Рубрики‎ > ‎

Поетична сторінка

Білий Ангел. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 3 бер. 2018 р., 04:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 бер. 2018 р., 04:35 ]

Повість

 

Кілька слів від автора цих записів

Не вмію пояснити, бо не знаю, як це зробити, коли почалася ця дивна історія. Одного дня я зустрівся з ним. Причин такої зустрічі не називаю, бо не знаю їх. Так само незрозуміло мені, випадкова чи закономірна ця зустріч. Можна безконечно роздумувати про всі за і проти моєї зустрічі, але факт залишається фактом, який існує та існуватиме незалежно від того, як розвиватиметься сюжет цієї дивної повісті. Мабуть, і сюжет незалежний від мене, і все стається так, як у добре продуманому романі. Уявляю, як великі теоретики, посміхаючись, будуть злословити з приводу цієї ситуації, висуватимуть розмаїті здогади, і, напевно, перепаде авторові на горіхи за його начебто непослідовність, більше того – за спроби утаємничити речі, які відбуваються з людиною, про які вона сама не має уявлення, що насправді відбувається. Тому автор має намір, не розтікаючись мислію по древу, якомога стисліше описати дійство, свідком якого та й учасником став, незалежно від своєї волі чи намірів. Тим більше, автор не ставить своєю метою переконувати читача в достовірності описаних тут подій. Адже кожний читач має голову на плечах і нехай сам розмірковує про се чи те, незалежно від автора.

 

1.                  Знайомство як початок сюжету, котрий невідомо, чим і як закінчиться

Я знайшовся у не знайомій мені місцині – се на передмісті, куди мене занесло в пошуках майстра-будівельника, не так будівельника, як декоратора, вкрай потрібного, щоб завершити ремонт міського помешкання в центрі великого мегаполісу, щоправда, приємного, бо поруч знаходиться досить просторий стародавній парк, а дерева – не скажу, що заглядали прямо в кімнати, але творили живу зелену картину і, звісно, під час спеки несли приємну охолоду.

 

Подався я на передмістя, бо мій колега по роботі дав адресу, але телефоном я не зумів зв’язатися, тому й розраховував на громадський транспорт і власні ноги. Тут, на передмісті, вразила мене тиша, не було міського гамору, я навіть подумав, що люди живуть замалим не в раю. Але незабаром цю думку відніс у небуття, бо почався напористий вітер. Я глянув угору – вітрисько крутив хмарами, як веретеном, чекай ляда хвилі дощу або зливи з градом, бо хмари щораз чорніші, і ніде заховатися від поривів вітриська. Навколо розглядався розгублено, де заховатися від бурі, яка наближалася. У будь-який двір не насмілювався зайти, де, можливо, знайшов би захисток. Адже світ не без добрих людей. Раптом я побачив неподалік високого росту незнайомця, який прямував до мене.

 

Ми привіталися християнським звичаєм. Я не встиг ще щось в таких випадках сказати, коли незнайомець, глянувши на мене глибокими синіми очима, мовив:

– Наближається гроза, найкраще почекати, коли промине.

– Справді, але я тут не маю знайомих, та й незручно …

 

Незнайомець мене перебив:

– Перепрошую. Не треба нікуди проситися. Постійте біля мене.

 

Його пропозиція мене дуже здивувала, бо вже починався дощ, і було видно, що вмить він перетвориться на зливу.

 

Він знову сказав:

– Підійдіть до мене ближче.

 

Мені нічого не залишалося, бо вже полило, як з відра. Я ступив пару кроків до нього і отетерів: біля нього не було дощу, навіть пориви вітру десь проносилися мимо! Я глянув на нього із величезним здивуванням – адже я опинився ніби під добротним дахом.

 

Він глядів на мене своїми блакитними очима, і в них світився лагідний усміх.

 

Мене ніби замурувало. Я не міг проронити ні слова, а настирлива думка рвалася вияснити, що відбувається в цю мить. Ми стояли на відкритому просторі, і ні одна крапля нас не зачепила!

 

Мимоволі я вголос мало не вигукнув, але, стримавшись, тихо мовив:

– Зі мною ще зроду такого не бувало.

– Се правда, – тихо мовив незнайомець і знову проникливо глянув на мене.

– Я мав би здогадатися раніше… але… але… – і я зам’явся, бо не мав відваги висловити вголос свій здогад. – Хто ви? Хто ви? Ні, ні, не кажіть, мабуть, знаю. Ви… Ангел…

– Так, Білий.

 

Мені важко розповісти, що я відчував у цю мить, та й слів мені не вистачало, бо сум`яття в моїй душі не давало можливості логічно мислити і передавати свої відчуття.

– Те, що я зараз переживаю, може, вперше за всю історію людства. 

– Та ні, – заперечив. – Бувало й раніше…

– О, справді. Я розгубився, чому так стається…

 

Він мовчав і глядів на мене, усміхаючись…

 

Трохи оговтавшись, я кажу:

– Люди малюють… з крилами…

– Вони є, але ви не бачите.

 

І на ці слова я знову отетерів: тобто не все мені відкривається.

– Підійдіть ближче, проведіть рукою в мене за плечима.

 

Я так і зробив, і моя рука торкнулася предмета, який ворушився. Це крила!

 

Знову я онімів від здивування… Суцільна загадка, яка, напевно, так і не буде розгадана! Чому це стається зі мною?

 

Раптом я почув:

– Заспокойтеся. Не хвилюйтеся. Все добре. Так має бути. – Він дивився на мене лагідними, добрими очима, мені здавалося, що тихий усміх не сходив з його обличчя.

 

Нарешті він сказав:

– Скоро дощ закінчиться. Ви добирайтеся додому. Декоратора немає в себе дома. Потелефонуйте йому увечері.

 

Від цих слів я знову ніби поражений громом: звідкіль йому відомо, чого я тут, на передмісті? Виявляється, все відомо. Навіть мої думки і прагнення!

 

Я знову побачив на його відкритому шляхетному обличчі лагідну усмішку.

– Я відходжу, але ми ще побачимось… – з цими словами він відступив від мене на пару кроків і ніби розчинився в повітрі – я його вже не бачив.

 

Мені потрібно було чимало зусиль, аби сяко-тако прийти до себе. Суцільна загадка, не певен, чи буде вона розгадана до кінця днів моїх. Що стається зі мною? Що буде далі? Чи варто мені ще комусь відкритися і сказати про свою пригоду? Як зреагують мої знайомі, коли б їм розповів, що коїться зі мною?

 

Сотні, тисячі питань нуртували в мені. На більшість я не мав відповіді. І все ж, заради мого спокою, внутрішньої рівноваги, перспективи на майбутнє мого життя я мав би знайти для себе пояснення. Нехай приблизне, не до кінця продумане, але воно мусить з’явитися перед мною, як жива плоть, яка тільки що знаходилася, вела зі мною бесіду і раптово щезла, ніби розвіялася в повітрі… Але… пообіцяла ще зустрітися…

 

Відходячи додому, я ніс у собі вантаж не вирішених проблем. І все ж, я не був певен, що вони, ці «важкі питання», відкриються мені і довірливо щось таким осінять мене в тому, що здаватиметься мені майбутній час, у котрому житиму, наближенням до раю…

 

Звісно, се були фантазії, які мали б мене повернути в реальний світ із реальними людьми. Але те, що сталося, для мене є найбільша реальність.

 

2. Очікування нової зустрічі. Непередбачені ускладнення з невідомим закінченням

Увечері мені таки вдалося зв’язатися телефоном з декоратором виявляється, він був дома. Ми домовилися, що він огляне помешкання і порадить, як його декорувати.

 

Але всі ті буденні справи для мене виявилися байдужим, бо мене не залишали питання зустрічі, про що нікому з домашніх я не розповів. Але тягар цієї таємниці важко носити. Хоча б хто-небудь порадив мені, потішив, мені стало б легше. Я справді був переконаний , що звільнившись з таємниці, мені стане легше… Але насправді це була ілюзія, бо що і хто міг мені порадити в таких незвичайних обставинах? Скоріше покрутили б біля лоба пальцем, натякаючи, що в мене «не всі дома», що мені треба лікуватися, бо все є вигадка, фантазія хворої голови!

 

Я суджу по собі: коли б хтось до мене звернувся за порадою з приводу такого, як мій випадок, я направду покрутив би пальцем біля лоба і порадив би лікуватися…

 

Звісно, це могло статися лише до моєї пригоди. Але нині я мудріший. Отже, в нікого не шукай поради, до нікого не звертайся і нікому, абсолютно нікому не розказуй своєї історії, бо ще, чого доброго, заженуть тебе в психушку, звісно, з добрими намірами…

 

Ото ж залишаюся сам на сам із своїми проблемами. Людина від природи своєї загалом самотня, і тому вона завжди шукає іншу людину, перед якою може розкритися до кінця. Не кажу про кохання. Наразі я не «захворів» любов’ю і тому я один самітник на весь світ. Але тепер не самітник, бо зустрічатимусь з Білим Ангелом. Щоправда, я не гадаю, що ці зустрічі будуть часто, але вони будуть, бо так сказав він, той, якого я спочатку сприймав як незнайомця.

 

І раптом мене осінило: раз Ангел обіцяв зустрітися, то, виходить, я самостійно, тобто своїми думками й вчинками, роблю так, щоб він зустрівся. Для чого? Щоб мене поставити на «путь істини»? Творити добро, тобто боротися зі злом? Чи, може, не так поводжуся, як слід, і Ангел буде мене «консультувати». Агій, свою проблему я перевів у примітивну площину: мовляв, потрібен мені «консультант» в житейських справах, коли, може, йдеться про зовсім інше! Про що саме?

 

І тут я замислився. Чи не йдеться не лише і не стільки про мене, а про щось більше? Не знаю! Можна і треба поміркувати.

 

Може, слід мені змінитися? І що змінювати, а що залишити без змін?

 

І все ж, я не певен, що йдеться про мою досконалість, яка дійде такого рівня, хоч присуджуй тобі Нобелівську премію! Знову мої фантазії заводять мене в дебри.

 

Чоловіче, це марна трата часу на роздибенди, що добре – що погане, як боротися зі злом і як перемагати в добрі добром? Се дорога в нікуди! Залиш ті велемудрі розумування і берися за діло. Не згортай рук і хапай живе діло!

 

З цією думкою я вийшов з дому, і читач бачить, що в мене не було ні найменших намірів чинити те, що перечило б моїм намірам та переконанням.

 

На тротуарі було людно, кудись люди поспішали, як і я, бо так заведене наше життя, що треба поспішати… Я не глядів під ноги, наші тротуари ще далекі від досконалості, а назустріч ішов великий незнайомець. Він був високий, мені здалося, що він саме мене бачив серед поспішних людей. Десь майже минаючи його, я раптом упав на тротуар, не пам’ятаючи, чи незнайомець мене підштовхнув, чи винна тротуарна плитка. Направду нічого не пам’ятаю. Але мені врізався вираз обличчя незнайомця, коли він подав руку, щоб мене підняти, при чому глядячи на мене, сказав: «Обережно, бо легко руку чи ногу зламати». Його очі були чорні, як глупа осіння ніч, а зі складу уст і всього обличчя виходила не то лисяча хитрість, не то облесливість.

 

Миттю побачене мене дуже насторожило, бо мимоволі спливло в пам’яті: несподівані зустрічі не завжди є з Білими Ангелами... Я вперто не хотів докопуватися до нової загадки, хто той, що подав мені руку. Звісно, я подякував і, коли обтріпував штани від пішохідної куряви, схиливши вниз голову, відчув, що незнайомець ніби вичікує, переступає з ноги на ногу в чорних блискучих штиблетах. Нарешті я з полегшенням зітхнув, коли штиблети неохоче віддалялися від мене.

 

Від цього випадку в душі в мене з’явилася неспокійна каламуть: яка ще біда пристає до мене? Що вона хоче? Я здогадуюсь, що се таке! Немислимо, щоб не з’явилася противага Білому Ангелові. Я більш, ніж переконаний, що цього типа ще зустріну. Я не знаю, як розвиватиметься сюжет дивної повісті – адже все залежить від подій, які мене чекають, а не особисто від мене. Тут закон інший: творить оповідь інша сила, а я, як автор, лише записую, аби не загубилася у цьому велетенському світі, що його звуть літературою. А втім, це не має значення для читача (якщо він буде) та й для мене, бо не я вершу зустрічами і прощаннями, се не моя домена.

 

Здається, як у воду дивився. Бо минуло не більше тижня, коли я знову зустрів цього облесливого незнайомця. І для чого він з’являється мені? Звісно, я не питатиму, бо й так зрозуміло, що воно від мене хоче. Очевидно, вплутати в дурні справи, та ще й нести в серці вдячність за те, як «гарно все склалося». Так чи не так усе відбудеться, не можу ні заперечити, ні ствердити. Діє один невмолимий закон, що його звати беззаконня. Я незабаром переконався.

 

Знову ж на місці велелюднім відбувається дійство, а творець його, поза всяким сумнівом, Князь Тьми. На тротуарі б’ються двоє, двоє приглядаються до бійки, і в залежності від того, чия візьме, включаться і ті двоє. Навколо збираються зіваки, я пробираюся крізь гущу і викрикую «Припиніть! Викличу поліцію!!» На викрик не вгавають. В обох зблиснули ножі, це вже непереливки! Я набираю номер поліції і чую у відповідь, після того, коли спитали вулицю: «Зараз будемо!»

 

«Зараз» тривало понад двадцять хвилин. Наслідок плачевний: на тротуарі лежав молодик, і з боку грудей текла цівка крові на плитки тротуару, бандити розбіглися, ще по дорозі побили кілька зівак. Все відбулося вмить, тільки я закінчив на мобільному розмову. Але натовп не розходилася.

 

Коли приїхала поліція і швидка допомога, в першу чергу спитали, хто телефонував. Звісно, я зголосився. Мені поліцай сказав: «Не відходьте, ви свідок». Таких свідків було більше. Над’їхав великий фургон, і нас загнали в нього й повезли в дільницю.

 

Я не придивлявся до свідків – було не до того, бо злився на себе, що «з дурного розуму» влип в історію. Виходить, я був прибічник «обережних» з думкою «моя хата скраю».

 

Нарешті я підняв голову і глядів на свідків. Моєму здивуванню не було меж: серед свідків я побачив знайомця з хитро-облесним обличчям! Для чого він тут? Знайшовся серед зівак? До того я його не помітив!

 

Я сидів на лаві віддалік від нього і не намагався дивитися в його бік. Він мені не потрібний. Взагалі невідомо, як розіграється вся ця дурна історія… А мені якнайшвидше звідсіля вийти.

 

Тим часом я залежав від не передбачуваних обставин. Є ще й Той, невідомо, як він поведеться…

 

Коли почали слухати свідків, малювати портрети із слів свідків, пройшло чимало часу.

 

Дійшла черга до мене. Прізвище ім’я, по батькові, місце роботи – формальні питання. Подібність портрета до учасників убивства – виявляється, жертва по дорозі в лікарню померла. Удар ножа зачепив життєво важливі органи.

 

Нарешті, ключове питання:

– Ви особисто знайомі з нападниками?

– Ні, вперше бачу. – По виразу обличчя слідчого бачу, що він вкрай незадоволений відповіддю. Чую друге питання-попередження.

– Попереджую, що свідомо неправдиві свідчення тягнуть кримінальну відповідальність.

– Я настоюю на своєму: уперше бачу бандитів.

 

Нарешті, слідчий не витримує:

– Неправда! Ми маємо попереднє свідчення про ваше знайомство з призвідцями вбивства.

 

Я настоюю на своєму. До мене нарешті доходить, хто свідчив проти мене. Тому кажу:

– Свідчення одного з присутніх тут громадян (я його впізнав) є звичайнісіньким наклепом, аби мене тут затримати.

– Кого ви маєте на увазі?

– Я не знаю його прізвища, але можу описати зовнішність.

– Добре. Опишіть його.

 

Я це зробив з великим задоволенням. Мабуть, жила в мені жилка помсти.

 

Портретист намалював, згідно мого опису, незнайомця. Я звернув увагу портретиста на склад уст і характерний вираз обличчя. Виявляється, свідок не мав при собі документів, що вказували б на його ідентичність та адресу, яку записали з його слів.

 

Негайно поїхала поліція на вказану адресу і незабаром повернулася з нічим – жильці за цією адресою засвідчили, що ніколи ця особа тут не проживала, і портрет вони бачать уперше!

 

На цьому мала б закінчитися ця історія. Проте слідчий заявив, що він наданим йому правом кримінального кодексу держави може тримати мене в СІЗО відповідний час.

– Тобто я арештований?

– Ні, ви під слідством.

– Але ж я не вчинив нічого протизаконного!

– Ви приховали знайомство з бандитами.

– Це наклеп! Тим більше ви не знайшли лже-свідка. Прошу особистої явки з ним! Якщо цього не можете виконати, вимагаю адвоката.

– Свідка шукатимемо. Адвоката, будь ласка.

 

З’явився адвокат. Йому представлено мою «справу», подані мої свідчення.

 

Після ознайомлення з документами адвокат заявив, що немає ніяких підстав мене утримувати в СІЗО.

 

Слідчий змушений був мене звільнити, але вимагав особистої розписки про невиїзд із міста і про щоденну явку в поліційне відділення як свідчення про мою присутність у мегаполісі.

 

Відносна свобода мене сковувала. Я злився на себе, але насправді все своє обурення слід було спрямовувати на незнайомця з брехливо-облесним обличчям.

 

Поступово я, нарешті, зрозумів, що лжесвідок є представник чорних сил. Цієї інформації, звичайно, не подам слідчому, бо після такого твердження він мене відправить у психушку.

 

Створилось закляте коло, яке розірвати можу лише я, і тільки слід продумати, як це зробити. Наразі перед мною постало невідоме, що до нього прислужилася чорна сила, нехай вона пропаде пропадом! Та скільки б я не посилав громів на його адресу, нічогісінько не зміниться, якщо власними зусиллями я не поконаю чорного зла, що причепилось мене, гірше реп’яха кожуха…

 

І скільки б я не придумував різних варіантів, як подолати чорну силу, я опинявся, як перед розбитим коритом, не просунувся вперед ні на крок. Проблема, як залізобетонна стіна, стояла перед мною і хизувала своєю сірістю і потужністю – спробуй, мовляв, розбити… «Головою муру не проб’єш!» – говорили наші предки. І мали рацію. Іноді вони вдавалися до чарів, до всяких чаклунів чи навіть відьом. Але мені, представникові ХХІ століття, не випадало впадати в таку неймовірну крайність. Наука, ум, сила волі, знання і все, чим осінений мозок сучасної людини, має служити їй, допомагати вистояти і… перемагати. Так, власне, йдеться про перемогу.

 

Для перемоги ставлю кілька  варіантів.

 

Варіант перший.     

Під час першої-ліпшої зустрічі з цим типом діяти, як з запеклим ворогом. Заздалегідь приготувати бомбу потужної вибухової сили, що в момент вибуху все навколо розтрощить дощенту. Може, і від Того не залишиться  сухого місця.

 

Знаю, вбити його фактично неможливо. Бо він, як не дивно, вічний. Але, може, настільки налякається, що на певен час щезне з нашого життя.

 

Варіант другий.

Приготувати залізну клітку із сильних прутів із металу. Їх неможливо зігнути, бо це справжнісінька сталь. Крім того, гнучку сітку виготовити із конопле подібного шнурка на дротяній основі і в несподіваний для Того момент зловити його в сітку і втиснути в металеву клітку. Закрити її на потужні колодки і перевезти в правління поліції.

 

Варіант третій.    

Зустрівшись із Тим, най ся преч мовить, знаком хреста протиставитись йому і наказати назавжди щезнути з нашого життя.

 

У таких випадках чорне зло звіється в кублище торнадо і чорною трубою з неймовірною швидкість злетить у глибини космосу, назавжди щезнувши.

 

Або у формі жахливої, сліпучої блискавки і потужного грому вріжеться в земну твердь і в цьому ударі розколе землю і назавжди щезне в пекельному підземеллі.

 

Нарешті, ще одна форма зникнення зла, що розпадеться, як від вибуху атомної бомби, і рознесеться в безмежжі всесвітньому, коли вже зібратися докупи неможливо, бо рознесуть вітровії і закрутять, як млинове коло в час весняних повеней.

 

На якийсь час (але не навічно) чорне зло щезне з планети, поки люди самі не почнуть псуватися, потоптавши закон і право і тим самим відродивши нове зло у старій оправі.

 

Кмітливий читач побачить, що пропоновані варіанти не є авторські, а запозичені з відповідної спеціальної і дуже серйозної літератури. Окрім того, також зрозуміє, що розділ не закінчений в повному сенсі цього слова, бо герой, що виступає від імені першої особи, перебуває під наглядом поліції, і цей момент ще не визначився, яким чином він мав би завершитись.

 

Отже, побажати читачеві терпіння дочитати повість до завершення і отримати всіляку інформацію. Про естетику тут годі мовити, оскільки ця естетика схована у слові. А слово само за себе промовляє, вже незалежно від того, хто і як його клав на папір.

 

3.      Спроба знищення

Перша спроба.

Кожен день я шукав нагоди зустрітися з Тим хитро-облесливим, аби – не роблю з цього секретів – сповна розквітатись за брехню і подавання завідома неправдивої інформації щодо моєї особи і останніх подій, свідком яких я мимоволі став, наразившись на ряд неприємностей.

 

Варіанти знищення можуть стати метою всього життя, націленого творити добро. Мабуть, читач зрозуміє, що такі особистості йдуть на все, не задумуються над власним життям, що, внаслідок їхньої діяльності, ставлять себе в небезпеку знищення з боку опонентів.

 

Але все це не зупинило шукати способи реалізації задуманого. Ще зі студентських років у мене зберігалися зв’язки з моїми тодішніми товаришами. Зараз мені дуже потрібен хімік, який , ще під час навчання влаштовував вибухові речі. Він був майстер на вся руки. Сподіюся його знайти. Почав розпитувати серед знайомих, знайомі – серед своїх знайомих. Словом, пошук пішов, як великі кола по воді.

 

Цей принцип виявився надзвичайно вдалий, бо незабаром я зустрів товариша, який надзвичайно зрадів, радий був мені якнайкраще допомагати. Я свідомо, з метою конспіраційною, не називаю прізвища товариша, та й імення його теж не назву справжнім. Хай зветься Орест. Що не кажіть, але справа, за яку я взявся, може несправедливо оцінюватись як тероризм: адже будуть вибухи, небезпечні для всього живого, і цього достатньо, аби мене запакувати в буцегарню…

 

Коли я розповів Орестові мету своїх дій, в яких він мав би мені допомогти, в нього очі аж заіскрилися, бо ми здавна були однодумці. Він лише вигукнув: «Нарешті!». Це означало, шо нарешті настав час розплати.

 

Орест був спеціалістом першого класу! Зараз він працював у науково-дослідному інституті відповідного профілю, якраз потрібного мені. Ми домовилися, що він виготовить бомбочку великої потужності, але засяг її дії мав би бути невеликим, якихось 50 метрів. Це викликано безпекою найближчого оточення. Дійство має відбутися в нелюдному місці. Для мегаполіса, в якому ми живемо, така місцина є складною проблемою, оскільки населення буквально обкладає невеликі сквери так, як бджоли накривають воскові рамки вулика. Інша річ із парками, де, на моє щастя, є просторі вільні місця. Саме туди слід би якимось чином заманити того хитро-облесливого.

 

Як мені здається, мав би діяти в такому випадку принцип несподіванки. Наприклад, він, той хитро-облесливий, мене бачить здаля, а я роблю вигляд, що нічого не помічаю і простую свої кроки в безлюдне місце. Як він може здогадатися, навіщо я туди прямую? Навіть якщо він володіє здатністю, що її я бачив у Білого Ангела, – передбаченням на основі знання, то, виявляється, мені буде дуже важко затягнути його в пастку.

