Рубрики‎ > ‎Наука‎ > ‎

Рецензія у формі відкритого листа. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 12 вер. 2020 р., 03:13 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 вер. 2020 р., 04:19 ]

Шановна Маріянно Ярославівно Кіяновська!

 

Ще досі стоїть перед моїми очима момент державних випускних іспитів, де мені тоді судилось очолювати державну комісію. Пригадую, як Ви вміло та зі знанням вив'язувалися на екзамені. А пізніше уважно стежив за Вашим літературним ростом з появою кожної книги і радів з Ваших успіхів.

 

Нарешті – Шевченківська премія. Щиро вітаю. Але те, що далі напишу, ніяк не перечить щойно сказаному.

 

Отож ви – філолог – знаєте знамените ім'я поетеси Олени Теліги, розстріляної німецькими окупантами в Бабиному Яру. І серед загиблих там – найбільша людина завдяки своєму самобутньому талантові і своїм чином до кінця посвятна рідній Батьтківщині. Поза ніяким сумнівом, вона завжди і за всіх нагод заслуговує нашої пам'яті і згадки...

 

До речі, там же лягли кістьми сотні, і сотні, і сотні українців, які постали проти ворога... Нагадую про це, бо у Вашій книжці «Бабин Яр. Голосами...» – ні слова. Може скластися враження, що цього зовсім не було, раз немає тут згадки...

 

Звісно, Ваша річ повністю прожидівська, але це не її недостаток, а особливість, продиктована тематикою і загальним душевним настроєм...

 

Трагедія досить численнної меншини в Україні – єврейського населення – ніби заглушила справжнісіньке пекло в значно більших масштабах та наслідках, яке довелося українцям пережити під час кривавої бійні – Другої Світової...

 

На жаль, я не знайшов мінімальної згадки про це пекло. Але, на мою думку, можливість була. Адже ряди енкаведистів від самого початку т.зв. «першого визволення», а відтак і «другого» – активно вербувалися також і з єврейського населення. Це, звичайно, не секрет, я не відкриваю відомої інформації. І саме ці віддані Сталіну і його підручним кадри разом з ординцями-московитами чинили жорстокі, садистські розправи над українцями.

 

Кров стигне в жилах від цих звірячих насильств. Достатньо згадати лише одну тюрму – львівську на вул. Лонцького. З цього приводу є величезна література, архівні докази, спогади, фото і т.ін. До речі, газета «За вільну Україну плюс» свого часу подала інформацію на основі архіву, що у львівському енкаведе євреїв нараховувалось коло 90 відсотків.

 

Відрадно, шо Ви спромоглися на один вірш про сексотку, яка доносила на невинні жертви («я думала, що гірше вже не буде...»), але й інші і ще жахливіші випадки з цього ж таки «людського» (фактично – антилюдського!) середовища, що живило навальну потребу убивств і мордування.

 

Це – чорна безодня, сотворена ординцями і всякою сволотою, що панувала на наших споконвічних землях понад сім десятиліть, творячи суцільну руїну і насильницьку смерть.

 

У згаданому вірші лише згадка про голодомор і рік терору. Але і вони могли б дати поштовх розвінчати «самоголосами» сплановані голодомори-геноциди і роки – не один лише 37-ий! – кривавого терору...

 

Дивина – ця тема, стократ жахливіша від розстрілів у Бабиному Яру – не сколихнула Вашого серця, не привела в екстаз безпощадного викриття замаскованих людинолюбців. Чому – намагаюся зрозуміти. Невже гуманний прожидівський настрій повністю закрив Ваші очі на те, що діялося саме в ті ж таки часи? Сказати про одне на повну силу свого голосу і водночас про друге, що стрясає світом до основ у той же час, – змовчати...

 

То як це назвати, як не лицемірством, аморальністю, безпринципністю чи... навіть зрадою перед правдою? Втім, називайте, як хочете – факт залишається фактом... Але, ради Бога, не кажіть, що його не було...

 

На щастя, є й літературні, художні свідчення і серед них – особливий роман «Жовтий князь», перекладений на ряд мов світу. Правда, з незрозумілих причин не удостоєний найвищої національної премії імені Т. Шевченка, хоча Василь Барка тоді був у повному здравії... Мабуть, совок на той час ще був вельми живучий, щоб допустити торжество справедливости...

 

Що ж, скажу Вам, шо поетеса, на жаль, втратила надзвичайну можливість і тут сказати своє неповторне слово.

