Рубрики‎ > ‎

Поетична сторінка

Кицька Мурка та маленькі риболови. (Автор: Кахнич Іван)

опубліковано 2 груд. 2018 р., 08:05 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 груд. 2018 р., 08:05 ]

11-річний Миколка та на рік молодший Івасик жили в селі на Львівщині. Батьки зранку до вечора працювали в колгоспі, тому вихованням та доглядом за ними займалася бабуся. Бабусю по сільському чомусь називали Феською. Її будинок був на околиці села.

 

А малеча дуже любила рибалити. Не відомо, звідки взялася ця любов – можливо від дядька Олекси, який рибалив та полював за селом і часто був непередбаченим у своїх поступках, а ще можливо, що від дідуся Миколи, бо він за польської організував фірму «Риба-фест».

 

Ставок, де водиться рибка, – неподалік, метрів за сто від будинку. Раніше колгосп вирощував там промислову рибу. А коли ставок заріс очеретом так густо, що рибі ніде стало розправити плавники, його залишили. Рівень води впав, дно вкрилося товстим шаром багнюки. У ставку і далі водились різні види риби. Її ловили місцеві рибалки. А корови часто пили з нього воду, коли йшли на пасовище.

 

Одного разу допитливі Миколка та Івасик побачили, що вудкою ловить рибу старший на п’ять років Михайло. Вони прийшли біля ставку, щоби зблизька це побачити. Рибалка кидав спійману велику рибу в сітку, а маленьку – назад у ставок. Миколка з цікавістю на весь цей процес дивився і попросив Михайла, щоб той маленьку рибу віддав їм. Коли назбиралося з десяток маленьких карасиків, Миколка та Івасик вирішили іти додому.

 

Показали улов бабусі і попросили насмажити їм цих карасиків. Бабуся скептично відповіла: «Та ця риба годиться тільки для кицьки Мурки!». Засмутились брати такою відповіддю. Бо, повертаючись додому, уявляли, як смакуватимуть цією рибою. А тут такий різкий поворот подій!

 

Цьому найбільше була рада домашня кицька Мурка, яка в цю ж мить почала нявчати, тертися до ніг та виляти хвостом. Братикам залишився один вихід – віддати карасиків котові. Отримавши такий щедрий подарунок, Мурка із великим задоволенням почала їсти свій смачний обід. А Миколка з Івасиком тільки дивилися всю цю процедуру та ковтали слинку...

 

Знаючи, що у ставку водиться велика риба, брати подумали, що наступного дня їм теж годилося б стати рибалками. Прийшли до Михайла і попросили зробити їм дві вудочки. Михайло погодився допомогти, але за умови, що хлопчики пошукають дві довгі ліщинові палки та пір’їни з крила гуски на поплавок.

 

Отримавши «бойове» завдання, вони радісні повернулися додому. Було зрозуміло, що проблем дістати вудилища не буде, бо ліщина росла недалеко. Миколка узяв дідусеву сокиру, зайшов у кущі, вибрав два найдовші пагони та вирубав їх. Вдома разом з Івасиком зняли з тичок кору і поставили їх на сонце, щоб висохли. Але звідки роздобути гусяче пір’я, та ще із крила? Адже в їхньому господарстві гусей не було. У сусіда були. Але як зловити чужу гуску та висмикнути пір’їни з крила? Спочатку виникла думка попросити в сусіда, дядька Галушки, щоб той дав їм ті пір’їни, але варіант відповіді можна було передбачити. Бо який дурень буде висмикувати з гусячого крила пір’я влітку, та ще й чужим дітям для забави? Довго думали братчики, як вийти із складного становища, аж нарешті в Миколки визрів план дій.

- Спробуймо самі висмикнути з гуски пір’їни, – запропонував хлопець.

- Але може побачити сусід, і нам увечері добре влетить від батька на горіхи…

 

Іншого вибору у малечі не залишилося – або пан, або пропав. Гуси плавають у ставку, а деколи виходять пощипати травичку, на неподалік розміщеному пасовиську.

- Іванку, я придумав, –  радісно промовив Миколка, – відженемо гуси далеко від ставка, коли вони вийдуть пастися, наздоженемо одну гуску, і пір’їни будуть наші.

 

Прийшли малюки на ставок, сіли на березі і стали спостерігати за гусьми. Довелося довго чекати. Гуси плавали, пірнали, щось під водою добували, а на берег виходити не хотіли. Через декілька годин, напевно, зголоднівши, таки насмілились вийти на берег ставка. План дій в цій ситуації брати добре спланували наперед. Коли стадо гусей вийшло пастися на траву, Микола з Івасиком побігли наздоганяти. Більше десяти  хвилин ганялися, щоб відбити від загального стада одну гуску. Тепер завдання - наздогнати цю гуску, і вони навипередки погналися за нею. Миколка схопив гуску за крила і повалився на неї, все стадо наробило галасу, так що було чути аж до села. Івасик у цей час теж добіг до Миколки, і вони навалилися на гуску разом. Вчепившись однією рукою за крило, Івасик другою висмикнув одне перо, а після нього ще два. У цей час гусак, як отаман зграї, набрався сміливості і пішов в атаку на грабіжників. Перелякавшись, але здобувши омріяні пір’їни, братчики зрозуміли, що пора відпустити гуску, бо біди не минути. Гусак, крім того, що наробив багато шуму, ще й може за штани схопити, навіть вкусити. Миколка та Івасик почали втікати. Гусак переслідував нахабних бешкетників. Аж раптом Івасик зачепився ногою за купину і впав, носом запоровши в землю. Миколка подав йому руку, і вони чимдуж побігли далі. Із великими зусиллями бешкетникам вдалося втекти від гусака в безпечне місце. Коли забігли у свій двір, серця так билися, неначе ось-ось вискочать із грудей. Віддихавшись, з усмішкою на устах, вони прислухалися, чи тихо в сусідів. Друге завдання було виконане!Заспокоївшись, Миколка тихенько підійшов до огорожі дядька Галушки. Там тихо.

- Тьху! Повезло, – повернувшись, сказав Миколка.

 

Миколка з Івасиком прийняли рішення йти до Михайла просити, щоб він починав виготовлення обіцяних вудочок. Михайло з цікавістю оглянув вудилища та пір’їни, похвалив за оперативне виконане завдання і дав малечі зрозуміти, що завтра їхні вудочки будуть готові. Повернувшись додому, братчики з нетерпінням чекали пори, коли отримають так довго омріяні вудочки. До Михайла пішли раненько. Їхні вудочки були  готові та чекали своїх власників. Хлопчаки з цікавістю оглянули свої нові знаряддя рибальства, бо спочатку навіть не повірили, що їхня мрія так швидко здійснилася. Радісні та щасливі, розмахуючи вудочками, повернулися додому.

 

Щоб не відкладати справу надовго, почали готуватися до рибалки. Накопати черв’яків для них не було проблеми. Одразу пішли на ставок ловити рибу. За усіма цими клопотами хлопчаків спостерігала кицька Мурка. Вона інтуїтивно відчувала, що ця справа пахне рибою. Тільки-но малеча вийшла з двору, за ними непомітно пішла й кицька.

 

Настав відповідальний момент. Миколка насадив на гачок черв’яка, щось по-рибацьки пошептав і закинув його у воду. Хлопці з нетерпінням чекати, коли поплавок почне танцювати на воді, даючи сигнал – пора витягувати рибу. Миколка, як старший і більш відповідальний, сам тримав вудилище в руках. Коли поплавок пірнув під воду, Івасик закричав:

- Тягни, бо риба уже добре зачепилась на гачок!

 

На гачку уже висів маленький карасик. Від першого успішного улову Миколка з Івасиком аж закричали. Набравши у відерко трохи води, Миколка кинув у нього карасика, тим часом Івасик начепив черв’яка на свою вудочку і теж закинув на воду в ставок.  Вони уже разом стали чекати нового улову. Велика риба чомусь не попадалася, але малеча була рада і цьому. За півгодини був з десяток невеликих карасиків. А хлопці так захопилися охороною поплавків, що й не помітили, що біля них лежить на травичці Мурка. Мурка пильнувала відерко, адже навіщо маленьку рибу нести додому, якщо її можна й на березі ставка з’їсти. Вона тихенько підійшла до відерка, лапою витягнула одного карасика, відійшла та з апетитом з’їла. Повернувшись назад, дістала другого карасика теж з’їла... За декілька хвилин у відерку залишилась тільки чиста вода. А маленьким рибалкам саме стало цікаво, скільки ж рибок вони впіймали. Миколка, заглянувши у відерко, від здивування аж очі вирячив на Івасика:

- Куди поділась наша риба?

 

Він подивився на брата сумним поглядом докору й гіркоти, що аж у очах потемніло. А Мурка, поласувавши рибою, грілась на сонці та від задоволення тільки мурликала. Побачивши її, братчики зрозуміли, куди поділася їхня риба. Насварили кицьку. А та, зрозумівши свою провину і те, що риби свіжої більше не дістанеться, легенько побігла додому. Розізлилися малюки на Мурку. Але й сміх їх розбирав, бо це ж треба додуматися до такої хитрості! Бабуся однаково викинула б рибку Мурці. 

 

Продовжували ловити, але риба більше не клювала. Посиділи братчики ще трохи. Навколо тиша, тільки чути, як легенько шелестить очерет, як жаби в ньому кумкають. Розчарувавшись в такому рибальстві, Миколка з Івасиком змотали свої вудочки, пішли тихенько додому.

- Сьогодні не наш день для рибальства, – промовив Миколка, заглядаючи в порожнє відерко. – Проте Мурка показала свої здібності вичерпано…

 

Полювання на … яблука.

Це було посеред літа. Граючись на вулиці, Івасик та Миколка побачили в чужому садку під яблунею великі паперівки – так у селі й далі називають смачнючі яблука сорту Білий налив. Ті паперівки вже були такі достиглі, соковиті, що від удару об землю аж потріскали.

 

У маленьких братиків аж слинки потекли із рота – так їм захотіли скуштувати. Але була й велика перешкода – у дворі гуляв великий собака Сірко. З першого погляду видалося, що цей пес добрий. А виявилось, що це – міф. Тільки-но малеча наблизиться, Сірко зразу біжить до брами і сильно гавкає, даючи знати, хто в дворі господар.

 

Хлопці зрозуміли, що Сірко доступу до яблук не дасть, – можна залишитись у кращому випадку з порваними штанами, у гіршому – із задниці залишиться решето. Якщо прийти додому з порваними штанами, добряче дістанеться від батьків ременем…

 

Але сила бажання перемагала усі страхи. Сіли братики біля своєї огорожі й роздумують, як перехитрити Сірка, щоб потрапити у двір та підняти такі пахучі білобокі яблука. Після довгих міркувань Миколка від радості аж заплескав у долоні!

- У мене є цікавий план! Пам’ятаєш, Іванку, як Сірко ганявся за кицькою Муркою, коли та зайшла до нього у двір. Він був такий злий, так ганявся, що кицька ледь встигла вилізти на дерево. Ще трішки забракувало, щоб він схопив Мурку за хвіст…

 

Хлопчаки радилися, а Сірко довго ходив біля яблуньки, гавкав, але марно. Довелося йому визнати поразку, змиритися  з нею та йти в буду. Миколка розповів братикові про свій план: “Ми нашу кицьку принесемо біля воріт, випустимо в двір. Коли Сірко ловитиме кота, ми забіжемо в сад і заберемо яблука з-під яблуні”. Цей план сподобався Івасикові. Діти пішли до свого дому шукати Мурку. Кицька грілася на сонці, може, мріяла про свіженьких карасиків, яких принесе йому малеча, по одному кидатиме, примовляючи; «Знай наше добре серце». Підійшовши,  Івасик взяв Мурку на руки, ніжно погладив по голові, а та від задоволення аж лизнула його в лице. Щоб Мурка не пручалася і не втекла з рук, Миколка для приманки  вирішив узяти на плече вудочку. Івасик легенько гладив Мурку по голові, щось нашіптував їй на вухо, а Миколка пішов спереду, легенько похитуючи вудочкою. Мурка, мабуть, подумала, що братики знову ідуть на рибалку, тож спокійно сиділа на руках. Може, уявляла, як її будуть годувати маленькими карасиками...

 

Непомітно ця команда опинилася на Мосьоровій вулиці. Підійшла близько до воріт, але до хлопців із котом одразу наблизився Сірко і почав голосно гавкати. Малеча трохи розгубилася, Мурка зайняла стійку самооборони, шерсть у неї наїжачилася... «План захоплення» яблук опинився  під загрозою зриву. Але Миколка з Івасиком вирішили продовжувати діяти чітко – за планом. Зробили невелику паузу, щоб заспокоїти тимчасовий страх. Настав найнебезпечніший та найвідповідальніший момент.

 

І ось Миколка відкриває брамчину, Івасик стоїть біля неї з Муркою на руках. Сірко з розгону вибігає і хоче нападати на нього, але ж переляканий Івасик, закривши очі, тремтячими руками випускає з рук Мурку. Сірко в цю мить розгубився, бо не знає, на кого нападати… Івасик тремтить… Сірко змінює намір, ще з більшою агресивністю біжить, щоб наздогнати Мурку. Кицька спочатку біжить вулицею, а коли відчула, що Сірко ось-ось її схопить за хвоста, з розгону вискочила на високий паркан, сіла на дощечки. Сірко від злості почав гавкати на неї, підстрибувати, що аж сліди від його пазурів на паркані залишилися. Але його старання були марними. Дістати він не міг, бо паркан був дуже високий. Мурка сиділа згорбившись, мовчки споглядала згори за злющим Сірком, і від цього погляду він ще дужче злився.

 

«Тьху на тебе, – подумала Мурка. – Чого ти, дурню кудлатий, так довго гавкаєш? Тебе оті шмаркачі обвели навколо пальця, як лоха. Подумаєш, я клюнула на їхню вудочку. Я ще їм покажу, де раки зимують і хто вдома господар. Вони мені за це на тарілці рибу подавати будуть, а тебе господар, коли повернеться і побачить, що яблук немає, так віддубасить, що з буди три дні не будеш вилазити».

 

А в братчиків, тим часом, запрацьовує план номер два. Миколка швидко забігає у двір, біжить під яблуню, збирає найстигліші  яблука, кидає їх за пазуху, а за декілька хвилин опиняється на вулиці. Івасик пильно контролює Сірка, щоб той передчасно не повернувся в двір. Бо це було б катастрофою, провалом операції! Врятувала їх спокійна Мурка, продемонструвавши кошачу пильність та витривалість. Ось Миколка з яблуками вибіг на дорогу до Івасика, отож план номер два виконано!

- Тепер нам не можна гаяти ні секунди! – закричав Миколка, – у Сірка плани можуть будь-якої миті змінитися.

 

Узявшись за руки, вони мерщій побігли в інший кінець вулиці, озираючись, чи не наздоганяє їх Сірко. Мурка ще декілька хвилин дивилася на озлобленого Сірка, а потім легенько й м’яко стрибнула в город і пішла собі поміж бур’янами, не дочекавшись риби, додому. Івасик та Миколка відбігли на безпечну відстань, сіли на травичку відпочити. Ще декілька хвилин помовчали, відхекуючись. Першим почав розмову Миколка:

- Сьогодні ми усі троє спрацювали на відмінно. Жаль тільки Мурку, бо вона яблук не їсть. Доведеться наступний рибний улов віддати їй.

 

Миколка витягнув із-за пазухи кілька яблук, пригостив ними Івасика. Братчики з апетитом їли такі смачні яблука. Радісно згадували,  як вони зуміли обдурити Сірка. Пес спокійно пішов до своєї будки, задрімав там. Він не вмів полічити, скільки ж тих яблук лежало під деревом, скількох не вистачає, тому тішився хоча б тим, що прогнав маленьких непослухів.

 

Бешкетники в пошуку гнізд кибісок

Навесні, тільки-но сонечко трохи прогріє землю, повертаються з вирію перелітні птахи, яких місцеві жителі називають кибісками. Зовні та способом життя вони схожі на диких куріпок. Зразу після прильоту вони мостять гнізда в низеньких травах. Найчастіше поселяються на пасовиську. На ньому з ранньої весни проростає молода травичка, а це приваблює птахів. Через кілька днів самка відкладає у гніздо до десятка яєчок, схожих за розмірами та окрасою до перепелиних. Кибіски водяться великими групами, гніздяться недалеко одні від одних. Їхня колонія може нараховувати декілька сотень птахів.

 

З будинку Миколкової та Івасикової бабусі дуже добре видно сільське пасовисько, де гніздяться кибіски. Навесні Миколка та Івасик спостерігають за прильотом цих птахів. Тільки-но вони прилетять, малеча з нетерпінням відлічує до десяти днів, бо саме тоді самки починають відкладати яйця, а діти розпочинають полювання на них. Миколка бере невеликий аркуш чистого паперу, записує на ньому дату прильоту кибісок, а ще записує й наступні дні…

 

Малюки знають, що зайвий раз турбувати птахів не бажано, щоб вони не перелетіли гніздуватися в інше місце, але й не можна затримуватися з пошуком гнізд, бо з’являться зародки маленьких пташенят...

 

А коли минає десять календарних днів, Миколка та Івасик, тепло одягнувшись, прихопивши великі шапки виходять, на пошуки пташиних гнізд. Перейшовши через болотисту дорогу, яку ще минулого року витоптали корови, ідучи на пасовисько, малеча опинилася на визначеному місці. Керівництво полюванням бере на себе Миколка. Івасикові залишається тільки сумлінно підкорятися старшому брату – робити все те, що він накаже. Пройшовши пасовищем ще з пів кілометра, малеча побачила, що над нею раз-по-раз кружляють кибіски і сильним співучим голосом чвіркають, сповіщаючи інших про непрошених гостей. Миколку та Івасика це не лякає, вони впевнено ідуть по траві до своєї мети, пильно вдивляючись у траву.

 

Раптом з-під купини, вкритої і торішніми, й молодими листочками, вилітає птах. Малеча зрозуміла, що десь у цьому місці має бути гніздо. Добре придивившись, Івасик побачив і пташине гніздо, і декілька сірих із коричневими крапочками яєць. Він радіючи покликав до себе Миколку, обережно поскладали здобич у шапку та продовжили пошук нових гнізд.

 

А птахи наче збунтувалися – почали кричати ще голосніше. Деякі літали дуже низько над дитячими головами, наганяючи на хлопчаків страх. Попри це, Миколка та Івасик продовжували пошук. І тут знову щастя усміхнулося – вже Миколці.

 

Самочка, побачивши непрошених бешкетників, злізла з гнізда і, прикинувшись пораненою, почала бити крилами по траві та голосно кричати. Івасик побіг за нею, бо вирішив впіймати цю пташку, але вона поступово віддалялася від нього. Миколка першим зрозумів пташину поведінку і попросив Івасика повернутися назад. Вони разом пильно вдивлялися в ті місця, звідки вийшла пташка. Біля місця вильоту кибіски щастя їм усміхнулося вдруге. Забравши усі яєчка з гнізда, малеча рушила далі.

 

Крик птахів над дитячими головами став ще голоснішим, здавалося, що вони ось-ось торкнуться волосся. Малеча руками відмахувалася від нападу. Але знайшли ще одне пташине гніздо та забрали з нього яйця.

 

Раптом бешкетників почала опановувати паніка. Івасик побоявся, що птахи його клюватимуть, тож попросив Миколку йти додому. Забравши яєчка ще й із четвертого гнізда, малеча взяла курс на своє село. Уся зграя птахів наче змовилась, почала голосно кричати та нападати на малюків. Бешкетники уже в паніці стали покидати місця їхнього гніздування. Птахи ще довго супроводжували малечу. Один птах, пролетівши над Івасиковою головою, навіть зумів скубнути його за волосся. Від несподіваного болю у хлопця аж сльози виступили на очах. Птахи проводжали маленьких грабіжників аж до краю пасовиська.

 

Миколка намагався донести додому зібрані пташині яйця непошкодженими. Болотистою дорогою малюки прийшли додому. Бабуся Феська вже чекала на внуків. Вона бачила, що їм добре дісталося від птахів.

- Тепер вам, напевно, більше не захочеться збирати яйця, – справедливо докоряла хлопцям.

 

Малеча промовчала…

 

П’явки для бабусі

Одного разу брати Миколка та Івасик почули скаргу бабусі Феськи їхнім батькам на те, що в місцевій аптеці немає п’явок. Бабуся лікувалася переважно народними методами. Згідно з переказами, на місце синців, тобто згущення крові, треба покласти п’явку й вона всмокче погану кров.

 

Онукам дуже хотілося їй допомогти, але до міста вони не можуть самі поїхати, бо маленькі, а бабуся не поїде, бо піклується малечею.

 

Миколка пригадав собі, як одного разу у ставку до його ноги причепилася п’явка і прокусила шкіру. Дуже пекло, але котрийсь хлопчак допоміг відірвати кровопивцю-п’явку. Тоді з рани текла кров. Згадавши про це, братчики вирішили пожертвувати своїми ногами для одужання бабусі.

 

Настав день рішучих дій. Іванко, щоправда, трохи злякався, але задля порятунку здоров’я бабусі погодився. Для цього діти півлітровий слоїк закрили пластмасовою кришкою, в якій цвяхом наробили дірок, та пішли на ставок. Виникла проблема, бо потрібно залізти у воду, але як побачити п’явку? Іванко запропонував змонтувати для цього невеликий пліт. А для цього потрібні дошки…

 

Хлопчаки повернулися додому, взяли з хліва декілька дощечок, збили їх докупи цвяхами. «Але ж сидіти у воді теж не зручно, – подумав Миколка. – Якщо п’явка не захоче присмоктатися до ноги, а сподобає собі дупу, що тоді будемо робити?» Івасик пригадав, що в недалекого сусіда Михайла є груба пінопластова плита, яку він часто бере на рибальство. Не гаючи часу, Івасик побіг до Михайла. На щастя, він ще був вдома. Віддихавшись, Івасик попросив допомоги. А Михайлові нічого не залишилось, як віддати пінопластову підстилку. Хлопець радісно схопив її і з прискоренням подався до ставка. Спочатку брати розподілили свої обов’язки під час полювання. Вони були такі. Миколка повинен першим опустити ногу у воду до коліна, а далі разом уважно спостерігатимуть за подіями у воді. Побачивши чи відчувши, що до ноги торкається п’явка, Миколка різко витягує ногу на пліт, а Івасик забирає п’явку в банку.

 

Вода в ставку була тепла і ледь каламутна, але, попри це, ногу в ній було видно. За декілька хвилин Івасик помітив, що до ноги наближається п’явка. Він від радості аж закричав. Обидва брати уважно, майже не дихаючи, почали спостерігати за її рухами. Незабаром п’явка притулилася до ноги Миколки, ще мить – i прокусить шкіру. Миколці стало трохи боязко. Пересиливши страх, він за декілька секунд різко витягнув ногу з води. П’явка ще не встигла прокусити шкіру. Івасик обережно її забрав, а та закрутилася навколо пальця, як гадюка. З переляку Івасик закричав, почав махати рукою й з словами: «Вона мене зараз вкусить, я цього не витерплюю! Я більше таке чудовисько у свої руки не візьму!» плачучи, з розмахом кинув п’явку в банку з водою.

 

За якийсь час малюки перебороли страх, заспокоїлись. Від радості, що у них відбувся перший успішний улов, аж обнялися. I продовжили полювання на п’явок. Миколка запропонував Івасикові опустити свою ногу у воду:

- Ти також хлопчак, ти теж хочеш допомогти бабусі. Тепер я буду знімати п’явку, а ти примани її до своєї ноги.

 

Івасика аж зі страху затрусило.

- Ні! Ні! Я їх дуже боюся! Все, що скажеш, я буду робити, тільки не ловити ногою п’явок.

 

Довелося Миколці вдруге опускати свою ногу у воду. І черговий раз вони знову дуже пильно спостерігали за подіями під водою. На другу п’явку чекали майже десять хвилин. Миколка трохи нервував, бо, може, більше п’явок тут немає… І в цю мить вона з’явилася. Знову треба пильнувати й не допустити, щоб п’явка прокусила шкіру ноги. Тільки-но вона притулилася до ноги, Івасик почав рукою штовхати Миколку: “Витягуй ногу!”

- Ні! Ще треба декілька секунд почекати, бо втече.

 

За декілька секунд Микола різко висмикнув ногу з води, і чергова жертва знову опинилась у їхній банці. Миколка розхвилювався, бо на нозі виступила невелика краплина крові. Зi злості він аж закричав:” Ох, гадина таки встигла прокусити шкіру.” Місце укусу трохи заболіло, але Миколка, як дорослий, потер рукою по нозі, навіть не заплакавши. Через декілька хвилин він таки опустив у воду другу ногу.

 

Чекали довше, ніж на дві перші п’явки. Але вони перестали до них наближатися. Зловили дві, вони плавали собі в неволі. Миколка запитав Івасика, скільки п’явок потрібно бабусі. Адже про це її не запитали. Переляканий Івасик запропонував припинити вилов п’явок:

- Миколко, менi страшно, мурашки по шкірі ходять, ходімо до дому, бабуся і цьому улову буде рада…

- Чого розпустив нюні? – голосно закричав Миколка, ти - хлоп, а не баба!

 

Довелося Iваcиковi змиритися та покоритися старшому.

 

Братчики перемістили свій пліт вздовж берега на декілька метрів і знову всілися на нього. Через невеликий проміжок часу Миколка першим помітив у воді темно-коричневу п’явку, що наближалася до його ноги. Івасик, хоча й сам тремтів зi страху, почав заспокоювати Миколку. П’явка поплавала навколо ноги, вмостилася на неї і приготувалася прокусити шкіру ноги. Миколка обережно витягнув ногу з води. Вже й Івасик посмілішав, схопив п’явку і швидко кинув у банку. Але зробив це з великою відразою, дивуючись: «I звідкіля такі противні п’явки завелися в нашому ставку?».

 

Зловивши три п’явки, Миколка з Івасиком разом витягли пліт на берег ставка, радісно обнялись та рушили додому. Івасик ніс пінопластове сидіння, а Миколка - банку з п’явками.

 

Зайшовши на подвір’я, голосно вигукнули: “ Бабусю, ми наловили п’явок!” А бабуся Феська зразу й не второпала, чому малеча так голосить. Спочатку подумала, що онуки жартують. Побачивши банку з п’явками, вона дуже зраділа ще й тому, що онуки такі сміливі, похвалила їх:

- Ви сьогодні герої!

 

Перепілка хитріша

Гуляючи сільським пасовищем, Миколка з Івасиком випадково побачили дику перепілку з маленькими дітками-пташечками, котрі бігали поміж травинок i весело цвірінькали. Курчат не було добре видно з трави, тільки матір-перепілку.

 

Спочатку малеча з задоволенням спостерігала за пташиними перебіжками й підспівуванням. Через надмірну цікавість малюки підійшли трохи ближче до перепелиного сімейства. Але якщо йти до них, пташки здалеку побачать непроханих гостей, втечуть або заховаються. Миколка з Івасиком вирішили лягти і повзком почали наближатися до перепелів. Перепелиця завжди насторожі, щоб випадково не підкралася лисиця чи яструб щоби згори не напав. I ось перепілка помітила хлопчаків, подала відповідний голосовий сигнал пташенятам, і ті затихали…

 

Миколка з Івасиком зупинились, полежали декілька хвилин, тож птахи пропали з поля зору. Тоді Івасик запропонував Миколці:

- Ану зловім одне маленьке курча та побачимо, як воно виглядає зблизька.

 

Миколка погодився на таку пропозицію. Але як їх тепер знайти, коли усі завмерли, навіть звуку ніякого не подають? Встали, озирнулися навкруги. Ніде нікого не видно, всі немов крізь землю провалились.

- Нехай ховаються, – тихо промовив Миколка, – нам від цього гірше не буде.

 

Іванко настирливо став просити брата спробувати таки зловити пташечок…

- Ну, гаразд,- погодився Миколка, – будемо їх шукати.

 

Тихенько крадькома вони підійшли майже до цього місця, де востаннє бачили перепілку-матір. Відчувши небезпеку, пташина несподівано вилетіла майже з-під ніг, підлетіла вгору, а десь через метрів з десять упала на траву і почала бити по ній крилами. Миколка з Івасиком здивовано перезирнулися: ” Вона ж не може літати, напевно поранена…”

 

Малюки не задумуючись побігли до перепілки. За декілька кроків до неї побачили, що птаха лежить на траві і б’ється крилами, але не втікає. Івасик запропонував Миколці:

- Краще нам зловити цю стару перепілку, вона й так не може літати. Принесемо додому, бабуся нам її зготує.

 

Малі бешкетники тихенько підійшли до перепілки – до такої бажаної мрії. Ще трішечки … і вона буде в їхніх руках. Тільки-но Миколка почав нахилятися, розвивши перед собою руки, птиця злетіла в повітря. За десяток метрів знову впала на траву.

 

Миколка з Івасиком перелякалися, бо й справді – як це сталося, що перепілка була майже в руках і втекла.

- Можливо, птаха з останніх сил зробила цей політ. Більше вона не злетить, бо не вистачить для польоту сил. Тепер я спробую ловити перепілку, – взяв на себе ініціативу Івасик.

 

Хлопці разом побігли її наздоганяти. Наблизились майже впритул, та знову повторилась таж пригода. Після декількох марних спроб дітей зловити птаху перепілка злетіла вище і полетіла далеко. 

- А щоб ти була така здорова, як ти щойно вдавала із себе поранену! – закричав Івасик їй услід. - Ого, яка вона хитруна.

 

Малюки гепнулись на траву відпочити, бо набігалися добряче. Віддихавшись, Миколка промовив до Івасика:

- Які ж ми дурні! Перепілка нас перехитрила і відвела від своїх маленьких курчат, тепер де ми їх знайдемо?

 

Втомлені бігом за перепілкою, малюки сіли на дві купини, щільно вкриті травою, щоб відпочити. У небі над ними мелодійно співав жайворонок. У далині ще якісь птахи перекликалися. Через невеликий проміжок часу почули спів перепілки – так вона розшукувала своїх загублених курчат. Івасикові та Миколці залишилось тільки здалеку спостерігати за тим та дорікати один одному, що така маленька пташка зуміла їх обманути.

- Можливо, це добре, що так закінчилась ця історія. Який толк з цієї маленької перепілки? А коли б ми зловили їхню матір, курчата залишились б сиротами. Хто б їм добував корм та захищав від хижих птахів i звірів? Маленьких курчат ми бачили здалеку, а перепелицю майже у руках тримали... Тепер ходімо щось цікавіше шукати? – заспокоював Миколка Івасика.

Весільні гості. (Автор: Кахнич Іван)

опубліковано 25 лист. 2018 р., 06:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лист. 2018 р., 06:44 ]

Одного чудового недільного дня додому до Миколки й Івасика завітали молода з дружками. Дівчата були в традиційному старовинному одязі. Сорочки були з дуже красивими вишитими українськими орнаментами. Поверх сорочок – старовинні жіночі корсети та шалянові квітчасті спідниці. На голові кожна дівчина мала красивий білосніжний віночок. Такі весільні атрибути додавали молодим надзвичайної краси.  

 

Привітавшись, молода тричі поклонилася господарям і сказала:

- Просили вас тато, і мама, і я вас прошу прийти наступної суботи до нас на весілля!

 

Потім такі традиційні слова сказали дружки. Не обминула молода Миколку та Івасика. За таким же ритуалом отримали запрошення і братчики.

 

Коли молоді пішли, діти почали просити батьків, щоб їм дозволили піти на весілля, бо теж офіційно запрошені… Батьки зрозуміли, що малеча від них не відчепиться, поки не почує дозволу. Була довга пауза, але батько таки підтвердив, що Миколка з Івасиком теж підуть на весілля. Малюки цілий тиждень готувалися…

 

Того святкового дня батько вдягнув новий костюм, в якому красувався  тільки на Паску. Мати, як це прийнято, купила новенький одяг. Малеча зі своїм гардеробом теж не пасла задніх.

 

Музиканти заграли їм козацький марш. Головний серед них наголосив, що вони цим маршем вітають новоприбулих гостей та їхніх синів Миколку та Івасика. З гордості за таке пошанування Миколка так задер голову до гори, що й не помітив сходинку та спіткнувся. Добре, що біля нього був вірний брат Івасик, який Миколку підтримав, щоб не впав. Міг костюм забруднити або навіть порвати.

 

Батько на це різко зреагував:

- Дивись уважно під ноги, а не лови гав!

Миколка тільки голову опустив.

 

Далі була традиційна піша хода до церкви, де відбувся молитовний обряд вінчання. Коли церемонія закінчилася, молода пара сфотографувалася та вийшла з церкви. Миколка та Івасик знали, що молода буде роздавати цукерки. Тоді гав ловити не можна.

 

Миколка на вухо шепнув Івасику, щоби став праворуч, а сам опинився ліворуч.

- Дивись добре, де будуть падати шоколадні цукерки. Я знаю цих хитрунів молодят, – промовив він, – наберуть багато карамельок, а дорогих шоколадних – мало.

 

Молода на сходах зупинилася, її рука потягнулася до сумочки з цукерками. Одним махом руки висипала під церквою на гостей різносортні цукерки. Усі присутні, а насамперед діти, почали їх збирати. Миколка з Івасиком швидко збирали шоколадні цукерки, а коли їх не стало, не гребували і карамельками. Братчики так спритно збирали цукерки, що ледь лобами не зіткнулися. Кишені в костюмах були повні, навіть віддали трохи цукерок у батькову кишеню.

 

На подвір’я молодої, де гуляли весілля, Миколка сказав:

- Аж тепер почнеться святкова забава. 

 

Усівшись за столи з наїдками й напоями, гості почали пригощатися. Було чути дзюрчання горілки з пляшок, різні тости, дзеленчання келихів, шкрябання вилок по тарілках та всяке інше. Дитячий стіл накрили поодаль. На ньому були цукерки, різноманітні солодкі ласощі, лимонад, навіть морозиво. Наївшись та напившись досхочу, староста весілля завів свою улюблену пісню «Несе Галя воду». Присутні підхопили. Заспівавши ще декілька пісень, староста в мікрофон оголосив:

- А тепер – танці!

 

Дружки швидко вибігли на танцювальний майданчик. Із квітів сформували велике серце. Музики заграли, і молода пара на виду у всіх розпочала свій танець. За цим Миколка та Івасик теж спостерігали. Спочатку мовчали, милуючись танцем молодої пари.

 

- Яка красива молода! Яке гарне білосніжне плаття, прикрашене квіточками! Вона – немов королева на балу, усміхнено дивиться тільки на свого нареченого. Для неї цей день – найщасливіший у її житті, – сказав Миколка.

- Я з тобою згідний, – відреагував на цю похвалу Івасик. – Але я дивлюся на молодого… Він чомусь дуже сумний та похмурий, ще й одягнений чомусь у чорний костюм… Чорний галстук висить, як поводок на шиї. Біла на ньому тільки сорочка. Я здогадуюсь чому. Бо цей день у його житті сумний. Сьогодні він прощається зі своїм юнацтвом.

 

Після гарного танцю молодих на майданчик запросили всіх. Молоді дівчата з хлопцями кружляли під музику вальсу. Старшим добре вдавався танець стовпчика. Багато чоловіків збиралися в гурти за інтересом, де плели всякі небилиці про пригоди на полюванні, рибальстві, навіть на роботі. Деякі пригадували свою молодість, кавалєрку.

 

І ось староста запрошує гостей за стіл. А там тітка Маруся затягнула коломийки – «Де той вуйко Йосип, що горілку носить, хай він ся не тисне, бо вона му скисне...»

 

Миколка із цікавістю подивися на стіл, за яким сиділа співачка. Побачив, що біля неї є графин із самогоном, закоркований кукурудзяним качаном.

- Чому вона так горланить? – запитав Івасика. – Мабуть, хоче, щоб той вуйко Йосип особисто їй наливав, чи вже така п’яна, що не бачить, де є горілка?  

 

Час у такій весільній суматосі швидко спливав. Миколку та Івасика потягнуло на сон. Батьки взяли малечу за руки і повели додому.

ОЗОННА БЛИСКАВИЦЯ (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 23 черв. 2018 р., 10:15 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 лист. 2018 р., 06:28 ]

 

Фантастичний роман

 

Львів – 2018

 

УДК 821. 161. 2

ББК 84. 4УКР

СЕН 31

Сеник Любомир Тадейович

 

Озонна блискавиця. Фантастичний роман /Л.Т. Сеник. – Львів: СПОЛОМ, 2018.с.

 

У романі продовжують діяти герої «Райського світу» (це другий том дилогії «Дорога до Вічного Миру»), проте в інших, драматичніших умовах, коли відбувається шалений спротив змінам та оновленню суспільства, започаткованого в попередньому романі. Протистояння різних сил набуває надзвичайно гострої форми, нерідко й трагізму, як свідчення того, що кардинальні суспільні зміни потребують неабияких фізичних і духовних зусиль. Фантастичний жанр твору посилює драматизм зіткнень і виводить на рівень  містичного протистояння добра і зла.

 

Адресований нашому сучаснику.

 

Деякі епізоди в романі нагадують реальні, що мали місце в наш час, є випадковими і нічого спільного з ними не мають.

 

ISBN                    © Cеник Л.Т., 2018

© Обкладинка і графіка автора, 2018

© В-во  «СПОЛОМ», 2018.

 

І

 

Частина перша

Відстріл людей, як птахів

1.                  Нове житло – як пролог

Одружившись, Олег через короткий час зрозумів, що слід розширити помешкання. Те, яке вони займали, на будь-яке розширення не годилося: одна кімнатка з усіма скромними вигодами – і все! Тут нічого не придумаєш, як збільшити житлову площу. Єдиний варіант – обмін!

 

Підійшов до дзеркала і глянув на себе. На нього дивилися допитливі темно-сині очі, над ним піднімалися дугами брови, злегка помітні, бо він блондин. А високе опукле чоло вгорі закривало ще рясне волосся, зачесане вгору. Але помітив, якось раніше не звертаючи уваги, що з обох боків чола почали підніматися залисини. «Ще чого доброго від розкішного життя стану лисим!» – подумав, і думка знову причепилася однієї теми, яка з кожним днем набувала гостроти. Звісно, другої квартири не дадуть. Минулося! Якісь невеликі гроші приберіг, може, Надіїні батьки допоможуть...

– Ідеально було б, – каже Надійці, – якби обмін випав у цьому ж кварталі – непромисловий, повно зелені, скверів, дерева біля кожного будинку. Могло б бути!

– Авжеж, – погоджується Надійка. Потім задумалася. – Чекай! Я згадала, що зовсім недавно читала оголошення біля нашого будинку про обмін. Я не дуже вникала, бо ми ще про це не говорили.

– Прекрасно, я побіг дивитися дошку оголошень. – І він кулею вибіг з помешкання. «Справді, – подумала Надія, – Олегові не терпиться чим скоріше обміняти квартиру. Мабуть, таки має рацію. Народиться дитя, і всім не буде спокою. А треба лише матері насамперед дбати про своє немовля..., а чоловік нехай займається своїми справами...»

 

Олег зайшов у помешкання аж через годину. Усміхаючись, каже:

– Аж не по собі робиться, що вдалось!

– Що вдалося?

– Кохана Надійко, обмін!

– Як?

– Як для нас, ідеально! Міняє роздільне двокімнатне помешкання на однокімнатне. Я не питався, чому він це робить. Йому потрібна лише одна кімната. Я розповів, яка в нас квартира, на партері, вікна звернені до півдня. Він погодився, тим більше – в цьому кварталі, більше – в цьому ж будинку! Одна відмінність – на поверсі.

– Аж не віриться, що так легко ми вирішили складну проблему, – мовить Надійка.

– Ну, не знаю, чи так легко... Ми ніби забули про гроші. Цей господар просить доплатити добрячу суму.

– Яку? – тривожно спитала Надійка.

– Близько сто тисяч  – дев’яносто п’ять...

– Багато!

– Можливо. Фактично ще одна кімната... Дещо я маю, але... не всі...

– Попрошу батьків.

–Я... не маю... в кого просити...

Знаю, дорогий. – Вона підійшла до нього й обняла. –  не карай себе цим.

 

Притча перша

Про дороги до рідного дому

Собаки так жахливо в’їдали, що малий Олежик не витримував, готовий був кинутись навтьоки від тої несамовитої гавкотні. Облавники в сіро-зелених бушлатах і кирзяках ходили з довжелезними залізними прутами від двора до двора і проштрикували землю, ніби шукали неймовірно дорогі клейноди, начебто там закопані. Клейнодами виявилися молоді сільські хлопці, що стали боронити рідний дім від отих нападників, що нишпорять, як злодії...

 

Але, як нині згадує Олег,то була епоха вивозів на Сибір, облав чи навіть убивств,коли натрапляли на криївку. Ординець знав одно – вбивати. Ще горілку пити до втрати свідомости. Час убивства замінив усе інше – будні і свята, працю і відпочинок, взаємні гостини і подорожі. Під чоботом ординця  людина чекала найгіршого: арешту,тюрми, смерти. Або берися за зброю і йди проти ординця, якщо прагнеш, щоб дорога до твого дому не заросла бур’янами. Щоб дім твій вистояв під ударами ординців. Щоб ти залишився собою... Тоді дорогу до твого дому ніколи не завіють снігом або пісками хижі вітри, не покриють бур’яни.

 

На неї ступити можеш будь-коли... Вона – реальна. Вона в твоїй пам’яті.

