Рубрики‎ > ‎Наука‎ > ‎

Передвісник княжого Львова – забута столиця антів? (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 19 квіт. 2017 р., 09:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 черв. 2017 р., 07:18 ]

Передвісник княжого Львова – забута столиця антів? 

Гіпотеза, про яку треба знати

 

«На території України з її сприятливим кліматом, багатими природними умовами (особливо в лісостеповій зоні), розгалуженою річковою мережею мало місць, які в минулому не були заселені в географічно та демографічно сприятливих місцевостях. Місце, на якому виникло місто Львів, мало ще й оборонні властивості: з одного боку – досить високі гори чи горби, з іншого ж – забагнена річка». (Дашкевич Я. Постаті: нариси про діячів історії, політики, культури [3-тє вид., виправл. й доповн.] / Ярослав Дашкевич. – Львів : Літературна агенція «Піраміда», 2015. – Король Данило Романович. – С. 32).

 

У липні 2016 р. ЗМІ повідомили, що поблизу Львова під час українсько-польської експедиції археологи виявили сенсаційну знахідку – поселення трипільців. Це змінює наявні досі уявлення про поширення цієї культури.([Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://zik.ua/news/2016/07/13/nepodalik_lvova_arheology_znayshly_poselennya_yake_ rozvinchuie_ nyzku_ versiy_pro_716197).

 

Як розповіли учасники археологічної експедиції, їм вдалося виявити крайній західний кордон поширення трипільської культури, хоча раніше вважалося, що тут трипільці не проживали.

 

Розкопки на горі Жупан та Лисівка, поблизу Винник, науковці проводили наприкінці XX століття. Цю пам’ятку, зокрема, досліджувала експедиція Франкового університету під керівництвом Миколи Пелещишина.

 

«Це дуже велике відкриття для науки, для археології Галичини. Сторінки історії однозначно будуть переписані, адже спростовано багато наукових версій, які існували десятки років», – зазначив директор Історико-краєзнавчого музею у Винниках Ігор Тимець. ([Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://zik.ua/news/2016/07/13/nepodalik_ lvova_ arheology_znayshly_poselennya_yake_rozvinchuie_nyzku_versiy_pro_716197).

 

Саме це повідомлення нагадало мені про цікавий матеріал щодо історії Львова…

 

Після ухвали Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність України розпочався активний процес творення українського війська. До процесу українського мілітарного відродження активно долучилися громадські організації, окремі громадяни, а також і українська діаспора. Зокрема, на адресу Міністерства оборони України, де я на той час проходив військову службу, надходили від неї українські книжки й журнали, які розподілялися між військовими частинами молодого українського війська. Вони ставали для багатьох особистим відкриттям. А «Історія України» О. Субтельного надовго залишалася бестселером для тих, хто цікавився українською історією.

 

Одного разу я переглядав нові надходження від діаспори й мою увагу привернули номери місячника політики, культури та суспільного життя «Українського самостійника».

 

Особливе зацікавлення викликала стаття Володимира Мацяка «Дві «концепції» історії Львова» в«Українському самостійнику» за лютий 1958 р., що стосувалась історії Львова.

 

У 1957 р. у Львові вийшли друком два наукові видання про львівську історію щодо вшанування 700-річчя Львова. Першим із них є «Нарис історії Львова(1256–1956)», інший – «Історія Львова».

 

У цій статті В. Мацяк писав про нерівномірну увагу в обох виданнях до певних періодів в історії Львова та необ’єктивне замовчування або перекручування фактів з історії Львова.

 

Зокрема, в обох виданнях були надруковані невеликі дослідження про «княжий» Львів ХІІІ–XIV ст. «Майже нічого не написано про державно-політичну діяльність у Львові наших королів і великих князів. У радянських підручниках їх називають тільки князями. Дуже мало згадується про визначну роль Львова в державі Романовичів, а імена деяких наших володарів у Львові (зокрема, короля Юрія І) цілковито замовчуються. Ідеться про тенденцію, продиктовану партією, нібито наші володарі мали надію на поміч сильніших княжих центрів – Суздаля й Москви. Інформація про «княжу добу Львова» у цих виданнях є коротшою порівняно з іншими розділами книжок про давні часи». (В. Мацяк. Дві «концепції» історії Львова // Український самостійник. – Мюнхен. – 1958. – № 6 (р. вид. 9). – С. 30).