 

Всі ці сумніви виникли в мене вже тоді, коли в кишені я носив бомбочку, намагаючись зустрітися з хитро-облеслевим і «нагородити» його потужним вибухом.

 

В один момент я отетерів, бо побачив його у товпі на одній з велелюдних вулиць мегаполіса. Очевидно, він мене не бачив, отже, мушу йому показатися, а він – не маю ні найменшого сумніву – обов’язково почапає за мною. Адже ще не до кінця він зробив мені пакості. Чекай на більше!

 

Я сповільнив крок, повз мене проходили  люди, хтось поволі, дехто поспішаючи, моя віддаль до того скорочувалась, я ніби спиною відчував його чорні очі і, не оглядаючись, поволі заходив у парк.

 

Миттю постояв, аби не втратити відчуття цупких, як гвинти, очей, які ніби намагалися мене просвердлити наскрізь. Так, се був він!.. І я твердо пішов далі, настирливо шукаючи в парку самітної місцини.

 

Обов’язково має знайтися самотня лавочка. На ній я залишу бомбочку, як подарунок, оправлений в розкішну пачку дорогих шоколадних конфеток. Це випробуваний прийом убивства, від якого потерпали навіть великі політичні діячі. Гадаю, що цей «діяч» не переможе в себе спокуси, бо він сам спокуса, відкрити коробку і поласувати солодощами.

 

Залишаю на лавці коробку і вмить відходжу з цього місця, намагаюся не оглядатись, поспішити і заховатись у належній віддалі, щоб побачити вибух.

 

Як не дивно, все відбулося за поїм проектом. Я уважно спостерігав із безпечного укриття. Хитро-облесливий, звичайно, підійшов до лавки, схопив коробку, потряс нею, відчувши, як шоколадні конфетки зашурхотіли (там направду були й шоколадки). Вмістившись на лавку, він поклав коробку собі на ноги і заходився її відкривати. Зірвавши прозору плівку, він нетерпеливо став добиратися в середину коробки, і коли її лише на половину відкрив, пролунав потужний вибух. Я бачив, як той весь спалахнув вогняним смерчем, а густий дим викручувався стовпом до неба. Простір гоготів відлунням вибуху. Орест постарався на славу і вчинив знамениту бомбочку, яку пам’ятатиме людство до кінця днів своїх…

 

На жаль, я передчасно радів. Звичайно, я не одривав очей від місця вибуху. Коли стовп вогню погас, а дим розвіявся у всесвітніх просторах, я з дива закаменів. На лавці сидів він, весь чорний, ніби викачаний у сажі, лише чорні очі світилися ненависним вогнем. Відтак він піднявся з лавки, щось люто бурмотів, але з такої віддалі я не міг почути сенсу його обурення. Потім почав струшувати з себе попіл і сажу. Витяг носовичок і втирав обличчя. На ньому я не побачив жодного опіку! Ще раз струсився весь, як дикий вовк, злетіли останки попелу і сажі, і навкілля потряс шалений сміх і регіт, що мене всього зморозило. Мені здалося, що реготало пекло з мого безсилля.

 

Я вискочив з укриття і помчав навмання. Панічно вибігши з парку з протилежного боку, де заходив, я помчав вулицями мегаполіса. І все ж, я ніс у своєму серці одержиму ідею знищити того якомого всіма доступними мені методами і способами.

 

Ні, дорогий читачу, се не була idée fixe, це я був натхненний одержимою ідеєю і вірою в перемогу.

 

4.                  Друга спроба знищення

Невдача мене не розчарувала, навпаки, я ще більше загорівся ідеєю свій задум довести до успішного завершення. Але змушений зрозуміти, що чорну силу не так легко звести внівець. Те, що вона безсмертна, сприймаю з серйозними застереженнями, адже зло приречене на загибель при одній суттєвій обставині: потрібно, щоб всі, хто бореться зі злом, мали тверду віру і переконання, що воно направду загине, коли й людина зміниться, і в ній не залишиться навіть тіні зла…

 

Незважаючи на це, я почав шукати знайомих, щоб якимось чином вийти на майстрів, які працюють зі сталлю. Один мій товариш (для конспірації не називаю ні прізвища, ні його імені) порадив мені звернутися на автобусний завод. Я був знайомий з одним інженером, людиною інтелігентною і, що найважливіше, моїм однодумцем.

 

Зустрівшись з ним, я виклав йому всю справу і попросив, що все, що ми говоримо і робитимемо, залишається між нами і не підлягає розголошенню третім особам. Він погодився, бо й справді, навіщо йому зайві клопоти, якщо що-небудь обірветься в цій справі. (Між іншим, мені вже варто було очікувати кримінального розслідування вибуху у парку, де, на моє щастя, як припускаю, не було жодного свідка. Розслідування, яке розпочала Служба Безпеки і Кримінальна поліція, сподіюсь, не виявить призвідця і, почавши, так і заглухне в кінцевому наслідку. А обгоріла паркова лавка буде тільки єдиним доказом якогось потужного вибуху, про який не стане нічого відомого).

 

Інженер обіцяв самостійно виготовити з нержавіючої сталі клітку. Щодо сітки, яку слід зробити на дротяній основі, причому дріт теж має бути сталевий, він обіцяв теж зробити самостійно. Але на все це потрібен час. Він, розмірковуючи, просив почекати на замовлення приблизно місяць. Інженер підкреслив, що працюватиме секретно, тобто ніхто не знатиме, що він робить.

 

І тут я був змушений йому сказати, що про майстра цих речей ніхто не знатиме. Але я буду змушений вдатись, як не парадоксально, до поліції, яка й проведе полювання за тим хитро-облесливим.

 

Приблизно через місяць, коли конструкції були готові (я перевіз їх у свій будинок і помістив у пивниці під закритим замком), набрався відваги звернутись за допомогою до поліції.

 

Я попросив у чергового, що хочу переговорити з начальником районного відділка. Він спитав:

– В якій справі.

– В особистій. – З виразу його обличчя я бачив, що він прагне ще щось питати, але, передумавши, назначив мені наступний день об 11-ій годині.

 

В той час на другий день я з’явився і вистояв під дверима начальника ще чверть години. Коли вийшов відвідувач, я зайшов, привітавшись. Начальник відповів на вітання і вибачився за деяку затримку. Я сказав:

– Нічого, це дрібниця. – Відтак я почав викладати справу. Кілька разів начальник переривав і просив уточнювати то се, то те, але всі ці уточнення стосувалися того хитро-облесливого. Начальника найбільше дивувала моя впевненість в характерність того хитро-облесливого.

 

Нарешті я рискнув і розповів про випадок у парку.

 

Моментально начальник змінив своє ставлення до мене, він уже не ставив під сумнів саму особу того хитро-облесливого і повірив у все, що тоді відбувалося, і навіть не питав, хто виготував клітку і сітку.

 

Таким чином я домігся допомоги поліції, без якої не вдалося б провести задуману акцію.

 

Буквально на кінець дня начальник зібрав слідчих відділка та оперативників і детективів. Роздано портрет того хитро-облесливого і проведено інструктаж. Мені дано слово. Я дуже стисло говорив про природу того, за яким будуть стежити, попередивши, що суб’єкт не передбачуваний і може виступати в різних іпостасях…

 

Все, здавалося б, стає на свої місця. І все ж, мене не покидала тривога. Війну фактично я затіяв, і вже немає як відступати. Але перемога мені здавалося тоді дуже проблематична. Адже противник володіє необмеженими можливостями. Окрім того, я засумнівався в своїх заходах: ймовірно, ні клітка, ні сітка не потрібні, коли в цю історію втягнута поліція; тут стільки людей – поліціянтів і таємних працівників, одягнутих у штатському, – що навіть миша не проскочить, не кажучи вже про особу, на яку полюють.

 

З іншого боку, мої сумніви оправдані, оскільки досі мені не вдалося спіймати його, бо це нечиста сила, яка володіє не властивими людині засобами. Може щось статися і тим разом, і хитро-облесливий вискочить з оточення. Що ж, треба дочекатися фіналу.

 

З моїх передбачень дещо справдилося.

 

Появившись у полі зору двох таємних агентів, зразу мені потелефонували, щоб я підійшов до них для уточнення особи, що потрапила в їх поле спостереження. Я негайно прибув на вказане місце. І коли глянув у бінокль, я, ствердно кивнувши головою, сказав: «Він!»

 

Агенти моментально почали гуртувати поліціянтів і, створивши коло, звужувати її площу.

 

Наразі все відбувалося без паніки. Пішоходи спочатку навіть не звернули уваги на появу досить великого числа поліціянтів.

 

Коли ж оточення поступово ставало все тіснішим, де меншало сторонніх людей, той не видав паніки – він спокійно зупинився, розглядаючись навколо, напевно, зрозумів, що виходу немає. Очевидно, він прийняв відповідну тактику і ніби й не мав наміру вислизнути з оточення. Неподалік зупинилася велика тюремна машина. Звісно, ні сітки, ні клітки там не було. Наразі вони й не потрібні.

 

Затримання відбулося на диво спокійно. На вимогу він простягнув руку, і на неї одягли кайданка. Попросили покласти вільну руку за спину, і вона теж опинилася в кайданці. Таким чином з руками за спиною він заходив у авто, але перед тим, все ж таки, спитав:

– За що мене затримано?

 

Йому відповіли:

– Вияснимо у відділенні.

 

Дорога до відділення поліції без пригод. Затриманий явно нервував. Він спробував ще раз спитати супроводжуючих поліціянтів – їх було четверо, озброєних пістолетами, крім того, в двох на ногах лежали автомати, і їхні вказівні пальці – на пусковій «собачці». Видно, була дана команда при будь-якій загрозливій ситуації зразу стріляти. Все це бачив затриманий і з іронічною усмішечкою спитав:

– Повірте, панове поліцаї, тікати не збираюсь. Се, мабуть, станеться пізніше…

 

Він явно глузував з конвою, з усього, що сталося.

 

Авто зупинилося перед входом у відділення. Біля авто зразу вистроїлись два ряди автоматників. Як видно, безпека була забезпечена на всі відсотки.

 

Між цими рядами пройшов затриманий, причому пильно розглядався навколо, начебто когось вистежував.

 

Його завели в камеру з маленьким віконцем під стелею і залізними дверима, які закрились за ним з характерним скрипом і стуком ретязя, на який повісили ззовні кремезну колодку.

 

Можна сказати, що перший етап акції від вистеження, затримання і перевезення у відділ виконаний успішно.

 

Мене повідомлено, щоб я сьогодні, пополудні, о14 годині прибув як свідок, коли буде оголошено затриманому звинувачення.

 

За той час, як мені пізніше розповіли, затриманий вимагав їжі. Коли йому принесли страву – борщ і картопляне пюре з котлетами, він заявив, що цього свинства їсти не буде і вимагав… людського м’яса.

 

Обслуга отетеріла – такого ще не бувало, відколи існують тюрми.

 

Вирішили ще в день затримання перевести його в тюрму з посиленою охороною. Перевезення проведено з ескортом озброєної поліції. Руки і ноги схоплені в кайдани. До ніг прив’язана ланцюгом важка гиря, що лежала на підлозі «чорного ворона» і таким способом не давала можливості вільно пересуватися. Під час посадки до «ворона» гирю везли на двоколці, яка рухалася разом із в’язнем.

 

На другий день допити провели в тюрмі. На запитання, чому він назвав свідка (автора цих записок) причетним до вбивства, він лаконічно відповів:

– Прагнув зробити йому неприємність.

 

Вже перші години допитів встановили, що саме він убив. На запитання, навіщо, з якою метою він посягнув на людське життя, він одверто сказав:

– Моє покликання вбивати. І чим більше, тим краще. Невже ви, велемудрі слідчі, не розумієте, що більшість населення на землі треба знищити, особливо тих, котрі вважають себе добропорядними громадянами, до речі, убитий був один із них. На землі мають право на життя лише подібні на мене. Тут так влаштували спосіб життя велемудрі керманичі, церковні проповідники, всілякі писаки, щоб жити в мирі, не зазіхати на добро і жінку сусіда, жити скромно за своїми можливостями… Се зразок тюрми, в якій почуваєшся, як останній жебрак. Ні і ще раз ні! Тільки грабуй і тішся награбованим, бенкетуй на втіху собі і живи без будь-яких штучно придуманих правил. Ти сам собі правило і закон. А все інше приречене здохнути! Дві великі людини наближалися до такого зразка життя, але їм не дали його зробити. Шкода, бо людство могло піти їхніми шляхами… Я пробую з велетенськими зусиллями навернути людей до моєї правди, тих, що не піддаються, з великим задоволенням убиваю.

 

Ці одкровення шокували слідчих. Запротокольовані зізнання передано до суду. Відкладати судове засідання не було потреби. До речі, ув`язнений  відмовився від адвоката, заявивши, що він сам собі адвокат і не потребує захисту «викінчених лицемірів». Саме так він назвав усіх, хто був причетний до слідства.    

 

На другий день почалося засідання відкритого суду, тобто доступ до залу фактично необмежений, але в приміщенні могло вміститися приблизно триста осіб. Біля будинку суду товпилося біля тисячі людей. На їхнє прохання виставлено репродуктори, зв’язані із судовим залом. Маса журналістів у залі і перед будинком свідчила про особливу увагу до незвичайного випадку, коли судять нечисту силу. Преса була переповнена всілякими вигадками, оскільки слідчі не дали жодної інформації ні про ув’язненого, ні змісту допитів. Проте чутки ширилися з блискавичною швидкістю. На початок суду на площі перед будинком з’явилося вже кілька тисяч людей, які уважно слухали судове засідання. А над площею стояла тиша, хоч маком сій. Але незабаром сюди прибуло сатаністів, які тримали високо над головами на чорному полотнищі білими буквами виписаний клич «Свободу Сатані!» І зразу вчинилася бійка з криками. Тут же прибув спецвідділ «Альфа», він розігнав сатаністів. Кількох затримав. І знову встановилася над площею тиша.

 

З початку засідання я перебував у коридорі до того часу, поки мене не викличуть, як свідка убивства.

 

Мене провів черговий поліцай і зупинився біля вхідних дверей. Він там і залишився стояти до кінця суду.

 

Після формальностей я заявив, що, опинившись випадково на місці вбивства, побачив підсудного серед тих, хто бив невідому мені особу. Коли ж людина, яку жорстоко били, впала на брук без руху, я відійшов убік і телефонував у поліцію. І в той же час бачив, як підсудний залишав місце злочину. Очевидно, він мене запам’ятав, бо під час першого опитування він назвав мене знайомим убивць. Як виявило попереднє слідство, це була суцільна брехня. Ваша честь, більше я не маю ніякої інформації.

 

Раптом підсудний верещить у клітці:

– Свідок бреше! Нехай розповість нечесному суду, як він хотів мене убити!

 

Суддя кілька разів вдарив молотком по столу:

– Підсудний, замовкніть! Я не давав вам слова!! А епізод, про який ви згадали, справи не стосується. Слідчі це встановили.

– Мав я ваших слідчих…

 

Знову удари молотком.

 

Зал заворушився, ніби водою пройшли легкі хвилі.

 

Нарешті суддя оголосив:

– Суд іде на нараду. Перерва 30 хвилин.

 

Підсудного виводять з клітки, разом із ним котиться на двоколці важка гиря.

 

*     *     *

Після перерви знову заводять підсудного в супроводі  шести поліцаїв, у кожного в руках автомат. Поряд з підсудним на двоколці котиться важка гиря. На двоколку гирю клали три поліцаї за командою «Взяли!» Отже, гиря важить більше центнера.

 

Поступово заповнювалася судова зала людьми, але вона не вміщала бажаних почути і побачити незвичайне дійство.   

 

Коли зайшов суддя і народні засідателі, займаючи свої виділені місця, зал ще гудів. Але за якусь хвилину-дві удар молотка судді зразу припинив гамір. Секретар оголосив:

– Встати! Суд іде!!

 

Весь зал піднявся з сидіння і мовчки стояв. Лише підсудний сидів, розвалившись на лаві, ніби після ситого обіду. Очі впер у стелю, а його блідавим обличчям бігала хитра усмішечка.

 

Суддя бачив реакцію підсудного і мовчав. Йому стало тривожно, хоча не міг пояснити свого відчуття. Якусь мить він завагався, чи продовжувати засідання. Під будь-яким претекстом він міг перервати засідання і перенести його на інший день і годину. Але нарешті вирішив закінчити цю незвичну справу. Може, й мав рацію, оскільки слід було вирішити, чи судочинство здатне здійснити почате слідство в незвичному випадку.

 

Нарешті суддя спитав:

– Народні засідателі, ви прийняли  рішення?

 

Один засідатель (очевидно, голова) встав і голосно сказав:

– Так. Винен!

 

З другої групи засідателів так само прозвучав висновок.

 

Тоді суддя встав і зачитав вирок. Читання тривало недовго. Оголошено вирок: за вбивство – довічне ув’язнення.

 

З клітки підсудний, піднявшись з лави, заверещав:

– Пішов ти, довічний! – Раптом він зареготав з такою силою, що шибки на вікнах почали деренчати. Люди насторожилися. Частина залу піднялася зі своїх сидінь, звернувши свої погляди в бік підсудного. Він продовжував реготати, і чим довше реготав, тим сильніше й сильніше почав дути в залі вітер. Люди не могли зрозуміти, звідкіль віє. Глянули на вікна – всі до одного щільно закриті. Двері в коридор теж не були відчинені.

 

Пориви вітру що раз сильніші, нарешті по всьому залу закрутилися папери, які лежали на столі судді і його помічників, детективів і адвокатів. Ніби білі птахи піднялися вгору і почали кружляти над головами людей. Вже частина присутніх мимохіть почала думати по негайний вихід із залу. Вони ще вагалися якусь мить. Коли ж папери, не осідаючи на підлогу, продовжували літати над головами присутніх, суддя, задивившись на це літання, розгубився, бо не знав, як припинити це дивне дійство.

 

В той час раптово роздався на весь зал тріск – і клітка розлетілася в дріб’язки! Поліцаї, які стояли біля клітки, від тріску повалилися на підлогу, ніби їх пожбурила  неймовірна невидима сила. Автомати лежали біля них, але в кого стріляти? Суддя від тріску і невидимої сили впав грудьми на стіл і якийсь час не міг піднятися.

 

Поліцаї поволі піднімалися з підлоги, коли раптом роздався другий тріск, але тихіший, і з дзенькотом упали кайдани з рук і ніг підсудного. І саме в той час на весь зал ще сильніше, гучніше чи навіть оглушливо реготнув підсудний. Регіт лунав з такою силою, що задзвеніли шиби на вікнах, а його відгомін через репродуктори лунав на всю площу під будинком суду. І люди стояли, ніби паралізовані, не розуміючи, звідкіль іде цей несамовитий регіт.

 

Суддя нарешті став за столом на весь свій зріст, але те, що він побачив, не вміщалося в тверезому розумі. З клітки виходив засуджений. Поліцаї схопили автомати і, навівши на нього дула, вчинили шалену стрілянину. Але засуджений на це не зважав, кулі начебто його не чіпали і впевненим кроком простував до дверей, що вели в коридор, а з коридору – пряма дорога до виходу.

 

Два поліцаї, що стяли біля дверей суду, також уже встигли стати на свої ноги і за прикладом своїх колег відкрили в спину засудженого цілу серію автоматних куль. Проте засуджений, навіть не оглядаючись назад, впевнено простував до виходу і продовжував реготати на весь простір.

 

Люди на площі чули стрілянину і регіт, але ніяк, природно, не могли зрозуміти, що відбувається.

 

Нарешті в брамі з’явився засуджений, який без поспіху почав спускатися кам’яними сходами вниз, на площу.

 

Ескорт поліціянтів, який впродовж судового засідання стояв перед будинком, моментально, з появою засудженого, розсипався в кільце, суцільно оточивши втікача, і відкрив без попередження вогонь. Але ув’язнений на ніщо не звертав уваги, його не могла зупинити ні на крок прицільна й шалена стрільба.

 

Від стрілянини люди на площі розбігалися хто куди, аби не потрапити випадково під кулі. Але не всім вдалося розминутись з шаленими кулями. Кількоро повалилися на брук, стікаючи кров’ю.

 

Неймовірний галас і крик зчинився на площі, хтось верещав: «Не стріляйте в своїх!» Хтось гукав: «Викликайте швидку! Тут поранені!»

 

До галасу на площі додалися викрики людей, що панічно вибігали з приміщення суду. Хтось кричав: «Ловіть бандита! Смерть дияволу!!»

 

Тимчасом втікач, на ніщо не зважаючи, ніби одягнутий у середньовічний залізний куленепробивний панцир, прямо простував свої кроки на кільце поліцаїв. Опинившись перед ними на відстані два-три метри, втікач зупинився і раптово махнув рукою, ніби від себе одкидав непотріб: кільце в цьому місці розірвалося від незрозумілої сили і розкидало поліцаїв далеко в різні боки.

 

Простір відкритий для виходу втікача!

 

Сміливіші і завзятіші люди з майдану кинулися за ним вдогін, очевидно, сподіваючись його зупинити. У декого знайшлася в руках чорна бруківка, яка летіла вдогін за втікачем. Але раптом він зупинився, повернувся обличчям до переслідувачів і підняв обидві руки вгору, а відтак з силою ніби відштовхнув від себе каміння, націлене на нього, і воно – фантастика! – змінює напрямок – на тих же людей летить з неймовірною швидкістю.

 

Як тільки можуть, нападаючі ухиляються від граду каміння – виявляється,  його вдесятеро збільшилося! І все прицільно летить на людей.

 

Втікач продовжує пришвидшеним кроком посуватися вперед. Там, в далині, де починається перехрестя, на нього очікує легковий автомобіль сатаністів.

 

Незабаром вдогін завили сирени поліцейських машин. Втікач побіг, він таки встиг буквально влетіти в авто, яке зразу ж, заревівши мотором, нирнуло між потоком машин, що утруднювали погоню поліції. Проразливо вили сирени, з репродуктора твердий наказовий голос вимагав зупинитися всьому зустрічному транспорту, і кавалькада машин з сиренами прорвалася на головну трасу, що вела на виїзд із мегаполіса.

 

Погоня то наближалася до сатанинського авто, то віддалялася, чомусь не вдавалося зовсім перекрити дорогу втікачеві, якого схопили чи не вперше за весь час земної цивілізації, але не надовго – зло знову на волі!

 

Поліцейські машини почали маневрувати. Сатаніст, який сидів за рулем, спробував обманути свого суперника, зробив кілька ривків то вправо, то вліво, намагаючись, щоб поліцейське авто повторило його спроби; незабаром так і сталося – нездійснені повороти вивернули машину, і вона перевернулася, на неї наїхала друга і третя, зробився корок; інші поліцейські машини почали розвертатись, намагаючись вискочити на паралельну вулицю і перекрити втікача. Але час втрачено, і авто сатаністів щезло.

 

Наступний пошук його не увінчався успіхом, лише під вечір на окраїні міста знайшли розтрощену, обгорілу машину. Припускали, що спеціально авто спалили, аби замести будь-який слід утечі нечистої сили. Детальне обслідування відбитків, хоча б мінімальних слідів нічого не дало.

 

Таким способом завершилася ще одна спроба знищити нечисту силу.

 

Я покладав надію, що, все одно, прийде той радісний день, коли за мною, тобто за нами, хто прагне добра і справедливости, настане омріяна перемога.

 

Звісно, наші записки на цьому не закінчуються. 

 

5.Продовження пошуків

Я мусив після цієї фатальної невдачі відпочити, насамперед морально. Звісно, в поліцейському відділку на мене злилося начальство за те, що я нібито втягнув їх у заздалегідь програшне діло. Це вже була неправда. Адже я говорив їм, що завершення операції невідоме, оскільки переслідуємо не просто злочинця, а злу силу, втілену в людській подобі, і ми до кінця не знатимемо, що в ній є реальне, зрозуміле, а що загадкове, незрозуміле, не передбачене. Виходить, не дуже зважали на мої слова, а тепер мають до мене цілу купу претензій, зазвичай не обґрунтованих, вигаданих.