 

«Мабуть, і тому я повернувся звідтам», – подумав Олег, і в той момент минуле перетворилося в нинішній час, коли небезпека життю з такою ж силою, як і в минулому, постала перед ним і перед його родиною. Він ніби відійшов у час дитинства і водночас залишився дорослим, що спостерігав два часи – минуле і сучасне.

 

Тоді усім бракувало сил. Бо землею твердо ступали ординці. Впевнені, бо вважали себе неподоланними. Як важливо було, хоч одного зайду вбити, як свідчення того, що зайда не є недоторканний. Зайду вбити –і на одного ворога менше.

 

Притча випереджує час, але, пішовши далеко вперед, звідтам посилає інформацію назад, коли тобі треба вперед. Те саме діється в свідомости (простіше – в голові) героя, коли він ніби «не встигає» за перемінами, за динамікою часу, людей і подій, водночас сам теж у динаміці руху, але він на дорозі до рідного дому, хоча дому нема, батьків нема, вбиті ординцями та й хата спалена, – але він на дорозі до рідного дому... Він – у часі, і все відбувається, як «в одній точці» і «зараз», де зійшлися всі часи і події, і він ТУТ і ТАМ, де нікого і нічого нема, але є він і його всесвіт.

 

Іноді читач, якщо звик до лінійного сприйняття дійсности, що ніколи не є лінійною, – мимоволі зупиниться, здивований. Але насправді «зупинки» не гальмують ходи вперед. Бо все «в одній точці» і «в одній миті», а мить – у глобальному вимірі безконечности...

 

Олег ще раз повторив, задумавшись:

– Мені в нікого просити. Але якось мусимо «викрутитись»...

– Не журися, дорогий, – Надійка що раз його заспокоювала, а його високим чолом під русявим волоссям йшла думка за думкою, як птахи, що настійно шукали своїх гнізд...

 

Потім каже, ніби дивлячись у майбутнє:

– А більше помешкання – наразі нехай двокімнатне – буде твоїм і моїм захистком, коли відчуваєш загрозу...

 

Надійка нічого не зрозуміла, але «прочитала» його думки про загрозу життю...

 

Через пару днів вони переселилися в нове помешкання.

 

2.Безмежна цінність жетона

Олег чи не найглибше усвідомлював, що, повернувшись на Землю, він до кінця свого життя перебуватиме під особливою загрозою. Бо всі ті сили, проти яких він та його однодумці виступили, ніколи не відмовляться його переслідувати чи навіть фізично знищити. І єдиним його захистом був жетон, про який йому постійно нагадували ТАМ не загубити його, завжди мати при собі, не залишати без власного нагляду за ним. Спочатку усі ці застереження він сприймав так собі, мовляв, говорять, то нехай собі говорять. Але, повернувшись на Землю, він не один раз переконався, що він, поверненець, перебуває під опікою спеціальних служб (так умовно він називав тих, хто його виручав із біди, звісно, з планети, на якій він мав щастя побувати).

 

І в той же час він нічого конкретного не міг назвати, бо все, що відбувалося з ним буквально до останніх днів, Олег не міг назвати конкретних людей чи групу. Чи, зрештою, інопланетний літаючий апарат.

 

Все це можна просто назвати фантастикою, але надзвичайно реальною,підтвердженням чого є його власне життя – адже він досі живе, хоч спроби були або його посадити до буцегарні, або просто вбити. І ніяк не вдавалося тим чорним силам здійснити це жахливе зло.

 

Але його тривожила не стільки власна загроза його життю, скільки Надійки, яка, після одруження з ним, перейняла від нього чимало його властивостей. І те саме слід сказати про всіх землян, які Олег та Леся передали своїм знайомим однодумцям. Слід додати, що й ті другі люди, які сприйняли нові властивості, також передавали їх своїм знайомим та близьким. Створювалась своєрідна ланцюгова реакція множення людей з новими властивостями. І їх чисельність кожен день збільшувалась. Це вже було досить численне товариство однодумців з неймовірними, досі невідомими властивостями, що,напевно,з погляду пануючої влади становило для неї серйозну небезпеку. З іншого боку, нові люди перебували під серйозною загрозою власного життя з тієї простої причини, що вони не мали жетона, вони не мали власного захисту. Передати їм захист ні Олег, ні Леся не уміли і на знали, як це зробити, оскільки тільки вони володіли жетонами.

 

Якщо людина, яка перейняла здатність поверненців, перебувала разом, тоді ця людина була в безпеці. Проте відійди на відстань (так розумів Олег), в якій втрачається дія жетона, суб’єкт опиняється в зоні загрози свого життя.

 

Тому Олег дуже тривожився, коли самостійно, без його супроводу його дружина відходила на роботу. І тривога тривала щодня й щогодини, допоки вона не поверталася щасливо додому, в затишок скромної квартири, де аура любові панувала всеціло і стала могутнім космосом двох людей – Олега і Надійки. Тут, саме тут було безпечно, саме тут Олег відчував спокій, нервове напруження зникало, і душа настроювалась на найвищі ноти сердечності і ніжності, пристрасті і злагоди. Олег такий стан безпеки готовий був назвати своїм раєм… Він навіть може погодитися з тим, що тільки в умовах рідної домівки вони чуються в безпеці, насамперед він мав на увазі Надійку.

 

Одного дня, повернувшись з роботи, Надійка розповіла про свою пригоду, з якої вона, завдяки своїй спритності і моментальній реакції, уникла нещастя. Отож віддалившись від квартири, прямувала до трамвайної зупинки, але, глянувши випадково назад, побачила, що з-за ряду невисоких, молодих каштанів, якими була обсаджена вулиця з обох боків, мчить по тротуару мотоцикл, не їде, а шалено летить без звуку (мотоцикліст, розігнавшись раніше,очевидно, заглушив мотор), і спрямовує удар на неї – за нею не було жодного пішохода. Буквально перед наїздом не неї Надійка встигла умить одним могутнім стрибком опинитися за каштанами. Мотоцикл, як лютий звір, помчав вперед. І вже там знову заревів мотор з характерним ревом. Отже – посланий убивця. З яких причин їхати тротуаром, коли проїзна вулиця вільна? Ні Олег, ні Надійка не мали найменших сумнівів, що мотоцикл був призначений убити Надійку.

 

Цей випадок дуже схвилював Олега. Він побачив, що не дадуть їм спокою. Чекай від них найгіршого.

 

У зв’язку з цим Олег настійно подумав про Лесю. Це теж була одна із властивостей поверненців. Раніше вони домовилися, коли вона відчуватиме прагнення його зустріти, нехай, не відкладаючи на потім, прилітає до Старого Міста на зустріч. Так і сталося, цього ж дня вона з`явилася.

 

Леся побачила стурбоване обличчя Олега і зразу прочитала його думки, а він тимчасом почав говорити, ніби й забув, що вона заздалегідь узнає його думку.

– Ситуація загрозлива для багатьох людей, які перейняли наші властивості. Нам потрібно якось захистити людей від неоправданої загрози життю.

– Може, опублікувати відповідну заяву? – спитала Леся. Але на неї глянув Олег, і вона сказала різко: – Нехай знає суспільство, що чинять сильні світу цього…

– Можливо, різко критична заява не завадила б… – почав Олег вголос висловлювати свої думки. Справді, нехай би ширший загал узнав, що коїться. Але я не вірю, щоб наші заяви, скільки б ми їх не написали, припинять репресії над новими людьми, які готові почати зміни в нашому житті.

– Справді так, – включилася в розмову Надійка, – нехай би весь світ узнав правду. Але про кожен випадок переслідувань треба обов’язково писати, якщо є така можливість…

– І все ж, – мовив Олег, – як, яким чином захиститися? Люди… не мають жетона, котрий нас береже… Раптом, ніби пригадавши, спитав Лесю, чи ніхто з нових людей у них не загинув?

– Був один випадок, який поліція так і не розкрила до кінця. Один наш чоловік… Знайшли його з простреленою головою в цвинтарному чагарнику. Ми з почестями його поховали. Але теж задумалися, як себе берегти. В нас є вже кілька тисяч нових людей. І чим більше їх буде, подолати неможливо!

 

Відповіді на головне питання – як захиститись – вони не знайшли. Олег мовить жартома:

– Нічого іншого не залишається, як повідомити Нілею…

– Яким способом? – враз запитали Леся і Надійка, незважаючи на жарт.

 

Олег здвигнув плечима. Потім розгублено мовить:

– Фактично ми не маємо зв’язку. І даремно! ТАМ не подумали старійшини, що нам потрібна буде допомога. Зрештою, ми й самі ще не знали, з якими труднощами ми зустрінемось. Навіть той жетон нещасний, який нас, все таки, береже… Але, як бачите, всі дотеперішні дії виключно ЇМ належать. В голові моїй не вкладається, яким чином усе це відбувається…

 

Четверо сиділи навколо столу і укладали заяву, яку завтра мав Олег віднести в редакцію.

 

Оскільки вже запала ніч, господарі впросили Лесю ночувати у них. Леся радо погодилася.

 

3. Радісна новина

Навіть могло здатися, що тривога була передчасна. Бо спокій запанував. Надійка продовжувала самостійно йти на роботу своїм давнім маршрутом. Щоправда, уважно оглядалася навколо, назад теж. Чи не мчиться на неї мотоцикл. Нічого подібного немає!

 

Після наради Олег відніс на другий день заяву. Звісно, адресовану і новим людям, і владі з попередженням, якщо будуть спроби фізичного знищення нових людей, вони будуть змушені звернутися в міжнародні організації. І ганьба влади стане відома всьому світові. Якщо владі залежить на добрій думці про неї, то нехай припинить переслідування. Навіть була записана умова переговорів з представниками нових людей і влади.

 

Опублікована пропозиція стала широко відома. В обіг журналістів увійшов термін «нові люди». Отже, вони кинулися в різні місця, аби ближче познайомитися і, головне, отримати від цих людей вимоги, які вони висловлювали…

 

Олег, як і Леся та Надійка, були переконані, що з кожною годиною, з кожним днем противникам буде усе важче протистояти новим людям, бо їх стає все більше. Нарешті, переконані, що всіх перебити неможливо. Навіть ті наразі спорадичні втрати (краще, щоб їх не було!) не стримають процес росту свідомости людей і остаточного сконання старого ладу, скільки б він не тіпався і не робив відчайдушних спроб зберегти своє панування. А панування означало насамперед гроші, гроші і гроші! Маєтки, палацики, які розбудовували навколо міст і селищ, навіть примудрялися у міських затишних парках, на узбережжі рік, таким чином заволодівши доступним пляжами, перекриваючи їх тільки для себе; в заповідниках, відкраюючи землі під власне користування – сотні і тисяч гектарів і так далі і без кінця! І за кордоном скуповували дорогу нерухомість за мільйони доларів, вкрадених у власного народу, кинутого на дно злиднів…Як се довго має тривати?

 

Питання ставили нові люди, але відповідь бачили у власній діяльності – проти олігархів, безсоромних крадіїв народного майна і національних природних ресурсів… Саме вони, будучи при владі, організовували убивства… при покровительстві найвищих державних чинів… І досі їм усе сходило з рук, ніхто не притягнутий до кримінальної відповідальності…

 

*     *     *

Одного ранку перед відходом на роботу Надійка мовила Олегові:

– Дорогенький, я… я вагітна.

 

Олег обняв її і обціловував кохане обличчя, і з його очей покотилися радісні сльози… – Бачиш, який я розчулений… Я безмежно щасливий, моя радосте і втіхо! Бережи себе, я тебе благаю!

– Та все добре. Спокійно. Ніхто не женеться на мене ошалілим мотоциклом. Працюю. Приходжу додому і тут хазяйную, як повноправна господиня, щоб нам було затишно. Тепло. Приємно. Радісно.

– Ти моя чудова птахо, як нам ще багато треба сонячних днів, чистої, безхмарної блакиті і весняного леготу, що навіває на нас весняний білий цвіт…

– А ти справді поет! Коханий, як добре, що ми разом навіки. Се наша вічність на прекрасній планеті Земля…

– А ти, Надійко, філософ.

– Еге ж, – мовить вона, – се від тебе моя філософія, ти дав мені друге життя – невидимі крила, які переносять мене, куди забажаю… Хіба се не щастя?

– Моє кохання, наше щастя, наше! Ніхто, ніяка сила не має права на нього посягнути, але бережи себе, моя літаюча птахо!Не забуваймо, де ми живемо…

 

І з цими словами, поцілувавши дружину, Олег відійшов до праці, сповнений сонячною радістю. Він бажав собі і Надійці прекрасних сонячних днів.

 

Але коли ж глянув у свої душевні глибини, то побачив, як там ворушилась тривога за життя його коханої. Адже небезпека існує, вона не відійшла. Нарешті, думки повели в його ж бік: причиною цієї небезпеки, безперечно, є він, Олег, який після повернення розворушив осине гніздо. Саме він, відчувши своє покликання, не міг інакше, лише почати надзвичайно складний процес оновлення. Наразі йому вдалося чимало осягнути. Але це ще не кінець. Фактично лише початок. Ще все попереду, в майбутньому, але не на десятиліття, скоріше – від нинішнього або буквально завтрашнього дня. Він ніколи не заспокоїться і не припинить своєї діяльності проти чорного зла, що темною плахтою впало на його країну… Се той вогонь, що горить у ньому і не згасне.

 

Переживаючи тривогу не за себе, а за життя дружини, він постійно думав, як оберегти її від будь-якої випадковості. Гадав про постійну охорону. Хіба звернутись до поліції або Служби безпеки? Але ж де є гарантія, що саме звідтам, з цих інституцій походить небезпека? Хто йому повість, скільки можна їм довіряти і чи взагалі вони заслуговують довір’я?

 

Він уперто думав, як знайти єдиний і правильний вибір, який гарантує його дружині повну безпеку.

 

Після довгих вагань він, нарешті, вирішив звернутися в СБ. Ще з випадку на стадіоні він мав телефон знайомого з того часу службиста (не знав, в якому військовому чині). Олег передзвонив йому, і вони домовилися зустрітись поза межами установи, в одному барі з назвою «Під соколом».

 

Зустріч відбулася конфіденційна. Олег виклав свою пропозицію і розповів докладно про випадок з мотоциклом і про свої тривоги. Службист, як не дивно, підтримав його і сказав, що буквально завтра офіційно прибуде до нього на помешкання охоронець при зброї. Він покаже посвідчення, нехай Олег уважно продивиться його: внизу стоїть його, службиста, підпис і прізвище. Він його назвав, і Олег запам’ятав.

 

На другий день прийшов відносно молодий чоловік у цивільному, пред’явив своє посвідчення, Олег прочитав прізвище у підписі. Вони домовилися, як мають проходити дні охорони, а саме: дружина приходить з роботи після 18-ої приблизно хвилин двадцять і залишається дома до приходу чоловіка, який часто затримується у зв’язку з роботою та іншими – громадськими обов’язками.

 

На ніч в охоронцеві немає потреби, якщо чоловік уже буде дома. Охоронець погодився: тут, справді, була своя логіка. Виходило так, щоб не залишати дружину дома самотньою. Охоронець, мислячи логічно, запропонував охорону дружини, коли вона відходить на роботу і коли повертається, бо, на його думку, це час, дуже зручний для здійснення теракту, як він висловився. Олег зразу погодився на цю пропозицію. Отже, уже зранку з’являється охоронець і супроводжує її на роботу, а потім з роботи. До того охоронець уточнив кабінет у приміщенні зайнятості дружини. Він сказав, що на закінчення роботи він уже ждатиме на неї біля дверей кабінету. Олег висловив охоронцеві велику вдячність і сказав, що він мислить професійно. Охоронець назвав своє ім’я – Михайло.

 

На думку Олега, він зробив найнеобхідніше, але його гризло сумління, що не кожна особа з групи нових людей здатна собі забезпечити охорону. І цими діями Олег ніби відгородився від усіх інших нових людей, які перебували в зоні небезпеки. Він був вельми суворий до себе, бо тут направду була нерівність між його дружиною і всіма іншими новими людьми. Ця суперечність постійно не давала спокою Олегові, але щось змінити він ніяк не міг. Він, щоправда, мав одне-єдине оправдання: в найбільшій небезпеці є Надійка, бо вона дружина першого, хто почав боротьбу проти зла. Власне, тут і є оправдання дій Олега. На цьому він мав би заспокоїтись.

 

Почалося чергування охоронця, який дуже справно виконував свої обов’язки. Але Олег був неспокійний. Одного разу він сказав охоронцеві свою тривогу: убивця може прийти на роботу і в білий день, в присутності співробітників убити його дружину, причому й розстріляти свідків.

 

Охоронець вислухав його уважно і запропонував свою послугу і в час праці дружини. Олег радо погодився, і це його направду заспокоїло. Адже це була професійна охорона впродовж усього часу, допоки він не прибуде увечері додому, де вже в дії охорона жетона.

 

Дні текли розмірено, з точним графіком охорони. Звісно, ще одне турбувало Олега, який постійно думав про охорону дружини. А що,коли таке станеться, що й охоронець не дасть ради нападникам і загине? Тоді й загине дружина! Він поділився цими думками з охоронцем, який, подумавши, відповів, що з завтрашнього дня з ним буде його ж товариш.

 

Звісно, Олег перевірив посвідчення другого охоронця і заспокоївся. Йому здалося, що він усе зробив задля безпеки дружини.

 

4. Напад убивців

Ударив грім. Тривога Олега, на жаль, справдилася – він повернувся із райської планети в саме черево пекла. Інтуїтивно поспішав додому в якомусь незрозумілому йому настрої тривоги і розгублення, а по телефону з роботи не дзвонив, бо не хотів зайвий раз турбувати дружину. Коли він підійшов до під’їзду свого будинку, враз закаменів, ніби вріс у землю. Перед будинком стояла швидка допомога, кілька поліцейських машин, з десяток людей у цивільному. Він намагався пройти у під’їзд, але його зупинили і просили пред’явити документи. Він показав паспорт і тихо мовив, що він тут живе з дружиною. Його мовчки пропустили. Але з ним ішла постать у цивільному, ні на крок не відступаючи від нього. Коли Олег переступив поріг свого помешкання, до речі, двері були повністю відчинені, – зупинився, ніби громом поражений: він не впізнав свого помешкання. Тут усе було перевернуте шкереберть, в першій кімнаті лежали мертвими на підлозі два охоронці, біля них схилилися слідчі з детальним оглядом убитих.

 

Коли з величезною тривогою Олег вступив хиткими кроками на поріг другої кімнати (двері теж були відчинені навстіж), його погляд обійняв усе приміщення: стіни, шафа з одягом, двоспальне ліжко,– все прострелене несамовитими кулями з бандитської зброї убивць. Але не знайшов Надійки. Нарешті глянув у відчинене вікно, із залишками потрощеного кулями скла.

 

Отже, Надійка втекла. Очевидно, почувши перші постріли, вона вистрибнула з вікна і, напевно, знялася в польоті вгору, щоб якнайшвидше віддалитися від будинку… Напевно, вона літає високо, спостерігаючи за будинком…

 

Йому відлягло на серці, але тривога його не покидала. Надійка втекла! Врятована! Ворог прагнув його упокорити, вбивши його дружину, і завдати йому смертельного удару, щоб він усе життя карався в тузі і розпачі за важкою втратою…

 

Він повернувся в першу кімнату і висловив співчуття службисту з приводу смерти охоронців.

– Ми не врахували небезпеки! Сюди слід було направити загін охоронців! Хто міг передбачити такий потужний напад?

 

Олег змовчав, але, подумавши, що службист не до кінця зрозумів ситуацію. Тому й мовив:

– Передбачити важко. Богу дякувати, дружина встигла втекти. Наразі вона уникла розправи. Але… як ви гадаєте? Напад насамперед через мене. Очевидно, той чи ті, хто замовив убивство, цілилися в мене. Адже саме я є причина тривог тих, хто не хоче змін, хто хоче по-старому обкрадати народ, обманювати і наживатися на злодійстві, бо інакше не скажеш, як мільйони і мільярди наших грошей осідають в офшорних зонах. Навіщо їм зміни?

– Здається, ви маєте рацію. Ви – головний зачинщик всього, що досі відбулося. Отже, саме ви є під прицілом…

– Звісно, саме так! Але… що далі?

– Неважко передбачити, що удар буде спрямований на вас. Отже, ваша дружина знаходиться під постійною загрозою. Хіба ви зможете її захистити?

 

Олег, дивлячись на службиста, не зразу відповів. Свій захист він знає,звідкіль він, але він не може про нього говорити службисту! Мовчати ж довго він не може, бо, дуже ймовірно, службист втратить до нього довір’я. Тому він мусить говорити.

– Коли дружина зі мною, вона в безпеці. Гадаю, ви це розумієте і вам теж відомі неймовірні речі, які відбувалися раніше. – Службист кивнув ствердно голово, а Олег продовжив. – Усім неймовірним випадкам я не маю пояснення. Все це із сфери фантастики.

– Справді, ви слушно говорите, – вставив службист, ніби підтримуючи його, щоб ще щось важливе мовив. Олег запитав:

– Як ви гадаєте, я зможу  завжди себе захистити і оберегти дружину від несподіваного нападу? Гадаю, що ні, бо не знаю, хто мене захищає і як довго триватиме цей захист. Отже, потрібна ваша допомога.

– Здається, слушність ваша в тім, що абсолютно невідоме завтра..

– Так, але мій захист, очевидно, слід почати з викриття тих чи того, хто послав убивць. Тільки їх виявлення і нейтралізація внесе в моє життя спокій.

– Ви логічно мислите, слушно, викриття потребує певного часу. – Службист зробив пузу, потім мовив:

– Я,. повірте, не певен, що ті сили, які не хочуть змін,будуть викриті…

– Я вас розумію, бо де гарантія, що їх немає в усіх ешелонах влади? В судовій і правоохоронній системах? В адміністраціях, почавши від президентської і кінчаючи обласними та районними, а також сільськими чи міськими радами? Та й, зрештою, у вашій структурі? А в парламенті?

 

Службист дивився Олегові у вічі, і Олег відчув його тривогу. Той сказав:

– Не виключено. Уявіть, що почнеться, якщо тільки ті (до них я теж належу), хто усвідомлює необхідність змін, почнуть бій з своїми противниками чи, кажучи м’якше, своїми опонентами? Це буде справжнє пекло!

– Я вже пережив пекло, замалим не втративши дружини. І пекло для мене продовжиться, якщо ворог не припинить наносити удари. Який вихід, на вашу думку?

– Вибори?

– Де гарантія, що переможуть наші однодумці?

– Нема гарантії! Це кажу, бо знаю, на чому тримається влада.

– Отже, слово – за новим людьми, які знають, як зробити зміни. Але все залежить від їх виживання. Влада спрямовує проти них смертельний удар.

– Ви слушно покладаєте надії на нових людей. Але, сказавши правду, змушений вас «охолодити» – не забувайте, якою силою володіє влада. Оскільки я причетний до влади (звичайно, є своя специфіка), то, мабуть, ви зрозумієте мій скепсис щодо можливостей нових людей. Адже вони фізично безсилі супроти влади. Так, вони сильні духом. Гадаю, що вони здійснять духовну перемогу. Це не буде так просто, як ми могли б собі уявити. Але це станеться.

– Цікава думка. Коли ж мислити логічно, то духовна перемога неможлива без усунення людей, які тримаються за старе.

 

Службист з одвертою цікавістю, що світилася в його очах, дивився на Олега, стежив за його думкою, нарешті,змушений мовити:

– Тобто ви говорите про усунення нинішньої влади, про припинення її повноважень?

– Очевидно, так. Духовна перемога – повторююсь – неможлива без фізичної, матеріальної. Адже творити нові «правила гри», відмінні від теперішніх, здатний лише новий парламент, з іншими людьми, скажемо – новими людьми…

– Як це може відбутися? Без бійні? Без крові? Сьогоднішня світова цивілізація здобуває собі «правила гри» за допомогою зброї.

– Ви слушно кажете. Без бійні не буде змін. Ось де лихо! Ось де загроза взагалі і нашій цивілізації. Загал, може, до кінця не замислюється, яку загрозу їй несе небезпека постійних воєн. Може, варто з цим покінчити раз і назавжди?

– Не знаю. Але те, що ви говорите, викликає серйозні роздуми…

 

На цьому вони розпрощалися. Олег, все таки, нагадав про охорону, але сим разом сильну і активну, здатну оперативно діяти в не передбачених ситуаціях. Службист попросив через день телефонувати.

 

Біля будинку заспокоїлось: швидкі допомоги і поліцейські машини від’їхали. Жителі будинку сиділи за глухо зачиненим дверима.

 

Почало смеркати і на східках будинку з’явилася Надійка. Швидко піднялася на поверх і увійшла в помешкання – двері були відчинені. Обоє навстріч – Олег і Надійка кинулися в обійми.                          

 

*     *     *

Пів ночі приводили помешкання до ладу. Дірки від куль постійно нагадували побоїще. Надійка вирішила стіни обклеїти шпалерами і викинути з пам’яті жахливий день.

 

Через день Олег телефонує службистові на його службовий номер телефону. Звідтам відповідає незнайомий голос, що працівник у відрядженні і повернеться через день. Ще один день Олег не явився на роботу, попросивши заввідділом дати йому пару днів вільних у зв’язку з сімейними обставинами. Олег нікому на роботі не говорив про подію. Преса теж мовчала. Але це вже насторожило Олега: видно, влада дала вказівку не давати інформації про подію. Отже, й не буде, очевидно, кримінального розслідування, яке мав би почати генеральний прокурор міста. Адже вбито двох охоронців! І прокуратура мовчить? Чи може Олег не має відомостей?  Він нетерпеливо чекав повернення  службиста.

 

Коли б навіть Олег вирішив почати слідство, то зараз він не міг це зробити – адже ні на крок не відходить від Надійки. Супроводжував її на роботу, час праці сидів біля дверей її кабінету і пильно стежив за людьми,які тут вешталися. Ловив себе на думці, що, не дай, Боже, він пропустить убивцю. Напруга тривала весь робочий час, поки вони не опинялися дома. В дорогу туди і назад замовляв таксі,щоправда, йому не вдалося домовитись, щоб весь час був один і той же таксист. Бо його гризла думка, що убивця, не виключено, може перебратися за таксиста…

 

І ось в день повернення службиста стався дивний інцидент на роботі Надійки. Олег, як звичайно, вмістився на крісло біля дверей кабінету, але весь – напружена увага. Ще в першій половині робочого дня, він помітив у коридорі якогось типа, що твердим (він подумав: «військовим») кроком прямує прямо в кабінет Надійки. Олег зривається з крісла, перегороджує йому дорогу і каже, щоб він показав документ. Той нишпорить у внутрішній кишені, витягає наган, наміряючись поцілити в голову. В цей момент Олег швидким ударом вибиває наган, який падає на підлогу. Але з убивцею щось дивне діється: рука, яка тримала наган, так і залишається нерухомою, збитою униз, а вся постать невідомого стоїть без руху біля дверей кабінету.

 

На крик почали виглядати голови з кабінетів. Глянула Надійка і вся пополотніла. Олег лише кинув: «Все добре. Не хвилюйся».

 

З’явився завідуючий. Олег просить викликати поліцію. Сам намагається телефонувати службистові. Почувши його голос, Олег зрадів і повідомив про інцидент. Той відповів, що зараз прибуде.

 

Поліція звертається до мовчазної і закаменілої особи з рядом запитань, але той лише усміхається і мовчить. Нарешті поліцейські хочуть завести його до машини у дворі, але той навіть кроку не може ступити, стоїть, як соляний біблійний стовп.

 

З’являється службист. Олег каже йому: «Повторилася ситуація, яку ви знаєте. Але я нічого не розумію!» І це була правда.

 

Кілька годин воловодяться охоронці, як посунути з місця ймовірного убивцю. Пробували його роззути, витягнути ноги з черевик, але й це не вдалося зробити.

 

«Доведеться різати паркет, інакше ми його не заберемо», – говорить рятівник з бензопилою. Пробивши паркет, він почав його різати навколо закаменілого. Вирізавши велике коло, кілька поліцейських під команду «Взяли!»підняли закаменілого, як важкий дерев’яний брус, і понесли сходами вниз. З двора швидка допомога відвезла його в психлікарню. Охорона не відставала. Адже йому інкримінують намір убивства.

 

Через день Олег, стурбований відсутністю збройної охорони, знову телефонує службистові. Той, заминаючись, говорить,що треба зустрітись. Олег не заперечує. Службист настоює – ще сьогодні, увечері. Олег запрошує його до себе. Той дає згоду. І господарі тривожно його очікують.

 

Олег запрошує службиста в першу кімнату – гостинну, а Надійці пропонує залишитись у спальні, гадаючи, що службист, ймовірно, бажатиме конфіденційної розмови. 

 

Коли всілися у фотелики біля невеличкого столика, що стояв біля дивана під стіною, Олег уважно глянув на службиста і «прочитав» його думки: відоме прізвище потенційного вбивці і його установа, де він працює. З неабияким зацікавленням він глядів на гостя і вичікував, наскільки він буде щирий і одвертий.

 

Службист вагався, чи говорити всю правду. Але вагання він переміг і справді подав Олегові інформацію, що збіглася з «прочитаною». Виявляється, що це особа в чині молодшого лейтенанта служби безпеки районного відділення. Олег преспокійно мовив:

– Про таку можливість ми говорили, коли ви висловили сумнів щодо викриття противників суспільних змін.

 

Службист уважно дивився у вічі Олегові, який «прочитав» його думки. Виявляється, гість володів незвичайною інформацією і вагався її розкрити Олегові, бо не був певний, як він зреагує і як надалі складуться їхні стосунки. Олег вичікував. Мовчав і дивися на службиста. Той витяг носову хусточку і втер спітнілого лоба.

– Вибачте, – мовить він, явно хвилюючись, – йдеться про майбутнє. І я буду одвертий. Але прошу вас усе, що узнаєте, залишається між нами, стороннім людям не слід цього знати. Отже, все послідовно розкажу.

 

Після повернення з відрядження (всього один день моєї відсутности!) сталися в нашій установі величезні зміни – новий начальник у чині генерала, але не корінного жителя нашої держави, а сусідньої.

 

Цього ж таки дня мого повернення мені наказано зайти до нового начальника. Мова там велася дуже конкретна. Виявляється, начальник привіз розроблений до найменших деталей план заходів, спрямованих на ліквідацію будь-якого спротиву офіційній владі. Зокрема це стосується й нових людей, які наділені незрозумілою здатністю пересуватися в просторі. Генерал вважає, що це явище, котре годі зрозуміти навіть нашим найбільшим вченим, сформованим на базі матеріалістичної філософії, є дуже серйозною загрозою всього політичного устрою держави, її економіки і культури. Тобто не йдеться про наукове вивчення незрозумілого чи навіть загадкового явища, а про війну, при тому безпощадну. Генерал підкреслив, що будь-які засоби, зокрема також і збройні, мають застосовуватись, аби отримати перемогу. Значить, незабаром почнеться генеральна бійня, кривава і жорстока.

 

Ви розумієте, що чекає тих людей. Отже, й захистити вашу дружину я не зумію. Навіть не може бути мови про збройну охорону.

 

Нарешті зобов’язаний вам сказати, що я залишаюсь незмінним вашим однодумцем. Я вважаю, влада робить фатальну помилку, внаслідок чого вона впаде… За новими людьми майбутнє. Вважаю, що слід виробити тактику дій, подиктовану цією конкретною ситуацією.

 

На мій погляд, нові люди мусять почати не оборону, а нестримний наступ, бо тільки в наступі осягають позитивні результати…

 

Олег дуже уважно слухав інформацію, а щире признання в однодумстві його глибоко схвилювало. Він каже:

– Щиро дякую за інформацію, вона дуже важлива для всіх нас, а ваше признання в однодумстві зі мною мене дуже схвилювало. Маю союзника, мислячу людину і щирого друга. Вельми дякую! – І він потиснув його руку в знак солідарности.

– Дякую за довір’я. Я постійно інформуватиму вас про рішення структури, в якій я наразі працюю. Не знаю, як довго мені вдасться втриматись на цій роботі. Є небезпека мене усунути будь-коли, якщо тільки вони матимуть підозри або свідчення про прямі контакти з вами. Усунути – значить убити. З нинішнього дня ви мені не телефонуєте на роботу. Систематично, з іншого телефону, я вам передаватиму час і місце зустрічі. Ваш телефон ТАМ зареєстрований і знаходиться під цілодобовим прослуховуванням. Викиньте його. Я вам даю інший, поза спецконтролем, користайтесь ним лише в розмові зі мною Це безпечно. – Він витяг із внутрішньої кишені телефон і вручив Олегові. – Це ще не кінець.

 

Треба зараз оглянути ваше помешкання на предмет «жучків». Особливо важливо з метою перекриття витоку інформації. Якщо дозволите, я зараз можу це зробити. Трохи займе часу. Вибачаюсь перед вашою дружиною. Вона може вже сюди зайти.

 

Олег піднявся з крісла і відчинив двері в спальню:

– Надійко, перепрошую, зайди. Не знаю, ви, здається, незнайомі.

– Надія, – і простягла руку, – гість поцілував її руку і сказав: – Мене звуть Борисом.

– Я рада знайомству. Пане Борисе, може, я вас і всіх нас угощу чаєм?

– Не відмовлюсь. Дякую, але спочатку я закінчу тут огляд на предмет «жучків».

 

Дуже уважно він оглядав першу кімнату, але не знайшов нічого підозрілого. Зате в спальні витягнув з-під двоспального ліжка невеличкий предмет типу комп’ютерної флешки; другу, більшу, знайшов за шафою з одягом; третю, ще іншого зразка, знайшов у люстрі з трьох лямпочок.

 

Він зітхнув спокійніше, пригадавши: як він перед розмовою не додумався оглянути першу кімнату. Це ситуація на грані провалу і його ж загибелі!!! Постоявши, вдихнув глибоко повітря і попрямував у першу кімнату, де господиня вже приготувала чай і до чаю.

– Пане Борисе, – мовить Олег, – з нагоди нашої дуже гарної зустрічі  і всього доброго, що є з нами, я запропонував би по чарці доброго вина. Хай нам усім щастить у нашій справі! Стоячи, торкнулись з дзенькотом чарками і випили, по-справжньому раді зустрічі.

 

Далі невимушена бесіда, яка й мимоволі ввійшла у русло нинішнього дня і майбутнього нових людей.

 

Перед відходом гість каже:

– Ні, я не забув. Але це зараз треба зробити. – Він витягує з кишені дві мікрокамери і сміється:

– Як бачите, запасся всім, що треба! Одну і другу камери треба закріпити так, щоб непрошений гість у час відсутности господарів не побачив її, а ця штука його зафіксувала! Потім, зайшовши в помешкання, тиснете цю кнопку, і мікроекран вам показує, якщо заходив, непрошеного гостя і час його «візиту» та й що він робив, може, «жучки» ставив або… або підсипав наркотики…. Справді, добра штучка! Пане Олеже, закріпимо одну тут, а другу в спальні.

 

*     *     *

Після відходу Бориса Олег лаконічно виклав Надійці ситуацію з охороною:

– Отже, твоя безпека від нинішнього дня залежить виключно від мене, якщо не станеться якесь диво, яке, крім мене, тебе берегтиме.

– Олеже, ти часом не драматизуєш ситуацію? Двічі я, все ж таки, уникла нападу. Можливо, сама якось захищусь? На пару днів тебе відпустив завідуючий, але постійно ти не можеш бути біля мене?

– Так. Але я не можу тебе залишити без надійного захисту. Остання спроба нападу в лікарні виразно вказує, що тебе не залишать у спокої, власне, через мене. Для них я недосяжний, як і Леся, але всі наступники наші беззахисні… Я не знаю, як їм допомогти. Постійно згадую своє перебування ТАМ, і ніхто, як мені здається, не передбачив нашої ситуації. Тим більше, наші противники знають, що нові люди, крім мене і Лесі, не мають захисту, адже серед них є вже убиті, вбивства триватимуть до того часу, поки не знайдемо захисту. Навіть закордонне втручання з приводу прав і охорони громадян, опонентів влади, абсолютно нічого не дадуть. Влада чхала на все і всіх, хто втручається в ситуацію. Тобто влада робить фатальну помилку, оскільки захист прав і свобод громадян є в міжнародних законах.

– Коли ти все це говориш, мені, справді, робиться незатишно.

– Повір, я не хочу тебе лякати. Але є небезпека саме через мене, бо я ворог влади № 1.

 

Наступила мовчанка. Олег настійно думав про Лесю, щоб вона прийшла сюди нині, ще до повного смерку. Нарешті каже:

– Нам зараз треба поміркувати, що слід робити. Запрошую Лесю.

 

Незабаром вступила в помешкання Леся. Після привітання Олег сказав:

– Нам негайно слід подумати про наші кроки в найближчі дні. Завтра субота. Може, в неділю проведемо велике віче? За суботу повідомити широкі кола громад. Навіть достатньо через наших послідовників.

– Чи не малувато часу, – спитала Леся?

– Завтра звернутися до людей, гадаю, що прийдуть. А зараз укладемо звернення до наших громадян, і його зачитаємо на вічі.

– А як з офіційним дозволом про віче. Завтра міська адміністрація не працює, – заявила Надія.

– Зараз подзвоню тому ж організатору, коли ми підключилися до організованого віча. Пригадуєте?

– Забути не можна! Дурний постріл… – Сказала Леся. – Залишиться в пам’яті назавжди.

 

Після телефонної розмови Олег радісно вигукнув:

– Є! Вже замовили з дозволом віче. Я сказав, що ми підключаємось. Він відповів, що будуть дуже раді. Пишемо звернення. Що потрібно? По-перше, треба стисло наголосити, що опір владі наростає, що прибувають кожен день нові люди.

 

По-друге. Владу слід застерегти й попередити, що збройний удар повернеться проти влади. Що переслідування нових людей засвідчує слабкість влади.

 

По-третє, влада має уступити новим людям, які прагнуть жити в свободі, мати захист прав і свобод людини. Почуватися вільними – це закон Божий і людський.

 

По-четверте, ми хочемо вільної держави, громадяни якої живуть у повному духовному і матеріальному достатку. Отже, геть злодіїв, корупціонерів, офшорників, хабарників, зрадників інтересів нації!

 

Пункт за пунктом писали звернення.

 

Леся вагалася, чи увечері повертатися додому. Надя радила заночувати, а вранці повернутися і організувати людей на віче.

– Від нас прибуде кілька тисяч людей! – Гордо заявила Леся.

– Для їхньої безпеки нехай не летять, а їдуть транспортом, – стурбовано каже Олег.

– Я прибуду швидше. Може, ще щось доведеться робити. Наш світ повен несподіванок.

 

Допізна сиділи за столом, сперечалися, виправляли текст, редагували. Коли завершили, пішли на відпочинок.

 

5.  Суботня пригода

Вранці Леся повернулася додому. Олег передав електронною поштою звернення в редакцію газети, користаючи з повної прихильности до нього редактора, який вже після першої публікації заявив: «Завжди подавайте мені ваші статі, затримки в публікації не буде!»

 

Олег ще тоді сказав:

– Не буде, якщо влада не побачить у цих матеріалах власної загрози.

 

«Тепер, – подумав Олег, – ситуація ускладнилась. Невідомо, чи редактор насмілиться опублікувати звернення».

 

Через декілька хвилин Олег отримав відповідь: «Дякую за матеріал! Спробую надрукувати. Закликаєте до наступу на злодіїв. Пора! Моя газета незалежна, хай казяться, я таки надрукую, даю в недільне число».

 

«Дякую! – Відповів Олег. – Нам треба принципових людей. Приходьте на віче».

 

Здавалось, вранішні події закінчились. Олег та Надійка вирішили сьогодні залишитись дома. Надійка говорить,що має домашню роботу. Олег засів за свої папери.

 

Незабаром тишу порушив зовнішній дзвінок. За дверима прозвучало «Пошта». Олег відчинив двері, і поштар, вручаючи бандероль, просить поставити підпис. Розписавшись, Олег пильно оглядає бандероль. Якийсь незнайомець з прізвищем Уманець з ініціалами Р.Т. із міста Південь з обласної лікарні адресує Надії невелику бандероль. Олег вигукнув «Надійко! Для тебе бандероль». Вона виглянула з кухні:

– Яка бандероль?

– Не знаю, якийсь Уманець із обласної лікарні Півдня.

– Я не знаю ніякого Уманця!

– Тому – обережно! Викликаю поліцію негайно! Але бандероль виношу на балкон.

 

За хвилин п'ятнадцять приїхала поліція. Олег, супроводжуючи поліцаїв, на ходу виклав проблему, вивівши їх на балкон, додавши:

– Бандероль негайно винесіть надвір.

 

Поліцаї буквально вибігли з помешкання. Але вони  встигли лише добігти на сходи перед будинком, коли бандероль вибухнула в руках поліцая з такою потужною силою, що його розчетвертувала. Другий поліцай, що стояв поруч, пожбурений вибухом, повалився на сходи.

 

Від вибуху в квартирах нижніх поверхів потріскали шиби і посипались на землю. Налякані мешканці вибігали в коридор, не розуміючи, що сталося.

 

Почувши вибух, Олег телефонує поліції. Незабаром з’являються кілька патрульних авто. З нестихаючою сиреною під’їхала швидка допомога.

 

Лікар констатує смерть поліцаїв.

