в мене почалася серйозна подія – знайомство з дівчиною, яка зразу припала до серця. З її обличчя бачу, що й вона теж, мабуть, у такому настрої, як і я. Невже це початок чогось незвичайного, небуденного, такого, що на все життя? І яка сила може перешкодити знайти своє щастя? Хіба що та, проти якої я став і не зійду з дороги, поки її не поконаю. Правда, мудрі кажуть: «Не кажи гоп, поки не перескочиш».

 

Не маю якогось плану дій. Годі щось передбачити. Але знаю одне: всі досі спроби вловити і покарати того хитро-злосливого не вдалося, бо, очевидно, всі міряли його традиційними засобами, а він – зовсім щось відмінне, це абсолютне зло, що втілилось у людській подобі. І саме тут – складність його подолання. Адріяна теж до кінця не знає, що це таке, але воно вже причепилося й до неї (звичайно, через мене!), зробивши наклеп на мене у формі попередження  дівчини. І все це лише за те, що я випадково став свідком убивства і не пройшов мимо, а зреагував належно, як вірний син моєї землі, краю, Батьківщини. Але воно в силу своєї природи втягнуло мене в боротьбу. І тепер я вже «в історії» і. можливо, не уявляю собі до кінця, в якій я небезпеці. Та й Адріяна, тим більше, не знає про цю загрозу. Навіщо їй зайві переживання?

 

Всі ці роздуми ніби свідчили про мої вагання чи непевність майбутнього. Ні, я сміливо йшов назустріч невідомому. Тим більше зараз, в цей момент, моє життя починало набувати нових сенсів – знайомство з красунею і радувало мене, і трішки тривожило, бо невідомо, в що виллється наше знайомство. Звісно, я прагнув продовжувати знайомство, бо, справді, дівчина ввійшла в моє серце. Коли я глядів на неї, то теж бачив, що вона прагне продовження зустрічей.

 

Наша друга зустріч відбулася в умовлений час і місце. (Очевидно, я мав пам’ятати, що «під прицілом» є ми двоє). Знову я обняв її, притуливши тепло до себе, але і цим разом я не насмілився її поцілувати. Після обіймів я її відпустив, і бачив її порожевіле личко, схвильоване. Може, навіть, трішки розгублене. Може, я занадто несміливий?

 

Ми йшли, взявшись за руки, гамірною вулицею, але фактично я нічого не бачив і нічого не чув, тільки її  милу мову, музику слів, радісно сяючі карі очі і тепло рук, які періодично стискували мою долоню – насправді це було взаємне стискання. Як признання в чомусь близькому і дорогому.

 

Нарешті ми зайшли у просторий сквер, попрямували алеєю з плакучих верб, яку називали «Алеєю закоханих», бо й, справді, на лавочках сиділи пари молоді, цілувалися й обіймалися, декуди біля гущавини пари стояли впритул і цілувалися.

 

Адріяна запропонувала сісти на вільну лавку. Благодать небесна ніби накрила нас ніжним покривалом. Я взяв руку дівчини і легко пестив її, почув, як вона затремтіла, глянув на дівчину, вона нахилилася до мене і притулила свої пишні вуста до моїх, і ми потонули, ніби у водах Нірвани, в довгому, безперервному поцілунку. Адріяна закрила очі і не відривала своїх уст від моїх, і цього я прагнув, ніби очарований.

 

Не знаю, як довго тривав наш перший поцілунок. Після нього я тихо-тихо мовив:

– Кохана дівчино, ти, мій солоде, навік я вже твій! Я нікому і ніколи тебе не віддам. Я пропоную тобі своє серце і себе всього…

 

Андріяна із закритими очима і розчервонілими щічками нахилилася до мене і прошепотіла:

– Я… цього прагну… і нічого більше, мій коханий…

 

У відповідь я обняв її, притулив до себе і довго-довго не відпускав від себе.

 

Потім, не знаю, коли сталося «потім», Адріяна весело мовила:

– Нарешті призналися в коханні! Любий, з першої зустрічі щось неймовірне зі мною сталося, такого ще ніколи не було. Не могла вночі заснути, ти постійно стояв перед мною, я чула твій голос, снила тобою і чекала дня зустрічі. Ти зразу заполонив мене…

– Те саме можу сказати про себе. Ти справді моє єдине чудо. І де ти така взялася?

– В мами і тата, – радісно вигукнула вона, не відводячи чарівних очей від мене.

