Рубрики‎ > ‎

Поетична сторінка

«БРАТИ». (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 5 лист. 2017 р., 05:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 лист. 2017 р., 05:29 ]

 

1.Перша зустріч

Іван Зарічанський нарешті зібрався до міста. Все щось відкладало поїздку на потім. Нарешті мати вмовила його поїхати до Тернополя. «Коли прийшли москалі, все зникло з нашого кооперативу, навіть дурної солі немає! Поїдь, може, дістанеш солі, нафти. Хліб наразі в нас є. Роздивися, може, ще щось».

 

Окрім того, мав залагодити якусь справу. Звісно, дома ніхто не знав… Микола Цвях, дивлячись проникливо в очі, на вулиці пів пошепки говорив: «Будь обережний. Спробуй зв’язатися з  Булавним, що нам далі чинити. Не можна спокійно дивитися на те, що виробляють «визволителі…»

 

Вдосвіта він пішов через ліс на стацію в сусіднє село, де курсувала «махорка» – нове слово, що його принесли москалі у вересні і поступово приживалося. Залишилося недовго чекати, поки купив білет, як з ранішньої, трохи імлистої далини не зачмихав поїзд з розхитаними вагонами і з скреготом коліс об рейки спинився перед станційним будиночком. Іван піднявся залізними східками у вагон, підійшов до вільної лавки і всівся. Втопив очі в телеграфні стовпи, в пристанційний будиночок, коли вони раптом зарухалися і від’їхали назад, уступаючи місце новим рухливим картинкам: то високому насипу, зарослого травою, на схилі якого вмить зникали викладені з білого подільського каменя в перехрест серп і молот або й написи «Слава Сталіну!», «Партія і народ єдині»; то ніби вартові, ряди виструнченої тополі; то розкидані сільські хатки в обіймах садів; то знову високі схили з тими ж емблемами і закликами нової влади…

 

Іван одвів очі від рухливої, як у калейдоскопі, панорами і спрямував на вагон. Неподалік сиділо четверо жінок і щось жваво обговорювали, а по той бік проходу між лавками сиділо кілька чоловіків приблизно його віку і час від часу перекидалися словами. Іван не чув ні одних, ні других – панувало торохкотіння, вагон хилитався, як видно, він відслужив свою службу і вимагав заміни. Виходить, подумав він, замінити нема чим. І тут же наплив ще свіжий в пам’яті епізод, коли солдати-танкісти, в’їхавши в село, зразу привернули до себе увагу, бо підійшла до невиданої бойової машини гурба людей. Посипалися після перших несміливих реплік питання, на які замурзані танкісти ледве встигали відповідати. Хтось щось там питав, коли танкіст нарешті узагальнено мовить: «Наша родіна всьо может сдєлать». Хтось із веселунів спитав: «А вернути людину з того світу може?» Солдат навіть не кліпнув очима і випалив готову фразу: «Канєшна, может, всьо может...» І далі додав: «Із єтава капіталістіческава мира – єтаво другова міра –  ми далжни асвабождать трудавой народ».

 

Згадуючи, Іван усміхнувся. За ним з другого кінця вагона пильно дивився пасажир, Іван його не помітив. Чоловік років 30-35, ніби й ровесник Івана. Зодягнутий в темнуватий костюм, що облягав його тіло, підкреслюючи якусь начебто незбагненну силу. Ніби виліплений з матеріалу, що ніколи не розсиплеться в друзки.

 

Коли нарешті «махорка», після кількох коротких зупинок, дотяглася до міста, Іван намагався чи не першим вибратися з вагона. Він швидко вийшов на залізничну площу, вже зранку залюднену. Тут і пасажири з різних поїздів, і робітники з вагонів, таких же, з якого вийшов Іван. Вони поспішали на роботу, а ввечері так само з поспіхом шукатимуть своїх «махорок».

 

Іван не бачив, як за ним пантрує пасажир, виліплений ніби з іншого тіста. Віддаль між ними достатньо велика, аби себе, нишпорки, не виявити. Але той упевнено стежив за Іваном, не відпускаючи його з поля зору.

 

Іван розглянувся кругом і попрямував у місто. Пройшовши одну вуличку, Іван побачив у далині довгу чергу людей на тротуарі біля крамниці. За панської Польщі (Іван пам’ятає) тут розміщався крам на різні потреби, але ніколи не було такого скупчення покупців. «Часи міняються», – подумав і підійшов до черги, запитавши: «За вами не зайнято?» – «Ні, я останній» – відповів чоловік у черзі і глянув на нього. «А що тут дають?» – Той усміхнувся: «Шкода, але даром не дають». На слово «дають» він зробив наголос. – «Ще є сіль, нафта, взуття вже нема – об`явили, не стояти…» – «Постою, може дійде до нас черга», – примирливо мовив Іван і пропустив мимо іронію з приводу даровизни… Іван стулив губи, аби не проректи зайвого, бо хтозна, хто перед ним стоїть і пускає іронічні репліки…

 

Черга поволі посувалася. Люд мовчав. Якась жінка мовила «Господи, як довго…». Хтось сердито кинув: «Достобіса, як довго стояти за… дурнуватою сіллю! Було навалом, хоч фіру бери…». Ніхто не зреагував на ремствування, лише дехто кинув здивований погляд в його бік… Іван подумав: «Еге ж, вже навчилися мої земляки тримати язик за зубами…».

 

Вже давно звернуло за полудне: удари годинника на міській ратуші продзвеніли з годин дві тому, коли Іван нарешті переступив поріг крамниці.

 

За прилавком стояв продавець з нап’ятим на груди довгим блискучим фартухом з церати, зашмугляним місцями до ниток з поруділими плямами.

– Прошу нафти п’ять літрів і солі з три кілограми. Цукру нема? – Іван простягнув продавцеві п`ятилітрову бляшанку із закрученим вгорі металевим на гвинтах корком..

– На одні руки ми видаємо лише три літри керосину і один кілограм солі… А цукру давно не було.

 

Нічого іншого не залишалося покупцеві, як лише згідливо кивнути головою. Після отримання товару Іван розплатився одним червінцем з портретом вождя великої соціялістичної революції. Якось лектор говорив в селі, що таким способом уперше в історії людства була започаткована абсолютно нова епоха щасливого життя…

 

Нарешті, Іван опинився на вулиці і видихнув на повні груди. Довелося витратити часу кілька годин на отой мізерний крам. Як воно далі буде?

 

Закинув торбу на плече і йшов, розглядаючись навколо. Кінець травня. Сонце пригрівало, але ще не пекло. В центрі міста каштани викинули у вільний потеплілий простір зелень, але свічники цвіту ще не засвітилися, очікували більшого тепла. Іван прямував на домовлену адресу, але явно не поспішав. Щось його змушувало не спішити, але він не міг збагнути свій стан. Назустріч йому йшов чоловік, зліплений з іншого тіста. Іван не звернув би на нього уваги, коли б той, минаючи його, ніби мимоволі торкнувся його, мало не зіштовхнувши з тротуару.

– Ой, перепрошую, задумався… – сказав той і глянув на нього, явно чекаючи відповіді. Іван справді відповів:

– Нічого. Нині люди заклопотані, поспішають, тому й не дивниця.

– О, так, ви правду мовите. Люди заклопотані, – підхопив думку незнайомець і ще раз вибачився.

– Та то нічого. – Знову повторив Іван. А незнайомець спитав:

– Ви, напевно, приїхали до міста за товаром? Бачу, торба у вас.

– Ну, так. Самі знаєте, нині перебої з товаром. А до нас, на село, перестали привозити найнеобхідніше.

– То я знаю. Не від нинішнього дня. – Раптом він запропонував: познайомимось! Я – Левко Кушнір, з Великої України, як тутечки кажуть. Прислали мене на роботу в Тернопіль. – Говорячи, він простягнув руку Іванові, і той радо потиснув, назвавши своє ім’я та прізвище. – Будемо знайомі! – Мало не радісно вигукнув. – Ми ж брати!

– О, так! Брати! Тільки нашу єдину землю перерозподілили, як їм заманулося.

 

Іванові Зарічанському ця фраза вельми подобалася. Бо справді, так і було. Він ніби відкривався перед братом з єдиної рідної землі, але розмежованої чужинцями-загарбниками.

– Бачите, як ми зразу одне одного зрозуміли. Хіба це не одна кров?

– І сумніву немає. – в унісон відповів, ніби вистрілив, Левко Кушнір, – диво, що ми тут випадково зустрілися. В тому палець Провидіння, напевно!

 

Ще раз захоплено глянув Іван уже на знайомця і сказав:

– В найближчому майбутньому я хотів би з вами ще зустрітися. Як ви на те?

– Так, справді, потрібно… В мене є одна ідея. Але не все зразу…. – Зробив паузу. – Якщо ви не проти, скажімо, рівно через тиждень. Ось у цьому сквері я чекатиму на вас, гаразд?

– Добре. Дуже радий.

– Цим разом я поспішаю, все таки, служба – не дружба. Перепрошую. Чекаю зустрічі. До скорого побачення! – Він радо й тепло тиснув Іванову руку, заглядав у вічі і ніби зсередини радісно світився невидимим світлом чи відбитком його від якогось велетенського дзеркала… І зникнув за першим провулком.

 

Іван зітхнув. Думав про випадкову зустріч. «Світ не без добрих людей. Це ж треба. Трапляється таке!»

 

Радий, що недарма їздив у місто, він, все ж таки, спробував вийти на домовлену адресу, як казали, «на болоті», на південному схилі – внизу, де неподалік, приблизно з півкілометра, протікала річка Серет.

 

Іван таки вийшов на Булавника, людину вкрай обережну. Насамперед він спитав, чи Іван не бачив за собою «хвоста». Той відповів, що не помітив. Але похвалився, що зустрів нині людину з Великої України, щира, добра душа. І вони домовилися про зустріч через тиждень.

 

Булавник вислухав уважно і спитав:

– Ти певен, хто він?

– Гадаю, так.

– Як прізвище?

– Левко Кушнір.

– Це може бути псевдо… Де він працює? Не казав?

– Ні. Сказав, що направлений сюди на роботу…

– Ти бачиш? «Брат» не признався, де працює!

– Може, випадково?

– Я теж так хотів би думати… Треба все перевіряти!

 

2. Тривоги в кінці травня

В сусідньому селі в неповно-середній школі працював син отця Йосипа вчителем. Несподівано нагрянули енкаведисти і його арештували. З учительського колективу ніхто не знав причин арешту, дехто припускав, – за те, що він із священичої родини. Звісно, в біографії не зазначив, бо, напевно, роботи не отримав би.

 

Але ще один грім ударив – арештували отця Йосипа. Іван Зарічанський та й, зрештою, все село налякалося – «визволителі» з ніким не рахуються! Село, хоч і налякане, гуділо, як вулик. Очікували наступних арештів. У 36-ому українського вчителя початкової школи спочатку польська адміністрація прагнула просто звільнити. Причиною було минуле вчителя, учасника національного зриву; після програшу, коли Західна Україна опинилася під окупацією Польщі, зразу ж арештували вчителя і заслали в концтабір Счалково (біля Биґдоща); після звільнення він, як і багато інших вчителів, не міг отримати просади, і тільки після публікації в учительській пресі гострого звернення влада змушена була дати роботу. Але не відчепилася від нього. Нарешті вчителя перевели в сусіднє село, а сюди направили вчителя поляка – адже в суціль українському селі без жодного римо-католика не міг вчителювати українець. Вчителя-поляка «визволителі» не чіпали, зате шукали «буржуазних націоналістів», шниряли по селі, як пси-нюхачі. Та нічого не вийшло, мабуть, не спромоглися запустити  сексотів. Цей неологізм не до кінця зрозумілий. Іван питає Цвяха: «А що воно таке?» – «Бігме не знаю. Нема кого спитати. Отець Йосип сказав би. Але він нині в страшній біді». – «Чув, що його пару днів тримали в районній тюрмі… Потім перевели в Тернопіль. Але в районі, кажуть, ще багато сидить наших. Добре було б… якось звільнити їх…». – «Як? – питає Цвях. – Треба хоч з два десятки сміливих…». – Гадаю, зібрати хлопців… ну, можна…». – «Ти так думаєш?». – «А що, луговики відмовляться, коли назвемо мету?»  – «Напевно, підуть» – каже Цвях, додавши: «Мало не забув: їм наставив розум Яків Кос, а Зенко, хоч і молодий, гарно вправляв з ними». Настала пауза. Кожен думав про своє. Нарешті Цвях мовить:

– А зброя? З голими руками не кинемось.

– Є дещо: ґвер австрійський… польських баґнетів кілька в мене. Притуляк Максим показував мені совєтську десятку. Не казав, звідки взяв… З патронами…

– Я також дещо припас. Словом, готуємось…

– Булавник говорив про обережність… За пару днів ще зустрінусь з тим, звідтам...

– Тільки нічого йому не кажи!

– Авжеж.

– Ще домовимось з хлопцями з Гурівець… Я то владнаю. Ні слова нікому!

– Звичайно. Хіба я дитина?

 

На тому розійшлись.

 

3. Друга зустріч

Рівно через тиждень Іван зранку сидів у міському сквері на лавці. Навіть задрімав, бо ще був час до умовленої зустрічі. Коло 9-ої ранку на доріжці, що прямувала в другий кінець скверу і вкорочувала дорогу до центра міста, поспішали робітники, службовці, військові в гнило-зелених мундирах, молоді мами з дітьми… Словом, життя начебто текло своїм річищем… Івана гризла нетерплячка, аби не спізнився званий брат, який мав якусь ідею… Цікаво… Що він придумав? Його думки перенеслися на зустріч із Цвяхом. Господи, поможи зробити добрий чин. Ще зустрітися з Булавником…

 

Нарешті Іван побачив здаля Левка Кушніра, який неквапливо ніби вимушутрованими твердими кроками прямував до нього. Іван піднявся з лавки, вони обнялися, як брати. Відтак всілися на лавку.

– Маю небагато часу, – мовив Кушнір, проникливо дивлячись на Івана, – Розумієте, дисципліна праці. – Іван мовчки кивнув головою. – Останнього разу я вам казав, що ота влада застосовує терор до місцевого населення. Шукають чорт зна чого… Та ви це знаєте. Люд ніби наляканий, добре пам’ятає польське панування і несправедливість. Тут ніби й все змінюється. Але потрібен час, щоб люди якось оговталися… Але з іншого боку, якщо подивитися, ви розумієте, й далі існує несправедливість… – Він робив паузу, поглядаючи на Івана і уважно стежачи, яке враження справляє на нього його балак.

 

Іван мовчав. Нарешті, й каже:

– В нас арештували отця. Забрали і його сина Зенка, вчителя в сусідньому селі… Те, що ви говорите, підтверджується на кожному кроці.

– Я знаю. – Каже Кушнір, чим ошелешив свого співбесідника. – По довгу служби, як службовець статистичного управління, товчуся по району, маю інформацію. Арешти продовжуватимуться весь час… Таке було і в нас. – Настала пауза. Обізнаність Кушніра, звичайно, зрозуміла. Та й те, що він говорить, не є таємницею. Як офіційно стверджували, це прояв класової боротьби.

 

Обидва сиділи мовчки. Кушнір начебто не звертав уваги на Івана, дивився на доріжку з пішоходами. Раптом питає:

– Ну, і що робити, га? – Питання ніби й не адресоване Іванові, але той таки впер тверді очі в нього. Іванові стало не по собі. Він якось відсунувся від свого бесідника і у відповідь питає:

– Справді, що робити?

 

Той випалює у відповідь, наче вистрілює:

– Битися! Битися за себе, за людей, за свою землю!

 

Іван не розгубився:

– Як битися? З чим і як? Якщо люди й знайдуться, то зброї чортма!

 

Кушнір раптом стишився. Пильно глянув на Івана і преспокійним голосом мовить:

– Важливо почати…

 

Іван уперто мовчав, втупивши очі в землю. Може, й дійшло до нього, що «брат» не настоює на одверте признання в задуманому. Може, просто здогадується про затію кількох селюків…

 

Іван не видав таємниці. Міг хіба здогадуватись, що ж, все-таки, відомо його співбесіднику. Або нічого, або все. І те «все», звісно, йшло не від Івана…

 

Іван як порядна людина не міг навіть припустити, що хтось з односельчан, втершись в довір`я Цвяха, міг, якось узнавши, бовкнути, кому не треба, про їхню затію. Се неможливо! Весь сільський загал щонеділі і в свята ходить до церкви, вірить у Бога. Доносити – се чорний переступ у правді віри, відмова від Господа, від батька-матері, від рідної землі, яку топче власними ногами від моменту першого і до останнього кроку… Се кривавий злочин, якому нема прощення.

 

Думки, як чорні хмари, товпились у ньому. Але він уперто мовчав, навіть не глядів на Кушніра. Він ніби раптом перенісся в інший, нетутешній світ, де нема донощиків і провокаторів, де життя пливе, як спокійна блакитноока ріка з розложистими берегами, зеленими сіножатями, прибережним крилатим птаством, що відчуває свободу польоту в піднебессі… Це справді інший світ, не той, в якому живе він, очікуючи лиха, бо на добро годі сподіватися…

 

Іван розпрощався з Кушнірем, і вони розійшлися.

 

Простуючи доріжкою, Іван зосереджено мислив, звідкіль у Кушніра думка про виступ проти влади? Чому він саме сьогодні говорив про протест? Що він знає направду про них, оунівців із подільського села над рікою Серет, а тих сіл сотні і сотні з такими ж людьми, як він, і з такими ж прагненнями, як він? Раптово Іван аж зупинився від думки: він, Левко Кушнір, лише здогадується про їхній намір, але, можливо, має інформацію про нього і Цвяха! «Товчеться по району…»… Тобто збирає інформацію і вербує донощиків…

 

Зазвичай Іван не був певен, що саме таке діється з його знайомим із Великої України. Але Зарічанський не мав жодних свідчень, доказів як про одне, так і про друге. Та й саме місце його роботи він не знав. Може, Булавник уже має інформацію.

 

До нього він, власне, пробує зайти. Обережно. Без поспіху. З оглядом обстановки. Найменше підозріння – негайно зникнути безслідно.

 

Дуже поволі підходив Іван на вулицю, де містилося помешкання Булавника. Хоча б зустріти кого-небудь із його знайомих. Де Балабуха Іван? Теж під загрозою? Арештований? Не знаю!

 

Неподалік знаходився між будинками міні-скверик. Іван підійшов туди і всівся на лавку, звідки спостерігав за вхідною брамою в будинок.