 

Нарешті з’являються слідчі СБ. «Маємо з вами безконечні історії!» – такою фразою привітали вони Олега. Він хвилю мовчав, намагаючись прочитати їхні думки. Один слідчий роздумує, чи насправді «єтот» отримав бандероль, може, сам її змайстрував і викликав поліцію, вклавши вибухівку… Другий слідчий намагався вияснити, хто прислав бандероль, тому й спитав Олега:

– Кому адресована бандероль і хто вислав?

– На бандеролі було написано «Уманець» із обласної лікарні Півдня, адресована моїй дружині, але вона заявила, що такого адресата не знає. Саме це мене насторожило. Тому бандероль я поклав на балкон, бо не був певен, чи нема там вибухівки, призначеної для моєї дружини, і негайно викликав поліцію.

 

Тимчасом другий слідчий телефонує своїм службистам перевірити поштове відділення. Незабаром йому відповідають, що все підтверджено, є розписка адресата.

 

Олег вловлює відповіді службиста по телефону і через хвилю мовчанки (перший слідчий мовчки уважно дивився на нього) продовжив говорити:

– Як бачите, в мене немає таємного зв`язку з цим вибухом, тим більше, було б явною дурницею вважати мене причетним до вибуху… Такий безглуздий висновок теж можливий… – Останню фразу він вимовив з явною іронією, адресованою тому слідчому,  що гадав про причетність Олега до вибухівки.

 

Здавалося, слідство завершене, але слідчі не відходили, явно тягнули час допиту. Олег намагався прочитати їхні думки: обидва прагнули затримати Олега під приводом вибуху, мовляв, небезпечного для нього та «Надєжди», тому запропонували б їм охорону, відвівши в будинок СБ. Олег миттю зрозумів, що маневр розрахований з передбаченою його участю у завтрашньому вічі. Отже, віче без «застрельщіка», як вони назвали його подумки, гарантуватиме спокій, без несподіваних інцидентів.

 

Але вони, на свою голову, зараз творять інцидент, бо ні Надія, ні він не підуть з ними. Ці думки Олега мають реалізуватися, в цьому він переконаний, і перед слідчими він грав спокійну і впевнену людину.

 

Коли слідчий запропонував «охорону», якби він з дружиною пішли разом у будинок СБ, Олег сказав з притиском:

– Залиште нас у спокої! Ніщо нам не загрожує.

 

Вся розмова, готова кожну хвилю перейти на суперечку, відбувалася перед будинком. За цей час вже відвезли мертвих поліцаїв, від’їхали патрульні авто, залишився лише один шляховик слідчих.

 

На якусь мить слідчі розгубилися, переконавшись, що без фізичного примусу ні він, ні його дружина не сядуть в авто.

 

Нарешті, Олег пропонує їм сісти в шляховик і «котитися далі», на що вони обурено заявили:

– Ні, викличте дружину і сідайте в машину. Раптом Олег каже, до кінця не усвідомлюючи свого рішення:

– Добре. – Він зайшов у помешкання, і за кілька хвилин вони з’явилися перед слідчими, які врай здивувалися з послуху цих людей.

 

Олег і Надійка всілися на задні сидіння, на передні – слідчі, і той за кермом спробував завести мотор, але це йому не вдавалося. Нарешті, він вирішив вийти і глянути під капот – і з цього моменту все перетворилося в неймовірний випадок: він не міг, відкривши дверцята, вилізти з машини. Нарешті каже своєму напарнику:

– Спробуй вийти і глянути під капот.

– Харашо, – відповідає бадьорим голосом. Пробує відкрити дверцята. Далі сердито каже:

– Зачєм дєржіш двєрь?

– Я нєдєржу! Што за чєртовщіна?

– Шановні слідчі, видно, ми не поїдемо, тому виходимо, а ви щасливо тут оставайтесь!

– Да катітєсь к чєртовой матєрі! – В один голос закричали слідчі. Умить зникла, як полуда, дотеперішня чемність і делікатність. Олег і Надійка вийшли з машини і спокійно попрямували в під’їзд будинку. Олег оглянувся – шляховик не рухався¸ слідчі сиділи, ніби ув’язнені.

 

Через якісь хвилини знову приїхали з сиренами патрульні авто, а опісля великий тягач, якого застосовують до трамваїв, що виходять з ладу на своїх маршрутах.

 

Патрульні пробували витягти слідчого за кермом, але їм не вдалося це зробити. Якась незнайома сила затримувала його за рулем і не відпускала. Другого слідчого навіть не пробували витягти з шляховика.

 

Коли тягач спробував потягти авто, величезні його колеса вгризалися в гравій перед будинком і ні на сантиметр не проїхали. Повно кіптяви від спаленого бензину піднімалося над машинами і накривало синявою плахтою простір біля будинку.

 

На цю ворохобню почали збиратися люди, підходили до шляховика й іронічно поглядали на слідчих.

– Чаво уставілісь? Нє відєлі чєртовщіни?

– Еге ж, всіляке бачили, але тако-о-ого… 

 

Вже смеркало, коли приповз велетенський тягач на гусеницях і таки нарешті витягнув шляховика з-під будинку. Далі виникло питання, куди тягти? Адже слід звільнити слідчих. Вирішили притягнути шляховика до лікарні. А там буде видно, що далі діяти.

 

Возилися майже всю ніч. Один дотепник нарешті запропонував відгвинтити сидіння і винести їх крізь відкриті двері шляховика разом із слідчими. Диво – і це вдалося зробити! Але як звільнити слідчих від сидіння, жоден дотепник не міг придумати. Їх так і занесли в лікарню.

 

Що далі відбувалося, покрито лікарською таємницею. Розказують злі язики, що від цього випадку і назавжди слідчі відмовилися вести будь-яку справу, якщо вона стосується тих нових людей, що іноді навіть злітають у повітряний простір, як птахи… 

 

6. Неймовірні пригоди під час міського віча

Вранці дзвінок до помешкання Олега – і на порозі усміхнена Леся. Привітавшись, вона заявила не без гордости, що з міста та околиці приїде на віче кілька тисяч. Вони заявили, що злетять над стадіоном у знак того, що вони – нові люди. «Звичайно, я від них не відстану, я буду їх охороною».

– Я теж з Надійкою злетимо над стадіоном, але після прочитання нашого звернення. Сьогодні воно має бути опубліковане в незалежній газеті, принаймні так обіцяв редактор газети. Важливий у зверненні пункт попередження влади не застосовувати проти нас вогнепальної зброї, бо це печально закінчується для тих, хто стріляє. Один випадок ми добре пам’ятаємо.

– Ніколи не хотіла б згадувати, але таке не забувається.

 

Надійка спитала Лесю, чи вона встигла дома поснідати. «Тоді на десяту йдемо до церкви, потім дещо перекусимо і ще встигаємо на стадіон».

 

Так і зробили. Після відправи священик оголосив, що відбудеться віче:«Активність християн у громадському житті не перечить Закону божому, адже всі ми прагнемо кращого життя».

 

Швидко перекусили втрьох і відправились на стадіон. Але сісти в трамвай було неможливо – битком набитий! Насилу виловили таксі. Водій виявився говірливим. «Багато людей спішить на стадіон. Видно, буде цікаво». – «Може, аби тільки обійшлося без інцидентів». – Встряває в розмову Олег. – «Еге ж, пам’ятаю, минулого разу. Двоє дивно злетіли. Потім постріл» – «Справді, було таке. Може, цим разом обійдеться без пригод». – «Бо влада не має клепки. Замість того, щоб послухати мудрих людей, то вона їх переслідує! Урветься терпець – що тоді буде?» – «Справді, важко передбачити!»

 

За розмовою доїхали до стадіону.

– Тримаємось разом, – ніби командує Олег, усміхаючись. – Я не жартую, справді нам треба бути разом, бо безпечніше.

 

Втрьох направились до трибуни. Олег помітив нишпорок, службистів у цивільному, але з військовою виправкою, що кидалася у вічі.

 

Біля східок на трибуну перегородили вхід двоє в цивільному. Олег пояснює, що він співорганізатор віча. Вимагають показати паспорт. Олег показує. Нарешті усіх трьох пропускають.

 

Коли піднялися на трибуну і Олег глянув на стадіон, повністю заповнений людьми, зрозумів, що починається дуже відповідальний етап оновлення суспільства. Його радувала багатотисячна участь громадян Міста і прибулих з інших місцевостей.

 

Леся говорить:

– Наші люди прибули сюди. Вони заявили, що покажуть свою силу, злетівши над стадіоном. Тоді я теж полечу.

– Ми всі злетимо після оголошення звернення.

 

Могутніми мідними ударами гонга через репродуктори шум стадіону поступово затихав, і ведучий оголосив початок віча. Кілька священиків виступили вперед і почали молитву за успішне проведення віча з Божого благословення і людської волі.

 

Далі ведучий представляє організаторів віча,серед них і Олег, які низько вклоняються громаді. Першому надає слово для прочитання Звернення Олегові. Перед оголошенням тексту він відзначив, що також має бути опубліковане Звернення в нинішньому недільному номері Незалежної газети. Коли він це сказав, багато рук на стадіоні піднялося з газетою.

– Звернення, – промовляє Олег, – висуває ряд вимог і попереджень до влади, які я тут зачитаю.

 

Прочитані пункт за пунктом застереження і вимоги супроводжувалися оплесками, як схвалення. Це надало Олегові сміливости, і його голос набув твердости і категоричности. Закінчення його виступу супроводжували бурхливі овації і вигуки схвалення.

– Сердечно дякую за підтримку і схвалення. Наша боротьба за зміни в суспільстві починає розгортатися в масштабні заходи проти корупції, злодійства, соціальної несправедливості, повернення прав і свобод людині і нації, яка століттями перебувала уярмленою під окупантами. Але нині найвища пора звільнитися від антинародної влади, яка спекулює на наших прагненнях справжньої свободи і незалежності, служачи двом богам – власній кишені і чужим, не нашим інтересам.

 

В знак протесту і здійснення вказаних у зверненні вимог, а також у знак застереження вжити проти нас вогнепальну зброю, закликаю присутніх на стадіоні нових людей для демонстрації сили злетіти над стадіоном.

 

Коли Олег промовляв ці слова, весь стадіон затих, ніби спинивши віддих.

 

Ставши на краю платформи, Олег підняв руки вгору і злетів, за ним Надійка та Леся. І за якусь мить із стадіону знялося вгору кілька тисяч людей.

 

Стадіон вибухнув могутніми оваціями.

 

З репродукторів прозвучала команда:

– Всім озброєним – поліція, працівники СБ, армійці, не стріляти! Не стріляти!! Не стріляти!!! Не повторіть попередньої помилки! Не стріляти!

 

Фоторепортери знімали літаючих людей, камери, націлені в небо, безперервно фіксували польоти людей.

 

Через півгодини, люди почали повертатися на стадіон, плавно опускаючись на те місце, звідкіля злетіли. І тут почалася робота тайників, які направлялися до людей, вимагаючи «слєдовать» за ними. Опиратися, вважали, нема сенсу (за малими хіба винятками), бо не відчували будь-якої провини супроти влади.

 

Але далі починалися неймовірні історії. Нові люди в супроводі службистів не виходили поза межі стадіону, бо в якийсь момент службисти перетворювалися в нерухомі соляні стовпи. Ніби й живі, бо говорять, навіть жестикулюють, алене рухаються. З веселими обличчями відходили від них затримані, зрозумівши, що вони зараз перебувають під невідомою, тому й фантастичною охороною. Вони не прагнули залишити стадіон, може, й слушно вважаючи, що в цьому місці вони під охороною від непередбачених несподіванок. Власне, так і було. Олег теж не мав пояснення цієї дивної ситуації. Невже всього два жетони бережуть тисячі людей від арешту і протизаконня влади? Не виключено, міркував Олег, що багатолюдні зібрання, як правило, привертають увагу непізнаних літаючих об’єктів. Може, сим разом теж спостерігають за всім, що тут відбувається, і посилають свою охорону... Все це здогади, в які могла б внести ясність лише одна людина – жінка з майбутнього, яку Олег, природно, не міг забути.

 

Віче ще продовжувалося. Керуючий зауважив, що є спроби затримати нових людей. Але ці спроби безуспішні, оскільки ті служби, що затримують нових людей, моментально втрачають можливість пересуватися.

 

Повідомлення стадіон зустрів бурхливими оваціями.

 

На завершення обрано Раду Суспільних Змін (скорчено РАСУЗ) на чолі з Олегом, який в робочому порядку назначить заступників і секретаріат.

 

Стадіон поступово звільнився від учасників, але ще довго воловодилися служби, аби забрати нерухомих виконавців затримання нових людей.

 

На щастя, обійшлося без стрілянини. Поганий досвід влада врахувала.

 

*     *     *

Зразу ж на другий день вранці Олег запросив телефоном обраних до Ради. Зібралися в помешканні п’ять осіб: керуючий вічами від громадських організацій Міста Володимир Павленко, Леся (вона залишилась на ніч), запрошений її однодумець з її містечка Петро Кумач, приблизно віком його землячки, нова людина з характерними ознаками, перейнятими від Лесі; четвертою була Надійка. Ще раз запитав присутніх, чи немає застережень щодо його головування. Всі дали згоду.

 

Усміхаючись,Олег сказав: – Ми зобов’язані в усіх справах дотриматись демократичних норм. Наше організаційне засідання коротке. Перше питання – приміщення. Гадаю, що приватне помешкання на це не годиться. Отже, звертаємось до міської ради з проханням виділити приміщення.

 

Володимир підняв руку: – Дозвольте, я займуся цією справою. Є ідея, що може виділять кімнату з телефоном у Ратуші. 

– Дуже добре було б. Ще два питання – мої заступники і секретар.

 

Надія підняла руку і запропонувала Лесю і Кумача.

 

Ніхто не заперечував.

– Тоді секретарем буде Надійка, – мовила Леся. – На випадок зайнятости на роботі я зможу її підмінити, нічого складного.  

– Гаразд, – мовить Олег. – Нинішнє засідання записуємо в протокол № 1. Гадаю, що нам не буде потреби дуже часто збиратися. Зміст наших зібрань залежатиме від ситуації, також від планованих наших акцій. Наразі це було б усе. Зв'язок тримаємо телефонний. Леся і пан Володимир триматимуть зв'язок зі мною. Дякую за зібрання.

 

На цьому розійшлися. Олег залишився з Надійкою.

 

ІІ

 


Частина друга

Жінка з майбутнього

 

7. Туга і розпач

Олегові не сходила з думки небезпека, яка фактично висіла над ним та Надією чорним маревом. Якщо загроза дружині була наслідком його діяльності і всього укладу його мислення та ментальности, бо вже ворог пізнав його досить детально – в цьому у нього не було жодних сумнівів, то загроза особисто йому націлювала саме на те, щоб її уникнути і зберегти життя дружини. Цей спосіб мислення Олега диктував відповідну поведінку. Він мусить не опускати з погляду дружину саме під час її роботи. Але таким способом він обмежував себе, не мав можливости повністю розвернути свою діяльність. Його могла замінити тільки Леся, яка, як і він, мала охорону планети у формі жетона, так і до кінця не осмислена ними, але вкрай необхідна. Бувало, Олег просив Лесю чергувати на роботі дружини. Але не міг часто зловживати дорогим часом Лесі, яка там, на провінції, розгортала роботу для збільшення однодумців.

 

Олег часто звертався своїми думками до Нілеї. Він гостро відчував її відсутність. Вона дуже пригодилася б зараз, саме в цей критичний час, коли поставлено на грань життя його дружини, навіть більше – усе призначення його та Лесі, виконати яке стало покликанням, як вони висловлювалися, засланим для них вищими силами.

 

Ця містична ситуація не викликала будь-якого сумніву ні в Олега, ні в Лесі. Тобто вони були твердо переконані, що тільки з масовою появою нових людей, залежних саме від їхньої діяльности, можливі зміни в суспільстві.

 

Проте сили, націлені проти них, були організованими, з’єднаними в один кулак. Гроші на їхню згуртованість поступали з банків багатіїв-олігархів, із структур типу партій чи громадських організацій, часто-густо поєднаних з промислово-фінансовими чиновниками різних ступенів і розрядів. Фактично це була ціла сітка неприхильних, ворожих дозмін людей, які займали різні посади в державній машині.

 

Олег запитував себе: «Що з того, що проголошена незалежність держави, в якій живе він, Олег, коли він чується в ній дискомфортно, дуже відчуває загрози, скеровані проти як проти нього і дружини?»

 

Вихід він бачив у повній ізоляції олігархів від влади. Як це зробити, він інтенсивно обдумував, наразі з ніким не ділячись своїми думками. Але часу було обмаль, бо першим своїм обов’язком вважав охорону дружини.

 

Цього дня, як і в попередні, крім тих, коли чергувала Леся, він сидів на кріслі біля дверей кабінету дружини. Медперсонал знав, чому він тут перебуває. Дехто навіть іронічно усміхався, проходячи повз нього, бо гадав абсолютною вигадкою, що хтось когось там прагне вбити. Навіть попередній випадок, який тут стався, сприймав як «піар», бо, зрештою, не було до кінця оголошено результати розслідування цього випадку. Олег мав рацію, коли вважав,що самі слідчі не були зацікавлені в оприявленні до кінця намірів убивства. На щастя, вбивства не сталося з дивних причин, про що теж не дуже інформували слідчі органи. Олег вважав, що в кінцевому наслідку і ці ж таки слідчі зацікавлені в тому, щоб взагалі «затерти» цей випадок і поставити під сумнів, чи взагалі щось таке було...

 

Все це насторожувало Олега, наводило на думку, що виконавці злочину та слідчі –  одного поля ягода. «Будь обережний і з одними, і з другими...» Цього дня, коли постійно думаєш про одне й те саме, він був у стані роздратування. Але не втрачав пильности.

 

Під час другого сніданку,на замовлення дружини, її медсестра принесла гарячу каву і бутерброд. Все це він бачив і спокійно поглядав на медсестру. Коли закрилися за нею двері кабінету, стало тихо,але приблизно за пару хвилин пізніше голосно, як тільки могла, скрикнула медсестра, і в той же час Олег буквально влетів у кабінет, нічого не розуміючи. Перед ним стояла медсестра і жахливо кричала, плачучи,біля столика, на якому лежала перевернута чашка, кава розлилася столиком, стікаючи на паркет. А Надійка лежала на підлозі з широко відкритими нерухомими очима, ніби спаралізована. Олег кинувся до неї, прагнучи підняти її і термосячи, аби вона збудилася, але, на жаль, не виказувала ознак життя.

 

Не тямлячись, Олег виніс дружину на руках у коридор і зверещав несамовитим голосом:

– Допоможіть негайно!

 

Двері кабінетів миттю відкрилися, з них вибігав медперсонал, лікар миттю приступив до Олега і став нащупувати сонну артерію на шиї. За мить він пошепки мовить:

– Вона мертва!

 

Олег, ніби не розуміючи його, спитав «Як мертва?» і повалився на коридорні плитки, падаючи разом з дружиною на руках.

 

Кинулися до нього, щоб привести до пам’яті, але наразі без результатів. Негайно внесли носилки і повезли в кабінет, на ходу роблячи укол.

 

Через якийсь недовгий час Олег відкрив очі і слабким голосом спитав:

 

– Що сталося?

– Спокійно, – каже біля нього медсестра. – Ви втратили свідомість.

– Що сталося? Нічого не пам’ятаю. Що зі мною?

– Ви втратили свідомість, – знову повторила медсестра.

– Чому? Де моя дружина?

– Спокійно. Лежіть. Не хвилюйтесь. – Медсестра прагнула його заспокоїти.

– Де Надія? – Медсестра зрозуміла що до цього пацієнта повертається пам'ять. Тому вона його не втримає в ліжку.

 

Так і сталося. Олег раптово відкинув ліжник і скочив на ноги. Медсестра відійшла від ліжка, і він миттю кинувся в двері на коридор,але там нікого не побачив. Тоді він умить увійшов у кабінет Надійки і побачив, що вона лежить на столі, а біля неї слідчі. Один із них каже Олегові:

– Ваша дружина отруєна ціаном у каві, ми встановили по запаху. Зараз ведеться слідство, хто це зробив. Медсестра, яка принесла каву, не причетна до злочину: вона принесла заготовлену каву з кухні лікарні. Ведеться слідство, хто готував каву.

 

Олег мовчки, ніби паралізований, слухав слідчого,який, видно, не володів повною інформацією, зрештою, слідство ще не закінчене. І все, що бачив і слухав, сприйняв ніби жахливий сон, в якому він себе бачить ніби збоку, не реагуючи на слова і людей і вичікуючи, коли сон нарешті обірветься, і він нарешті повернеться до звичайного ритму життя. .

 

Коли нарешті він позбувся відчуття відсторонености, достатньо було лише глянути на мертву Надійку, його пронизало питання: як, яким чином йому повернутися до звичайного життя?

 

Тепер він себе несамовито картає, що не передбачив саме такого варіанту. Отже, справа з ним, призвідцем процесу оновлення, дуже серйозна. Противник кидає потужні сили, аби припинити, зліквідувати початий процес, і удар наносить саме йому, Олегові.

 

А він або потоне у своїй тузі та розпачі, або стане воїном, якому ніщо не страшне, навіть власна загибель.

 

*     *     *

Похорон відбувся через два дні.

 

Експертиза виявила, що Надійка виношувала немовля чоловічої статі. Померла від отруєння. Наразі слідство не встановило, хто готував смертельний напій.

 

Не знайдено жодних відбитків. Злочинець діяв у ґумових рукавицях. В умовах лікарні рукавиці – необхідна річ. І настільки природна, що не викликає в нікого з медперсоналу здивування чи заперечення.

 

На похорон до домовини, яку вмістили спочатку у великому залі міської адміністрації, куди принесено велику кількість вінків від громадських організацій, створених новими людьми, і величезний потік людей йшов попрощатися з невинно вбитою. Відтак похоронний кортеж прямував міським вулицями до церкви Святої Трійці, де відбувся молитовний молебен з проповідями-прощаннями священиків на чолі з єпископами від УГКЦ, Римо-Католицької та Православної УП церков.

 

Великий похоронний кортеж прямував до центрального міського кладовища. Надіїні батьки їхали в машині з домовиною. В матері постійно текли сльози, вона тихо схлипувала, батько сидів, опустивши голову. Олег та Леся сиділи біля домовини. Олегові не сходила думка про свою вину в загибелі Надійки, бо не передбачив серйозности власного починання, і за це отримав такий удар, від якого він не знає, чи зуміє встати на власні ноги. А тим більше – чи матиме силу продовжувати почату справу.

 

На похороні гарно говорили про небіжку, хвалили її за мужність, висловлювали надію, що не даремно вона віддала своє життя за неминучі зміни, яких запеклі вороги намагаються зупинити початий процес…

 

Олегові було дуже важко витримати той скорбний, трагічний час прощання з Надійкою. Вона знайшлася в його житті, як благовісний дар неба. А зло сьогодні перемогло, одібрало її від нього, зробивши його сиротою, та й не тільки його, а всіх, кого вона любила і хто в неї були приятелями, колегами, друзями, товаришами… Дивний птах відлетів, залишивши після себе тугу і розпач.

 

*     *     *

Тепер Олег у своїй дикій самотині карається з розпачем, що роздирає його серце, шматує душу неймовірними болями за непоправною втратою… Невже судилося йому сконати від своєї туги і в розпачі покласти голову під бандитську сокиру і тим припинити своє існування?Невже він до цього покликаний? Невже він даром перебував на райській планеті, аби сьогодні зачахнути з туги і розпачу?Біль і туга не повернуть Надійку. Не прилетить той дивний птах, який саме через нього піднявся до блакитного неба і радісно ширяв на висотах?

 

Ні, не прилетить! Але він, Олег, заради її святої пам’яті, не має права опустити без діла руки.

 

Це були важкі роздуми, розмова із самим собою.

 

Коли ж він опинився після похорону в кімнатах, настільки незатишних, що самотність, як жива істота, огорнула його і не відпускала з своїх холодних обіймів. Він заплакав, як мала дитина. Сльози лилися, їх не втирав, плачучи, споглядав по кімнатах, тепер таких просторих, що він у них губився, малий, як зеренце у стозі соломи...

 

Ридаючи, змивав кров з паркету, ніби змивав власну. Душа його кривавила, несучи в собі трагедію його любові, дарованої єдиний раз на все життя.…

 

Час втомливо поволі тягнувся. Олег не рахував ні годин, ні днів, часто поринаючи в забуття: серце билося, кров пульсувала, дихання ритмічно змінювалося... Проте, коли б хтось спитав, як життя, то, напевно, він відповів би; «Нема життя»...

 

Стривожена відсутністю будь-якої інформації від Олега, Леся прилетіла одного дня і була вельми вражена:Олег лежав на канапі і глядів нерухомо в стелю. Навіть, коли вона увійшла в кімнату (двері не були зачинені на ключ), вона сказала піднесеним голосом:

– Олеже, так далі не можна. Це якраз цього прагнуть вороги. Невже ти вважаєш себе поваленим і мертвим. Це ганьба!!

 

Він глядів на неї і якусь мить мовчав. Раптом спокійно каже:

– Ні, я ще не зовсім мертвий. Щось є таке, що не дає мені померти. Ось ти прилетіла...

– Так, бо треба діяти на зло ворогам. Діяти, а не скніти в своїй тузі і самітности. Ти мене чуєш? Ти що, забув,яким ти був ТАМ, коли я прагнула Берега? Де ти такий дівся, га? Кого тобі тут треба? Нілею? То поклич її!!

– Я не знаю, як її покликати... Вона, може, справді допомогла б... Не знаю...

– Подумай. Я надумала ще одне звернення. А ти,саме ти і зараз мусиш його укласти. Сказати ворогам, що ти не здався. Нехай тремтять і чекають свого апокаліпсису!

– Ти диви, маєш рацію.

 

На другий день Олег відніс звернення в редакцію Називалось воно «Чекайте свого апокаліпсису!»

 

Як і в минулому, так і сим разом іноземні ЗМІ оприлюднили в перекладі європейськими мовами звернення, широко коментували, підкреслювали, що заявник так просто не здається, незважаючи на болісну втрату, що він таки проведе бій з ворогами, а це буде для них апокаліпсис. Тобто він вірить у перемогу нових людей.

 

8. Роздуми над жетоном

Леся заночувала у Старому місті, бо Олег мав намір завтра зібрати РАСУЗ. Леся повідомила свого земляка, щоб прибув.

 

Вранці зібралися всі. Леся запропонувала встати і вшанувати пам'ять Надії. Мовчки встали. У кожного думка була звернена в майбутнє – вчинити так, щоб більше ніколи не повторилося те, що сталося з Надією. Але кожен розумів, що побажання є мертвим, якщо не скріпити його реальним чином. Олег прочитував думки членів Ради і тут же сказав, що всі їхні дії мають бути спрямовані на зміни в суспільстві. «Гадаю, ми всі розуміємо, що  одного бажання мало. Потрібен чин».

 

Сьогодні у протокол записали:

1.Підготовка наступу на бастіони зла. З цією метою відправляється делегація в Столицю з метою налагодження організаційних зв’язків з новими людьми.

– Важливий пункт. Хто згоден відправитись у Столицю? – спитав Олег. Підняли руки Леся, її земляк Петро Кумач і Володимир Павленко.

 

Олег спитав:

– Пане Володимире, ви готові взяти на себе керівництво групою, оскільки я маю намір залишитися тут? 

 

Павленко підтвердив,зауваживши,що він має тісні зв’язки із аналогічними організаціями, а це полегшить виконати їхнє завдання.

 

Олег погодився, відзначивши, що делегація поїде поїздом. Леся забезпечить охорону. «Взагалі будьте максимально обережні. Ви розумієте, все, що тут відбувається, там, напевно, має гостріший характер. Зрештою, я не певен, чи не мають ВОНИ інформації про наші прагнення зв’язатися з центром. Логіка підказує, що за такими зв’язками будуть стежити спецгрупи СБ і поліції...»

 

На цьому засідання закрилося. Олег побажав успіху і ще раз нагадав про пильність та обережність.

 

Коли учасники наради вийшли, Олег уперше в цей день почав детально перевіряти приховані камери, які мали фіксувати небажаних «гостей» у помешканні. Огляд його заспокоїв – камери виявилися чистими. Він прагнув зрозуміти тактику ворога: убивши його дружину, противник ніби творив видимість власного заспокоєння і не зачіпав головного призвідця величезного процесу, що міг набрати загальнодержавного масштабу, якщо дати повну волю призвідцеві.

 

Саме це турбувало Олега. Адже він не почувався повністю вільним, бо перебував під негласним контролем спецслужб, про що переконливо свідчить убивство дружини. Олег переконаний, що йому не дадуть спокою,поки він тут житиме і до того часу, коли остаточно переможуть нові люди.

 

Віддаль до цієї перемоги йому здалася далекою, коли цей шлях боротьби встелятимуть невинні жертви. Уникнути їх майже неможливо. На його думку, міг бути надійний засіб – жетон для кожної нової людини.

 

І ця думка знову повернула його до Нілеї, допомогу якої він усе більше й більше потребував, звісно, не стільки для себе, як для загалу, що піднімається з низин і прагне осягнути вершини справжньої свободи.

 

З цими думками і настроєм витягнув жетон, узяв у свої руки і пильно оглядав його обидві поверхні з різними, незрозумілими йому барельєфними тисненнями різних конфігурацій, схем і фігур. Таємниця, яку йому не розгадати, неможливо розшифрувати те, що в жетоні заховано.

 

Він потирав пальцем то одно, то друге місце жетона, натискував. Тримав палець на одному місці. Переводив в інше. Це була стихія в пошуку відповіді чи, може, послання на цю дивну планету, де мудрість її жителів створила інше життя, не подібне до землян.

 

Олег не фіксував часу, скільки він тримав у руках жетон. Він прагнув допомоги, глибоко усвідомлював, що його неймовірних здатностей, отриманих на цій дивній планеті, мабуть, буде недостатньо для остаточної перемоги... Це не був сумнів у собі. Ні, він твердо вирішив боротися до кінця. Проте він усвідомлював, що йдеться не про нього, а про той незахищений загал, який починає боротьбу із злочинним світом, що запанував тут, в його країні.

 

Тримаючи в руці жетон, Олег відчув, що він поволі починає нагріватись. Спочатку він подумав, що жетон нагрівся від його руки. Але температура поступово збільшувалася, і тоді Олег поклав жетон на стіл і пильно йому приглядався. Через якийсь час в одній точці по центру жетона з’явилося слабке світіння, яке за певний час ставало все більш яскраве. Олег торкнувся пальцем краю жетона,відчувши опік, відсмикнув руку і продовжував уважно стежити за світінням. За якийсь час воно спалахнуло і водночас почув голос і в світінні побачив Нілею.

– Вітаю, Олеже! Незабаром я прибуду до тебе. Про цей випадок і нашу розмову нікому не кажи.

 

У відповідь Олег насмілився сказати:

– Дорога Нілеє! Привези певну кількість жетонів для охорони. Чекаю.

– Добре, коханий.

 

Після цих слів світіння раптово погасло, і жетон поступово остигав до попередньої норми.

 

Таким способом Олег відкрив ще одну здатність жетона (можливо, їх безліч!). Він був надзвичайно схвильований. Роздуми над жетоном, потирання пальцем відповідних місць, виявляється, відкривають невідомі можливости.

 

Це не значить, що Олег відкрив таємниці жетона, він лише випадково відкрив для себе можливість жетона спілкуватися з дівчиною з майбутнього. Інформація, яку він нині отримав завдяки жетону, стала для нього потужною силою повернення до себе, до покликання, що його отримав, перебуваючи на дивній планеті.

 

Від моменту розмови з Нілеєю час перетворився в неймовірне очікування зустрічі, яку годі передбачити чи прогнозувати було в минулому. Але направду його не покидали думки про Нілею, які пробудили в ньому нові сили, занепалі внаслідок невідворотної втрати Надії.

 

Олег – земна істота, навіть те, що наділений внаслідок перебування в іншому світі з іншим цивілізаційним рівнем, здатностями, не робить його чужинцем, неприродним чи позаземним. Це правда, як і те,що кожного дня піднімається Сонце – носій життя. Тобто йде мова про природні земні явища, усталені від віків внаслідок природного розвитку.

 

Але правда і в тому, що такі люди, як Олег (послідовників його збільшується з кожним днем та годиною), прагнуть хоча б приблизно наблизити земне життя до того, яким він бачив на дивній планеті. І немає в цьому чогось неприродного чи анти людського. Але те, що саме такі прагнення і діяльність викликали спротив тих сил, які тут панують і прагнуть закріпитися назавжди, породжує гострий конфлікт, де не виключено, що проллється людська кров. Уже пролилась! Отже, кров свідчить, що злі сили ніколи не відступлять, що тільки в боротьбі можна здобути перемогу.

 

Олег вірив у перемогу. Бо бачив власними очима наслідки такої перемоги на дивній планеті. Він вірив у перемогу і тому з таким нетерпінням очікував прибуття Нілеї.

 

При одній згадці про неї Олег прагнув якнайшвидшої зустрічі. Він переконаний, що удвох йому буде набагато легше долати труднощі в осягненні остаточної мети нових людей.

 

Мета світилася яскравим світлом у часовій перспективі. Водночас це начебто уявне світло несло назустріч Олегові постать незвичайної дівчини з майбутнього.

 

9. Напередодні

В цьому часі Олег отримав телефон від Бориса. На думку Бориса, повідомлення для Олега архіважливе. Борис дуже коротко говорив про намагання спецслужби таки убити Олега, «Оскільки досі ще не було такої настирливости, майте на увазі серйозність цих намірів», – сказав Борис, і його голос тут же затих. Олег не встиг йому відповісти, що він навіть не сумнівається, що спецслужба шукає спосіб покінчити з ним. Спеціальний телефон, який Олег носив весь час з собою, мовчав, набирати номер Бориса не було сенсу, бо він уже отримав інформацію. Він навіть не сумнівався в правдивости цієї інформації: убили дружину, логіка підказує – Олег «крайній», і проти нього буде нанесено удар. Питання лише в тому, коли і як?

 

Інформація Бориса, звичайно, не була несподіванкою для Олега, хоча десь там у глибинах свідомости в нього жевріло сподівання, що його, все ж таки, залишать у спокою, оскільки досі їм не вдавалося навіть найелементарніше – привести його у відділення СБ. І ті ж таки спецслужбисти не могли собі в голові укласти, що то за сила допомагає йому уникнути їхніх ударів. У потойбічні сили, звісно, вони не вірили, бо всі до одного були вихованцями минулого режиму, атеїстичного в повному розумінні, як своєрідна «релігія» системи, що правила десятиліттями на всій території краю. Зрештою, для них не залишалося багато часу, бо на власні очі бачили щораз численнішу появу людей, наділених дивною здатністю пересуватися в повітрі. Поза всякими сумнівами, це становило загрозу всій дотеперішній системі управління, бо непередбачена поява людей в будь-який час викликала у багатьох громадян захоплення і була, як пошесть, оскільки ставала бажанням приєднатися до цих особливих людей. Спецслужби не мали пояснень, як відбувається повторення здатности в людей, досі не причетних до загадкових явищ і нездатних злетіти у власних силах.

 

Проте спецслужби достеменно знали, що призвідцем усього незвичайного є Олег і ще одна «дівка», як вони висловлювалися, із західної провінції країни, правда, менших масштабів. Але цей факт не вносив жодної поправки в їхні наміри – по суті, обоє підлягають фізичному знищенню. Щоправда, Борис нічого не говорив про Лесю, але Олег усвідомлював, що вона теж, як і він, є у зоні небезпеки, і вона весь час мусить це мати на увазі.

 

Пересторога Бориса не була ні зайвою, ні передчасною. Буквально через день-два після інформації Олег добирався на роботу, природно, кожну мить не втрачаючи пильности і зосереджености на всьому, що навколо відбувається, як далеко від тебе авто, що їде за тобою, що то за мотоцикл, який мчить із шаленою швидкістю з клекотом вихлопної труби, що то за людина їде на ровері і т. д і т. ін. І саме думаючи про те все, Олег інстинктивно глянув назад і побачив легковика, який мчав тротуаром просто на нього, Олег вискочив на проїзну частину дороги і, опинившись над узбіччям, умить упав на нього, скотившись униз. І в той же час прогримів потужний вибух, від якого легковик рознесло на кусники. Але диво, за рулем нікого не виявлено! Отже, автомобіль керований комп’ютером. «Без сумніву, технічний прогрес!» – іронізував Олег, випадково уникнувши загибелі. Він не сумнівався, що вибух був призначений саме йому!

 

Нарешті таки добрався до місця праці. Зав зустрів його з не прихованим здивуванням, але нічого не сказав підлеглому науковому співробітнику. Олег прочитав його думки і замалим не впав від здивування: зав мав зв’язки із спецслужбою, нині його повідомили, що його співробітник, правдоподібно,загинув від випадкової аварії автомобіля. Олег просто до себе усміхнувся і пройшов мимо начальника, мимоходом кинувши «Наразі живемо і тішимось життям!» і подумки собі: «Нехай бандити знають, що я житиму до тих часів, поки їх не стане...»

 

Ще не встиг почати свою роботу, коли внутрішній телефон прозвучав на його робочому столі. Зав п’ятим відділом просить його, Олега, зайти до нього. П’ятий відділ – безпека установи. А працівники безпеки – службисти СБ.

 

Мимоволі Олег згадав давню історію, що сталася напередодні його переходу в інший світ. «Невже знову повторюється неймовірне?» І все ж таки, Олегові вельми не хотілося йти в цей відділ. Зрозуміло, про що буде розмова...

 

Привітавшись, Олег побачив, крім керівника відділом, відомого йому службиста, з яким познайомився ще під час першого віча, коли стався інцидент з пострілом, спрямованим на Лесю.

 

Власне, службист мав велике бажання поговорити з науковим співробітником щодо його... власної безпеки. Олег не дуже й дивувався такому наміру, бо зразу прочитав думки службиста, який буквально горів допитливістю, яким чином Олегові вдається уникати нападів. «А дідька лисого ти узнаєш від мене!» – злісно подумав Олег і вдав надзвичайно велику увагу до службиста, сказавши:

– Я схвильований вашою увагою щодо моєї скромної особи. Правду кажучи, я не відчуваю якоїсь небезпеки, але вам видніше, бо ви, звісно, краще інформовані, ніж я, посполитий громадянин, який щодня заробляє на хліб насущний...

 

Ця загалом іронічна фраза адресована службистові, але він не впіймав іронії, видавши її за певну повагу до нього, службиста, і його вельми важливої діяльности задля безпеки наших громадян.

 

Службист, природно, не пас задніх і вперто випитував Олега, як, на його думку, слід уникати теракту (так і сказав!), щоб вижити в цій складній ситуації.

 

Усміхнувшись, Олег відповів:

– Якось так виходить, що, не почуваючись у небезпеці, уникаю будь-яких негативних дій, які мали б мені нашкодити. Можливо, інтуїція тут грає не останню роль. В усякому разі самі бачите, що все гаразд, крім, на жаль, втрати моєї дружини...

– Так, я співчуваю вам. Ми не передбачили всіх варіантів.

 

На ці слова Олег стиснув зуби і вперто мовчав – адже саме вони організатори і виконавці чорних діл... Донині не розкриті злочинці.

 

Олег сказав:

– Знайти злочинців – найкращий доказ боротьби з терористами...

 

На цю репліку службист мовчав, а Олег прочитував його думки. Виявляється, взагалі не ведеться слідство. Отже, виходить, відомі і замовники, і виконавці... Їх не шукають, бо вони серед них.

 

Далі розмова явно не клеїлась. Олег розумів, що службист нічого не отримав від нього – інформації нуль. А Олег зайвий раз переконався, що люди «звідтам» ніби одного «формату». Звичайно, Борис був винятком, зберігши власний критицизм і тверезий погляд на сучасність.

 

Залишається лише чекати наступних провокацій.

 

Олег залишив п’яте відділення з осадком, все ж таки, тривоги. Зондаж службиста виявився невдалим, а спецслужба не припинить чинити спроби вдарити так, щоб він, призвідець, «застрільник» змін, припинив свою діяльність.

 

«Не  надійтесь, сильні світу цього! Я ще живий і жити буду заради перемоги!!»

 

Звичайно, це не була супер оптимістична бравада, а щире переконання, підкріплене очікуванням Нілеї, яка, напевно, щось особливе придумає, аби Олег уникнув розправи над ним... А взагалі невідомо, як складуться справи. Перед невідомістю людина не позбавлена трепету.

 

Такий же трепет відчував Олег. Особливо після інформації Нілеї він увесь поринув у спогади про перебування на дивній планеті. Звісно, почуття до Нілеї, яке тоді його наскрізь пройняло, досі не вмерло в ньому. З моменту втрати Надії, зазвичай, він почав думати про Нілею, але ці думки опинялися ніби перед суцільною мертвою і непробивною стіною, оскільки його кохана перебувала в іншому світі. Не раз він собі говорив: «Викинь з голови нереальні фантазії. Нілея не з’явиться тут заради твого особистого щастя». Нині інші думки, інша ситуація. Неймовірне стає реальністю, коли ти цього прагнеш з такою силою, що перед нею зникають усі перешкоди...