 

Як би не було, я не відмовився від своєї ідеї знищити зло. В поліцейському відділку мені не дали зрозуміти чітко, чи вони продовжуватимуть пошуки злочинця, вже засудженого на довічне ув’язнення.

 

Виходить, мені не бажали говорити чітко, тим самим хоч одверто й не сказали, але дали зрозуміти, аби я в цю справу не пхався. Я відійшов від них з думкою «баба з воза – коням легше». Побачимо, чия візьме і як завершиться вся ця операція. Тобто я стояв на своєму: буду шукати самотужки, а далі побачимо; ще не всі засоби знищення вичерпано.

 

Увечері, поставивши авто в гараж, я відправився до сусіднього бару «Срібний Орел». Він був для мене привітним: тут збиралася переважно інтелігентська публіка, крім студентства, професура, поети, художники. Звичайно, не бракувало й справжніх красунь, на диво скромних і не галасливих.

 

Тут постійно грала не дуже голосно класична музика. Було затишно. Мрійливо.

 

В цей вечір звучали сонатини Моцарта, фантазії, рондо. Потім цю музику змінили «Пори року» Вівальді.

 

Мій настрій змінювався – від майже «героїчного» (можливо, під впливом музики Моцарта) до лірично-мінорного, очевидно, теж не без впливу великого італійця.

 

 

Я замовив собі склянку бургундського вина – достатньо на цілий вечір і всівся за окремий столик навпроти симпатичної дівчини, яка теж сиділа самотня за окремим столиком. Кілька разів я глянув у її сторону, й вона усміхнулася, ніби запрошувала до себе.

 

Переборюючи несміливість і вагання, я піднявся з крісла і попрямував до неї. «Добрий вечір! – привітався й спитав: Можна до вас?»

– Прошу… Буде веселіше. – і вона знову усміхнулася.

– Олесь, моє ім’я, – і вичікував, коли вона назве своє.

– Адріяна, – і вона подала руку, яку я потиснув. Помітив довгі тонкі пальці, «музикальні».

– А я вас пізнала з фото у газетах. Дивний випадок у суді…

– Так, ціла катавасія. – Я намагався вдати веселого. Непередбачена історія.

– Вибачте, газети писали досить не визначено. Нема й фото злочинця.

– Це правда. Випадково недавно я став свідком убивства молодої людини. Але один із учасників убивства зробив наклеп на мене, що я нібито знайомий з убивцями. З цього все й заварилося.

 

Адріяна слухала уважно відтак мовила:

– Вчора підійшов до мене якийсь типчик і сказав, що завтра, тобто нині, я познайомлюся з одним чоловіком. Типчик попередив мене, аби я була дуже обережна, бо той чоловік не передбачуваний… що б це мало значити?

– Адріяно, скажу чесно – будуть неприємності. Скажіть, як виглядав цей типчик?

 

Дівчина задумалась. Потім каже:

– Якийсь хитрий. І злісний. Мені важко його описати. Щось лисяче світилося в його очах.

– Це той злочинець. – Я пожалів, що це сказав: дівчина зблідла.

– Не бійтеся, коли ви зі мною, ви у безпеці.

 

Вона насилу усміхнулася. Потім мовить:

– Як він міг знати, що я з вами, незнайомим, сьогодні зустрінусь?

– Не знаю. Здогадуюсь, що він є втілення злих сил. Це вже із сфери містики.

 

Дівчина дивилася на мене своїми прекрасними, широко відкритими очима, і в них світилося довір’я до мене.

 

В цей час лунав вальс Шопена. І я запропонував потанцювати.

 

Вона легко пливла у танці, відчуваючи музику. Тіло начебто вели звуки, повністю підвладне їм. Схиливши голову до мене, вона прошепотіла: «Дуже люблю Шопена».

 

У танці я ніби очуняв. В присутності дівчини – відчуваю – звільняюся від пережитого стресу. Ніби повертаюся до нормального життя, зникає напруження, ніби відкривається мені завтрашній день, мирний, сонячний.

 

Може, все ж таки, ці відчуття передчасні, адже я ще не до кінця виконав намір знищити зло, може, буде для цього замало мого життя. Напевно. Мені потрібна допомога.

 

І я згадав зустріч із незнайомцем, що відбулася на початку моїх записок. Він відчує мою потребу в допомозі, напевно, з’явиться. Я так гадаю. І це мене теж заспокоювало. Мить ці думки відвели мене від дівчини. Вона помітила, що задумався, ніби відсторонився від неї. Зразу ж вибачився:

– Перепрошую, Адріяно. Я задумався. – Вдавши веселішого, я спитав:

– Ви вже закінчили музичну освіту?

 

Питання здивувало дівчину:

– Звідкіля ви знаєте, що… музична?

 

Усміхаючись, дивився на неї і мовив:

– По руках, довгих, «музичних» пальцях… А ще… натхненне обличчя, коли слухаєте музику.

– О Господи, ще мені ніхто такого не казав! Це правда,  закінчую консерваторію. – Вона замовкла, мить ніби вагалася, нарешті спитала:

– Пане Олесю, я… хочу… спитати – хто ви?

– Прошу, питайте. Я вільна людина. Заробляю по-різному. Щось пишу, публіцистику, критику… вряди-годи… трохи прози… Але потрібна постійна праця, тому я в науково-дослідному інституті. Якась зарплата таки є…

– В газетах не називали вашого прізвища, а фото я бачила і тому зразу вас впізнала…– Вона знову ніби оправдувалася від  своїх питань. Дивна дівчина.

 

На її оправдання я мовив:

– Все в порядку. Ми познайомилися. І я… хотів би… якщо не заперечите… ще з вами зустрітися…

 

Вона гляділа на мене широко відкритими прекрасним очима і стиха усміхалася:

– Якраз я подумала: добре було б ще з вами зустрітися… Звичайно, так, так. Обміняємось телефонами.

 

Ми записали телефони і назначили годину зустрічі вже на завтра.

 

Я був дуже радий  такому розвитку подій.

 

Ми вийшли з бару, і я запропонував зловити таксі. Але дівчина заперечила. Сказала що вона проживає в центрі, звідси недалеко…

– Тоді я вас відпроваджу.

 

Закинувши торбинку на плече якимсь ґраціозним рухом, що не обійшовся без мого миттєвого спостереження, вона несміливо взяла мене під руку, і ми, як новаки у цьому велетенському мегаполісі, щоб не загубитися, попрямували удвох лабіринтами широких, просторих вулиць, які в той час потопали в світлі блідаво рожевих чи з відтінками жовтого і зеленого кольорів і безперервної вервечки автомашин.

 

Я не пам’ятаю, про що ми розмовляли, але спільна мандрівка здалася мені дуже короткою. Коли опинилися біля під’їзду її будинку, вона явно схвильовано мовила:

– Дякую за гарний вечір. 

– Я теж дуже вдячний вам за прекрасний вечір. Ви… справили мені велику радість. –Я потиснув її «музичну» руку, пригорнув всю її до себе, але не насмілився поцілувати в щічку. І відпустив.

 

Вона швидко піднялася східками до брами, оглянулася помахала рукою на прощання, і брама її сховала.

 

*     *     *

Який прекрасний збіг – нині субота, в Адріяни теж нема занять. Ми домовилися на 15-ту зустрітися… Здається, в мене почалася серйозна подія – знайомство з дівчиною, яка зразу припала до серця. З її обличчя бачу, що й вона теж, мабуть, у такому настрої, як і я. Невже це початок чогось незвичайного, небуденного, такого, що на все життя? І яка сила може перешкодити знайти своє щастя? Хіба що та, проти якої я став і не зійду з дороги, поки її не поконаю. Правда, мудрі кажуть: «Не кажи гоп, поки не перескочиш».

 

Не маю якогось плану дій. Годі щось передбачити. Але знаю одне: всі досі спроби вловити і покарати того хитро-злосливого не вдалося, бо, очевидно, всі міряли його традиційними засобами, а він – зовсім щось відмінне, це абсолютне зло, що втілилось у людській подобі. І саме тут – складність його подолання. Адріяна теж до кінця не знає, що це таке, але воно вже причепилося й до неї (звичайно, через мене!), зробивши наклеп на мене у формі попередження  дівчини. І все це лише за те, що я випадково став свідком убивства і не пройшов мимо, а зреагував належно, як вірний син моєї землі, краю, Батьківщини. Але воно в силу своєї природи втягнуло мене в боротьбу. І тепер я вже «в історії» і. можливо, не уявляю собі до кінця, в якій я небезпеці. Та й Адріяна, тим більше, не знає про цю загрозу. Навіщо їй зайві переживання?

 

Всі ці роздуми ніби свідчили про мої вагання чи непевність майбутнього. Ні, я сміливо йшов назустріч невідомому. Тим більше зараз, в цей момент, моє життя починало набувати нових сенсів – знайомство з красунею і радувало мене, і трішки тривожило, бо невідомо, в що виллється наше знайомство. Звісно, я прагнув продовжувати знайомство, бо, справді, дівчина ввійшла в моє серце. Коли я глядів на неї, то теж бачив, що вона прагне продовження зустрічей.

 

Наша друга зустріч відбулася в умовлений час і місце. (Очевидно, я мав пам’ятати, що «під прицілом» є ми двоє). Знову я обняв її, притуливши тепло до себе, але і цим разом я не насмілився її поцілувати. Після обіймів я її відпустив, і бачив її порожевіле личко, схвильоване. Може, навіть, трішки розгублене. Може, я занадто несміливий?

 

Ми йшли, взявшись за руки, гамірною вулицею, але фактично я нічого не бачив і нічого не чув, тільки її  милу мову, музику слів, радісно сяючі карі очі і тепло рук, які періодично стискували мою долоню – насправді це було взаємне стискання. Як признання в чомусь близькому і дорогому.

 

Нарешті ми зайшли у просторий сквер, попрямували алеєю з плакучих верб, яку називали «Алеєю закоханих», бо й, справді, на лавочках сиділи пари молоді, цілувалися й обіймалися, декуди біля гущавини пари стояли впритул і цілувалися.

 

Адріяна запропонувала сісти на вільну лавку. Благодать небесна ніби накрила нас ніжним покривалом. Я взяв руку дівчини і легко пестив її, почув, як вона затремтіла, глянув на дівчину, вона нахилилася до мене і притулила свої пишні вуста до моїх, і ми потонули, ніби у водах Нірвани, в довгому, безперервному поцілунку. Адріяна закрила очі і не відривала своїх уст від моїх, і цього я прагнув, ніби очарований.

 

Не знаю, як довго тривав наш перший поцілунок. Після нього я тихо-тихо мовив:

– Кохана дівчино, ти, мій солоде, навік я вже твій! Я нікому і ніколи тебе не віддам. Я пропоную тобі своє серце і себе всього…

 

Андріяна із закритими очима і розчервонілими щічками нахилилася до мене і прошепотіла:

– Я… цього прагну… і нічого більше, мій коханий…

 

У відповідь я обняв її, притулив до себе і довго-довго не відпускав від себе.

 

Потім, не знаю, коли сталося «потім», Адріяна весело мовила:

– Нарешті призналися в коханні! Любий, з першої зустрічі щось неймовірне зі мною сталося, такого ще ніколи не було. Не могла вночі заснути, ти постійно стояв перед мною, я чула твій голос, снила тобою і чекала дня зустрічі. Ти зразу заполонив мене…

– Те саме можу сказати про себе. Ти справді моє єдине чудо. І де ти така взялася?

– В мами і тата, – радісно вигукнула вона, не відводячи чарівних очей від мене.

 

Наша зустріч тривала до вечора, як одна мить, і ми не хотіли розходитись, кожне до себе. Я й спитав:

– Люба моя, чи ти знаєш, що се таке, коли ми не хочемо розходитись?

– Знаю, мій коханий Олесю. Я багато що знаю! Це значить, що ми маємо бути разом. Ти бачиш, чуєш, я зараз дуже серйозна. – Вона мило усміхалася, а її оченята випромінювали таку радість, вона вся в цю вечірню годину ніби світилася своїм власним промінням.

– І я цього хочу. Дуже хочу. Але… чи не поспішаємо? Перед нами все майбутнє…

– Мій любий, не уявляю майбутнього без тебе. Майбутнє – це ми разом, правда? – Вона ніби мене переконувала, в чому, зрештою, я був переконаний.

– Ти добре, правильно кажеш, я теж так думаю. Отже, одружуємось?

 

У відповідь вона радісно припала до мене, притулилася, як пташка, що літала світами і нарешті знайшла гніздо. Я міцно тулив її до себе, вона поклала голівку мені на груди, і я чув, як уся вона тремтить, як приспішено дихає, як прискорено б’ється її серце. І все, що відчував, було найкращою правдою, що носила ім’я, а ім’я було коханням. І тут я півшепотом проговорив:

– О Господи, чи я заслужив такий подарунок долі?

 

Дівчина теж прошепотіла:

– Я вдячна долі, що зустріла тебе.

 

Вечір переходив у ніч, і ми не могли (чи направду – могли?) ходити вулицями, сидіти на лавочці в сквері, радіти собою з поцілунками та обіймами? Зрештою, завтра неділя. Міг би… запропонувати йти до мене додому. Але я не мав сміливості це сказати. Вона жила з батьками, звичайно, мала б повідомити, що не прийде…

 

Я почав здалека:

– Кохана, що робимо? Ночуємо тут, чи повертаємось домів?

– Мабуть, треба… – Вона обірвала фразу і дивилася на мене серйозним, але теплим поглядом. Отже, ініціатива за мною.

– Або… або… – я розгубився бо слід було сказати чітко, проте я не знав, як сприйме вона те, що скажу. Та, нарешті, я сказав: – Або… йдемо до мене.

 

Раптом вона ніби пробудилася. Глянула на мене, вся сяюча, як вранішня зоря:

– О, було б прекрасно! Любий, ти геній. Але ти не думаєш, що, все ж таки, чи… – вона зам’ялася, ніби шукала відповідних слів, – чи не за скоро, щоб мене не назвати легковажною... Не ображайся, милий, я так думаю. Та я цього прагну – йти до тебе! – Вона знову припала до мене і цілувала.

 

Звичайно, знову вона передала тактовно ініціативу в мої руки. Отже, я стояв на грані: як вирішу, так і станеться.

 

Ми піднялися з лавки; взявши її під руку, я повільним, проте впевненим кроком прямував до її помешкання. Вона спитала:

– Йдемо до мене?– Проведу тебе, кохана, додому, щоб там не переживали, де ділася їхня доня. А до мене… до мене, урочисто обіцяю, зайдемо вдвох і на все наше життя…

 

На ті слова вона зупинилася і почала обціловувати мене, між поцілунками шептала: «Я тебе кохаю, я тебе кохаю, я тебе кохаю». В моїй душі відлунням цих слів неслися такі могутні хвилі, що ноги підкочувалися…

 

І коли я нарешті глянув у далечінь перед нами, то замалим не онімів: у далині на тротуарі я побачив «нашого» знайомого, який очікував нас.

– Глянь, хто нас чекає, он там, в далині вулиці.

 

Адріяна зупинилася.

– Що він хоче від нас?

– Зараз узнаємо. Напевно, помсти.

 

Коли ми наблизилися, той з хитро-мстивим обличчям зверещав на всю вулицю. Людей було небагато, але більшість звернула увагу на вереск і дивилася в його бік.  Виходить, він спеціально верещав, аби звернули увагу на нього.

– Я маю тебе вбити!

 

Ми мовчки пройшли повз нього, але він стояв мов окаменілий, лише верещав, як безумний. Ми вже далеко відійшли до нього, але нас наздоганяв його вереск, а потім регіт.

– Він хотів нас налякати? – питає Адріяна.

– Мабуть, так. Але мене дивує, що він не насмілився  напасти на мене.

– Може, тому, що я була з тобою?

– Можливо. Ти моя рятівниця! – Я поцілував її у розчервонілу щічку.

 

Вона голосно розсміялася. Але ми вже були біля її під’їзду. Я повернувся корпусом назад, бо відчув щось дивне, що змусило мене зробити такий рух. І знову онімів: на тротуарі стояв він! 

 

Не відпускаючи моєї руки, дівчина потягла мене східками вгору, швидко набрала код брами, і у напіввідчинені двері ми вскочили, і за нами закрилася брама, відгородивши нас від злого і сатанинського світу. 

 

Я вкрай серйозно дивився на дівчину. Вона стояла перед мною як струнке деревце, розквітле у весняну пору. Була промінна і ясна.

– Доведеться мені тут, на сходовій клітці, прочипіти до самого ранку. Там, за брамою, на мене чигає чорт із самісінького пекла. А вступити до твого раю я не можу, бо се так не робиться…

 

Мав би прийти з розкішним букетом квітів, і ти представила б мене, як свого нареченого. І так відбулося б знайомство батьків з обранцем твого серця. – Я говорив, не усміхаючись, а вона весело дивилася на мене, і в захоплених її очах зблискували іскри могутньої життєдайної сили.

 

Пройшов час, як мить, коли я відхилив браму і глянув – чорта вже не було! Я розпрощався з нареченою, і се тривало довгий час, Нарешті, низько вклинившись, я зник у нічнім просторі. Щасливо дійшов додому і повалився спати, ощасливлений, ніби скосив кілька гектарів сіна.

 

6. Остання спроба знищити зло

Вранці телефоную моїй нареченій: все в порядку, дійшов додому і виспався! Як у тебе? У відповідь чую:

– Я не могла заснути! Я хвора тобою. Я хочу бути разом, мій коханий.

 

Нині лише міг її потішити, що ми, справді, будемо разом. Я дав слово. І так станеться… Нарешті ми домовилися зустрітися о 16-ій годині. Годину я визначив, міркуючи про те, що не виключено до того часу мені доведеться і дома дещо зробити, потім до церкви на СБ. Потім… потім прекрасна зустріч…

 

Все відбувалося як за планом. В один момент я пожалів, що ми не в двох у церкві…

 

Коли я прямував на зустріч, здалека побачив високого доброго знайомця. Перша думка, яка з’явилася в мене: мабуть, наближаюся  до фіналу своєї мети.

 

Ми сердечно привіталися. Білий дивися на мене якимсь проникливим зором. Відтак сказав:

– Самому важко перемогти. Тому я тут.

– Справді, се так. Мав я великі труднощі.

– Нині не буде легше…

 

І після цих слів я побачив у далині вулиці того злослово-хитрого. Він упевнено йшов нам назустріч. За ним волочилися сатаністи, котрих я впізнав ще з моменту вбивства незнайомої молодої людини.

 

Я поглянув на вулицю – вона залюднена недільною публікою.

 

Коли наблизився той зі своєю бандою, Білий ступив наперед і підняв у руках невеликий хрест, протиставивши його нечистій силі.

 

Людська подоба, що досі торжествувала над моїм безсиллям, над судом і поліцією, раптово знітилась, зупинилась і почала згинатися до самої землі; вона пробувала розігнутися, але не змогла і все нижче й нижче клонилася, нарешті повалилася на землю.

 

Хрест стояв у твердих руках і не відступав. Сатаністи закричали і кинулися навтеки. Але через пару кроків усі попадали, ніби підкошені кулями. Зняли вереск, що з них знущаються. «Рятуйте, нас вбивають!»

 

Почали збиратися люди на крик про порятунок. І засміялись, бо сатаністи лежали на бруківці, і ніхто їх не чіпав, а не то що вбивав!

 

Над’їхала дорожня поліція, намагаючись розчистити проїжджу частину вулиці для затриманого транспорту. Але наказу піднятися з бруківки сатаніти ніби й не чули – адже вони не могли самостійно піднятися, якась невидима сила їх притискала до бруківки.

 

З’явився відділ кримінальної поліції, і сатаністів, учасників убивства, вкинули в арештантське авто, що з гуркотом від’їхало в тюрму.

 

Посеред вулиці лежала людська подоба. А на тротуарі стояла висока людина і тримала, піднявши вгору руки, невеликого хреста.

 

Поліцаї бачили тільки поверженого на бруківці, але він не слухав наказу піднятися. Коли поліція підійшла майже впритул до нього, він заверещав, нехай щезнуть вони, бо їх повбиває. І в цю ж мить на поліцію почала летіти бруківка, якимось дивним чином вирвана з проїжджої частини вулиці.

 

Все це відбувалося на моїх очах з такою швидкістю, що я навіть не встиг підійти до людини з хрестом, спитати, чи не потрібна моя допомога. Я не встиг почути від нього відповідь, коли важка бруківка вдарила мене в ліве рамено з такою силою, що я умить повалився на тротуар і втратив свідомість.

 

Я очуняв тоді, коли мене клали на носилки і заносили в «Швидку допомогу». Молода лікарка швидко йшла поруч і, побачивши, що я прийшов до пам’яті, мовила:

– Обережно, не рухайтесь, у вас перелом лівого рамена!

 

Уже в середині швидкої я чув сирени машин, які відвозили травмованих людей в лікарню.

 

Обережно я витяг мобільний. Глянув на час: 15.40. За двадцять хвилин назначив зустріч. Пробую насилу набрати номер. Нарешті вдається мені, після гудка чую милий голос: «Я слухаю». – «Кохана, не хвилюйся. Я зараз у швидкій. Везуть в лікарню швидкої допомоги». – Господи, що сталося?» – «Та… все те… В мене перелом рамена. Видно, дали укол, бо нічого не болить». – «Я негайно приїду!».

 

Лікарка:

– Сховайте мобільний. Вам потрібен спокій.

 

І все ж я спитав:

– Не знаєте, що там сталося?

– Кажуть, що той же бандит, що й в суді. Але тим разом якось несамовито скрутився на бруківці і звіявся чорним димом. Якась чортівня!

– Ви маєте рацію. Справді чортівня. Ще й мені дісталося!

– Вам ще пощастило. Тут дуже серйозно травмовані поліцаї, випадкові люди, як і ви…

 

Спочатку рентген. Потім укладення зміщених кісток. Гіпсовий бандаж. Мінімум три дні без руху. Тільки лежати.

– Може, додому?

– Ні, тут є обслуга.

 

Крізь напів відхилені двері несміливо заглядає Адріяна з надягнутим білим лікарським фартухом.

– Зустріч, але інакша. – Я пробую жартувати. – Лежу весь у білому, на ковдрі лежить нерухомо ліва рука, вгорі в гіпсі. Біле ліжко. Білі стіни. Білі вікна. Біла стеля. Люди в білому. І ти.. кохана… в білому…

– А я мало не заплачу…

– Ні, радій! Нашого «знайомого» вже немає. Я не бачив, бо втратив свідомість, але розказують, що його здуло, як чорну хмару…

– Нарешті! І якою дорогою ціною…

– Могло бути гірше…

– Напевно. Хоча не все розумію. Хтось допомагав?

– Так. Головний. Колись… повім…

Як довго тобі тут бути?

– Мінімум три дні. Але дома... бачиш, який я…

– Не журися! Є я.

Ти моя радість і надія.

– Твоя любов. – Вона нахилилася і поцілувала в уста довгим солодким поцілунком.

 

7. Завершальні записи, життя продовжується

Не так сталося, як гадалося. Я пролежав у лікарні цілий тиждень. На третій день, коли мали мене виписати, хірург уважно оглянув руку і вирішив не виписувати.

 

Але через тиждень нарешті для мене настало свято – Адріяна допомагала мені добратися додому. Коли я вийшов з лікарні, відчув, що таки хворий. По перше, я не міг, як раніше, поспішати, Мої ноги мене не слухались. Тримаючись дівчини, я поволі ступав, але чомусь кожний крок я відчував у хворому рамені. Я не хотів говорити про це Адріяні, але направду рука нила,  її ніби тягнуло вниз, хоч лежала на перев’язі через плече.