 

Заходили  і виходили люди. Діти бігали сквериком, двоє дівчаток на вузькій доріжці гралися в «клясики», стрибаючи на прокреслених на доріжці квадратах. Життя, як річечка, пливе…

 

Нічого підозрілого Іван не помітив. Ще трохи посидів. Відтак поволі піднявся з лавки і попрямував свої кроки до вхідної брами.

 

Переступаючи поріг, він напружено вслухався в голоси на сходовій клітці. Стіни мовчали, лише глухо іноді проривалися голоси із помешкань.

 

Іван підійшов до дверей і тремтячою рукою натиснув ґудзик. Якийсь час нічого не чути, коли з певною паузою за дверима спитав жіночий голос:

– Хто?

– Іван Зарічанський.

 

Умить відкрилися двері, і жінка Булавника прошепотіла:

– Заходьте.

 

Іван зайшов, і його вразив розпачливий плач жінки, яка кинулася йому на груди. Через ридання нарешті почув:

– Вчора його арештували енкаведисти!

 

Оговтавшись, коли дружина відвела його в кімнату, Іван каже:

– Очевидно, вони мають списки оунівців… А Іван Балабуха… ще на волі?

– Не знаю. Напередодні арешту мого він заходив сюди. А нині… не знаю.

 

Іванові не сиділося. Він якнайшвидше прагнув повернутися додому, попередити хлопців про арешти. Зрештою, щасливо повернутися, бо хто зна, що станеться з ним під вечір… Треба ж непоміченим всісти в «махорку»…

 

Він розпрощався з дружиною Булавника і вийшов з під’їзду, напружено стежачи за всім, що відбувається.

 

Начебто нема загрози. Ніщо не видавало небезпеки. Він швидко відходив на вулицю, намагаючись загубитися серед пішоходів.

 

До від’їзду «махорки» ще було досить часу, і це турбувало Івана. Звичайно, він уже не мав наміру заходити до Балабуха – небезпечно для обох. Він був переконаний, що тезка зник у підпіллі. Здається, це те, що вкрай необхідно зробити в цю ж мить. Але є обов’язок… чин проти зла…

 

Увечері Іван уже дома. Негайно знайшов Цвяха і виклав йому інформацію. Прийняли рішення: хлопцям-оунівцям перейти в підпілля до визначеного часу, коли буде поданий сигнал (клич збору зі зброєю).

 

Травень закінчився потеплінням. Приморозків немає. Хоч господарі готові були обкурити сади, які почали одягатися в білу-пребілу одежу. Шкода, коли б мороз знищив ще не розквітлий цвіт, як то іноді (або й часто) буває з людським цвітом. Тільки що розвинувся – радій молодості і світу, що відкривається на довгі і щасливі літа. І на тобі – все обривається, як нежданий постріл у саму серцевину життя! І чому таке стається? Хто винен тому, що тобі одбирають життя, дароване не тим, хто відбирає, і вбиває чужинець, кривавий наїзник, загарбник  чужої землі і чужих життів?.. Хто дасть відповідь на повні болю питання?

 

4. Перша зв’язкова Тетяна Серетянська

«Оскільки ми переходимо в підпілля, є потреба обрати зв’язкову. Ніхто не знатиме її прізвища та імені, крім нас двох. Ніхто навіть з нашого низового осередку ОУН не знатиме її псевдо. Тобто ніхто в нашій групі не бачитиме її; зв'язок вона тримає тільки з нами двома в умовлених місцях. Вона – живе джерело інформації. Всі ці обмеження тимчасово вводимо з метою безпеки всієї групи», – говорив Цвях Іванові. – До речі, ми переходимо в нелегальний  стан. В селі нас нема; родина не знає, де ми, і повідомляє, що  на заробітках…».

– І хто ж вона?

– Моя сестра Ольга.

– Ні, недобре. Вся твоя родина буде під підозрою. Це мусить бути інша дівчина.

– Згоден. Тоді… тоді… хай Софія Бойко. Я вже говорив з нею. Вона рада, як каже, прислужитися громаді.

– А вона розуміє, що тут не до співів? Вона прекрасно співає в хорі. А зв’язкова – це не хористка!

– Згода. Псевдо «Тетяна Серетянська».

– Забезпечення від арешту – зрозуміла річ. Але… де нам перебути цей критичний час? І де сховаються інші члени осередку?

– Ймовірно, в нашому лісі.

– Складно: ліс загалом невеликий… Може, інакше: перебуваємо на пів легальному становищі, а на випадок загрози відходимо в підпілля. Як гадаєш?

– Здається, можна на це пристати. Тобто кожен знає, як діяти у відповідній ситуації.

 

На цьому нарада двох завершилась.

– Є потреба поговорити з Софією, – мовить Іван.

– Я з нею переговорю, ознайомлю з її функціями і збереженням власної безпеки.

 

*     *     *

Я, Тетяна Серетянська, отримала від свого провідника перше доручення. Треба піти в сусіднє село Горівці, де є залізнична стація, і передати скручений тонкий папірець Гайовому Нестору, але шукати його за сільською кличкою «Кметь». Провідник точно розповів, де його обійстя, як туди йти і не «бовтатися» селом, щоб усе живе ґапилося на мене… Ага, ще порадив одягнутися скромно, як звичайно в будний день, не одягати яскравого одягу. Я сказала «Добре, зрозуміла», тобто, справді, не привертати на себе уваги. Таке враження, ніби я у ворожому оточенні, де в будь-який момент може статися несподіванка – бути готовою до неї. Гайовий має передати відповідь, яку мені слід віддати моєму провіднику або його заступнику.

 

Я й так вчинила: вдосвіта зібралася в дорогу, ніби до «махорки», але в селі точно зайшла на обійстя «Кметя». Його застала в хліві біля худоби. Я сказала:

– Славі Йсу.

 

У відповідь я почула:

– Навіки слава! – Господар мовчав, явно вичікуючи, що я ще скажу. Я й мовила:

– Гарний день нині для дороги…

– А дорога ніколи не кінчається.. – зразу повів господар, власне, те, що я мала почути, як учив мене провідник. Зразу ж, користаючи, що ми тільки вдвох, передаю ґрипс.

 

При мені він читає, витягає з кишені олівець і такий же тонкий папірець і щось там записує. Скрючує папірець і передає його мені.

 

Я повертаюся додому такою ж непримітною, і в домовленому місці та в призначений час передаю ґрипс провідникові.

 

Звичайно, мені радив ніколи не читати того, що передаєш. На випадок небезпеки папірець проковтнути – єдине, що найкраще для мене і для всіх…

 

Не сумніваюся, що це була моя початкова освіта, що пригодиться для майбутнього… А яке воно буде? Невідомо.

 

Правду кажучи, на душі тривожно.

 

Десь через день увечері провідник дає нове завдання – поїхати в Тернопіль і зустрітися з Іваном Балабухою. Є інформація, що він після арешту Булавника перейшов на нелегальне становище. Я отримала кілька адрес в Тернополі і в сусідніх селах. І в кожному випадку різні привітання з незнайомими людьми, які мали відповідати відповідними фразами-паролями. Все це я мусила запам’ятати фактично за одну ніч, бо вдосвіта мушу добратися до «махорки».

 

5.Сновидіння жахливих сюжетів

Хоч я лягла спати пів одинадцятої, не могла зразу заснути, збуджена зустріччю з провідником і низкою секретних доручень. А коли поринула у сон, то почалося…

 

Начебто я стою на високому, обривистому березі, внизу клекотить бистра ріка, вслухаюся в її клекіт, за спиною чую злий гавкіт собак, що женуться за мною. Я тікала від них крізь густий ліс, кілька разів падала, заплутавшись в лісових заростях, піднімалася. Вся мокра від поту і налякана, знов і знов бігла, бігла, бігла далі. А тепер я стою над прірвою. Мій рятунок внизу, у річці, де скажені пси мене не досягнуть, тут я буду в безпеці. Але я вагаюся, боюся кинутися з такої висоти у воду. Плавати я плаваю, води не боюся, виросла ж над річкою. Але боюся крок ступити і стрибнути. А гавкіт щораз сильніший, голосніший, настирливіший. По ньому я вловлюю звірячу хіть розірвати мене на кусники, розтягти по кущах і зжерти… І коли я побачила поблизу мене вишкірені ікласті пащі, я, мов очманіла від небезпеки, кинулася в безодню. Відчула порив вітру, що бив у мої груди і обличчя від падіння униз, але політ умить (се я відчула) наповнив мене неймовірним відчуттям свободи, вільного польоту в просторі. І перед тим, як влетіти  в бурхливу річку – я раптом з криком прокинулась зі сну. Вся мокра від поту, а серце неймовірно гупало… На щастя, в кімнатині я сама самісінька, ніхто не почув мого крику.

 

Я лежала перелякана. Але поступово заспокоїлася: се ж тільки сон! Сон!!

 

Не розмислювала, чому такий жах привидівся мені. Я лежала, ніби побита невідомою силою. І поступово я знову увійшла в сон забуття.

 

Я не знаю, скільки я лежала у сні, коли знову мене заполонило сновидіння. Скажу одразу: найбільшому моєму ворогові я цього не бажала б…

 

Я опинилася в невідомому мені просторі, забудованому невисокими в два-три поверхи будинками. Незнайоме місто. Ні, не Тернопіль, я його знаю, здається, добре. То чуже місто з чужими людьми. І коли дійшло до мне, що я в чужому місті, зразу мене огорнув неспокій. Вулиці здалися мені покрученим лабіринтом, з якого я без сторонньої допомоги не вирвуся! Таке відчуття, ніби з кожного будинку, з кожного вікна за тобою спостерігають, бо ти чужинка, отже, пильно пантрують за мною, куди я йду. Я не знаю, куди я мала йти і до кого, але відчуття стеження за мною не покидало мене. Такий страшний неспокій, який ось-ось зірветься якоюсь непередбаченою подією, і від того повністю проблематичним виявиться моє існування. Таке відчуття, що я переживаю останні свої хвилини. Все! Після того мене вже нема!

 

Я вся, ніби в кулак, зібралася, очікувала невідомої події. Я не знала, що має статися. Але те, що станеться, буде дуже небезпечним для мене. Від однієї думки про це невідоме мене почала трясти пропасниця, мороз пройшов по всьому моєму напруженому тілі. Мені стало так холодно, начебто я опинилася зовсім гола на тріскучому морозі, я почала панічно нагортати на себе ковдру і від холоду я прокинулася зі сну, раптово сівши на ліжку.

 

Ще не світало. Я не боялася проспати, бо наставила будильник. Тому знову повалилася на ліжко і вмить заснула.

 

Вдосвіта я прокинулась від дзвінка будильника. Швидко зібралася. Випила горня молока з хлібом, невеличкий окраєць загорнула в біле полотенце і запхала в торбинку.

 

Коли ж нарешті опинилася на дорозі до Горівки, до мене повернулася тривога з приводу снів. Я мала час подумати над моїми снами. В голову стрель, нічого не розумію, чому таке мені приверзлося… Я йшла сільською дорогою, вимощеною білими камінцями – на Поділлі переважно такі дороги. Камінці змивають дощі, і вони кожного разу біліють, ніби після купелі.

 

Дорога займала мої думки, може, тому, що мої очі впиралися в неї і тим самим начебто відвертали від тривоги з приводу снів. Однак я не могла позбутися враження від снів, воно не відступало і змушувало знайти хоч яке-небудь пояснення. В нашому селі є тітка Текля, як її усі звуть, вона відгадує сни. Але мені, гімназистці, ще бракувало, аби я до неї звернулася з приводу своїх снів. Годі уявити, скільки язики плескали б, як праники на річці, пішла би всім селом та й околицями дурна слава, що наша панянка з міської школи має пригоди. Либонь, закохалася дівчина і тепер має свої сердечні клопоти, що й викликали незрозумілі сни… Але ж ніхто ні слова не каже, що я з вересня по нинішній день сиджу в селі, як окаянна, на шиї батьків… А треба ще вчитися… Я хочу вчитися. Треба повернутися в місто і на другий рік закінчити навчання… Гімназій нема… Може, й не стане «визволителів»… тоді…

 

6. Випробування першої зв’язкової

Найперше я вирішила зайти до Марти Ліницької, тернополянки, моєї гімназійної подруги, котру бачила десь майже рік тому. Її батько працює інженером залізничного транспорту, мати – вчителька дошкільної освіти, як зараз називають «дитсадок». Жили вони над озером, туди я й пішла. Кругом начебто нічого не змінилося. Навпроти у скверику бавилися, галасуючи, діти.

 

Коли натиснула кнопку, незабаром відкрилися двері, і Марта, радісно обнявши, буквально втягнула мене в коридор.

– Господи, яка несподіванка! – радісно вигукнула Марта. – Як давно ми не бачилися. Я вже думала, що не дай Боже, щось з тобою сталося. Час бо неспокійний.

– Мартусю, ти правду кажеш. Тривожно. Я на хвильку до тебе заскочила, сподівалася тебе побачити. Ти, як і я, не пішла в совєтську школу…

– То правда. Гадаю, що москалі скоро відійдуть. Як видно, на носі війна… Аби лише щасливо пережити…

– Що у вас нового, розкажи.

– Та нічого доброго. Історика нашого пам’ятаєш? Пару днів тому його арештували! У місті арештують людей – просто небезпечно навіть виходити у місто…

– Справді тривожно. (І я на мить задумалася, як мені справитись з моїми завданнями. Марта помітила мою задуму. Уважно глянула на мене).

– Соню, дорогеньке Сонечко, у тебе все в порядку?

– Так. Не переживай. Надіюся, що на другий рік ми закінчимо гімназію.

– О, то прекрасна мрія!

– Дорогенька Мартусю, помріяти не зайве.

 

Марта підійшла до мене , обняла. Ми прощалися з надією про зустріч в іншому часі.

 

Я вийшла, все ж таки, в тривозі. Не позбулася її в час цієї зустрічі. Я зрозуміла: слід мені бути вкрай обережною в пошуку потрібних людей з відповідними паролями. В буденному плині ззовні нічого не побачиш, а потрібний інший зір, який проникає в серцевину побаченого або почутого. Я не впевнена, чи зумію побачити те, що мені потрібно і що творить для мене небезпеку.

 

Тому я дуже поволі проходила повз людей тротуаром, іноді скрито поглядаючи навколо з єдиною метою – відчути (побачити) небезпеку і вчасно її уникнути. Поки що мені ніщо не загрожувало. Я йшла між людьми, подібною до них, маючи власну мету – конкретну адресу. Я повернула в передмістя, де людей поменшало і, як здалося мені, непомітною увійшла у під’їзд до потрібної квартири.

 

Завдання послідовне: після арештованого Булавника слід зустрітися з його заступником. Тихо стукаю у двері, зразу ж за дверима голос:

– Хто?

 

Відповідаю згідно пароля: – Я родичка в дорозі. – І далі вслухаюся у відповідь: – Для родини в нас двері завжди відкриті. – І справді, відхиляються двері, звідтам виглядає обличчя жінки, приблизно років тридцять п’ять – сорок. Двері відхиляються ширше, і я переступаю поріг.

 

Зразу ж запитую, чи можу поговорити з паном Павлом.

 

Дуже лаконічна відповідь:

– Він у відрядженні у зв’язку з роботою.

 

Це зашифрована відповідь, яка означає, що він перейшов у нелегальне становище. Я чемно кланяюсь і швидко залишаю квартиру.

 

Отже, ситуація ускладнюється: я повинна вийти з міста і знайтися в сільській місцевості, але й це не значить, що звідтам ще кудись мені не доведеться добиратися, аби зустрітися з необхідною особою. 

 

Часу обмаль. До села приблизно кілометр-два. За годину (максимум!) я повинна знайти в селі бажану особу під сільською кличкою «Хміль».

 

Відносно швидко я добралася до села і, зустрівши першу-ліпшу жінку, спитала, де живе «Хміль».

 

На щастя, його обійстя знайшлося на краю села. На подвір’ї, коли я переступила хвіртку, мене зустрів на довгому ланцюгу собака, але диво – він не гавкнув, лише помахав своїм пушистим, як у вивірки, хвостом. Назустріч мені йшов високий мужчина років сорока. Я привіталася:

– Дай Боже щастя. Здається, я не заблукала. – я чекала на мою репліку відповідної, як мені було сказано, фрази, і я радісно її почула:

– Як добрий ґазда, я допомагаю заблуканим. – Він усміхнувся.

 

Я теж полегшено зітхнула: – Господи, невже всі мої тривоги минули?

 

Я знову чекала почути потрібну відповідь, і я почула:

– Нашим тривогам немає кінця.

 

Тільки після цього я попросила вивести мене на «обласного». Я так і сказала «обласного». «Хміль» вмить затримався переді мною і, дивлячись мені у вічі, сказав про надзвичайно складне моє прохання для виконання, оскільки доведеться нам удвох негайно звідси піти, коли він мене вестиме до цілі. Я дала згоду – що інакше я могла зробити, аби вручити «обласному» ґрипс і тільки – йому?! Нікому більше!

 

В мене було таке відчуття, як у другому сновидінні – мій хибний крок, за яким стежить скритий ворог, поза всяким сумнівом, може призвести мене і мого провідника до неминучої катастрофи…

 

«Хміль» відійшов, вивів із стайні гарного буланого коня і запряг до двоколки. Це була для мне несподіванка – отже, дорога далека.

 

Я швидко вмістилася біля погонича, і двоколка залишила двір і село. «Хміль» підстьобував коня, явно поспішаючи, незабаром виїхавши із кам’яного гостинця на польову дорогу. Весь час ми їхали безлюдною дорогою заради нашої безпеки – це я зрозуміла.

 

Незабаром перед нами відкрився величезний ліс, що закривав своєю зеленню весь обрій.

 

Заглиблюючись у гущавину лісу, двоколка сповільнила рух. Ми їхали обережно, без шуму, без скрипу коліс. Глипнувши на «Хмеля», я помітила, що він уважно стежить за навкіллям. Я не знала, коли він зупиниться, що буде далі, але інтуїція мені підказувала, як у сні, що небезпека будь-коли може наступити, незважаючи на обережність і зваженість кожного кроку. Я могла лише здогадуватися, що мій провідник-перевізник має передбачити можливу пастку…

 

Нарешті, «Хміль» зупинився, кинув віжки в мої руки, коротко сказавши: «Почекайте, поки повернуся».

 

Це була вершина мого напруження. Я мало не заплакала від розгублення, коли раптово з’явилася думка: «Що я робитиму, коли він не повернеться?» На мене накинеться зграя страшних, ікластих собак, що розтерзають моє нещасне тіло…»

 

Моє очікування, здавалося, вже вичерпане, коли з-за кущів з’явилося двоє мужчин – «Хміль» і, як я здогадалася, «обласний».