 

10. Прибуття Нілеї

Олегові важко уявити, яким чином знайде його Нілея. Навіть, коли б знала адресу (назва вулиці, номер будинку і квартири) теж нічого не дасть, якщо вона не сяде в міський транспорт, який прямує в його мікрорайон. Олег мислив земними категоріями, він припускав ймовірність, що жетон приведе її. Як виявилось, він не помилився.

 

Після відвідання п’ятого відділення Олег вирішив повернутися на помешкання. Інтуїтивно він відчував, що найкраще залишитися в помешканні навіть з погляду власної безпеки, де вже не раз його виручав жетон, а вхідні двері в помешкання ніби ставали фортечною брамою проти нападників. Адже вони мусили зайти в приміщення, і це їм не вдавалося.

 

Він розклав на столі папери – протоколи засідань, звернення, що були опубліковані в пресі, відгуки журналістів, міжнародна реакція на події. Все це важливий матеріал навіть з погляду того, що події з самого початку привернули увагу закордонних політиків. Отже, висновок зрозумілий – продовжувати боротьбу. Але в даний момент Олег відчув, що йому потрібна допомога як у його особистому захисті, так і захисті усіх без винятку людей, наділених новими здатностями, на відміну від інших – таких, як усі.

 

У цих роздумах його підняв на ноги дзвінок біля вхідних дверей. Олег встав з-за столу і, підійшовши до дверей,спитав «Хто?» і у відповідь почув тихий, але до болю відомий жіночий голос «Свої!».

 

Олег відкрив двері і миттю вхопив в обійми Нілею, відчувши, як усе її тіло тремтить  від зустрічі. Вони стояли в обіймах. Не рахуючи час, і взаємно віталися поцілунками. Нарешті Нілея мовила:

– Коханий, я вдруге на твоїй планеті. А місто дивовижно гарне. Встигла його побачити. – Вона мило усміхалася і не відводила очей від Олега.

 

Олег підійшов до неї впритул, поклав руки за її спину, притягнувши її до себе і каже:

– Дорога, кохана Нілеє, не знаю,чи уявляєш ти, яку неймовірну річ вчинила, приїхавши сюди, і як ти мені потрібна. – Він ніби й забув, що вона прочитує його думки. Зрештою, він слабо міг лише припускати, що не всі її здатності він знає...

 

Нілея голосно й радісно сміялася:

– Ти начебто забув, що я багато що знаю... Справді, була найвища пора сюди прибути... скажу тобі правду, Старійшини трохи вагалися мене відпустити, очевидно, розуміючи, куди направляюсь...

– Ти маєш рацію: з райського світу в пекло. Тут... – І замовк, а очі заволокли сльози...

– Дорогий, все знаю. Співчуваю. Можливо, коли б я тут була, не сталося б нещастя... Дорогий, ти розумієш, що не все від мене залежить...

– Знаю, ТАМ виконуєш дуже важливу роботу. А мені... мені потрібна ти, бо ти моя кохана. Вже без тебе я не зможу жити. Ти це знаєш. Ти мені потрібна... для життя... для всього, що почав і відчув необхідність допомоги...

 

Вона гляділа на нього широко відкритими очима, усміхалася усмішкою, яку він ніколи не забував і яка кожен раз його очаровувала. Він знову підійшов до неї, схиливши голову, але його темно-сині очі дивилися на неї, і тихо мовив:

– Кохана, стань моєю дружиною. Це говорять тобі мої почуття. Ти знаєш їх. Чи є зараз у тебе перешкода стати зі мною на рушник? Чи згідна ти залишитись тут, на моїй Землі?

 

Її ніжне обличчя палало вогнем. Тихо. з хвилюванням вона сказала:

– Мій любий Олеже, я згідна. Свідомо кажу тобі, що я залишаюся на твоїй планеті. Я така ж з моменту  прибуття людина, як усі земні істоти. Ти моє щастя, бо я тебе кохаю. Можливо, знаєш або здогадувався, що моє почуття народилося з першого побачення, ТАМ, на Березі, де вперше ми зустрілися...

– О Господи, моє прибуття у твій світ, виявляється, передбачило ще одне знаменне явище: крім покликання стати оновителем життя на Землі, ще й знайти свою вірну і єдину у Всесвіті наречену...Тільки тепер я до кінця усвідомив, що відбулося тоді...

– Гадаю, – каже Нілея, – що в усьому є своя закономірність.

– Справді, так. В усьому воля Всевишнього.

 

Олег наблизився до Нілеї, ніжно її обняв, а вона поклала свою чудову голівку йому на плече. І обоє ніби завмерли, ставши символом одвічного єднання чоловіка і жінки...

 

Прошепотіла Нілея, ніби лякаючись розірвати їхні обійми:

– Любий, не відпускай мене. Мені ще ніколи не було так божественно, як зараз. Я щаслива. – І сльози радости засріблилися на її лиці, рожевому, немов квітка при сході сонця.

 

Олег пестив рукою її буйне волосся, що хвилями опускалося на струнку спину.

 

Ця сцена здалася Олегові вічністю, в яку він увійшов разом з дівчиною, що прибула до нього з майбутнього. Він відчув, ніби вдарила блискавка, відповідальність за неї, за її сучасне і майбутнє. І в цю ж мить його пронизало відчуття вини за Надію, якої не оберіг. І раптом з’явилася ще одна думка: адже така ж загроза можлива й для новоприбулої дівчини, за мить – його дружини. Адже ворог йому мститиме весь час, поки не здохне.

– Я слухаю твої думки, мій майбутній мужу. Не тривожся. Хіба не знаєш, що я інша? Ну, я така ж земна істота, але я вмію захиститись, побачити невидимого ворога і відчути заздалегідь його наміри. Я сюди прибула допомогти людям...Хвилинку...

 

Вона вийшла в коридорчик і звідти втягнула велику подорожню валізу на коліщатах, саме такі, як у землян. Справді, нікому навіть не впало б на думку, що вона – не земна.

 

Олег відчув, що мусить зараз, у цю мить, сказати їй посту річ:

– Нілеєчко дорогенька і мила, ти з далекої дороги. Мусиш відпочити. Насамперед, треба щось перекусити, бо вже наближається після вечора наша, земна ніч.

– Я згідна, милий. Я в тебе нині гість. Але вже завтра я тут господиня, – сміючись, мовила вона.

– Дорогенька, це прекрасно, моя господине! Завтра в першій половині дня ми скличемо нашу Раду, і там ти скажеш усе, що потрібно. Гаразд?

– Так, милий. Скажу все, що слід нам знати. Адже ми переможемо, я в це твердо вірю.

– Люба, тепер я вгощу тебе земними смаколиками. Звісно, в нас інші засоби приготування їжі. До них ти звикнеш.

 

Нілея з легкою усмішкою гляділа, як вправно Олег готував вечерю. Незабаром вони сіли за стіл.

– Годилося б в честь твого прибуття привітати тебе з келихом прекрасного  вина.

– З радістю, – мовить гостя, – я маю стати зовсім земною...

 

Олег підняв келих і промовив:

– Нілеєчко, я надзвичайно зворушений твоїм прибуттям, радість переповнює мою душу. Тепер я не самітник, поруч мене надзвичайна жінка. Обіцяю тобі урочисто все життя бути поруч, любити до безтями і творити наше спільне життя у щасті, в справедливости, у свободі. – Він торкнувся келиха Нілеї, підійшов до неї і поцілував у рум’яне личко.

 

Вона розчулилась до сліз Лише тихо мовила:

– Я щаслива, що зустріла тебе.

 

Вечеря продовжувалась з поцілунками та обіймами в такій неймовірній атмосфері сердечного тепла, що майже до фізичного прояву наповнила приміщення житла.

 

Доля повела їх ще незвіданими для них дорогами, що ведуть, згідно людської уяви, до радости і щастя.

 

11. Ніч кохання під світлими зорями

Прибравши посуд після вечері (гостя допомагала), Олег провадив Нілею в спальню, мовивши:

– Як моя майбутня дружина хоче: двоспальне ліжко, стелемо тут, чи я собі піду у гостинну кімнату?

– Коханий, як ти міг таке подумати? Лише разом. Це наша перша шлюбна ніч...

 

Олег обняв її, обціловував обличчя, пестив рукою теплі плечі дівчини, і здавалося йому, що він снить дивний сон. Вона відчула це відчуття й заперечила:

– Дорогий, це не сон, це реальна дійсність. Я тебе кохаю.

 

Олег звільнив її з обіймів. Вона попросилася у ванну, захопивши з собою невеликий пакунок,– «Мабуть, нічна білизна», – подумав, коли закрилися за нею двері у ванну.

 

Він поклав свої руки на обличчя, притисши їх і протягнувши згори вниз. Цей рух ніби й заспокоїв його. Не було жодних сумнівів, нібито він щось робить не так, як годиться. Єдине в цей момент його турбувало: що станеться, коли вона захоче повернутися на свою планету? І зразу з’явилася думка, як аргумент заперечення першої думки: діти, наші діти мають її залишити тут назавжди.

 

З ванни вийшла та Нілея, яку він запам’ятав назавжди, перебуваючи ТАМ. Олег вигукнув радісно:

– О красуне, те, що ТАМ не могло здійснитись, ТУТ є нашим щастям!

 

Вона з трепетом притулилася до нього, і він відчув, як прискорено б’ється її серце. Він схопив її на руки і поклав на постіль, а сам простягнувся біля неї як велика музикальна струна, що зараз забринить незвичайною музикою.

 

Нілея повернулася до нього і почала обціловувати його обличчя. Дійшовши до вуст, вона припала, як до невичерпного джерела і не відхиляла своїх спекотно палаючих губ. Олег обняв її, нічна тонка і прозора сорочка завадила йому, і він по тихо, але впевнено стягнув з неї, усю оголивши, і тоді долоні помандрували її тілом, насолоджуючись його теплотою, ніжністю шкіри, м’якістю волосяного засіву на лоні. Рука вперто і послідовно рухалася далі, і в цю мить стрункі стегна розсунулися, запрошуючи долоню входити у відкритий простір інтимних заглиблень. Рука не зупинилася і пальцями відхилила першу браму до насолоди. Нілея відкинулася від його вуст, лягла на ознак і злегка крикнула «Ах!», коли рука відхилила першу браму, вперто прямуючи далі, поки не натрапила на центр збудження, пестивши його, поки Нілея не почала безперервно вигукувати захоплення насолодою, яку ніс її коханий. В один момент, продовжуючи його обнімати, вона захопила його «хлопчика» долонею і сильно стиснула, не перестаючи скрикувати від насолоди. І в цей момент Олег повернувся до неї, увійшовши в її лоно. Дівчина скрикнула, стиснувши вуста, а стегна обняли Олега з міцною силою і не відпускали в його безперервному русі, поки не сталося виверження «вулкану»,  коли обоє в одну мить рівночасно скрикнули несамовито. Але її стегна не відпускали Олега і, стискуючи все більше і більше,затремтівши, як струни великого музичного інструменту. Дівчина вся дрижала, припавши до нього, а він обціловував її обличчя, залите сльозами радости й захоплення.

 

Вона не заспокоїлася, продовжувала обціловувати його обличчя. Раптом стишилася. «Ой, незручно. Прошу, включи настільну лямпочку».

 

При світлі вигукнула:

– Ай, треба поміняти постіль!..

– Нема проблем, зараз поміняю.. – Олег встав, хитким кроком підійшов до шафи і витяг нове полотнище. Нілея вмить його розстелила, і вони знову поринули у свої любощі.

 

При наступному зближенні вона застерегла:

– Коханий, обережно спочатку... але потім... ах, як гарно! Любий, я твоя. – І Олег обережно цілував її, а йому здавалося, що він увесь входить у її тіло, воно огортає його повністю, він втрачає відчуття своєї тотожности, злившись з жінкою з майбутнього...

 

Він сказав ще в цю ж заворожену ніч про своє відчуття. Вона відповіла що таке ж відчуття в неї також. «Мабуть, так має бути... Не знаю... Я не мала цього досвіду». – «Я теж не мав такого відчуття з своєю першою... Се, мабуть, мила, твоя властивість. Справді, ти інша... Але яка ж ти кохана мені! Господи, який незвичайний дар для мене...» Він припав з поцілунками до Нілеї, взявши її в обійми, несамовито обціловуючи обличчя, ніжні дівочі груди, стрункі вигнуті стегна, розкішне лоно... Ні, не було кінця ласкам і пестощам...

 

Нарешті наступив не передбачений момент, коли обоє заспокоїлись, обнявшись. Нілея мимохіть глянула у вікно і побачила нічне небо, всіяне зорями,більшими і меншими, які тремтіли, розсіваючи свої світла. І блиснула думка: там, далеко, розсіває в нічне небо і її планета. Але не було ні крихти жалю чи туги, що вона прибула сюди. Бо знайшла свою долю. Своє щастя. Своє майбутнє  життя...

 

Двоє закоханих, обнявшись, ніби злившись в одне тіло, спали спокійним сном праведників, покликаних змінити  світ на кращий, ніж він був досі.

 

Закохані чоловік і жінка прокинулись зі сну досить таки пізно, близько дванадцятої дня.

– Доброго ранку, моя дружино!

– О мій голубе, як нам сон вдався! Незабутня ніч! Дякую тобі, милий.

– Одним «дякую» не обійдешся. Цілуй мене мила, до знемоги. Він обняв Нілею, не випускаючи з рук, і знову обціловував її, ніби вперше.

 

Нілея вдавано начебто хотіла вирватися з його обіймів, потім залізла під ковдру і припала вустами до його живота, цілуючи і посуваючись усе нижче і нижче. Він лежав нерухомо, ніби завмер. Але дійшовши до волосяного покриву зупинилася. Відкинула ковдру і каже, дивлячись на нього:

– Що ти собі думаєш, чоловіче? Я хочу їсти. Але я вже нині господиня. А ти – мій служка.

– Ну, нарешті позбудуся хоч одного клопоту – кухні. Прошу, я твій слуга.

– Добре, мій вірний слуго. Що будемо їсти?

– Може, яєчню, га? Хліб з пластинками бринзи. Ти знаєш, що таке бринза?

– Нє-а, вперше чую.

– Це знаменитий сир, роблять його гуцули, люди в карпатських горах. Колись поїдемо туди...

– Добре, хай живе яєчня і бринза. Навчи, як користуватися вашою кухнею. Добре. Пішли. Стоп. А помитися треба?

– Гони у ванну, але швидко. Помий бузю і дещо – і вже біля мене в кухні.

 

Так починався день молодого подружжя. Обмаль часу в усьому – в коханні, в праці, в щоденному бутті...

 

12. Надійна охорона. Чудо техніки

На середину дня Олег скликав членів Ради. Зібралися у вітальні. Леся неймовірно радісна, побачивши Нілею, підійшла до неї, обняла, як рідну сестру, обцілувавши її.

– Дорогі друзі, представляю вам Нілею, дівчину із планети, де ми з Лесею перебували. Вона стала моєю дружиною і залишається на Землі. Незабаром я попрошу Нілею подати важливу інформацію. Але зараз стисло я попрошу розповісти про стан наших справ у Столиці.

 

Леся розповіла, що в Столиці вже зібралося чимало нових людей під впливом Старого міста і містечка та околиць, де вона проживає. Інтенсивніша поява таких людей можлива, якщо спеціально делегувати звідси людей з новими здатностями, але при тому вони мусили б бути забезпечені охороною. Очевидно, проблема охорони чи не найважливіше на даному етапі нашої діяльности.

 

Олег подякував за проведену роботу і надав слово Нілеї.

– Все, що я поінформую, залишається тільки в нашому середовищі.

 

Я привезла – ой, вибачте, я справді стаю земною – прибула з охоронним засобом, що стане заборолом для тисяч чи мільйонів людей, котрі злетять уперше, як і Олег, і Леся, як і всі тут, хто перейняв від них цю особливу, але природну здатність... Так, так, я чую питання Олега – це жетони.

– Тобі ціни немає! – Захоплено вигукнув Олег. – Я ще не знаю до кінця здатностей жетона, і випадково відкрив для себе можливість за його допомогою говорити з тобою.

– Я дуже рада. Мені радили Старійшини на нашій планеті не відкривати тобі здатности жетона. Тут – інша ситуація. Заборони немає. Дивіться, – вона витягла жетон із валізи, бачите отой знак?

– Не знаю, чи є в моєму жетоні. Хвилинку. – Олег витяг жетон із кишені. – Стоп. Не бачу. Ага, є, але в іншому місці.

 

Леся теж вигукнула:

– Є!

– Перепрошую, мабуть через хвилювання забула всім присутнім роздати жетони. – Коли це зробила, продовжила свою інформацію.

– Для зручности усім я витягну, як у вас зветься, здається, екран. Ось він. Вона витягла з валізи предмет у вигляді складеної парасолі. Підвісила його на стіні, прикріпивши до цвяшка, на якому висіла картина. Сплеснула руками, і екран розкрився. Вона потерла в одному місці жетон, і на екрані з’явилося зображення.

– Прошу запам’ятати це зображення у вигляді трилистника. Можна накреслити собі в записник. Активізувати кожну конфігурацію доторком пальця аж до моменту його дії.

 

Це специфіка кожного жетона зокрема – різні фігурні конфігурації,які виконують певну роль;достатньо торкнутися рукою цього знаку, коли нападник раптово зупиняється, втрачає рівновагу і падає. Поясню, в чому річ. В момент натискування на цей знак раптово нейтралізується земне тяжіння,внаслідок чого нападник втрачає рівновагу. Є ще інший знак, оцей, дивіться  і запам’ятайте. – На екрані висвітлився новий знак у формі вигнутих чотирьох ліній.

– Шукаю його. Не знайшов! – Це Олег мовить.

– Не може бути. Він є.

– Справді є, але зовсім в іншому місці, на зворотній стороні жетона.

– Цей знак дуже сильний – він повертає постріли в бік того, хто стріляє і вбиває його ж кулями!

– Дивина! Так сталося, коли Леся злетіла тут над стадіоном. Один виконавець із СБ вистрелив і упав мертвим. Але ми досі не знаємо, хто захистив Лесю.

 

Леся каже:

– Я пережила шок. Кулі були спрямовані проти мене!

– Про цей епізод мене повідомили Старійшини. Звісно, десь поблизу стадіону знаходився наш літаючий апарат з відповідною командою, яка має завдання берегти нових людей.

– Ми припускали, що це ваша допомога.

– Так, саме так, дорогий Олеже. Але врешті після мого звернення до Старійшин з вимогою посилити охорону саме через жетон, ситуація змінилася. Адже з’являться сотні, тисячі, мільйони нових людей. Їм потрібен захист, чого не в стані зробити навіть кілька літаючих апаратів...

 

Маю намір показати ще кілька конфігурацій. Ви, задля власної безпеки, зобов’язані мати при собі жетон і відповідно до типу загрози включаєте охорону жетона.

 

Так ось ще один знак. Пригляньтесь до нього уважно. Ніби летить птиця. При включенні в дію цього знаку нападники, хто б це не був – поліцай, військовий, службист у цивільному із СБ, навіть непоказний агент секретних служб, які всі вкупі настроєні до вас агресивно і мають намір або арештувати, або просто побити, або навіть поранити чи вбити, ви натискуєте на цю фігурацію, і вмить усі злісні нападники вгрузають у ґрунт, на якому вони стоять – незалежно, чи це буде просто орна земля, чи бруківка, чи асфальт, – усі вони таким чином паралізовані, а ви в той час спокійно відходите і віддаляєтесь від цієї критичної ситуації...

 

Зараз екран покаже знаменитий знак спілкування людей, незалежно від віддалей, за однієї лише умови, коли вони мають жетони. Бачите знак, подібний до хруща, що розставив свої вусики. Ви мусите тримати на ньому палець до того часу, коли відчуєте, що жетон починає нагріватись Тоді ви ставите жетон на тверду поверхню – стіл, лавка,крісло. Жетон нагріється до такої температури, що в самому його центрі засвітиться, а в світлі ви побачите свого адресата чи адресатку і поговорите з ними. Після закінчення розмови жетон гасне і остигає. Тоді можете його знову взяти до рук.

 

Хочу звернути вашу увагу на одну здатність жетона зробити вас невидимим у зв’язку дуже критичною ситуацією. Але слід це зробити так, щоб не побачили посторонні люди чи випадково хто-небудь. Дивіться, це чотири вертикальні лінії, з’єднані вгорі і внизу ледь помітною овальною лінією.

 

Знак у формі хреста висвітлить вам дорогу до наміченої адреси.

 

Є ще така здатність жетона. Цю здатність використала Леся, хоч і не знала, щоб розплатитись за отриману їжу в громадському пункті харчування там, у нас, на планеті.

 

Тут включилася в розмову Леся:

– Так, був момент перебування на іншій планеті, коли я прагнула повернутися додому. Я не усвідомлювала до кінця, де я знаходжусь. Гадала, іноземні спецслужби експериментують зі мною. Ну, менше з тим. Я зголодніла і зайшла до їдальні типу наших, де можна замовити кави і булку чи сандвіч, чи щось інше. Смачно перекусивши, я розгубилася, не знаючи, як розплатитись. Я простягла жетон, і він мене виручив. Вставивши його у відповідний апарат, особа, яка мене обслуговувала, зняла якісь гроші, повернувши мені жетон. Таким же способом я ще раз використала жетон.

– Шановні члени Ради. Моя інформація, ще раз нагадую, залишається між нами і не передається іншим людям, які не причетні до нашої діяльности. На кінець нашої наради я видам певну кількість жетонів. Приблизно один жетон здатний захистити до тисячі людей, якщо вони знаходяться разом. Дія жетона зменшується для розсіяного середовища людей. Наприклад, п’ятсот людей знаходиться приблизно на території в один квадратний кілометр. Жетон здатний захистити людей у віддалі триста-п`ятсот метрів. Отже, на тисячу людей потрібно хоча б сто жетонів.

 

Лесю, ти казала, що у вас приблизно є коло п’ять тисяч людей, наділених новими здатностями. Отже, на таку кількість потрібно п’ятсот жетонів. Таку кількість я передаю тобі. На місцях людям треба пояснити дію жетона. Тобто все розповісти, що ви тут почули. Дякую за увагу.

 

Члени Ради завершили виступ Нілеї оплесками.

 

Володимир Павленко підняв руку. Олег сказав:

– Прошу. Якесь питання?

– Так. Питання стосується нашої діяльности. Чи буде достатня кількість жетонів на всю нашу країну? Припускаю, що перемога можлива за наявности хоча б половини нашого населення з правом брати участь у виборах.

– Питання доречне, – відповіла Нілея. – Так, у нас є можливість подати допомогу в охороні понад двадцять мільйонам людей. Дай, Боже, щоб вони злетіли, як це вперше продемонстрували тут Леся та Олег. Завдання в складнішому – масово сколихнути їх до цього чину. Найвища мета – вічний мир. Але спочатку тут повне оновлення суспільства і влади. Дати приклад світові, що такі зміни наші громадяни спроможні зробити. Зрештою, я в цьому не сумніваюсь, коли пізнала землян Олега та Лесю...

– Дорога Нілеє, – одночасно Олег та Леся звернулися,– дякуємо за високу оцінку.

 

А Олег продовжив:

– Шановні колеги, я не зразу усвідомив ТАМ своє покликання. Потрібен був час, роздуми і невсипуще наставляння мене Нілеєю. – Він закінчив і низько вклонився своїй дружині.

 

13. Обряд шлюбу. Таємниця буття

На другий день вранці після чергової солодкої любовної ночі Нілея, глядячи невідступно і з ніжністю в очі Олега, мовить:

– Мій муже коханий, ти знаєш, я християнка латинського обряду, ти християнин східного греко-католицького обряду, в нас нема суперечности, я хочу взяти церковний шлюб.

– Не заперечую, про це я думав раніше. Є одна річ, церква вимагає, природно, документи на підтвердження особи.

– Не дивуйся, я це передбачила, маю ідентичний паспорт, рік і місце народження. Але прошу тебе, не питай мене, як це зроблено. Нехай для тебе залишається таємницею. Скажу тільки, що можливости реалізації складних проблем ТАМ вирішуються оперативно, за згодою Старійшин. Моє прибуття на Землю продумане в усіх деталях.

– Я не сумніваюся. Зрештою, для мене не так важливо бачити твої документи, абсолютне значення для мене має те, що ти є тут зі мною і що залишаєшся назавжди... Я щасливий з тобою, кохана Нілеє. – Він підійшов до неї, обняв і поцілував у рум’яні щічки, з яких не сходила мила усмішка.

– Зараз потелефоную в одну церковцю на окраїні нашого міста.

 

Коли Олег був зайнятий телефоном, Нілея рилася у своїй валізі, шукаючи документи.

 

Через годину вони очікували трамвай, котрий мав їх одвезти на передмістя, до старенької дерев’яної церковці, архітектурної пам’ятки з сімнадцятого століття, в якій тривали богослужебні відправи.

 

Їх зустрів сивоволосий парох невисокого росту, худорлявий, з виразними світлими добрими очима. Він спитав:

– То ви телефонували? – Олег ствердно кивнув головою. Він знову запитав:

– Коли ви сповідались останній раз?

– Місяць тому.

– А ваша наречена?

– Приблизно місяць тому, – відповіла Нілея. – Отче, маю повідомити,що я католицького, тобто римо-католицького обряду. Але я даю згоду взяти шлюб в греко-католицькому обряді. Мабуть, тут нема суперечности.

– Звісно, що нема, тим більше видаєте згоду. Прошу зайти в церковну канцелярію для офіційного запису. Ця операція пройшла без затримки, і молоді стали до шлюбу. Свідками виявився молодий дяк і послушник сусіднього монастиря, призначений для цієї церкви.

 

Кілька хвилюючих моментів дуже емоційно пережила Нілея, коли, по-перше, священик поклав корону на її голівку, по-друге, коли надівав на її палець шлюбну обручку і коли, нарешті, вона присягала на вірність мужу в усіх хвилях життя аж до смерти...

 

Вже після шлюбу в дорозі додому, в  трамваї вона була мовчазна, задумана, Олег не випускав її з обіймів, обнімаючи за спину і відчуваючи її схвильоване тремтіння. Уже дома вона нарешті спромоглася говорити:

– Коханий Олеже, там, у цій дивній старенькій церковці, мене пройняло почуття таємниці людського буття. Людина народжується, виростає з невинного дитяти в дорослу особистість, загалом знаходить (і це щаслива доля!) своє друге Я в протилежній статі, стає до шлюбу, народжує дітей, бо в них неземне щастя; присвячує себе певній справі, згідно свого покликання, і таким способом звершує своє призначення, записане на Небі. Чим не таємниця буття усі ці епізоди, які я тут перерахувала? Адже все відбувається начебто з волі самої особи. Але колупни глибше, напевно, зрозумієш, що в усьому є Божа правиця. Саме в цьому є теж таємниця Буття, без якого втрачається сенс існування людини... Я вражена всім, що з нами відбувається. Коханий Олеже, ми нині пройшли ще одну стежку вічности Буття, визначеного Духом,всюди сущим і реальним.

– Так, дорогенька, ти маєш рацію. А спосіб твого мислення схиляє мене до думки, що ти мислиш по-філософськи. Ти з планети, ТАМ дуже високо розвинений інтелект, і люди позбавились багато не потрібних речей. Я очарований тобою, твоїм мисленням і почуванням, дуже відмінним від наших людей насамперед глибиною і чистотою, що є природним явищем, коли ваші люди отримали здатність читати думки іншого. Зникла потреба, як зайва, щось приховувати перед іншим «ТИ», який так само прочитує думки другого «ТИ». Немає таємниці, яку заховуєш глибоко в собі, бо все, що відбувається в твоїй душі, відомо... Це теж своєрідна таємниця Буття, в якому, проте, зникли, як безвартісні, елементи «секретности», відтак відчужености, ворожости, зависти і т.д. і т. ін. Чи осягнемо ми, земляни, такий стан? Це ж абсолютно інше життя! Ось чому ми й почали працю для змін. Я побачив інший світ, який мене переконав у можливости змін. Ти підтримала мене, нарешті прибула сюди, за що я тобі безмежно вдячний. О Нілеє, що я робив би без тебе? Тим більше, коли тут втратив вірного друга...

 

Нілея підійшла до нього, притулившись до його грудей і пошепки сказала:

– Не тільки ти без мене, але і я без тебе нічого не зроблю... Тільки разом, коханий.

 

Здавалося, цей літній день не закінчиться ніколи. В ньому Буття постало для них, як вибір шляху – спільного шляху. І все ж, невідоме в свідомости обох, природно, впліталося і в думки, і в почуття. Людина мислить про майбутнє, рухається до нього, віддаючись справі, якій присвятила себе, але феномен невідомого постійно супроводжує її і приносить або тривогу, або розчарування, словом, і радість, і смуток. Бо такий, а не інший шлях, як ознака Буття.  

 

Наприклад, завтра,Нілея свідома того, що завтра слід знайтися в столиці. Олег теж в думках переносився в Столицю. Адже там потрібна допомога в охороні. Єдине, що вони здатні зробити, це захистити від розправи злих сил, що прагнуть втриматись при владі. Всього це лише перший, початковий етап – змінити стан речей, змінити людину...

– Завтра нам треба бути в Столиці. Знаю, що й ти про це думаєш, – перша Нілея взяла на себе ініціативу діяльности. Те, що вона привезла з собою, не має лежати без діла...

– Загалом звідси п’ятсот кілометрів. Яким видом транспорту поїдемо? – запитував Олег і вже чув відповідь:

– Полетимо! Це ж моя стихія.

– Чи не задалеко? Зрештою, не знаю, з якою швидкістю долали простір ТАМ...

– Спробуємо. Якщо наступить втома, можемо приземлитись де-небудь і відпочити...

– Є ще одна річ – військовий контроль повітряного простору.

– А навіщо жетон? У зв’язку з економією часу на нараді я не назвала, серед багатьох інших, маскування. Тобто в повітряному просторі нас не побачать навіть найдосконаліші прилади...

 

Олег з дива онімів.

– Виходить, що без жетона ми ніщо?!

– Милий Олеже, не перебільшуй. Жетон лише допомагає людині вистояти у протистоянні.

– Надзвичайна технологія! Фантастика! Колиб ця зброя опинилася в руках противника, тоді...

 

Нілея не дала йому закінчити думки.

– Це теж передбачено, навіть у тому випадку, коли противник знає всі засоби жетона і скеровує їх проти нових людей, тоді жетон вибухає в руках противника, наносить йому смертельний удар і самознищується. Це значить, що жетон запрограмований тільки на нових людей і на їх охорону.

– Нарешті, ти мене заспокоїла. Знаючи наших людей, не можу не передбачити певної ситуації, коли, на нещастя, знайдеться на мільйони хоч один зрадник і передасть усі таємниці противнику. Ця думка мені не давала спокою, а пояснити тобі таку ситуацію я просто не встигав. Твоє прибуття емоційно мене буквально заполонило. Я був у стані такої радости, що все інше відійшло на задній план.

– О мій чудовий мужу, дорогенький, ти незвичайний. Я тебе кохаю. Разом ми неподоланна сила. Завтра й летимо.

 

14. Земний політ

Зранку Нілея збирала все, необхідне для польоту. Поглядаючи на велику валізу з жетонами, Олег мовив:

– Тобі не здається, що вантаж варто розділити надвоє. Одну половину я беру, другу – ти.

– Вантаж легкий,  підніми. – Олег напружив сили і легко підняв валізу, кажучи:

– Дивина, справді легкий!

– Вантаж розрахований на перевезення в земних умовах. Та й сам жетон створений з легкого матеріалу за нашими технологіями.

– Я переконався, що на Землі аналога немає...

– Це значить, що його тут повторити не можна...

– Саме тому до нього буде прикована особлива увага. Нам слід мати на увазі цю обставину. Отже, на кожного, хто ним володіє тут, на Землі, лягає особлива відповідальність його збереження і, сказати б, втаємничення. Наскільки я зрозумів, від нього значною мірою залежить наша перемога.

– Мислиш логічно і правильно. Таким способом ми виробляємо нашу стратегію і послідовність дій.

 

В цей момент телефонує Борис. Дуже стисло повідомляє, що спецслужба поінформована про поїздку в Столицю. Висловлює надзвичайне застереження бути особливо пильними. На цьому інформація обірвалась.

 

Олег замислився і передав Нілеї інформацію. З усього цього його найбільше дивує, звідкіль відомий їхній політ? Він перевірив камери, вмонтовані в помешканні. Вони не фіксували проникнення в помешкання чужої особи. «Ага, замовили залізничні білети! Ось звідси інформація!»

 

Нілея сказала, що вона мала б відчути підслух розмови. Це, безперечно, виявив би жетон. Отже, Олег виявив правильно витік «секрету».

 

Вони майже повністю приготувалися до польоту. Виходячи з помешкання з валізою, Олег за порадою Нілеї своїм жетоном заблокував вхід в помешкання. Нілея пояснила:

– Ніяка сила не здатна відкрити двері до помешкання чи проникнути в нього крізь вікно. Отже, можемо бути спокійні за наше житло.

 

Вони зайшли у скверик біля будинку і спостерігали, чи нема поблизу людини. Нікого не було. Вона прикріпила до себе валізу за допомогою подібної «сітки», якою колись вела з Берега Лесю. Радісно вигукнула «Полетіли!», розправила руки, ніби крила, і вмить піднялася вгору. За нею піднімався Олег. Вона йому гукнула:

– Не відставай від мене. Держися за мою руку.

 

Олег схопив її за руку і вже не відпускав її впродовж усього польоту. Відчуття легкости проймало його радістю. Він не міг зафіксувати швидкість польоту. За звичайними земними законами при великій швидкості, очевидно, повітря мало б шмагати його тіло, що творило опір. Цього всього він не відчував. Прочитуючи його думки, Нілея пояснила, що жетон підчас польоту знімає будь-який опір повітря, втрачаєш, власне, відчуття опору, звідси  й легкість.

– А щодо швидкости, ми летимо дуже швидко. Лише за годину польоту ми приземлимось у якомусь місті. Це ще не буде Столиця. Може, там переночуємо.

 

Справді, через годину Нілея вигукнула:

– Приземляємось!

 

Олег не відпускав її руки і спостерігав, що з висоти вона шукає зелені, де приземлитись непомітно. Вони опустилися в густо засаджену деревиною місцину, насторожено поглядаючи, чи нема поблизу свідків їхнього незвичайного приземлення. На щастя, нікого не було.

 

Друга половина дня, але ще не вечір. Олег спитав Нілею:

– На кого ми подібні? Туристи? Жителі цього ж міста? До речі, як воно зветься, треба вияснити.

 

І вони пішли тротуаром, а Олег тягнув валізу на коліщатах, і вона тарабанила на нерівних плитках тротуару. Наткнувся на вивіску «Середня Драгомирська школа ІІ рівня». Радісно вигукнув:

– Ми у Драгомирі. Значна частина дороги за нами. Шукаємо готель.

 

Він перепросив чоловіка середнього віку, приблизно під сорок років, і спитав, як добратися до готелю. Чоловік спитав:

– А який готель вам потрібно?Є дуже добрий, правда, трохи дорогий.

– Добре, нехай буде.

– Зветься «Вristol». Йдете цією вулицею прямо, потім з правого боку побачите вулицю, та, що вам треба.

 

Олег чемно подякував.

 

15. Готельна пригода

Незабаром вони увійшли в приміщення готелю і підійшли до чергового, щоб оформити ночівлю. Ця формальність не тривала довго, правда, слід було показати паспорти, з яких черговий виписав прізвища, місце проживання і дату видачі цих документів. Зразу ж Олег розплатився за перебування в готелю до наступного дня, тобто за добу.

 

Номер виявився на восьмому поверсі. Ліфт швидко підняв їх, а Олег дивувався, що їх не супроводжував служка, як водиться в усіх пристойних готелях, коли після встановлення валізи отримує на простягнену руку чайові. Що це мало б означати? Нілея прочитувала думки Олега і усміхалася. Потім сказала:

– Інформацію з паспортів черговий уже передав оперативникові спецслужби.

– Ти здогадуєшся?

– Ні, точно знаю...

 

Олег більше не випитував, та й в її думках, що їх прочитував, більше не було згадок про чергового готелю.

– Підемо в ресторан чи тут вгостимося?

– Звичайно, тут, – радісно мовила усміхнена Нілея. – Але спочатку душ.

 

На те бажання Олег лише підняв руки і потім зняв трубку внутрішнього телефону:

– У 810-ий номер прошу принести вечерю – меню № 2.

 

Незабаром з’явилася Нілея, як весняна квітка, розквітла і освіжіла від приємного душу, у біло світлій з рожевим відтінком сукні, з палаючою трояндою в петлі край лівої ключиці, запахуща, як ліс у ранню весну. Бракувало лише пташиного щебету. Замість нього прозвучав тихий дзвінок, і Олег відкрив двері, сюди в’їхав чотириколісний невеличкий столик, за ним вступив ресторанний слуга, що взявся розставляти тарілки і чарки на невеликому столику на двох. Закінчивши цю роботу, він мовчки попхав візочок, низько вклонився. Олег встиг всунути йому в бокову кишеньку банкноту, і двері за ним зачинилися.

– Нарешті можемо почати учту, – сказав Олег таким урочистим голосом, ще Нілея щиро і голосно розсміялася:

– Прекрасно! Може, милий, слід спішити, поки не з’являться озброєні горлорізи. А що вони точно будуть тут, я не сумніваюся.

– То що нам робити? Тікати чимскоріше?

– Що ти мовиш, коханий? Наша учта тільки починається, кидати таку смакоту, що ти замовив, ніяк не збираюся!

– А якщо справді станеться напад?

– То що? Я, Нілея, маю тікати перед цією галайстрою? Ніколи!Піднімаємо наші чаші за успіх, який станеться, в чому я не сумніваюся. Хай живе свобода і нова людина! Нас не зборить жодна сила!

– О, Нілеє, ти справжнє чудо, моя кохана. Піднімаю сю чашу за моє кохання, за тебе, чудова Нілеє, моя провіднице, моя натхненнице!

 

Учта тривала, поки нічого із смаковиті не залишилось.

 

Щасливі подорожні плюхнулись під покривало і якусь мить стишились, щоб продовжити бенкет, але інший – бенкет кохаючих сердець.

 

Десь далеко за опівніч почулися кроки в коридорі. Нілея сказала:

– Лежимо спокійно, не рухаємось. Можна дивитися, але ні слова – мовчки.

 

В цей момент відкрилися двері. В номері виключене світло. З виставленими вперед автоматами і пістолетами група військових з надягнутими на обличчя чорними масками і яскравими прожекторами просвітлювали кожен закуток номера, двоспальне ліжко, стіл – і нічого не бачили!

– Какоє-то нєдоразумєніє – номер пуст! Ґдє ані!

– Дєжурний дал точний номер. Здєся даже ужін заказивалі! Какая-то чєртовщіна!! Ґдє ані? Нічаво нє панімаю!

– Виходім. Только врємя тєряєм...

 

Коли за не прошеними гістьми закрилися двері, Нілея обняла Олега:

– Тепер, коханий, можемо спокійно спати до самого ранку.    

 

Ніч збігла, як одна хвилина.

 

Вранці перша Нілея відкрила  очі, мовлячи:

– Доброго ранку, мій милий! Встаємо. Душ. Сніданок. Праця на славу нашої Батьківщини.

– Чую і бачу, що ти вельми по-діловому настроєна.

– О, так, я вся діяльність. Я вся енергія. Я...вся...

– Кохання, – каже Олег і схоплює її всю в свої обійми.

 

Знову в час відсутности дружини Олег знімає трубку внутрішнього телефону і просить принести у 810-ий номер сніданок – меню № 5.Олег свідомий того, що треба швидко,оперативно снідати і якнайшвидше виноситися з готелю.

 

З ванної кімнати виходить Нілея, одягнута в дорогу. Туди заходить Олег і швидко знову в кімнаті, теж готовий в дорогу.

 

Входить служка їдальні, посуваючи столик на коліщатах. Розклавши посуд і їжу, низько кланяється. Олег розплачується за сніданок разом з чайовими, і подружжя снідає, явно поспішаючи.

– Мусимо непоміченими вийти з готелю. Передбачаю пильне око. – Розмовляючи, Нілея мило усміхалася. На її опроміненому, радісному обличчі не виявилося й тіні тривоги. Зате Олег вельми зосереджений. Мабуть, не забув застереження Бориса.

 

Валізку Олег не тягнув, а ніс в руці, піднявши вгору стержні з коліщатами.

– При виході з готелю ми чекаємо моменту, коли хтось відкриє двері. Ага, мало не забула: йдучи, ми нікого ненароком не торкаємось. Адже ми невидимі!

 

І все ж, вони з’їхали вниз ліфтом, який відкрився, але присутні не побачили, щоб хтось вийшов з ліфта. Подружжя обережно пройшли фойє готелю, минувши чергового (на щастя, вчора він не залишив у себе паспортів). Біля брами довелося тихо стояти, поки ззовні не відхилив її відвідувач. Вони миттю, притисшись до відкритої половини дверей, пройшли біля відвідувача, який не бачив і не чув їх поруч. Лише надворі, відійшовши пару метрів від готелю, вони знову стали зримі. І Олег каже, що їм слід звідти швидше відійти. Нарешті спокійно мовить:

– Пронесло! Вдалося вийти з-під недремного ока.

– Звісно, ми під охороною.

 

Проходячи повз пресовий кіоск, Олег зупинився і попросив місцеву газету. Відійшли від кіоску й зупинилися. Олег розвернув газету і на першій сторінці прочитав уголос: «Увага! Звертаємось до мешканців нашого міста. Вчора увечері прибули до нас терористи, підступні і небезпечні. Просимо звертатися до нас (подана адреса і телефон) всіх, хто має інформацію про їхнє місце перебування».