 

Перемога над злою силою приглушена моїм станом. Я не володію сповна рукою. Отже, хтось має бути біля мене. Мій живий ангел йшов поруч зі мною; мабуть, свідомо дівчина не вела мови про мій стан. Вона вже вирішила, що допомагатиме мені дома. І ні слова не мовила, очевидно, це зрозуміло без слів.

 

Коли я заїкнувся про свій стан, вона зразу ж сказала:

– А як же інакше? Я буду з тобою!

– А заняття?

– Пару годин в першій половині дня.

– А підготовка, репетиції?

– Дам раду, не журись.

 

Короткі відповіді вказували, що ця тема не підлягає дискусії. Дівчина проявила характер, і це мене схвилювало до глибини: я не самотній!

 

Мій білий ангел супроводжував мене додому. А дома розпоряджався, як справжня господиня. Правду кажучи, я захоплений її рішучістю і… і… ніжністю. Ці дві риси дивовижно гармоніювали в ній.

 

Кожен день щось нове відкривав мені в її вдачі, поведінці, в судженнях…

 

Час збігав, але годі казати, що це був марафонський біг. Ні, поволі, як на мене, хворого, дуже поволі волікся, але він, все ж таки, пройшов, і одного дня зняли гіпсовий бандаж. Я здоровий! Проте ескулапи попередили, що б я вважав на руку, бо вона ще не повністю в нормі. Попередження доречне, бо відчував ще не на повну потужність  її «норму».

 

І все ж, можна забути батальні бої з нечистою силою. А біля мене – ні, поруч зі мною і в мені – на все моє життя Білий Ангел в особі моєї чарівної нареченої.

 

Прийшла пора, і я зайшов у квітковий ряд на міський базар і дуже уважно, може, й занадто прискіпливо оглядав пишні букети квітів. Нарешті мені приглянувсь букет розкішних червоних троянд. Мусив признатись, для кого цей букет призначений. Коли молода продавець узнала, вигукнула, при тому з усміхом поглядаючи на мене:

– О, то має бути «убранство» зовсім інше! – І вона ретельно виготовляла «одяг» для букета. Вийшло, справді, гарне, маєстатичне, потужне (я не міг повністю підібрати епітети, які найкраще представили б розкішний букет палаючих троянд).

 

На умовлену годину я натиснув ґудзик на одвірках дверей кольору темного горіха і очікую з якимось незрозумілим хвилюванням. Ну, звичайно, момент особливий. Але ж надіюся, що батьки, яких уперше побачу і яких зовсім не знаю, бо абсолютно нічого не розповідала моя наречена, не дадуть мені гарбуза. «Прийдеш і побачиш, познайомишся» – така була відповідь.

 

Двері відкрила Адріяна і вмить обвила мене своїми лебединими руками, ніби крилами, притиснувши мене до себе і обціловуючи пристрасно. Мені аж дух захопило!

 

Нарешті ми ввійшли в кімнату, що правила за гостинну. Я не мав часу навіть глянути, бо назустріч нам ішли батьки: мати вище середнього росту, струнка молода жінка, на вигляд не більше 30-35 років і такий же стрункий мужчина з буйним чорним волоссям і високим опуклим чолом; його темно голубі очі гляділи на мене зацікавлено.

 

Звичайно, я не розгубився, хоч заздалегідь продумував, що мені слід би говорити. Але зазвичай хвилювався. Мабуть, це кинулося їм ввічі з моєї промови. Треба сказати коротко, але щиро.

– Шановне панство, дорогі батьки Адріяни!Так сталося, що я закохався у вашу донечку, неймовірну дівчину. Кращої якої, мабуть, у всьому світі немає. Я безмежно і щиро вдячний вам за ваше виховання. Прошу сприйняти мене нормально: це не похвала, то моє захоплення неймовірною добротою, дивовижною відданістю, безмежною щирістю і… і… самопосвятою. Прошу руки вашої дорогої донечки Адріяни. – Я низько вклонився і подав букет пані господині. Вона прийняла букет і обняла мене, я поцілував у руку. Батько підійшов до мене і міцно потиснув руку, поглядаючи на мене з теплою усмішкою, яка навіть лилася з його очей крізь великі окулярні скельця, які час від часу зблискували від кімнатного світла.

 

Адріяна весь час стояла біля батьків, сяюча, опромінена своїм коханням. Після церемонії вона підійшла до мене і закинула руки, обняла і поцілувала, прошепотівши «Дякую, мій голубе!»

 

Батьки запросили до столу, і почалася учта в честь такої високої відповідальної акції.

 

Не записую деталей бенкету, читач навіть при найменшій фантазії та уяві здатний написати все, що тут відбувалося і говорилося. Я лише зауважу, що знайомство з батьками Адріяни стало для мене особливою несподіванкою: наречена ніколи не називала свого прізвища. Виявляється, її батько відомий у мегаполісі композитор, дещо і я слухав, буваючи на концертах  у філармонії з приводу різних імпрез. А мати – мистецтвознавець, доцент консерваторії.

 

Словом, я увійшов у відому родину. Але найсуттєвіше – мій добрий, білий Ангел назавжди зі мною, бо кохання вічне, як вічний світ із своїм життям – видимим і невидимим, відомим і невідомим, відкритим і таємним. Мені довелося зустрітися з таємним, чорним і підступним, але… але… найбільшою таємницею стали стежки, які спровадили нас, мене і мою майбутню дружину, на спільну і безконечну дорогу…

 

26 жовтня – 10 листопада 2017.  

Є мова – є народ, є нація. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 3 бер. 2018 р., 04:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 бер. 2018 р., 04:25 ]

Здавалося б, проста і зрозуміла річ: мова – та особливість, без якої, по-перше, нема людини і, по-друге, немає народу, нема нації...

 

І нині тисячі свідчень (на жаль, дуже багато), коли громадянин України, українець, живучи споконвік на етнічній території, говорить... суржиком. Не пояснюю причини цього явища, не вдаюся до емоційної нетерпимости – просто констатую прикрий факт, що українець нині не спромігся зрозуміти це ганебне явище і продовжує жити з ним. Не відчуваючи ні сорому, ні якогось дискомфорту. Очевидно, йде мова загалом про старше покоління українців, бо молодша генерація, все ж таки, в переважній більшості, має за собою середню (в інших випадках – початкову і неповно-середню) школи, в яких обов’язкове вивчення української мови. Звісно, вже в часи незалежности.

 

Бо в часи всіх окупацій України – польської, німецької, російської правителі робили все можливе й неможливе, щоб витіснити українську мову із щоденного вжитку, більше того – вдавались до заборон.

 

Польські окупанти на наших етнічних землях (Східна Галичина, Волинь, Закерзоння ­ там ще сутужніше) звели т.зв. утраквістичні школи, в яких дозволено один урок української мови вести українською, а всі інші предмети – лише польською. А окрім того, було ряд обмежень у культурно-духовній та господарській справах, коли влада вдалася до репресій, т.зв. «пацифікація». Проте вершиною польського расизму була зачистка на етнічних українських землях, «подарованих» полякам Сталіним, п.н.  «Wisła» з участю росіян, тоді вірних друзів поляків. Поза всякими сумнівами, так себе поводити міг лише окупант!

 

Німецький окупант придумував робітні бригади, в які насильно виловлював працездатних українців і відправляв у рейх на роботи. Щодо мови, то, як правило, панівною була німецька мова, подавалися переклади на випадок оприлюднення відповідних наказів та розпоряджень. Все населення, як і за поляків, кваліфікувалось, як бидло, придатне лише для фізичних робіт. Була видимість освіти на окупаційних українських землях, оскільки школи та гімназії перебували, як і за совєтів, під недремним оком спецвідомств.

 

Нарешті російська окупація (перше і друге т.зв. «визволення») знаменувалось одверто цинічним ставленням до духовних потреб нації, позначившись неймовірними вивозами українського населення у північні регіони імперії. А колосальна система ГУЛАГів наповнювалася українцями, які потрапляли туди або фактично без причин, або в покару за опір окупантам.

 

Інтенсивно режим застосовував штучні голодомори з метою фізичного винищення українців. Зрозуміло, що в цих умовах право української мови було розчавлене тоталітарною диктатурою.

 

Відбувалося вербування сексотів під загрозою арешту або й життя.

 

Вся ідеологія була спрямована на абсолютне прославлення «вождів», фактично катів народів, які потрапили під їхній лапоть і йшла в парі з глобальним стеженням за громадянами імперії, які не мали права мати свою власну думку, а лише ту, яку проголошували партія і надійний її «караючий меч» у формі спецорганів, які діяли впродовж усіх десятиліть російської окупації на наших землях, коли вона фактично була продовженням з моменту втрати Україною самостійности після поразок ще з часів Київської Русі і наступних катаклізмів, аж до ліквідації Гетьманської держави, поразок Хмельницького та Мазепи, нарешті, нашого національного зриву на початку ХХ століття. 

 

У написаних рядках немає прагнення висвітлити нашу історію, мета інша – нагадати читачам про українську мову, якій ціни немає і приводом цієї розмови є виданий минулого року у видавництві «Сполом» «Панегірик українській мові» Ярослава Бедрія, відомого прозаїка та поета, педагога, перу якого належить ціла серія підручників для коледжів та, зокрема, вже п’ятого тому книжки «Речення», в якому зібрані «почуті» і власного авторського творення крилаті вислови та фразеологізми, розміщені під різними рубриками, які засвідчують багатство вислову і думки українців.  

 

«Панегірик» складається на початку з висловів про мову, поданих у формі крилатих слів чи знаменитих рядків, іноді випадково римованих, в яких закладений зміст неймовірного, вічного значення рідної мови для людини від самого моменту її народження і до відходу у вічність.

 

Наступна частина «Панегірика» – метафорична і символічна розмова про Духа «Він ішов, він йде, він буде йти», який завершується знаменними словами із Святого письма і які, до речі, повторюються у тексті: «Я є той, хто Я є».

 

Третя частина «Гострі розмови» написана у формі діалогів чи навіть суперечок між «Правим», «Українцем», «Москалем», «Середняком», «Лівим» на предмет рідної мови, історії, правди і справедливости, тобто в обіг включаються «вічні» питання, життєствердження і боротьби. Ця частина пройнята історіософськими і культурно-духовними питаннями, на які автор прагне дати відповідь.

 

Завершальна частина «Панегірика» – «Короткі речення про мову та слово». Тут читач знайде по-справжньому свіжі вислови, що нагадують римські декалоги, вислови, сповнені рацією саме рідної мови, що є духовною сутністю людини від самого її народження і початку свідомого життя та в усі роки її активної діяльности. Це справді гімн, присвячений рідній мові, яка, порівняно з іншими мовами світу, сяє своїм багатством, колосальною синонімікою, образністю, духовними скарбами, закріпленими у слові.

 

Тут же є контрастні заперечення північного сусіди, який буквально щодо свого «язика» (зазначено, що худоба має язик, а ми, українці, мову!) блідне і нівелюється перед вибухом нашого слова в його буйноквітті нюансів значень і милозвучності.

 

Згаданий вище том «Речення» (упорядником усіх томів є Євген Тарнавський) автор присвячує молоді і в анотації, зокрема, відзначає, що «п’ята частина новітніх афоризмів, пов’язаних із минулим і сучасністю», викладає його погляд на події, в т.ч. й Другої російсько-української війни. Книжка адресована старшокласникам та студентам.

 

Перший великий розділ «Тезаріус» містить ряд тематичних груп, як, наприклад, «Бог», «Війна», «Велич», «Гаразди», «Гнів», «Гроші», «Еліти», «Європейський Союз», «Жінки», «Задоволення», «Інтелігентність», «Істина», «Коханки», «Краса», «Львів», «Майбутнє», «Музика» та ін., які вказують на широку тематику висловів, позначених історією, міжлюдськими контактами, філософією екзистенціалізму (буття і вибору), політики і особистого, на рівні серця та душі.

 

Останній розділ «Власне речення» містить 62 підрозділи без назви, лише позначені порядковими цифрами. Тут представлені різні тематичні групи з різними «сюжетами», що стосуються сучасности під кутом критичного зору об’єктивного спостерігача за «рухом» життя.

 

Автор послідовно вірний собі, тобто раз обраний принцип «запису» жодним чином не змінюється, але постійно змінюється тематика, підказана самим життям. Здається, аналога немає в європейськім письменстві.

 

Отже, про «Речення» Я.Бедрія може йти мова як про оригінальний задум і вдале його виконання. Важко прогнозувати наступні «записи», однак, ймовірно, вони продовжуватимуться, бо невичерпні події та «ритміка» життя, як і їх спостереження уважним оком і аналітичним розумом.

 

 1 березня 2018. 

Небесна таїна українського Свят-вечора

опубліковано 5 січ. 2018 р., 05:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 лют. 2018 р., 05:59 ]

 

Вітаю з Колядою, Різдвом і Новим роком

 

В атмосфері нинішнього неспокою ‑ воєнного стану в Україні, переймімося на хвилю роздумами про сутність нашого національного буття, долею нашого народу, його споконвічними мріями і звернімо свій духовний зір на незбагнену таїну нашого віковічного Святого Вечора, на благовісну різдвяну зірку, що споконвік приносить нам ту незбагнену таїну народження Господнього дитятка, долучаймося до того святого предківського дійства ‑ несімо рідну колядку під кожне українське віконце, і зберігаймо глибоко у серці всі наш рідні різдвяні традиції.

 

Нехай у нашу святкову світлицю загостять життєдайний колосистий сніп, пахуче сіно, а на столі прибраному традиційними святковими обрусами, розмістяться дванадцять різдвяних страв з символічною серед них берегинею української різдвяної традиції – кутею, а біля столу, зібравшись всією родиною, нехай підійметься до небесних висот щира українська молитва за долю кожної української родини, за здоров’я наших дорогих воїнів-героїв, що жертвуючи своїм життям не впускають у рідну Хату-Батьківщину оскаженілого російського загарбника. Згадаймо ті сім’ї, де родина, зібравшись біля столу, зі сльозами на очах оплакує своїх рідних, яким ворожа куля відібрала радість і щастя родинного святого вечора і тих що знаходяться під ворожими кулями, на передовій лінії фронту. Пам’ятаймо про це приступаючи до святої вечері, стаючи до молитви, просімо Господнього Дитятка за кращу долю для рідного Краю .

 

Самобутність і сила українського Різдва в тому, що воно зберегло, увібрало в себе ті найдавніші пласти української духовності, що лежать ще у стіп далекого пращура ‑ українського хлібороба, який бачив свою земну місію вирощування хліба у співпраці з Творцем. Вже тоді він усвідомив присутність у своїй праці, у тому, посіяному ним зерняті якусь вищу небесну програму, за якою те зернятко покладене в землю має за велінням Неба прорости і дати плід. І так ставалось, і він у це вірив. Недарма у наших щедрівках так мило співалося про участь Бога-Отця і Божої Матері у вирощуванні того життєдайного колоса. Тому колосистий сніп і пахуче сіно, на якому має спочити Господнє Дитятко ставали для кожної родини найдорожчими реліквіями святої Коляди. А Кутя?! – цей плід хліборобської праці став особливим знаковим символом Святої Вечері. Бо це тільки ‑ українське. У обрядах інших народів її немає.

 

Скільки поколінь на цьому шляху!!! І всі вони з глибокою вірою у серці несли у хату пахуче сіно, золотистий сніп, готували Кутю і всією родиною ставали до найважливішого святкового чину – молитви, бо так велів давній, закон предків. Чи не це зберегло нас в цілості як націю і стало опорою асиміляції впродовж нашої невільницької історії!? І чи не ці дорогі нашому серцю традиції і сьогодні є визначальними чинниками нашого національного відродження. Повірмо в це, оберігаймо і чекаймо нині, як і колись минулі покоління, тієї цьогорічної різдвяної зірки, щоб з дитячим трепетом в душі і вірою у молитві утвердити тут у своїй хатині, у рідній Україні ту одвічно несену зорею довгоочікувану звістку – Бог предвічний народився!

 

Святкуймо, радіймо і пам’ятаймо, що доля України залежить від кожного з нас. .

 

 

Магія щедрівки.

 

Хилилася днина у сутінь небесного храму,

В аннали вертепу, в його незакінчену драму,

А ми ще в дитинстві – цей дотик дитячого щему -

Від хати, до хати – щедрівкою святість несемо.

 

Співали про зорі, свят-вечір щасливої долі і мрії,

Про ружі у саду – кому цей цілунок – зелений листочок лілії,

Гей коню, мій коню – летить над землею

Окрилена згадка зорею.

 

Ти чуєш, там в полі, де нива завчас колосила,

Там Божая Мати з Дитятком по світу ходила:

І де той початок, і де ті підзоряні плеса

В вечірній принаді чекання, кохання і весен.

 

В мовчанні космічного шляху, у вічності щему,

Горить надвечір’я, розпалює древню поему,

Вдивляється в небо хатини дідух, у розмові з собою,

Здивовано стрілись у полі Дажбог і з новою добою.

 

Орач поклонився звичаю – пора за зорею з дарами –

Коли ж ми зберемось у коло…! кого ще немає між нами!?

У радіснім болі довкілля напоєна щемом мандрівка,

Крізь лезо віконця, крізь вечір, розчахує душу щедрівка.

Степан Івасейко

 

За що!? (Автор: Величко Лев)

опубліковано 30 груд. 2017 р., 10:30 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 лют. 2018 р., 05:58 ]

Лікарня. Хворий в палаті:

- Лікарко, я…. пропоную…. Вам …. руку…

Лікарка:

- Ви пропонуєте мені руку. Хворий, та Ви вже ближче до неба ніж до землі.

- Лікарко, я…. пропоную…. Вам …. руку…

- Хворий, погляньте в дзеркало на себе. Мені значно молодші пропонували руку.

- Лікарко, я…. пропоную…. Вам …. руку…

- Пацієнт, або перестанете говорити дурниці, або я поскаржусь головному лікарю.

- Лікарко, …руку… поміряйте тиск.

- Так би хворий говорили, що хочете, щоб Вам поміряли тиск.

Лікарка встала, розпрямила клуби, похитала грудьми і підійшла до хворого. Вимірюючи тиск нахилилась до хворого.

Хворий:

- Лікарко, якби верхніх два ґудзики на Вашій блузці були розчепленні, то вони напевне би повипадали.

- Про що Ви говорите.

- Хоч би вони повипадали, але залишаться при Вас.

Тут лікарка впіймала погляд хворого і зрозуміла куди він був скерований і …

- Медсестро, хворому укол п’ять кубіків!

- Дохторко, а в де кого більше те місце ніж в мене.

- Медсестро, дайте десять кубіків йому і нехай в нього буде більша!

- Скажіть, за що я постраждав?

 

P.S. Одночисельна редакція сайту вітає ВАС усіх з прийдешнім 2018 роком та Різдвом Христовим. Бажає ВАМ здоров’я і ще раз здоров’я. Будучи здоровими ВИ обминете всі неприємності, які може підкинути неприятель або неприхильна Фортуна. А якщо попадете в лікарню, бажаю ВАМ міцного здоров’я, щоб витримати лікування. Хай в прийдешньому році ВИ досягнете успіхів та принесете користь громаді. Приємних свят і вірних друзів. Будьте здорові!

«БРАТИ». (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 5 лист. 2017 р., 05:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 січ. 2018 р., 04:49 ]

 

1.Перша зустріч

Іван Зарічанський нарешті зібрався до міста. Все щось відкладало поїздку на потім. Нарешті мати вмовила його поїхати до Тернополя. «Коли прийшли москалі, все зникло з нашого кооперативу, навіть дурної солі немає! Поїдь, може, дістанеш солі, нафти. Хліб наразі в нас є. Роздивися, може, ще щось».

 

Окрім того, мав залагодити якусь справу. Звісно, дома ніхто не знав… Микола Цвях, дивлячись проникливо в очі, на вулиці пів пошепки говорив: «Будь обережний. Спробуй зв’язатися з  Булавним, що нам далі чинити. Не можна спокійно дивитися на те, що виробляють «визволителі…»

 

Вдосвіта він пішов через ліс на стацію в сусіднє село, де курсувала «махорка» – нове слово, що його принесли москалі у вересні і поступово приживалося. Залишилося недовго чекати, поки купив білет, як з ранішньої, трохи імлистої далини не зачмихав поїзд з розхитаними вагонами і з скреготом коліс об рейки спинився перед станційним будиночком. Іван піднявся залізними східками у вагон, підійшов до вільної лавки і всівся. Втопив очі в телеграфні стовпи, в пристанційний будиночок, коли вони раптом зарухалися і від’їхали назад, уступаючи місце новим рухливим картинкам: то високому насипу, зарослого травою, на схилі якого вмить зникали викладені з білого подільського каменя в перехрест серп і молот або й написи «Слава Сталіну!», «Партія і народ єдині»; то ніби вартові, ряди виструнченої тополі; то розкидані сільські хатки в обіймах садів; то знову високі схили з тими ж емблемами і закликами нової влади…

 

Іван одвів очі від рухливої, як у калейдоскопі, панорами і спрямував на вагон. Неподалік сиділо четверо жінок і щось жваво обговорювали, а по той бік проходу між лавками сиділо кілька чоловіків приблизно його віку і час від часу перекидалися словами. Іван не чув ні одних, ні других – панувало торохкотіння, вагон хилитався, як видно, він відслужив свою службу і вимагав заміни. Виходить, подумав він, замінити нема чим. І тут же наплив ще свіжий в пам’яті епізод, коли солдати-танкісти, в’їхавши в село, зразу привернули до себе увагу, бо підійшла до невиданої бойової машини гурба людей. Посипалися після перших несміливих реплік питання, на які замурзані танкісти ледве встигали відповідати. Хтось щось там питав, коли танкіст нарешті узагальнено мовить: «Наша родіна всьо может сдєлать». Хтось із веселунів спитав: «А вернути людину з того світу може?» Солдат навіть не кліпнув очима і випалив готову фразу: «Канєшна, может, всьо может...» І далі додав: «Із єтава капіталістіческава мира – єтаво другова міра –  ми далжни асвабождать трудавой народ».

 

Згадуючи, Іван усміхнувся. За ним з другого кінця вагона пильно дивився пасажир, Іван його не помітив. Чоловік років 30-35, ніби й ровесник Івана. Зодягнутий в темнуватий костюм, що облягав його тіло, підкреслюючи якусь начебто незбагненну силу. Ніби виліплений з матеріалу, що ніколи не розсиплеться в друзки.

 

Коли нарешті «махорка», після кількох коротких зупинок, дотяглася до міста, Іван намагався чи не першим вибратися з вагона. Він швидко вийшов на залізничну площу, вже зранку залюднену. Тут і пасажири з різних поїздів, і робітники з вагонів, таких же, з якого вийшов Іван. Вони поспішали на роботу, а ввечері так само з поспіхом шукатимуть своїх «махорок».

 

Іван не бачив, як за ним пантрує пасажир, виліплений ніби з іншого тіста. Віддаль між ними достатньо велика, аби себе, нишпорки, не виявити. Але той упевнено стежив за Іваном, не відпускаючи його з поля зору.

 

Іван розглянувся кругом і попрямував у місто. Пройшовши одну вуличку, Іван побачив у далині довгу чергу людей на тротуарі біля крамниці. За панської Польщі (Іван пам’ятає) тут розміщався крам на різні потреби, але ніколи не було такого скупчення покупців. «Часи міняються», – подумав і підійшов до черги, запитавши: «За вами не зайнято?» – «Ні, я останній» – відповів чоловік у черзі і глянув на нього. «А що тут дають?» – Той усміхнувся: «Шкода, але даром не дають». На слово «дають» він зробив наголос. – «Ще є сіль, нафта, взуття вже нема – об`явили, не стояти…» – «Постою, може дійде до нас черга», – примирливо мовив Іван і пропустив мимо іронію з приводу даровизни… Іван стулив губи, аби не проректи зайвого, бо хтозна, хто перед ним стоїть і пускає іронічні репліки…

 

Черга поволі посувалася. Люд мовчав. Якась жінка мовила «Господи, як довго…». Хтось сердито кинув: «Достобіса, як довго стояти за… дурнуватою сіллю! Було навалом, хоч фіру бери…». Ніхто не зреагував на ремствування, лише дехто кинув здивований погляд в його бік… Іван подумав: «Еге ж, вже навчилися мої земляки тримати язик за зубами…».