 

Привітавшись «Слава Україні!», я вручила йому ґрипс і лише подумки з полегшенням зітхнула, виконавши половину (треба ще повернутися додому!) дорученого завдання. Адже повернення не менш небезпечне, як і мандрівка сюди…

 

«Обласний» читав уважно ґрипс, в момент зморщив чоло. На переніссі збіглися вертикальні зморшки, відтак напруження зникло, провів правою рукою біля вуха, нарешті витяг тонкий папірець і щось на нім писав. Все це тривало чверть години, може, трішки довше. Буланий стояв спокійний, а «Хміль» начебто розглядав навколо буйну зелень. Я зрозуміла – він стежить, чи нема небезпеки.

 

Нарешті «обласний» мені вручив ґрипс без слів, уважно глянувши на мене, ніби хотів запам’ятати моє обличчя. Я знову мовила «Слава Україні!», але відповіді не почула, бо «Хміль» буквально влетів на сидіння, сильно цьвохнув батогом, і буланий зірвався, як вітер, розвернувшись, помчав галопом, аж вітер засвистів у вухах. Я сильно схопилася за поруччя сидіння. Ми мчали, як шалені, дерева поруч мигтіти, як у калейдоскопі, а «Хміль» безперервно похльоскував батогом, двоколка мчала, а мені здалося, що за нами женеться зграя ікластих собак…

 

Швидкість зменшилась, коли ми повернули на гостинець. Я глянула на свого перевізника, помітивши, як з-під кашкета по чолі та обличчі спливає струйками гарячий піт. «Хміль» витяг білу хусточку і втер обличчя, кинувши «Вибачте, перехвилювався…».

 

Ми не доїхали до села, двоколка повернула в бік міста, і перевізник мовив:

– Трохи підвезу вас до міста, але туди не заїжджатиму, так щоб ви встигли на «махорку».

 

Я була йому безмежно вдячна. Так і сказала:

– Коли б не ви, я не справилася б з дорученням.

 

Він відповів:

– Це мій святий обов’язок.

– Слава Україні! – сказала, зістрибнувши з двоколки. У відповідь я почула:

– Героям слава! – і слова ніби розчинилися в просторі, в якому назад мчала дивовижна двоколка з прекрасним буланим і вірним перевізником…

 

В цей трудний день я зрозуміла, що людське щастя має конкретний зміст, як сенс життя.

 

7. Формування бойового загону

Цвях заклопотаний по горло. Схвалення секретної операції (на підставі ґрипса від Балабехи, доставленого зв’язковою), мобілізувало всі сили місцевої молоді. Найгарячішою була проблема зброї. Все, що вдалося зібрати, було явно замало. Чисельність загону проектували до двадцяти-двадцяти п`яти осіб, здатних провести військову операцію без втрат, що серед усього іншого, було немаловажним. Навіть враховуючи післяопераційний час, який уже «працюватиме» на користь підпілля, говоритиме сам за себе: диви, без втрат перемогли!

 

Потихеньку хлопці кинулися по навколишніх селах збирати зброю. Ця операція, проведена швидко, поважно збільшила арсенал. Тепер на кожного повстанця була гвинтівка, щоправда, різних зразків, але вона була; крім того, на кожного припали дві-три ручні гранати совєтського виплоду, в їх справність ніхто не сумнівався; зрештою, одну з них уночі в глибині лісу для спроби зірвали… Можна сказати, арсенал готовий!  

 

Нарешті, дано точні тактичні вказівки. На випадок нападу енкаведистів негайно дати збройну відповідь. Насамперед розосередитись, не збиватись докупи; якщо є можливість, сховатися в укриттю і звідтам вести вогонь. Відступати поодинці (якщо виникла потреба або поданий ракетний сигнал у повітря). 

 

Мета зібрання – визволення в’язнів із районної тюрми. Збір о 24 год. 12 червня в Горівецькому лісі. О 0.30 вихід із ліса крізь село Горівець (тут приєднаються повстанці) і напад на районну тюрму. Вступ у район тихий, без пострілу, розосередженими групками два-три повстанці з тим, щоб приміщення тюрми взяти в кільце. Місце проведення операції, будинки, шляхи і т. ін. окреслені на мапі. З мапою ознайомилися всі учасники наскоку.

 

Окрема нарада з двома старшими повстанцями: перший відповідальний за вступ на територію селища, другий – за оточення тюрми і звільнення в’язнів. Після операції – організований відступ. Учасники операції переходять у нелегальне становище.

 

Інструкції чіткі. Але всього не передбачиш.     

 

*     *     *

Івана Зарічанського найбільше турбувало те, що на випадок якоїсь непередбаченої несподіванки йому, як і всім повстанцям, фактично нікуди дітись. Горівецький ліс невеликий, займає приблизно до десяти гектарів площі, найстарші дерева років тридцять-сорок. Єдине корисне із стратегічного боку, що він розкинувся на горбастій з видолинками місцевості, звичайно, характерної для подільської території. Між деревами багато заростей, густих кущів, купи накладеного торішнього висохлого хмизу, що творять природні схованки…

 

Чому саме цей ліс є місцем попереднього зібрання повстанців? Очевидно, тому, що він лежить начебто посередині між нашим селом та Горівцями, з яких рукою подати до райцентру. А це важливо, аби швидко – ще вночі – добратися і обкласти районну тюрму…

 

Турбувало Івана ще й те, що більшість повстанців, які дали згоду на участь в операції, не проходили військового вишколу. Тільки один – Міхал Завадинський три роки відслужив у польському війську – він, власне, і став одним із командирів – тим, хто відповідає за успішне проведення звільнення в’язнів. Більше б таких людей, і ми мали б незаперечний військовий авторитет. А се наразі збір аматорів!

 

Тобто в душі Івана, як він казав, «гризуть миші», а се недобре бо кидає тінь на успішне проведення операції, породжує сумнів…

 

Своїми думками він поділився з Цвяхом, який визнав йому рацію, але запитав ніби себе чи навіть обох:

– То що, відкласти? А потім мучитися від того, що все було готове, але ми, слабодухи, передумали, відклали на потім. А «потім» не буде! Незабаром німець почне війну, є такі чутки… Але наших людей москалі арештували і видно з усього, що не відпустять.  Треба їх визволити!

– Зрештою, я можу ще оголосити, хто відмовляється від участи в операції, нехай віддасть зброю і повертається на піч… Ніхто його не переслідуватиме. Панове, тут єдино вірний шлях – ваш вибір.

 

Подумавши, після паузи продовжив:

– Іване, помиляєшся, коли гадаєш, що мені легко вирішувати. Ти бачиш, я, як і ти, сумніваюся. Хай мені Бог простить за мої помилки, але я переконаний, що ми не маємо права стояти осторонь подій, які наступають і вимагають відповіді. Час робить виклики.

 

Нехай нам Бог допомагає в нашій справі.

 

*     *     *

Я, Тетяна Серетянська, узнала одну річ і, як мені здається, не повинна була її знати. Якось учора мені каже Ганна Біловусова, хористка, з якою співаю в церковному хорі і раніше, ще перед приходом москалів, коли бувала приїздом з міста, виступала в читальні «Просвіти». В неї є брат, трохи старший від мене, і я знаю, бачу, що він був би не від того, щоб ми подружились. Гадаю, Гнат розуміє, що я мушу закінчити гімназію. Зараз ніби ситуація інша: я залишилася в селі, в совєтську школу не пішла, а Гнат, видно, не змінився. Ганна й каже мені, що Гнат признався їй, що сільські хлопці готуються до чогось… Вона не сказала, бо не знає, про що йдеться, та й брат більше нічого не казав. 

 

Коли я це узнала, сильно схвилювалася: чи не розповісти мені провідникові? Адже все те, що досі мені доручили, якось зв’язане із тим, що мовила Ганна? Я не переконана, лише здогадуюся. Може, того всього я ніяким чином не смію знати. Але коли є в мене здогад, сумніви, то, напевно, я мушу повісти все це безпосередньо моєму провідникові або його заступникові при першій нагоді і якнайшвидше.

 

Я не мала часу на вагання. Переступаючи будь-які обмеження, я просто одного вечора пішла до провідника. Він вельми здивувався, але я просто виклала йому суть справи, додавши: «Я не мала часу на домовлений спосіб з вами зв’язатися, бо, як мені здається, якщо я знаю про те, що вам щойно сказала, то хто ще може випадково чи не випадково знати цю інформацію? Як на мій погляд, коли вона має якесь значення, тут потрібне негайне розслідування.

 

Провідник нахмурив чоло і сказав: «Маєш повну рацію, бо йдеться про безпеку усіх нас!»

 

Виклавши все, що мене тривожило, я, все ж таки, не відходила. Провідник глянув запитально на мене. Я дивилася йому у вічі. Нарешті кажу:

– Ще одне. Я в сни не вірю, не забобонна. Але, здається, мушу сказати про сни, які мене мучили. Звірячі ікла мене переслідують.  – Я розповіла йому про свої сновидіння. Він уважно вислуховував. Нарешті, каже:

– Я не спеціаліст у розшифруванні снів. Але мені здається, в цьому щось є. Мені важко непомилково твердити, що саме так, а не інакше, тобто сенс цих снів сприймаю як попередження. «Ікла» нас кругом оточують, бо вся влада – це звір, який готовий нас розтерзати на смерть. Від неї нічого доброго сподіватися.

 

Після цієї розмови ніби й відлягло мені на серці. Але десь там, в глибині, як рана, ятрила тривога.

 

Отже, я відійшла у великій тривозі. І знову в моїй уяві постав страшний сон із зажерливими собаками, які прагнуть кривавої жертви. Я йшла додому, а дорога мені здавалася розпеченою вогнем, що кругом палахкотить, пропікає ноги, і я з поспіхом, мало що не біжу додому. Але знаю, що дома я не матиму спокою, що те невідоме, яке наближається до мене, викличе катастрофу, а я, безсила, обеззброїна з відваги і мужности, лише приречена розпачати над власною долею і нещастям моїх співгромадян.

 

Я не знаю і не повинна знати, що вчинять місцевий провідник і його заступник, але я більше, ніж переконана, що вони щось мусять вчинити для загальної безпеки, яка в наших руках. 

 

Моєму здивуванні немає меж, чому так важко, майже неможливо втримати секретність, коли твій зверхник чітко попереджає: про наші справи не має знати ніхто – ні батько-мати, ні будь-хто з родини…

 

Легко собі уявити, що хтось міг почути Ганнин секрет. А може, вона ще комусь, як і мені, сказала? Це питання нуртувало в мені, не давало спокою, гризло і пекло, ніби розпечене до червоного залізо… А я безсила що-небудь вчинити, аби уникнути небезпеки сексота, якщо він є тут, у селі, і почув секретну розмову Гната з сестрою…

 

*     *     *

Коли відійшла зв’язкова, Цвях зразу пішов до Гната. Зустрівши на подвір’ї Ганну, попросив покликати брата.

 

Гнат постав перед ним здивований: яка причина з`яви САМОГО? Той спитав його, твердо глядячи йому в очі, кому він ляпав про їхню справу?

 

Хлопець спочатку отетерів, не знаючи, звідкіль відоме його «ляпання»? Але провідник не відводив від нього твердих, чіпких очей, так що Гнат, заїкаючись, промимрив:

– Та… нікому…

– Брешеш! – той крикнув, але спам’ятався в своєму гніві, бо хтось може почути їхню сварку. – Він прошепотів, ніби змія засичала: – Не бреши, кажи правду задля безпеки усіх нас.

 

Гнат стояв по-справжньому переляканий і досі не міг второпати, що хтось узнав таємницю. І тут він раптом згадав:

– Та… сказав… Ганні… Дуже невизначено, а вона далі й не допитувалася…

– Навіщо ти ляпав?! Хіба я вас, ідіотів, не попереджав, що ніхто, абсолютно ніхто не має знати? Чим ти, дурню, йолопе циганський, слухав? Хіба не чув?

 

Гнат стояв мовчки, і ним тіпала пропасниця. Провідник допитувався далі:

– А Ганна? Кому вона «хвалилася» секретом? Знаєш?

 

Гнат здвигав плечима. Як видно, йому навіть на думку не спадало, що сестра ще комусь «хвалилася», який в неї хвацький брат…

– І ще не кінець. А звідкіль ти знаєш, що Ганна ще кому-небудь не ляпнула, або – найгірше – хтось підслухав її? Га, знаєш чи ні?

 

Гнат здвигав плечима. Здається, аж тепер до нього дійшло, в якій небезпеці усі вони опинилися!

 

Обидва – один проти одного – стояли мовчки, а провідник дуже вагався, чи викликати Ганну.

– Як ти думаєш, – спокійно спитав провідник, – викликати сюди Ганну? То значить, що справді ми щось затіяли. Отже, вона вже достовірно знатиме… Може, краще ти переговори з нею сам на сам, аби ніхто не чув вашої бесіди, і скажи, що ви, молоді хлопці, хочете повправлятися трохи вправами, якими з вами займався Зенко. Вона мусить повірити, – на слово «мусить» він зробив акцент, – але дивися їй у вічі і зрозумій, чи вона тобі вірить… Переконуй її! – Провідник зробив паузу, відтак тихо сказав: – Чекай наказу. Щось змінити вже годі. – Відходячи, тихо мовив: – Слава Україні! – і розчинився в темноті, лише вдогін йому тихо йшли слова «Героям слава!»

 

Гната усього зморозило, але його не покидала думка, як затерти його признання, аби повірила сестра та й ще призналася щиро, кому вона повіла його таємницю…

 

А в провідника ятрилася  думка, як жива рана, про небезпеку, яка чигає на всіх, коли ворог не спить… Величезна вага, ніби обрив скали, звалилася на нього, бо він відповідальний за кожне життя, як і за своє рідне село, як і за всю рідну землю, що опинилася під чоботом кривавого, запеклого ворога… Зараз уже нічого не можна змінити…

 

8. Звірячі ікла. Горівецький ліс

Як було наказано, повстанці поодинці пробиралися в нічний ліс. А ліс зустрічав їх насторожено. Сухі гілки стирчали, як ікла. Між кущами теж випинало сухе галуззя, ніби проколювало простір. Подекуди стовбичили поодинокі смереки, простягаючи то вгору, то на боки свої гілчасті і колючі руки, ладні несподівано будь-кого схопити в свої колючі обійми.

 

Як не дивно, в лісі не було затишку. Дерева, щоправда, розрослися, захопивши горбок, що переходив у невеликий видолинок, теж зарослий то смереками, то кленами, подекуди заповнений невеликими, але густими кущами. На випадок небезпеки тут легко тимчасово сховатися, але тримати лінію оборони ніяк не вдасться, бо при світлі дня стаєш видним, як на долоні. Врятує лише ніч. А влітку вона дуже коротка!

 

Хвилини бігли, як шалені. Так само бігли вгорі над лісом хмари. Ніч була темна, безмісячна. І тривожна. Мабуть, настрій був тривожний в усіх, хто за покликом серця прибув сюди… Адже кожен розумів небезпеку, але не зважав на неї, бо щось вище й недосяжне ворогові горіло в серцях і кликало до чину.

 

Провідник уважно стежив за прибульцями, давав наказ розосередитись, не збиватися докупи і бути готовим до несподіванки.  Він сказав, що максимально за півгодини вони вирушать поодинці, розсереджено до Горівець, де приєднаються ще інші хлопці.

 

Хвилини бігли напружено. В провідника серце стукало молотом, він явно нервував, добре розуміючи, що підступний ворог має тисячі засобів знешкодити будь-яку непокору чи навіть збройне повстання.

 

Приблизно за п'ятнадцять хвилин усі в один момент перетворилися на слух. Їхню увагу привернув шум мотора, який не стихав, а навпаки, посилювався, наближаючись до ліса. Гул мотора нісся з боку горівецької дороги.

 

Провідник дав негайну команду сховатися в кущах, за деревами і бути готовими до бою.

 

У лісі залягла тиша. Така тиша буває лише перед бурею.

 

Раптом з гуком мотора увірвалася в ліс танкетка. На вершечку її стояв чекіст і стріляв з десятизарядної гвинтівки, а нижче від нього, крізь вузький прямокутний отвір палив кулями кулемет. Звісно, чекісти не бачили повстанців, вони навмання стріляли, надіючись нагнати страх. Але хлопці прицілювалися в кущах, і коли упав перший постріл, а вистрілив провідник, почалася шалена стрілянина, чого чекісти, напевно, не сподівалися.

 

І сталося! Від перших пострілів чекіст на танкетці повалився навзнак і злетів із танкетки, яка раптово зупинилася. В той момент в бік танкетки полетіла граната, яка й вибухнула неподалік. Правда, танкетки не перевернула, але кулемет припинив плюватися кулями.

 

З-за укриття хлопці вели вогонь в єдину ціль – в танкетку. Але десь раптом віддалік танкетки з’явилось з п’ятеро-шестеро чекістів, які з криком «Ура!» кинулися в бік кущів, звідки хлопці вели вогонь. Вони стріляти не припиняли, але постріли чомусь стали рідшими. Правда, двоє чекістів уже звалилися, решта бігли вперед.

 

Хлопці налякалися, про рукопашну вони не думали. Один кинув гранату, і чекісти, втративши ще одного, залягли в траві – там нікуди сховатися! З-за кущів пострілювали хлопці, вогонь зблискував час від часу, і в те місце зразу ж падали чекістські стріли. За кущами гукав твердий голос: «Вистрілив – негайно відповзай в інше місце!»

 

Енкаведисти почали на череві відповзати назад до танкетки, мотор якої почав працювати, але постріли з танкетки зовсім замовкли. Виходило, що єдиний порятунок чекістів була танкетка.

 

Так і сталося. Чекісти, врай перелякані, з матюками і хаотичними пострілами ховалися в танкетку. Враз звідтам заверещав грубий голос мало не на весь ліс:

– Кушняров! Кушняров!! Гдє ти? Падхаді! Ми уєзжаєм! Льова Кушняров!!!

 

У бік танкетки, яка швидко розверталася, посипалися поодинокі постріли. Танкетка тікала, не затримуючись, а їй вдогін летіли кулі і гранати, але вже не в силі дістати втікачку…

 

Нарешті з укриття вийшов провідник. Він наказав повстанцям уважно переглянути, хто з наших потрапив під кулі. Виявилося, що п’ять повстанців загинули тут же, в кущах, як видно, усі від випадкових пострілів чекістів, бо їх вони не могли побачити. Провідник із сумом дивився на побитих. «Коли б вишкіл, – подумав, – не було б цих втрат…».

 

З боку ворога втрати – три чекісти. Їх знесли на дорогу. Підійшов Іван Зарічанський і замалим не звалився на землю з дива. Серед побитих лежав у чекістській формі лейтенанта (визначив по червоних «кубиках» на гімнастьорці) «брат» із Великої України Левко Кушнір!

