Батьківщина (автор: Гетьманець Петро)

опубліковано 14 груд. 2012 р., 12:07 Степан Гринчишин

Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.

 

О, знаю сам, що я жорстокий,

але другим не можу буть;

сніжних хуртеч летять потопи,

вогні прокляттями встають.

 

І що там орди Джінгісхана,

що дикий гул страшних татар?

Ще в тяжчих скована кайданах

лежить Вона в нестямі кар.

 

Від скату вся аж почорніла,

лукавим ґвалтом хижака,

ярить порванням Її тіло

безсиллям в змучених руках.

 

Я син її. Вона м'ні Мати:

і як же бунтом не повстать

на стогін, крик Її, на захист,

над Нею кров'ю не страждать!?

 

І як інакшим бути можна,

сьогодні, в цей шалений час,

коли метуть сніжні пороші

і вітру вирить темний сказ?!!

 

Ні, ні! Не стишу местних кроків

і не заллюсь сльозами я!..

О степова моя жорстокість,

О гайдамацька кров моя!

 

А там – ширшають крила пожежі,

ніч ще й досі навколо лежить,

копитами розбите безмежжя

переповненим болем кричить.

 

А з-за вікон затишної хати

Тебе страшить метілі розгін,

Ти готова тремтіти і плакать,

на все кидать безсилий проклін.

 

Я ж люблю ці холодні метілі,

славлю ці невмолимі вітри,

бо одні в нас привабливі цілі,

одна впертість в нас грізної гри.

 

Увесь час я іду в хуртовинах,

та не Ти в моїх буйних очах,

а роздолля лунке Батьківщини,

а розп'яття її на хрестах!

 

Чи ж в такому палкому захватті

в цей страшний, у цей буряний час

пам'ятать про дівчину, про матір,

про все те, чим давно вже погас?

 

Ні, вперед йти, в шаліючі січі,

там також насолода і п'янь!

Переможем – тоді лише стрічі,

і жадоба, і трепіт кохань.

 

Де я є? На сніжнім ріднім полі!

Не стомивсь, не схолов я, не зблід

бо зогрів мене порив до волі,

радість наших слідів і побід!

 

Чи прийду я? Сьогодні не можу,

ну, а завтра не знаю і сам,

може, десь в снігових тих порошах

попрощаюсь навіки з життям.

 

Аж здригнеш Ти! Та я не жалію –

вільно вибрав собі я цю путь!

Хай умру – далі вітри повіють,

мого сліду, однак, не зітруть!

 

Це ж не просто сніги, гурагани –

непокірних це снаг боротьба!..

пролітає, шумить, барабанить

неповторна велика доба!

 

Я люблю її гул, хуртовини,

дням назустріч спішуся бігом.

В моїм серці судьба Батьківщини,

а не Ти в саду мрій над вікном.

 

*     *     *

Після маршу заснув. Хтось гукнув: «Уставай!..»

Я зірвався й вхопився за зброю –

навкруги чую крик, у риданнях – одчай,

чую всю невблаганність розбою.

 

Спав – і снилась степів голуба тишина.

Раптом гук – орожевлені хмари,

бачу: люди тікають в страху із села...

Хто це? Половці, готи, татари?!!

 

Хто приніс цій землі чорний трепіт життя,

яке ймення сумній цій руїні?

І згадалась вся дійсність проклятого Дня,

увесь морок страждань України!

 

Це ж Її знов червоним азійським конем

правнук Батия з реготом топче

і побіду свою торжествує вогнем,

встлавши трупами нашими площі.

 

І гукнув тоді я усім гнівом крові:

«Прокидайтесь! Вперед! До розплати!»

Спішимо так уперто крізь бурі і сніг

боронити солом'яні хати!

 

*     *     *

Хочу карою Ґонти проміряти степ,

хочу гнівом Богдановим дихать,

за наругу козацької волі й костей,

за всі кривди, розбої і лиха.

 

Хочу дзвоном тривожним гукнути: «Повстань

Чи не досить із Тебе полону?

Тільки власним зусиллям зірвеш кайдан

і спасешся від чорного скону.

 

Подивися, Ти вся в закипілій крові,

як старчиця, стоїш у лахмітті!

Вслухайсь – всюди куються шаблі і мечі

І регочеться пристрастю вітер!

 

Новим гуркотом гроз підведуться світи,

встань і Ти, щоб вже більше ніколи

в катуванні не корчились буйні степи,

не тужили щоб згустками болю!

 

Встань, Вкраїно! Навіки усім і за все

віддай помсти страхаючі дані,

ще раз усміхом Ґонти проміряй свій степ

оповийсь торжествами Богдана!

 

*     *     *

Як сьогодні, рік тому на білих снігах

наші лави закляттям струнили,

тихо зорі горіли в дзвінких небесах,

тихо вітри чуби нам пестили.

 

Ми клялись Україні! Нас триста клялось

не словами, а буйністю крови.

Святом наших хвилин небо сине впилось,

звели обрії в далечі брови.

 

Присягли, розійшлися, і кожний в борні

непохитній дні дзвінко розтратив,

лиш пісні уставали услід голосні,

повставали легенди крилаті!

 

І вже знову сьогодні вітри і сніги,

ми й тепер ще в нестриманім марші,

не лякають нас хмари грізні довкруги,

не стомилися ноги ще наші.

 

Йду крізь хуги в пробої залізних рядів,

в буйній в'яві горять рідні стяги,

відчуваю й тепер у душі, у крові

палку святість своєї присяги.