 

Вже давно звернуло за полудне: удари годинника на міській ратуші продзвеніли з годин дві тому, коли Іван нарешті переступив поріг крамниці.

 

За прилавком стояв продавець з нап’ятим на груди довгим блискучим фартухом з церати, зашмугляним місцями до ниток з поруділими плямами.

– Прошу нафти п’ять літрів і солі з три кілограми. Цукру нема? – Іван простягнув продавцеві п`ятилітрову бляшанку із закрученим вгорі металевим на гвинтах корком..

– На одні руки ми видаємо лише три літри керосину і один кілограм солі… А цукру давно не було.

 

Нічого іншого не залишалося покупцеві, як лише згідливо кивнути головою. Після отримання товару Іван розплатився одним червінцем з портретом вождя великої соціялістичної революції. Якось лектор говорив в селі, що таким способом уперше в історії людства була започаткована абсолютно нова епоха щасливого життя…

 

Нарешті, Іван опинився на вулиці і видихнув на повні груди. Довелося витратити часу кілька годин на отой мізерний крам. Як воно далі буде?

 

Закинув торбу на плече і йшов, розглядаючись навколо. Кінець травня. Сонце пригрівало, але ще не пекло. В центрі міста каштани викинули у вільний потеплілий простір зелень, але свічники цвіту ще не засвітилися, очікували більшого тепла. Іван прямував на домовлену адресу, але явно не поспішав. Щось його змушувало не спішити, але він не міг збагнути свій стан. Назустріч йому йшов чоловік, зліплений з іншого тіста. Іван не звернув би на нього уваги, коли б той, минаючи його, ніби мимоволі торкнувся його, мало не зіштовхнувши з тротуару.

– Ой, перепрошую, задумався… – сказав той і глянув на нього, явно чекаючи відповіді. Іван справді відповів:

– Нічого. Нині люди заклопотані, поспішають, тому й не дивниця.

– О, так, ви правду мовите. Люди заклопотані, – підхопив думку незнайомець і ще раз вибачився.

– Та то нічого. – Знову повторив Іван. А незнайомець спитав:

– Ви, напевно, приїхали до міста за товаром? Бачу, торба у вас.

– Ну, так. Самі знаєте, нині перебої з товаром. А до нас, на село, перестали привозити найнеобхідніше.

– То я знаю. Не від нинішнього дня. – Раптом він запропонував: познайомимось! Я – Левко Кушнір, з Великої України, як тутечки кажуть. Прислали мене на роботу в Тернопіль. – Говорячи, він простягнув руку Іванові, і той радо потиснув, назвавши своє ім’я та прізвище. – Будемо знайомі! – Мало не радісно вигукнув. – Ми ж брати!

– О, так! Брати! Тільки нашу єдину землю перерозподілили, як їм заманулося.

 

Іванові Зарічанському ця фраза вельми подобалася. Бо справді, так і було. Він ніби відкривався перед братом з єдиної рідної землі, але розмежованої чужинцями-загарбниками.

– Бачите, як ми зразу одне одного зрозуміли. Хіба це не одна кров?

– І сумніву немає. – в унісон відповів, ніби вистрілив, Левко Кушнір, – диво, що ми тут випадково зустрілися. В тому палець Провидіння, напевно!

 

Ще раз захоплено глянув Іван уже на знайомця і сказав:

– В найближчому майбутньому я хотів би з вами ще зустрітися. Як ви на те?

– Так, справді, потрібно… В мене є одна ідея. Але не все зразу…. – Зробив паузу. – Якщо ви не проти, скажімо, рівно через тиждень. Ось у цьому сквері я чекатиму на вас, гаразд?

– Добре. Дуже радий.

– Цим разом я поспішаю, все таки, служба – не дружба. Перепрошую. Чекаю зустрічі. До скорого побачення! – Він радо й тепло тиснув Іванову руку, заглядав у вічі і ніби зсередини радісно світився невидимим світлом чи відбитком його від якогось велетенського дзеркала… І зникнув за першим провулком.

 

Іван зітхнув. Думав про випадкову зустріч. «Світ не без добрих людей. Це ж треба. Трапляється таке!»

 

Радий, що недарма їздив у місто, він, все ж таки, спробував вийти на домовлену адресу, як казали, «на болоті», на південному схилі – внизу, де неподалік, приблизно з півкілометра, протікала річка Серет.

 

Іван таки вийшов на Булавника, людину вкрай обережну. Насамперед він спитав, чи Іван не бачив за собою «хвоста». Той відповів, що не помітив. Але похвалився, що зустрів нині людину з Великої України, щира, добра душа. І вони домовилися про зустріч через тиждень.

 

Булавник вислухав уважно і спитав:

– Ти певен, хто він?

– Гадаю, так.

– Як прізвище?

– Левко Кушнір.

– Це може бути псевдо… Де він працює? Не казав?

– Ні. Сказав, що направлений сюди на роботу…

– Ти бачиш? «Брат» не признався, де працює!

– Може, випадково?

– Я теж так хотів би думати… Треба все перевіряти!

 

2. Тривоги в кінці травня

В сусідньому селі в неповно-середній школі працював син отця Йосипа вчителем. Несподівано нагрянули енкаведисти і його арештували. З учительського колективу ніхто не знав причин арешту, дехто припускав, – за те, що він із священичої родини. Звісно, в біографії не зазначив, бо, напевно, роботи не отримав би.

 

Але ще один грім ударив – арештували отця Йосипа. Іван Зарічанський та й, зрештою, все село налякалося – «визволителі» з ніким не рахуються! Село, хоч і налякане, гуділо, як вулик. Очікували наступних арештів. У 36-ому українського вчителя початкової школи спочатку польська адміністрація прагнула просто звільнити. Причиною було минуле вчителя, учасника національного зриву; після програшу, коли Західна Україна опинилася під окупацією Польщі, зразу ж арештували вчителя і заслали в концтабір Счалково (біля Биґдоща); після звільнення він, як і багато інших вчителів, не міг отримати просади, і тільки після публікації в учительській пресі гострого звернення влада змушена була дати роботу. Але не відчепилася від нього. Нарешті вчителя перевели в сусіднє село, а сюди направили вчителя поляка – адже в суціль українському селі без жодного римо-католика не міг вчителювати українець. Вчителя-поляка «визволителі» не чіпали, зате шукали «буржуазних націоналістів», шниряли по селі, як пси-нюхачі. Та нічого не вийшло, мабуть, не спромоглися запустити  сексотів. Цей неологізм не до кінця зрозумілий. Іван питає Цвяха: «А що воно таке?» – «Бігме не знаю. Нема кого спитати. Отець Йосип сказав би. Але він нині в страшній біді». – «Чув, що його пару днів тримали в районній тюрмі… Потім перевели в Тернопіль. Але в районі, кажуть, ще багато сидить наших. Добре було б… якось звільнити їх…». – «Як? – питає Цвях. – Треба хоч з два десятки сміливих…». – Гадаю, зібрати хлопців… ну, можна…». – «Ти так думаєш?». – «А що, луговики відмовляться, коли назвемо мету?»  – «Напевно, підуть» – каже Цвях, додавши: «Мало не забув: їм наставив розум Яків Кос, а Зенко, хоч і молодий, гарно вправляв з ними». Настала пауза. Кожен думав про своє. Нарешті Цвях мовить:

– А зброя? З голими руками не кинемось.

– Є дещо: ґвер австрійський… польських баґнетів кілька в мене. Притуляк Максим показував мені совєтську десятку. Не казав, звідки взяв… З патронами…

– Я також дещо припас. Словом, готуємось…

– Булавник говорив про обережність… За пару днів ще зустрінусь з тим, звідтам...

– Тільки нічого йому не кажи!

– Авжеж.

– Ще домовимось з хлопцями з Гурівець… Я то владнаю. Ні слова нікому!

– Звичайно. Хіба я дитина?

 

На тому розійшлись.

 

3. Друга зустріч

Рівно через тиждень Іван зранку сидів у міському сквері на лавці. Навіть задрімав, бо ще був час до умовленої зустрічі. Коло 9-ої ранку на доріжці, що прямувала в другий кінець скверу і вкорочувала дорогу до центра міста, поспішали робітники, службовці, військові в гнило-зелених мундирах, молоді мами з дітьми… Словом, життя начебто текло своїм річищем… Івана гризла нетерплячка, аби не спізнився званий брат, який мав якусь ідею… Цікаво… Що він придумав? Його думки перенеслися на зустріч із Цвяхом. Господи, поможи зробити добрий чин. Ще зустрітися з Булавником…

 

Нарешті Іван побачив здаля Левка Кушніра, який неквапливо ніби вимушутрованими твердими кроками прямував до нього. Іван піднявся з лавки, вони обнялися, як брати. Відтак всілися на лавку.

– Маю небагато часу, – мовив Кушнір, проникливо дивлячись на Івана, – Розумієте, дисципліна праці. – Іван мовчки кивнув головою. – Останнього разу я вам казав, що ота влада застосовує терор до місцевого населення. Шукають чорт зна чого… Та ви це знаєте. Люд ніби наляканий, добре пам’ятає польське панування і несправедливість. Тут ніби й все змінюється. Але потрібен час, щоб люди якось оговталися… Але з іншого боку, якщо подивитися, ви розумієте, й далі існує несправедливість… – Він робив паузу, поглядаючи на Івана і уважно стежачи, яке враження справляє на нього його балак.

 

Іван мовчав. Нарешті, й каже:

– В нас арештували отця. Забрали і його сина Зенка, вчителя в сусідньому селі… Те, що ви говорите, підтверджується на кожному кроці.

– Я знаю. – Каже Кушнір, чим ошелешив свого співбесідника. – По довгу служби, як службовець статистичного управління, товчуся по району, маю інформацію. Арешти продовжуватимуться весь час… Таке було і в нас. – Настала пауза. Обізнаність Кушніра, звичайно, зрозуміла. Та й те, що він говорить, не є таємницею. Як офіційно стверджували, це прояв класової боротьби.

 

Обидва сиділи мовчки. Кушнір начебто не звертав уваги на Івана, дивився на доріжку з пішоходами. Раптом питає:

– Ну, і що робити, га? – Питання ніби й не адресоване Іванові, але той таки впер тверді очі в нього. Іванові стало не по собі. Він якось відсунувся від свого бесідника і у відповідь питає:

– Справді, що робити?

 

Той випалює у відповідь, наче вистрілює:

– Битися! Битися за себе, за людей, за свою землю!

 

Іван не розгубився:

– Як битися? З чим і як? Якщо люди й знайдуться, то зброї чортма!

 

Кушнір раптом стишився. Пильно глянув на Івана і преспокійним голосом мовить:

– Важливо почати…

 

Іван уперто мовчав, втупивши очі в землю. Може, й дійшло до нього, що «брат» не настоює на одверте признання в задуманому. Може, просто здогадується про затію кількох селюків…

 

Іван не видав таємниці. Міг хіба здогадуватись, що ж, все-таки, відомо його співбесіднику. Або нічого, або все. І те «все», звісно, йшло не від Івана…

 

Іван як порядна людина не міг навіть припустити, що хтось з односельчан, втершись в довір`я Цвяха, міг, якось узнавши, бовкнути, кому не треба, про їхню затію. Се неможливо! Весь сільський загал щонеділі і в свята ходить до церкви, вірить у Бога. Доносити – се чорний переступ у правді віри, відмова від Господа, від батька-матері, від рідної землі, яку топче власними ногами від моменту першого і до останнього кроку… Се кривавий злочин, якому нема прощення.

 

Думки, як чорні хмари, товпились у ньому. Але він уперто мовчав, навіть не глядів на Кушніра. Він ніби раптом перенісся в інший, нетутешній світ, де нема донощиків і провокаторів, де життя пливе, як спокійна блакитноока ріка з розложистими берегами, зеленими сіножатями, прибережним крилатим птаством, що відчуває свободу польоту в піднебессі… Це справді інший світ, не той, в якому живе він, очікуючи лиха, бо на добро годі сподіватися…

 

Іван розпрощався з Кушнірем, і вони розійшлися.

 

Простуючи доріжкою, Іван зосереджено мислив, звідкіль у Кушніра думка про виступ проти влади? Чому він саме сьогодні говорив про протест? Що він знає направду про них, оунівців із подільського села над рікою Серет, а тих сіл сотні і сотні з такими ж людьми, як він, і з такими ж прагненнями, як він? Раптово Іван аж зупинився від думки: він, Левко Кушнір, лише здогадується про їхній намір, але, можливо, має інформацію про нього і Цвяха! «Товчеться по району…»… Тобто збирає інформацію і вербує донощиків…

 

Зазвичай Іван не був певен, що саме таке діється з його знайомим із Великої України. Але Зарічанський не мав жодних свідчень, доказів як про одне, так і про друге. Та й саме місце його роботи він не знав. Може, Булавник уже має інформацію.

 

До нього він, власне, пробує зайти. Обережно. Без поспіху. З оглядом обстановки. Найменше підозріння – негайно зникнути безслідно.

 

Дуже поволі підходив Іван на вулицю, де містилося помешкання Булавника. Хоча б зустріти кого-небудь із його знайомих. Де Балабуха Іван? Теж під загрозою? Арештований? Не знаю!

 

Неподалік знаходився між будинками міні-скверик. Іван підійшов туди і всівся на лавку, звідки спостерігав за вхідною брамою в будинок.

 

Заходили  і виходили люди. Діти бігали сквериком, двоє дівчаток на вузькій доріжці гралися в «клясики», стрибаючи на прокреслених на доріжці квадратах. Життя, як річечка, пливе…

 

Нічого підозрілого Іван не помітив. Ще трохи посидів. Відтак поволі піднявся з лавки і попрямував свої кроки до вхідної брами.

 

Переступаючи поріг, він напружено вслухався в голоси на сходовій клітці. Стіни мовчали, лише глухо іноді проривалися голоси із помешкань.

 

Іван підійшов до дверей і тремтячою рукою натиснув ґудзик. Якийсь час нічого не чути, коли з певною паузою за дверима спитав жіночий голос:

– Хто?

– Іван Зарічанський.

 

Умить відкрилися двері, і жінка Булавника прошепотіла:

– Заходьте.

 

Іван зайшов, і його вразив розпачливий плач жінки, яка кинулася йому на груди. Через ридання нарешті почув:

– Вчора його арештували енкаведисти!

 

Оговтавшись, коли дружина відвела його в кімнату, Іван каже:

– Очевидно, вони мають списки оунівців… А Іван Балабуха… ще на волі?

– Не знаю. Напередодні арешту мого він заходив сюди. А нині… не знаю.

 

Іванові не сиділося. Він якнайшвидше прагнув повернутися додому, попередити хлопців про арешти. Зрештою, щасливо повернутися, бо хто зна, що станеться з ним під вечір… Треба ж непоміченим всісти в «махорку»…

 

Він розпрощався з дружиною Булавника і вийшов з під’їзду, напружено стежачи за всім, що відбувається.

 

Начебто нема загрози. Ніщо не видавало небезпеки. Він швидко відходив на вулицю, намагаючись загубитися серед пішоходів.

 

До від’їзду «махорки» ще було досить часу, і це турбувало Івана. Звичайно, він уже не мав наміру заходити до Балабуха – небезпечно для обох. Він був переконаний, що тезка зник у підпіллі. Здається, це те, що вкрай необхідно зробити в цю ж мить. Але є обов’язок… чин проти зла…

 

Увечері Іван уже дома. Негайно знайшов Цвяха і виклав йому інформацію. Прийняли рішення: хлопцям-оунівцям перейти в підпілля до визначеного часу, коли буде поданий сигнал (клич збору зі зброєю).

 

Травень закінчився потеплінням. Приморозків немає. Хоч господарі готові були обкурити сади, які почали одягатися в білу-пребілу одежу. Шкода, коли б мороз знищив ще не розквітлий цвіт, як то іноді (або й часто) буває з людським цвітом. Тільки що розвинувся – радій молодості і світу, що відкривається на довгі і щасливі літа. І на тобі – все обривається, як нежданий постріл у саму серцевину життя! І чому таке стається? Хто винен тому, що тобі одбирають життя, дароване не тим, хто відбирає, і вбиває чужинець, кривавий наїзник, загарбник  чужої землі і чужих життів?.. Хто дасть відповідь на повні болю питання?

 

4. Перша зв’язкова Тетяна Серетянська

«Оскільки ми переходимо в підпілля, є потреба обрати зв’язкову. Ніхто не знатиме її прізвища та імені, крім нас двох. Ніхто навіть з нашого низового осередку ОУН не знатиме її псевдо. Тобто ніхто в нашій групі не бачитиме її; зв'язок вона тримає тільки з нами двома в умовлених місцях. Вона – живе джерело інформації. Всі ці обмеження тимчасово вводимо з метою безпеки всієї групи», – говорив Цвях Іванові. – До речі, ми переходимо в нелегальний  стан. В селі нас нема; родина не знає, де ми, і повідомляє, що  на заробітках…».

– І хто ж вона?

– Моя сестра Ольга.

– Ні, недобре. Вся твоя родина буде під підозрою. Це мусить бути інша дівчина.

– Згоден. Тоді… тоді… хай Софія Бойко. Я вже говорив з нею. Вона рада, як каже, прислужитися громаді.

– А вона розуміє, що тут не до співів? Вона прекрасно співає в хорі. А зв’язкова – це не хористка!

– Згода. Псевдо «Тетяна Серетянська».

– Забезпечення від арешту – зрозуміла річ. Але… де нам перебути цей критичний час? І де сховаються інші члени осередку?

– Ймовірно, в нашому лісі.

– Складно: ліс загалом невеликий… Може, інакше: перебуваємо на пів легальному становищі, а на випадок загрози відходимо в підпілля. Як гадаєш?

– Здається, можна на це пристати. Тобто кожен знає, як діяти у відповідній ситуації.

 

На цьому нарада двох завершилась.

– Є потреба поговорити з Софією, – мовить Іван.

– Я з нею переговорю, ознайомлю з її функціями і збереженням власної безпеки.

 

*     *     *

Я, Тетяна Серетянська, отримала від свого провідника перше доручення. Треба піти в сусіднє село Горівці, де є залізнична стація, і передати скручений тонкий папірець Гайовому Нестору, але шукати його за сільською кличкою «Кметь». Провідник точно розповів, де його обійстя, як туди йти і не «бовтатися» селом, щоб усе живе ґапилося на мене… Ага, ще порадив одягнутися скромно, як звичайно в будний день, не одягати яскравого одягу. Я сказала «Добре, зрозуміла», тобто, справді, не привертати на себе уваги. Таке враження, ніби я у ворожому оточенні, де в будь-який момент може статися несподіванка – бути готовою до неї. Гайовий має передати відповідь, яку мені слід віддати моєму провіднику або його заступнику.

 

Я й так вчинила: вдосвіта зібралася в дорогу, ніби до «махорки», але в селі точно зайшла на обійстя «Кметя». Його застала в хліві біля худоби. Я сказала:

– Славі Йсу.

 

У відповідь я почула:

– Навіки слава! – Господар мовчав, явно вичікуючи, що я ще скажу. Я й мовила:

– Гарний день нині для дороги…

– А дорога ніколи не кінчається.. – зразу повів господар, власне, те, що я мала почути, як учив мене провідник. Зразу ж, користаючи, що ми тільки вдвох, передаю ґрипс.

 

При мені він читає, витягає з кишені олівець і такий же тонкий папірець і щось там записує. Скрючує папірець і передає його мені.

 

Я повертаюся додому такою ж непримітною, і в домовленому місці та в призначений час передаю ґрипс провідникові.

 

Звичайно, мені радив ніколи не читати того, що передаєш. На випадок небезпеки папірець проковтнути – єдине, що найкраще для мене і для всіх…

 

Не сумніваюся, що це була моя початкова освіта, що пригодиться для майбутнього… А яке воно буде? Невідомо.

 

Правду кажучи, на душі тривожно.

 

Десь через день увечері провідник дає нове завдання – поїхати в Тернопіль і зустрітися з Іваном Балабухою. Є інформація, що він після арешту Булавника перейшов на нелегальне становище. Я отримала кілька адрес в Тернополі і в сусідніх селах. І в кожному випадку різні привітання з незнайомими людьми, які мали відповідати відповідними фразами-паролями. Все це я мусила запам’ятати фактично за одну ніч, бо вдосвіта мушу добратися до «махорки».

 

5.Сновидіння жахливих сюжетів

Хоч я лягла спати пів одинадцятої, не могла зразу заснути, збуджена зустріччю з провідником і низкою секретних доручень. А коли поринула у сон, то почалося…

 

Начебто я стою на високому, обривистому березі, внизу клекотить бистра ріка, вслухаюся в її клекіт, за спиною чую злий гавкіт собак, що женуться за мною. Я тікала від них крізь густий ліс, кілька разів падала, заплутавшись в лісових заростях, піднімалася. Вся мокра від поту і налякана, знов і знов бігла, бігла, бігла далі. А тепер я стою над прірвою. Мій рятунок внизу, у річці, де скажені пси мене не досягнуть, тут я буду в безпеці. Але я вагаюся, боюся кинутися з такої висоти у воду. Плавати я плаваю, води не боюся, виросла ж над річкою. Але боюся крок ступити і стрибнути. А гавкіт щораз сильніший, голосніший, настирливіший. По ньому я вловлюю звірячу хіть розірвати мене на кусники, розтягти по кущах і зжерти… І коли я побачила поблизу мене вишкірені ікласті пащі, я, мов очманіла від небезпеки, кинулася в безодню. Відчула порив вітру, що бив у мої груди і обличчя від падіння униз, але політ умить (се я відчула) наповнив мене неймовірним відчуттям свободи, вільного польоту в просторі. І перед тим, як влетіти  в бурхливу річку – я раптом з криком прокинулась зі сну. Вся мокра від поту, а серце неймовірно гупало… На щастя, в кімнатині я сама самісінька, ніхто не почув мого крику.

 

Я лежала перелякана. Але поступово заспокоїлася: се ж тільки сон! Сон!!

 

Не розмислювала, чому такий жах привидівся мені. Я лежала, ніби побита невідомою силою. І поступово я знову увійшла в сон забуття.

 

Я не знаю, скільки я лежала у сні, коли знову мене заполонило сновидіння. Скажу одразу: найбільшому моєму ворогові я цього не бажала б…

 

Я опинилася в невідомому мені просторі, забудованому невисокими в два-три поверхи будинками. Незнайоме місто. Ні, не Тернопіль, я його знаю, здається, добре. То чуже місто з чужими людьми. І коли дійшло до мне, що я в чужому місті, зразу мене огорнув неспокій. Вулиці здалися мені покрученим лабіринтом, з якого я без сторонньої допомоги не вирвуся! Таке відчуття, ніби з кожного будинку, з кожного вікна за тобою спостерігають, бо ти чужинка, отже, пильно пантрують за мною, куди я йду. Я не знаю, куди я мала йти і до кого, але відчуття стеження за мною не покидало мене. Такий страшний неспокій, який ось-ось зірветься якоюсь непередбаченою подією, і від того повністю проблематичним виявиться моє існування. Таке відчуття, що я переживаю останні свої хвилини. Все! Після того мене вже нема!

