Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.
О, знаю сам, що я жорстокий, але другим не можу буть; сніжних хуртеч летять потопи, вогні прокляттями встають.
І що там орди Джінгісхана, що дикий гул страшних татар? Ще в тяжчих скована кайданах лежить Вона в нестямі кар.
Від скату вся аж почорніла, лукавим ґвалтом хижака, ярить порванням Її тіло безсиллям в змучених руках.
Я син її. Вона м'ні Мати: і як же бунтом не повстать на стогін, крик Її, на захист, над Нею кров'ю не страждать!?
І як інакшим бути можна, сьогодні, в цей шалений час, коли метуть сніжні пороші і вітру вирить темний сказ?!!
Ні, ні! Не стишу местних кроків і не заллюсь сльозами я!.. О степова моя жорстокість, О гайдамацька кров моя!
А там – ширшають крила пожежі, ніч ще й досі навколо лежить, копитами розбите безмежжя переповненим болем кричить.
А з-за вікон затишної хати Тебе страшить метілі розгін, Ти готова тремтіти і плакать, на все кидать безсилий проклін.
Я ж люблю ці холодні метілі, славлю ці невмолимі вітри, бо одні в нас привабливі цілі, одна впертість в нас грізної гри.
Увесь час я іду в хуртовинах, та не Ти в моїх буйних очах, а роздолля лунке Батьківщини, а розп'яття її на хрестах!
Чи ж в такому палкому захватті в цей страшний, у цей буряний час пам'ятать про дівчину, про матір, про все те, чим давно вже погас?
Ні, вперед йти, в шаліючі січі, там також насолода і п'янь! Переможем – тоді лише стрічі, і жадоба, і трепіт кохань.
Де я є? На сніжнім ріднім полі! Не стомивсь, не схолов я, не зблід бо зогрів мене порив до волі, радість наших слідів і побід!
Чи прийду я? Сьогодні не можу, ну, а завтра не знаю і сам, може, десь в снігових тих порошах попрощаюсь навіки з життям.
Аж здригнеш Ти! Та я не жалію – вільно вибрав собі я цю путь! Хай умру – далі вітри повіють, мого сліду, однак, не зітруть!
Це ж не просто сніги, гурагани – непокірних це снаг боротьба!.. пролітає, шумить, барабанить неповторна велика доба!
Я люблю її гул, хуртовини, дням назустріч спішуся бігом. В моїм серці судьба Батьківщини, а не Ти в саду мрій над вікном.
Після маршу заснув. Хтось гукнув: «Уставай!..» Я зірвався й вхопився за зброю – навкруги чую крик, у риданнях – одчай, чую всю невблаганність розбою.
Спав – і снилась степів голуба тишина. Раптом гук – орожевлені хмари, бачу: люди тікають в страху із села... Хто це? Половці, готи, татари?!!
Хто приніс цій землі чорний трепіт життя, яке ймення сумній цій руїні? І згадалась вся дійсність проклятого Дня, увесь морок страждань України!
Це ж Її знов червоним азійським конем правнук Батия з реготом топче і побіду свою торжествує вогнем, встлавши трупами нашими площі.
І гукнув тоді я усім гнівом крові: «Прокидайтесь! Вперед! До розплати!» Спішимо так уперто крізь бурі і сніг боронити солом'яні хати!
Хочу карою Ґонти проміряти степ, хочу гнівом Богдановим дихать, за наругу козацької волі й костей, за всі кривди, розбої і лиха.
Хочу дзвоном тривожним гукнути: «Повстань Чи не досить із Тебе полону? Тільки власним зусиллям зірвеш кайдан і спасешся від чорного скону.
Подивися, Ти вся в закипілій крові, як старчиця, стоїш у лахмітті! Вслухайсь – всюди куються шаблі і мечі І регочеться пристрастю вітер!
Новим гуркотом гроз підведуться світи, встань і Ти, щоб вже більше ніколи в катуванні не корчились буйні степи, не тужили щоб згустками болю!
Встань, Вкраїно! Навіки усім і за все віддай помсти страхаючі дані, ще раз усміхом Ґонти проміряй свій степ оповийсь торжествами Богдана!
Як сьогодні, рік тому на білих снігах наші лави закляттям струнили, тихо зорі горіли в дзвінких небесах, тихо вітри чуби нам пестили.
Ми клялись Україні! Нас триста клялось не словами, а буйністю крови. Святом наших хвилин небо сине впилось, звели обрії в далечі брови.
Присягли, розійшлися, і кожний в борні непохитній дні дзвінко розтратив, лиш пісні уставали услід голосні, повставали легенди крилаті!
І вже знову сьогодні вітри і сніги, ми й тепер ще в нестриманім марші, не лякають нас хмари грізні довкруги, не стомилися ноги ще наші.
Йду крізь хуги в пробої залізних рядів, в буйній в'яві горять рідні стяги, відчуваю й тепер у душі, у крові палку святість своєї присяги. |
Рубрики > Поетична сторінка >