 

Нілея розреготалася на всю вулицю:

– Виявляється, ми з категорії терористів.

– І все ж, ми зобов’язані зустрітися з місцевими активістами, – спокійно мовить Олег, їхню адресу маю. – Люди допомогли вийти на бажану адресу.

 

Молода людина приблизно років тридцять радо їх зустріла. Коли Олег попросив зібрати активістів руху за зміни в суспільстві, молодик зразу взявся за телефон і повідомив, що в межах півгодини буде повен зал. Олег розпитав, скільки, на його думку, у місті людей, наділених новими здатностями.

– Приблизно десять тисяч. А все почалося з подій у Старому місті. Тоді я теж там був. І лише тепер вас впізнав. Ми неймовірно вам вдячні за початок процесу. Очевидно,розвиток подій залежить від нас, від нашої активности.

– Саме так, але охорона понад усе. Тому ми нині у вас.

 

Коли стишився повний зал людей різного віку, молодик представив гостей, і Олег перший виступив, подякувавши присутнім за їхню оперативність. Виклав мету прибуття у місто і передав слово Нілеї.

 

Вона вже набула досвід поборення несміливости перед зібранням людей... Стисло пояснила функції жетона, чим викликала бурю аплодисментів. Відтак прибульці виділили жетони для міста.

 

Нілеї задавали маса питань щодо жетона, а відтак і її особи. На питання щодо її особи вона відповідала дуже стисло, наголосивши, що справа не в ній чи в Олегові, а насамперед у початому процесі.

 

Приблизно через дві години вони вийшли з приміщення і загубилися серед міщан; знайшовши безлюдну озеленену місцину, вони знялися в повітря і ще перед вечором опустилися в Ботанічному саду Столиці.

 

16.Несподіванки Столиці

– Візьмемо таксі, як пристало на звичайних туристів, – мовив Олег, – щоб підвезти до готелю, ну, наприклад, «Metro». Місця не бронював, але надіюся, що там поселимося.

Нілея:

– Не заперечую, навпаки, рада. Признаюся, відчуваю втому...

– Нічого дивного, моя кохана. Фізичне напруження. І духовне не менше. – Олег глянув не неї стурбовано. – Може, в інші міста добиратимемось залізницею... Наша програма велика. Слід відвідати багато міст...

– Дорогий Олеже, я на все пристану, аби виконати нашу місію.

– Я знаю, мила Нілеє. Але мені тебе жаль, що ув’язав тебе в цю роботу.

– Як же інакше? Ми удвох покликані все зробити, що від нас залежить.

 

Розмовляючи, вони вийшли із Саду і зупинилися на тротуарі на Бульварі Поета.

– Залишається зловити таксі. – Далі Олег мовив сердито, але звучало іронічно. – Женуться, не звертають уваги, які тут знамениті люди просяться в таксі!!

 

Нарешті, один легковик таки спинився. Коли всілися, Олег каже:

– «Готель «Metro».

– Що таке в тім готелі? – питає водій. – Усі таксисти нині тільки й туди їздять!

– Можливо, якась нарада... – Кидає, ніби між іншим, Олег своє припущення.

 

Водій виявився балакучим. Питає:

– Не чули? Там нібито збираються ті дивні люди, що літають. Мені, канєшно, нема дєла до етого...

– Можливо, так і є. Раз відомо...

– Та кажуть... Один-однісінький раз бачив. То, справді, фантастика! Уму нєпанятно...

 

Суржик водія починав дратувати Олега. На щастя, під’їхали до готелю. Розплатившись, поспішили в готель.

 

До чергового довгенька черга.

– Нілеєчко, іди посидь у фотеличку. Я стану в чергу. Тут більше години доведеться стояти... Невже всі ті, що літають?

 

Олег зайняв чергу і настроївся на довге чекання. Невдовзі перед чергою збоку став мужчина під сорок років і голосно сказав:

– Хто прибув на нараду нових людей, підходьте до мене з паспортами, я роздам номери.

 

Більше половини черги його оточила. Церемонія вручення номера тривала коротко: чоловік подавав номер і записував його, а власники паспортів тут же мали оформити папір на проживання в готелі і віддати його цьому ж чоловікові. Ключ видавав черговий після показу номера на візитівці готелю. Олегові випав 602-ий номер. Він покликав рукою Нілею і віддав їй візитівку:

– Візьми ключ у чергового. Прийми душ, поки я заповню папірець.

 

Нілея радо взяла візитівку і незабаром опинилася в двомісному номері, подібному до драгомирського, ймовірно, більш просторому.

 

Чоловік повідомив, що проживання і харчування приїжджих взяла на себе республіканська організація РАСУЗ.

 

Оформивши папери, Олег віддав їх чоловікові. Коли той прочитав дані паспорта, глянувши на Олега, сказав:

– Вітаю, пане Олеже, у столиці. Дуже добре, що ви приїхали з дружиною. Ми давно на вас чекали.

– На жаль, з Старим містом і Столицею ми не мали належних зв’язків. Це слід виправити якнайшвидше.

– Це завдання беру на себе. До речі, я заступник Голови Ради, Білий Євген.

– Дуже радий знайомству. Зайдіть після вечері до нас у 602-ий номер.

– Обов’язково зайду. Є про що поговорити...

 

Олег піднявся на шостий поверх і постукав у двері свого номера. Нілея, навіть не питаючи, відкрила двері. Олег, увійшовши, спитав:

– Ти певна, що се я?

– Нема сумніву. Дорогий, тепер... я... тобі... нарешті скажу... ти не дивуйся, я бачу...

– О Господи! Ти чудо, чому ж ти раніше не казала?

– Я боялася. Непевна була, як ти зреагуєш...  Тобто я не зовсім земна людина, ти маєш це знати...

– Нілеєчко, ніколи не сумнівайся, я тебе кохаю такою, як ти є...

 

Дружина притулилася до нього, цілувала аж  до розчулення, коли в її очах полилися сльози радости...

– Ого, я вже стаю плаксою.

– Ні, ти прекрасна, чудова моя дружина!

 

Вона радісно відійшла в душ. Олег повторив церемонію замовлення вечері на двох у номер. Специфіка однакова, виходить, в усіх готелях. Але, окрім того, існує колективний зал – бери, що хочеш і скільки хочеш...

 

Коли нарешті вийшла Нілея, Олег відпросився лише на п’ять хвилин, мовивши «Я оперативно!»

 

І в цей час обслужник прикотив на столику з коліщатами вечерю. Поки її розставляв на столику, Нілея витягла банкнот для чайових, подумавши: у них, ТАМ, нема чайових...

 

Вийшов із ванної Олег, повідомивши, що сюди завітає заступник Ради на розмову.

– Нам потрібна вичерпна інформація, багато чого не знаємо, що відбувається в інших регіонах краю.

 

І в цей час постукали у двері. «Прошу» – голосно сказав Олег. Увійшов Євген Білий.

– Вибачте, може, я за швидко?

– Ні, якраз вчасно, втрьох повечеряємо. Прошу до столу.

 

Всілися. Нілея розподілила вечерю на трьох. Але сказала Олегові потелефонувати по внутрішньому телефоні принести ще ножі і вилки та чарки. Євген поставив плашку шампанського: «Це в честь нашої зустрічі» – мовить усміхаючись.

– Скажу вам правду, – почав Олег,– моя ініціатива та ще одної дівчини почати процес змін ґрунтувалася виключно на тому, що я отримав, перебуваючи в іншому світі. – Сказавши це, він глянув на Нілею, яка невідривно дивилася на нього. Нілея пояснила:

– Пане Євгене! Посидівши з нами за розмовою, не одне почуєте. Але сенс усього, що відбулося, зводиться до нинішнього процесу, що, на мій погляд, зупинити вже неможливо.

– Гадаю, що так, – сказав Євген.

 

Олег зразу запитав:

– Скажіть, скільки є у вас на обліку людей з новими здатностями.

– Понад п’ятсот тисяч. Це Столиця, східні та південні регіони краю.

– Гадаю, для повної перемоги потрібно хоча б десять-п'ятнадцять мільйонів людей, – мовить Олег.

 

В цей час постукали в двері. Увійшов служник бару. Приніс замовлення і вийшов.

– Піднімемо чарки за майбутню перемогу. – Чарки задзвеніли, і почалася вечеря.

– Треба мати на увазі, що з кожним днем нових людей прибуває. До кінця не розумію, але виходить ніби своєрідна передача здатностей від однієї людини до іншої, – сказав Євген.

– Насправді так і є, – мовив Олег. – Зараз нас найбільше цікавить, чи є спроби влади зупинити процес?

– Є, – відповів Євген. – Є незрозумілі убивства саме цих людей: то автомобільна аварія, то просто смерть на вулиці без ознак насильства (отрута чи щось інше), то арешти, але потримають і випускають, добряче налякавши і пригрозивши тюрмою...

– Саме ці речі слід знейтралізувати. Для цього ми тут.

– Я маю розповісти принципи захисту і його способи за допомогою нашого інструмента, – сказала Нілея.

– О, це буде надзвичайно цікаво, – захоплено вигукує Євген.

 

І це саме слід провести в східних і південних регіонах, – висловив побажання Олег.

– Знаєте, можна полегшити це завдання. Сюди приїхали делегати з цих регіонів.

 

Отже, вони отримають інформацію і донесуть у свої регіони, – сказав Євген.

– Справді, дуже добра думка, пане Євгене. Таким чином ми скоротимо наше перебування тут, – жваво зауважила Нілея. – Все, що треба передати їм, ми виконаємо.

– Нарада почнеться у конференц-залі готелю о десятій? – питає Олег. Євген ствердно кивнув головою. – Гадаю, що за дві години, ну, нехай з хвилинами все закінчиться?

– Так, якщо не виникнуть питання. Люди дуже зацікавлені особою пані Нілеї і вас, пане Олеже. Буде чимало питань. Я розумію, не на всі відповідати. Але щоб не залишилося якихось не вияснених проблем, що викличуть сумнів...

 

Олег його чемно перебив:

– Постараємось переконливо говорити й про себе... Я ось про що. Чи знайдеться час, щоб моїй дружині показати Столицю? І чи можна організувати авто для полегшення огляду?

– Організація має авто з водієм. Гадаю, нема проблеми. Зрештою, якщо затягнеться, ви можете залишитися тут ще на одну ніч.

– Щиро дякуємо за гостинність. Увечері ми хотіли від’їхати залізницею до міста в західному регіоні Доброводи.

– З Добровод є делегація, не пам’ятаю, скільки людей.

– Прекрасно, звідси ми відправляємось прямо додому. – Олег вияснив усе, що його турбувало. Глянув на Нілею. Вона завжди усміхнена.

– Гадаю, мені пора. Було дуже приємно познайомитись з вами. Тут уже люди кажуть, що ви жива легенда. Вони не помилились. О, ні, не роблю компліментів. – Євген низько вклонився і вийшов, мовивши «Добраніч»,

 

Нілея та Олег готувалися до сну. Для них продовжувалась ніч кохання.

 

Ще до десятої великий конференц-зал майже весь був заповнений делегатами. Насправді це був крайовий з’їзд нових людей. Початок відкрився Козацьким маршем, на той час вельми популярний, а його відновив з пам’яті один із давніх бандуристів.

 

Відкриття з’їзду оголосив Євген Білий, вибачившись, що голова у від’їзді за кордоном. Він оголосив порядок денний, давши слово Олегові. Коли зал почув, хто виступатиме, піднявся шквал оплесків.

 

Олег подякував за привітання і відзначив, що найбільша заслуга в тому, що зібралася велика громада людей, коли відчули в собі приплив сил, якими раніше не відзначалися. Звісно, все почалося від того, хто вже мав таку здатність. Отже, кожен може опинитися в іншому світі, де діють інші, справедливі закони, а людина почувається абсолютно самостійною з новими, не чуваними досі якостями. «Головне завдання, щоб таких людей стало якнайбільше. Тоді перемога забезпечена» – цими словами він закінчив свій виступ.

 

Голова надав слово Нілеї, яка детально ознайомила присутніх з властивостями жетона,відтак передала представникам Столиці і регіонів певну кількість цієї захисної зброї.

 

Вся ця акція забрала приблизно дві – дві з половиною години, враховуючи й запитання, відповіді на які забрали певний час. Одним словом, до вечірнього поїзда залишилось  п’ять-шість годин, які хотіли використати для ознайомлення Нілеї з столицею.

 

Справді, справу полегшив автомобіль організації. Коли Нілея й Олег всілися в авто, яке спочатку прямувало до Найвищої гірки з іменем князя, і водій зупинився неподалік, унизу, в дозволеному місці, Нілея сказала водієві на них тут почекати. Але відійшовши, вона відчула стеження за ними. Вона не оглядалася назад, лише мовила Олегові приспішити кроку і якнайшвидше віддалитися від авто, аби водій їх не бачив. Олег не зрозумів: що?Водій стежить за ними? Питання прочитала Нілея і вголос відповіла:

– Ні, але я не хочу, щоб він побачив, як ми раптово, на його ж очах, «розчиняємось» у повітрі, бо за нами хтось стежить. Сказавши це, вона потерла жетон, і обоє зникли. Але фактично вони підходили до обгородженої вершини гори, звідки відкривався неповторний вид на Ріку. «Прекрасна панорама!» – захоплено мовила Нілея. Біля них нікого не було, тому вони бесідували, ділилися враженнями...

 

Після огляду Гори і пам’ятника Князю повертаються поволі невидимі до легковика. Нілея обдивлялася навколо і нарешті здалека за ними побачила людину в цивільному з явною військовою виправкою. «Аґент спецслужби за нами!Як нам прошмигнути в авто?» – «Почекаймо. Він нас не бачить і, напевно, відійде, здивований, де ми ділися...»

 

Вони терпеливо очікували, поки агент не пройшов мимо них, не звернувши навіть уваги на авто, і пішов у напрямі Центральної.

 

Вони стали зримими і всілися в авто, попросивши водія відвезти до Собору Софії.

 

Вони увійшли в храм. «За нами стежить інший агент», – тихо сказала Нілея. Вони сховалися за однією з колон і стали незримими. Знервовано нишпорка обійшов кілька разів по периметру все внутрішнє приміщення, незважаючи на туристів, і, видно, розгубився: адже він бачив, як ВОНИ входили в храм. Він ішов буквально за ними – і втратив з поля зору. Доведеться так і доповідати начальству про неможливість стеження за цими двома типами...

 

Тимчасом Нілея та Олег, невидимі, змішалися між туристами, але будучи зосередженими, аби нікого не торкатися... Нілея собі уявила, коли б хтось відчув дотик і нікого не побачив, як міг зреагувати. Зате Олег роздумував над тим, як добратися додому: адже в поїзд треба увійти видимими, біля вагона стоїть провідниця, їй треба показати білети і ввійти східками у вагон... Нілея прочитала думки Олега. «Ти, дорогий, не маєш чим журитися, – мовила ласкаво, відійшовши від туристів. – Краще милуйся храмом. Я захоплена! Тут минуле дише, як живе. Який прекрасний образ Оранти!» Олег віддався волі Нілеї. Вона сильніша від нього!

 

З храму вони вийшли незримими і пройшли площею далі, до відбудованого Михайлівського храму.

 

Нарешті вони попрямували до авто, але зберігали невидимість. «Я не певна, чи десь поруч нема чергового агента...» – «Їх тут повно, як кукілю!». Насторожено проходили площею. В далині побачили авто. Сховалися між людьми, відійшовши на край площі, і там стали зримими. Недалеко знайшовся чоловік років п’ятдесят. Він і сказав цій парі:

– Я ще такого зроду не бачив, що на порожньому місці зразу з’являється пара людей!

– Шановний, краще для вас сказати, що ви нічого не бачили, – спокійно мовить йому Олег.

– Ні, я таки бачив!

– Ви нічого не бачили – для власної безпеки, – суворо сказала Нілея.

– Та добре, добре, я ж не проти вас. Я знаю... Є люди, які літають... Цікаво. Чудеса!

– То познайомтеся з ними. Може... може... теж злетите... – дружелюбно мовила Нілея. – Все може статися...Бувайте здорові. З вами розмовляла Нілея. Спитайте в людей, вам скажуть, хто я.

 

Чоловік вклонився. Все, що мовила незнайомка, його вельми здивувало. Пара підійшла до легковика і всілася в нього. Чоловік дивився на цю подію, і все йому здалося незвичайним. Бо, справді, на голому місці з’являється пара людей, і незнайомка розмовляє з ним, ще й себе назвала... а він тепер нестримно прагне зустрітися з людиною, яка літає. Це факт, а не фантазія!

 

17.Дорога додому

До відправлення поїзда залишалася одна година. Гості швидко зібралися. Євген вручив білети в двомісне купе люкс-вагона, попрощався, побажавши щасливої дороги, а гості – швидкої перемоги, і водій відвіз їх на залізничний вокзал.

 

Олег та Нілея пройшли просторе й заповнене пасажирами, гамірне фойє вокзалу з касами, довідковими «віконцями» і вийшли на вказаний перон до поїзда, в який уже почалася посадка. Вони підійшли до свого вагона. Тут ще не було пасажирів. Олег показав білети, провідниця перевірила, повернувши білети, і першою піднялася східками Нілея, Олег подав валізу і піднявся за дружиною. Знайшли своє купе. Увійшовши, зразу зачинили двері.

– Начебто ніхто не стежив, крім камер. Кругом вмонтовані... Отже, нас зафіксували. Нехай.

– Єдине – щасливо доїхати додому. Я вже скучаю за рідним містом.

– А мені надзвичайно все цікаво!

– Так, се новина для тебе. На жаль, не вистачало часу. Та й аґенти попсували огляд міста. Багато не бачили: музеї, картинні галереї...Коли настануть зміни, приїдемо сюди на довше...

– Коханий Олеже, почуваюсь першокласницею... Скільки мені треба, щоб знати наш край... Кажу «наш», бо я ТУТ і назавжди...

– Ти моє щастя. Але я завжди тривожуся, щоб нічого не сталося. Я став з твоїм приїздом сильніший.

– Але... без тебе, дорогий Олеже, я теж втрачу свою силу...

 

Постукали у двері. Олег глянув на Нілею запитально. Вона ствердно кивнула головою

 

Зайшла провідниця, попросила білети і спитала, чого потребують.

– Спокійно виспатись! – мовила Нілея. Олег: – Так.

 

Провідниця, усміхнувшись, вийшла.

– Усмішка провідниці, – каже Нілея,– мені здалася загадковою. Мовляв,ви гарно спіть, а там буде видно... Щось знає вона...

– На всякий випадок, перед сном зроби нас невидимими. Тоді вдалося уникнути біди. Навіть, коли спатимемо, ВОНИ тихо не зайдуть.

– Так то так. Але... я не бачу – ти мене розумієш? – нападників, хоч моя інтуїція підказує, що вони прийдуть.

– Звичайно, бо мають нас за призвідців усього, що відбувається в краю. Так і є! Отже, весь час ми перебуваємо під небезпекою знищення.

– Дорогенький, нас не знищать. Я знаю. Від нас залежить. Адже в наших руках унікальний засіб охорони. Тільки не прогавити моменту...

– Отож то. Завжди відчувати загрозу...

– Може, й так. – Ходи, милий, до мене. – Досі вони вклалися окремо.

 

Олег увійшов під спільне покривало, дружина обсипала його палкими поцілунками. Пора неймовірного кохання з жінкою, що повернулася з майбутнього в минуле. Бо тут знайшла свій дім, своє щастя.

 

Притча друга

Рідний дім

Нілея добре пам’ятає своє дитинство. Перед її очима добрі очі мами уважно стежать за тим, як маленьке дівча бавиться з такою ж малечею серед буйної зелені. І тепер ТУТ повториться те, з майбутнього – адже вона народить дитину, і вона, мама, з такою ж пильністю і любов’ю оберігатиме своє дитя від будь-якої небезпеки. Але ж настільки подібними будуть і ця, з майбутнього, і та, з нинішнього часу, картини-епізоди. Це ж неподільний велетенський світ – ТУТ і ТАМ! І все рідне, моє і наше – до болю в серці. Господи, як я прагну дитини... Тому я прибула сюди назавше, бо се мій дім – наш дім. І ми не дамо його зруйнувати тим, хто прагне над нами панувати...

 

*     *     *

Вона обціловувала Олега, задихаючись в своїх прагненнях ласки і тепла. «Олеже, – шепотіла вона, поклавши свою прекрасну голівку  йому на груди, – я прошу тебе, цілуй мене до безтями, о мій любий, мене нема без тебе...» Вона ще щось шепотіла, потім з вигуками повної розкоші від близькости, від взаємного проникнення в душу й тіло, бо все єдине і безконечне в час їхнього всього тимчасового життя...

 

Вони не чули стуку коліс об рейки, вони не відчували руху поїзда, що мчав у їхнє майбутнє, що зараз, у цю мить, є незворотною сучасністю, що стане минулим, але повертатиметься до них безмежною любов’ю, що творить одну цілість і тіл, і часів, і рідного дому ТУТ і ТАМ, як всесвітній закон безконечности...

 

*     *     *

Олег бачив себе в такому близькому минулому. Дарма, що проминули роки. Минуле стає нинішньою дійсністю, від якої ти ніколи не відійдеш, бо вона в тобі, вона з тобою, вона назавжди ТУТ, у твоєму існуванні, як повітря, води, земля і зорі... І нікому й ніколи ти не віддаси минулого, що є безперервним початком і кінцем тебе, твоєї душі, твоєї любові. Ось вона тут, твоя любов, вона творить для тебе, для себе безконечність буття тут і назавжди, поєднавши майбутнє і минуле, що є сучасним і одним неподільним цілим... Вона, твоя любов, творить тебе і себе в безвимірі з одним знаком вічности...

 

*     *     *

– Коханий Олеже, я безмежно щаслива. Я готова розплакатись від щастя. Провидіння обрало тебе для мене. Чудо, що знайшовся ти ТАМ, а я сьогодні ТУТ. ТАМ моє дитинство і юність, ТУТ – моє життя. І все поєднано в одному – в дивовижній любові.

– Коли я слухаю тебе, то мені ввижається, що якимись дивними силами перенесений в інший світ, але він, сей дивний світ, єдиний з нашим, і ти ніби поєднуєш часи і світи в єдине ціле... Так, так, ти справді поєднала мене з собою і з часом майбутнім, тобто відкрила перспективу вічности...

– Очевидно, все зрозуміло, бо ти, Леся і я започаткували процес, за який вороги прагнуть розірвати нас на шматки. Нічого в них не вийде!

 

В цей час почулася метушня під їхніми дверима. Нілея глянула туди й прошепотіла: «Прийшли! Лежимо тихо!!»

 

Таки двері відкрили і освітили купе рефлекторами, прикріпленими до рушниць. Увірвалося троє в чорних масках, лише очі їхні горіли злим вогнем. Оглядали купе розчаровано:

– Смотрі, нікаво нєт! Куда ані подєвалісь? Што єто такоє? Кажісь, нас кто-то завідомо ложно інформіруєт. К черту всьо єто!Можєт, ані нє в єтом вагонє, а? – Да нєт! – говорить другий. – Праводніца показивала білєти. Пашлі, нам нєча здєсь дєлать» – Вийшли, тріснувши зі злістю розсувними дверми».

– Провідниця! Я й казала...

– Вона ж зобов’язана показати білети, коли вимагає поліція. Тепер спати аж до останньої зупинки! До рідного дому...

 

Вранці молода пара збудилася ще перед зупинкою поїзда. Під’їжджали до головного вокзалу, про що повідомив провідник поїзду репродуктором у кожному вагоні.

– Поїдемо трамваєм чи полетимо?

– Тільки летимо, коханий Олеже. Ти знаєш, як я люблю літати.

 

Вийшли з вагону, і провідниця мало не впала із здивування, побачивши відсутніх вночі своїх пасажирів, але спокійно спитала, чи потрібні білети. Сим разом Нілея відповіла, суворо глядячи на неї:

– Ні, не треба, може, ще хтось захоче їх перевірити...

 

І знову провідниця не могла вийти з дива: звідкіля ж відомо цій жіночці, що перевіряли білети, коли її не було в купе? І в ресторані їх теж не було...

 

Не просто знайти на привокзальній площі безлюдне місце. В присутности багатьох людей не годиться злітати в небо! Цю думку прочитала Нілея й вголос спитала:

– Чому, коханий? Навпаки, хай дивляться. Може, також захочуть злетіти...

 

Вони якраз опинилися в центрі площі. «Полетіли!» – Вигукнула Нілея, розкинувши руки, мов крила, і знялася вгору. Після неї злетів Олег, тримаючи в руці валізу. Сотні очей дивилися за дивним польотом людей, жінка ще й махала їм рукою, ніби вітаючи їх чи прощаючись з ними.... Хтось фотографував. Хтось записав на камеру. Все, що було під руками: планшети, смартфони, камери – умить знадобилося, щоб зафіксувати семимильні зміни на планеті Земля.

 

За п'ятнадцять хвилин вони приземлилися біля свого будинку. «Все в порядку, мій Олеже?» – «Краще не буває. Ми вдома!»

 

Увійшовши в помешкання, Олег хотів перевірити приховані камери. «Любий, нема потреби. Адже в помешкання проникнути було неможливо».

– Якщо справді так, то я спокійний. Справді, жетону треба довіряти, – каже, усміхаючись.

 

Незабаром телефонує Борис: «Відомо, що нині ви повернулися із Столиці. Стеження за вами продовжується. Переслідування вас і дружини не анульовано, незважаючи на невдачі. Будьте, як і досі, обережні». І на цьому обірвалась інформація.

 

Олег задумався: яким чином вийти з поля загрози? Питання прочитала Нілея. Вона не мала відповіді, лише сказала: «Наш дім – наша фортеця». Олег додав:

– Наш дім – уся країна. Її не здолати зловмисникам, політичним спекулянтам, багатіям, що втратили  душу... 

 

18. Добра новина

Зранку Олег повідомив усіх членів Ради про засідання, яке відбудеться в його помешканні.

 

Приблизно в межах години всі зібралися. Олег повідомив, що переслідування його з дружиною продовжується і що всі троє (третя Леся) перебувають під особливою загрозою знищення. У зв’язку з цим він зачитав

 

Звернення

до нових людей у краю, до людей доброї волі в нас і за кордоном, до політиків і державних діячів світу

 

Звертаємось з глибоким розумінням, що нас почують і відповідно до своїх сил і можливостей зроблять усе, що від них залежить, щоб суттєво змінити ситуацію в нашій країні...

 

Йдеться про безперервне переслідування людей, наділених новим мисленням і новими здатностями, які усім нам вселяють тверде переконання в суспільних змінах у нашому краю. Але всі ці люди перебувають під терором влади, яка переслідує саме за нове мислення і дії, спрямовані на незворотні зміни. Особливий удар влади спрямований на трьох осіб, які саме прислужилися початку перемін людей,сколихнули їхню свідомість і переконали в можливість змінити керівництво країни,керуючись законами демократії і справедливости. Загальнонаціональні вибори, які відбудуться незабаром, – єдино можливий демократичний шлях змін. І саме цього найбільше лякається влада, яка прагне перепинити шлях оновлення і народження нового життя. Саме тому вона спрямовує смертельний удар проти перших організаторів цього процесу.

 

Ми впевнені, що немислимо перекрити озонну блискавицю, яка розтрощить скам’янілий арсенал застою, духовного гніту, брехні, облуди, політичного фальшу і несправедливости. Ми свято віримо в народження нового життя і здатні заради нього справедливо діяти до повної перемоги.

Староміська організація РАСУЗ

 

Члени Ради схвалили Звернення і просили Олега опублікувати в місцевій пресі. Цього ж ранку Олег відніс Звернення до знайомого редактора, який обіцяв надрукувати його в завтрашньому номері газети.

 

На другий день редактор повідомив його, що іноземні журналісти, акредитовані в нашому краю, повідомили про зацікавлення світових ЗМІ і що певні політичні кола Заходу готують спеціальні звернення до влади припинити репресії. Всю цю інформацію Олег сприйняв з усмішкою, оскільки в його житті нічого не змінилося і не зміниться – в цьому він переконаний, допоки самі не визволимось...

– Твій скепсис, Олеже, оправданий всім дотеперішнім нашим станом – загроза є і залишиться, допоки самі не звільнимось від неї.

– Так є, але буде інакше.

 

Нілея підійшла до нього. Тихо, сумирно притулилася до нього. Він обняв за плечі, відчув легке тремтіння жаданого тіла. Нарешті, тулячи голову до його грудей, тихо прошепотіла:

– Коханий, я... я вагітна.

– О, Господи, нарешті! – Радісно мовив Олег, міцно її обнявши і цілуючи її обличчя. Вона щось шепотіла, з очей текли сльози радости і щастя.

– Нове життя даруєш нам, моя незрівнянна.

 

ІІІ

 

 

Частина третя

Народження нового життя

19. Блок однодумців

Наступного дня Олег, окрилений майбутнім народженням дитини і широким відгомоном Звернення, ніби вперше побачив світлий день і яскраво сліпуче сонце. Зачудований теплом дня і його яскравістю, він по телефону повідомив членів міської організації РУСУЗ про збори в його ж помешканні. Євгенові Білому повідомив, що, на його думку, у Столиці негайно створити блок однодумців, зокрема нових людей. Євген погодився і сказав, що передасть його пропозицію Голові організації.

 

Приблизно за годину ввійшли в помешкання члени Ради. Олег оголосив свою пропозицію. Питання: хто очолить блок?

– Ви! – В один голос сказали члени Ради.

– Дякую за довір’я. Проте маю зараз особливі обов’язки: сім`я, відповідальність за неї. Треба принаймні двох заступників, які діють відповідно до наших завдань в час моєї відсутности.

 

Запропонували Лесю і Павленка. Стислу інформацію запротокувала Нілея, і Олег передав у редакцію газети повідомлення про засідання Ради і її ухвали. Редактор від себе додав політичний коментар, і на другий день з’явилася публікація,яку зразу розповсюдили журналісти. Незабаром появилися відгуки в іноземній пресі з оцінками заходів нових людей для забезпечення перемоги на виборах до парламенту.

 

В той же час діючий президент проголосив нищівну критику Блоку однодумців, назвавши їх випадковими людьми і закликав громадян поборювати цю групу людей з невиразним минулим, натякаючи про начебто кримінальне їхнє минуле. У відповідь журналісти, які підтримували Блок, скерували удар проти президента, який тримається крісла заради наживи. До речі, журналісти нагадали читачам, що саме в цього керівника держави минуле кримінальне.

 

Це стало колосальним збуренням суспільства. В Столиці появилися тисячі людей, які вимагали відставки президента разом з його поплічниками.

 

В центрі міста з’явилися намети. Демонстранти почали будувати барикади і готуватися до відсічі на випадок спроб поліції зіпхнути їх із Центральної площі.

 

Незабаром сталася жахлива стрілянина. Сотню протестантів убито. Ненависть знялася на таку висоту, що годі її приборкати навіть найлагіднішими засобами. Бо немає прощення убивцям і нема ніякого стриму гніву до призвідців убивства і його виконавців за наказом, поза всяким сумнівом, верховного керівництва держави. Величезна кількість людей, які піднялися з усією своєю гідністю покінчити із сваволею і насильством, призвела до таких масштабів протесту, що головний кримінальник вдався на втечу, як злодій, до північного сусіда, з котрим уже давно якшався, ніби з найсердечнішим другом... А країна ще довгі роки відхаркувала кров’ю його грабунки, спекуляції, фальшиві політичні угоди і т. ін.

 

Потім, аж у наступні роки, суди ніби шукали і не знаходили виконавців убивств, водночас начебто не могли знайти замовників...

 

Ця ситуація теж стала об’єктом шаленої критики Блоку, покликаного остаточно змести з лиця землі нечистоти, що нагромадилися за чверть століття.

 

Обрання нової влади ще до появи нових людей створило ілюзію повернення до Закону, перед яким рівні всі. Виявилось, що ні. Поява людей з новим мисленням похитнула основи влади, що зберегла стару олігархічну систему. Там, у її глибинах, сидів жорстокий дракон, що періодично випускав огненні стріли проти своїх противників. Призвідці процесу оновлення відчули їх... Дракон набуває прихованих ознак – зв’язків з керівництвом держави та спецслужбами, нібито покликаними захищати інтереси держави та її громадян, але...Але удари проти нових людей-«птахів» змушують серйозно замилитись... 

 

Однодумці готові до всіляких підступних несподіванок; вони не вірили, як висловлювалися, «округлим словам», за якими ховалася нещирість, прагнення приховати обман або «заколисати» громадян пустими фразами типу «все буде добре». Після втечі кримінальника нова влада надіялася на терпіння людей, які пережили одне лихо і влетіли в друге: таке ж фарисейство, двозначність учинків, непоправні побори, панування двох стандартів – один – для верховних панів, другий – для «хлопа», колосальний розрив, як безодня, між трударем з мізерним заробітком і казковими оплатами чиновників офіційної влади і депутатів.

 

Блок однодумців справедливо акцентував на двох, непомірно віддалених «полюсах» суспільства – народу і влади.

 

*     *     *

– Наші сейсмографи не передбачають найближчим часом землетрусу, але що скоро вдарить озонна блискавиця, не маю сумніву, – сказав Олег своїм друзям. На те Нілея мовила:

– Так, вдарить, поза всяким сумнівом. Повірте, я знаю.

– Бо ми всі взялися за руки і дружнім, сконсолідованим поступом своїм покажемо всьому світові, як усувати заскорузлість у поглядах, фарисейство в щоденному житті, маніпуляції і словом,і грошима... – Олег говорив з такою переконливістю і твердістю, ніби все те, що тут мовиться, вже відбулося.

– Це називається наближення майбутнього, – сказала Леся. – Говори лише добре, настройся на найкращі роздуми і світлі мрії – і вони здійсняться,бажане стане реальністю.

– Це ніби математичне правило, – вставив своє міркування Павленко, – збільшення з геометричною прогресією...

– Побажання в іншому, – сказав приятель Лесі, – щоб, мріючи щиро про добре, ні на мить не розчаровувалися в реальному житті, прагнули всією душею і до кінця оновлення або, як ви, пане Олеже, казали, – розумію, образно – «озонної блискавиці».

– О, так, цей образний вислів є ніби наскрізний і всюдисущий оновлювач життя. А блискавиця вдаряє з такою силою, що аж засліплює своїм спалахом. Символ світла завжди має для нас значення такої чистоти і правди, що, мабуть, рівна Небу, тобто тій найвищій духовній силі, що творить Добро і Любов. – Мить задумавшись, продовжив: – Коли станеться реальністю наша мрія, тоді почнеться другий етап нашої діяльности – Вічний Мир. Але інші країни і спільноти спочатку мали б пройти наш шлях, щоб змінити свою людську сутність.

 

Нілея мусила сказати свою думку:

– Наша планета, всі її національні спільноти прийняли Вічний Мир, переживши жахливий кривавий апокаліпсис. І таки прийшли до миру, зрозумівши, що інакше годі себе зберегти для життя, для творення лише добра і справедливости.

– Це глибока правда, – сказала Леся.

– Щось інше годі придумати, – каже Олег. – Я багато роздумував над цією проблемою Дехто, може, й скаже: «Ет, якась казкова утопія!» Може, на нинішній день, справді, утопія... А хіба не фантастична утопія творити однодумців, які в силі змінити свій світ? Отже, утопії стають реальністю.

 

Товариство однодумців ще багато говорили про світ та його закони і, як завжди, переконані в необхідности незворотних змін.

 

20. Наближення неминучого

Олегові потелефонував Євген і повідомив, що після їхнього візиту стався, так і сказав, вибух, що ознаменувався надзвичайно великою появою людей з новими здатностями. Не встигають реєструвати. Вже за їхніми підрахунками кількість становить понад десять мільйонів людей, враховуючи й південно-східні регіони. Також повідомив, що Центральний Блок орієнтується на підтримку об’єднання молодих людей під назвою «Відродження» на чолі з відомим співаком, можливим претендентом на посаду президента. Голова організації радить подати цю інформацію для всіх регіональних блоків з метою підтримки на виборах. Олег привітав його з успіхом: «Наша перемога наближається семимильними кроками».

 

Реальність навіть перевершує їхні найбільш оптимістичні прогнози.

 

Дивно, як за день Олег встигав провести мінімум чотири години в інституті, займатися громадськими справами і водночас хоча б телефонувати Нілеї, яка відповідала: «Коханий Олеже, не хвилюйся, я дам раду в усіх випадках». Це означало, що навіть на випадок агресії з боку спецслужб вона дасть собі з ними раду. В Олега не було ні найменших сумнівів щодо цього, бо знав характер і можливости дружини.

 

Золота тарілка сонця піднімалася з-за обрію, котилася вгору з такою легкістю, розливаючи тепло і світло, що, здавалося Олегові, ніби він пливе у золотих хвилях тепла і яскравого проміння.

 

Потім кружало, після велетенського півкола, опускалося все нижче й нижче, і тоді Олег вираховував майбутній час, наближення якого він прагнув всіма фібрами своєї душі.

– Ти знаєш, кохана Нілеє, що я рахую час, його наближення на той момент, коли ти, даруючи нам, тобто собі і мені, нове життя, як продовження нас для реального втілення вічности, начебто ставши назавжди добротою і щедрістю.

 

В такі хвилини Нілея притулялася до нього, клала свою прекрасну голівку йому на груди і шепотіла:

– Коханий, я прагну того наближення, бо се не тільки моє, а й твоє покликання творити нове життя і, тим самим, змінювати його.

– Моя свідомість змінювалася ТАМ, а ти стала для мене незвичайним, божественним натхненником змін. Я повірив у тебе й закохався, бо віра й почуття ідуть, як мені здається, разом, міцно взявшись за руки... За мною нема ні зеренця неправди. Може, тому та й з інших причин я ненавиджу брехню і лицемірство.

– Дорогий Олеже, ми стали на одну, спільну дорогу, яка веде до правди. Ніяка сила нас не зіб’є з цього шляху, я знаю. Але... але попереду не тільки для нас – для всіх, хто з нами, невпинна, невсипуща праця – адже наша Мета – Вічний Мир.

– Я знаю, дорогенька, наша перемога, що наближається з кожним обертом нашої планети, відкриє нову істину, в яку зобов’язана повірити вся людська цивілізація.

– Третього не дано, – мовила Нілея, і Олег вловив в її очах тривогу.

 

Нілея прочитала його запитання. – Я – людина – тривожусь за майбутнє наших дітей і всього сучасного покоління. Невже настільки короткозорі, що не відчувають загрози своєму існуванню?– Нілея та Олег у цей момент не шукали відповідей на їхні ж питання. Вони лише прагнули найшвидшого наближення неминучого – народження нового життя,що мало багатозначний сенс у людському бутті, тим більше саме зараз і ТУТ, де протистоїть могутня духовна сила нової людини противнику з багатьма рисами, так би мовити, патологічними, якщо їх порівнювати з рисами нової людини...

 

Наближення часу також означало завершення попереднього етапу «озонення» і відкриття другого етапу, поза всяким сумнівом, довготривалого, бо вже стосувався багатьох чи навіть усіх спільнот планети Земля.

 

Пізно увечері телефонує Євген: вбитий Голова РАСУЗу! Офіційне пояснення: автомобільна аварія. Олег і Нілея були ніби громом поражені.

 

Зранку ще раз телефон: За неофіційними свідченнями це не аварія, а сплановане вбивство. Всі обов’язки голови автоматично перейшли до нього, Євгена.

 

21.Напередодні

В цьому ж часі Борис передав важливу інформацію: правдоподібно, переслідування припинено, оскільки виникла дуже серйозна проблема – багатомільйонна поява людей з особливими здатностями. Тому немає сенсу знищувати застрільників.

 

Природно, Олег вельми зрадів, зразу повідомив Нілею. Вона відповіла: – Не слід радіти передчасно. Вбивство Голови РАСУЗу в Столиці свідчить про живучість дракона, який постійно даватиме про себе знати... Може, влада нарешті зрозуміє, що вона програє. Спробуй, позмагайся з мільйонами!

 

Євген Білий знову телефонує і запитував, чи він, Олег, не хтів би стати депутатом парламенту, а відтак увійти в новостворений уряд після виборів?

 

Відповідь прозвучала відмовою. Він пояснив, що його молода сім`я дуже потребує його опіки і що він прагне себе почувати абсолютно вільним, що дає підстави самостійно вирішувати щодо власної поведінки і тактики, поки не встановлений Вічний Мир...

 

Євген відповів, що він захоплений його відповіддю, але висловив жаль з приводу того, що, зрештою, ще невідомо, скільки мандатів отримає в парламенті Блок РАСУЗ, а кожен голос за зміни буде на вагу золота. Олег відповів що невідомо, чи навіть сформується опозиційний блок. А це значить, що весь парламент буде одностайний. На цю сентенцію Євген відповів, що досвід світових парламентів свідчить, що такого не буває, але зазначив, що там опозиція співпрацює з усім парламентом.

 

Олег назвав цю розмову, виклавши її зміст Нілеї, передчасною, бо вибори ще не відбулися... Ще раніше члени міської організації РАСУЗ дали згоду балотуватися. Олег привітав їхню позицію, рівноцінну їхній свідомости, відзначивши, що принциповість у таких речах – понад усе.