 

Зарічанський мовив:

– Ось хто організатор енкаведистської провокації. Сей чоловік – чекістська нишпорка, дуже талановита, бо вмів втиратися в довір’я легковажних людей. Богу дякувати, мене опам’ятовували наші провідники!

 

Провідник дав розпорядження негайно збігати в Горівці за возом – швидко, як тільки можна. Не виключено, що чекісти повернуться за своїми… І вночі одвезти побитих до села і нині поховати на цвинтарі, але не насипати землі, накрити муравою, аби ворог не знайшов. «Поховаємо їх з почестями, коли «визволителі» відійдуть» - тихо мовив провідник. Зняв шапку, стрільці стали на струнко. «Героям вічна слава!» – прозвучало прощання і понеслося у вільний простір між небом і землею.

 

Так і зроблено. Вночі поховано п’ятьох повстанців. На цвинтарі, а могили вкрили на рівні із землею дерном. Тимчасово, поки не відійдуть москалі.

 

Згідно розпорядження провідника всі повстанці переходять на нелегальне становище.

 

Село спало. Лише одна зв`язкова молилася в своїй кімнатці і не могла стулити повік ні на одну мить. І лише на наступну ніч, зустрівшись на умовному місці, вона узнала про трагедію в Горівецькому лісі, про наші випадкові втрати…

 

Провідник сказав, що історія в лісі переконала усіх – лише гарт у бою творить мирну людину воїном за волю і справедливість. «Се тільки початок, – мовив, – ми зобов’язані стати суцільним фронтом проти окупантів і гідно сприйняти виклики нашого часу. Але за школу платимо дорогою ціною…»

 

З сумом відійшла зв’язкова. Вона усвідомила, що її шлях тільки починається, але з цієї дороги вона вже не зійде…

 

Приблизно за тиждень почалася війна.

 

Чекісти не встигли розправитися з повстанцями, залишивши Тернопільські тюрми, як і на всій Україні, з горами в звірячий спосіб помордованих в’язнів….

 

Одного дня, вже за німецької окупації, в центрі села насипали високу могилу в честь більшовицьких жертв; тут похоронені п’ятеро повстанців, що загинули в Горівецькому лісі. Біля могили щороку на Провідну неділю, коли вже зникли окупанти з нашої землі, відправляється панахида з церковними хоругвами. Пам'ять не вмирає. Чи не заради цієї пам’яті, як заповіту майбутнім поколінням, триває традиція пошанування людей, які віддали своє життя за нашу свободу.

 

9. Спроба ворожої відплати

Коли почалася війна, на другий чи на третій день прикотив у село на легковому чорному автомобілі голова району Голубенко за Яковом Косом. Але він зник, ніби розчинився в повітрі. Начальник настирливо розпитував жінку Якова, але вона здвигала плечима, говорила, що вона його приблизно з тиждень тому бачила. Востаннє він говорив, що має чимало роботи в школі. А працював він у сусідньому селі, звідси п’ять-шість кілометрів, тому рідко появлявся дома.

 

Все те говорила вона з таким переконанням, що високий начальник мусив повірити жінці. Розпитував і дітей Якова, але всі вони відповідали так, як і мати, і здвигали плечима, не розуміючи, чому їм не вірять. Придертися не мав до чого, і це його дратувало, аж жовна заходили його голеним повним обличчям.

 

Начальник кинувся в сільську раду, знайшов війта, тобто голову сільської ради. Як не дивно, але він майже слово в слово говорив так само, як жінка Якова. Дивився на нього і не вірив своїм очам: всі вони в змові проти народної влади. Стріляти безпощадно! Стулив губи і мовчки вибіг із приміщення. Схопившись, пожалів: «Гаду треба було дати по пиці! Всі, всі у змові!!»

 

Начальник перестрівав на вулиці перехожих селян, але вони лише здвигали плечима, дехто навіть казав, що він дуже зайнятий у школі…

 

Голубенкові нічого іншого не залишалося, як повернути голоблі, пак, авто і поїхати во своясі з нічим. Його теліпало від обурення і власного безсилля. Даремно лише витратив дорогий час.

 

На другий день прикотив на вантажівці начальник міліції з кількома енкаведистами. Як видно, вони дуже поспішали. Голові сільської ради лише сказали, що вони ще повернуться і не забудуть тих, хто вчинив бійню у Горівецькому лісі. Тоді вони з ними розквитаються, а всі їхні родини, близькі і далекі, будьте певні, поїдуть туди, де козам роги приправляють. У нас Сибір неісходима, вистачить місця для враґов совєтской власті.

 

Але скоро їх змило. А Марина Плесковецька вигукнула: «Людоньки»! Та вони навіть перед втьоками готові нас різати тупими ножами! Німець ось-ось появиться, а вони нам погрожують Сибірами. Та краще тікайте і не погубіть патинків, вошива голото, безбожники, галайстра, гола і боса. Бодай би виздихали, ніж до нас мали припертися…»

 

Люди передавали одне одному новини і всілякі чутки. Кажуть, що вже Львів зайняли німці. Глядіть, що на гостинці між Бродами і Тернополем робиться. Там кількома рядами заповнили гостинець, тікають совєти, аж гул і крики стоять над тим забитим шляхом день і ніч. Матюки лунають, ніби песячі скавуління… То вже кінець раю, який нам обіцяли, сотворивши пекло на землі.

 

Оскільки село ніби на обочині велелюдних шляхів, то в селі з’явилися німці, коли вже Тернопіль був у їхніх руках. Приїхало шестеро німців на трьох мотоциклах. З’явився Цвях, Іван Зарічанський та інші повстанці. Дехто знав німецьку ще з австрійських часів. Насамперед німців цікавила можливість дістати свіже молоко und Aіеr. Наразі на цьому закінчується перше знайомство з черговими визволителями.

 

Замість епілогу

Соня повернулася в гімназію, коли навчання почалося в жовтні. Вона успішно закінчила гімназію. Паралельно вчилася на медичних сестринських курсах. Мріяла про вступ в університет, але мрія наразі залишалася тільки мрією… Час був грізний, воєнний. Таня Серетянська стала зв’язковою в окрузі УПА-Захід.

 

В цей тривожний, повний напруження час вона начебто зникла. Звичайно, в селі не появлялася, навіть в родині не знали, де вона і що з нею. Хтось начебто передав родині, що вона опинилася на Заході з групою повстанців, які добралися до західної зони. Але достеменно ніхто ні не підтверджував цієї звістки, ні не заперечував. Якщо родина щось знала, то мовчала, аби не наразитися на небезпеку, яка й без того висіла над нею чорною хмарою. Адже в селі бовкали про причетність доньки поважної сільської родини до підпілля… 

 

Фактично вся група сільських повстанців ухилилася від мобілізації на роботи в Німеччині: дехто спочатку пішов у поліцію, дехто в підпілля, коли почали організовуватись перші підпільні групи.

 

Незвичайна  подія сколихнула все село. Один дядько, ще не старий, років під п’ятдесят, з сільською кличкою «Бунда», одної неділі після сповіді молився біля церковної хоругви, скріпленої завісою при лавці. Незрозуміло, що сталося, але хоругва упала на «Бунду». Її підняли, поставили на місце, а чоловік пішов собі додому, і увечері стало відомо, що він помер….

 

Зразу заплескали язики. По-різному коментували випадок, ніби знак із Неба. Дехто почав пов’язувати цю подію з трагічними випадками в селі. Нарешті заговорили про випадок у Горівецькому лісі, казали, що нещастя не сталося б, і хлопці таки напали б на район і визволили  арештованих, коли б не сексоти. Але ж ніхто не зловив зрадника. Загадкова смерть «Бунди» і падіння хоругви про щось таки говорять. Умій читати невідомі послання. Не інакше, як посланням стало падіння хоругви… І, звичайно, наступні події.

 

Може, сей випадок має стати попередженням для всіх, хто насмілюється переступити Закон. Бо перед Законом усі рівні, як і всі, хто насмілиться його переступити, має відповідати в найсуворішому покаранні.

 

8 лютого – 5 червня  2017.

Крик. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 29 жовт. 2017 р., 10:27 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 жовт. 2017 р., 10:28 ]

Тоді, в грудні, випали такі великі сніги, що люди чогось подібного не пам’ятали. Старожили казали, що подібне було у двадцять восьмому році. Дехто говорив: «Звичайно, прийшли москалі і відкрили брами для сибірських морозів». Якраз то був час т.зв. першого «визволення». Багато що знаменне в той час, годі його забути.

 

Село знаходилося при дорозі, розтягнуте приблизно в чотири кілометри, і всі садиби розмістилися переважно при головній трасі. Були ще бічні вулички, обабіч також обліплені хатками з присадибними будівлями і, як правило, садками.

 

В селі сталася незвичайна, нечувана досі подія. Вивозили селян в Сибір. Невідомо, чим вони прогрішилися супроти нової влади, тобто, як вони встигли щось там їй нашкодити, що заслужили  жорстокої кари.

 

Великі сніги стояли біля хат, ніби великі, поверхові будинки. Люди прокопували коридори од вхідних дверей до хвіртки, до стайні з худобою, до криниці з журавлем, в кого вона була і, звичайно, радувала свіжою водою та приємним скрипом журавля, ніби птах сповіщав усій родині і сусідам, що життя прямує з одного дня в другий, не подібний до свого попередника, отже, начебто нічого не змінювалося…

 

Але це не так! Час вніс зміни, яких навіть у найстрашніших снах годі було передбачити…. 

 

Дорогою їхали сани одні за одними, скільки їх було, годі порахувати, але ланцюг саней розтягнувся до безконечности, такою ж стала дорога, як не дивно, вже розчищена ще вночі від снігових заметів. Отже, вчора було відомо сільському начальству, що відбудеться з самого ранку…

 

На санях сиділи зсутулені докупи люди з дітьми та клунками. Ззаду і спереду, біля погонича, розмістилися солдати в сірих шинелях, на голови надягнуті шапки, називали їх «будьонівками»; в кожного солдата стирчала гвинтівка, а над нею, вище голови, вистрілювало вгору довжелезне залізо багнета, вкінці таке гостре, що, здавалося, готове проткнути наскрізь будь-кого, хто посмів би зупинити сани і звільнити нещасні жертви нової влади… Але ніхто навіть не наближався до саней, ніхто не пробував їх зупинити!

 

Зате на все село та околицю не вщухав крик і гавкіт та виття собак. Люди в санях кричали, діти плакали, тулячись до матерів. Се плакала дорога, сіре небо низько схилилося над людьми  в розпачі. Плач сколихнув увесь світ, який не щезнув під снігами, ще билося його живе серце і, напевно, чуло той несамовитий крик, що ні на мить не припинявся, котився болючими хвилями, вдаряючи у невідомі береги людських душ, одкритих для сього світу…

 

Спорадично чути вигуки солдатні: «Ви наканєц замолчітє, враґі народа!». Вигуки здалися наперед завченою фразою, яку автоматично повторювали солдати. Але крик не стихав, плач не припинявся, бо дорога вела їх у невідоме, страшне, морозне, незахисне, безпритульне, трагічне саме своєю ймовірною передбачливістю. Бо що чекає цих людей? Там, в Сибірі, на диких, безлюдних поселеннях, як кара, невідомо, за які гріхи.

 

Валка саней не припинялася. Здавалося, сама дорога не витримає крику, ридання дітей, провалиться в невідоме, в раптово розкрите провалля і щезне разом з цим уярмленим людом та озброєним супроводом.

 

Але дорога не провалилася, не розверзлася проваллям, і не щезли озброєні в небезпечні багнети солдати з армії «визволителів». Хоча, по правді, дорога вела в провалля людської долі, розірвавши минуле людей з сучасністю, з якої вороття назад уже не буде принаймні в найближчі рік-два чи менше або й більше… Може, й назовсім?..

 

Крик не вщухав над дорогою, він морозив душу кожного, хто його чув і, напевно, ніколи, до кінця життя свого, не забуде. А в селі не просто гавкали собаки – вони несамовито вили за своїми ґаздами; вони раптом стали нікому не потрібними. Напевно, знайдеться не одна душа, яка прийме до себе покинутого вірного сторожа… Але… хто прийме вирваних з рідних гнізд людей в холодній чужині? Може, крик і про це говорив, тільки слід уважно, усім серцем, відкритим для добра, вслухатися в його болючі голоси, як предковічний клич на допомогу…

 

В цей день сталося неймовірне.  Валка приблизно під полудне (скільки того дня в зимову пору?) закінчилася. За останніми саньми біг великий вівчар. Господар Іван Біловус пізнав його здалеку, але мовчав. Раптом пес набирає швидкости і кидається на конвоїра, що сидів ззаду. Той не встиг скрикнути, коли вівчар схопив його за горлянку, солдат з хрипом повалився навзнак, пес не відпускав і щосили стягував його з саней. Господар дивився на цю сцену і продовжував мовчати, ніби паралізований. Жінка, хоч налякано мовчала, міцно обнявши дітей, таки виштовхнула конвоїра з саней. Конвоїр спереду не почув за своїми плечима харчання, бо задрімав, опустивши голову на груди. Час від часу, здригнувшись, піднімав голову і знову опускав наниз.

 

Нарешті вівчар залишив мертвого солдата на дорозі. Сани, ніби нічого не сталося, продовжували поволі їхати, але явно відставали від валки, яка вже за селом, за поворотом дороги, зникла з очей дрімливого конвоїра. І в цей момент  вскочив на сани псисько і так само схопив конвоїра за горлянку, той навіть не встиг скрикнути. Дядько-погонич, сусід Івана, Дмитро Машталір, умить зупинився. Він вхопив гвинтівку, яку випустив з рук конвоїр, розвернув і прикладом ударив конвоїра по голові. Ще один удар, і конвоїр, як видно, спустив дух. Іван і Дмитро схопили його і вкинули в сани, жінка з дітьми пересунулися до Дмитра; швидко розвернувши сани, він під’їхав до другого  конвоїра, з перегризеної горлянки текла кров, залишаючи яскраві сліди на снігу. Іван разом з Дмитром вкинули конвоїра в сани, а криваве місце ретельно закидали снігом.

 

Залишалося повернутися в село не поміченими. Отже, кудись слід від’їхати з дороги, поки не смеркне і поки не отямляться солдати з валки, що відсутні останні сани.

 

Коли валка доїхала до станції, уже зовсім смеркло. Почали рахувати сани і весь час збивалися: то забагато на одну-дві сани, то замало. Начальник каже: «Ладно, всєх в тєплушкі!» Навіть начальник з поспіху ще в селі не встановив, скільки ж саней і скільки «враґов народа»… І лише тоді, коли конвоїри повернулися в казарму, нарешті зрозуміли, що два солдати не з`явилися. Але це вже було пізно.

 

За той час сани обережно в’їхали в село, коли після події в хатах лише декуди блимало світло, пробиваючись крізь вузенькі віконечка, обставлені загатами. Конвоїрів затягли до берега річки, прорубали кригу і кинули у воду. До ранку крига замурує їх аж до весни. А весняні бурхливі води пронесуть «визволителів» далеко, може, й до моря…

 

Цієї ж ночі сани разом з Дмитром і всією його родиною та родиною Біловуса виїхали із села і за всю ніч, досвіток і майже цілий день доїхали, нарешті, до пограничного села, де проживали  Дмитрові родичі.

 

На другу ніч Дмитрів родич переправив їх на той бік, де вже не було «визволителів», а лише німецькі окупанти… Родич вказав, до кого їм звернутись за допомогою. Він розповідав, що звідтам можна добратися далеко, куди душа прагне…

 

Великий мудрий псисько – німецький вівчар Вовчик радісно оберігав від злодіїв господарство нового ґазди.

 

4 - 5 лютого 2017.

Гвинтівка на конопляному мотузку… (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 29 жовт. 2017 р., 10:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 жовт. 2017 р., 10:25 ]

 

Гвинтівка на конопляному мотузку, або Візитатор з півлітрою самогону.

Він з`явився в селі приблизно під полудне. Директор школи старого інтелігентського виховку подумав, що до вересневого смеркання буде змушений із села звіятись, якщо хоче жити. Все відбувалося в учительській, в якій на той час нікого з педколективу не було.

– Таваріщ діректор, – озвався візитатор, – сматрєть твою школу нє нада, патаму, што в районє ґаварілі, што ти «в порядке», то єсть с бандьорамі нє дружіш. Так вот, давай самогон, і ми квіта! Понял?

 

Директор лише мовчки кивнув головою, а потім повернувся корпусом до сторожа, який тут чомусь чипів, ніби закаменів. Сторож умить вийшов і за якісь лічені хвилини притаскав пів бутля сивухи. Візитатор лиш вигукнув:

– Маладєц! Работаєш, как оператівнік!. – Він не приховував свого задоволення, аж рука задрожала, протягнута до сторожа, який не барився моментально передати в руки пана інспектора скарб домашнього виробу. На куфайці зеленуватого захисного кольору стирчала з-за плеча гвинтівка на конопляному мотузі, він впродовж усієї цієї церемонії візитації ні на хвильку не знімав своєї зброї. На щастя, в класах ще йшли уроки, як зазвичай заведено, до перерви залишалося ще з хвилин десять, а директор молив Бога, аби інспектор якнайшвидше винісся з території школи, щоб діти не натикалися на п’яничку. Та й навіщо він здався вчителькам, бо хто зна, що може розігратися…

 

Тримаючи бутель під пахвою, хитливим кроком інспектор рушив до виходу з учительської, звісно, директор його супроводжував. Розмова не клеїлася, бо про що? Коли вийшли на просторе шкільне подвір’я , інспектор раптом спитав:

– Ти, навєрно, знаком. Мнє ґаварілі, што в єтой деревне імєєтса б-дь, известна на вєсь район… Как єйо зовут? Нє знаєш?

– Товаришу інспекторе, поняття не маю, хто вона.

– Ладно, як так і знал. І нє знаєш, ґдє ана жівйот?

– Та ні, не знаю. Вперше про таке чую.

– Ладно. Плахой с тєбя діректор, што нє знаєш. Как-то сам разбєрусь. Пайду в сєльсовєт. Там точно всьо знают!

- Ти скажі, куда мнє йті.

 

Директор точно виклав йому маршрут, і непрошений гість почалапав кирзяками до сільської влади. Директор полегшено зітхнув і вголос промовив: «Пронесло, дякувати Богові. Добре, що Текля, сусідка, запаслася самогоном». Біля школи, через дорогу, було її обійстя.  

 

Сільська рада знаходилася в просторому будинкові сільського типу, на дві половини. Тут ще за Польщі містився кооператив сільської громади, але ще за першого «визволення» з кооперативу й сліду не залишилося, але будинок вистояв історичні перипетії.