 

Наша зустріч тривала до вечора, як одна мить, і ми не хотіли розходитись, кожне до себе. Я й спитав:

– Люба моя, чи ти знаєш, що се таке, коли ми не хочемо розходитись?

– Знаю, мій коханий Олесю. Я багато що знаю! Це значить, що ми маємо бути разом. Ти бачиш, чуєш, я зараз дуже серйозна. – Вона мило усміхалася, а її оченята випромінювали таку радість, вона вся в цю вечірню годину ніби світилася своїм власним промінням.

– І я цього хочу. Дуже хочу. Але… чи не поспішаємо? Перед нами все майбутнє…

– Мій любий, не уявляю майбутнього без тебе. Майбутнє – це ми разом, правда? – Вона ніби мене переконувала, в чому, зрештою, я був переконаний.

– Ти добре, правильно кажеш, я теж так думаю. Отже, одружуємось?

 

У відповідь вона радісно припала до мене, притулилася, як пташка, що літала світами і нарешті знайшла гніздо. Я міцно тулив її до себе, вона поклала голівку мені на груди, і я чув, як уся вона тремтить, як приспішено дихає, як прискорено б’ється її серце. І все, що відчував, було найкращою правдою, що носила ім’я, а ім’я було коханням. І тут я півшепотом проговорив:

– О Господи, чи я заслужив такий подарунок долі?

 

Дівчина теж прошепотіла:

– Я вдячна долі, що зустріла тебе.

 

Вечір переходив у ніч, і ми не могли (чи направду – могли?) ходити вулицями, сидіти на лавочці в сквері, радіти собою з поцілунками та обіймами? Зрештою, завтра неділя. Міг би… запропонувати йти до мене додому. Але я не мав сміливості це сказати. Вона жила з батьками, звичайно, мала б повідомити, що не прийде…

 

Я почав здалека:

– Кохана, що робимо? Ночуємо тут, чи повертаємось домів?

– Мабуть, треба… – Вона обірвала фразу і дивилася на мене серйозним, але теплим поглядом. Отже, ініціатива за мною.

– Або… або… – я розгубився бо слід було сказати чітко, проте я не знав, як сприйме вона те, що скажу. Та, нарешті, я сказав: – Або… йдемо до мене.

 

Раптом вона ніби пробудилася. Глянула на мене, вся сяюча, як вранішня зоря:

– О, було б прекрасно! Любий, ти геній. Але ти не думаєш, що, все ж таки, чи… – вона зам’ялася, ніби шукала відповідних слів, – чи не за скоро, щоб мене не назвати легковажною... Не ображайся, милий, я так думаю. Та я цього прагну – йти до тебе! – Вона знову припала до мене і цілувала.

 

Звичайно, знову вона передала тактовно ініціативу в мої руки. Отже, я стояв на грані: як вирішу, так і станеться.

 

Ми піднялися з лавки; взявши її під руку, я повільним, проте впевненим кроком прямував до її помешкання. Вона спитала:

– Йдемо до мене?– Проведу тебе, кохана, додому, щоб там не переживали, де ділася їхня доня. А до мене… до мене, урочисто обіцяю, зайдемо вдвох і на все наше життя…

 

На ті слова вона зупинилася і почала обціловувати мене, між поцілунками шептала: «Я тебе кохаю, я тебе кохаю, я тебе кохаю». В моїй душі відлунням цих слів неслися такі могутні хвилі, що ноги підкочувалися…

 

І коли я нарешті глянув у далечінь перед нами, то замалим не онімів: у далині на тротуарі я побачив «нашого» знайомого, який очікував нас.

– Глянь, хто нас чекає, он там, в далині вулиці.

 

Адріяна зупинилася.

– Що він хоче від нас?

– Зараз узнаємо. Напевно, помсти.

 

Коли ми наблизилися, той з хитро-мстивим обличчям зверещав на всю вулицю. Людей було небагато, але більшість звернула увагу на вереск і дивилася в його бік.  Виходить, він спеціально верещав, аби звернули увагу на нього.

– Я маю тебе вбити!

 

Ми мовчки пройшли повз нього, але він стояв мов окаменілий, лише верещав, як безумний. Ми вже далеко відійшли до нього, але нас наздоганяв його вереск, а потім регіт.

– Він хотів нас налякати? – питає Адріяна.

– Мабуть, так. Але мене дивує, що він не насмілився  напасти на мене.

– Може, тому, що я була з тобою?

– Можливо. Ти моя рятівниця! – Я поцілував її у розчервонілу щічку.