 

Я вся, ніби в кулак, зібралася, очікувала невідомої події. Я не знала, що має статися. Але те, що станеться, буде дуже небезпечним для мене. Від однієї думки про це невідоме мене почала трясти пропасниця, мороз пройшов по всьому моєму напруженому тілі. Мені стало так холодно, начебто я опинилася зовсім гола на тріскучому морозі, я почала панічно нагортати на себе ковдру і від холоду я прокинулася зі сну, раптово сівши на ліжку.

 

Ще не світало. Я не боялася проспати, бо наставила будильник. Тому знову повалилася на ліжко і вмить заснула.

 

Вдосвіта я прокинулась від дзвінка будильника. Швидко зібралася. Випила горня молока з хлібом, невеличкий окраєць загорнула в біле полотенце і запхала в торбинку.

 

Коли ж нарешті опинилася на дорозі до Горівки, до мене повернулася тривога з приводу снів. Я мала час подумати над моїми снами. В голову стрель, нічого не розумію, чому таке мені приверзлося… Я йшла сільською дорогою, вимощеною білими камінцями – на Поділлі переважно такі дороги. Камінці змивають дощі, і вони кожного разу біліють, ніби після купелі.

 

Дорога займала мої думки, може, тому, що мої очі впиралися в неї і тим самим начебто відвертали від тривоги з приводу снів. Однак я не могла позбутися враження від снів, воно не відступало і змушувало знайти хоч яке-небудь пояснення. В нашому селі є тітка Текля, як її усі звуть, вона відгадує сни. Але мені, гімназистці, ще бракувало, аби я до неї звернулася з приводу своїх снів. Годі уявити, скільки язики плескали б, як праники на річці, пішла би всім селом та й околицями дурна слава, що наша панянка з міської школи має пригоди. Либонь, закохалася дівчина і тепер має свої сердечні клопоти, що й викликали незрозумілі сни… Але ж ніхто ні слова не каже, що я з вересня по нинішній день сиджу в селі, як окаянна, на шиї батьків… А треба ще вчитися… Я хочу вчитися. Треба повернутися в місто і на другий рік закінчити навчання… Гімназій нема… Може, й не стане «визволителів»… тоді…

 

6. Випробування першої зв’язкової

Найперше я вирішила зайти до Марти Ліницької, тернополянки, моєї гімназійної подруги, котру бачила десь майже рік тому. Її батько працює інженером залізничного транспорту, мати – вчителька дошкільної освіти, як зараз називають «дитсадок». Жили вони над озером, туди я й пішла. Кругом начебто нічого не змінилося. Навпроти у скверику бавилися, галасуючи, діти.

 

Коли натиснула кнопку, незабаром відкрилися двері, і Марта, радісно обнявши, буквально втягнула мене в коридор.

– Господи, яка несподіванка! – радісно вигукнула Марта. – Як давно ми не бачилися. Я вже думала, що не дай Боже, щось з тобою сталося. Час бо неспокійний.

– Мартусю, ти правду кажеш. Тривожно. Я на хвильку до тебе заскочила, сподівалася тебе побачити. Ти, як і я, не пішла в совєтську школу…

– То правда. Гадаю, що москалі скоро відійдуть. Як видно, на носі війна… Аби лише щасливо пережити…

– Що у вас нового, розкажи.

– Та нічого доброго. Історика нашого пам’ятаєш? Пару днів тому його арештували! У місті арештують людей – просто небезпечно навіть виходити у місто…

– Справді тривожно. (І я на мить задумалася, як мені справитись з моїми завданнями. Марта помітила мою задуму. Уважно глянула на мене).

– Соню, дорогеньке Сонечко, у тебе все в порядку?

– Так. Не переживай. Надіюся, що на другий рік ми закінчимо гімназію.

– О, то прекрасна мрія!

– Дорогенька Мартусю, помріяти не зайве.

 

Марта підійшла до мене , обняла. Ми прощалися з надією про зустріч в іншому часі.

 

Я вийшла, все ж таки, в тривозі. Не позбулася її в час цієї зустрічі. Я зрозуміла: слід мені бути вкрай обережною в пошуку потрібних людей з відповідними паролями. В буденному плині ззовні нічого не побачиш, а потрібний інший зір, який проникає в серцевину побаченого або почутого. Я не впевнена, чи зумію побачити те, що мені потрібно і що творить для мене небезпеку.

 

Тому я дуже поволі проходила повз людей тротуаром, іноді скрито поглядаючи навколо з єдиною метою – відчути (побачити) небезпеку і вчасно її уникнути. Поки що мені ніщо не загрожувало. Я йшла між людьми, подібною до них, маючи власну мету – конкретну адресу. Я повернула в передмістя, де людей поменшало і, як здалося мені, непомітною увійшла у під’їзд до потрібної квартири.

 

Завдання послідовне: після арештованого Булавника слід зустрітися з його заступником. Тихо стукаю у двері, зразу ж за дверима голос:

– Хто?

 

Відповідаю згідно пароля: – Я родичка в дорозі. – І далі вслухаюся у відповідь: – Для родини в нас двері завжди відкриті. – І справді, відхиляються двері, звідтам виглядає обличчя жінки, приблизно років тридцять п’ять – сорок. Двері відхиляються ширше, і я переступаю поріг.

 

Зразу ж запитую, чи можу поговорити з паном Павлом.

 

Дуже лаконічна відповідь:

– Він у відрядженні у зв’язку з роботою.

 

Це зашифрована відповідь, яка означає, що він перейшов у нелегальне становище. Я чемно кланяюсь і швидко залишаю квартиру.

 

Отже, ситуація ускладнюється: я повинна вийти з міста і знайтися в сільській місцевості, але й це не значить, що звідтам ще кудись мені не доведеться добиратися, аби зустрітися з необхідною особою. 

 

Часу обмаль. До села приблизно кілометр-два. За годину (максимум!) я повинна знайти в селі бажану особу під сільською кличкою «Хміль».

 

Відносно швидко я добралася до села і, зустрівши першу-ліпшу жінку, спитала, де живе «Хміль».

 

На щастя, його обійстя знайшлося на краю села. На подвір’ї, коли я переступила хвіртку, мене зустрів на довгому ланцюгу собака, але диво – він не гавкнув, лише помахав своїм пушистим, як у вивірки, хвостом. Назустріч мені йшов високий мужчина років сорока. Я привіталася:

– Дай Боже щастя. Здається, я не заблукала. – я чекала на мою репліку відповідної, як мені було сказано, фрази, і я радісно її почула:

– Як добрий ґазда, я допомагаю заблуканим. – Він усміхнувся.

 

Я теж полегшено зітхнула: – Господи, невже всі мої тривоги минули?

 

Я знову чекала почути потрібну відповідь, і я почула:

– Нашим тривогам немає кінця.

 

Тільки після цього я попросила вивести мене на «обласного». Я так і сказала «обласного». «Хміль» вмить затримався переді мною і, дивлячись мені у вічі, сказав про надзвичайно складне моє прохання для виконання, оскільки доведеться нам удвох негайно звідси піти, коли він мене вестиме до цілі. Я дала згоду – що інакше я могла зробити, аби вручити «обласному» ґрипс і тільки – йому?! Нікому більше!

 

В мене було таке відчуття, як у другому сновидінні – мій хибний крок, за яким стежить скритий ворог, поза всяким сумнівом, може призвести мене і мого провідника до неминучої катастрофи…

 

«Хміль» відійшов, вивів із стайні гарного буланого коня і запряг до двоколки. Це була для мне несподіванка – отже, дорога далека.

 

Я швидко вмістилася біля погонича, і двоколка залишила двір і село. «Хміль» підстьобував коня, явно поспішаючи, незабаром виїхавши із кам’яного гостинця на польову дорогу. Весь час ми їхали безлюдною дорогою заради нашої безпеки – це я зрозуміла.

 

Незабаром перед нами відкрився величезний ліс, що закривав своєю зеленню весь обрій.

 

Заглиблюючись у гущавину лісу, двоколка сповільнила рух. Ми їхали обережно, без шуму, без скрипу коліс. Глипнувши на «Хмеля», я помітила, що він уважно стежить за навкіллям. Я не знала, коли він зупиниться, що буде далі, але інтуїція мені підказувала, як у сні, що небезпека будь-коли може наступити, незважаючи на обережність і зваженість кожного кроку. Я могла лише здогадуватися, що мій провідник-перевізник має передбачити можливу пастку…

 

Нарешті, «Хміль» зупинився, кинув віжки в мої руки, коротко сказавши: «Почекайте, поки повернуся».

 

Це була вершина мого напруження. Я мало не заплакала від розгублення, коли раптово з’явилася думка: «Що я робитиму, коли він не повернеться?» На мене накинеться зграя страшних, ікластих собак, що розтерзають моє нещасне тіло…»

 

Моє очікування, здавалося, вже вичерпане, коли з-за кущів з’явилося двоє мужчин – «Хміль» і, як я здогадалася, «обласний».

 

Привітавшись «Слава Україні!», я вручила йому ґрипс і лише подумки з полегшенням зітхнула, виконавши половину (треба ще повернутися додому!) дорученого завдання. Адже повернення не менш небезпечне, як і мандрівка сюди…

 

«Обласний» читав уважно ґрипс, в момент зморщив чоло. На переніссі збіглися вертикальні зморшки, відтак напруження зникло, провів правою рукою біля вуха, нарешті витяг тонкий папірець і щось на нім писав. Все це тривало чверть години, може, трішки довше. Буланий стояв спокійний, а «Хміль» начебто розглядав навколо буйну зелень. Я зрозуміла – він стежить, чи нема небезпеки.

 

Нарешті «обласний» мені вручив ґрипс без слів, уважно глянувши на мене, ніби хотів запам’ятати моє обличчя. Я знову мовила «Слава Україні!», але відповіді не почула, бо «Хміль» буквально влетів на сидіння, сильно цьвохнув батогом, і буланий зірвався, як вітер, розвернувшись, помчав галопом, аж вітер засвистів у вухах. Я сильно схопилася за поруччя сидіння. Ми мчали, як шалені, дерева поруч мигтіти, як у калейдоскопі, а «Хміль» безперервно похльоскував батогом, двоколка мчала, а мені здалося, що за нами женеться зграя ікластих собак…

 

Швидкість зменшилась, коли ми повернули на гостинець. Я глянула на свого перевізника, помітивши, як з-під кашкета по чолі та обличчі спливає струйками гарячий піт. «Хміль» витяг білу хусточку і втер обличчя, кинувши «Вибачте, перехвилювався…».

 

Ми не доїхали до села, двоколка повернула в бік міста, і перевізник мовив:

– Трохи підвезу вас до міста, але туди не заїжджатиму, так щоб ви встигли на «махорку».

 

Я була йому безмежно вдячна. Так і сказала:

– Коли б не ви, я не справилася б з дорученням.

 

Він відповів:

– Це мій святий обов’язок.

– Слава Україні! – сказала, зістрибнувши з двоколки. У відповідь я почула:

– Героям слава! – і слова ніби розчинилися в просторі, в якому назад мчала дивовижна двоколка з прекрасним буланим і вірним перевізником…

 

В цей трудний день я зрозуміла, що людське щастя має конкретний зміст, як сенс життя.

 

7. Формування бойового загону

Цвях заклопотаний по горло. Схвалення секретної операції (на підставі ґрипса від Балабехи, доставленого зв’язковою), мобілізувало всі сили місцевої молоді. Найгарячішою була проблема зброї. Все, що вдалося зібрати, було явно замало. Чисельність загону проектували до двадцяти-двадцяти п`яти осіб, здатних провести військову операцію без втрат, що серед усього іншого, було немаловажним. Навіть враховуючи післяопераційний час, який уже «працюватиме» на користь підпілля, говоритиме сам за себе: диви, без втрат перемогли!

 

Потихеньку хлопці кинулися по навколишніх селах збирати зброю. Ця операція, проведена швидко, поважно збільшила арсенал. Тепер на кожного повстанця була гвинтівка, щоправда, різних зразків, але вона була; крім того, на кожного припали дві-три ручні гранати совєтського виплоду, в їх справність ніхто не сумнівався; зрештою, одну з них уночі в глибині лісу для спроби зірвали… Можна сказати, арсенал готовий!  

 

Нарешті, дано точні тактичні вказівки. На випадок нападу енкаведистів негайно дати збройну відповідь. Насамперед розосередитись, не збиватись докупи; якщо є можливість, сховатися в укриттю і звідтам вести вогонь. Відступати поодинці (якщо виникла потреба або поданий ракетний сигнал у повітря). 

 

Мета зібрання – визволення в’язнів із районної тюрми. Збір о 24 год. 12 червня в Горівецькому лісі. О 0.30 вихід із ліса крізь село Горівець (тут приєднаються повстанці) і напад на районну тюрму. Вступ у район тихий, без пострілу, розосередженими групками два-три повстанці з тим, щоб приміщення тюрми взяти в кільце. Місце проведення операції, будинки, шляхи і т. ін. окреслені на мапі. З мапою ознайомилися всі учасники наскоку.

 

Окрема нарада з двома старшими повстанцями: перший відповідальний за вступ на територію селища, другий – за оточення тюрми і звільнення в’язнів. Після операції – організований відступ. Учасники операції переходять у нелегальне становище.

 

Інструкції чіткі. Але всього не передбачиш.     

 

*     *     *

Івана Зарічанського найбільше турбувало те, що на випадок якоїсь непередбаченої несподіванки йому, як і всім повстанцям, фактично нікуди дітись. Горівецький ліс невеликий, займає приблизно до десяти гектарів площі, найстарші дерева років тридцять-сорок. Єдине корисне із стратегічного боку, що він розкинувся на горбастій з видолинками місцевості, звичайно, характерної для подільської території. Між деревами багато заростей, густих кущів, купи накладеного торішнього висохлого хмизу, що творять природні схованки…

 

Чому саме цей ліс є місцем попереднього зібрання повстанців? Очевидно, тому, що він лежить начебто посередині між нашим селом та Горівцями, з яких рукою подати до райцентру. А це важливо, аби швидко – ще вночі – добратися і обкласти районну тюрму…

 

Турбувало Івана ще й те, що більшість повстанців, які дали згоду на участь в операції, не проходили військового вишколу. Тільки один – Міхал Завадинський три роки відслужив у польському війську – він, власне, і став одним із командирів – тим, хто відповідає за успішне проведення звільнення в’язнів. Більше б таких людей, і ми мали б незаперечний військовий авторитет. А се наразі збір аматорів!

 

Тобто в душі Івана, як він казав, «гризуть миші», а се недобре бо кидає тінь на успішне проведення операції, породжує сумнів…

 

Своїми думками він поділився з Цвяхом, який визнав йому рацію, але запитав ніби себе чи навіть обох:

– То що, відкласти? А потім мучитися від того, що все було готове, але ми, слабодухи, передумали, відклали на потім. А «потім» не буде! Незабаром німець почне війну, є такі чутки… Але наших людей москалі арештували і видно з усього, що не відпустять.  Треба їх визволити!

– Зрештою, я можу ще оголосити, хто відмовляється від участи в операції, нехай віддасть зброю і повертається на піч… Ніхто його не переслідуватиме. Панове, тут єдино вірний шлях – ваш вибір.

 

Подумавши, після паузи продовжив:

– Іване, помиляєшся, коли гадаєш, що мені легко вирішувати. Ти бачиш, я, як і ти, сумніваюся. Хай мені Бог простить за мої помилки, але я переконаний, що ми не маємо права стояти осторонь подій, які наступають і вимагають відповіді. Час робить виклики.

 

Нехай нам Бог допомагає в нашій справі.

 

*     *     *

Я, Тетяна Серетянська, узнала одну річ і, як мені здається, не повинна була її знати. Якось учора мені каже Ганна Біловусова, хористка, з якою співаю в церковному хорі і раніше, ще перед приходом москалів, коли бувала приїздом з міста, виступала в читальні «Просвіти». В неї є брат, трохи старший від мене, і я знаю, бачу, що він був би не від того, щоб ми подружились. Гадаю, Гнат розуміє, що я мушу закінчити гімназію. Зараз ніби ситуація інша: я залишилася в селі, в совєтську школу не пішла, а Гнат, видно, не змінився. Ганна й каже мені, що Гнат признався їй, що сільські хлопці готуються до чогось… Вона не сказала, бо не знає, про що йдеться, та й брат більше нічого не казав. 

 

Коли я це узнала, сильно схвилювалася: чи не розповісти мені провідникові? Адже все те, що досі мені доручили, якось зв’язане із тим, що мовила Ганна? Я не переконана, лише здогадуюся. Може, того всього я ніяким чином не смію знати. Але коли є в мене здогад, сумніви, то, напевно, я мушу повісти все це безпосередньо моєму провідникові або його заступникові при першій нагоді і якнайшвидше.

 

Я не мала часу на вагання. Переступаючи будь-які обмеження, я просто одного вечора пішла до провідника. Він вельми здивувався, але я просто виклала йому суть справи, додавши: «Я не мала часу на домовлений спосіб з вами зв’язатися, бо, як мені здається, якщо я знаю про те, що вам щойно сказала, то хто ще може випадково чи не випадково знати цю інформацію? Як на мій погляд, коли вона має якесь значення, тут потрібне негайне розслідування.

 

Провідник нахмурив чоло і сказав: «Маєш повну рацію, бо йдеться про безпеку усіх нас!»

 

Виклавши все, що мене тривожило, я, все ж таки, не відходила. Провідник глянув запитально на мене. Я дивилася йому у вічі. Нарешті кажу:

– Ще одне. Я в сни не вірю, не забобонна. Але, здається, мушу сказати про сни, які мене мучили. Звірячі ікла мене переслідують.  – Я розповіла йому про свої сновидіння. Він уважно вислуховував. Нарешті, каже:

– Я не спеціаліст у розшифруванні снів. Але мені здається, в цьому щось є. Мені важко непомилково твердити, що саме так, а не інакше, тобто сенс цих снів сприймаю як попередження. «Ікла» нас кругом оточують, бо вся влада – це звір, який готовий нас розтерзати на смерть. Від неї нічого доброго сподіватися.

 

Після цієї розмови ніби й відлягло мені на серці. Але десь там, в глибині, як рана, ятрила тривога.

 

Отже, я відійшла у великій тривозі. І знову в моїй уяві постав страшний сон із зажерливими собаками, які прагнуть кривавої жертви. Я йшла додому, а дорога мені здавалася розпеченою вогнем, що кругом палахкотить, пропікає ноги, і я з поспіхом, мало що не біжу додому. Але знаю, що дома я не матиму спокою, що те невідоме, яке наближається до мене, викличе катастрофу, а я, безсила, обеззброїна з відваги і мужности, лише приречена розпачати над власною долею і нещастям моїх співгромадян.

 

Я не знаю і не повинна знати, що вчинять місцевий провідник і його заступник, але я більше, ніж переконана, що вони щось мусять вчинити для загальної безпеки, яка в наших руках. 

 

Моєму здивуванні немає меж, чому так важко, майже неможливо втримати секретність, коли твій зверхник чітко попереджає: про наші справи не має знати ніхто – ні батько-мати, ні будь-хто з родини…

 

Легко собі уявити, що хтось міг почути Ганнин секрет. А може, вона ще комусь, як і мені, сказала? Це питання нуртувало в мені, не давало спокою, гризло і пекло, ніби розпечене до червоного залізо… А я безсила що-небудь вчинити, аби уникнути небезпеки сексота, якщо він є тут, у селі, і почув секретну розмову Гната з сестрою…

 

*     *     *

Коли відійшла зв’язкова, Цвях зразу пішов до Гната. Зустрівши на подвір’ї Ганну, попросив покликати брата.

 

Гнат постав перед ним здивований: яка причина з`яви САМОГО? Той спитав його, твердо глядячи йому в очі, кому він ляпав про їхню справу?

 

Хлопець спочатку отетерів, не знаючи, звідкіль відоме його «ляпання»? Але провідник не відводив від нього твердих, чіпких очей, так що Гнат, заїкаючись, промимрив:

– Та… нікому…

– Брешеш! – той крикнув, але спам’ятався в своєму гніві, бо хтось може почути їхню сварку. – Він прошепотів, ніби змія засичала: – Не бреши, кажи правду задля безпеки усіх нас.

 

Гнат стояв по-справжньому переляканий і досі не міг второпати, що хтось узнав таємницю. І тут він раптом згадав:

– Та… сказав… Ганні… Дуже невизначено, а вона далі й не допитувалася…

– Навіщо ти ляпав?! Хіба я вас, ідіотів, не попереджав, що ніхто, абсолютно ніхто не має знати? Чим ти, дурню, йолопе циганський, слухав? Хіба не чув?

 

Гнат стояв мовчки, і ним тіпала пропасниця. Провідник допитувався далі:

– А Ганна? Кому вона «хвалилася» секретом? Знаєш?

 

Гнат здвигав плечима. Як видно, йому навіть на думку не спадало, що сестра ще комусь «хвалилася», який в неї хвацький брат…

– І ще не кінець. А звідкіль ти знаєш, що Ганна ще кому-небудь не ляпнула, або – найгірше – хтось підслухав її? Га, знаєш чи ні?

 

Гнат здвигав плечима. Здається, аж тепер до нього дійшло, в якій небезпеці усі вони опинилися!

 

Обидва – один проти одного – стояли мовчки, а провідник дуже вагався, чи викликати Ганну.

– Як ти думаєш, – спокійно спитав провідник, – викликати сюди Ганну? То значить, що справді ми щось затіяли. Отже, вона вже достовірно знатиме… Може, краще ти переговори з нею сам на сам, аби ніхто не чув вашої бесіди, і скажи, що ви, молоді хлопці, хочете повправлятися трохи вправами, якими з вами займався Зенко. Вона мусить повірити, – на слово «мусить» він зробив акцент, – але дивися їй у вічі і зрозумій, чи вона тобі вірить… Переконуй її! – Провідник зробив паузу, відтак тихо сказав: – Чекай наказу. Щось змінити вже годі. – Відходячи, тихо мовив: – Слава Україні! – і розчинився в темноті, лише вдогін йому тихо йшли слова «Героям слава!»

 

Гната усього зморозило, але його не покидала думка, як затерти його признання, аби повірила сестра та й ще призналася щиро, кому вона повіла його таємницю…

 

А в провідника ятрилася  думка, як жива рана, про небезпеку, яка чигає на всіх, коли ворог не спить… Величезна вага, ніби обрив скали, звалилася на нього, бо він відповідальний за кожне життя, як і за своє рідне село, як і за всю рідну землю, що опинилася під чоботом кривавого, запеклого ворога… Зараз уже нічого не можна змінити…

 

8. Звірячі ікла. Горівецький ліс

Як було наказано, повстанці поодинці пробиралися в нічний ліс. А ліс зустрічав їх насторожено. Сухі гілки стирчали, як ікла. Між кущами теж випинало сухе галуззя, ніби проколювало простір. Подекуди стовбичили поодинокі смереки, простягаючи то вгору, то на боки свої гілчасті і колючі руки, ладні несподівано будь-кого схопити в свої колючі обійми.

 

Як не дивно, в лісі не було затишку. Дерева, щоправда, розрослися, захопивши горбок, що переходив у невеликий видолинок, теж зарослий то смереками, то кленами, подекуди заповнений невеликими, але густими кущами. На випадок небезпеки тут легко тимчасово сховатися, але тримати лінію оборони ніяк не вдасться, бо при світлі дня стаєш видним, як на долоні. Врятує лише ніч. А влітку вона дуже коротка!

 

Хвилини бігли, як шалені. Так само бігли вгорі над лісом хмари. Ніч була темна, безмісячна. І тривожна. Мабуть, настрій був тривожний в усіх, хто за покликом серця прибув сюди… Адже кожен розумів небезпеку, але не зважав на неї, бо щось вище й недосяжне ворогові горіло в серцях і кликало до чину.