 

Отож візитатор попрямував до сільської влади, маючи насамперед на увазі адрес, на якому йому ніби клин світом зійшовся. В канцелярії був лише голова і його секретарка, молода дівчина, русяві коси якої зразу ж кинулися увічі візитаторові, коли він переступив поріг. Він ласо дивився на неї, ніби прагнув проковтнути.

 

Товариш голова миттю зметикував, яку загрозу цей гість несе саме йому, голові, побачивши, що прибулець на підпитку та й ще таскає з собою бутель. 

 

Гість досить багатослівно представився, кілька разів назвав себе районним шкільним інспектором, встиг сказати, що був у директора, докинувши, що там «всьо в порядке», а розумій, як хочеш…

 

В момент цих довгих пояснень секретарка мовчки піднялася з-за свого столика і, глянувши на голову, котрий ледь помітно кивнув головою, поволі, аби не привертати на себе уваги, винеслася з приміщення, за порогом полегшено зітхнувши.

 

Розбалакавшись, інспектор нарешті вигукнув:

– Стоп! А ґдє красавіца?

 

Голова перепитав:

– Ви маєте на увазі секретарку?

– Да, да! – роздратовано вигукнув прибулець із району.

– Ви зрозумійте, товаришу інспекторе, що наша профспілка пильно стежить за правами наших співробітників. Зараз якраз почалася обідня перерва. Отож усе правильно!

– Ах, да, я забил. Канєшна, канєшна, ви прави. – Через паузу продовжив: – Но мєня інтєрєсуєт адін вопросік.

 

Товариш голова з величезною увагою хотів вислухати гостя, але в душі заскребло: «Якого біса він ще хоче? Може, начальник емґебе його підіслав сюди?»

 

Нарешті товариш інспектор зняв з плеча гвинтівку і поставив її біля себе, вигідніше всівшись на кріслі з того боку стола, а з другого, протилежного, сидів голова сільради, поклавши руки на чистий простір стола. Ніби перетворився весь на увагу.

– Так вот, – почав інспектор, – по нашей секретной інформації здєсь, так сказать, на тєрріторії вашого сельсовєта, дєйствуєт нєкая Маґдаліна, клічка єйо Маґда, созивает к сєбє нашіх байцов, і ані патом ісчезают. Мнє нада к нєй!

 

Товариш голова спершу мовчав, глибоко задумавшись. Виходило, як здогадувався. Він сказав:

– Бачите, ви правду кажете. Є така молодичка. Чи не буде найкраще, коли б я вас туди повів?

– Єто прекрасно. Лучше нє прідумаєш!

– Ви, мабуть, розумієте: до смеркання вам обов’язково треба вибратися з села. Вночі небезпечно.

– Да-да, я панімаю. Спасіба, єто очень серйозно, канєшна. – Але після паузи він раптово кинув: – Может бить, хоть по аднаму стакану, а? Так сказать, за встрєчу. Очень важно на сєводнєйшій дєнь встрєтіть єдіномишлєнніка…

– О, так, ви правду мовите. Повірте, мені тут нелегко.

– Да-да, канєшна. Я вас панімаю. Ладно, паєхалі! 

 

І вони перехилили повні склянки. Голова, звісно, вдавав, що п’є і непомітно вилив під стіл, а товариш інспектор усю перехилив сповна, до дна.

 

Одної склянки було достатньо, щоб товариша інспектора разом з його гвинтівкою на шнурку якось насилу посадити на двоколку, запряжену одним коником, – мобільний транспорт сільської влади, аби його довезти до Маґди.

– Маґдо, – сказав тихим голосом голова, – забирай його, клич хлопців. Ти знаєш, що робити… До речі, там відомо про тебе, отой сказав, так що зникай із села хоч на пару місяців…

 

На третій день десь під полудне пригнався начальник емґебе з трьома бушлатниками. Никали по селу, випитували людей про товариша інспектора, який не повернувся в район. Заходили в школу до директора. Звісно, директор розповів усе, як було.

 

Голова сільської ради вельми здивувався, що інспектор не повернувся додому. Він сказав, що ще завидна він, інспектор, начебто сів на якусь попутну машину. Що за машина, йому важко сказати. Може, з сусіднього лісництва, але шофер йому не знайомий.

 

Начальник з охороною ще завидна добрався на своєму бобику в район. Пошуки не увінчалися успіхом.

 

Ще через день начальник заскочив у село, захопивши з собою з десяток облавників, які кинулися в пошуки по господарських обійстях, але не знайшли пропалого безвісти. Потім, за наказом начальника, змінили тактику пошуків: шукали на пустищах навколо села, в кущах придорожніх, під мостами, а їх у селі було кілька.

 

Нарешті під одним мостом на виїзді із села, мурованим із білого каменя, бо під ним пропливала вузесенька річечка, – наткнулися на пропалого. Він лежав під мостом на березі горілиць. Його ж гвинтівка з конопляним мотузком лежала на його грудях, ствол майже впирався в підборіддя, з-під якого стояла вузька течія застиглої крови. Куля прошила підборіддя і застрягла в голові. Схоже на самогубство. Але останнє слово мала б сказати експертиза. Про сліди біля трупа годі говорити, бо облавники затоптали  все кругом. Тож уже годі знайти ще якісь сліди, крім інспектора.

 

Трупа поклали у вантажівку, кругом всілися облавники і погнали в район.

 

Експертиза підтвердила, що постріл із гвинтівки інспектора. На гвинтівці залишилися тільки відбитки самогубця. Щоправда, начальник вельми сумнівався в самогубстві інспектора, але доказів про зумисне убивство він не мав.

 

Через кілька місяців Маґда повернулася в село. Але тепер вона, все ж таки, часто зникала. Облавники все частіше вривалися в село і перевертали все догори дном. Наразі нікого не спіймали…

 

3 листопада 2016.

«Дєнь пабєди». (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 26 жовт. 2017 р., 09:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 жовт. 2017 р., 09:18 ]

Зранку пригнався в село оперуповноважений на двох вантажівках з бушлатами і лектором з райкому – повноцінної влади, що працювала, не покладаючи рук, вже в цей новітній час, коли рік тому нарешті закінчилася війна. А нині слід відсвяткувати цю знаменну подію, тому й почали ще за годину приблизно до полудня зганяти людей до клубу, пак, «людового дому», побудованого ще за панської Польщі. Зал просторий, хоч возом навертай, отже, зміститься в ньому чоловік триста-чотириста. На таку кількість розраховувала сільська влада; тому невтомно ганяв селом посилочний, кажучи нашими словами, той, куди пошлють.

 

Люди тягнулися поволі. Дехто навіть пащекував: «Їх нічого не цікавить, може, чоловік має невідкладну роботу, бо на городі, а  вже починає добре пригрівати, треба встигнути; корові сіна підкинути в жолоб і до сіна дещо; свині всипати в корито… Ні, ґаздине, кидай все і лети на той «мітиґ», придумали таке якесь слово, важко й вимовити, сказали б просто – зборище, га?»

 

Тільки мовчки йшла, не поспішаючи, Орисина мати. Десь місяць тому її дочку забрали в район, а в хаті перевернули все вверх дном. Та що там шукати?! В скрині вишивані сорочки, одяг на свята, не підеш обідранцем до церкви; поки що, слава Богу, до церкви ще можна ходити, але кажуть, що скоро закриють, бо Бога «ніт і нє будєт». А отця, нашого пароха, на Сибір вивезуть…

 

Після того, як виперлися з хати оті перевертні, де все перевертали, почала шукати, чого не стало. Найбільше мені шкода Орисиних черевичок, зовсім новенькі, придбала ще за німців, обміняла на хліб і борошно в якогось басарабця, що пригнався сюди, бо в них голодуха… А вона, Орися, всього кілька разів взувала, берегла їх, аби не зносилися…

 

Що воно, бідне, там робить в тій районній тюрмі? Останній раз мені дозволили поговорити з нею пару хвилин. Казала, що скоро відправлять в Тернопіль, а там… буде суд. За що, дитино моя, я нічого не знаю… «Ти малчі, бандьоровка, – сказав їй якось уповноважений, що постійно в селі товкся від ранку до смерку, а потім зникав разом з своїми бушлатниками, бо вночі наступала влада лісових хлопців, – ми тваю доч посадім на долґо!»

 

Коли вже нагнали людей повний зал, було далеко з полудня. Отже, поспішали, аби завидна вискочити із села…

 

Голова сільської ради пробелькотів про велике свято і дав слово районному лекторові.

 

Середнього росту, зодягнутий не в бушлат, а костюм, щоправда, ніби трохи завеликий на його статуру, тому він висів на ньому, як мішок, а власник його постійно прибирав худими роками поли, які постійно розкидалися в боки, відкриваючи худе тіло із запалим животом, стягнутим портяним ременем, аби не злетіли широкі штани. Найбільшою примітою лектора були, безперечно, жіночі черевички червоного кольору, якраз прийшлися на його ноги, коротку, як у жінки. Люди з перших рядів насамперед бачили це взуття – адже лектор стояв на передньому краю сцени, аби бути, як казали організатори  збіговиська, «поближче до народу». Він уже говорив, мабуть, з півгодини, хтось там, із задніх рядів, позіхнув на весь зал, але лектор не спинявся лити потоки слів, притому розмахуючи руками, а за тим рухом розліталися поли піджака, і худі руки знов і знов ловили їх і тримали на худому животі, поки новий приступ пафосу не розвів рук лектора.

 

Нарешті десь через добру годину лектор закінчив, і головуючий спитав, чи є питання до лектора. І зразу ж з першого ряду піднялося кілька рук, аж головуючий розгубився від такої активности слухачів. Він не знав, кому дати слово, вибрав першого-ліпшого, махнувши рукою в бік молодої жіночки – молодички Павлини. Він знав, за словом вона не полізе в кишеню…

 

Вона встала, подякувала за те, що почула. «Для мене тепер все ясно – пабєда є пабєда, але скажіть, пане, ой, товаришу лекторе, такі у вас файні мешти, бігме файні, але вони жіночі, я пам’ятаю, їх носила наша сільська дівчина Орися…»

 

Зал загудів, як вулик, з якого готові вилетіти цілі рої бджіл, звісно, вжалити того, хто їм не подобається.

 

Лектор розгубився,  його ніби замурувало, бо що скажеш про грабоване? Він щось промимрив, але ніхто не почув відповіді.

 

Головуючий нарешті втихомирив зал і тоді знов махнув в бік піднесеної руки. Тим разом був дядько, років шістдесят або й більше, піднявся із сидіння.

– Скажіть, будьте добрі, пабєда – то велике діло, а ті всі, що мають пабєду, скільки отримали за пабєду. І ще одне питанє, отут йшла бесіда про Орисю, а її брат воював проти фріца, як же так, брат воював, а сестру садите?

 

Лектор, ніби притиснутий до стінки, сим разом мусив щось народові сказати. І він почав:

– Канєшно, пабєда оплачується кожному по заслугах. А те, що брат отої, як вона… Ярися, видно, вона має якийсь гріх проти народної влади… А брат ні причому!

 

Коли почав говорити, зал знову незадоволено загудів. Почулися вигуки «Чортма грошей за пабєду!» – «Брехуни, як є!». Коли ж заговорив про «гріх», зразу піднялося в залі з десяток рук.

 

Головуючий по-справжньому розгубився, а уповноважений, який досі стояв за завісою з боку сцени, не втерпів і вийшов на передній край, ніби на допомогу лекторові. Але підняті руки не опустилися вниз. Тому головуючий кивнув в бік рук, сказавши голосно:

– Послухаємо он там, рука в білому. Чоловік пропхався до переднього краю і голосно спитав:

– Неправда, що хтось із пабєдою щось отримав. Брехня в живі очі! Скажіть, так і далі буде: говоріння – одне, а діло – інше?

 

Сим разом взяв слово уповноважений. Зал стишився, як тигр перед стрибком.

- Ви далжни панімать, що страна після пабєди в сложном состоянії. Єй нада памоч. І від вас завісіт, как пайдут дєла далі…

 

Зал загудів, піднялися руки. Сміливіші пропихалися в передні ряди. Туди вискочив якийсь чоловічок, низенький, худий, але голос басовитий, тому й всі почули:

– Ви мені скажіть, всі, хто тут ниньки з пабєдою. Що ми матимемо за допомогу родінє. Те, що й мали досі, тобто нічого?

 

Уповноважений явно почав нервувати. «Єті бандьори готові розтерзати нас…». Він вигукнув так гучно, що зал замовк.

– Прашу тішіни. Уважаємиє ґражданє. Найбільше достояніє пабєди – ми всє жіви! І можем работать. До свіданія!

 

Люд неохоче виходив надвір, де вже на вулиці збиралися групами і бесідували. Одні казали: «Е, люди, за наші питання можемо відповідати – начувайся біди!». – «Ти боягуз! За що карати? За те, що хочемо знати правду?» – «Мудрагель знайшовся – приліплять тобі строк за ніщо! Хіба мало знаєш москаля?» – Хтось замовкав і потихенько висмикувався з групи, зникаючи на дорозі додому.

 

Сільське начальство разом з районними попрямували до сільради. Тут уже приготований самогон і сяка-така закуска. Уповноважений спішив, бо ще завидна треба добратися до району. Краще без пригод.

– Давайтє, випєм за пабєду! – почав уповноважений, але не втерпів, щоб не сказати: – Здєсь што-то нє так». Голова сільради не пропустив останньої фрази начальника і пильно глянув у його бік. Він хотів почути більше.

– Панімаєш, как-то єті люді, на мой взгляд, чувствуют себя очень свободнимі. Откуда єто у ніх? Может бить, здєсь билі бандєровци? Как думаєш, начальнік сельсовєта, а?

 

Голова отетерів. Звісно, куди він хилить. Бракувало, щоб вивіз половину села… Він, обережно добираючи слова, відповів:

– Мені здається, вони просто задавалися, щоб похизуватися перед районними начальниками. Мовляв, знай наших.

– Да-а-а, што-то в єтом єсть, кажісь… Но, панімаєш, політіческая подопльока в єтом есть, как нє круті. Во-вторих, я нє відєл в ніх каково-лібо страха… Панімаєш, он, всьо-такі, должен, ну, присуствовать. Кажісь, панімаєш, почєму, а?

– Ну, звичайно, так – сільський начальник уже відступав, намагаючись приховати свій страх, бо хто зна, що завтра придумає уповноважений.

– Ну, ладно, давай єщо па адной за пабєду!

 

Вони чокалися склянками, мало не розливався самогон, дзвеніло скло, а в душі сільського начальника збиралися чорні тривожні хмари…

– Да, нада собіратьса, пока нє вєчєр… – Уповноважений кивнув головою лекторові, який весь час сидів мовчки, попиваючи зі склянки, і ніяк не міг вийти із оціпеніння від всього, що почув і побачив…

 

В другій кімнаті, де урядувала секретарка, бушлатники на добре розійшлися за випивкою, тут було гамірно, а над ними плавав дим від махорки, як туман, що закривав будь-який проміжок синього, спокійного неба.

 

Раптом на порозі з’явився уповноважений і вигукнув:

– Таваріщі, нада собіратьса, пока нє вєчер і нас нє перестрелялі бандьори!

 

Солдати вмить замовкли, хоч маком сій, зірвавшись на струнко із-за столу. Швидко один за одним залишили кімнату.

 

Надворі вже гуркотіли мотори двох вантажівок під брезентом, куди, поспішаючи, залазили кірзяки; уповноважений вґрабулявся в першу вантажівку біля водія, лектор – у другу.

 

На порозі сільради під похилим дашком над кам’яними східками стояв голова і мимоволі підняв руку, коли почали від’їжджати вантажівки, залишаючи за собою шлейф смердючого машинного перегару. Піднята рука ніби хотіла застерегти їхнє повернення.

 

Але не так сталося, як бажалося.

 

Через добу в ранній весняний досвіток все подільське село обклали «пабєдітєлі» залізним кільцем. Було їх щонайменше п’ятсот живої сили, може, й більше, та й ще притягли з собою три міномети.

 

1 – 3 лютого 2017. 

Таємниця. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 26 жовт. 2017 р., 09:15 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 жовт. 2017 р., 09:15 ]

Другі визволителі прислали в одну із західно-подільських шкіл вчительку із синком Сашею. Переважна більшість присланих сюди, в «западню», вчительок були молодими дівчатами, які, очевидно, скоропостижно здобувши спеціальну педагогічну освіту, якнайшвидше прагнули роботи. Бо вижити – неабияка штучка. Адже там, на всій імперії, були непереливки – голодно і бідно. 

 

Вчителька з синком-одинаком не дуже говорила про себе. Чоловік начебто загинув на війні. Але хтось там, на хуторі, де знайшла для себе житло, пішла чутка, що її чоловіка ніби розстріляли в час червоного терору, вчиненого у зв’язку з убивством «вірного ленінця» Кірова. Дехто патякав, що сам вождь усіх часів і народів кропнув його, як можливого конкурента на його непохитне місце. Та мало що не плещуть язики, як невипрані праники, то й повірити в усі ці плітки важко, так само, як підняти одному чоловікові два мішки бульби.

 

Якби не було, трохи старша, порівняно з іншими у вчительському ґроні, бо вже й подекуди в її чорному, мов вороняче крило, волоссі з’явилися сиві волосинки, – справно, без запізнення приходила до школи разом із Сашею, учнем ще початкової освіти – в четвертому класі. І той клас, власне, й вона вела відповідно до розкладу цієї неповно-середньої школи.

 

Пан директор, пак товариш директор був із «мєстних», ще давнього, буржуазного вишколу; районне начальство нічого не мало проти, оскільки школа, справді, за всіма педагогічно-виховними показниками була одною з кращих шкіл району. Поки що.

 

Бо світ дуже хиткий: «народна влада» існувала в селі лише до смерку, а з вечора і до світанку інша – нічна, де лісові хлопці, коли не було облав, діяли за правилами боротьби з московським окупантом. Бувало, заходили до молодих вчительок, і вже незабаром крізь зачинені вікна і двері вилітала на світ божий пісня, що єднала присутніх в один дух і порив.

 

Як там виходило з єдністю, насправді важко сказати, бо після двох чи трьох візитів одна вчителька-красуня таки змилася в район, а невипрані праники плескали, що вона була сексоткою. Звісно, ніхто не перевіряв погані плітки, бо й навіщо? Факт говорив сам за себе: вчителька втекла та й годі!

 

Хімічка Ганна Миколаївна, молода, як весняна берізка, стала посеред кімнати, в якій жили кілька вчительок у приміщенні зі школою, і здивовано мовила:

– Дівчата, що воно діється? Чому втекла Міла?