 

Отож підготовка до виборів набирала швидких обертів. Телебачення не припиняло представляти претендентів мало що не на першість у завоюванні мандатів, а програми цих «перших» рясніли казковими обіцянками земного раю, викликаючи в Олега іронічну усмішку. Він з прихованою тугою слухав ці обіцянки, а вголос сказав: «Нічого нема за душею в цих політиканів, крім одного прагнення залишитись при парламентськім кориті...» Далі мовчки сам себе запитував: «Яким чином з цими людьми будувати нове життя?»

 

Коли прийшов Олег з роботи, Нілея запропонувала «трохи пройтись» у місті.

 

Вони вийшли з будинку, ще далеко не смеркало, але сонце вже стояло на останньому прузі, аби зайти за зелений, зарослий деревиною і закритий будинками обрій. Легкий літній вітерець ворушив довгим з золотим відтінком волоссям, що спадало кучерявими хвилями на струнку і привабливу округлу спину Нілеї.

– Коханий, я сьогодні зранку поїхала на консультацію. – Олег насторожено слухав. – Ні, будь спокійний, все в нормі. Любий, в нас буде двоє... дівчинка і хлопчик.

 

Олег зупинився. В його очах дружина побачила щире здивування, а його очі заграли радісним промінням. Привселюдно він обняв її і цілував милу голівку.

 

Люди проходили мимо й усміхались.

 

Сонце поспішало за останній пруг. Воно скотилося за зелень і будинки. Але його відсвіт з яскраво золотого поступово змінювався на злегка рожевий  і осідав на край невеличких хмарин, що поволі мандрували високим небом.

 

Широка гамірна вулиця простяглась у далечінь, тут лише далекий її відгомін нагадував про невпинний потік, що називають життям. Але й тут, у тиші і повівах вітерця, плин потоку ніби загортав собою і пішоходів, які поверталися додому, і тих, які не поспішали і раділи зелені й тиші, святкуючи своє небуденне диво наближення нового життя, що несла в своєму лоні жінка з майбутнього, яка стала земною назавжди.  

 

22. Народження

Прийшов час. Олег викликав «швидку» і разом з Нілеєю відправився в лікарню. Він вирішив тут залишитись, поки не закінчаться роди. Лише вранці, нарешті, він увійшов на мить, щоб привітати породіллю. Вона, як завжди, усміхнена. Двоє новонароджених лежали поруч на окремих ліжечках. Крихітні життя сколихнули його все нутро. Умить його пройняла думка: все, що з ним відбувалося досі, має сенс у нинішньому часі, позначеному майбутнім цих крихіток і незвичайною любов’ю Матері. Він поцілував її, прошепотівши:«Кохана, ти особлива», – і тихо зачинив за собою двері.

 

Учора він та Нілея віддали свої голоси за Об’єднаний Блок (РАСУЗ і «Відродження»). На виході з виборчої дільниці репортер зупинив їх і попросив дати своє бачення результатів виборів. Олег відповів:

– Враховуючи особливо велику кількість виборців із новими,невідомими досі задатками, можна припускати, що саме вони становитимуть більшість у парламенті. І ця більшість, без сумніву, формуватиме уряд. Висловлюю своє тверде сподівання, що у новий склад парламенту не увійдуть олігархи – нехай, врешті, чесно займаються господарськими справами, які будуть під контролем Міністерства.

 

Репортер ще запитав:

– Що означає для вас ця перемога?

– Це лише перший етап оновлення краю. Другий – не маю на увазі вибори президента, які невдовзі відбудуться, а іншу мету, остаточну перемогу над злом – підписання на планеті Земля Вічного Миру.

– Тоді дозвольте ще одне питання. Ця, як ви кажете, «остаточна мета» чи немає ознак утопії?

– Якщо поверхово сприймати цю ідею, то так і буде. Але гляньте в суть справи. Наша країна зробила чи робить перший крок до цієї мети. Без сумніву, це саме мають зробити всі спільноти Землі, якщо прагнуть зберегти себе і всю нинішню цивілізацію. Адже ми постійно живемо в умовах, коли тривають місцеві криваві бійні і постійно висить загроза Третьої світової війни. Гадаю, що можете собі уявити, що вона – хай нас Бог боронить! – принесе людству?

 

Репортер мовчав. Відтак подякував за цікаве інтерв’ю. На другий дань інтерв’ю було опубліковане в місцевій газеті. Передруки в перекладі здійснили зарубіжні ЗМІ з широкими коментарями. Про це ж інформували канали краєвого ТБ.

 

Через тиждень ВЦВК повідомив, що переважаючою більшістю (85%) у парламент увійшов «Об’єднаний Блок». «Більше, ніж мій прогноз, – мовив Олег. – Прекрасно! Але наша праця ще далека до завершення». І себе ловив на думці, що се ніби пролог до майбутнього, яке відкривається перед ним багатьма невідомими. Він знає лише одне: ось його життя, його дружина і діти, як реальність майбутнього, що виростає з нинішнього дня, зв’язаного з минулим, що увірвалося в один момент у майбутнє для його ж самоусвідомлення. Але ТАМ він зустрів свою долю, зрештою, несподівану, не передбачену, але даровану Небом до днів останніх.

 

Притча третя

Про початок нового життя

Надія супроводжує людину від моменту її зрілої свідомости і до днів останніх. І вона, надія, могла б стати діючим персонажем у казці про дівчинку, котру звали Алісою, в країні чудес, коли б вона отримала безсмертя. Але кажуть, спираючись на досвід: «Надія вмирає останньою».

 

Звичайно, цей печальний фінал не стосується історії ні Олега, ні Нілеї, оскільки вони живуть реальним життям. Коли ж казка вривається до нього, тоді надія набуває реальних рис живої істоти, вселяючись, звісно, невидимо в окрему особу, тоді кажуть : він (вона) живе надією. Може, щось подібне, ніби із притчі, діється з Олегом і Нілеєю, бо вони теж живуть надією в те, у що вірять і в що вкладають максимум зусиль – спочатку змінити наш світ (і це вже відбувається на наших очах!) і на кінець – Вічний Мир. Але до нього ще дуже далеко.

 

Власне, дорога до нього вже почалася ТУТ, вона вже не зміниться. Бо ті люди, які стали іншими, злетіли Духом, ніколи не захочуть повернутися в попередній, старий стан і повзати по землі. Не знаючи висоти небесного простору, в який тепер злітають з великою радістю і гордістю від того, що вони таке вміють, вже не опустяться назад до злиденного животіння...

 

Є ще й інші аргументи того, що вони, люди нашої країни з новими духовними здатностями, не зійдуть із своєї дороги, а саме те, що вони виділилися серед інших, але й багатьох «інших» вони зробили їх такими ж, як і вони. Тобто відбувається безперервний процес «озонення». Блискавиця, запущена з Неба, не зникає...

 

Наша притча ще не закінчилася, присвячена лише початку дороги. Отже, лише початок, можна, без перебільшення, мовити про успіх, осягнений консолідацією однодумців. Люди, подібні один до одного своїми особливостями, споріднені цими особливостями, дружно гуртуються.

 

Наш факт згуртованости повинен привернути увагу світу. Дуже широке поняття світу. Глобалізація нашого явища стане всесвітнім здобутком, коли світ почне переймати наш досвід і таким способом стане на початку дороги, як стали ми тепер і назавжди, бо не зійдемо з неї.

 

Близнята Нілеї та Олега відкривають дорогу в майбутнє. Двоє крихіток людських фактично стали героями нашої притчі, бо вони символізують початок і власною своєю природою, і тим, що сталася перемога, як початок, на виборах.

 

Що б там не плескали злі язики (вони ще, на  жаль, не щезли) з приводу НАШОЇ перемоги, ми твердо стоїмо на дорозі в майбутнє, як і двоє крихіток, з кожним днем набуваючи сил і росту, підуть у майбутнє, як і впевнено дивляться в майбутнє їхні батько-мати, котрі живуть і творять заради майбутнього.

 

23. Дорога в майбутнє

Десь через місяців два (час нестримно біжить) Олег та Нілея повезли у двомісній колясці близнят до хрещення. Попередньо вони домовилися із цим же стареньким парохом дерев’яної церковці, в котрій брали шлюб.

– Охрестивши дітей, – сказала Нілея, – ми ніби остаточно вступили на дорогу в майбутнє.

– Справді, кохана, однаково мислимо. Ми не відійдемо на іншу дорогу, крім тієї, на яку вступили, бо інакше ніби ми відмовляємось від майбутнього наших дітей.

– Я так приблизно думала. Нема іншої дороги, окрім тієї, котрою ми йдемо досі.

 

Назвали своїх дітей за обоюдною згодою Олегом та Нілеєю. І в цьому теж було щось незвичайне, ніби близнята продовжують почату справу їхніми батьками.

– Еге ж, я надіюсь, що доживу до Вічного Миру, бо все навколо нас відбувається швидко...

– Коханий, ти маєш рацію. Ми будемо учасниками Вічного Миру і ще споживатимемо його плоди в мирному нашому житті.

 

Близнята дивовижно швидко росли. Приблизно на десятому місяці вони, взявшись за руки, стали на власні ноги і вигукнули:

– Мамо! Тату!

 

Олег та Нілея вигукнули з дива:

– О, діточки милі, ви справжнє чудо!

 

У відповідь вони повторили «чудо»,і це слово ще не раз вилітало, як птах, з їхніх вуст.І ще через місяць Олег менший спитав:

– Со то чудо?

 

Тим разом Нілея старша, глянувши на Олега меншого, сказала:

– Мій милий синочку, чудо – се те, що швидко росте в цьому світі.

– А со таке світ?

 

Нілея молодша, прислухаючись до запитань Олега меншого, виразно мовить:

– А я знаю, со таке світ.

 

Олег молодший глянув на неї запитально,лише подумав: «Кажи, не тягни». На все те Нілея менша зараз скаже, чим не могла б не здивувати Олега молодшого, бо він, хоч і знав, що так подумав, але не міг ще додуматися, що Нілея молодша прочитала його думку, коли сказала:

– Я не тягну, я знаю. Світ – то ти і я,то тато і мама, то наша хата і подвір’я, де ми бавимось, то тротуари міста і все місто...

 

Нілея старша була присутня при цьому діалозі її малят, прочитуючи думки одного і другого, і мало не оніміла від почутого. Ото ж діти неземної жінки із далекої планети випереджують її. І се випередження Нілея старша ще раз назвала дорогою в майбутнє.

 

Коли Олег старший повернувся з роботи і Нілея старша розповіла про почутий діалог між Нілеєю молодшою та Олегом молодшим, батько з дива аж замовк, а далі каже Нілеї старшій:

– Я ніколи не сумнівався в тобі, моє кохання, знаючи, що ти стаєш, одружившись зі мною, земною жінкою, але водночас залишаєшся в своїй первісній сутности. Ти моє чудо, і ми знаємо, що таке чудо... – Він обняв Нілею старшу, а Нілея менша, бачачи цю сцену, каже:

– Тато кохає маму. А хто мене кохатиме?

 

Питання Нілеї молодшої ошелешило батьків, які вигукнули в один голос:

– Ми тебе кохаємо!

 

У відповідь Нілея молодша ще раз, але по-іншому, запитує:

– А хто кохає мого братчика?

– Ми всі його кохаємо!

Таким способом слалася дорога в майбутнє.

 

25 грудня 2017 – 12 лютого 2018

 

Епілог

Пройшло чотири роки. Швидко, ніби ляснув батогом по воді – і час збіг, як вода на лотоках млинового кола. Але навіть за цей короткий час наступили великі зміни. Люди навіть часами собі не вірили, що так швидко змінюється світ.

 

Здалося, вчора вони, громадяни країни У (U), стояли в довгій черзі за... молоком, а нині його стільки у кожній крамниці, хоч гать гати. Здавалося вчора, коли водієві треба заправити авто, він мусить добряче потрусити кишенею, знайти в ній хоча бідну тисячу! А нині паливо дешеве, як вода, та й гріш водиться, платня далекобійника прирівнялася майже до закордонного... Лікар заробляє близько десяти тисяч долярів у переводі національної валюти на цей символ, що далі залишається зразком монетарної стійкости.

 

Все це, так би мовити, фінансові зміни. Є інше, суттєвіше. Саме на це постійно звертав увагу Олег, вважаючи головним показником змін – людину. Поступово, але неухильно змінювалися люди, переймаючи нові здатности. В країні фактично не залишилося людей із старими ознаками – насамперед нездатністю самостійно пересуватися в просторі. Бо саме з цієї особливої здатности починаються невідворотні зміни.

 

Наступний етап – почути свого ближнього, «прочитати» його думки. Ця особливість докорінно змінила міжлюдські стосунки. Зникли, ніби ураганом здуті, недовір’я, брехня, фарисейство, подружня зрада, нечесність у торгівлі з прагненням одурити покупця, злодійство, ревність, убивство, грабіж, насильство.

 

Нарешті, ще одна особливість змін: країну відвідували туристи, були й такі, що тут побували вдруге і дивувалися, що загалом гостинні громадяни в їхніх очах по-новому сприймали туристів – чемність і щирість кидалися у вічі; туристи не чули лайки, що раніше бувало, не бачили нервування і роздратованости, але найбільшим дивом для них було те, що люди злітали в повітря. Для них це було загадкою,хоча в своїй пресі вони читали про це явище.

 

Нарешті іноземна преса повідомляла про це явище і в своїх країнах. Виявляється, заробітчани, повернувшись з поїздки додому, звідти приїжджали з новим, загадковим досі явищем – здатністю пересуватися в повітрі. Деякі пресові агентства, не зовсім прихильні до країни У, писали про початок «пошесті», яка, мовляв, «заражує» їхню національну спільноту. Проте «зараження» наростало – щораз більше появлялося людей з притаманним згаданим явищем.

 

Прочитуючи цю інформацію, Олег безмежно радів і ділився своєю радістю з Нілеєю старшою:

– Дивись, навіть без нашого безпосереднього втручання процес змін уже починається в європейських спільнотах. Це ж правильний напрямок до укладення Вічного Миру, коли цього запрагнуть самі ж громадяни держав світу... Наступає явний крах воєнщини.

 

Одного дня вся родина всілася в дружнє коло, і Нілея, натиснувши жетон, який поступово почав нагріватися, поклала його на стіл. Незабаром засвітився екран, і в ній побачили батьків Нілеї, яка привітала їх своєю мовою, і батьки побачили всю родину. Малята помахали ручками, а Нілея старша передала, що батьки запрошують до себе в гості.

 

Після цього екран зник, і жетон поступово охолоджувався.

 

А Олег мовив:

– Хто зна, може, так складеться, що ми справді полетимо в гості. І вже, можливо, без трамвайних загадкових пересадок.

– Мабуть, так і буде, – сказала Нілея старша, завжди усміхнена.

12 лютого 2018.

 

Слово від автора

Автор звертає увагу читача з повною одвертістю на ніби й просту річ, а саме на фантастичний жанр художньої літератури. Які б за ним не ховалися ідеї і наміри творця, завжди має певну реальну основу. У романі «Озонна блискавиця» такою реальною основою, може, навіть більше – до фізичного, матеріального відчуття є загроза Третьої світової війни. Певна річ – ядерної. Після Другої світової в різних місцях нашої планети тривають безперервні локальні бійні аж до сьогодні. Треба бути або вкрай наївним, або байдужим, щоб не зрозуміти, що така ситуація в певний момент може вибухнути в глобальному, тобто в світовому масштабі...

 

Автор шукає виходу, застосувавши прийом фантазії, відповідно до якої і розвивається сюжет пропонованого роману. Тут і чимало фантастичних речей, поворотів сюжетних і т.д. Серед усього і жетон, як символічний засіб допомоги «з боку». Адже нам, справді, потрібна допомога хоча б у зв’язку з агресією північного сусіда... Ми мусимо бути сильні і показати світові наші можливости змінювати світ. У романі здійснено перший крок до цих змін. Але людство мусить задуматися над власною долею і припинити безконечні бійні, які не ведуть до добра, а до глобальної катастрофи. Ще є пора її уникнути.

 

В романі представлена візія автора про уникнення глобальної катастрофи. Можливо, хтось бачить проблему по-іншому, запропонує інші засоби, бачить інші шляхи до всесвітнього миру. Але саме всесвітній мир вкрай необхідний для збереження життя на землі.

 

10 лютого 2018.

 

Зміст

І. Частина перша. Відстріл людей, як птахів

1. Нове житло – як пролог

Притча перша. Про дороги до рідного дому

2.Безмежна цінність жетона

3. Радісна новина

4. Напад убивців

5.Суботня пригода

6. Неймовірні пригоди під час міського віча

ІІ. Частина друга. Жінка з майбутнього

7.Туга і розпач

8. Роздуми над жетоном

9. Напередодні

10.Прибуття Нілеї

11. Ніч кохання під світлими зорями

12. Надійна охорона. Чудо техніки

13. Обряд шлюбу. Таємниця буття

14. Земний політ

15. Готельна пригода

16. Несподіванки Столиці

17. Дорога додому

Притча друга. Рідний дім

18. Добра новина

ІІІ. Частина третя. Народження нового життя

19. Блок однодумців

20. Наближення неминучого

21. Напередодні

22. Народження

Притча третя. Про початок нового життя

23. Дорога в майбутнє

Епілог

Слово від автора

 

Білий Ангел. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 3 бер. 2018 р., 04:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 черв. 2018 р., 11:30 ]

Повість

 

Кілька слів від автора цих записів

Не вмію пояснити, бо не знаю, як це зробити, коли почалася ця дивна історія. Одного дня я зустрівся з ним. Причин такої зустрічі не називаю, бо не знаю їх. Так само незрозуміло мені, випадкова чи закономірна ця зустріч. Можна безконечно роздумувати про всі за і проти моєї зустрічі, але факт залишається фактом, який існує та існуватиме незалежно від того, як розвиватиметься сюжет цієї дивної повісті. Мабуть, і сюжет незалежний від мене, і все стається так, як у добре продуманому романі. Уявляю, як великі теоретики, посміхаючись, будуть злословити з приводу цієї ситуації, висуватимуть розмаїті здогади, і, напевно, перепаде авторові на горіхи за його начебто непослідовність, більше того – за спроби утаємничити речі, які відбуваються з людиною, про які вона сама не має уявлення, що насправді відбувається. Тому автор має намір, не розтікаючись мислію по древу, якомога стисліше описати дійство, свідком якого та й учасником став, незалежно від своєї волі чи намірів. Тим більше, автор не ставить своєю метою переконувати читача в достовірності описаних тут подій. Адже кожний читач має голову на плечах і нехай сам розмірковує про се чи те, незалежно від автора.

 

1.                  Знайомство як початок сюжету, котрий невідомо, чим і як закінчиться

Я знайшовся у не знайомій мені місцині – се на передмісті, куди мене занесло в пошуках майстра-будівельника, не так будівельника, як декоратора, вкрай потрібного, щоб завершити ремонт міського помешкання в центрі великого мегаполісу, щоправда, приємного, бо поруч знаходиться досить просторий стародавній парк, а дерева – не скажу, що заглядали прямо в кімнати, але творили живу зелену картину і, звісно, під час спеки несли приємну охолоду.

 

Подався я на передмістя, бо мій колега по роботі дав адресу, але телефоном я не зумів зв’язатися, тому й розраховував на громадський транспорт і власні ноги. Тут, на передмісті, вразила мене тиша, не було міського гамору, я навіть подумав, що люди живуть замалим не в раю. Але незабаром цю думку відніс у небуття, бо почався напористий вітер. Я глянув угору – вітрисько крутив хмарами, як веретеном, чекай ляда хвилі дощу або зливи з градом, бо хмари щораз чорніші, і ніде заховатися від поривів вітриська. Навколо розглядався розгублено, де заховатися від бурі, яка наближалася. У будь-який двір не насмілювався зайти, де, можливо, знайшов би захисток. Адже світ не без добрих людей. Раптом я побачив неподалік високого росту незнайомця, який прямував до мене.

 

Ми привіталися християнським звичаєм. Я не встиг ще щось в таких випадках сказати, коли незнайомець, глянувши на мене глибокими синіми очима, мовив:

– Наближається гроза, найкраще почекати, коли промине.

– Справді, але я тут не маю знайомих, та й незручно …

 

Незнайомець мене перебив:

– Перепрошую. Не треба нікуди проситися. Постійте біля мене.

 

Його пропозиція мене дуже здивувала, бо вже починався дощ, і було видно, що вмить він перетвориться на зливу.

 

Він знову сказав:

– Підійдіть до мене ближче.

 

Мені нічого не залишалося, бо вже полило, як з відра. Я ступив пару кроків до нього і отетерів: біля нього не було дощу, навіть пориви вітру десь проносилися мимо! Я глянув на нього із величезним здивуванням – адже я опинився ніби під добротним дахом.

 

Він глядів на мене своїми блакитними очима, і в них світився лагідний усміх.

 

Мене ніби замурувало. Я не міг проронити ні слова, а настирлива думка рвалася вияснити, що відбувається в цю мить. Ми стояли на відкритому просторі, і ні одна крапля нас не зачепила!

 

Мимоволі я вголос мало не вигукнув, але, стримавшись, тихо мовив:

– Зі мною ще зроду такого не бувало.

– Се правда, – тихо мовив незнайомець і знову проникливо глянув на мене.

– Я мав би здогадатися раніше… але… але… – і я зам’явся, бо не мав відваги висловити вголос свій здогад. – Хто ви? Хто ви? Ні, ні, не кажіть, мабуть, знаю. Ви… Ангел…

– Так, Білий.

 

Мені важко розповісти, що я відчував у цю мить, та й слів мені не вистачало, бо сум`яття в моїй душі не давало можливості логічно мислити і передавати свої відчуття.

– Те, що я зараз переживаю, може, вперше за всю історію людства. 

– Та ні, – заперечив. – Бувало й раніше…

– О, справді. Я розгубився, чому так стається…

 

Він мовчав і глядів на мене, усміхаючись…

 

Трохи оговтавшись, я кажу:

– Люди малюють… з крилами…

– Вони є, але ви не бачите.

 

І на ці слова я знову отетерів: тобто не все мені відкривається.

– Підійдіть ближче, проведіть рукою в мене за плечима.

 

Я так і зробив, і моя рука торкнулася предмета, який ворушився. Це крила!

 

Знову я онімів від здивування… Суцільна загадка, яка, напевно, так і не буде розгадана! Чому це стається зі мною?

 

Раптом я почув:

– Заспокойтеся. Не хвилюйтеся. Все добре. Так має бути. – Він дивився на мене лагідними, добрими очима, мені здавалося, що тихий усміх не сходив з його обличчя.

 

Нарешті він сказав:

– Скоро дощ закінчиться. Ви добирайтеся додому. Декоратора немає в себе дома. Потелефонуйте йому увечері.

 

Від цих слів я знову ніби поражений громом: звідкіль йому відомо, чого я тут, на передмісті? Виявляється, все відомо. Навіть мої думки і прагнення!

 

Я знову побачив на його відкритому шляхетному обличчі лагідну усмішку.

– Я відходжу, але ми ще побачимось… – з цими словами він відступив від мене на пару кроків і ніби розчинився в повітрі – я його вже не бачив.

 

Мені потрібно було чимало зусиль, аби сяко-тако прийти до себе. Суцільна загадка, не певен, чи буде вона розгадана до кінця днів моїх. Що стається зі мною? Що буде далі? Чи варто мені ще комусь відкритися і сказати про свою пригоду? Як зреагують мої знайомі, коли б їм розповів, що коїться зі мною?

 

Сотні, тисячі питань нуртували в мені. На більшість я не мав відповіді. І все ж, заради мого спокою, внутрішньої рівноваги, перспективи на майбутнє мого життя я мав би знайти для себе пояснення. Нехай приблизне, не до кінця продумане, але воно мусить з’явитися перед мною, як жива плоть, яка тільки що знаходилася, вела зі мною бесіду і раптово щезла, ніби розвіялася в повітрі… Але… пообіцяла ще зустрітися…

 

Відходячи додому, я ніс у собі вантаж не вирішених проблем. І все ж, я не був певен, що вони, ці «важкі питання», відкриються мені і довірливо щось таким осінять мене в тому, що здаватиметься мені майбутній час, у котрому житиму, наближенням до раю…

 

Звісно, се були фантазії, які мали б мене повернути в реальний світ із реальними людьми. Але те, що сталося, для мене є найбільша реальність.

 

2. Очікування нової зустрічі. Непередбачені ускладнення з невідомим закінченням

Увечері мені таки вдалося зв’язатися телефоном з декоратором виявляється, він був дома. Ми домовилися, що він огляне помешкання і порадить, як його декорувати.

 

Але всі ті буденні справи для мене виявилися байдужим, бо мене не залишали питання зустрічі, про що нікому з домашніх я не розповів. Але тягар цієї таємниці важко носити. Хоча б хто-небудь порадив мені, потішив, мені стало б легше. Я справді був переконаний , що звільнившись з таємниці, мені стане легше… Але насправді це була ілюзія, бо що і хто міг мені порадити в таких незвичайних обставинах? Скоріше покрутили б біля лоба пальцем, натякаючи, що в мене «не всі дома», що мені треба лікуватися, бо все є вигадка, фантазія хворої голови!

 

Я суджу по собі: коли б хтось до мене звернувся за порадою з приводу такого, як мій випадок, я направду покрутив би пальцем біля лоба і порадив би лікуватися…

 

Звісно, це могло статися лише до моєї пригоди. Але нині я мудріший. Отже, в нікого не шукай поради, до нікого не звертайся і нікому, абсолютно нікому не розказуй своєї історії, бо ще, чого доброго, заженуть тебе в психушку, звісно, з добрими намірами…

 

Ото ж залишаюся сам на сам із своїми проблемами. Людина від природи своєї загалом самотня, і тому вона завжди шукає іншу людину, перед якою може розкритися до кінця. Не кажу про кохання. Наразі я не «захворів» любов’ю і тому я один самітник на весь світ. Але тепер не самітник, бо зустрічатимусь з Білим Ангелом. Щоправда, я не гадаю, що ці зустрічі будуть часто, але вони будуть, бо так сказав він, той, якого я спочатку сприймав як незнайомця.

 

І раптом мене осінило: раз Ангел обіцяв зустрітися, то, виходить, я самостійно, тобто своїми думками й вчинками, роблю так, щоб він зустрівся. Для чого? Щоб мене поставити на «путь істини»? Творити добро, тобто боротися зі злом? Чи, може, не так поводжуся, як слід, і Ангел буде мене «консультувати». Агій, свою проблему я перевів у примітивну площину: мовляв, потрібен мені «консультант» в житейських справах, коли, може, йдеться про зовсім інше! Про що саме?

 

І тут я замислився. Чи не йдеться не лише і не стільки про мене, а про щось більше? Не знаю! Можна і треба поміркувати.

 

Може, слід мені змінитися? І що змінювати, а що залишити без змін?

 

І все ж, я не певен, що йдеться про мою досконалість, яка дійде такого рівня, хоч присуджуй тобі Нобелівську премію! Знову мої фантазії заводять мене в дебри.

 

Чоловіче, це марна трата часу на роздибенди, що добре – що погане, як боротися зі злом і як перемагати в добрі добром? Се дорога в нікуди! Залиш ті велемудрі розумування і берися за діло. Не згортай рук і хапай живе діло!

 

З цією думкою я вийшов з дому, і читач бачить, що в мене не було ні найменших намірів чинити те, що перечило б моїм намірам та переконанням.

 

На тротуарі було людно, кудись люди поспішали, як і я, бо так заведене наше життя, що треба поспішати… Я не глядів під ноги, наші тротуари ще далекі від досконалості, а назустріч ішов великий незнайомець. Він був високий, мені здалося, що він саме мене бачив серед поспішних людей. Десь майже минаючи його, я раптом упав на тротуар, не пам’ятаючи, чи незнайомець мене підштовхнув, чи винна тротуарна плитка. Направду нічого не пам’ятаю. Але мені врізався вираз обличчя незнайомця, коли він подав руку, щоб мене підняти, при чому глядячи на мене, сказав: «Обережно, бо легко руку чи ногу зламати». Його очі були чорні, як глупа осіння ніч, а зі складу уст і всього обличчя виходила не то лисяча хитрість, не то облесливість.

 

Миттю побачене мене дуже насторожило, бо мимоволі спливло в пам’яті: несподівані зустрічі не завжди є з Білими Ангелами... Я вперто не хотів докопуватися до нової загадки, хто той, що подав мені руку. Звісно, я подякував і, коли обтріпував штани від пішохідної куряви, схиливши вниз голову, відчув, що незнайомець ніби вичікує, переступає з ноги на ногу в чорних блискучих штиблетах. Нарешті я з полегшенням зітхнув, коли штиблети неохоче віддалялися від мене.

 

Від цього випадку в душі в мене з’явилася неспокійна каламуть: яка ще біда пристає до мене? Що вона хоче? Я здогадуюсь, що се таке! Немислимо, щоб не з’явилася противага Білому Ангелові. Я більш, ніж переконаний, що цього типа ще зустріну. Я не знаю, як розвиватиметься сюжет дивної повісті – адже все залежить від подій, які мене чекають, а не особисто від мене. Тут закон інший: творить оповідь інша сила, а я, як автор, лише записую, аби не загубилася у цьому велетенському світі, що його звуть літературою. А втім, це не має значення для читача (якщо він буде) та й для мене, бо не я вершу зустрічами і прощаннями, се не моя домена.

 

Здається, як у воду дивився. Бо минуло не більше тижня, коли я знову зустрів цього облесливого незнайомця. І для чого він з’являється мені? Звісно, я не питатиму, бо й так зрозуміло, що воно від мене хоче. Очевидно, вплутати в дурні справи, та ще й нести в серці вдячність за те, як «гарно все склалося». Так чи не так усе відбудеться, не можу ні заперечити, ні ствердити. Діє один невмолимий закон, що його звати беззаконня. Я незабаром переконався.

 

Знову ж на місці велелюднім відбувається дійство, а творець його, поза всяким сумнівом, Князь Тьми. На тротуарі б’ються двоє, двоє приглядаються до бійки, і в залежності від того, чия візьме, включаться і ті двоє. Навколо збираються зіваки, я пробираюся крізь гущу і викрикую «Припиніть! Викличу поліцію!!» На викрик не вгавають. В обох зблиснули ножі, це вже непереливки! Я набираю номер поліції і чую у відповідь, після того, коли спитали вулицю: «Зараз будемо!»

 

«Зараз» тривало понад двадцять хвилин. Наслідок плачевний: на тротуарі лежав молодик, і з боку грудей текла цівка крові на плитки тротуару, бандити розбіглися, ще по дорозі побили кілька зівак. Все відбулося вмить, тільки я закінчив на мобільному розмову. Але натовп не розходилася.

 

Коли приїхала поліція і швидка допомога, в першу чергу спитали, хто телефонував. Звісно, я зголосився. Мені поліцай сказав: «Не відходьте, ви свідок». Таких свідків було більше. Над’їхав великий фургон, і нас загнали в нього й повезли в дільницю.

 

Я не придивлявся до свідків – було не до того, бо злився на себе, що «з дурного розуму» влип в історію. Виходить, я був прибічник «обережних» з думкою «моя хата скраю».

 

Нарешті я підняв голову і глядів на свідків. Моєму здивуванню не було меж: серед свідків я побачив знайомця з хитро-облесним обличчям! Для чого він тут? Знайшовся серед зівак? До того я його не помітив!

 

Я сидів на лаві віддалік від нього і не намагався дивитися в його бік. Він мені не потрібний. Взагалі невідомо, як розіграється вся ця дурна історія… А мені якнайшвидше звідсіля вийти.

 

Тим часом я залежав від не передбачуваних обставин. Є ще й Той, невідомо, як він поведеться…

 

Коли почали слухати свідків, малювати портрети із слів свідків, пройшло чимало часу.

 

Дійшла черга до мене. Прізвище ім’я, по батькові, місце роботи – формальні питання. Подібність портрета до учасників убивства – виявляється, жертва по дорозі в лікарню померла. Удар ножа зачепив життєво важливі органи.

 

Нарешті, ключове питання:

– Ви особисто знайомі з нападниками?

– Ні, вперше бачу. – По виразу обличчя слідчого бачу, що він вкрай незадоволений відповіддю. Чую друге питання-попередження.

– Попереджую, що свідомо неправдиві свідчення тягнуть кримінальну відповідальність.

– Я настоюю на своєму: уперше бачу бандитів.

 

Нарешті, слідчий не витримує:

– Неправда! Ми маємо попереднє свідчення про ваше знайомство з призвідцями вбивства.

 

Я настоюю на своєму. До мене нарешті доходить, хто свідчив проти мене. Тому кажу:

– Свідчення одного з присутніх тут громадян (я його впізнав) є звичайнісіньким наклепом, аби мене тут затримати.

– Кого ви маєте на увазі?

– Я не знаю його прізвища, але можу описати зовнішність.

– Добре. Опишіть його.

 

Я це зробив з великим задоволенням. Мабуть, жила в мені жилка помсти.

 

Портретист намалював, згідно мого опису, незнайомця. Я звернув увагу портретиста на склад уст і характерний вираз обличчя. Виявляється, свідок не мав при собі документів, що вказували б на його ідентичність та адресу, яку записали з його слів.

 

Негайно поїхала поліція на вказану адресу і незабаром повернулася з нічим – жильці за цією адресою засвідчили, що ніколи ця особа тут не проживала, і портрет вони бачать уперше!

 

На цьому мала б закінчитися ця історія. Проте слідчий заявив, що він наданим йому правом кримінального кодексу держави може тримати мене в СІЗО відповідний час.

– Тобто я арештований?

– Ні, ви під слідством.

– Але ж я не вчинив нічого протизаконного!

– Ви приховали знайомство з бандитами.

– Це наклеп! Тим більше ви не знайшли лже-свідка. Прошу особистої явки з ним! Якщо цього не можете виконати, вимагаю адвоката.

– Свідка шукатимемо. Адвоката, будь ласка.

 

З’явився адвокат. Йому представлено мою «справу», подані мої свідчення.

 

Після ознайомлення з документами адвокат заявив, що немає ніяких підстав мене утримувати в СІЗО.

 

Слідчий змушений був мене звільнити, але вимагав особистої розписки про невиїзд із міста і про щоденну явку в поліційне відділення як свідчення про мою присутність у мегаполісі.

 

Відносна свобода мене сковувала. Я злився на себе, але насправді все своє обурення слід було спрямовувати на незнайомця з брехливо-облесним обличчям.

 

Поступово я, нарешті, зрозумів, що лжесвідок є представник чорних сил. Цієї інформації, звичайно, не подам слідчому, бо після такого твердження він мене відправить у психушку.

 

Створилось закляте коло, яке розірвати можу лише я, і тільки слід продумати, як це зробити. Наразі перед мною постало невідоме, що до нього прислужилася чорна сила, нехай вона пропаде пропадом! Та скільки б я не посилав громів на його адресу, нічогісінько не зміниться, якщо власними зусиллями я не поконаю чорного зла, що причепилось мене, гірше реп’яха кожуха…

 

І скільки б я не придумував різних варіантів, як подолати чорну силу, я опинявся, як перед розбитим коритом, не просунувся вперед ні на крок. Проблема, як залізобетонна стіна, стояла перед мною і хизувала своєю сірістю і потужністю – спробуй, мовляв, розбити… «Головою муру не проб’єш!» – говорили наші предки. І мали рацію. Іноді вони вдавалися до чарів, до всяких чаклунів чи навіть відьом. Але мені, представникові ХХІ століття, не випадало впадати в таку неймовірну крайність. Наука, ум, сила волі, знання і все, чим осінений мозок сучасної людини, має служити їй, допомагати вистояти і… перемагати. Так, власне, йдеться про перемогу.

 

Для перемоги ставлю кілька  варіантів.

 

Варіант перший.     

Під час першої-ліпшої зустрічі з цим типом діяти, як з запеклим ворогом. Заздалегідь приготувати бомбу потужної вибухової сили, що в момент вибуху все навколо розтрощить дощенту. Може, і від Того не залишиться  сухого місця.

 

Знаю, вбити його фактично неможливо. Бо він, як не дивно, вічний. Але, може, настільки налякається, що на певен час щезне з нашого життя.

 

Варіант другий.

Приготувати залізну клітку із сильних прутів із металу. Їх неможливо зігнути, бо це справжнісінька сталь. Крім того, гнучку сітку виготовити із конопле подібного шнурка на дротяній основі і в несподіваний для Того момент зловити його в сітку і втиснути в металеву клітку. Закрити її на потужні колодки і перевезти в правління поліції.

 

Варіант третій.    

Зустрівшись із Тим, най ся преч мовить, знаком хреста протиставитись йому і наказати назавжди щезнути з нашого життя.

 

У таких випадках чорне зло звіється в кублище торнадо і чорною трубою з неймовірною швидкість злетить у глибини космосу, назавжди щезнувши.

 

Або у формі жахливої, сліпучої блискавки і потужного грому вріжеться в земну твердь і в цьому ударі розколе землю і назавжди щезне в пекельному підземеллі.

 

Нарешті, ще одна форма зникнення зла, що розпадеться, як від вибуху атомної бомби, і рознесеться в безмежжі всесвітньому, коли вже зібратися докупи неможливо, бо рознесуть вітровії і закрутять, як млинове коло в час весняних повеней.

 

На якийсь час (але не навічно) чорне зло щезне з планети, поки люди самі не почнуть псуватися, потоптавши закон і право і тим самим відродивши нове зло у старій оправі.

 

Кмітливий читач побачить, що пропоновані варіанти не є авторські, а запозичені з відповідної спеціальної і дуже серйозної літератури. Окрім того, також зрозуміє, що розділ не закінчений в повному сенсі цього слова, бо герой, що виступає від імені першої особи, перебуває під наглядом поліції, і цей момент ще не визначився, яким чином він мав би завершитись.

 

Отже, побажати читачеві терпіння дочитати повість до завершення і отримати всіляку інформацію. Про естетику тут годі мовити, оскільки ця естетика схована у слові. А слово само за себе промовляє, вже незалежно від того, хто і як його клав на папір.

 

3.      Спроба знищення

Перша спроба.

Кожен день я шукав нагоди зустрітися з Тим хитро-облесливим, аби – не роблю з цього секретів – сповна розквітатись за брехню і подавання завідома неправдивої інформації щодо моєї особи і останніх подій, свідком яких я мимоволі став, наразившись на ряд неприємностей.

 

Варіанти знищення можуть стати метою всього життя, націленого творити добро. Мабуть, читач зрозуміє, що такі особистості йдуть на все, не задумуються над власним життям, що, внаслідок їхньої діяльності, ставлять себе в небезпеку знищення з боку опонентів.

 

Але все це не зупинило шукати способи реалізації задуманого. Ще зі студентських років у мене зберігалися зв’язки з моїми тодішніми товаришами. Зараз мені дуже потрібен хімік, який , ще під час навчання влаштовував вибухові речі. Він був майстер на вся руки. Сподіюся його знайти. Почав розпитувати серед знайомих, знайомі – серед своїх знайомих. Словом, пошук пішов, як великі кола по воді.

 

Цей принцип виявився надзвичайно вдалий, бо незабаром я зустрів товариша, який надзвичайно зрадів, радий був мені якнайкраще допомагати. Я свідомо, з метою конспіраційною, не називаю прізвища товариша, та й імення його теж не назву справжнім. Хай зветься Орест. Що не кажіть, але справа, за яку я взявся, може несправедливо оцінюватись як тероризм: адже будуть вибухи, небезпечні для всього живого, і цього достатньо, аби мене запакувати в буцегарню…

 

Коли я розповів Орестові мету своїх дій, в яких він мав би мені допомогти, в нього очі аж заіскрилися, бо ми здавна були однодумці. Він лише вигукнув: «Нарешті!». Це означало, шо нарешті настав час розплати.

 

Орест був спеціалістом першого класу! Зараз він працював у науково-дослідному інституті відповідного профілю, якраз потрібного мені. Ми домовилися, що він виготовить бомбочку великої потужності, але засяг її дії мав би бути невеликим, якихось 50 метрів. Це викликано безпекою найближчого оточення. Дійство має відбутися в нелюдному місці. Для мегаполіса, в якому ми живемо, така місцина є складною проблемою, оскільки населення буквально обкладає невеликі сквери так, як бджоли накривають воскові рамки вулика. Інша річ із парками, де, на моє щастя, є просторі вільні місця. Саме туди слід би якимось чином заманити того хитро-облесливого.

 

Як мені здається, мав би діяти в такому випадку принцип несподіванки. Наприклад, він, той хитро-облесливий, мене бачить здаля, а я роблю вигляд, що нічого не помічаю і простую свої кроки в безлюдне місце. Як він може здогадатися, навіщо я туди прямую? Навіть якщо він володіє здатністю, що її я бачив у Білого Ангела, – передбаченням на основі знання, то, виявляється, мені буде дуже важко затягнути його в пастку.

 

Всі ці сумніви виникли в мене вже тоді, коли в кишені я носив бомбочку, намагаючись зустрітися з хитро-облеслевим і «нагородити» його потужним вибухом.

 

В один момент я отетерів, бо побачив його у товпі на одній з велелюдних вулиць мегаполіса. Очевидно, він мене не бачив, отже, мушу йому показатися, а він – не маю ні найменшого сумніву – обов’язково почапає за мною. Адже ще не до кінця він зробив мені пакості. Чекай на більше!