 

Вона голосно розсміялася. Але ми вже були біля її під’їзду. Я повернувся корпусом назад, бо відчув щось дивне, що змусило мене зробити такий рух. І знову онімів: на тротуарі стояв він! 

 

Не відпускаючи моєї руки, дівчина потягла мене східками вгору, швидко набрала код брами, і у напіввідчинені двері ми вскочили, і за нами закрилася брама, відгородивши нас від злого і сатанинського світу. 

 

Я вкрай серйозно дивився на дівчину. Вона стояла перед мною як струнке деревце, розквітле у весняну пору. Була промінна і ясна.

– Доведеться мені тут, на сходовій клітці, прочипіти до самого ранку. Там, за брамою, на мене чигає чорт із самісінького пекла. А вступити до твого раю я не можу, бо се так не робиться…

 

Мав би прийти з розкішним букетом квітів, і ти представила б мене, як свого нареченого. І так відбулося б знайомство батьків з обранцем твого серця. – Я говорив, не усміхаючись, а вона весело дивилася на мене, і в захоплених її очах зблискували іскри могутньої життєдайної сили.

 

Пройшов час, як мить, коли я відхилив браму і глянув – чорта вже не було! Я розпрощався з нареченою, і се тривало довгий час, Нарешті, низько вклинившись, я зник у нічнім просторі. Щасливо дійшов додому і повалився спати, ощасливлений, ніби скосив кілька гектарів сіна.

 

6. Остання спроба знищити зло

Вранці телефоную моїй нареченій: все в порядку, дійшов додому і виспався! Як у тебе? У відповідь чую:

– Я не могла заснути! Я хвора тобою. Я хочу бути разом, мій коханий.

 

Нині лише міг її потішити, що ми, справді, будемо разом. Я дав слово. І так станеться… Нарешті ми домовилися зустрітися о 16-ій годині. Годину я визначив, міркуючи про те, що не виключено до того часу мені доведеться і дома дещо зробити, потім до церкви на СБ. Потім… потім прекрасна зустріч…

 

Все відбувалося як за планом. В один момент я пожалів, що ми не в двох у церкві…

 

Коли я прямував на зустріч, здалека побачив високого доброго знайомця. Перша думка, яка з’явилася в мене: мабуть, наближаюся  до фіналу своєї мети.

 

Ми сердечно привіталися. Білий дивися на мене якимсь проникливим зором. Відтак сказав:

– Самому важко перемогти. Тому я тут.

– Справді, се так. Мав я великі труднощі.

– Нині не буде легше…

 

І після цих слів я побачив у далині вулиці того злослово-хитрого. Він упевнено йшов нам назустріч. За ним волочилися сатаністи, котрих я впізнав ще з моменту вбивства незнайомої молодої людини.

 

Я поглянув на вулицю – вона залюднена недільною публікою.

 

Коли наблизився той зі своєю бандою, Білий ступив наперед і підняв у руках невеликий хрест, протиставивши його нечистій силі.

 

Людська подоба, що досі торжествувала над моїм безсиллям, над судом і поліцією, раптово знітилась, зупинилась і почала згинатися до самої землі; вона пробувала розігнутися, але не змогла і все нижче й нижче клонилася, нарешті повалилася на землю.

 

Хрест стояв у твердих руках і не відступав. Сатаністи закричали і кинулися навтеки. Але через пару кроків усі попадали, ніби підкошені кулями. Зняли вереск, що з них знущаються. «Рятуйте, нас вбивають!»

 

Почали збиратися люди на крик про порятунок. І засміялись, бо сатаністи лежали на бруківці, і ніхто їх не чіпав, а не то що вбивав!

 

Над’їхала дорожня поліція, намагаючись розчистити проїжджу частину вулиці для затриманого транспорту. Але наказу піднятися з бруківки сатаніти ніби й не чули – адже вони не могли самостійно піднятися, якась невидима сила їх притискала до бруківки.

 

З’явився відділ кримінальної поліції, і сатаністів, учасників убивства, вкинули в арештантське авто, що з гуркотом від’їхало в тюрму.

 

Посеред вулиці лежала людська подоба. А на тротуарі стояла висока людина і тримала, піднявши вгору руки, невеликого хреста.

 

Поліцаї бачили тільки поверженого на бруківці, але він не слухав наказу піднятися. Коли поліція підійшла майже впритул до нього, він заверещав, нехай щезнуть вони, бо їх повбиває. І в цю ж мить на поліцію почала летіти бруківка, якимось дивним чином вирвана з проїжджої частини вулиці.