– Що, не розумієш? Налякалася нічних хлопців! – Мовила Марія, вчителька укрмови і літератури.

– Та ти що, – здивовано відповідає хімічка. – Я ж мало не закохана в них!

– Обережно, нікому не кажи, бо приїде опер, і хтось по секрету скаже йому про твоє закохання.

– Та я ж тільки тут кажу! – настоювала на своєму Ганна. – Я нікуди не хочу їхати звідси.

– І я не хочу, – щиро мовить Марія. – А Міла, може, закохалася в опера, він же красень, та й ще влада…

– Ет¸ ти таке кажеш. То не для мене.

 

До пори до часу дівчата заспокоїлися. Нічні хлопці приходили, співали, розповідали всілякі бувальщини. Дівчата не насмілювалися запитувати, що буде далі, яка доля нічних хлопців. Якось і сказав один (подумки його називали дівчата «Богуном», звісно, ні його псевдо, ні прізвища не знали):

– Дівчата, якщо говорити правду, невідомо, хто з нас виживе. Але, думаю, ви знаєте, чого ми хочемо. Ми хочемо вільної Батьківщини, і за неї готові покласти свої голови. Україна поневолена – це наша, українська трагедія, бо ми прагнемо свободи.

 

Дівчата аж принишкли. Непомітно в Ганни скотилася сльоза.

 

Заняття в школі тривали без будь-якої затримки.

 

Але одного дня вдарив грім. Вчителька з синком не прийшла до школи. Директор зразу післав на хутір шкільного сторожа, нехай узнає, в чому річ.

 

Приблизно за годину повернувся сторож, весь наляканий.

 

Директор питає:

– Що сталося?

 

Ледве вимовляє півшепотом слова і весь тремтить наляканий, ніби опинився перед брамою до пекла:

– Її… нема... зникла… ні синка… хата зачинена… ніхто не знає… що сталося…

– Що, немає якоїсь інформації?

– Її сусідка, коли уздріла мене, сказала, що вона часто бачила в неї районного опера. Він не раз приїздив до неї…

 

Сторож, постоявши, відійшов ні в сих, ні в тих.

 

Директор замовк. Треба повідомити райвно. «Пропала жінка з синком ні за цапову душу… Видно, сексотка… Таємниця…»

 

Частішали облави. Але в час відносної тиші нічні хлопці заходили до дівчат, і знову пісня на легких крилах неслася у світ божий.

 

Богун якось і мовить:

 

Не слід служити двом богам. Бо є на світі одна правда.

– І одна таємниця, – схвильовано додала Ганна, а на її лиці раптово появилися не прошені рум`янці.

 

На серці Ганни тепліла таємниця, обкладена, ніби облога, тривогою за долю молодих людей, що стали на прю з ворогом.

 

Директора турбувала таємниця пропалої безвісти вчительки зі своїм синком. «Дитина нічого не винна…» – ніби удари дзвона вдаряли в серце директора.

 

«І все ж, паде непрощенна вина на того, хто чинить зло…», – подумав і з жалю за втраченим життям, яке тільки починається, півпошепки промовив: «Господи, бережи наш від зла…»

 

19 вересня 2017.

Шлях. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 24 жовт. 2017 р., 05:16 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 жовт. 2017 р., 05:16 ]

Як читатимеш цей лист, я йтиму в ніч, і тільки вдалині світяться сільські віконця. Ти давно була на селі – не знаєш, як зустрічають подорожнього перші хати серед обідраного, голого садка, лише вітер посвистує в гіллі. І все-таки добре йти, хоч темно і під ногами дзвякає болото, бо віконце, яке ще світиться, тебе жде, щоб прийняти в тепло хати…

 

Трохи втомлений, бо в автобусі було дуже сутужно, всеньку дорогу стояв, а потім ще поїзд торохкотів (бо «махорка»), аж у вухах ще досі стоїть отой гул. Так ось я вирвався в поле, де немає міської метушні, де навіть дихати вільніше, і здається, що ти вийшов на безкраїй простір і навіть не відчуваєш, що моросить мжичка, що небо, напевно, низьке, важке і брудне, як і та дорога.

 

Чому ж воно отак просторо? Може, тому, що думка, як добре повісмо, снується вперед, куди веде дорога і звідки привела? Може, тому, що десь он там, далеченько, але все ближче і ближче горить вогник, до якого я йду? А, може, тому, що думка, як і почуття, має початок, як десь починається й та дорога, якою я йду? Тут сплелися минуле й майбутнє, дві мрії, як дві ластівки, що роблять химерні кола в повітрі, то розлітаючись в різні боки, то майже в єдиний політ повертаючи крила. Зараз минуле – це праця, яка дає хліб і робить голодною душу, і праця, яка тільки може наситити спраглу душу. Майбутнє – ті, кого я зустріну, хто дав мені те, що не вмирає.

 

Та життя є таким, що минуле стає майбутнім, а майбутнє відходить в минуле. І тільки думки і почуття зв’язують в єдине, нерозлучне, як єдиним є само життя. Радість зустрічі рано чи пізніше перетвориться в смуток розставання, і тільки на обріях твоєї душі черкатимуть химерно витканий з дивних відчуттів горизонт оті невгомонні ластівки. І добре, що вони літають наді мною, а не ворон кряче. Бо ластівки – це весна, це пора буйного цвітіння і набухання плодових садів сонячними променями, що потім згортаються в дозрілі плоди яблука, вишні, виноград. А ворон – це не тільки паскудна, сльотава осінь, а й смуток, тягар, скинути якого можуть тільки ясні ластів’ячі крила…

 

Я не хочу ворона! Не кряч наді мною, чорний духу осінньої негоди, владарю темної ночі – осені! Мій шлях лежить крізь темряву – до світла. Бо вийшов я зі світла і до світла прагну! Тому й в осінню ніч, коли мжичка цяпотить і шлях дзвякає під ногами, в моїй душі літають легкокрилі ластівки, повні ласки і сонячної радості.

 

А завтра вранці (може, ще й увечері) зустріну тих, в кого руки загаровані у святій землиці – від буряків, від картоплі, від кукурудзи… Палахкотливими очима, дивно гарячими, дивиться на тебе жінка (їй заледве за тридцять), з обличчям, поритим глибокими зморшками, почорнілим від злих вітрів і дощів, приморозків і суховіїв, а руки – страшно на них глянути… Це живий свідок часу, що вписався в історію навіки – вписався, закарбувався в моїй душі, але не на папері офіціозів! Черкайте, ластівки, землю – хай нагряне буря і змете з чорного лиця землі рабство праці, зганьбленої чужинцем Півночі! Хай громи розтрощать насильство сильного над слабким! Хай родиться Вічний День! Хай здохне чорний ворон і тьма осінньої ночі!

 

І скільки б моя дорога не бігла вдаль, я думатиму про ластівки, сповнений ненавистю до чорного ворона, посилаючи йому тисячі проклять, тисячі заклинань тієї жінки, що віддала усе, а нічого не має.

 

Отакий мій шлях…

 

5.11.1959.

Без пострілу(Автор: СеникЛюбомир)

опубліковано 24 жовт. 2017 р., 05:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 жовт. 2017 р., 05:12 ]

Користаючи з ночі і тиші, Ярема увійшов у село. Начебто ніщо не віщувало небезпеки. Собаки не дзявкотіли, отже, нема облавників. Тиша стояла над селом, лише легкий вітерець ворушив листям присадибних садків. Безмісячна ніч сприяла йому якнайкраще Ще трохи – і йому обережно підійти до садиби батьків, обгорнутої, як і інші родинні гнізда, густим садом.

 

Ярема тихо ступав біля парканів, не виходив на дорогу, ховаючись під деревами по той бік парканів. Йому не терпілось, якнайшвидше підійти до садиби, злегка стукнути, ні пошкрябати пальцем об шибку з боку саду і вичекати, поки без скрипу не відкриються двері, і він непомітно вступить у хату, в якій народився, ріс, виростав аж до нинішнього часу тривог, небезпек і смертельного бою за вільне життя. Зараз йому уявились усміхнені, радісні обличчя батька-матері від зустрічі, а тих стрічань уже й не так часто бувало.

 

Він щасливо дійшов до батьківського саду. Оглянувся навколо і, тихо схилившись, мало не ліг на землю, щоб відчути її дихання, пильно прислухався до найменшого шелесту і шерхотіння. Він встав на весь зріст і нишком підійшов до вікна, шкрябнувши умовним сигналом, що означав «Мамо, тату, то я!»

 

Недовго доводилось чекати, коли він майже інтуїтивно відчув, що двері відхилились, і він умить зникнув за ними.

 

Щільно затулили вікна і тоді запалили нафтову лямпу. Мати не одривала очей від сина і вся світилася радістю від зустрічі. «Бережи себе, сину» – постійно повторювала, ніби замовляла, як молитву, за безпеку сина.

– Я дуже на коротко забіг побачити, як живете. Не так часто буду приходити, бо почастішали облави. Нині в селі спокійно. Нічого не бачив підозрілого. Сільські чотириногі охоронці мовчали, не дзявкали, отже, москалів у селі нема.

 

Він ніби себе і батьків прагнув переконати, що всі вони нині в безпеці.

 

Мати вгостила його теплим молоком та свіжим хлібом. Явно поспішав.

 

Коли знову опинився в саду, побачив в тому присілку, звідки прийшов, як спалахнула ракета. Незабаром ще одна, знявшись високо, згасла. І майже в цю ж таки мить там, у присілку, задзявкали собаки. Вони не стихали, а луна котилася на все село. «Мій маршрут змінюється» – подумав, і тут же його пройняла, як блискавка, думка: легковажно було заходити в село одному, потрібні ще хоча б два вояки… Провідник перед виходом спитав:

– Йдеш один?

– Зв’язкова повідомила, що облавників немає.

– Звечора немає. Але невідомо, як буде вночі…

 

Ярема мовчав. Він явно вагався: брати з собою вояків… Зона невідомого, непередбаченого. Навіщо і їм туди? Він… мусить… Невідомо, коли ще доведеться зустрітись… Адже він на полі бою. Як і весь загін.

 

Ця ситуація, розмова з провідником, вагання Яреми – все миттю пронеслося в його свідомості, а відтак наступило напруження, знайоме йому відчуття, що його порівнював з натягнутим луком, який в будь-яку мить спрямує стрілу в ціль.

 

Ярема справді весь перетворився в слух і в натягнуту тятиву, готову в будь-яку мить поразити противника.

 

В цю мить на присілку вчинилася стрілянина. «Загін вступив у бій!» замалим не вигукнув Ярема. Але почув за плечима шурхіт і, раптом обернувшись, побачив бушлатника, який підняв високо автомата, як ломаку, намірився вдарити прикладом по його голові. Ярема швидко вихопив кинджал і, як постріл, метнув його в бік нападника. Кинджал врізався у відкриту горлянку. Той, не опускаючи рук з автоматом, повалився на землю з глухим стуком, як наповнений непотребом лантух. 

 

На присілку стрілянина не припинялася, до Яреми донеслися глухі вибухи гранат. Відлуння бою вселило Яремі надію, що він таки вискочить із села. Але стан несамовитого напруження і готовності дати відсіч не покидав його. Ще не вибрався з батьківського саду. Виходить, за ним стежили або пантрували за садибою, сподіваючись тут його зловити…

 

Ярема не мав часу на роздуми, бо знову донісся до нього шурхіт, на що миттю, як в’юн, розвернувся і знову кинув ножа в бушлатника, який цілився в нього з калашника. На уламок секунди Ярема випередив постріл, і нападник повалився на ознак. І тут же сам до себе півшепотом Ярема сказав: «Ще має бути третій!» Він присів, сховавшись у розрослих кущах порічок, і пильно, аж до болю очей, вдивлявся навколо. Він таки побачив третього. Той підійшов неподалік кущів, зупинився спиною до нього і півголосом матюкався. Ярема зрозумів: йому заклинило автомат! Він раптово вискочив з кущів, так що той навіть не встиг оглянутись, і, піднявши свій автомат, вперіщив прикладом по голові облавника, який повалився на землю, розкинувши руки. Ярема проткнув його груди багнетом, забрав автомат, три гранати, причеплені до пояса, чотири обойми з патронами. – «Запасся в цілий арсенал на наші душі», – прошепотів.

 

Ярема вискочив з саду і швидкими кроками попрямував до річки, на обох берегах зарослої вербами. Ховаючись між вербами, він пройшов до кладки, уважно роздивляючись, чи нема засідки, і перейшов річку. Звідси до ліса, як кажуть, рукою подати. Опинившись на узліссі, він поспішив зайти в лісову гущавину. І лише там присів на мураву, скинув шапку, витер піт з чола. І вголос промовив: «Не моя – чужі матері будуть плакати з розпачі за загиблими своїми синами, моїми окупантами…»

 

Вранці батько зайшов у сад і скам’янів від побаченого. Він уважно оглянув сад, полегшено зітхнувши, але тривога його не покидала, гризла душу і серце. Закопати побитих так глибоко і скрито, аби повік не знайшли. І таким чином уберегтися від напастей окупанта. 

 

Скільки не товклися по садибі емґебешники, нічого не знайшли.

 

20 вересня 2017.

Золоті монети (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 24 жовт. 2017 р., 05:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 жовт. 2017 р., 05:09 ]

Товарняк не зупинявся, переїжджаючи від станції до станції. Після переїзду річечки Збруч він уперше зупинився в Тернополі на товарній станції. Від багатьох вагонів юрмою кинулися мішечники і далі невеликими групками добралися до пасажирської станції. Очевидно, звідси прагнули добратися в різні райони області. Василько не пішов з ними. Він надалі залишався на вузенькому місці в кінці вагона, тепер вільного, так що можна навіть сісти і хоч трохи простягнути втомлені ноги. Що не кажіть, дорога з Вінниці тривала не одну годину, тим більше, товарняк чомусь часто зупинявся на станціях, годинами простоював, поки не починав рухатися далі. Йому не вдалося залізти в порожній вагон: старші, кремезніші від нього, його випереджували, а коли добігав, де були одчинені, як ворота, двері, його не пускали, казали «Хватіт! Що, не бачиш – нєту мєст!» Тому й опинився наостанку на малій платформі, яка незабаром теж заповнилася пасажирами, як і він, з мішечками.

 

В Тернополі його стримала велика кількість людей. Ні, він злізе з транспорту лише один, піде в будь-яке село, а там буде видно…

 

Худенький хлопчина, років приблизно чотирнадцять, може, й старший, бо весь він був малий, збідований. Виряджаючи його в дорогу, мама повчала:

– Васильку, будь обережний, нікому не показуй, що маєш в торбі. Дивися в очі людині, яка схоче тобі помогти. Скажи, звідки ти і чого хочеш. Може, вдасться для нас привезти борошна, хліба… Западенці багатші від нас. Тут всіляке привозять, хто там побував…

 

Затягувалось на вечір, а товарняк стояв на бокових рейках. Повз пролітали поїзди, як вихор. А в того навіть не пчихав локомотив. Виходить, будемо тут ночувати. Навіть задрімав, накрившись ще батьковою – з війни ватянкою, колись зеленою, але тепер аж до чорноти зашмуґляною.

 

Коли відкрив очі від поштовху вагона, перше, що побачив – то чисте високе небо, освітлене світанковою ясністю. Від цього аж веселіше стало малому пасажирові. Правда, почав дошкуляти голод. Він їв ще як дома, пару зварених старих бульбин і малесеньку скибку чорного хліба. Запив узваром солодкаво-кислим, ще з осені приготовила мама величезне багатство – кілька мішків сушені, бо вродив, на щастя, сад біля хати. Схованих мішків, на щастя, місцеві начальнички не знайшли!.. На першій зупинці він залишить транспорт.

 

Товарняк поволі рухався вперед, минаючи пристанційні будівлі, незабаром місто залишилось позаду.

 

На першій зупинці товарняка Василько не зійшов з вагона, бо знову побачив, як вибігав на сільську дорогу люд з мішечками. «Ні, поїду ще далі, може, на наступній зупинці буде менше, – подумав, але його стало млоїти всередині. – «Треба зайти де-небудь до тутешнього господаря і попросити їсти….».

 

Десь приблизно за годину-півтори товарняк знову зупинився далеко перед станцією, далі дуже поволі рушив і різко повернув вліво, на бокові рейки, раз просвистів гудок паровоза і затих. Так само затих скрип коліс і деренчання дерев’яних стінок вагона. «Еге ж, тут, видно, стоятиме довше. А люд не рухається, ніби чогось вичікує. Мабуть, краще я піду».

 

Василько закинув на плече мішечок і швидко зліз з вагона. Явно поспішав, ніби хотів випередити інших мішечників і таки першим прийти в село. Вже відійшовши від станційного будиночка, оглянувся і вельми здивувався, що ніхто не відійшов з вагонів. Здалеку він бачив товарняк, ніби обліплений сірим людом з мішечками.

 

Коли зайшов у село, на мить завагався, кудою далі йти. Зупинився, розглядаючись. Угледів хату, криту «залізом» (як подумав), з привітними білими стінами та широкими вікнами, що світилися на сонці, котре піднялося вже височенько.

 

Боязко він вступив через хвіртку на подвір’я. Від хвіртки вела витоптана стежечка до хати, що стояла на горбочку, а стежка підводила до кам’яних східок. Поволі йдучи стежкою, він побачив вдалині подвір’я, під стодолою собачу буду, біля якої стояв великий псюга, брязкотів ланцюгом, але й звуку не подав на прибульця.

 

На той час із хати вийшла господиня («Напевно, вона господиня», – подумав).

– Слава Ісусу Христу, – мовив він, як вчила мати.

– Навіки слава! – відповіла і пильно глянула на хлопця. – Звідки ти будеш, хлопче?

– З Вінниччини.

 

Наступила пауза. Одне проти одного стояли, а господиня не зводила з нього очей.

 

Тоді він спитав:

– А чому ваша собака на мене, чужака, не гавкала?

– Бо ти малий. На дітей вона не гавкає.

 

Знову вони стояли одне проти одного мовчки. Нарешті господиня каже:

– Ходи до хати. Ти, напевно, хочеш їсти?

 

Завела його в меншу кімнату. Хлопець обзирався навколо і бачив лише стіл, застелений білою скатертиною. Біля стола з правого боку прічу, по-галицьки бамбетель, пару крісел, які там, у його селі, були хіба що в кабінеті директора та по одному в класних кімнатах, а в їхньому селі лавки чи, пак, ослони, іноді табуретки, низенькі стільці…

– А як тебе звати? – питає господиня?

– Василь.

– А чому, Васильку, не ходиш до школи?