 

Провідник уважно стежив за прибульцями, давав наказ розосередитись, не збиватися докупи і бути готовим до несподіванки.  Він сказав, що максимально за півгодини вони вирушать поодинці, розсереджено до Горівець, де приєднаються ще інші хлопці.

 

Хвилини бігли напружено. В провідника серце стукало молотом, він явно нервував, добре розуміючи, що підступний ворог має тисячі засобів знешкодити будь-яку непокору чи навіть збройне повстання.

 

Приблизно за п'ятнадцять хвилин усі в один момент перетворилися на слух. Їхню увагу привернув шум мотора, який не стихав, а навпаки, посилювався, наближаючись до ліса. Гул мотора нісся з боку горівецької дороги.

 

Провідник дав негайну команду сховатися в кущах, за деревами і бути готовими до бою.

 

У лісі залягла тиша. Така тиша буває лише перед бурею.

 

Раптом з гуком мотора увірвалася в ліс танкетка. На вершечку її стояв чекіст і стріляв з десятизарядної гвинтівки, а нижче від нього, крізь вузький прямокутний отвір палив кулями кулемет. Звісно, чекісти не бачили повстанців, вони навмання стріляли, надіючись нагнати страх. Але хлопці прицілювалися в кущах, і коли упав перший постріл, а вистрілив провідник, почалася шалена стрілянина, чого чекісти, напевно, не сподівалися.

 

І сталося! Від перших пострілів чекіст на танкетці повалився навзнак і злетів із танкетки, яка раптово зупинилася. В той момент в бік танкетки полетіла граната, яка й вибухнула неподалік. Правда, танкетки не перевернула, але кулемет припинив плюватися кулями.

 

З-за укриття хлопці вели вогонь в єдину ціль – в танкетку. Але десь раптом віддалік танкетки з’явилось з п’ятеро-шестеро чекістів, які з криком «Ура!» кинулися в бік кущів, звідки хлопці вели вогонь. Вони стріляти не припиняли, але постріли чомусь стали рідшими. Правда, двоє чекістів уже звалилися, решта бігли вперед.

 

Хлопці налякалися, про рукопашну вони не думали. Один кинув гранату, і чекісти, втративши ще одного, залягли в траві – там нікуди сховатися! З-за кущів пострілювали хлопці, вогонь зблискував час від часу, і в те місце зразу ж падали чекістські стріли. За кущами гукав твердий голос: «Вистрілив – негайно відповзай в інше місце!»

 

Енкаведисти почали на череві відповзати назад до танкетки, мотор якої почав працювати, але постріли з танкетки зовсім замовкли. Виходило, що єдиний порятунок чекістів була танкетка.

 

Так і сталося. Чекісти, врай перелякані, з матюками і хаотичними пострілами ховалися в танкетку. Враз звідтам заверещав грубий голос мало не на весь ліс:

– Кушняров! Кушняров!! Гдє ти? Падхаді! Ми уєзжаєм! Льова Кушняров!!!

 

У бік танкетки, яка швидко розверталася, посипалися поодинокі постріли. Танкетка тікала, не затримуючись, а їй вдогін летіли кулі і гранати, але вже не в силі дістати втікачку…

 

Нарешті з укриття вийшов провідник. Він наказав повстанцям уважно переглянути, хто з наших потрапив під кулі. Виявилося, що п’ять повстанців загинули тут же, в кущах, як видно, усі від випадкових пострілів чекістів, бо їх вони не могли побачити. Провідник із сумом дивився на побитих. «Коли б вишкіл, – подумав, – не було б цих втрат…».

 

З боку ворога втрати – три чекісти. Їх знесли на дорогу. Підійшов Іван Зарічанський і замалим не звалився на землю з дива. Серед побитих лежав у чекістській формі лейтенанта (визначив по червоних «кубиках» на гімнастьорці) «брат» із Великої України Левко Кушнір!

 

Зарічанський мовив:

– Ось хто організатор енкаведистської провокації. Сей чоловік – чекістська нишпорка, дуже талановита, бо вмів втиратися в довір’я легковажних людей. Богу дякувати, мене опам’ятовували наші провідники!

 

Провідник дав розпорядження негайно збігати в Горівці за возом – швидко, як тільки можна. Не виключено, що чекісти повернуться за своїми… І вночі одвезти побитих до села і нині поховати на цвинтарі, але не насипати землі, накрити муравою, аби ворог не знайшов. «Поховаємо їх з почестями, коли «визволителі» відійдуть» - тихо мовив провідник. Зняв шапку, стрільці стали на струнко. «Героям вічна слава!» – прозвучало прощання і понеслося у вільний простір між небом і землею.

 

Так і зроблено. Вночі поховано п’ятьох повстанців. На цвинтарі, а могили вкрили на рівні із землею дерном. Тимчасово, поки не відійдуть москалі.

 

Згідно розпорядження провідника всі повстанці переходять на нелегальне становище.

 

Село спало. Лише одна зв`язкова молилася в своїй кімнатці і не могла стулити повік ні на одну мить. І лише на наступну ніч, зустрівшись на умовному місці, вона узнала про трагедію в Горівецькому лісі, про наші випадкові втрати…

 

Провідник сказав, що історія в лісі переконала усіх – лише гарт у бою творить мирну людину воїном за волю і справедливість. «Се тільки початок, – мовив, – ми зобов’язані стати суцільним фронтом проти окупантів і гідно сприйняти виклики нашого часу. Але за школу платимо дорогою ціною…»

 

З сумом відійшла зв’язкова. Вона усвідомила, що її шлях тільки починається, але з цієї дороги вона вже не зійде…

 

Приблизно за тиждень почалася війна.

 

Чекісти не встигли розправитися з повстанцями, залишивши Тернопільські тюрми, як і на всій Україні, з горами в звірячий спосіб помордованих в’язнів….

 

Одного дня, вже за німецької окупації, в центрі села насипали високу могилу в честь більшовицьких жертв; тут похоронені п’ятеро повстанців, що загинули в Горівецькому лісі. Біля могили щороку на Провідну неділю, коли вже зникли окупанти з нашої землі, відправляється панахида з церковними хоругвами. Пам'ять не вмирає. Чи не заради цієї пам’яті, як заповіту майбутнім поколінням, триває традиція пошанування людей, які віддали своє життя за нашу свободу.

 

9. Спроба ворожої відплати

Коли почалася війна, на другий чи на третій день прикотив у село на легковому чорному автомобілі голова району Голубенко за Яковом Косом. Але він зник, ніби розчинився в повітрі. Начальник настирливо розпитував жінку Якова, але вона здвигала плечима, говорила, що вона його приблизно з тиждень тому бачила. Востаннє він говорив, що має чимало роботи в школі. А працював він у сусідньому селі, звідси п’ять-шість кілометрів, тому рідко появлявся дома.

 

Все те говорила вона з таким переконанням, що високий начальник мусив повірити жінці. Розпитував і дітей Якова, але всі вони відповідали так, як і мати, і здвигали плечима, не розуміючи, чому їм не вірять. Придертися не мав до чого, і це його дратувало, аж жовна заходили його голеним повним обличчям.

 

Начальник кинувся в сільську раду, знайшов війта, тобто голову сільської ради. Як не дивно, але він майже слово в слово говорив так само, як жінка Якова. Дивився на нього і не вірив своїм очам: всі вони в змові проти народної влади. Стріляти безпощадно! Стулив губи і мовчки вибіг із приміщення. Схопившись, пожалів: «Гаду треба було дати по пиці! Всі, всі у змові!!»

 

Начальник перестрівав на вулиці перехожих селян, але вони лише здвигали плечима, дехто навіть казав, що він дуже зайнятий у школі…

 

Голубенкові нічого іншого не залишалося, як повернути голоблі, пак, авто і поїхати во своясі з нічим. Його теліпало від обурення і власного безсилля. Даремно лише витратив дорогий час.

 

На другий день прикотив на вантажівці начальник міліції з кількома енкаведистами. Як видно, вони дуже поспішали. Голові сільської ради лише сказали, що вони ще повернуться і не забудуть тих, хто вчинив бійню у Горівецькому лісі. Тоді вони з ними розквитаються, а всі їхні родини, близькі і далекі, будьте певні, поїдуть туди, де козам роги приправляють. У нас Сибір неісходима, вистачить місця для враґов совєтской власті.

 

Але скоро їх змило. А Марина Плесковецька вигукнула: «Людоньки»! Та вони навіть перед втьоками готові нас різати тупими ножами! Німець ось-ось появиться, а вони нам погрожують Сибірами. Та краще тікайте і не погубіть патинків, вошива голото, безбожники, галайстра, гола і боса. Бодай би виздихали, ніж до нас мали припертися…»

 

Люди передавали одне одному новини і всілякі чутки. Кажуть, що вже Львів зайняли німці. Глядіть, що на гостинці між Бродами і Тернополем робиться. Там кількома рядами заповнили гостинець, тікають совєти, аж гул і крики стоять над тим забитим шляхом день і ніч. Матюки лунають, ніби песячі скавуління… То вже кінець раю, який нам обіцяли, сотворивши пекло на землі.

 

Оскільки село ніби на обочині велелюдних шляхів, то в селі з’явилися німці, коли вже Тернопіль був у їхніх руках. Приїхало шестеро німців на трьох мотоциклах. З’явився Цвях, Іван Зарічанський та інші повстанці. Дехто знав німецьку ще з австрійських часів. Насамперед німців цікавила можливість дістати свіже молоко und Aіеr. Наразі на цьому закінчується перше знайомство з черговими визволителями.

 

Замість епілогу

Соня повернулася в гімназію, коли навчання почалося в жовтні. Вона успішно закінчила гімназію. Паралельно вчилася на медичних сестринських курсах. Мріяла про вступ в університет, але мрія наразі залишалася тільки мрією… Час був грізний, воєнний. Таня Серетянська стала зв’язковою в окрузі УПА-Захід.

 

В цей тривожний, повний напруження час вона начебто зникла. Звичайно, в селі не появлялася, навіть в родині не знали, де вона і що з нею. Хтось начебто передав родині, що вона опинилася на Заході з групою повстанців, які добралися до західної зони. Але достеменно ніхто ні не підтверджував цієї звістки, ні не заперечував. Якщо родина щось знала, то мовчала, аби не наразитися на небезпеку, яка й без того висіла над нею чорною хмарою. Адже в селі бовкали про причетність доньки поважної сільської родини до підпілля… 

 

Фактично вся група сільських повстанців ухилилася від мобілізації на роботи в Німеччині: дехто спочатку пішов у поліцію, дехто в підпілля, коли почали організовуватись перші підпільні групи.

 

Незвичайна  подія сколихнула все село. Один дядько, ще не старий, років під п’ятдесят, з сільською кличкою «Бунда», одної неділі після сповіді молився біля церковної хоругви, скріпленої завісою при лавці. Незрозуміло, що сталося, але хоругва упала на «Бунду». Її підняли, поставили на місце, а чоловік пішов собі додому, і увечері стало відомо, що він помер….

 

Зразу заплескали язики. По-різному коментували випадок, ніби знак із Неба. Дехто почав пов’язувати цю подію з трагічними випадками в селі. Нарешті заговорили про випадок у Горівецькому лісі, казали, що нещастя не сталося б, і хлопці таки напали б на район і визволили  арештованих, коли б не сексоти. Але ж ніхто не зловив зрадника. Загадкова смерть «Бунди» і падіння хоругви про щось таки говорять. Умій читати невідомі послання. Не інакше, як посланням стало падіння хоругви… І, звичайно, наступні події.

 

Може, сей випадок має стати попередженням для всіх, хто насмілюється переступити Закон. Бо перед Законом усі рівні, як і всі, хто насмілиться його переступити, має відповідати в найсуворішому покаранні.

 

8 лютого – 5 червня  2017.

Крик. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 29 жовт. 2017 р., 10:27 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 січ. 2018 р., 08:29 ]

Тоді, в грудні, випали такі великі сніги, що люди чогось подібного не пам’ятали. Старожили казали, що подібне було у двадцять восьмому році. Дехто говорив: «Звичайно, прийшли москалі і відкрили брами для сибірських морозів». Якраз то був час т.зв. першого «визволення». Багато що знаменне в той час, годі його забути.

 

Село знаходилося при дорозі, розтягнуте приблизно в чотири кілометри, і всі садиби розмістилися переважно при головній трасі. Були ще бічні вулички, обабіч також обліплені хатками з присадибними будівлями і, як правило, садками.

 

В селі сталася незвичайна, нечувана досі подія. Вивозили селян в Сибір. Невідомо, чим вони прогрішилися супроти нової влади, тобто, як вони встигли щось там їй нашкодити, що заслужили  жорстокої кари.

 

Великі сніги стояли біля хат, ніби великі, поверхові будинки. Люди прокопували коридори од вхідних дверей до хвіртки, до стайні з худобою, до криниці з журавлем, в кого вона була і, звичайно, радувала свіжою водою та приємним скрипом журавля, ніби птах сповіщав усій родині і сусідам, що життя прямує з одного дня в другий, не подібний до свого попередника, отже, начебто нічого не змінювалося…

 

Але це не так! Час вніс зміни, яких навіть у найстрашніших снах годі було передбачити…. 

 

Дорогою їхали сани одні за одними, скільки їх було, годі порахувати, але ланцюг саней розтягнувся до безконечности, такою ж стала дорога, як не дивно, вже розчищена ще вночі від снігових заметів. Отже, вчора було відомо сільському начальству, що відбудеться з самого ранку…

 

На санях сиділи зсутулені докупи люди з дітьми та клунками. Ззаду і спереду, біля погонича, розмістилися солдати в сірих шинелях, на голови надягнуті шапки, називали їх «будьонівками»; в кожного солдата стирчала гвинтівка, а над нею, вище голови, вистрілювало вгору довжелезне залізо багнета, вкінці таке гостре, що, здавалося, готове проткнути наскрізь будь-кого, хто посмів би зупинити сани і звільнити нещасні жертви нової влади… Але ніхто навіть не наближався до саней, ніхто не пробував їх зупинити!

 

Зате на все село та околицю не вщухав крик і гавкіт та виття собак. Люди в санях кричали, діти плакали, тулячись до матерів. Се плакала дорога, сіре небо низько схилилося над людьми  в розпачі. Плач сколихнув увесь світ, який не щезнув під снігами, ще билося його живе серце і, напевно, чуло той несамовитий крик, що ні на мить не припинявся, котився болючими хвилями, вдаряючи у невідомі береги людських душ, одкритих для сього світу…

 

Спорадично чути вигуки солдатні: «Ви наканєц замолчітє, враґі народа!». Вигуки здалися наперед завченою фразою, яку автоматично повторювали солдати. Але крик не стихав, плач не припинявся, бо дорога вела їх у невідоме, страшне, морозне, незахисне, безпритульне, трагічне саме своєю ймовірною передбачливістю. Бо що чекає цих людей? Там, в Сибірі, на диких, безлюдних поселеннях, як кара, невідомо, за які гріхи.

 

Валка саней не припинялася. Здавалося, сама дорога не витримає крику, ридання дітей, провалиться в невідоме, в раптово розкрите провалля і щезне разом з цим уярмленим людом та озброєним супроводом.

 

Але дорога не провалилася, не розверзлася проваллям, і не щезли озброєні в небезпечні багнети солдати з армії «визволителів». Хоча, по правді, дорога вела в провалля людської долі, розірвавши минуле людей з сучасністю, з якої вороття назад уже не буде принаймні в найближчі рік-два чи менше або й більше… Може, й назовсім?..

 

Крик не вщухав над дорогою, він морозив душу кожного, хто його чув і, напевно, ніколи, до кінця життя свого, не забуде. А в селі не просто гавкали собаки – вони несамовито вили за своїми ґаздами; вони раптом стали нікому не потрібними. Напевно, знайдеться не одна душа, яка прийме до себе покинутого вірного сторожа… Але… хто прийме вирваних з рідних гнізд людей в холодній чужині? Може, крик і про це говорив, тільки слід уважно, усім серцем, відкритим для добра, вслухатися в його болючі голоси, як предковічний клич на допомогу…

 

В цей день сталося неймовірне.  Валка приблизно під полудне (скільки того дня в зимову пору?) закінчилася. За останніми саньми біг великий вівчар. Господар Іван Біловус пізнав його здалеку, але мовчав. Раптом пес набирає швидкости і кидається на конвоїра, що сидів ззаду. Той не встиг скрикнути, коли вівчар схопив його за горлянку, солдат з хрипом повалився навзнак, пес не відпускав і щосили стягував його з саней. Господар дивився на цю сцену і продовжував мовчати, ніби паралізований. Жінка, хоч налякано мовчала, міцно обнявши дітей, таки виштовхнула конвоїра з саней. Конвоїр спереду не почув за своїми плечима харчання, бо задрімав, опустивши голову на груди. Час від часу, здригнувшись, піднімав голову і знову опускав наниз.

 

Нарешті вівчар залишив мертвого солдата на дорозі. Сани, ніби нічого не сталося, продовжували поволі їхати, але явно відставали від валки, яка вже за селом, за поворотом дороги, зникла з очей дрімливого конвоїра. І в цей момент  вскочив на сани псисько і так само схопив конвоїра за горлянку, той навіть не встиг скрикнути. Дядько-погонич, сусід Івана, Дмитро Машталір, умить зупинився. Він вхопив гвинтівку, яку випустив з рук конвоїр, розвернув і прикладом ударив конвоїра по голові. Ще один удар, і конвоїр, як видно, спустив дух. Іван і Дмитро схопили його і вкинули в сани, жінка з дітьми пересунулися до Дмитра; швидко розвернувши сани, він під’їхав до другого  конвоїра, з перегризеної горлянки текла кров, залишаючи яскраві сліди на снігу. Іван разом з Дмитром вкинули конвоїра в сани, а криваве місце ретельно закидали снігом.

 

Залишалося повернутися в село не поміченими. Отже, кудись слід від’їхати з дороги, поки не смеркне і поки не отямляться солдати з валки, що відсутні останні сани.

 

Коли валка доїхала до станції, уже зовсім смеркло. Почали рахувати сани і весь час збивалися: то забагато на одну-дві сани, то замало. Начальник каже: «Ладно, всєх в тєплушкі!» Навіть начальник з поспіху ще в селі не встановив, скільки ж саней і скільки «враґов народа»… І лише тоді, коли конвоїри повернулися в казарму, нарешті зрозуміли, що два солдати не з`явилися. Але це вже було пізно.

 

За той час сани обережно в’їхали в село, коли після події в хатах лише декуди блимало світло, пробиваючись крізь вузенькі віконечка, обставлені загатами. Конвоїрів затягли до берега річки, прорубали кригу і кинули у воду. До ранку крига замурує їх аж до весни. А весняні бурхливі води пронесуть «визволителів» далеко, може, й до моря…

 

Цієї ж ночі сани разом з Дмитром і всією його родиною та родиною Біловуса виїхали із села і за всю ніч, досвіток і майже цілий день доїхали, нарешті, до пограничного села, де проживали  Дмитрові родичі.

 

На другу ніч Дмитрів родич переправив їх на той бік, де вже не було «визволителів», а лише німецькі окупанти… Родич вказав, до кого їм звернутись за допомогою. Він розповідав, що звідтам можна добратися далеко, куди душа прагне…

 

Великий мудрий псисько – німецький вівчар Вовчик радісно оберігав від злодіїв господарство нового ґазди.

 

4 - 5 лютого 2017.

Гвинтівка на конопляному мотузку… (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 29 жовт. 2017 р., 10:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 січ. 2018 р., 08:29 ]

 

Гвинтівка на конопляному мотузку, або Візитатор з півлітрою самогону.

Він з`явився в селі приблизно під полудне. Директор школи старого інтелігентського виховку подумав, що до вересневого смеркання буде змушений із села звіятись, якщо хоче жити. Все відбувалося в учительській, в якій на той час нікого з педколективу не було.

– Таваріщ діректор, – озвався візитатор, – сматрєть твою школу нє нада, патаму, што в районє ґаварілі, што ти «в порядке», то єсть с бандьорамі нє дружіш. Так вот, давай самогон, і ми квіта! Понял?

 

Директор лише мовчки кивнув головою, а потім повернувся корпусом до сторожа, який тут чомусь чипів, ніби закаменів. Сторож умить вийшов і за якісь лічені хвилини притаскав пів бутля сивухи. Візитатор лиш вигукнув:

– Маладєц! Работаєш, как оператівнік!. – Він не приховував свого задоволення, аж рука задрожала, протягнута до сторожа, який не барився моментально передати в руки пана інспектора скарб домашнього виробу. На куфайці зеленуватого захисного кольору стирчала з-за плеча гвинтівка на конопляному мотузі, він впродовж усієї цієї церемонії візитації ні на хвильку не знімав своєї зброї. На щастя, в класах ще йшли уроки, як зазвичай заведено, до перерви залишалося ще з хвилин десять, а директор молив Бога, аби інспектор якнайшвидше винісся з території школи, щоб діти не натикалися на п’яничку. Та й навіщо він здався вчителькам, бо хто зна, що може розігратися…

 

Тримаючи бутель під пахвою, хитливим кроком інспектор рушив до виходу з учительської, звісно, директор його супроводжував. Розмова не клеїлася, бо про що? Коли вийшли на просторе шкільне подвір’я , інспектор раптом спитав:

– Ти, навєрно, знаком. Мнє ґаварілі, што в єтой деревне імєєтса б-дь, известна на вєсь район… Как єйо зовут? Нє знаєш?

– Товаришу інспекторе, поняття не маю, хто вона.

– Ладно, як так і знал. І нє знаєш, ґдє ана жівйот?

– Та ні, не знаю. Вперше про таке чую.

– Ладно. Плахой с тєбя діректор, што нє знаєш. Как-то сам разбєрусь. Пайду в сєльсовєт. Там точно всьо знают!

- Ти скажі, куда мнє йті.

 

Директор точно виклав йому маршрут, і непрошений гість почалапав кирзяками до сільської влади. Директор полегшено зітхнув і вголос промовив: «Пронесло, дякувати Богові. Добре, що Текля, сусідка, запаслася самогоном». Біля школи, через дорогу, було її обійстя.  

 

Сільська рада знаходилася в просторому будинкові сільського типу, на дві половини. Тут ще за Польщі містився кооператив сільської громади, але ще за першого «визволення» з кооперативу й сліду не залишилося, але будинок вистояв історичні перипетії.

 

Отож візитатор попрямував до сільської влади, маючи насамперед на увазі адрес, на якому йому ніби клин світом зійшовся. В канцелярії був лише голова і його секретарка, молода дівчина, русяві коси якої зразу ж кинулися увічі візитаторові, коли він переступив поріг. Він ласо дивився на неї, ніби прагнув проковтнути.

 

Товариш голова миттю зметикував, яку загрозу цей гість несе саме йому, голові, побачивши, що прибулець на підпитку та й ще таскає з собою бутель. 

 

Гість досить багатослівно представився, кілька разів назвав себе районним шкільним інспектором, встиг сказати, що був у директора, докинувши, що там «всьо в порядке», а розумій, як хочеш…

 

В момент цих довгих пояснень секретарка мовчки піднялася з-за свого столика і, глянувши на голову, котрий ледь помітно кивнув головою, поволі, аби не привертати на себе уваги, винеслася з приміщення, за порогом полегшено зітхнувши.

 

Розбалакавшись, інспектор нарешті вигукнув:

– Стоп! А ґдє красавіца?

 

Голова перепитав:

– Ви маєте на увазі секретарку?

– Да, да! – роздратовано вигукнув прибулець із району.

– Ви зрозумійте, товаришу інспекторе, що наша профспілка пильно стежить за правами наших співробітників. Зараз якраз почалася обідня перерва. Отож усе правильно!

– Ах, да, я забил. Канєшна, канєшна, ви прави. – Через паузу продовжив: – Но мєня інтєрєсуєт адін вопросік.

 

Товариш голова з величезною увагою хотів вислухати гостя, але в душі заскребло: «Якого біса він ще хоче? Може, начальник емґебе його підіслав сюди?»