 

Все це відбувалося на моїх очах з такою швидкістю, що я навіть не встиг підійти до людини з хрестом, спитати, чи не потрібна моя допомога. Я не встиг почути від нього відповідь, коли важка бруківка вдарила мене в ліве рамено з такою силою, що я умить повалився на тротуар і втратив свідомість.

 

Я очуняв тоді, коли мене клали на носилки і заносили в «Швидку допомогу». Молода лікарка швидко йшла поруч і, побачивши, що я прийшов до пам’яті, мовила:

– Обережно, не рухайтесь, у вас перелом лівого рамена!

 

Уже в середині швидкої я чув сирени машин, які відвозили травмованих людей в лікарню.

 

Обережно я витяг мобільний. Глянув на час: 15.40. За двадцять хвилин назначив зустріч. Пробую насилу набрати номер. Нарешті вдається мені, після гудка чую милий голос: «Я слухаю». – «Кохана, не хвилюйся. Я зараз у швидкій. Везуть в лікарню швидкої допомоги». – Господи, що сталося?» – «Та… все те… В мене перелом рамена. Видно, дали укол, бо нічого не болить». – «Я негайно приїду!».

 

Лікарка:

– Сховайте мобільний. Вам потрібен спокій.

 

І все ж я спитав:

– Не знаєте, що там сталося?

– Кажуть, що той же бандит, що й в суді. Але тим разом якось несамовито скрутився на бруківці і звіявся чорним димом. Якась чортівня!

– Ви маєте рацію. Справді чортівня. Ще й мені дісталося!

– Вам ще пощастило. Тут дуже серйозно травмовані поліцаї, випадкові люди, як і ви…

 

Спочатку рентген. Потім укладення зміщених кісток. Гіпсовий бандаж. Мінімум три дні без руху. Тільки лежати.

– Може, додому?

– Ні, тут є обслуга.

 

Крізь напів відхилені двері несміливо заглядає Адріяна з надягнутим білим лікарським фартухом.

– Зустріч, але інакша. – Я пробую жартувати. – Лежу весь у білому, на ковдрі лежить нерухомо ліва рука, вгорі в гіпсі. Біле ліжко. Білі стіни. Білі вікна. Біла стеля. Люди в білому. І ти.. кохана… в білому…

– А я мало не заплачу…

– Ні, радій! Нашого «знайомого» вже немає. Я не бачив, бо втратив свідомість, але розказують, що його здуло, як чорну хмару…

– Нарешті! І якою дорогою ціною…

– Могло бути гірше…

– Напевно. Хоча не все розумію. Хтось допомагав?

– Так. Головний. Колись… повім…

Як довго тобі тут бути?

– Мінімум три дні. Але дома... бачиш, який я…

– Не журися! Є я.

Ти моя радість і надія.

– Твоя любов. – Вона нахилилася і поцілувала в уста довгим солодким поцілунком.

 

7. Завершальні записи, життя продовжується

Не так сталося, як гадалося. Я пролежав у лікарні цілий тиждень. На третій день, коли мали мене виписати, хірург уважно оглянув руку і вирішив не виписувати.

 

Але через тиждень нарешті для мене настало свято – Адріяна допомагала мені добратися додому. Коли я вийшов з лікарні, відчув, що таки хворий. По перше, я не міг, як раніше, поспішати, Мої ноги мене не слухались. Тримаючись дівчини, я поволі ступав, але чомусь кожний крок я відчував у хворому рамені. Я не хотів говорити про це Адріяні, але направду рука нила,  її ніби тягнуло вниз, хоч лежала на перев’язі через плече.

 

Перемога над злою силою приглушена моїм станом. Я не володію сповна рукою. Отже, хтось має бути біля мене. Мій живий ангел йшов поруч зі мною; мабуть, свідомо дівчина не вела мови про мій стан. Вона вже вирішила, що допомагатиме мені дома. І ні слова не мовила, очевидно, це зрозуміло без слів.

 

Коли я заїкнувся про свій стан, вона зразу ж сказала:

– А як же інакше? Я буду з тобою!

– А заняття?

– Пару годин в першій половині дня.

– А підготовка, репетиції?

– Дам раду, не журись.

 

Короткі відповіді вказували, що ця тема не підлягає дискусії. Дівчина проявила характер, і це мене схвилювало до глибини: я не самотній!

 

Мій білий ангел супроводжував мене додому. А дома розпоряджався, як справжня господиня. Правду кажучи, я захоплений її рішучістю і… і… ніжністю. Ці дві риси дивовижно гармоніювали в ній.

