Без пострілу(Автор: СеникЛюбомир)

опубліковано 24 жовт. 2017 р., 05:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 жовт. 2017 р., 05:12 ]

Користаючи з ночі і тиші, Ярема увійшов у село. Начебто ніщо не віщувало небезпеки. Собаки не дзявкотіли, отже, нема облавників. Тиша стояла над селом, лише легкий вітерець ворушив листям присадибних садків. Безмісячна ніч сприяла йому якнайкраще Ще трохи – і йому обережно підійти до садиби батьків, обгорнутої, як і інші родинні гнізда, густим садом.

 

Ярема тихо ступав біля парканів, не виходив на дорогу, ховаючись під деревами по той бік парканів. Йому не терпілось, якнайшвидше підійти до садиби, злегка стукнути, ні пошкрябати пальцем об шибку з боку саду і вичекати, поки без скрипу не відкриються двері, і він непомітно вступить у хату, в якій народився, ріс, виростав аж до нинішнього часу тривог, небезпек і смертельного бою за вільне життя. Зараз йому уявились усміхнені, радісні обличчя батька-матері від зустрічі, а тих стрічань уже й не так часто бувало.

 

Він щасливо дійшов до батьківського саду. Оглянувся навколо і, тихо схилившись, мало не ліг на землю, щоб відчути її дихання, пильно прислухався до найменшого шелесту і шерхотіння. Він встав на весь зріст і нишком підійшов до вікна, шкрябнувши умовним сигналом, що означав «Мамо, тату, то я!»

 

Недовго доводилось чекати, коли він майже інтуїтивно відчув, що двері відхилились, і він умить зникнув за ними.

 

Щільно затулили вікна і тоді запалили нафтову лямпу. Мати не одривала очей від сина і вся світилася радістю від зустрічі. «Бережи себе, сину» – постійно повторювала, ніби замовляла, як молитву, за безпеку сина.

– Я дуже на коротко забіг побачити, як живете. Не так часто буду приходити, бо почастішали облави. Нині в селі спокійно. Нічого не бачив підозрілого. Сільські чотириногі охоронці мовчали, не дзявкали, отже, москалів у селі нема.

 

Він ніби себе і батьків прагнув переконати, що всі вони нині в безпеці.

 

Мати вгостила його теплим молоком та свіжим хлібом. Явно поспішав.

 

Коли знову опинився в саду, побачив в тому присілку, звідки прийшов, як спалахнула ракета. Незабаром ще одна, знявшись високо, згасла. І майже в цю ж таки мить там, у присілку, задзявкали собаки. Вони не стихали, а луна котилася на все село. «Мій маршрут змінюється» – подумав, і тут же його пройняла, як блискавка, думка: легковажно було заходити в село одному, потрібні ще хоча б два вояки… Провідник перед виходом спитав:

– Йдеш один?

– Зв’язкова повідомила, що облавників немає.

– Звечора немає. Але невідомо, як буде вночі…

 

Ярема мовчав. Він явно вагався: брати з собою вояків… Зона невідомого, непередбаченого. Навіщо і їм туди? Він… мусить… Невідомо, коли ще доведеться зустрітись… Адже він на полі бою. Як і весь загін.

 

Ця ситуація, розмова з провідником, вагання Яреми – все миттю пронеслося в його свідомості, а відтак наступило напруження, знайоме йому відчуття, що його порівнював з натягнутим луком, який в будь-яку мить спрямує стрілу в ціль.

 

Ярема справді весь перетворився в слух і в натягнуту тятиву, готову в будь-яку мить поразити противника.

 

В цю мить на присілку вчинилася стрілянина. «Загін вступив у бій!» замалим не вигукнув Ярема. Але почув за плечима шурхіт і, раптом обернувшись, побачив бушлатника, який підняв високо автомата, як ломаку, намірився вдарити прикладом по його голові. Ярема швидко вихопив кинджал і, як постріл, метнув його в бік нападника. Кинджал врізався у відкриту горлянку. Той, не опускаючи рук з автоматом, повалився на землю з глухим стуком, як наповнений непотребом лантух. 

 

На присілку стрілянина не припинялася, до Яреми донеслися глухі вибухи гранат. Відлуння бою вселило Яремі надію, що він таки вискочить із села. Але стан несамовитого напруження і готовності дати відсіч не покидав його. Ще не вибрався з батьківського саду. Виходить, за ним стежили або пантрували за садибою, сподіваючись тут його зловити…

 

Ярема не мав часу на роздуми, бо знову донісся до нього шурхіт, на що миттю, як в’юн, розвернувся і знову кинув ножа в бушлатника, який цілився в нього з калашника. На уламок секунди Ярема випередив постріл, і нападник повалився на ознак. І тут же сам до себе півшепотом Ярема сказав: «Ще має бути третій!» Він присів, сховавшись у розрослих кущах порічок, і пильно, аж до болю очей, вдивлявся навколо. Він таки побачив третього. Той підійшов неподалік кущів, зупинився спиною до нього і півголосом матюкався. Ярема зрозумів: йому заклинило автомат! Він раптово вискочив з кущів, так що той навіть не встиг оглянутись, і, піднявши свій автомат, вперіщив прикладом по голові облавника, який повалився на землю, розкинувши руки. Ярема проткнув його груди багнетом, забрав автомат, три гранати, причеплені до пояса, чотири обойми з патронами. – «Запасся в цілий арсенал на наші душі», – прошепотів.

 

Ярема вискочив з саду і швидкими кроками попрямував до річки, на обох берегах зарослої вербами. Ховаючись між вербами, він пройшов до кладки, уважно роздивляючись, чи нема засідки, і перейшов річку. Звідси до ліса, як кажуть, рукою подати. Опинившись на узліссі, він поспішив зайти в лісову гущавину. І лише там присів на мураву, скинув шапку, витер піт з чола. І вголос промовив: «Не моя – чужі матері будуть плакати з розпачі за загиблими своїми синами, моїми окупантами…»

 

Вранці батько зайшов у сад і скам’янів від побаченого. Він уважно оглянув сад, полегшено зітхнувши, але тривога його не покидала, гризла душу і серце. Закопати побитих так глибоко і скрито, аби повік не знайшли. І таким чином уберегтися від напастей окупанта. 

 

Скільки не товклися по садибі емґебешники, нічого не знайшли.

 

20 вересня 2017.