 

Нарешті товариш інспектор зняв з плеча гвинтівку і поставив її біля себе, вигідніше всівшись на кріслі з того боку стола, а з другого, протилежного, сидів голова сільради, поклавши руки на чистий простір стола. Ніби перетворився весь на увагу.

– Так вот, – почав інспектор, – по нашей секретной інформації здєсь, так сказать, на тєрріторії вашого сельсовєта, дєйствуєт нєкая Маґдаліна, клічка єйо Маґда, созивает к сєбє нашіх байцов, і ані патом ісчезают. Мнє нада к нєй!

 

Товариш голова спершу мовчав, глибоко задумавшись. Виходило, як здогадувався. Він сказав:

– Бачите, ви правду кажете. Є така молодичка. Чи не буде найкраще, коли б я вас туди повів?

– Єто прекрасно. Лучше нє прідумаєш!

– Ви, мабуть, розумієте: до смеркання вам обов’язково треба вибратися з села. Вночі небезпечно.

– Да-да, я панімаю. Спасіба, єто очень серйозно, канєшна. – Але після паузи він раптово кинув: – Может бить, хоть по аднаму стакану, а? Так сказать, за встрєчу. Очень важно на сєводнєйшій дєнь встрєтіть єдіномишлєнніка…

– О, так, ви правду мовите. Повірте, мені тут нелегко.

– Да-да, канєшна. Я вас панімаю. Ладно, паєхалі! 

 

І вони перехилили повні склянки. Голова, звісно, вдавав, що п’є і непомітно вилив під стіл, а товариш інспектор усю перехилив сповна, до дна.

 

Одної склянки було достатньо, щоб товариша інспектора разом з його гвинтівкою на шнурку якось насилу посадити на двоколку, запряжену одним коником, – мобільний транспорт сільської влади, аби його довезти до Маґди.

– Маґдо, – сказав тихим голосом голова, – забирай його, клич хлопців. Ти знаєш, що робити… До речі, там відомо про тебе, отой сказав, так що зникай із села хоч на пару місяців…

 

На третій день десь під полудне пригнався начальник емґебе з трьома бушлатниками. Никали по селу, випитували людей про товариша інспектора, який не повернувся в район. Заходили в школу до директора. Звісно, директор розповів усе, як було.

 

Голова сільської ради вельми здивувався, що інспектор не повернувся додому. Він сказав, що ще завидна він, інспектор, начебто сів на якусь попутну машину. Що за машина, йому важко сказати. Може, з сусіднього лісництва, але шофер йому не знайомий.

 

Начальник з охороною ще завидна добрався на своєму бобику в район. Пошуки не увінчалися успіхом.

 

Ще через день начальник заскочив у село, захопивши з собою з десяток облавників, які кинулися в пошуки по господарських обійстях, але не знайшли пропалого безвісти. Потім, за наказом начальника, змінили тактику пошуків: шукали на пустищах навколо села, в кущах придорожніх, під мостами, а їх у селі було кілька.

 

Нарешті під одним мостом на виїзді із села, мурованим із білого каменя, бо під ним пропливала вузесенька річечка, – наткнулися на пропалого. Він лежав під мостом на березі горілиць. Його ж гвинтівка з конопляним мотузком лежала на його грудях, ствол майже впирався в підборіддя, з-під якого стояла вузька течія застиглої крови. Куля прошила підборіддя і застрягла в голові. Схоже на самогубство. Але останнє слово мала б сказати експертиза. Про сліди біля трупа годі говорити, бо облавники затоптали  все кругом. Тож уже годі знайти ще якісь сліди, крім інспектора.

 

Трупа поклали у вантажівку, кругом всілися облавники і погнали в район.

 

Експертиза підтвердила, що постріл із гвинтівки інспектора. На гвинтівці залишилися тільки відбитки самогубця. Щоправда, начальник вельми сумнівався в самогубстві інспектора, але доказів про зумисне убивство він не мав.

 

Через кілька місяців Маґда повернулася в село. Але тепер вона, все ж таки, часто зникала. Облавники все частіше вривалися в село і перевертали все догори дном. Наразі нікого не спіймали…

 

3 листопада 2016.

«Дєнь пабєди». (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 26 жовт. 2017 р., 09:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 січ. 2018 р., 12:12 ]

Зранку пригнався в село оперуповноважений на двох вантажівках з бушлатами і лектором з райкому – повноцінної влади, що працювала, не покладаючи рук, вже в цей новітній час, коли рік тому нарешті закінчилася війна. А нині слід відсвяткувати цю знаменну подію, тому й почали ще за годину приблизно до полудня зганяти людей до клубу, пак, «людового дому», побудованого ще за панської Польщі. Зал просторий, хоч возом навертай, отже, зміститься в ньому чоловік триста-чотириста. На таку кількість розраховувала сільська влада; тому невтомно ганяв селом посилочний, кажучи нашими словами, той, куди пошлють.

 

Люди тягнулися поволі. Дехто навіть пащекував: «Їх нічого не цікавить, може, чоловік має невідкладну роботу, бо на городі, а  вже починає добре пригрівати, треба встигнути; корові сіна підкинути в жолоб і до сіна дещо; свині всипати в корито… Ні, ґаздине, кидай все і лети на той «мітиґ», придумали таке якесь слово, важко й вимовити, сказали б просто – зборище, га?»

 

Тільки мовчки йшла, не поспішаючи, Орисина мати. Десь місяць тому її дочку забрали в район, а в хаті перевернули все вверх дном. Та що там шукати?! В скрині вишивані сорочки, одяг на свята, не підеш обідранцем до церкви; поки що, слава Богу, до церкви ще можна ходити, але кажуть, що скоро закриють, бо Бога «ніт і нє будєт». А отця, нашого пароха, на Сибір вивезуть…

 

Після того, як виперлися з хати оті перевертні, де все перевертали, почала шукати, чого не стало. Найбільше мені шкода Орисиних черевичок, зовсім новенькі, придбала ще за німців, обміняла на хліб і борошно в якогось басарабця, що пригнався сюди, бо в них голодуха… А вона, Орися, всього кілька разів взувала, берегла їх, аби не зносилися…

 

Що воно, бідне, там робить в тій районній тюрмі? Останній раз мені дозволили поговорити з нею пару хвилин. Казала, що скоро відправлять в Тернопіль, а там… буде суд. За що, дитино моя, я нічого не знаю… «Ти малчі, бандьоровка, – сказав їй якось уповноважений, що постійно в селі товкся від ранку до смерку, а потім зникав разом з своїми бушлатниками, бо вночі наступала влада лісових хлопців, – ми тваю доч посадім на долґо!»

 

Коли вже нагнали людей повний зал, було далеко з полудня. Отже, поспішали, аби завидна вискочити із села…

 

Голова сільської ради пробелькотів про велике свято і дав слово районному лекторові.

 

Середнього росту, зодягнутий не в бушлат, а костюм, щоправда, ніби трохи завеликий на його статуру, тому він висів на ньому, як мішок, а власник його постійно прибирав худими роками поли, які постійно розкидалися в боки, відкриваючи худе тіло із запалим животом, стягнутим портяним ременем, аби не злетіли широкі штани. Найбільшою примітою лектора були, безперечно, жіночі черевички червоного кольору, якраз прийшлися на його ноги, коротку, як у жінки. Люди з перших рядів насамперед бачили це взуття – адже лектор стояв на передньому краю сцени, аби бути, як казали організатори  збіговиська, «поближче до народу». Він уже говорив, мабуть, з півгодини, хтось там, із задніх рядів, позіхнув на весь зал, але лектор не спинявся лити потоки слів, притому розмахуючи руками, а за тим рухом розліталися поли піджака, і худі руки знов і знов ловили їх і тримали на худому животі, поки новий приступ пафосу не розвів рук лектора.

 

Нарешті десь через добру годину лектор закінчив, і головуючий спитав, чи є питання до лектора. І зразу ж з першого ряду піднялося кілька рук, аж головуючий розгубився від такої активности слухачів. Він не знав, кому дати слово, вибрав першого-ліпшого, махнувши рукою в бік молодої жіночки – молодички Павлини. Він знав, за словом вона не полізе в кишеню…

 

Вона встала, подякувала за те, що почула. «Для мене тепер все ясно – пабєда є пабєда, але скажіть, пане, ой, товаришу лекторе, такі у вас файні мешти, бігме файні, але вони жіночі, я пам’ятаю, їх носила наша сільська дівчина Орися…»

 

Зал загудів, як вулик, з якого готові вилетіти цілі рої бджіл, звісно, вжалити того, хто їм не подобається.

 

Лектор розгубився,  його ніби замурувало, бо що скажеш про грабоване? Він щось промимрив, але ніхто не почув відповіді.

 

Головуючий нарешті втихомирив зал і тоді знов махнув в бік піднесеної руки. Тим разом був дядько, років шістдесят або й більше, піднявся із сидіння.

– Скажіть, будьте добрі, пабєда – то велике діло, а ті всі, що мають пабєду, скільки отримали за пабєду. І ще одне питанє, отут йшла бесіда про Орисю, а її брат воював проти фріца, як же так, брат воював, а сестру садите?

 

Лектор, ніби притиснутий до стінки, сим разом мусив щось народові сказати. І він почав:

– Канєшно, пабєда оплачується кожному по заслугах. А те, що брат отої, як вона… Ярися, видно, вона має якийсь гріх проти народної влади… А брат ні причому!

 

Коли почав говорити, зал знову незадоволено загудів. Почулися вигуки «Чортма грошей за пабєду!» – «Брехуни, як є!». Коли ж заговорив про «гріх», зразу піднялося в залі з десяток рук.

 

Головуючий по-справжньому розгубився, а уповноважений, який досі стояв за завісою з боку сцени, не втерпів і вийшов на передній край, ніби на допомогу лекторові. Але підняті руки не опустилися вниз. Тому головуючий кивнув в бік рук, сказавши голосно:

– Послухаємо он там, рука в білому. Чоловік пропхався до переднього краю і голосно спитав:

– Неправда, що хтось із пабєдою щось отримав. Брехня в живі очі! Скажіть, так і далі буде: говоріння – одне, а діло – інше?

 

Сим разом взяв слово уповноважений. Зал стишився, як тигр перед стрибком.

- Ви далжни панімать, що страна після пабєди в сложном состоянії. Єй нада памоч. І від вас завісіт, как пайдут дєла далі…

 

Зал загудів, піднялися руки. Сміливіші пропихалися в передні ряди. Туди вискочив якийсь чоловічок, низенький, худий, але голос басовитий, тому й всі почули:

– Ви мені скажіть, всі, хто тут ниньки з пабєдою. Що ми матимемо за допомогу родінє. Те, що й мали досі, тобто нічого?

 

Уповноважений явно почав нервувати. «Єті бандьори готові розтерзати нас…». Він вигукнув так гучно, що зал замовк.

– Прашу тішіни. Уважаємиє ґражданє. Найбільше достояніє пабєди – ми всє жіви! І можем работать. До свіданія!

 

Люд неохоче виходив надвір, де вже на вулиці збиралися групами і бесідували. Одні казали: «Е, люди, за наші питання можемо відповідати – начувайся біди!». – «Ти боягуз! За що карати? За те, що хочемо знати правду?» – «Мудрагель знайшовся – приліплять тобі строк за ніщо! Хіба мало знаєш москаля?» – Хтось замовкав і потихенько висмикувався з групи, зникаючи на дорозі додому.

 

Сільське начальство разом з районними попрямували до сільради. Тут уже приготований самогон і сяка-така закуска. Уповноважений спішив, бо ще завидна треба добратися до району. Краще без пригод.

– Давайтє, випєм за пабєду! – почав уповноважений, але не втерпів, щоб не сказати: – Здєсь што-то нє так». Голова сільради не пропустив останньої фрази начальника і пильно глянув у його бік. Він хотів почути більше.

– Панімаєш, как-то єті люді, на мой взгляд, чувствуют себя очень свободнимі. Откуда єто у ніх? Может бить, здєсь билі бандєровци? Как думаєш, начальнік сельсовєта, а?

 

Голова отетерів. Звісно, куди він хилить. Бракувало, щоб вивіз половину села… Він, обережно добираючи слова, відповів:

– Мені здається, вони просто задавалися, щоб похизуватися перед районними начальниками. Мовляв, знай наших.

– Да-а-а, што-то в єтом єсть, кажісь… Но, панімаєш, політіческая подопльока в єтом есть, как нє круті. Во-вторих, я нє відєл в ніх каково-лібо страха… Панімаєш, он, всьо-такі, должен, ну, присуствовать. Кажісь, панімаєш, почєму, а?

– Ну, звичайно, так – сільський начальник уже відступав, намагаючись приховати свій страх, бо хто зна, що завтра придумає уповноважений.

– Ну, ладно, давай єщо па адной за пабєду!

 

Вони чокалися склянками, мало не розливався самогон, дзвеніло скло, а в душі сільського начальника збиралися чорні тривожні хмари…

– Да, нада собіратьса, пока нє вєчєр… – Уповноважений кивнув головою лекторові, який весь час сидів мовчки, попиваючи зі склянки, і ніяк не міг вийти із оціпеніння від всього, що почув і побачив…

 

В другій кімнаті, де урядувала секретарка, бушлатники на добре розійшлися за випивкою, тут було гамірно, а над ними плавав дим від махорки, як туман, що закривав будь-який проміжок синього, спокійного неба.

 

Раптом на порозі з’явився уповноважений і вигукнув:

– Таваріщі, нада собіратьса, пока нє вєчер і нас нє перестрелялі бандьори!

 

Солдати вмить замовкли, хоч маком сій, зірвавшись на струнко із-за столу. Швидко один за одним залишили кімнату.

 

Надворі вже гуркотіли мотори двох вантажівок під брезентом, куди, поспішаючи, залазили кірзяки; уповноважений вґрабулявся в першу вантажівку біля водія, лектор – у другу.

 

На порозі сільради під похилим дашком над кам’яними східками стояв голова і мимоволі підняв руку, коли почали від’їжджати вантажівки, залишаючи за собою шлейф смердючого машинного перегару. Піднята рука ніби хотіла застерегти їхнє повернення.

 

Але не так сталося, як бажалося.

 

Через добу в ранній весняний досвіток все подільське село обклали «пабєдітєлі» залізним кільцем. Було їх щонайменше п’ятсот живої сили, може, й більше, та й ще притягли з собою три міномети.

 

1 – 3 лютого 2017. 

Таємниця. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 26 жовт. 2017 р., 09:15 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 січ. 2018 р., 10:43 ]

Другі визволителі прислали в одну із західно-подільських шкіл вчительку із синком Сашею. Переважна більшість присланих сюди, в «западню», вчительок були молодими дівчатами, які, очевидно, скоропостижно здобувши спеціальну педагогічну освіту, якнайшвидше прагнули роботи. Бо вижити – неабияка штучка. Адже там, на всій імперії, були непереливки – голодно і бідно. 

 

Вчителька з синком-одинаком не дуже говорила про себе. Чоловік начебто загинув на війні. Але хтось там, на хуторі, де знайшла для себе житло, пішла чутка, що її чоловіка ніби розстріляли в час червоного терору, вчиненого у зв’язку з убивством «вірного ленінця» Кірова. Дехто патякав, що сам вождь усіх часів і народів кропнув його, як можливого конкурента на його непохитне місце. Та мало що не плещуть язики, як невипрані праники, то й повірити в усі ці плітки важко, так само, як підняти одному чоловікові два мішки бульби.

 

Якби не було, трохи старша, порівняно з іншими у вчительському ґроні, бо вже й подекуди в її чорному, мов вороняче крило, волоссі з’явилися сиві волосинки, – справно, без запізнення приходила до школи разом із Сашею, учнем ще початкової освіти – в четвертому класі. І той клас, власне, й вона вела відповідно до розкладу цієї неповно-середньої школи.

 

Пан директор, пак товариш директор був із «мєстних», ще давнього, буржуазного вишколу; районне начальство нічого не мало проти, оскільки школа, справді, за всіма педагогічно-виховними показниками була одною з кращих шкіл району. Поки що.

 

Бо світ дуже хиткий: «народна влада» існувала в селі лише до смерку, а з вечора і до світанку інша – нічна, де лісові хлопці, коли не було облав, діяли за правилами боротьби з московським окупантом. Бувало, заходили до молодих вчительок, і вже незабаром крізь зачинені вікна і двері вилітала на світ божий пісня, що єднала присутніх в один дух і порив.

 

Як там виходило з єдністю, насправді важко сказати, бо після двох чи трьох візитів одна вчителька-красуня таки змилася в район, а невипрані праники плескали, що вона була сексоткою. Звісно, ніхто не перевіряв погані плітки, бо й навіщо? Факт говорив сам за себе: вчителька втекла та й годі!

 

Хімічка Ганна Миколаївна, молода, як весняна берізка, стала посеред кімнати, в якій жили кілька вчительок у приміщенні зі школою, і здивовано мовила:

– Дівчата, що воно діється? Чому втекла Міла?

– Що, не розумієш? Налякалася нічних хлопців! – Мовила Марія, вчителька укрмови і літератури.

– Та ти що, – здивовано відповідає хімічка. – Я ж мало не закохана в них!

– Обережно, нікому не кажи, бо приїде опер, і хтось по секрету скаже йому про твоє закохання.

– Та я ж тільки тут кажу! – настоювала на своєму Ганна. – Я нікуди не хочу їхати звідси.

– І я не хочу, – щиро мовить Марія. – А Міла, може, закохалася в опера, він же красень, та й ще влада…

– Ет¸ ти таке кажеш. То не для мене.

 

До пори до часу дівчата заспокоїлися. Нічні хлопці приходили, співали, розповідали всілякі бувальщини. Дівчата не насмілювалися запитувати, що буде далі, яка доля нічних хлопців. Якось і сказав один (подумки його називали дівчата «Богуном», звісно, ні його псевдо, ні прізвища не знали):

– Дівчата, якщо говорити правду, невідомо, хто з нас виживе. Але, думаю, ви знаєте, чого ми хочемо. Ми хочемо вільної Батьківщини, і за неї готові покласти свої голови. Україна поневолена – це наша, українська трагедія, бо ми прагнемо свободи.

 

Дівчата аж принишкли. Непомітно в Ганни скотилася сльоза.

 

Заняття в школі тривали без будь-якої затримки.

 

Але одного дня вдарив грім. Вчителька з синком не прийшла до школи. Директор зразу післав на хутір шкільного сторожа, нехай узнає, в чому річ.

 

Приблизно за годину повернувся сторож, весь наляканий.

 

Директор питає:

– Що сталося?

 

Ледве вимовляє півшепотом слова і весь тремтить наляканий, ніби опинився перед брамою до пекла:

– Її… нема... зникла… ні синка… хата зачинена… ніхто не знає… що сталося…

– Що, немає якоїсь інформації?

– Її сусідка, коли уздріла мене, сказала, що вона часто бачила в неї районного опера. Він не раз приїздив до неї…

 

Сторож, постоявши, відійшов ні в сих, ні в тих.

 

Директор замовк. Треба повідомити райвно. «Пропала жінка з синком ні за цапову душу… Видно, сексотка… Таємниця…»

 

Частішали облави. Але в час відносної тиші нічні хлопці заходили до дівчат, і знову пісня на легких крилах неслася у світ божий.

 

Богун якось і мовить:

 

Не слід служити двом богам. Бо є на світі одна правда.

– І одна таємниця, – схвильовано додала Ганна, а на її лиці раптово появилися не прошені рум`янці.

 

На серці Ганни тепліла таємниця, обкладена, ніби облога, тривогою за долю молодих людей, що стали на прю з ворогом.

 

Директора турбувала таємниця пропалої безвісти вчительки зі своїм синком. «Дитина нічого не винна…» – ніби удари дзвона вдаряли в серце директора.

 

«І все ж, паде непрощенна вина на того, хто чинить зло…», – подумав і з жалю за втраченим життям, яке тільки починається, півпошепки промовив: «Господи, бережи наш від зла…»

 

19 вересня 2017.

Шлях. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 24 жовт. 2017 р., 05:16 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 січ. 2018 р., 05:47 ]

Як читатимеш цей лист, я йтиму в ніч, і тільки вдалині світяться сільські віконця. Ти давно була на селі – не знаєш, як зустрічають подорожнього перші хати серед обідраного, голого садка, лише вітер посвистує в гіллі. І все-таки добре йти, хоч темно і під ногами дзвякає болото, бо віконце, яке ще світиться, тебе жде, щоб прийняти в тепло хати…

 

Трохи втомлений, бо в автобусі було дуже сутужно, всеньку дорогу стояв, а потім ще поїзд торохкотів (бо «махорка»), аж у вухах ще досі стоїть отой гул. Так ось я вирвався в поле, де немає міської метушні, де навіть дихати вільніше, і здається, що ти вийшов на безкраїй простір і навіть не відчуваєш, що моросить мжичка, що небо, напевно, низьке, важке і брудне, як і та дорога.

 

Чому ж воно отак просторо? Може, тому, що думка, як добре повісмо, снується вперед, куди веде дорога і звідки привела? Може, тому, що десь он там, далеченько, але все ближче і ближче горить вогник, до якого я йду? А, може, тому, що думка, як і почуття, має початок, як десь починається й та дорога, якою я йду? Тут сплелися минуле й майбутнє, дві мрії, як дві ластівки, що роблять химерні кола в повітрі, то розлітаючись в різні боки, то майже в єдиний політ повертаючи крила. Зараз минуле – це праця, яка дає хліб і робить голодною душу, і праця, яка тільки може наситити спраглу душу. Майбутнє – ті, кого я зустріну, хто дав мені те, що не вмирає.

 

Та життя є таким, що минуле стає майбутнім, а майбутнє відходить в минуле. І тільки думки і почуття зв’язують в єдине, нерозлучне, як єдиним є само життя. Радість зустрічі рано чи пізніше перетвориться в смуток розставання, і тільки на обріях твоєї душі черкатимуть химерно витканий з дивних відчуттів горизонт оті невгомонні ластівки. І добре, що вони літають наді мною, а не ворон кряче. Бо ластівки – це весна, це пора буйного цвітіння і набухання плодових садів сонячними променями, що потім згортаються в дозрілі плоди яблука, вишні, виноград. А ворон – це не тільки паскудна, сльотава осінь, а й смуток, тягар, скинути якого можуть тільки ясні ластів’ячі крила…

 

Я не хочу ворона! Не кряч наді мною, чорний духу осінньої негоди, владарю темної ночі – осені! Мій шлях лежить крізь темряву – до світла. Бо вийшов я зі світла і до світла прагну! Тому й в осінню ніч, коли мжичка цяпотить і шлях дзвякає під ногами, в моїй душі літають легкокрилі ластівки, повні ласки і сонячної радості.

 

А завтра вранці (може, ще й увечері) зустріну тих, в кого руки загаровані у святій землиці – від буряків, від картоплі, від кукурудзи… Палахкотливими очима, дивно гарячими, дивиться на тебе жінка (їй заледве за тридцять), з обличчям, поритим глибокими зморшками, почорнілим від злих вітрів і дощів, приморозків і суховіїв, а руки – страшно на них глянути… Це живий свідок часу, що вписався в історію навіки – вписався, закарбувався в моїй душі, але не на папері офіціозів! Черкайте, ластівки, землю – хай нагряне буря і змете з чорного лиця землі рабство праці, зганьбленої чужинцем Півночі! Хай громи розтрощать насильство сильного над слабким! Хай родиться Вічний День! Хай здохне чорний ворон і тьма осінньої ночі!

 

І скільки б моя дорога не бігла вдаль, я думатиму про ластівки, сповнений ненавистю до чорного ворона, посилаючи йому тисячі проклять, тисячі заклинань тієї жінки, що віддала усе, а нічого не має.

 

Отакий мій шлях…

 

5.11.1959.

1-10 of 201