 

Кожен день щось нове відкривав мені в її вдачі, поведінці, в судженнях…

 

Час збігав, але годі казати, що це був марафонський біг. Ні, поволі, як на мене, хворого, дуже поволі волікся, але він, все ж таки, пройшов, і одного дня зняли гіпсовий бандаж. Я здоровий! Проте ескулапи попередили, що б я вважав на руку, бо вона ще не повністю в нормі. Попередження доречне, бо відчував ще не на повну потужність  її «норму».

 

І все ж, можна забути батальні бої з нечистою силою. А біля мене – ні, поруч зі мною і в мені – на все моє життя Білий Ангел в особі моєї чарівної нареченої.

 

Прийшла пора, і я зайшов у квітковий ряд на міський базар і дуже уважно, може, й занадто прискіпливо оглядав пишні букети квітів. Нарешті мені приглянувсь букет розкішних червоних троянд. Мусив признатись, для кого цей букет призначений. Коли молода продавець узнала, вигукнула, при тому з усміхом поглядаючи на мене:

– О, то має бути «убранство» зовсім інше! – І вона ретельно виготовляла «одяг» для букета. Вийшло, справді, гарне, маєстатичне, потужне (я не міг повністю підібрати епітети, які найкраще представили б розкішний букет палаючих троянд).

 

На умовлену годину я натиснув ґудзик на одвірках дверей кольору темного горіха і очікую з якимось незрозумілим хвилюванням. Ну, звичайно, момент особливий. Але ж надіюся, що батьки, яких уперше побачу і яких зовсім не знаю, бо абсолютно нічого не розповідала моя наречена, не дадуть мені гарбуза. «Прийдеш і побачиш, познайомишся» – така була відповідь.

 

Двері відкрила Адріяна і вмить обвила мене своїми лебединими руками, ніби крилами, притиснувши мене до себе і обціловуючи пристрасно. Мені аж дух захопило!

 

Нарешті ми ввійшли в кімнату, що правила за гостинну. Я не мав часу навіть глянути, бо назустріч нам ішли батьки: мати вище середнього росту, струнка молода жінка, на вигляд не більше 30-35 років і такий же стрункий мужчина з буйним чорним волоссям і високим опуклим чолом; його темно голубі очі гляділи на мене зацікавлено.

 

Звичайно, я не розгубився, хоч заздалегідь продумував, що мені слід би говорити. Але зазвичай хвилювався. Мабуть, це кинулося їм ввічі з моєї промови. Треба сказати коротко, але щиро.

– Шановне панство, дорогі батьки Адріяни!Так сталося, що я закохався у вашу донечку, неймовірну дівчину. Кращої якої, мабуть, у всьому світі немає. Я безмежно і щиро вдячний вам за ваше виховання. Прошу сприйняти мене нормально: це не похвала, то моє захоплення неймовірною добротою, дивовижною відданістю, безмежною щирістю і… і… самопосвятою. Прошу руки вашої дорогої донечки Адріяни. – Я низько вклонився і подав букет пані господині. Вона прийняла букет і обняла мене, я поцілував у руку. Батько підійшов до мене і міцно потиснув руку, поглядаючи на мене з теплою усмішкою, яка навіть лилася з його очей крізь великі окулярні скельця, які час від часу зблискували від кімнатного світла.

 

Адріяна весь час стояла біля батьків, сяюча, опромінена своїм коханням. Після церемонії вона підійшла до мене і закинула руки, обняла і поцілувала, прошепотівши «Дякую, мій голубе!»

 

Батьки запросили до столу, і почалася учта в честь такої високої відповідальної акції.

 

Не записую деталей бенкету, читач навіть при найменшій фантазії та уяві здатний написати все, що тут відбувалося і говорилося. Я лише зауважу, що знайомство з батьками Адріяни стало для мене особливою несподіванкою: наречена ніколи не називала свого прізвища. Виявляється, її батько відомий у мегаполісі композитор, дещо і я слухав, буваючи на концертах  у філармонії з приводу різних імпрез. А мати – мистецтвознавець, доцент консерваторії.

 

Словом, я увійшов у відому родину. Але найсуттєвіше – мій добрий, білий Ангел назавжди зі мною, бо кохання вічне, як вічний світ із своїм життям – видимим і невидимим, відомим і невідомим, відкритим і таємним. Мені довелося зустрітися з таємним, чорним і підступним, але… але… найбільшою таємницею стали стежки, які спровадили нас, мене і мою майбутню дружину, на спільну і безконечну дорогу…

 

26 жовтня – 10 листопада 2017.