– Бо нема що їсти… Все забрали… А до школи хотів би… Я люблю вчитися…

 

Дуже швидко снідав, умить зникло картопляне пюре зі смаженою курятиною, брав скибки хліба одну за другою і пив уже друге горня молока. Інколи господиня поглядала на нього з неприхованим сумом, відтак усміхалася… Бог зна, що вона думала і які картини снувалися в неї перед примруженими очима, з яких готові були политися сльози…  Можливо, вона бачила тисячі і тисячі дітей такі ж, як і Василько, які, проте, не бачили й ввіченьки такого сніданку і на очах голодних матерів умирали… Господиня одвернулася, аби хлопчина не побачив її сліз. Та він і не дивився! Голод – всесильний пан, на ніщо і на нікого не зважає, навіть не боїться Бога. Бо за ним стовбичили сотні і сотні «устроїтелів» загибелі всього народу…

 

Скінчивши їсти, хлопець обперся на спинку крісла і сонними очима глянув на усміхнену господиню. Нарешті тихо сказав:

– Дякую. Я навіть не пам’ятаю, коли я їв такий смачний сніданок… Ще раз дякую.

– Васильку, бачу, ти втомлений. Може, залишишся тут, окріпнеш і підеш по селах…

 

Невпевнено відповів:

– Не знаю, мама мені говорила, щоб я привіз якого-небудь борошна, хліба, може, ще що-небудь. На те я маю дві золоті монети. Дивіться, які вони! – І він витяг, розмотавши тонке полотенце. Два рублі ще царської золотої чеканки блиснули, як два місяці серед темної ночі, неймовірним блиском. Він аж зажмурився, а господиня оніміла, бо такого дива зроду ще не бачила.

– А що ти хочеш за тоте? – спитала, бо від дива забула, що він уже говорив, що треба…

 

Через якусь хвильку вона сказала:

– Добре, я дам усе, що хочеш, а ти віддаси мені тільки одну монету. Добре?

 

Василько мовчки кивнув головою. Господиня продовжила говорити:

– Ти більше нікуди не йди. Я тебе посаджу на «махорку», ніде не сходи з вагона, ні в Цеброві, ні в Курівцях, ні в Глубічку, ні в Білій, їдь до Тернополя. А там знайдеш поїзд до Вінниці. Я тебе прошу, бо небезпечно, повір, я знаю людей…

 

Вона обдарувала хлопця буханками хліба, свіжо спеченого на черіні, борошном, гречаною крупою.

– Дала б тобі молока, але поки доберешся додому, воно скисне.

 

Господиня дала йому на дорогу три рублі на всякий випадок. «Ти учень, ще малий, платити не треба», – додала. Коли над’їхала «махорка», вона обняла хлопчину, поцілувала. Як свою дитину, якої не мала, ще раз наказала бути обережним, і малий увійшов у вагон, постійно оглядаючись назад, поки жінка не зникла з його поля зору. Він вмостився на дерев’яну лавку і глядів у вікно побачити свою рятівницю. Але вагон загойдало, колеса заскреготали, вдаряючи об рейки, і перед його очима пересувалися дерева, хати, городи, невеличкі ліси, горби і долини, простір між землею і небом, якимось дивним чином раптово посірілим і непривітним, ніби чужим і далеким.

 

Хлоп’я послухало жінку, не мало навіть в гадці десь зійти і піти в села. Бо навіщо? Він уже повертається додому і має те, що вкрай потрібне мамі та його найменшій сестричці Марусі…

 

Зійшовши з вагона в Тернополі, Василько вступив в очікувальний зал і вліпив очі в розклад поїздів. Нарешті, він знайшов проїзний поїзд до Вінниці, але він приїде в Тернопіль аж пізно увечері. Ні, довго чекати він не може, і хлопець пішов на товарну станцію, розпитуючи, котрий товарняк їде у його місто. Питає одного – «Нє, не їду». Питає другого – «Да нєт!» Питає третього – «Ага, а што нада?» – «Візьміть, дядюшка, мене до Вінниці». – «А што даси?» – хлопець запускає руку в кишеню бушлата і витягує 3 рублі. Той хапає гроші, вигукуючи: «Малиш, малувати. Дай єщо». – Якось відрухово він витяг руку з кишені бушлата, а монета гейби приліпилася долоні… – «О, єто другоє дєло! Маладєц!» Автоматично Василько стулив долоню і вмить запхав руку в кишеню. Але тут рявкнув той наче на весь світ: «Атдай! Убью!!» – і схопив його за ковнір бушлата: «Атдай, мєрзавец!! Смотрі, січас убью, таку тваю мать! Єто майо, нє твайо!!!» Василько пробував вирватись з цупких рук, але нападник запхав руку в кишеню башлата і так стиснув руку хлопця, що той заверещав на весь світ. Нападник витяг руку і відпустив ковнір, налякавшись крику, бо збіжаться люди, а Василько, скориставшись розгубленістю нападника, пустився навтьоки і зникнув між юрбою людей, які очікували поїздів.

 

Він ледве прийшов до себе. «Як мені доїхати додому? Де той не убивця?»

 

Він знову пішов між товарняками. Накінець таки знайшов машиніста, і той, потримавши в руках «трояшку», віддав хлопцеві, тихо мовивши: «Залазь, он там порожній вагон. Вийдеш у Вінниці». – «Дякую, дядю, спасибі!» І він радісно побіг, як тільки міг із своїм вантажем, до товарного вагона.

 

31 січня – 1 лютого 2017.

Ненависть. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 20 жовт. 2017 р., 08:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 лист. 2017 р., 05:38 ]

Осінню майже з полудня починається надвечір`я, яке швидко клониться до вечора. В дворах подільського села, що носило назву Долинське, хтось ще до смерку порався біля худоби, хтось тягнув воду в себе на подвір`ї, деренчав ланцюг, коли розкручувався вниз, поки ведро дзвінко не вдаряло об кам`яну цямрину, а потім з дзвінкими краплями, що падали вниз на плесо води, піднімалося вгору; ще десь вдалині ревіла худоба. Та час, видно, таки поспішав, ніби хотів, дійшовши до кінця, а кінця не було видно, – зупинитись хоча б на якусь мить – тоді вже нічого не було б, бо нема часу, нема пори смеркання, не чути ревіння худоби… Ніби й села немає…

 

А село лежало в долині над річкою (може, й звідси його назва) зі східного боку, а з протилежного дорога, вибігши із села, тягнулася, як викручена змія, кілометрів з три, коли заходила в район. А там всіляке начальство, міліція, повно бушлатників – словом, центр з різними потрібними установами.

 

Одна – найважливіша, бо її начальник мав під своєю орудою десь з п`ятсот багнетів. Час такий, що треба побільше (ніколи не забагато) живої сили, озброєної до зубів.

 

Але того вечора начальник явно нервував, навіть накричав на свого заступника. Що там зайшло між ними, невідомо. Сварка тривала коротко, але видно, начальник настояв на своєму. Правдоподібно, його заступник був проти, щоб під ніч пертися в Долинське на сплановану заздалегідь операцію. Ніч має своє право, відмінне від денного. Бо такий час.

 

Начальник зібрав сотню бушлатників, наказав заступникові під`їхати вантажівкою, коли зовсім смеркне, під село, за півкілометра чи навіть менше від нього зупинитися і маршем тихо зайняти позиції на самому краю Долинського. Важливо не подати ні слова, ні звуку, так щоб мєстниє навіть не здогадалися про їхню присутність.

 

Сам начальник підібрав двадцятеро вірних псів, наказав їм переодягнутися в стару, що зосталася після війни, німецьку форму, на голови надягнути, заздалегідь наготовлені, мазепинки, начепити на них тризуби. Потім сказав твердим, сердитим голосом:

– С етава момента ви уже нє совєтскіє солдати, а бандьеровци. Разгаварівать только на хахлацком. Ви мєня слишітє? Ні єдінава слова па-рускі! Помнітє, от вас завісіт успєх операції!

 

Далі все йшло, як по маслу. Вантажівка просмерділа недалеко перших долинських дворів. Собаки мовчали – вельми задоволений начальник лише кривив писок з усміху, та якось ніхто з гурту бушлатників не бачив, бо, правду кажучи, всі нервували, щоб не потрапити під несподівану засідку.

 

Тим разом пронесло! Група заступника начальника, розсипавшись, залягла при дорозі, в кущах, що кублилися аж до річки.

 

Начальник з перебранцями тихо заходив у село. Дивно, навіть собака не дзявкнула.

 

Перше обійстя зазделегідь обрано: родина складалася з чоловіка, голови сім`ї, жінки, двоє малих – одне ще в колисці, а друге – років з три. Найстарший син Влодко перебував в армії на службі і незабаром мав вернутися додому. Власне, допризовник став зручним аргументом начальника, переодягнутого на сотника-упіста. Перебранці мовчали, здавалося, були заодно з начальником, але в чужу душу, якщо вона є, не заглянеш. Зараз мало початися дійство, що про нього господареві навіть не снилося, що таке може статися.

 

Начальник увійшов у двір, за ним тихо вступили перебранці. Кількоро він розставив біля хати і на подвір`ї, аби стежили. На випадок, коли б хтось із сільських намагався зайти на подвір`я, слід затримати і не відпускати до кінця операції.

 

На стук у вікно, що вже темніло сліпими шибками, ізсередини виглянуло чоловіче обличчя. «Слава Україні!» – півголосолм проказав перебранець, явно чекаючи відповідь. Проте її не почув. Зате біля дверей з тихим стуком зіскочив засув, і на порозі став господар.

 

«Героям слава!» – урочисто відповів, тим самим визнавши нічних гостей за своїх.

 

Сміливіше підступив перебранець і за господарем увійшов у сіни разом з кількома перебранцями.

– Прошу, заходьте! – спокійний, статечний господар, справді, виявив свою гостинність.

 

Непрошені гості ввалилися в кімнату. В колисці лежало немовля і спало солодким сном. Старшенький лежав біля матері, яка щойно піднялася з ліжка.

– Марино, мабуть, приготуй дещо… – господар зробив паузу, дивлячись на виструнченого командира. Може, він щось скаже?

– Ви, пане ґаздо, не турбуйтесь. Ми… хотіли б… вияснити… – перебранець зам`явся, затягував, не говорив наразі мети свого прибуття. Але бистрим оком оглядав кімнатину…

 

Господар дивним чином відчув цю невизначеність, затягування, думка мелькнула з певним сумнівом: що насправді їм треба?  

 

І раптом ударив грім!

 

– Ваш синок служить совєтам? – Випалив питання командир. Господар явно розгублений. Він промимрив:

– Так. А що я мав робити, коли двоє малих дітей? А ті, з району, мало не щодня пальцем на мене показували і верещали, називаючи мене «бандпасобніком»… Та й в отой  калхоз затягують… Життя нема!!

– Так то так! – у відповідь непрошений гість. – Але ми сходимо кров`ю в боротьбі з окупантом, нам потрібні нові сили, а ваш синочок вислужується…

 

Господар мовчав. Очі в нього палахкотіли вогнем. Перебранцеві годі розібратися, чи той вогонь горить проти них, нічних гостей, чи проти тих, хто заганяє люд у нове ярмо…

 

*     *     *

Ще далеко до світання нічні гості залишили домівку без галасу і, як злодії, шнурком поплелися на край села. Там їх очікувала численна застава, а неподалік вантажівка, готова, загурчавши, від’їхати в ніч.

 

Двері надвір навстіж відкриті, так само з хати – двері навстіж у сіни. В хаті біля порога лежало немовля з розчавленою голівкою, на одвірках довгі басамани крові, що стекла одвірками донизу.

 

Біля немовляти у всю довжину тіла лежав господар, з його голови на потилиці сочилася кров; він наразі не подавав ознак життя, настільки було нерухоме тіло. Права рука, простягнути на долівці, час од часу конвульсивно здригувала.

 

На ліжку біля старшенького лежала наознак господиня. Груди під закривавленою сорочкою то піднімалися, то опускалися, але жінка нічого не говорила, тільки постогнувала, а посиніле від ударів обличчя гляділо закритими очима на хату. Задрана сорочка вище колін відкрила побиті ноги і стегна з червоно-синіми скрізь плямами. Видно, удари сипалися на неї безперервно, мабуть, до того часу, поки вона зовсім не звалилася на ліжко.

 

Старшенький лежав біля матері і схлипував без голосу.

 

У той час вкінці села роздалася хаотична стрілянина. Перебранці якраз наближалися до застави, і саме звідтам роздалися постріли. Перебранці не ховалися – начальник зазделегідь, ще плануючи акцію, розіграв засідку на перебранців. Стріляли холостими, але перебранці на знали цього задуму, зверещали: «Нє стрєлять! Свої!!»

 

На мить постріли втихли – все було продумано, як у театрі.

 

Поволі, без поспіху, бушлатники залазили у вантажівку. І саме в цю мить затріщав несамовито дігтяр, хтозна, звідкіль він тут узявся. Товпа бушлатників разом з перебранцями кинулися від кузова убік, поближче і швидше заховатися в рові при дорозі, а дігтяр не вгавав.  До нього долучилися кілька калашників, спрямовуючи постріли на вантажівку і тіні бушлатників, що панічно відбігали від машини.

 

І як почалася раптово стрілянина, так і вмить затихла. З цього скористали бушлатники і вмить вкидалися в кузов, як мішки з картоплею,  аби якнайшвидше звідсіль дати навтьоки. «Бєрі раньонних!», – верещав начальник, бо, справді, прямо на дорозі лежало двоє бушлатників, не маючи сили піднятися на власних ногах. Як лантухи, вмить кинули їх у кузов, і машина з ревом вирвалася із засідки. І в цю мить знову вже навздогін зататакав дігтяр. Бушлатники, вкрай налякані, навіть не пробували відстрілюватися, і машина в диму і куряві шалено помчала в район.

 

Село не спало. Собаки скажено заводилися, а на подвір`ї статечного господаря надривно вила собака, вірний сторож, щоправда, мовчав, не подавав тривоги, коли заходили у двір перебранці. Добре, що хоч тепер очуняв.

 

На виття собаки сусід, звісно, вже давно не спав, виглянув на подвір`я, вийшов до хвіртки і таки попрямував до сусіда. Щось його тривожило. Йому не втямки причина. Але вже те, що собака безперервно вила, видно, щось таки тут негаразд… Сусід знав, що собака отак просто, без причини, не витиме…

 

Він ступив на подвір`я, глянув кругом, і його зір упав на двері, навстіж відкриті. Він поспішив туди. З  сіней він непевним кроком рушив у хату і раптово зупинився перед порогом, ніби громом поражений.

 

«Матінко Небесна! Що тут сталося?!» Він не міг вловити власну думку, що постала, як блискавиця: Хто то вчинив?

 

«Миколо! Ой, Миколо!» – він голосно закричав, і тоді господар ледве чутним голосом сказав: «По-мо-жи…» Сусід намагався підняти його з долівки, але той не міг стати на власні ноги, він всією вагою свого тіла звалився на сусіда, той ледве не впав, але якось дотяг його до бамбетля під вікном і спробував його туди покласти.

 

«Води» – ледве чутно прошепотів господар. Сусід кинувся до кухні, знайшов відро з водою, зачерпнув горнятом і підніс до вуст господаря. Той поволі, ледве ковтаючи, зробив пару ковтків.

 

Сусід підняв мертве немовля і, якось вагаючись, поклав його у колиску.

 

Відтак несміливо він підійшов до ліжка.

 

«Мариню… Мариню…, – він звертався до жінки неголосно, щоб очуняла, дала про себе знати. Вона застогнала і витиснула з себе пару слів, але він нічого не второпав, бо жінка ледве видавлювала з себе слова, які сипалися, як дрібні камінці, чутний був їхній стукіт, і сусід нічого більше не міг впіймати на слух.

 

Йому стало моторошно: ану ж, зараз знову увірвуться сюди кати, що вчинили оте жахіття, і він теж пропаде пропадом, як пропали його сусіди…

 

Старшенький скімлив тихо, закривши очі, його обличчя синіло в синцях.

 

Розгублено роздивлявся сусід по хаті, не знаючи, що далі чинити. Нарешті він згадав, що в селі є фельдшер. Каже господареві:

– Миколо, ти мене чуєш?

 

Побитий ледве кивнув головою.

– Я побіжу за фельдшером. Своїй Ганні скажу, най прийде сюди…

 

Він справді поспіхом вийшов з хати, а через подвір`я вже побіг. Збудив Ганну, а сам швидко пішов за лікарською допомогою.

 

Поволі продирався осінній ранок, коли зайшов фельдшер. Після оглядин він сказав господареві:

– Треба негайно викликати міліцію.

 

Господар байдуже кивнув головою.

 

Через кілька годин з`явився міліцейський бобик.

 

Начальство, влада – в особі голови сільради, слідчого з району – почали з клаптів уривчастих слів складати протокол злочину. Слово за словом і, нарешті,  назвали злочинців – бандьеровци. Правда, чомусь не згадали досвітню перестрілку на дорозі в район, ніхто не питався, що робив загін бушлатників біля села… Дехто з «мєстних» не спав і по сусідству бачив облавників. Отже, подія не стала таємницею, тим більше – стрілянина. Вже ранком язики тріпали, що облавники наткнулися на засаду нічних  хлопців…

 

*     *     *

Коли зранку з`явився опер, то півсела клекотіло різними слухами: то бушлатники вчинили розбій у Мельниченків, а інші – побоїще списували на нічних гостей. Долинське ніби поділилося на дві різні половини: одні кляли бушлатників, інші – дзявкотіли на нічних, щоправда, озираючись, хто слухає пащекування. Поправді, бракувало впевнености, бо хтозна достеменно, хто се вчинив…

 

Опер винюхував серед людей, а сексоти, як правило, не висовували свого носа і тишком-нишком доповідали начальству про цю трагічну ніч… Та й самі не вельми вірили непевним поголоскам… Опера влаштовувала невизначеність, неточність, наговорення на чесну родину. Точнісінько тобі брудна, каламутна вода, придатна хіба тільки для опера!..

 

Отож ніхто насправді в селі не знав точно, хто вчинив бандитський напад. Звісно, щоби щось сказати достовірне, треба було принаймні бачити своїми очима нічних звірів. Перестрілка теж до кінця не зрозуміла: якщо наткнулися нічні хлопці на бушлатників, то, значить, вночі були й бушлатники. А це відхилення від правила, бо ночами вони не наважувалися наїжджати на села. Адже вночі інша влада.

 

Люди знали, що в селі є сексоти. Але немає певности, щоб вказати точно – ось він! Опер не випадково шастав по селу, винюхував, вже до обіду він впевнився, що «мєстниє» не знають точно, хто вчинив убивство. Так і повисла в повітрі невідомість. Ця ситуація, природно, спрацювала на опера.