 

Я сповільнив крок, повз мене проходили  люди, хтось поволі, дехто поспішаючи, моя віддаль до того скорочувалась, я ніби спиною відчував його чорні очі і, не оглядаючись, поволі заходив у парк.

 

Миттю постояв, аби не втратити відчуття цупких, як гвинти, очей, які ніби намагалися мене просвердлити наскрізь. Так, се був він!.. І я твердо пішов далі, настирливо шукаючи в парку самітної місцини.

 

Обов’язково має знайтися самотня лавочка. На ній я залишу бомбочку, як подарунок, оправлений в розкішну пачку дорогих шоколадних конфеток. Це випробуваний прийом убивства, від якого потерпали навіть великі політичні діячі. Гадаю, що цей «діяч» не переможе в себе спокуси, бо він сам спокуса, відкрити коробку і поласувати солодощами.

 

Залишаю на лавці коробку і вмить відходжу з цього місця, намагаюся не оглядатись, поспішити і заховатись у належній віддалі, щоб побачити вибух.

 

Як не дивно, все відбулося за поїм проектом. Я уважно спостерігав із безпечного укриття. Хитро-облесливий, звичайно, підійшов до лавки, схопив коробку, потряс нею, відчувши, як шоколадні конфетки зашурхотіли (там направду були й шоколадки). Вмістившись на лавку, він поклав коробку собі на ноги і заходився її відкривати. Зірвавши прозору плівку, він нетерпеливо став добиратися в середину коробки, і коли її лише на половину відкрив, пролунав потужний вибух. Я бачив, як той весь спалахнув вогняним смерчем, а густий дим викручувався стовпом до неба. Простір гоготів відлунням вибуху. Орест постарався на славу і вчинив знамениту бомбочку, яку пам’ятатиме людство до кінця днів своїх…

 

На жаль, я передчасно радів. Звичайно, я не одривав очей від місця вибуху. Коли стовп вогню погас, а дим розвіявся у всесвітніх просторах, я з дива закаменів. На лавці сидів він, весь чорний, ніби викачаний у сажі, лише чорні очі світилися ненависним вогнем. Відтак він піднявся з лавки, щось люто бурмотів, але з такої віддалі я не міг почути сенсу його обурення. Потім почав струшувати з себе попіл і сажу. Витяг носовичок і втирав обличчя. На ньому я не побачив жодного опіку! Ще раз струсився весь, як дикий вовк, злетіли останки попелу і сажі, і навкілля потряс шалений сміх і регіт, що мене всього зморозило. Мені здалося, що реготало пекло з мого безсилля.

 

Я вискочив з укриття і помчав навмання. Панічно вибігши з парку з протилежного боку, де заходив, я помчав вулицями мегаполіса. І все ж, я ніс у своєму серці одержиму ідею знищити того якомого всіма доступними мені методами і способами.

 

Ні, дорогий читачу, се не була idée fixe, це я був натхненний одержимою ідеєю і вірою в перемогу.

 

4.                  Друга спроба знищення

Невдача мене не розчарувала, навпаки, я ще більше загорівся ідеєю свій задум довести до успішного завершення. Але змушений зрозуміти, що чорну силу не так легко звести внівець. Те, що вона безсмертна, сприймаю з серйозними застереженнями, адже зло приречене на загибель при одній суттєвій обставині: потрібно, щоб всі, хто бореться зі злом, мали тверду віру і переконання, що воно направду загине, коли й людина зміниться, і в ній не залишиться навіть тіні зла…

 

Незважаючи на це, я почав шукати знайомих, щоб якимось чином вийти на майстрів, які працюють зі сталлю. Один мій товариш (для конспірації не називаю ні прізвища, ні його імені) порадив мені звернутися на автобусний завод. Я був знайомий з одним інженером, людиною інтелігентною і, що найважливіше, моїм однодумцем.

 

Зустрівшись з ним, я виклав йому всю справу і попросив, що все, що ми говоримо і робитимемо, залишається між нами і не підлягає розголошенню третім особам. Він погодився, бо й справді, навіщо йому зайві клопоти, якщо що-небудь обірветься в цій справі. (Між іншим, мені вже варто було очікувати кримінального розслідування вибуху у парку, де, на моє щастя, як припускаю, не було жодного свідка. Розслідування, яке розпочала Служба Безпеки і Кримінальна поліція, сподіюсь, не виявить призвідця і, почавши, так і заглухне в кінцевому наслідку. А обгоріла паркова лавка буде тільки єдиним доказом якогось потужного вибуху, про який не стане нічого відомого).

 

Інженер обіцяв самостійно виготовити з нержавіючої сталі клітку. Щодо сітки, яку слід зробити на дротяній основі, причому дріт теж має бути сталевий, він обіцяв теж зробити самостійно. Але на все це потрібен час. Він, розмірковуючи, просив почекати на замовлення приблизно місяць. Інженер підкреслив, що працюватиме секретно, тобто ніхто не знатиме, що він робить.

 

І тут я був змушений йому сказати, що про майстра цих речей ніхто не знатиме. Але я буду змушений вдатись, як не парадоксально, до поліції, яка й проведе полювання за тим хитро-облесливим.

 

Приблизно через місяць, коли конструкції були готові (я перевіз їх у свій будинок і помістив у пивниці під закритим замком), набрався відваги звернутись за допомогою до поліції.

 

Я попросив у чергового, що хочу переговорити з начальником районного відділка. Він спитав:

– В якій справі.

– В особистій. – З виразу його обличчя я бачив, що він прагне ще щось питати, але, передумавши, назначив мені наступний день об 11-ій годині.

 

В той час на другий день я з’явився і вистояв під дверима начальника ще чверть години. Коли вийшов відвідувач, я зайшов, привітавшись. Начальник відповів на вітання і вибачився за деяку затримку. Я сказав:

– Нічого, це дрібниця. – Відтак я почав викладати справу. Кілька разів начальник переривав і просив уточнювати то се, то те, але всі ці уточнення стосувалися того хитро-облесливого. Начальника найбільше дивувала моя впевненість в характерність того хитро-облесливого.

 

Нарешті я рискнув і розповів про випадок у парку.

 

Моментально начальник змінив своє ставлення до мене, він уже не ставив під сумнів саму особу того хитро-облесливого і повірив у все, що тоді відбувалося, і навіть не питав, хто виготував клітку і сітку.

 

Таким чином я домігся допомоги поліції, без якої не вдалося б провести задуману акцію.

 

Буквально на кінець дня начальник зібрав слідчих відділка та оперативників і детективів. Роздано портрет того хитро-облесливого і проведено інструктаж. Мені дано слово. Я дуже стисло говорив про природу того, за яким будуть стежити, попередивши, що суб’єкт не передбачуваний і може виступати в різних іпостасях…

 

Все, здавалося б, стає на свої місця. І все ж, мене не покидала тривога. Війну фактично я затіяв, і вже немає як відступати. Але перемога мені здавалося тоді дуже проблематична. Адже противник володіє необмеженими можливостями. Окрім того, я засумнівався в своїх заходах: ймовірно, ні клітка, ні сітка не потрібні, коли в цю історію втягнута поліція; тут стільки людей – поліціянтів і таємних працівників, одягнутих у штатському, – що навіть миша не проскочить, не кажучи вже про особу, на яку полюють.

 

З іншого боку, мої сумніви оправдані, оскільки досі мені не вдалося спіймати його, бо це нечиста сила, яка володіє не властивими людині засобами. Може щось статися і тим разом, і хитро-облесливий вискочить з оточення. Що ж, треба дочекатися фіналу.

 

З моїх передбачень дещо справдилося.

 

Появившись у полі зору двох таємних агентів, зразу мені потелефонували, щоб я підійшов до них для уточнення особи, що потрапила в їх поле спостереження. Я негайно прибув на вказане місце. І коли глянув у бінокль, я, ствердно кивнувши головою, сказав: «Він!»

 

Агенти моментально почали гуртувати поліціянтів і, створивши коло, звужувати її площу.

 

Наразі все відбувалося без паніки. Пішоходи спочатку навіть не звернули уваги на появу досить великого числа поліціянтів.

 

Коли ж оточення поступово ставало все тіснішим, де меншало сторонніх людей, той не видав паніки – він спокійно зупинився, розглядаючись навколо, напевно, зрозумів, що виходу немає. Очевидно, він прийняв відповідну тактику і ніби й не мав наміру вислизнути з оточення. Неподалік зупинилася велика тюремна машина. Звісно, ні сітки, ні клітки там не було. Наразі вони й не потрібні.

 

Затримання відбулося на диво спокійно. На вимогу він простягнув руку, і на неї одягли кайданка. Попросили покласти вільну руку за спину, і вона теж опинилася в кайданці. Таким чином з руками за спиною він заходив у авто, але перед тим, все ж таки, спитав:

– За що мене затримано?

 

Йому відповіли:

– Вияснимо у відділенні.

 

Дорога до відділення поліції без пригод. Затриманий явно нервував. Він спробував ще раз спитати супроводжуючих поліціянтів – їх було четверо, озброєних пістолетами, крім того, в двох на ногах лежали автомати, і їхні вказівні пальці – на пусковій «собачці». Видно, була дана команда при будь-якій загрозливій ситуації зразу стріляти. Все це бачив затриманий і з іронічною усмішечкою спитав:

– Повірте, панове поліцаї, тікати не збираюсь. Се, мабуть, станеться пізніше…

 

Він явно глузував з конвою, з усього, що сталося.

 

Авто зупинилося перед входом у відділення. Біля авто зразу вистроїлись два ряди автоматників. Як видно, безпека була забезпечена на всі відсотки.

 

Між цими рядами пройшов затриманий, причому пильно розглядався навколо, начебто когось вистежував.

 

Його завели в камеру з маленьким віконцем під стелею і залізними дверима, які закрились за ним з характерним скрипом і стуком ретязя, на який повісили ззовні кремезну колодку.

 

Можна сказати, що перший етап акції від вистеження, затримання і перевезення у відділ виконаний успішно.

 

Мене повідомлено, щоб я сьогодні, пополудні, о14 годині прибув як свідок, коли буде оголошено затриманому звинувачення.

 

За той час, як мені пізніше розповіли, затриманий вимагав їжі. Коли йому принесли страву – борщ і картопляне пюре з котлетами, він заявив, що цього свинства їсти не буде і вимагав… людського м’яса.

 

Обслуга отетеріла – такого ще не бувало, відколи існують тюрми.

 

Вирішили ще в день затримання перевести його в тюрму з посиленою охороною. Перевезення проведено з ескортом озброєної поліції. Руки і ноги схоплені в кайдани. До ніг прив’язана ланцюгом важка гиря, що лежала на підлозі «чорного ворона» і таким способом не давала можливості вільно пересуватися. Під час посадки до «ворона» гирю везли на двоколці, яка рухалася разом із в’язнем.

 

На другий день допити провели в тюрмі. На запитання, чому він назвав свідка (автора цих записок) причетним до вбивства, він лаконічно відповів:

– Прагнув зробити йому неприємність.

 

Вже перші години допитів встановили, що саме він убив. На запитання, навіщо, з якою метою він посягнув на людське життя, він одверто сказав:

– Моє покликання вбивати. І чим більше, тим краще. Невже ви, велемудрі слідчі, не розумієте, що більшість населення на землі треба знищити, особливо тих, котрі вважають себе добропорядними громадянами, до речі, убитий був один із них. На землі мають право на життя лише подібні на мене. Тут так влаштували спосіб життя велемудрі керманичі, церковні проповідники, всілякі писаки, щоб жити в мирі, не зазіхати на добро і жінку сусіда, жити скромно за своїми можливостями… Се зразок тюрми, в якій почуваєшся, як останній жебрак. Ні і ще раз ні! Тільки грабуй і тішся награбованим, бенкетуй на втіху собі і живи без будь-яких штучно придуманих правил. Ти сам собі правило і закон. А все інше приречене здохнути! Дві великі людини наближалися до такого зразка життя, але їм не дали його зробити. Шкода, бо людство могло піти їхніми шляхами… Я пробую з велетенськими зусиллями навернути людей до моєї правди, тих, що не піддаються, з великим задоволенням убиваю.

 

Ці одкровення шокували слідчих. Запротокольовані зізнання передано до суду. Відкладати судове засідання не було потреби. До речі, ув`язнений  відмовився від адвоката, заявивши, що він сам собі адвокат і не потребує захисту «викінчених лицемірів». Саме так він назвав усіх, хто був причетний до слідства.    

 

На другий день почалося засідання відкритого суду, тобто доступ до залу фактично необмежений, але в приміщенні могло вміститися приблизно триста осіб. Біля будинку суду товпилося біля тисячі людей. На їхнє прохання виставлено репродуктори, зв’язані із судовим залом. Маса журналістів у залі і перед будинком свідчила про особливу увагу до незвичайного випадку, коли судять нечисту силу. Преса була переповнена всілякими вигадками, оскільки слідчі не дали жодної інформації ні про ув’язненого, ні змісту допитів. Проте чутки ширилися з блискавичною швидкістю. На початок суду на площі перед будинком з’явилося вже кілька тисяч людей, які уважно слухали судове засідання. А над площею стояла тиша, хоч маком сій. Але незабаром сюди прибуло сатаністів, які тримали високо над головами на чорному полотнищі білими буквами виписаний клич «Свободу Сатані!» І зразу вчинилася бійка з криками. Тут же прибув спецвідділ «Альфа», він розігнав сатаністів. Кількох затримав. І знову встановилася над площею тиша.

 

З початку засідання я перебував у коридорі до того часу, поки мене не викличуть, як свідка убивства.

 

Мене провів черговий поліцай і зупинився біля вхідних дверей. Він там і залишився стояти до кінця суду.

 

Після формальностей я заявив, що, опинившись випадково на місці вбивства, побачив підсудного серед тих, хто бив невідому мені особу. Коли ж людина, яку жорстоко били, впала на брук без руху, я відійшов убік і телефонував у поліцію. І в той же час бачив, як підсудний залишав місце злочину. Очевидно, він мене запам’ятав, бо під час першого опитування він назвав мене знайомим убивць. Як виявило попереднє слідство, це була суцільна брехня. Ваша честь, більше я не маю ніякої інформації.

 

Раптом підсудний верещить у клітці:

– Свідок бреше! Нехай розповість нечесному суду, як він хотів мене убити!

 

Суддя кілька разів вдарив молотком по столу:

– Підсудний, замовкніть! Я не давав вам слова!! А епізод, про який ви згадали, справи не стосується. Слідчі це встановили.

– Мав я ваших слідчих…

 

Знову удари молотком.

 

Зал заворушився, ніби водою пройшли легкі хвилі.

 

Нарешті суддя оголосив:

– Суд іде на нараду. Перерва 30 хвилин.

 

Підсудного виводять з клітки, разом із ним котиться на двоколці важка гиря.

 

*     *     *

Після перерви знову заводять підсудного в супроводі  шести поліцаїв, у кожного в руках автомат. Поряд з підсудним на двоколці котиться важка гиря. На двоколку гирю клали три поліцаї за командою «Взяли!» Отже, гиря важить більше центнера.

 

Поступово заповнювалася судова зала людьми, але вона не вміщала бажаних почути і побачити незвичайне дійство.   

 

Коли зайшов суддя і народні засідателі, займаючи свої виділені місця, зал ще гудів. Але за якусь хвилину-дві удар молотка судді зразу припинив гамір. Секретар оголосив:

– Встати! Суд іде!!

 

Весь зал піднявся з сидіння і мовчки стояв. Лише підсудний сидів, розвалившись на лаві, ніби після ситого обіду. Очі впер у стелю, а його блідавим обличчям бігала хитра усмішечка.

 

Суддя бачив реакцію підсудного і мовчав. Йому стало тривожно, хоча не міг пояснити свого відчуття. Якусь мить він завагався, чи продовжувати засідання. Під будь-яким претекстом він міг перервати засідання і перенести його на інший день і годину. Але нарешті вирішив закінчити цю незвичну справу. Може, й мав рацію, оскільки слід було вирішити, чи судочинство здатне здійснити почате слідство в незвичному випадку.

 

Нарешті суддя спитав:

– Народні засідателі, ви прийняли  рішення?

 

Один засідатель (очевидно, голова) встав і голосно сказав:

– Так. Винен!

 

З другої групи засідателів так само прозвучав висновок.

 

Тоді суддя встав і зачитав вирок. Читання тривало недовго. Оголошено вирок: за вбивство – довічне ув’язнення.

 

З клітки підсудний, піднявшись з лави, заверещав:

– Пішов ти, довічний! – Раптом він зареготав з такою силою, що шибки на вікнах почали деренчати. Люди насторожилися. Частина залу піднялася зі своїх сидінь, звернувши свої погляди в бік підсудного. Він продовжував реготати, і чим довше реготав, тим сильніше й сильніше почав дути в залі вітер. Люди не могли зрозуміти, звідкіль віє. Глянули на вікна – всі до одного щільно закриті. Двері в коридор теж не були відчинені.

 

Пориви вітру що раз сильніші, нарешті по всьому залу закрутилися папери, які лежали на столі судді і його помічників, детективів і адвокатів. Ніби білі птахи піднялися вгору і почали кружляти над головами людей. Вже частина присутніх мимохіть почала думати по негайний вихід із залу. Вони ще вагалися якусь мить. Коли ж папери, не осідаючи на підлогу, продовжували літати над головами присутніх, суддя, задивившись на це літання, розгубився, бо не знав, як припинити це дивне дійство.

 

В той час раптово роздався на весь зал тріск – і клітка розлетілася в дріб’язки! Поліцаї, які стояли біля клітки, від тріску повалилися на підлогу, ніби їх пожбурила  неймовірна невидима сила. Автомати лежали біля них, але в кого стріляти? Суддя від тріску і невидимої сили впав грудьми на стіл і якийсь час не міг піднятися.

 

Поліцаї поволі піднімалися з підлоги, коли раптом роздався другий тріск, але тихіший, і з дзенькотом упали кайдани з рук і ніг підсудного. І саме в той час на весь зал ще сильніше, гучніше чи навіть оглушливо реготнув підсудний. Регіт лунав з такою силою, що задзвеніли шиби на вікнах, а його відгомін через репродуктори лунав на всю площу під будинком суду. І люди стояли, ніби паралізовані, не розуміючи, звідкіль іде цей несамовитий регіт.

 

Суддя нарешті став за столом на весь свій зріст, але те, що він побачив, не вміщалося в тверезому розумі. З клітки виходив засуджений. Поліцаї схопили автомати і, навівши на нього дула, вчинили шалену стрілянину. Але засуджений на це не зважав, кулі начебто його не чіпали і впевненим кроком простував до дверей, що вели в коридор, а з коридору – пряма дорога до виходу.

 

Два поліцаї, що стяли біля дверей суду, також уже встигли стати на свої ноги і за прикладом своїх колег відкрили в спину засудженого цілу серію автоматних куль. Проте засуджений, навіть не оглядаючись назад, впевнено простував до виходу і продовжував реготати на весь простір.

 

Люди на площі чули стрілянину і регіт, але ніяк, природно, не могли зрозуміти, що відбувається.

 

Нарешті в брамі з’явився засуджений, який без поспіху почав спускатися кам’яними сходами вниз, на площу.

 

Ескорт поліціянтів, який впродовж судового засідання стояв перед будинком, моментально, з появою засудженого, розсипався в кільце, суцільно оточивши втікача, і відкрив без попередження вогонь. Але ув’язнений на ніщо не звертав уваги, його не могла зупинити ні на крок прицільна й шалена стрільба.

 

Від стрілянини люди на площі розбігалися хто куди, аби не потрапити випадково під кулі. Але не всім вдалося розминутись з шаленими кулями. Кількоро повалилися на брук, стікаючи кров’ю.

 

Неймовірний галас і крик зчинився на площі, хтось верещав: «Не стріляйте в своїх!» Хтось гукав: «Викликайте швидку! Тут поранені!»

 

До галасу на площі додалися викрики людей, що панічно вибігали з приміщення суду. Хтось кричав: «Ловіть бандита! Смерть дияволу!!»

 

Тимчасом втікач, на ніщо не зважаючи, ніби одягнутий у середньовічний залізний куленепробивний панцир, прямо простував свої кроки на кільце поліцаїв. Опинившись перед ними на відстані два-три метри, втікач зупинився і раптово махнув рукою, ніби від себе одкидав непотріб: кільце в цьому місці розірвалося від незрозумілої сили і розкидало поліцаїв далеко в різні боки.

 

Простір відкритий для виходу втікача!

 

Сміливіші і завзятіші люди з майдану кинулися за ним вдогін, очевидно, сподіваючись його зупинити. У декого знайшлася в руках чорна бруківка, яка летіла вдогін за втікачем. Але раптом він зупинився, повернувся обличчям до переслідувачів і підняв обидві руки вгору, а відтак з силою ніби відштовхнув від себе каміння, націлене на нього, і воно – фантастика! – змінює напрямок – на тих же людей летить з неймовірною швидкістю.

 

Як тільки можуть, нападаючі ухиляються від граду каміння – виявляється,  його вдесятеро збільшилося! І все прицільно летить на людей.

 

Втікач продовжує пришвидшеним кроком посуватися вперед. Там, в далині, де починається перехрестя, на нього очікує легковий автомобіль сатаністів.

 

Незабаром вдогін завили сирени поліцейських машин. Втікач побіг, він таки встиг буквально влетіти в авто, яке зразу ж, заревівши мотором, нирнуло між потоком машин, що утруднювали погоню поліції. Проразливо вили сирени, з репродуктора твердий наказовий голос вимагав зупинитися всьому зустрічному транспорту, і кавалькада машин з сиренами прорвалася на головну трасу, що вела на виїзд із мегаполіса.

 

Погоня то наближалася до сатанинського авто, то віддалялася, чомусь не вдавалося зовсім перекрити дорогу втікачеві, якого схопили чи не вперше за весь час земної цивілізації, але не надовго – зло знову на волі!

 

Поліцейські машини почали маневрувати. Сатаніст, який сидів за рулем, спробував обманути свого суперника, зробив кілька ривків то вправо, то вліво, намагаючись, щоб поліцейське авто повторило його спроби; незабаром так і сталося – нездійснені повороти вивернули машину, і вона перевернулася, на неї наїхала друга і третя, зробився корок; інші поліцейські машини почали розвертатись, намагаючись вискочити на паралельну вулицю і перекрити втікача. Але час втрачено, і авто сатаністів щезло.

 

Наступний пошук його не увінчався успіхом, лише під вечір на окраїні міста знайшли розтрощену, обгорілу машину. Припускали, що спеціально авто спалили, аби замести будь-який слід утечі нечистої сили. Детальне обслідування відбитків, хоча б мінімальних слідів нічого не дало.

 

Таким способом завершилася ще одна спроба знищити нечисту силу.

 

Я покладав надію, що, все одно, прийде той радісний день, коли за мною, тобто за нами, хто прагне добра і справедливости, настане омріяна перемога.

 

Звісно, наші записки на цьому не закінчуються. 

 

5.Продовження пошуків

Я мусив після цієї фатальної невдачі відпочити, насамперед морально. Звісно, в поліцейському відділку на мене злилося начальство за те, що я нібито втягнув їх у заздалегідь програшне діло. Це вже була неправда. Адже я говорив їм, що завершення операції невідоме, оскільки переслідуємо не просто злочинця, а злу силу, втілену в людській подобі, і ми до кінця не знатимемо, що в ній є реальне, зрозуміле, а що загадкове, незрозуміле, не передбачене. Виходить, не дуже зважали на мої слова, а тепер мають до мене цілу купу претензій, зазвичай не обґрунтованих, вигаданих.

 

Як би не було, я не відмовився від своєї ідеї знищити зло. В поліцейському відділку мені не дали зрозуміти чітко, чи вони продовжуватимуть пошуки злочинця, вже засудженого на довічне ув’язнення.

 

Виходить, мені не бажали говорити чітко, тим самим хоч одверто й не сказали, але дали зрозуміти, аби я в цю справу не пхався. Я відійшов від них з думкою «баба з воза – коням легше». Побачимо, чия візьме і як завершиться вся ця операція. Тобто я стояв на своєму: буду шукати самотужки, а далі побачимо; ще не всі засоби знищення вичерпано.

 

Увечері, поставивши авто в гараж, я відправився до сусіднього бару «Срібний Орел». Він був для мене привітним: тут збиралася переважно інтелігентська публіка, крім студентства, професура, поети, художники. Звичайно, не бракувало й справжніх красунь, на диво скромних і не галасливих.

 

Тут постійно грала не дуже голосно класична музика. Було затишно. Мрійливо.

 

В цей вечір звучали сонатини Моцарта, фантазії, рондо. Потім цю музику змінили «Пори року» Вівальді.

 

Мій настрій змінювався – від майже «героїчного» (можливо, під впливом музики Моцарта) до лірично-мінорного, очевидно, теж не без впливу великого італійця.

 

 

Я замовив собі склянку бургундського вина – достатньо на цілий вечір і всівся за окремий столик навпроти симпатичної дівчини, яка теж сиділа самотня за окремим столиком. Кілька разів я глянув у її сторону, й вона усміхнулася, ніби запрошувала до себе.

 

Переборюючи несміливість і вагання, я піднявся з крісла і попрямував до неї. «Добрий вечір! – привітався й спитав: Можна до вас?»

– Прошу… Буде веселіше. – і вона знову усміхнулася.

– Олесь, моє ім’я, – і вичікував, коли вона назве своє.

– Адріяна, – і вона подала руку, яку я потиснув. Помітив довгі тонкі пальці, «музикальні».

– А я вас пізнала з фото у газетах. Дивний випадок у суді…

– Так, ціла катавасія. – Я намагався вдати веселого. Непередбачена історія.

– Вибачте, газети писали досить не визначено. Нема й фото злочинця.

– Це правда. Випадково недавно я став свідком убивства молодої людини. Але один із учасників убивства зробив наклеп на мене, що я нібито знайомий з убивцями. З цього все й заварилося.

 

Адріяна слухала уважно відтак мовила:

– Вчора підійшов до мене якийсь типчик і сказав, що завтра, тобто нині, я познайомлюся з одним чоловіком. Типчик попередив мене, аби я була дуже обережна, бо той чоловік не передбачуваний… що б це мало значити?

– Адріяно, скажу чесно – будуть неприємності. Скажіть, як виглядав цей типчик?

 

Дівчина задумалась. Потім каже:

– Якийсь хитрий. І злісний. Мені важко його описати. Щось лисяче світилося в його очах.

– Це той злочинець. – Я пожалів, що це сказав: дівчина зблідла.

– Не бійтеся, коли ви зі мною, ви у безпеці.

 

Вона насилу усміхнулася. Потім мовить:

– Як він міг знати, що я з вами, незнайомим, сьогодні зустрінусь?

– Не знаю. Здогадуюсь, що він є втілення злих сил. Це вже із сфери містики.

 

Дівчина дивилася на мене своїми прекрасними, широко відкритими очима, і в них світилося довір’я до мене.

 

В цей час лунав вальс Шопена. І я запропонував потанцювати.

 

Вона легко пливла у танці, відчуваючи музику. Тіло начебто вели звуки, повністю підвладне їм. Схиливши голову до мене, вона прошепотіла: «Дуже люблю Шопена».

 

У танці я ніби очуняв. В присутності дівчини – відчуваю – звільняюся від пережитого стресу. Ніби повертаюся до нормального життя, зникає напруження, ніби відкривається мені завтрашній день, мирний, сонячний.

 

Може, все ж таки, ці відчуття передчасні, адже я ще не до кінця виконав намір знищити зло, може, буде для цього замало мого життя. Напевно. Мені потрібна допомога.

 

І я згадав зустріч із незнайомцем, що відбулася на початку моїх записок. Він відчує мою потребу в допомозі, напевно, з’явиться. Я так гадаю. І це мене теж заспокоювало. Мить ці думки відвели мене від дівчини. Вона помітила, що задумався, ніби відсторонився від неї. Зразу ж вибачився:

– Перепрошую, Адріяно. Я задумався. – Вдавши веселішого, я спитав:

– Ви вже закінчили музичну освіту?

 

Питання здивувало дівчину:

– Звідкіля ви знаєте, що… музична?

 

Усміхаючись, дивився на неї і мовив:

– По руках, довгих, «музичних» пальцях… А ще… натхненне обличчя, коли слухаєте музику.

– О Господи, ще мені ніхто такого не казав! Це правда,  закінчую консерваторію. – Вона замовкла, мить ніби вагалася, нарешті спитала:

– Пане Олесю, я… хочу… спитати – хто ви?

– Прошу, питайте. Я вільна людина. Заробляю по-різному. Щось пишу, публіцистику, критику… вряди-годи… трохи прози… Але потрібна постійна праця, тому я в науково-дослідному інституті. Якась зарплата таки є…

– В газетах не називали вашого прізвища, а фото я бачила і тому зразу вас впізнала…– Вона знову ніби оправдувалася від  своїх питань. Дивна дівчина.

 

На її оправдання я мовив:

– Все в порядку. Ми познайомилися. І я… хотів би… якщо не заперечите… ще з вами зустрітися…

 

Вона гляділа на мене широко відкритими прекрасним очима і стиха усміхалася:

– Якраз я подумала: добре було б ще з вами зустрітися… Звичайно, так, так. Обміняємось телефонами.

 

Ми записали телефони і назначили годину зустрічі вже на завтра.

 

Я був дуже радий  такому розвитку подій.

 

Ми вийшли з бару, і я запропонував зловити таксі. Але дівчина заперечила. Сказала що вона проживає в центрі, звідси недалеко…

– Тоді я вас відпроваджу.

 

Закинувши торбинку на плече якимсь ґраціозним рухом, що не обійшовся без мого миттєвого спостереження, вона несміливо взяла мене під руку, і ми, як новаки у цьому велетенському мегаполісі, щоб не загубитися, попрямували удвох лабіринтами широких, просторих вулиць, які в той час потопали в світлі блідаво рожевих чи з відтінками жовтого і зеленого кольорів і безперервної вервечки автомашин.

 

Я не пам’ятаю, про що ми розмовляли, але спільна мандрівка здалася мені дуже короткою. Коли опинилися біля під’їзду її будинку, вона явно схвильовано мовила:

– Дякую за гарний вечір. 

– Я теж дуже вдячний вам за прекрасний вечір. Ви… справили мені велику радість. –Я потиснув її «музичну» руку, пригорнув всю її до себе, але не насмілився поцілувати в щічку. І відпустив.

 

Вона швидко піднялася східками до брами, оглянулася помахала рукою на прощання, і брама її сховала.

 

*     *     *

Який прекрасний збіг – нині субота, в Адріяни теж нема занять. Ми домовилися на 15-ту зустрітися… Здається, в мене почалася серйозна подія – знайомство з дівчиною, яка зразу припала до серця. З її обличчя бачу, що й вона теж, мабуть, у такому настрої, як і я. Невже це початок чогось незвичайного, небуденного, такого, що на все життя? І яка сила може перешкодити знайти своє щастя? Хіба що та, проти якої я став і не зійду з дороги, поки її не поконаю. Правда, мудрі кажуть: «Не кажи гоп, поки не перескочиш».

 

Не маю якогось плану дій. Годі щось передбачити. Але знаю одне: всі досі спроби вловити і покарати того хитро-злосливого не вдалося, бо, очевидно, всі міряли його традиційними засобами, а він – зовсім щось відмінне, це абсолютне зло, що втілилось у людській подобі. І саме тут – складність його подолання. Адріяна теж до кінця не знає, що це таке, але воно вже причепилося й до неї (звичайно, через мене!), зробивши наклеп на мене у формі попередження  дівчини. І все це лише за те, що я випадково став свідком убивства і не пройшов мимо, а зреагував належно, як вірний син моєї землі, краю, Батьківщини. Але воно в силу своєї природи втягнуло мене в боротьбу. І тепер я вже «в історії» і. можливо, не уявляю собі до кінця, в якій я небезпеці. Та й Адріяна, тим більше, не знає про цю загрозу. Навіщо їй зайві переживання?

 

Всі ці роздуми ніби свідчили про мої вагання чи непевність майбутнього. Ні, я сміливо йшов назустріч невідомому. Тим більше зараз, в цей момент, моє життя починало набувати нових сенсів – знайомство з красунею і радувало мене, і трішки тривожило, бо невідомо, в що виллється наше знайомство. Звісно, я прагнув продовжувати знайомство, бо, справді, дівчина ввійшла в моє серце. Коли я глядів на неї, то теж бачив, що вона прагне продовження зустрічей.

 

Наша друга зустріч відбулася в умовлений час і місце. (Очевидно, я мав пам’ятати, що «під прицілом» є ми двоє). Знову я обняв її, притуливши тепло до себе, але і цим разом я не насмілився її поцілувати. Після обіймів я її відпустив, і бачив її порожевіле личко, схвильоване. Може, навіть, трішки розгублене. Може, я занадто несміливий?

 

Ми йшли, взявшись за руки, гамірною вулицею, але фактично я нічого не бачив і нічого не чув, тільки її  милу мову, музику слів, радісно сяючі карі очі і тепло рук, які періодично стискували мою долоню – насправді це було взаємне стискання. Як признання в чомусь близькому і дорогому.

 

Нарешті ми зайшли у просторий сквер, попрямували алеєю з плакучих верб, яку називали «Алеєю закоханих», бо й, справді, на лавочках сиділи пари молоді, цілувалися й обіймалися, декуди біля гущавини пари стояли впритул і цілувалися.

 

Адріяна запропонувала сісти на вільну лавку. Благодать небесна ніби накрила нас ніжним покривалом. Я взяв руку дівчини і легко пестив її, почув, як вона затремтіла, глянув на дівчину, вона нахилилася до мене і притулила свої пишні вуста до моїх, і ми потонули, ніби у водах Нірвани, в довгому, безперервному поцілунку. Адріяна закрила очі і не відривала своїх уст від моїх, і цього я прагнув, ніби очарований.

 

Не знаю, як довго тривав наш перший поцілунок. Після нього я тихо-тихо мовив:

– Кохана дівчино, ти, мій солоде, навік я вже твій! Я нікому і ніколи тебе не віддам. Я пропоную тобі своє серце і себе всього…

 

Андріяна із закритими очима і розчервонілими щічками нахилилася до мене і прошепотіла:

– Я… цього прагну… і нічого більше, мій коханий…

 

У відповідь я обняв її, притулив до себе і довго-довго не відпускав від себе.

 

Потім, не знаю, коли сталося «потім», Адріяна весело мовила:

– Нарешті призналися в коханні! Любий, з першої зустрічі щось неймовірне зі мною сталося, такого ще ніколи не було. Не могла вночі заснути, ти постійно стояв перед мною, я чула твій голос, снила тобою і чекала дня зустрічі. Ти зразу заполонив мене…

– Те саме можу сказати про себе. Ти справді моє єдине чудо. І де ти така взялася?

– В мами і тата, – радісно вигукнула вона, не відводячи чарівних очей від мене.

 

Наша зустріч тривала до вечора, як одна мить, і ми не хотіли розходитись, кожне до себе. Я й спитав:

– Люба моя, чи ти знаєш, що се таке, коли ми не хочемо розходитись?

– Знаю, мій коханий Олесю. Я багато що знаю! Це значить, що ми маємо бути разом. Ти бачиш, чуєш, я зараз дуже серйозна. – Вона мило усміхалася, а її оченята випромінювали таку радість, вона вся в цю вечірню годину ніби світилася своїм власним промінням.

– І я цього хочу. Дуже хочу. Але… чи не поспішаємо? Перед нами все майбутнє…

– Мій любий, не уявляю майбутнього без тебе. Майбутнє – це ми разом, правда? – Вона ніби мене переконувала, в чому, зрештою, я був переконаний.

– Ти добре, правильно кажеш, я теж так думаю. Отже, одружуємось?

 

У відповідь вона радісно припала до мене, притулилася, як пташка, що літала світами і нарешті знайшла гніздо. Я міцно тулив її до себе, вона поклала голівку мені на груди, і я чув, як уся вона тремтить, як приспішено дихає, як прискорено б’ється її серце. І все, що відчував, було найкращою правдою, що носила ім’я, а ім’я було коханням. І тут я півшепотом проговорив:

– О Господи, чи я заслужив такий подарунок долі?

 

Дівчина теж прошепотіла:

– Я вдячна долі, що зустріла тебе.

 

Вечір переходив у ніч, і ми не могли (чи направду – могли?) ходити вулицями, сидіти на лавочці в сквері, радіти собою з поцілунками та обіймами? Зрештою, завтра неділя. Міг би… запропонувати йти до мене додому. Але я не мав сміливості це сказати. Вона жила з батьками, звичайно, мала б повідомити, що не прийде…

 

Я почав здалека:

– Кохана, що робимо? Ночуємо тут, чи повертаємось домів?

– Мабуть, треба… – Вона обірвала фразу і дивилася на мене серйозним, але теплим поглядом. Отже, ініціатива за мною.

– Або… або… – я розгубився бо слід було сказати чітко, проте я не знав, як сприйме вона те, що скажу. Та, нарешті, я сказав: – Або… йдемо до мене.

 

Раптом вона ніби пробудилася. Глянула на мене, вся сяюча, як вранішня зоря:

– О, було б прекрасно! Любий, ти геній. Але ти не думаєш, що, все ж таки, чи… – вона зам’ялася, ніби шукала відповідних слів, – чи не за скоро, щоб мене не назвати легковажною... Не ображайся, милий, я так думаю. Та я цього прагну – йти до тебе! – Вона знову припала до мене і цілувала.

 

Звичайно, знову вона передала тактовно ініціативу в мої руки. Отже, я стояв на грані: як вирішу, так і станеться.

 

Ми піднялися з лавки; взявши її під руку, я повільним, проте впевненим кроком прямував до її помешкання. Вона спитала:

– Йдемо до мене?– Проведу тебе, кохана, додому, щоб там не переживали, де ділася їхня доня. А до мене… до мене, урочисто обіцяю, зайдемо вдвох і на все наше життя…

 

На ті слова вона зупинилася і почала обціловувати мене, між поцілунками шептала: «Я тебе кохаю, я тебе кохаю, я тебе кохаю». В моїй душі відлунням цих слів неслися такі могутні хвилі, що ноги підкочувалися…

 

І коли я нарешті глянув у далечінь перед нами, то замалим не онімів: у далині на тротуарі я побачив «нашого» знайомого, який очікував нас.

– Глянь, хто нас чекає, он там, в далині вулиці.

 

Адріяна зупинилася.

– Що він хоче від нас?

– Зараз узнаємо. Напевно, помсти.

 

Коли ми наблизилися, той з хитро-мстивим обличчям зверещав на всю вулицю. Людей було небагато, але більшість звернула увагу на вереск і дивилася в його бік.  Виходить, він спеціально верещав, аби звернули увагу на нього.

– Я маю тебе вбити!

 

Ми мовчки пройшли повз нього, але він стояв мов окаменілий, лише верещав, як безумний. Ми вже далеко відійшли до нього, але нас наздоганяв його вереск, а потім регіт.

– Він хотів нас налякати? – питає Адріяна.

– Мабуть, так. Але мене дивує, що він не насмілився  напасти на мене.

– Може, тому, що я була з тобою?

– Можливо. Ти моя рятівниця! – Я поцілував її у розчервонілу щічку.

 

Вона голосно розсміялася. Але ми вже були біля її під’їзду. Я повернувся корпусом назад, бо відчув щось дивне, що змусило мене зробити такий рух. І знову онімів: на тротуарі стояв він! 

 

Не відпускаючи моєї руки, дівчина потягла мене східками вгору, швидко набрала код брами, і у напіввідчинені двері ми вскочили, і за нами закрилася брама, відгородивши нас від злого і сатанинського світу. 

 

Я вкрай серйозно дивився на дівчину. Вона стояла перед мною як струнке деревце, розквітле у весняну пору. Була промінна і ясна.

– Доведеться мені тут, на сходовій клітці, прочипіти до самого ранку. Там, за брамою, на мене чигає чорт із самісінького пекла. А вступити до твого раю я не можу, бо се так не робиться…

 

Мав би прийти з розкішним букетом квітів, і ти представила б мене, як свого нареченого. І так відбулося б знайомство батьків з обранцем твого серця. – Я говорив, не усміхаючись, а вона весело дивилася на мене, і в захоплених її очах зблискували іскри могутньої життєдайної сили.

 

Пройшов час, як мить, коли я відхилив браму і глянув – чорта вже не було! Я розпрощався з нареченою, і се тривало довгий час, Нарешті, низько вклинившись, я зник у нічнім просторі. Щасливо дійшов додому і повалився спати, ощасливлений, ніби скосив кілька гектарів сіна.

 

6. Остання спроба знищити зло

Вранці телефоную моїй нареченій: все в порядку, дійшов додому і виспався! Як у тебе? У відповідь чую:

– Я не могла заснути! Я хвора тобою. Я хочу бути разом, мій коханий.

 

Нині лише міг її потішити, що ми, справді, будемо разом. Я дав слово. І так станеться… Нарешті ми домовилися зустрітися о 16-ій годині. Годину я визначив, міркуючи про те, що не виключено до того часу мені доведеться і дома дещо зробити, потім до церкви на СБ. Потім… потім прекрасна зустріч…

 

Все відбувалося як за планом. В один момент я пожалів, що ми не в двох у церкві…

 

Коли я прямував на зустріч, здалека побачив високого доброго знайомця. Перша думка, яка з’явилася в мене: мабуть, наближаюся  до фіналу своєї мети.