 

Я б сказав, що психологія приречености, покірности долі пронизує книжку наскрізь і часами, природно, наводить на думку, чому ж той люд якось не протестує, більше того – не тікав раніше, бо добре знав, яка на нього гряде небезпека?

 

Нарікати на владу?

 

Та їй все було до файки, окрім одного – до кінця розправитися з «враґамі» і зірвати Хрещатик...  

 

Зрозуміло, мої питання спонтанно випливають з нашого характеру, пройнятого непокорою до кінця, спраглого чину в ім'я власної свободи і свого краю...

 

Невже у цього люду не було відчуття до того клаптика землі, на якому вони зараз проживають? Коли б таке почуття по-справжньому кипіло в їхніх душах, то, напевно, ця трагедія не мала б таких масштабів і наслідків, які сталися... Це не просто здогади... То Ваша книжка наштовхує мене на роздуми, але, на жаль, не знаходжу у ній відповіді саме на ці питання...

 

Не сприймайте мої думки як негацію книжки – ні, хоча, правду кажучи, я прагнув більшого в тому сенсі, щоб трагедія, представлена різними «голосами», звучала не тільки як попередження, не тільки як надія, що таке більше неможливе, бо приводить до стану нуля всю цивілізацію, а значнішого – пролита сльоза на Розп'ятті на всі майбутні тисячоліття палитиме постійним вогнем винних і причетних, які, проте, живуть разом із невинними і непричетними, котрі – терпітимуть так само...

 

І мимоволі питання: хто і в кого має просити прощення і відпущення усіх його провин? І чи можливий сьогодні кардинальний поворот людської цивілізації в бік саме того єдиного – назвемо його моментом повернення до самопочатку – прощення і відпущення?

 

Цією філософською кінцівкою прагну завершити розмову про Вашу книжку, але ще змушений зупинити увагу на післямові «Своя пам'ять» Василя Захаровича, поета, чдена НСПУ.     

 

«Спіткнувся» в цій невеликій статті не на схвальних оцінках і розлогих цитуваннях, стислих коментарях і поясненнях, а на одному переліку лих, які звалилися на людство останніми часами під різними назвами: то смертельних концтаборів – Бухенвальда, Треблінки, Освенціма, то назв місцевостей трагедії, як Бабин Яр, Нагасакі і Хіросіма. І начебто все – ніби настав мир і благодать, мовби автор не має вже далі що перераховувати...

 

І він, справді, не продовжив переліку жахливих, як і попередні, назв типу ҐУЛАҐ, Хатинь, Дем'янів Лаз, Соловки, Сандармох, Биківня, тюрма у Львові на вул. Лонцького...

 

Або ж Бібрка на Львівщині, де ординці в 41-му перед відступом у котлах живцем варили в'язнів...

 

Або й навіть хоча б трагічні події в районому місті Перемишляни на Львівщині, де помордували молодих в'язнів перед відступом у цьому ж 41-ому.  

 

До речі, все це свідчення масового, масштабного нищення українців фактивно по всій території України під володінням червоного сатани.

 

А останній епізод (аби лише останній!) – під Смоленськом падіння літака з польським урядом та президентом, відтак відстрелювання ще живих...

 

Це все – прояв жорстокого, по суті, звірячого характеру тодішніх «перших» визволителів, які не змінилися ні на крихту до сьогодні...

 

Отже, про це не написав шановний автор післямови, адже це логічне продовження попереднього переліку вкрай важливе і потрібне, якщо мова йде про справедливий осуд зла.

 

Чому не продовжив?

 

Мовляв, не стосується теми. Невже?

 

Ще й як стосується, як явище одного порядку: Бабин Яр чи Биківня, чи Дем'янів Лаз? Треблінка чи Соловки?

 

Це ж речі одного змісту. Гадаю, що автор усвідомлює, що писав, але чому не продовжив переліку – питання, на яке не маю відповіді. 

 

Як би не було, критика зла в художній літературі завжди буде актуальна, допоки існує зло. Тому й хвилює Ваша книжка. Нині годі, мабуть, сподіватися, що зло отак просто і зникне...

 

Наївність, як правило, веде до розчарування – мовляв, надіялись, а цього не сталося...

 

Бажаю собі і Вам не розчаровуватись, хоча сувора реальність дає багато причин не тільки для розчарування...

 

З повагою Любомир Сеник.

 

Львів, 12 вересня 2020