 

*     *     *

Через місяць-два повернувся зі служби в армії молодий Мельниченко. Побачивши свою родину, де найменшенький братчик загинув страшною смертю, він онімів. Після якогось часу перетворився на активіста, який всюди, де тільки міг і де його запрошували, кидав громи на «українських буржуазних націоналістів», на «бандформування», які чинять нелюдське зло, за що він їх називає бандитами. Він носив у своїй душі скажену лють, яка виливалася в його зустрічах не тільки з своїми односельцями, а й всієї околиці, куди його запрошувала влада в особі голови сільради і, звичайно, оперуповноваженого. Мельниченко став глашатаєм «народної влади», він завжди був напохваті властей, навіть його запрошували в область, де виступав на нараді голів сільських рад, на вчительській серпневій конференції, куди збиралися носії світла і знань з усієї области. Мельниченко став потужним рупором-глашатаєм найсправедливішої системи в світі – радянської влади, яка несе трудівниками краю щастя і добробут.

 

Звичайно, язики покрийому плескали про пропагандиста, може, й правду, а не тільки вигадки. Мовляв, він ніде не працює, його возять, як великого державного діяча, а грошики в нього не клюють кури, бо заробляє побрехеньками. «Направду, скажіть, добрі люди, за що воно живе: батьки вкалюють у тому нещасному колхозі, де за працю чортма грошей, не вкрадеш, не будеш мати. А синочок, як панисько, роз`їжджає по всій области, завжди виштрамований, випуцуваний, в чорних блискучих штиблетах – ну, чим не пан із нових панів?!»

 

А інший язичок додав: «Якщо належно помізкувати, то зробили напад перебранці, аби зогидити нічних хлопців». Далі дуже тихо, майже на вухо язичок надзвичайно довірливо шептав іншому, якому вірив: «Одна дівчина сказала моїй, що того не робили нічні хлопці. То москалі вчинили розправу. За то мало судити – стріляти треба! А оте гамно пащекує на них, не знаючи правди…».

 

А ще інший язичок резонно розмірковував: «А що тутки зробиш? Родина потерпіла від москалів, вже й дурнуватого синка не будеш карати. Може, випащекується й заспокоїться…»

 

Нічні не чіпали його. Бо ще, з дурного розуму, назве, хто його хотів навести на путь істини. А він знає лише одну, офіційну істину.

 

Якось батько сказав йому:

– Влодку, я не маю повної певности, хто вчинив над нами розправу. Знаю, що той упіст, дуже виштрамуваний, ніби зібрався до театру, говорив не нашою мовою, тобто нашою, але дуже вичищеною, так само, як говорить ота вчителька зі сходу, що й тебе вчила…  А ті, що були з ним, мовчали, як води в рот набрали… Ну, і ще одне: в ту ніч в засідці бушлатники край села. Загалом вони ніколи не з`являлися вночі. Була перестрілка, кажуть, що й поранені, яких підібрали в машину. Ми не знаємо, кого поранили з бушлатників…

 

Молодий синок дивився на батька, який вловив у його погляді якесь не то сум`яття, не то задуму… Потім прорік:

– Та все могло бути. Але ми не знаємо точно…

 

Пройшов час. Потім почалася в імперії перебудова. Розв`язалися язики, ніби спущена вода з відкритих шлюзів.

 

І тут ударив грім.

 

На адресу Мельниченка почтарка вручили лист із Саратовської области: на конверті позначена місцевість адресата і його прізвище – Соколов.

 

Батько відкрив листа і почав піголосно читати, але зразу після кількох вступних речень перейшов на німе читання.

 

Соколов пише, що він був учасником всіляких операцій МҐБ проти бандерівців. І про одну з них він мусить написати, бо не хоче брати гріха на душу.

 

Отож він, Соколов, свідчить, що він був у групі т.зв. «упістів», фактично перебранців, які вчинили жорстокий напад на родину Мельниченка. Керував операцією начальник районного МҐБ, переодягнутий на сотника УПА. Власне, саме він вчинив убивство немовляти, також нанісши жорстокі тілесні удари господареві і його дружині. Старшенького він, Соколов, захистив, бо не міг дивитися на це неподобство. 

 

Прочитавши листа, господар сів край стола і заплакав.

 

Коли прийшов Влодко, він мовчки подав йому листа. Уважно оглянувши конверт з адресою, марки і поштові штемпелі, син уважно почав читати письмове признання.

 

*     *     *

Після прочитання відсутнім поглядом він дивився у вікно, але насправді він нічого не бачив. Перед ним постала з опису сцена розправи. Сціпивши кулаки, він глядів у простір крізь вікно, а в його нутрі нуртувала ненависть, як велика бурхлива хвиля води, що, піднявшись вгору, раптово налетіла на нього, готова знести його з поверхні землі. Було таке відчуття, що ніби незвичайна сила витягла його із його ж власного тіла і пожбурила в безодню океану. Але він якимось чудом не тоне і повертається в світ білий, такий білий, що його аж засліпила білизна. Він не знає, як довго тривав цей стан, але коли він очуняв, то перша думка, яка пройняла його всього, ніби блискавиця, негайно йти до сільради і просити, благати голову, щоб той скликав громаду.

 

Владко схопив жужмом лист і вибіг з хати з твердим наміром реалізувати задумане.

 

Голова сільради не впирався, чого ж, сходку можна організувати, люди увечері повернуться з роботів, хтось таки прийде.

 

Голова наказав посильному піти між люди і об`явити сходку. «Якщо треба, – вставив Влодко, – вдарте у дзвони. Бо то дуже важливо!»

 

Але він не говорив голові, про що йдеться. Голова, знаючи запальну вдачу Мельниченка, не розпитував. Зрештою, він знав, що молодик є активний пропагандист. Тут сумнівів немає! Навіть подумав: може, з району йому сказали скликати людей. Зараз такий час неспокійний…

 

Під вечір до сільради підтягувалися люди – то поодинці, то невеликими гуртами, бесідуючи, поволі йшли до сільради. Дивно, але люду прийшло чимало, і голова вирішив перед будинком зібрати громаду, бо в невеликому залі люди не вміщалися.

 

Голова дав слово Мельниченкові.  

– Шановна громадо!. Дорогі мої краяни! – Він вдихнув повітря, ніби набираючи сил і відваги. – Насамперед я хочу вибачитися перед вами і особливо перед нашими нічними хлопцями…

 

Тут він помітив, що голова заворушився. Завертівся на одному місці, як веретено, ніби хотів перебити промовця. Але той не зважав на нього.

– Нині я викриваю брехню, яку я сповідував стільки втрачених років, коли повернувся з армії і служив бандитській зграї в особі нинішньої влади.

 

Люди загули. Але не перебивали.

– Нині я прочитав листа (він витяг з кишені і показав людям), в якому пише учасник нальоту на нашу родину, коли загинув мій найменший брат, а нальотчики були перебранці під упістів. – Влодко зробив паузу, потім грімко на повні груди проказав:

– Убивцею був перебраний під сотника УПА начальник районного МҐБ! Ось яка правда цієї імперії, яка мене обалванила на багато років.

 

Дорога громадо! Я прозрів. Закликаю усіх вас, хто, може, мав якісь надії на москалів, протверезіться! Станьте собою! Досить нами помітувати, як помелом! До суду, до справедливого суду убивць! Їм прощення не буде!!

 

Голова сільради отетеріло глядів на Мельниченка. І йойкав:

– Йой, що нам тепер буде?!

 

Громада нерадо розходилася. На дорозі стояли гурти селян і жваво обговорювали подію.

 

Село кипіло.

 

З району ніхто не наважувався приїхати. Той факт давав силу молодому Мельниченкові шукати убивцю. Він не був певен, що його знайде. Зайда, напевно, скриється, змінить своє прізвище, якщо ще досі не здох…

 

А скільки в усій імперії подібних убивць?

 

6-13 червня 2016 р.

Золоті монети (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 20 жовт. 2017 р., 08:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лист. 2017 р., 08:18 ]

Товарняк не зупинявся, переїжджаючи від станції до станції. Після переїзду річечки Збруч він уперше зупинився в Тернополі на товарній станції. Від багатьох вагонів юрмою кинулися мішечники і далі невеликими групками добралися до пасажирської станції. Очевидно, звідси прагнули добратися в різні райони області. Василько не пішов з ними. Він надалі залишався на вузенькому місці в кінці вагона, тепер вільного, так що можна навіть сісти і хоч трохи простягнути втомлені ноги. Що не кажіть, дорога з Вінниці тривала не одну годину, тим більше, товарняк чомусь часто зупинявся на станціях, годинами простоював, поки не починав рухатися далі. Йому не вдалося залізти в порожній вагон: старші, кремезніші від нього, його випереджували, а коли добігав, де були одчинені, як ворота, двері, його не пускали, казали «Хватіт! Що, не бачиш – нєту мєст!» Тому й опинився наостанку на малій платформі, яка незабаром теж заповнилася пасажирами, як і він, з мішечками.

 

В Тернополі його стримала велика кількість людей. Ні, він злізе з транспорту лише один, піде в будь-яке село, а там буде видно…

 

Худенький хлопчина, років приблизно чотирнадцять, може, й старший, бо весь він був малий, збідований. Виряджаючи його в дорогу, мама повчала:

– Васильку, будь обережний, нікому не показуй, що маєш в торбі. Дивися в очі людині, яка схоче тобі помогти. Скажи, звідки ти і чого хочеш. Може, вдасться для нас привезти борошна, хліба… Западенці багатші від нас. Тут всіляке привозять, хто там побував…

 

Затягувалось на вечір, а товарняк стояв на бокових рейках. Повз пролітали поїзди, як вихор. А в того навіть не пчихав локомотив. Виходить, будемо тут ночувати. Навіть задрімав, накрившись ще батьковою – з війни ватянкою, колись зеленою, але тепер аж до чорноти зашмуґляною.

 

Коли відкрив очі від поштовху вагона, перше, що побачив – то чисте високе небо, освітлене світанковою ясністю. Від цього аж веселіше стало малому пасажирові. Правда, почав дошкуляти голод. Він їв ще як дома, пару зварених старих бульбин і малесеньку скибку чорного хліба. Запив узваром солодкаво-кислим, ще з осені приготовила мама величезне багатство – кілька мішків сушені, бо вродив, на щастя, сад біля хати. Схованих мішків, на щастя, місцеві начальнички не знайшли!.. На першій зупинці він залишить транспорт.

 

Товарняк поволі рухався вперед, минаючи пристанційні будівлі, незабаром місто залишилось позаду.

 

На першій зупинці товарняка Василько не зійшов з вагона, бо знову побачив, як вибігав на сільську дорогу люд з мішечками. «Ні, поїду ще далі, може, на наступній зупинці буде менше, – подумав, але його стало млоїти всередині. – «Треба зайти де-небудь до тутешнього господаря і попросити їсти….».

 

Десь приблизно за годину-півтори товарняк знову зупинився далеко перед станцією, далі дуже поволі рушив і різко повернув вліво, на бокові рейки, раз просвистів гудок паровоза і затих. Так само затих скрип коліс і деренчання дерев’яних стінок вагона. «Еге ж, тут, видно, стоятиме довше. А люд не рухається, ніби чогось вичікує. Мабуть, краще я піду».

 

Василько закинув на плече мішечок і швидко зліз з вагона. Явно поспішав, ніби хотів випередити інших мішечників і таки першим прийти в село. Вже відійшовши від станційного будиночка, оглянувся і вельми здивувався, що ніхто не відійшов з вагонів. Здалеку він бачив товарняк, ніби обліплений сірим людом з мішечками.

 

Коли зайшов у село, на мить завагався, кудою далі йти. Зупинився, розглядаючись. Угледів хату, криту «залізом» (як подумав), з привітними білими стінами та широкими вікнами, що світилися на сонці, котре піднялося вже височенько.

 

Боязко він вступив через хвіртку на подвір’я. Від хвіртки вела витоптана стежечка до хати, що стояла на горбочку, а стежка підводила до кам’яних східок. Поволі йдучи стежкою, він побачив вдалині подвір’я, під стодолою собачу буду, біля якої стояв великий псюга, брязкотів ланцюгом, але й звуку не подав на прибульця.

 

На той час із хати вийшла господиня («Напевно, вона господиня», – подумав).

– Слава Ісусу Христу, – мовив він, як вчила мати.

– Навіки слава! – відповіла і пильно глянула на хлопця. – Звідки ти будеш, хлопче?

– З Вінниччини.

 

Наступила пауза. Одне проти одного стояли, а господиня не зводила з нього очей.

 

Тоді він спитав:

– А чому ваша собака на мене, чужака, не гавкала?

– Бо ти малий. На дітей вона не гавкає.

 

Знову вони стояли одне проти одного мовчки. Нарешті господиня каже:

– Ходи до хати. Ти, напевно, хочеш їсти?

 

Завела його в меншу кімнату. Хлопець обзирався навколо і бачив лише стіл, застелений білою скатертиною. Біля стола з правого боку прічу, по-галицьки бамбетель, пару крісел, які там, у його селі, були хіба що в кабінеті директора та по одному в класних кімнатах, а в їхньому селі лавки чи, пак, ослони, іноді табуретки, низенькі стільці…

– А як тебе звати? – питає господиня?

– Василь.

– А чому, Васильку, не ходиш до школи?

– Бо нема що їсти… Все забрали… А до школи хотів би… Я люблю вчитися…

 

Дуже швидко снідав, умить зникло картопляне пюре зі смаженою курятиною, брав скибки хліба одну за другою і пив уже друге горня молока. Інколи господиня поглядала на нього з неприхованим сумом, відтак усміхалася… Бог зна, що вона думала і які картини снувалися в неї перед примруженими очима, з яких готові були политися сльози…  Можливо, вона бачила тисячі і тисячі дітей такі ж, як і Василько, які, проте, не бачили й ввіченьки такого сніданку і на очах голодних матерів умирали… Господиня одвернулася, аби хлопчина не побачив її сліз. Та він і не дивився! Голод – всесильний пан, на ніщо і на нікого не зважає, навіть не боїться Бога. Бо за ним стовбичили сотні і сотні «устроїтелів» загибелі всього народу…

 

Скінчивши їсти, хлопець обперся на спинку крісла і сонними очима глянув на усміхнену господиню. Нарешті тихо сказав:

– Дякую. Я навіть не пам’ятаю, коли я їв такий смачний сніданок… Ще раз дякую.

– Васильку, бачу, ти втомлений. Може, залишишся тут, окріпнеш і підеш по селах…

 

Невпевнено відповів:

– Не знаю, мама мені говорила, щоб я привіз якого-небудь борошна, хліба, може, ще що-небудь. На те я маю дві золоті монети. Дивіться, які вони! – І він витяг, розмотавши тонке полотенце. Два рублі ще царської золотої чеканки блиснули, як два місяці серед темної ночі, неймовірним блиском. Він аж зажмурився, а господиня оніміла, бо такого дива зроду ще не бачила.

– А що ти хочеш за тоте? – спитала, бо від дива забула, що він уже говорив, що треба…

 

Через якусь хвильку вона сказала:

– Добре, я дам усе, що хочеш, а ти віддаси мені тільки одну монету. Добре?

 

Василько мовчки кивнув головою. Господиня продовжила говорити:

– Ти більше нікуди не йди. Я тебе посаджу на «махорку», ніде не сходи з вагона, ні в Цеброві, ні в Курівцях, ні в Глубічку, ні в Білій, їдь до Тернополя. А там знайдеш поїзд до Вінниці. Я тебе прошу, бо небезпечно, повір, я знаю людей…

 

Вона обдарувала хлопця буханками хліба, свіжо спеченого на черіні, борошном, гречаною крупою.

– Дала б тобі молока, але поки доберешся додому, воно скисне.

 

Господиня дала йому на дорогу три рублі на всякий випадок. «Ти учень, ще малий, платити не треба», – додала. Коли над’їхала «махорка», вона обняла хлопчину, поцілувала. Як свою дитину, якої не мала, ще раз наказала бути обережним, і малий увійшов у вагон, постійно оглядаючись назад, поки жінка не зникла з його поля зору. Він вмостився на дерев’яну лавку і глядів у вікно побачити свою рятівницю. Але вагон загойдало, колеса заскреготали, вдаряючи об рейки, і перед його очима пересувалися дерева, хати, городи, невеличкі ліси, горби і долини, простір між землею і небом, якимось дивним чином раптово посірілим і непривітним, ніби чужим і далеким.

 

Хлоп’я послухало жінку, не мало навіть в гадці десь зійти і піти в села. Бо навіщо? Він уже повертається додому і має те, що вкрай потрібне мамі та його найменшій сестричці Марусі…

 

Зійшовши з вагона в Тернополі, Василько вступив в очікувальний зал і вліпив очі в розклад поїздів. Нарешті, він знайшов проїзний поїзд до Вінниці, але він приїде в Тернопіль аж пізно увечері. Ні, довго чекати він не може, і хлопець пішов на товарну станцію, розпитуючи, котрий товарняк їде у його місто. Питає одного – «Нє, не їду». Питає другого – «Да нєт!» Питає третього – «Ага, а што нада?» – «Візьміть, дядюшка, мене до Вінниці». – «А што даси?» – хлопець запускає руку в кишеню бушлата і витягує 3 рублі. Той хапає гроші, вигукуючи: «Малиш, малувати. Дай єщо». – Якось відрухово він витяг руку з кишені бушлата, а монета гейби приліпилася долоні… – «О, єто другоє дєло! Маладєц!» Автоматично Василько стулив долоню і вмить запхав руку в кишеню. Але тут рявкнув той наче на весь світ: «Атдай! Убью!!» – і схопив його за ковнір бушлата: «Атдай, мєрзавец!! Смотрі, січас убью, таку тваю мать! Єто майо, нє твайо!!!» Василько пробував вирватись з цупких рук, але нападник запхав руку в кишеню башлата і так стиснув руку хлопця, що той заверещав на весь світ. Нападник витяг руку і відпустив ковнір, налякавшись крику, бо збіжаться люди, а Василько, скориставшись розгубленістю нападника, пустився навтьоки і зникнув між юрбою людей, які очікували поїздів.

 

Він ледве прийшов до себе. «Як мені доїхати додому? Де той не убивця?»

 

Він знову пішов між товарняками. Накінець таки знайшов машиніста, і той, потримавши в руках «трояшку», віддав хлопцеві, тихо мовивши: «Залазь, он там порожній вагон. Вийдеш у Вінниці». – «Дякую, дядю, спасибі!» І він радісно побіг, як тільки міг із своїм вантажем, до товарного вагона.

 

31 січня – 1 лютого 2017.

1-10 of 197