 

Ми сердечно привіталися. Білий дивися на мене якимсь проникливим зором. Відтак сказав:

– Самому важко перемогти. Тому я тут.

– Справді, се так. Мав я великі труднощі.

– Нині не буде легше…

 

І після цих слів я побачив у далині вулиці того злослово-хитрого. Він упевнено йшов нам назустріч. За ним волочилися сатаністи, котрих я впізнав ще з моменту вбивства незнайомої молодої людини.

 

Я поглянув на вулицю – вона залюднена недільною публікою.

 

Коли наблизився той зі своєю бандою, Білий ступив наперед і підняв у руках невеликий хрест, протиставивши його нечистій силі.

 

Людська подоба, що досі торжествувала над моїм безсиллям, над судом і поліцією, раптово знітилась, зупинилась і почала згинатися до самої землі; вона пробувала розігнутися, але не змогла і все нижче й нижче клонилася, нарешті повалилася на землю.

 

Хрест стояв у твердих руках і не відступав. Сатаністи закричали і кинулися навтеки. Але через пару кроків усі попадали, ніби підкошені кулями. Зняли вереск, що з них знущаються. «Рятуйте, нас вбивають!»

 

Почали збиратися люди на крик про порятунок. І засміялись, бо сатаністи лежали на бруківці, і ніхто їх не чіпав, а не то що вбивав!

 

Над’їхала дорожня поліція, намагаючись розчистити проїжджу частину вулиці для затриманого транспорту. Але наказу піднятися з бруківки сатаніти ніби й не чули – адже вони не могли самостійно піднятися, якась невидима сила їх притискала до бруківки.

 

З’явився відділ кримінальної поліції, і сатаністів, учасників убивства, вкинули в арештантське авто, що з гуркотом від’їхало в тюрму.

 

Посеред вулиці лежала людська подоба. А на тротуарі стояла висока людина і тримала, піднявши вгору руки, невеликого хреста.

 

Поліцаї бачили тільки поверженого на бруківці, але він не слухав наказу піднятися. Коли поліція підійшла майже впритул до нього, він заверещав, нехай щезнуть вони, бо їх повбиває. І в цю ж мить на поліцію почала летіти бруківка, якимось дивним чином вирвана з проїжджої частини вулиці.

 

Все це відбувалося на моїх очах з такою швидкістю, що я навіть не встиг підійти до людини з хрестом, спитати, чи не потрібна моя допомога. Я не встиг почути від нього відповідь, коли важка бруківка вдарила мене в ліве рамено з такою силою, що я умить повалився на тротуар і втратив свідомість.

 

Я очуняв тоді, коли мене клали на носилки і заносили в «Швидку допомогу». Молода лікарка швидко йшла поруч і, побачивши, що я прийшов до пам’яті, мовила:

– Обережно, не рухайтесь, у вас перелом лівого рамена!

 

Уже в середині швидкої я чув сирени машин, які відвозили травмованих людей в лікарню.

 

Обережно я витяг мобільний. Глянув на час: 15.40. За двадцять хвилин назначив зустріч. Пробую насилу набрати номер. Нарешті вдається мені, після гудка чую милий голос: «Я слухаю». – «Кохана, не хвилюйся. Я зараз у швидкій. Везуть в лікарню швидкої допомоги». – Господи, що сталося?» – «Та… все те… В мене перелом рамена. Видно, дали укол, бо нічого не болить». – «Я негайно приїду!».

 

Лікарка:

– Сховайте мобільний. Вам потрібен спокій.

 

І все ж я спитав:

– Не знаєте, що там сталося?

– Кажуть, що той же бандит, що й в суді. Але тим разом якось несамовито скрутився на бруківці і звіявся чорним димом. Якась чортівня!

– Ви маєте рацію. Справді чортівня. Ще й мені дісталося!

– Вам ще пощастило. Тут дуже серйозно травмовані поліцаї, випадкові люди, як і ви…

 

Спочатку рентген. Потім укладення зміщених кісток. Гіпсовий бандаж. Мінімум три дні без руху. Тільки лежати.

– Може, додому?

– Ні, тут є обслуга.

 

Крізь напів відхилені двері несміливо заглядає Адріяна з надягнутим білим лікарським фартухом.

– Зустріч, але інакша. – Я пробую жартувати. – Лежу весь у білому, на ковдрі лежить нерухомо ліва рука, вгорі в гіпсі. Біле ліжко. Білі стіни. Білі вікна. Біла стеля. Люди в білому. І ти.. кохана… в білому…

– А я мало не заплачу…

– Ні, радій! Нашого «знайомого» вже немає. Я не бачив, бо втратив свідомість, але розказують, що його здуло, як чорну хмару…

– Нарешті! І якою дорогою ціною…

– Могло бути гірше…

– Напевно. Хоча не все розумію. Хтось допомагав?

– Так. Головний. Колись… повім…

Як довго тобі тут бути?

– Мінімум три дні. Але дома... бачиш, який я…

– Не журися! Є я.

Ти моя радість і надія.

– Твоя любов. – Вона нахилилася і поцілувала в уста довгим солодким поцілунком.

 

7. Завершальні записи, життя продовжується

Не так сталося, як гадалося. Я пролежав у лікарні цілий тиждень. На третій день, коли мали мене виписати, хірург уважно оглянув руку і вирішив не виписувати.

 

Але через тиждень нарешті для мене настало свято – Адріяна допомагала мені добратися додому. Коли я вийшов з лікарні, відчув, що таки хворий. По перше, я не міг, як раніше, поспішати, Мої ноги мене не слухались. Тримаючись дівчини, я поволі ступав, але чомусь кожний крок я відчував у хворому рамені. Я не хотів говорити про це Адріяні, але направду рука нила,  її ніби тягнуло вниз, хоч лежала на перев’язі через плече.

 

Перемога над злою силою приглушена моїм станом. Я не володію сповна рукою. Отже, хтось має бути біля мене. Мій живий ангел йшов поруч зі мною; мабуть, свідомо дівчина не вела мови про мій стан. Вона вже вирішила, що допомагатиме мені дома. І ні слова не мовила, очевидно, це зрозуміло без слів.

 

Коли я заїкнувся про свій стан, вона зразу ж сказала:

– А як же інакше? Я буду з тобою!

– А заняття?

– Пару годин в першій половині дня.

– А підготовка, репетиції?

– Дам раду, не журись.

 

Короткі відповіді вказували, що ця тема не підлягає дискусії. Дівчина проявила характер, і це мене схвилювало до глибини: я не самотній!

 

Мій білий ангел супроводжував мене додому. А дома розпоряджався, як справжня господиня. Правду кажучи, я захоплений її рішучістю і… і… ніжністю. Ці дві риси дивовижно гармоніювали в ній.

 

Кожен день щось нове відкривав мені в її вдачі, поведінці, в судженнях…

 

Час збігав, але годі казати, що це був марафонський біг. Ні, поволі, як на мене, хворого, дуже поволі волікся, але він, все ж таки, пройшов, і одного дня зняли гіпсовий бандаж. Я здоровий! Проте ескулапи попередили, що б я вважав на руку, бо вона ще не повністю в нормі. Попередження доречне, бо відчував ще не на повну потужність  її «норму».

 

І все ж, можна забути батальні бої з нечистою силою. А біля мене – ні, поруч зі мною і в мені – на все моє життя Білий Ангел в особі моєї чарівної нареченої.

 

Прийшла пора, і я зайшов у квітковий ряд на міський базар і дуже уважно, може, й занадто прискіпливо оглядав пишні букети квітів. Нарешті мені приглянувсь букет розкішних червоних троянд. Мусив признатись, для кого цей букет призначений. Коли молода продавець узнала, вигукнула, при тому з усміхом поглядаючи на мене:

– О, то має бути «убранство» зовсім інше! – І вона ретельно виготовляла «одяг» для букета. Вийшло, справді, гарне, маєстатичне, потужне (я не міг повністю підібрати епітети, які найкраще представили б розкішний букет палаючих троянд).

 

На умовлену годину я натиснув ґудзик на одвірках дверей кольору темного горіха і очікую з якимось незрозумілим хвилюванням. Ну, звичайно, момент особливий. Але ж надіюся, що батьки, яких уперше побачу і яких зовсім не знаю, бо абсолютно нічого не розповідала моя наречена, не дадуть мені гарбуза. «Прийдеш і побачиш, познайомишся» – така була відповідь.

 

Двері відкрила Адріяна і вмить обвила мене своїми лебединими руками, ніби крилами, притиснувши мене до себе і обціловуючи пристрасно. Мені аж дух захопило!

 

Нарешті ми ввійшли в кімнату, що правила за гостинну. Я не мав часу навіть глянути, бо назустріч нам ішли батьки: мати вище середнього росту, струнка молода жінка, на вигляд не більше 30-35 років і такий же стрункий мужчина з буйним чорним волоссям і високим опуклим чолом; його темно голубі очі гляділи на мене зацікавлено.

 

Звичайно, я не розгубився, хоч заздалегідь продумував, що мені слід би говорити. Але зазвичай хвилювався. Мабуть, це кинулося їм ввічі з моєї промови. Треба сказати коротко, але щиро.

– Шановне панство, дорогі батьки Адріяни!Так сталося, що я закохався у вашу донечку, неймовірну дівчину. Кращої якої, мабуть, у всьому світі немає. Я безмежно і щиро вдячний вам за ваше виховання. Прошу сприйняти мене нормально: це не похвала, то моє захоплення неймовірною добротою, дивовижною відданістю, безмежною щирістю і… і… самопосвятою. Прошу руки вашої дорогої донечки Адріяни. – Я низько вклонився і подав букет пані господині. Вона прийняла букет і обняла мене, я поцілував у руку. Батько підійшов до мене і міцно потиснув руку, поглядаючи на мене з теплою усмішкою, яка навіть лилася з його очей крізь великі окулярні скельця, які час від часу зблискували від кімнатного світла.

 

Адріяна весь час стояла біля батьків, сяюча, опромінена своїм коханням. Після церемонії вона підійшла до мене і закинула руки, обняла і поцілувала, прошепотівши «Дякую, мій голубе!»

 

Батьки запросили до столу, і почалася учта в честь такої високої відповідальної акції.

 

Не записую деталей бенкету, читач навіть при найменшій фантазії та уяві здатний написати все, що тут відбувалося і говорилося. Я лише зауважу, що знайомство з батьками Адріяни стало для мене особливою несподіванкою: наречена ніколи не називала свого прізвища. Виявляється, її батько відомий у мегаполісі композитор, дещо і я слухав, буваючи на концертах  у філармонії з приводу різних імпрез. А мати – мистецтвознавець, доцент консерваторії.

 

Словом, я увійшов у відому родину. Але найсуттєвіше – мій добрий, білий Ангел назавжди зі мною, бо кохання вічне, як вічний світ із своїм життям – видимим і невидимим, відомим і невідомим, відкритим і таємним. Мені довелося зустрітися з таємним, чорним і підступним, але… але… найбільшою таємницею стали стежки, які спровадили нас, мене і мою майбутню дружину, на спільну і безконечну дорогу…

 

26 жовтня – 10 листопада 2017.  

Є мова – є народ, є нація. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 3 бер. 2018 р., 04:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 черв. 2018 р., 09:39 ]

Здавалося б, проста і зрозуміла річ: мова – та особливість, без якої, по-перше, нема людини і, по-друге, немає народу, нема нації...

 

І нині тисячі свідчень (на жаль, дуже багато), коли громадянин України, українець, живучи споконвік на етнічній території, говорить... суржиком. Не пояснюю причини цього явища, не вдаюся до емоційної нетерпимости – просто констатую прикрий факт, що українець нині не спромігся зрозуміти це ганебне явище і продовжує жити з ним. Не відчуваючи ні сорому, ні якогось дискомфорту. Очевидно, йде мова загалом про старше покоління українців, бо молодша генерація, все ж таки, в переважній більшості, має за собою середню (в інших випадках – початкову і неповно-середню) школи, в яких обов’язкове вивчення української мови. Звісно, вже в часи незалежности.

 

Бо в часи всіх окупацій України – польської, німецької, російської правителі робили все можливе й неможливе, щоб витіснити українську мову із щоденного вжитку, більше того – вдавались до заборон.

 

Польські окупанти на наших етнічних землях (Східна Галичина, Волинь, Закерзоння ­ там ще сутужніше) звели т.зв. утраквістичні школи, в яких дозволено один урок української мови вести українською, а всі інші предмети – лише польською. А окрім того, було ряд обмежень у культурно-духовній та господарській справах, коли влада вдалася до репресій, т.зв. «пацифікація». Проте вершиною польського расизму була зачистка на етнічних українських землях, «подарованих» полякам Сталіним, п.н.  «Wisła» з участю росіян, тоді вірних друзів поляків. Поза всякими сумнівами, так себе поводити міг лише окупант!

 

Німецький окупант придумував робітні бригади, в які насильно виловлював працездатних українців і відправляв у рейх на роботи. Щодо мови, то, як правило, панівною була німецька мова, подавалися переклади на випадок оприлюднення відповідних наказів та розпоряджень. Все населення, як і за поляків, кваліфікувалось, як бидло, придатне лише для фізичних робіт. Була видимість освіти на окупаційних українських землях, оскільки школи та гімназії перебували, як і за совєтів, під недремним оком спецвідомств.

 

Нарешті російська окупація (перше і друге т.зв. «визволення») знаменувалось одверто цинічним ставленням до духовних потреб нації, позначившись неймовірними вивозами українського населення у північні регіони імперії. А колосальна система ГУЛАГів наповнювалася українцями, які потрапляли туди або фактично без причин, або в покару за опір окупантам.

 

Інтенсивно режим застосовував штучні голодомори з метою фізичного винищення українців. Зрозуміло, що в цих умовах право української мови було розчавлене тоталітарною диктатурою.

 

Відбувалося вербування сексотів під загрозою арешту або й життя.

 

Вся ідеологія була спрямована на абсолютне прославлення «вождів», фактично катів народів, які потрапили під їхній лапоть і йшла в парі з глобальним стеженням за громадянами імперії, які не мали права мати свою власну думку, а лише ту, яку проголошували партія і надійний її «караючий меч» у формі спецорганів, які діяли впродовж усіх десятиліть російської окупації на наших землях, коли вона фактично була продовженням з моменту втрати Україною самостійности після поразок ще з часів Київської Русі і наступних катаклізмів, аж до ліквідації Гетьманської держави, поразок Хмельницького та Мазепи, нарешті, нашого національного зриву на початку ХХ століття. 

 

У написаних рядках немає прагнення висвітлити нашу історію, мета інша – нагадати читачам про українську мову, якій ціни немає і приводом цієї розмови є виданий минулого року у видавництві «Сполом» «Панегірик українській мові» Ярослава Бедрія, відомого прозаїка та поета, педагога, перу якого належить ціла серія підручників для коледжів та, зокрема, вже п’ятого тому книжки «Речення», в якому зібрані «почуті» і власного авторського творення крилаті вислови та фразеологізми, розміщені під різними рубриками, які засвідчують багатство вислову і думки українців.  

 

«Панегірик» складається на початку з висловів про мову, поданих у формі крилатих слів чи знаменитих рядків, іноді випадково римованих, в яких закладений зміст неймовірного, вічного значення рідної мови для людини від самого моменту її народження і до відходу у вічність.

 

Наступна частина «Панегірика» – метафорична і символічна розмова про Духа «Він ішов, він йде, він буде йти», який завершується знаменними словами із Святого письма і які, до речі, повторюються у тексті: «Я є той, хто Я є».

 

Третя частина «Гострі розмови» написана у формі діалогів чи навіть суперечок між «Правим», «Українцем», «Москалем», «Середняком», «Лівим» на предмет рідної мови, історії, правди і справедливости, тобто в обіг включаються «вічні» питання, життєствердження і боротьби. Ця частина пройнята історіософськими і культурно-духовними питаннями, на які автор прагне дати відповідь.

 

Завершальна частина «Панегірика» – «Короткі речення про мову та слово». Тут читач знайде по-справжньому свіжі вислови, що нагадують римські декалоги, вислови, сповнені рацією саме рідної мови, що є духовною сутністю людини від самого її народження і початку свідомого життя та в усі роки її активної діяльности. Це справді гімн, присвячений рідній мові, яка, порівняно з іншими мовами світу, сяє своїм багатством, колосальною синонімікою, образністю, духовними скарбами, закріпленими у слові.

 

Тут же є контрастні заперечення північного сусіди, який буквально щодо свого «язика» (зазначено, що худоба має язик, а ми, українці, мову!) блідне і нівелюється перед вибухом нашого слова в його буйноквітті нюансів значень і милозвучності.

 

Згаданий вище том «Речення» (упорядником усіх томів є Євген Тарнавський) автор присвячує молоді і в анотації, зокрема, відзначає, що «п’ята частина новітніх афоризмів, пов’язаних із минулим і сучасністю», викладає його погляд на події, в т.ч. й Другої російсько-української війни. Книжка адресована старшокласникам та студентам.

 

Перший великий розділ «Тезаріус» містить ряд тематичних груп, як, наприклад, «Бог», «Війна», «Велич», «Гаразди», «Гнів», «Гроші», «Еліти», «Європейський Союз», «Жінки», «Задоволення», «Інтелігентність», «Істина», «Коханки», «Краса», «Львів», «Майбутнє», «Музика» та ін., які вказують на широку тематику висловів, позначених історією, міжлюдськими контактами, філософією екзистенціалізму (буття і вибору), політики і особистого, на рівні серця та душі.

 

Останній розділ «Власне речення» містить 62 підрозділи без назви, лише позначені порядковими цифрами. Тут представлені різні тематичні групи з різними «сюжетами», що стосуються сучасности під кутом критичного зору об’єктивного спостерігача за «рухом» життя.

 

Автор послідовно вірний собі, тобто раз обраний принцип «запису» жодним чином не змінюється, але постійно змінюється тематика, підказана самим життям. Здається, аналога немає в європейськім письменстві.

 

Отже, про «Речення» Я.Бедрія може йти мова як про оригінальний задум і вдале його виконання. Важко прогнозувати наступні «записи», однак, ймовірно, вони продовжуватимуться, бо невичерпні події та «ритміка» життя, як і їх спостереження уважним оком і аналітичним розумом.

 

 1 березня 2018. 

Небесна таїна українського Свят-вечора

опубліковано 5 січ. 2018 р., 05:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 лют. 2018 р., 05:59 ]

 

Вітаю з Колядою, Різдвом і Новим роком

 

В атмосфері нинішнього неспокою ‑ воєнного стану в Україні, переймімося на хвилю роздумами про сутність нашого національного буття, долею нашого народу, його споконвічними мріями і звернімо свій духовний зір на незбагнену таїну нашого віковічного Святого Вечора, на благовісну різдвяну зірку, що споконвік приносить нам ту незбагнену таїну народження Господнього дитятка, долучаймося до того святого предківського дійства ‑ несімо рідну колядку під кожне українське віконце, і зберігаймо глибоко у серці всі наш рідні різдвяні традиції.

 

Нехай у нашу святкову світлицю загостять життєдайний колосистий сніп, пахуче сіно, а на столі прибраному традиційними святковими обрусами, розмістяться дванадцять різдвяних страв з символічною серед них берегинею української різдвяної традиції – кутею, а біля столу, зібравшись всією родиною, нехай підійметься до небесних висот щира українська молитва за долю кожної української родини, за здоров’я наших дорогих воїнів-героїв, що жертвуючи своїм життям не впускають у рідну Хату-Батьківщину оскаженілого російського загарбника. Згадаймо ті сім’ї, де родина, зібравшись біля столу, зі сльозами на очах оплакує своїх рідних, яким ворожа куля відібрала радість і щастя родинного святого вечора і тих що знаходяться під ворожими кулями, на передовій лінії фронту. Пам’ятаймо про це приступаючи до святої вечері, стаючи до молитви, просімо Господнього Дитятка за кращу долю для рідного Краю .

 

Самобутність і сила українського Різдва в тому, що воно зберегло, увібрало в себе ті найдавніші пласти української духовності, що лежать ще у стіп далекого пращура ‑ українського хлібороба, який бачив свою земну місію вирощування хліба у співпраці з Творцем. Вже тоді він усвідомив присутність у своїй праці, у тому, посіяному ним зерняті якусь вищу небесну програму, за якою те зернятко покладене в землю має за велінням Неба прорости і дати плід. І так ставалось, і він у це вірив. Недарма у наших щедрівках так мило співалося про участь Бога-Отця і Божої Матері у вирощуванні того життєдайного колоса. Тому колосистий сніп і пахуче сіно, на якому має спочити Господнє Дитятко ставали для кожної родини найдорожчими реліквіями святої Коляди. А Кутя?! – цей плід хліборобської праці став особливим знаковим символом Святої Вечері. Бо це тільки ‑ українське. У обрядах інших народів її немає.

 

Скільки поколінь на цьому шляху!!! І всі вони з глибокою вірою у серці несли у хату пахуче сіно, золотистий сніп, готували Кутю і всією родиною ставали до найважливішого святкового чину – молитви, бо так велів давній, закон предків. Чи не це зберегло нас в цілості як націю і стало опорою асиміляції впродовж нашої невільницької історії!? І чи не ці дорогі нашому серцю традиції і сьогодні є визначальними чинниками нашого національного відродження. Повірмо в це, оберігаймо і чекаймо нині, як і колись минулі покоління, тієї цьогорічної різдвяної зірки, щоб з дитячим трепетом в душі і вірою у молитві утвердити тут у своїй хатині, у рідній Україні ту одвічно несену зорею довгоочікувану звістку – Бог предвічний народився!

 

Святкуймо, радіймо і пам’ятаймо, що доля України залежить від кожного з нас. .

 

 

Магія щедрівки.

 

Хилилася днина у сутінь небесного храму,

В аннали вертепу, в його незакінчену драму,

А ми ще в дитинстві – цей дотик дитячого щему -

Від хати, до хати – щедрівкою святість несемо.

 

Співали про зорі, свят-вечір щасливої долі і мрії,

Про ружі у саду – кому цей цілунок – зелений листочок лілії,

Гей коню, мій коню – летить над землею

Окрилена згадка зорею.

 

Ти чуєш, там в полі, де нива завчас колосила,

Там Божая Мати з Дитятком по світу ходила:

І де той початок, і де ті підзоряні плеса

В вечірній принаді чекання, кохання і весен.

 

В мовчанні космічного шляху, у вічності щему,

Горить надвечір’я, розпалює древню поему,

Вдивляється в небо хатини дідух, у розмові з собою,

Здивовано стрілись у полі Дажбог і з новою добою.

 

Орач поклонився звичаю – пора за зорею з дарами –

Коли ж ми зберемось у коло…! кого ще немає між нами!?

У радіснім болі довкілля напоєна щемом мандрівка,

Крізь лезо віконця, крізь вечір, розчахує душу щедрівка.

Степан Івасейко

 

За що!? (Автор: Величко Лев)

опубліковано 30 груд. 2017 р., 10:30 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 лют. 2018 р., 05:58 ]

Лікарня. Хворий в палаті:

- Лікарко, я…. пропоную…. Вам …. руку…

Лікарка:

- Ви пропонуєте мені руку. Хворий, та Ви вже ближче до неба ніж до землі.

- Лікарко, я…. пропоную…. Вам …. руку…

- Хворий, погляньте в дзеркало на себе. Мені значно молодші пропонували руку.

- Лікарко, я…. пропоную…. Вам …. руку…

- Пацієнт, або перестанете говорити дурниці, або я поскаржусь головному лікарю.

- Лікарко, …руку… поміряйте тиск.

- Так би хворий говорили, що хочете, щоб Вам поміряли тиск.

Лікарка встала, розпрямила клуби, похитала грудьми і підійшла до хворого. Вимірюючи тиск нахилилась до хворого.

Хворий:

- Лікарко, якби верхніх два ґудзики на Вашій блузці були розчепленні, то вони напевне би повипадали.

- Про що Ви говорите.

- Хоч би вони повипадали, але залишаться при Вас.

Тут лікарка впіймала погляд хворого і зрозуміла куди він був скерований і …

- Медсестро, хворому укол п’ять кубіків!

- Дохторко, а в де кого більше те місце ніж в мене.

- Медсестро, дайте десять кубіків йому і нехай в нього буде більша!

- Скажіть, за що я постраждав?

 

P.S. Одночисельна редакція сайту вітає ВАС усіх з прийдешнім 2018 роком та Різдвом Христовим. Бажає ВАМ здоров’я і ще раз здоров’я. Будучи здоровими ВИ обминете всі неприємності, які може підкинути неприятель або неприхильна Фортуна. А якщо попадете в лікарню, бажаю ВАМ міцного здоров’я, щоб витримати лікування. Хай в прийдешньому році ВИ досягнете успіхів та принесете користь громаді. Приємних свят і вірних друзів. Будьте здорові!

«БРАТИ». (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 5 лист. 2017 р., 05:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 січ. 2018 р., 04:49 ]

 

1.Перша зустріч

Іван Зарічанський нарешті зібрався до міста. Все щось відкладало поїздку на потім. Нарешті мати вмовила його поїхати до Тернополя. «Коли прийшли москалі, все зникло з нашого кооперативу, навіть дурної солі немає! Поїдь, може, дістанеш солі, нафти. Хліб наразі в нас є. Роздивися, може, ще щось».

 

Окрім того, мав залагодити якусь справу. Звісно, дома ніхто не знав… Микола Цвях, дивлячись проникливо в очі, на вулиці пів пошепки говорив: «Будь обережний. Спробуй зв’язатися з  Булавним, що нам далі чинити. Не можна спокійно дивитися на те, що виробляють «визволителі…»

 

Вдосвіта він пішов через ліс на стацію в сусіднє село, де курсувала «махорка» – нове слово, що його принесли москалі у вересні і поступово приживалося. Залишилося недовго чекати, поки купив білет, як з ранішньої, трохи імлистої далини не зачмихав поїзд з розхитаними вагонами і з скреготом коліс об рейки спинився перед станційним будиночком. Іван піднявся залізними східками у вагон, підійшов до вільної лавки і всівся. Втопив очі в телеграфні стовпи, в пристанційний будиночок, коли вони раптом зарухалися і від’їхали назад, уступаючи місце новим рухливим картинкам: то високому насипу, зарослого травою, на схилі якого вмить зникали викладені з білого подільського каменя в перехрест серп і молот або й написи «Слава Сталіну!», «Партія і народ єдині»; то ніби вартові, ряди виструнченої тополі; то розкидані сільські хатки в обіймах садів; то знову високі схили з тими ж емблемами і закликами нової влади…

 

Іван одвів очі від рухливої, як у калейдоскопі, панорами і спрямував на вагон. Неподалік сиділо четверо жінок і щось жваво обговорювали, а по той бік проходу між лавками сиділо кілька чоловіків приблизно його віку і час від часу перекидалися словами. Іван не чув ні одних, ні других – панувало торохкотіння, вагон хилитався, як видно, він відслужив свою службу і вимагав заміни. Виходить, подумав він, замінити нема чим. І тут же наплив ще свіжий в пам’яті епізод, коли солдати-танкісти, в’їхавши в село, зразу привернули до себе увагу, бо підійшла до невиданої бойової машини гурба людей. Посипалися після перших несміливих реплік питання, на які замурзані танкісти ледве встигали відповідати. Хтось щось там питав, коли танкіст нарешті узагальнено мовить: «Наша родіна всьо может сдєлать». Хтось із веселунів спитав: «А вернути людину з того світу може?» Солдат навіть не кліпнув очима і випалив готову фразу: «Канєшна, может, всьо может...» І далі додав: «Із єтава капіталістіческава мира – єтаво другова міра –  ми далжни асвабождать трудавой народ».

 

Згадуючи, Іван усміхнувся. За ним з другого кінця вагона пильно дивився пасажир, Іван його не помітив. Чоловік років 30-35, ніби й ровесник Івана. Зодягнутий в темнуватий костюм, що облягав його тіло, підкреслюючи якусь начебто незбагненну силу. Ніби виліплений з матеріалу, що ніколи не розсиплеться в друзки.

 

Коли нарешті «махорка», після кількох коротких зупинок, дотяглася до міста, Іван намагався чи не першим вибратися з вагона. Він швидко вийшов на залізничну площу, вже зранку залюднену. Тут і пасажири з різних поїздів, і робітники з вагонів, таких же, з якого вийшов Іван. Вони поспішали на роботу, а ввечері так само з поспіхом шукатимуть своїх «махорок».

 

Іван не бачив, як за ним пантрує пасажир, виліплений ніби з іншого тіста. Віддаль між ними достатньо велика, аби себе, нишпорки, не виявити. Але той упевнено стежив за Іваном, не відпускаючи його з поля зору.

 

Іван розглянувся кругом і попрямував у місто. Пройшовши одну вуличку, Іван побачив у далині довгу чергу людей на тротуарі біля крамниці. За панської Польщі (Іван пам’ятає) тут розміщався крам на різні потреби, але ніколи не було такого скупчення покупців. «Часи міняються», – подумав і підійшов до черги, запитавши: «За вами не зайнято?» – «Ні, я останній» – відповів чоловік у черзі і глянув на нього. «А що тут дають?» – Той усміхнувся: «Шкода, але даром не дають». На слово «дають» він зробив наголос. – «Ще є сіль, нафта, взуття вже нема – об`явили, не стояти…» – «Постою, може дійде до нас черга», – примирливо мовив Іван і пропустив мимо іронію з приводу даровизни… Іван стулив губи, аби не проректи зайвого, бо хтозна, хто перед ним стоїть і пускає іронічні репліки…

 

Черга поволі посувалася. Люд мовчав. Якась жінка мовила «Господи, як довго…». Хтось сердито кинув: «Достобіса, як довго стояти за… дурнуватою сіллю! Було навалом, хоч фіру бери…». Ніхто не зреагував на ремствування, лише дехто кинув здивований погляд в його бік… Іван подумав: «Еге ж, вже навчилися мої земляки тримати язик за зубами…».

 

Вже давно звернуло за полудне: удари годинника на міській ратуші продзвеніли з годин дві тому, коли Іван нарешті переступив поріг крамниці.

 

За прилавком стояв продавець з нап’ятим на груди довгим блискучим фартухом з церати, зашмугляним місцями до ниток з поруділими плямами.

– Прошу нафти п’ять літрів і солі з три кілограми. Цукру нема? – Іван простягнув продавцеві п`ятилітрову бляшанку із закрученим вгорі металевим на гвинтах корком..

– На одні руки ми видаємо лише три літри керосину і один кілограм солі… А цукру давно не було.

 

Нічого іншого не залишалося покупцеві, як лише згідливо кивнути головою. Після отримання товару Іван розплатився одним червінцем з портретом вождя великої соціялістичної революції. Якось лектор говорив в селі, що таким способом уперше в історії людства була започаткована абсолютно нова епоха щасливого життя…

 

Нарешті, Іван опинився на вулиці і видихнув на повні груди. Довелося витратити часу кілька годин на отой мізерний крам. Як воно далі буде?

 

Закинув торбу на плече і йшов, розглядаючись навколо. Кінець травня. Сонце пригрівало, але ще не пекло. В центрі міста каштани викинули у вільний потеплілий простір зелень, але свічники цвіту ще не засвітилися, очікували більшого тепла. Іван прямував на домовлену адресу, але явно не поспішав. Щось його змушувало не спішити, але він не міг збагнути свій стан. Назустріч йому йшов чоловік, зліплений з іншого тіста. Іван не звернув би на нього уваги, коли б той, минаючи його, ніби мимоволі торкнувся його, мало не зіштовхнувши з тротуару.

– Ой, перепрошую, задумався… – сказав той і глянув на нього, явно чекаючи відповіді. Іван справді відповів:

– Нічого. Нині люди заклопотані, поспішають, тому й не дивниця.

– О, так, ви правду мовите. Люди заклопотані, – підхопив думку незнайомець і ще раз вибачився.

– Та то нічого. – Знову повторив Іван. А незнайомець спитав:

– Ви, напевно, приїхали до міста за товаром? Бачу, торба у вас.

– Ну, так. Самі знаєте, нині перебої з товаром. А до нас, на село, перестали привозити найнеобхідніше.

– То я знаю. Не від нинішнього дня. – Раптом він запропонував: познайомимось! Я – Левко Кушнір, з Великої України, як тутечки кажуть. Прислали мене на роботу в Тернопіль. – Говорячи, він простягнув руку Іванові, і той радо потиснув, назвавши своє ім’я та прізвище. – Будемо знайомі! – Мало не радісно вигукнув. – Ми ж брати!

– О, так! Брати! Тільки нашу єдину землю перерозподілили, як їм заманулося.

 

Іванові Зарічанському ця фраза вельми подобалася. Бо справді, так і було. Він ніби відкривався перед братом з єдиної рідної землі, але розмежованої чужинцями-загарбниками.

– Бачите, як ми зразу одне одного зрозуміли. Хіба це не одна кров?

– І сумніву немає. – в унісон відповів, ніби вистрілив, Левко Кушнір, – диво, що ми тут випадково зустрілися. В тому палець Провидіння, напевно!

 

Ще раз захоплено глянув Іван уже на знайомця і сказав:

– В найближчому майбутньому я хотів би з вами ще зустрітися. Як ви на те?

– Так, справді, потрібно… В мене є одна ідея. Але не все зразу…. – Зробив паузу. – Якщо ви не проти, скажімо, рівно через тиждень. Ось у цьому сквері я чекатиму на вас, гаразд?

– Добре. Дуже радий.

– Цим разом я поспішаю, все таки, служба – не дружба. Перепрошую. Чекаю зустрічі. До скорого побачення! – Він радо й тепло тиснув Іванову руку, заглядав у вічі і ніби зсередини радісно світився невидимим світлом чи відбитком його від якогось велетенського дзеркала… І зникнув за першим провулком.

 

Іван зітхнув. Думав про випадкову зустріч. «Світ не без добрих людей. Це ж треба. Трапляється таке!»

 

Радий, що недарма їздив у місто, він, все ж таки, спробував вийти на домовлену адресу, як казали, «на болоті», на південному схилі – внизу, де неподалік, приблизно з півкілометра, протікала річка Серет.

 

Іван таки вийшов на Булавника, людину вкрай обережну. Насамперед він спитав, чи Іван не бачив за собою «хвоста». Той відповів, що не помітив. Але похвалився, що зустрів нині людину з Великої України, щира, добра душа. І вони домовилися про зустріч через тиждень.

 

Булавник вислухав уважно і спитав:

– Ти певен, хто він?

– Гадаю, так.

– Як прізвище?

– Левко Кушнір.

– Це може бути псевдо… Де він працює? Не казав?

– Ні. Сказав, що направлений сюди на роботу…

– Ти бачиш? «Брат» не признався, де працює!

– Може, випадково?

– Я теж так хотів би думати… Треба все перевіряти!

 

2. Тривоги в кінці травня

В сусідньому селі в неповно-середній школі працював син отця Йосипа вчителем. Несподівано нагрянули енкаведисти і його арештували. З учительського колективу ніхто не знав причин арешту, дехто припускав, – за те, що він із священичої родини. Звісно, в біографії не зазначив, бо, напевно, роботи не отримав би.

 

Але ще один грім ударив – арештували отця Йосипа. Іван Зарічанський та й, зрештою, все село налякалося – «визволителі» з ніким не рахуються! Село, хоч і налякане, гуділо, як вулик. Очікували наступних арештів. У 36-ому українського вчителя початкової школи спочатку польська адміністрація прагнула просто звільнити. Причиною було минуле вчителя, учасника національного зриву; після програшу, коли Західна Україна опинилася під окупацією Польщі, зразу ж арештували вчителя і заслали в концтабір Счалково (біля Биґдоща); після звільнення він, як і багато інших вчителів, не міг отримати просади, і тільки після публікації в учительській пресі гострого звернення влада змушена була дати роботу. Але не відчепилася від нього. Нарешті вчителя перевели в сусіднє село, а сюди направили вчителя поляка – адже в суціль українському селі без жодного римо-католика не міг вчителювати українець. Вчителя-поляка «визволителі» не чіпали, зате шукали «буржуазних націоналістів», шниряли по селі, як пси-нюхачі. Та нічого не вийшло, мабуть, не спромоглися запустити  сексотів. Цей неологізм не до кінця зрозумілий. Іван питає Цвяха: «А що воно таке?» – «Бігме не знаю. Нема кого спитати. Отець Йосип сказав би. Але він нині в страшній біді». – «Чув, що його пару днів тримали в районній тюрмі… Потім перевели в Тернопіль. Але в районі, кажуть, ще багато сидить наших. Добре було б… якось звільнити їх…». – «Як? – питає Цвях. – Треба хоч з два десятки сміливих…». – Гадаю, зібрати хлопців… ну, можна…». – «Ти так думаєш?». – «А що, луговики відмовляться, коли назвемо мету?»  – «Напевно, підуть» – каже Цвях, додавши: «Мало не забув: їм наставив розум Яків Кос, а Зенко, хоч і молодий, гарно вправляв з ними». Настала пауза. Кожен думав про своє. Нарешті Цвях мовить:

– А зброя? З голими руками не кинемось.

– Є дещо: ґвер австрійський… польських баґнетів кілька в мене. Притуляк Максим показував мені совєтську десятку. Не казав, звідки взяв… З патронами…

– Я також дещо припас. Словом, готуємось…

– Булавник говорив про обережність… За пару днів ще зустрінусь з тим, звідтам...

– Тільки нічого йому не кажи!

– Авжеж.

– Ще домовимось з хлопцями з Гурівець… Я то владнаю. Ні слова нікому!

– Звичайно. Хіба я дитина?

 

На тому розійшлись.

 

3. Друга зустріч

Рівно через тиждень Іван зранку сидів у міському сквері на лавці. Навіть задрімав, бо ще був час до умовленої зустрічі. Коло 9-ої ранку на доріжці, що прямувала в другий кінець скверу і вкорочувала дорогу до центра міста, поспішали робітники, службовці, військові в гнило-зелених мундирах, молоді мами з дітьми… Словом, життя начебто текло своїм річищем… Івана гризла нетерплячка, аби не спізнився званий брат, який мав якусь ідею… Цікаво… Що він придумав? Його думки перенеслися на зустріч із Цвяхом. Господи, поможи зробити добрий чин. Ще зустрітися з Булавником…

 

Нарешті Іван побачив здаля Левка Кушніра, який неквапливо ніби вимушутрованими твердими кроками прямував до нього. Іван піднявся з лавки, вони обнялися, як брати. Відтак всілися на лавку.

– Маю небагато часу, – мовив Кушнір, проникливо дивлячись на Івана, – Розумієте, дисципліна праці. – Іван мовчки кивнув головою. – Останнього разу я вам казав, що ота влада застосовує терор до місцевого населення. Шукають чорт зна чого… Та ви це знаєте. Люд ніби наляканий, добре пам’ятає польське панування і несправедливість. Тут ніби й все змінюється. Але потрібен час, щоб люди якось оговталися… Але з іншого боку, якщо подивитися, ви розумієте, й далі існує несправедливість… – Він робив паузу, поглядаючи на Івана і уважно стежачи, яке враження справляє на нього його балак.

 

Іван мовчав. Нарешті, й каже:

– В нас арештували отця. Забрали і його сина Зенка, вчителя в сусідньому селі… Те, що ви говорите, підтверджується на кожному кроці.

– Я знаю. – Каже Кушнір, чим ошелешив свого співбесідника. – По довгу служби, як службовець статистичного управління, товчуся по району, маю інформацію. Арешти продовжуватимуться весь час… Таке було і в нас. – Настала пауза. Обізнаність Кушніра, звичайно, зрозуміла. Та й те, що він говорить, не є таємницею. Як офіційно стверджували, це прояв класової боротьби.

 

Обидва сиділи мовчки. Кушнір начебто не звертав уваги на Івана, дивився на доріжку з пішоходами. Раптом питає:

– Ну, і що робити, га? – Питання ніби й не адресоване Іванові, але той таки впер тверді очі в нього. Іванові стало не по собі. Він якось відсунувся від свого бесідника і у відповідь питає:

– Справді, що робити?

 

Той випалює у відповідь, наче вистрілює:

– Битися! Битися за себе, за людей, за свою землю!

 

Іван не розгубився:

– Як битися? З чим і як? Якщо люди й знайдуться, то зброї чортма!

 

Кушнір раптом стишився. Пильно глянув на Івана і преспокійним голосом мовить:

– Важливо почати…

 

Іван уперто мовчав, втупивши очі в землю. Може, й дійшло до нього, що «брат» не настоює на одверте признання в задуманому. Може, просто здогадується про затію кількох селюків…

 

Іван не видав таємниці. Міг хіба здогадуватись, що ж, все-таки, відомо його співбесіднику. Або нічого, або все. І те «все», звісно, йшло не від Івана…

 

Іван як порядна людина не міг навіть припустити, що хтось з односельчан, втершись в довір`я Цвяха, міг, якось узнавши, бовкнути, кому не треба, про їхню затію. Се неможливо! Весь сільський загал щонеділі і в свята ходить до церкви, вірить у Бога. Доносити – се чорний переступ у правді віри, відмова від Господа, від батька-матері, від рідної землі, яку топче власними ногами від моменту першого і до останнього кроку… Се кривавий злочин, якому нема прощення.

 

Думки, як чорні хмари, товпились у ньому. Але він уперто мовчав, навіть не глядів на Кушніра. Він ніби раптом перенісся в інший, нетутешній світ, де нема донощиків і провокаторів, де життя пливе, як спокійна