«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис, число 7, 2010-2011. стор. 80.
Автобіографічне Три місяці предовгих фронт стояв. Нам довелось в коморі ночувати, Бо фронтовий шпиталь тоді зайняв Усе обійстя наше й нашу хату.
Був «главврачем» грузин чи вірменин. В трусах виходив на зарядку зранку. І ніжилась ще декілька годин У ліжку маминім його коханка.
Поранених тоді в них не було. Як фронт посуне – аж тоді чекали. На диво мирно в них життя текло. Колишні пацієнти вартували.
Ми звикли до усіх тих вартових. А через місяць уночі неждано Мені довірився один із них, – Філолог із Баку, азербайджанець.
По-українськи він заговорив. Хоч, правда, ще не дуже досконало. І вогник у очах його горів. Мені спочатку трохи лячно стало.
«В УПА я на Волині воював. – Нас, полонених, там було багато». Заскочений зненацька, я гадав, Що він зі Смершу, певно, провокатор.
То ж хвилювався. І мовчав тому. А серце билося, неначе занедужав. Той стан мій зрозумілий був йому, Тому сказав: «Не бійся, юний друже».
Із німцями в боях бував не раз. І двох карателів застрілив власноручно. В совєтську армію іти дістав наказ. Я не питав чому – було незручно.
Щодня я слухав розповідь його З гарячим серцем, запалом юначим. Він був в захопленні від усього того, Що на Волині пережив і бачив.
Як рушив фронт, згорнувся і шпиталь. Та довго ще, як прокидався вранці, Стискали юне серце біль і жаль, Що
не дослухав ще азербайджанця. |
Рубрики > Поетична сторінка >