 

Існування та роль української церкви також замовчується. У цих виданнях відчувається тенденція взагалі вважати першою українською державною епохою Львова «підсовєтську» добу» (В. Мацяк. Дві «концепції» історії Львова // Український самостійник. – Мюнхен. – 1958. – № 6 (р. вид. 9). – С. 30).

 

Диспропорція між розділом про «княжу» добу й іншими розділами дуже значна. В. Мацяк уважав, що «радянські видання будуть також ударом для нас перед усім світом, якщо ми негайно не зможемо видати наукові розвідки про історію Львова, кращі від радянських» (В. Мацяк. Дві «концепції» історії Львова // Український самостійник. – Мюнхен. – 1958. – № 6 (р. вид. 9). – С. 32).

 

Учений зазначав, що історична наука про Львів у діаспорі має протиставити цим виданням добре розроблену національну й справді наукову концепцію історії Львова. А для цього потрібно знайти нову концепцію про історію Львова, нові критерії щодо відтворення його державних і бездержавних періодів. Можливості для цього в Західній Європі існують і нині.

 

У СРСР стаття В. Мацяка не залишилася непоміченою. Східноберлінська газета «За повернення на батьківщину» надрукувала в 30-му числі 1959 р. низку статей про тодішній Львів.

 

Тут ішлося й про число «Українського самостійника» за лютий 1958 р., зокрема про статтю В. Мацяка «Дві «концепції» історії Львова». Квінтесенцією було те, що нібито учений «безпорадно капітулює» перед опублікованими в 1956 р. у Львові двома радянськими ювілейними виданнями про історію Львова. Та чи можна писати історію Львова в Нью-Йорку? Та й нащо її писати, коли вона вже написана, написана правильно й правдиво українськими радянськими вченими у Львові?

 

«…уся історія України, принаймні від XIX ст., мала слугувати немовби «передмовою» до т. зв. «Великої Жовтневої соціалістичної революції», а все внутрішнє життя України зображувалося як перманентна класова боротьба.

 

Львівських учених призвичаювали трактувати приєднання України до Росії 1654 р. як найменше зло порівняно з альтернативами бути поглинутою Польщею або Туреччиною, зводити все минуле українського народу до класової боротьби.

 

«Короткий курс історії ВКП(б)» – цей своєрідний катехізис більшовизму, що вважався вищим досягненням історіософської думки, визначав завдання історичної науки як вивчення й розкриття законів економіки, розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

 

Виокремлення соціально-економічного чинника як визначального в суспільному розвитку спричинювало приниження духовно-етичних сторін життя.

 

Якщо раніше, щоб з’ясувати численні питання українознавчої тематики, львівські історики найбільше орієнтувалися на європейський та загальнослов’янський контекст, то тепер їм нав’язували російськоцентричну побудову української історії. За таких обставин пріоритет отримали опис і викладення фактів, натомість концептуальне осмислення було відсунуто на другий план. Унаслідок цього збіднювався й спрощувався весь спектр гуманітарних досліджень».(Олександр Луцький. Львівський відділ Інституту історії України АН УРСР: від створення до ліквідації // Історіографічні дослідження в Україні. – 2012. – 22. – C. 93).

 

У відповідь на це В. Мацяк написав статтю «Чия капітуляція щодо історії Львова?», яка була надрукована у вересні 1959 року в 25-му числі«Українського самостійника».

 

Автор зазначає, що сумніви щодо можливості науково-дослідницької праці українських істориків в еміграції є цілком безпідставні. «Зокрема, наші шанси досліджувати найдавнішу історію Львова в еміграції є цілком реальні, бо, по-перше, в умовах повної свободи для наукової думки на Заході немає для таких студій жодних перешкод, а, по-друге, у західноєвропейських джерелах і публікаціях (яких бракувало й досі бракує у Львові) цілком несподівано вдалося знайти нові свідоцтва про існування старовинного слов’янського попередника Львова. Він звався «Головсько». (Зараз місцевість Голоско входить до Шевченківського району м. Львова, що охоплює центрально-північну частину міста).

 

Про нього не йшлося ні в Київському літописі, ні в інших джерелах епохи Середньовіччя». (В. Мацяк. Чия капітуляція щодо історії Львова?// Український самостійник. – Мюнхен. 1959. – № 25 (р. вид. 10). – С. 40).

 

Коротко викладемо, про що йдеться. В. Мацяк повідомляє таке: «Ще 1938 року я опублікував у Львові гіпотезу, побудовану на польських львівських актах ХV–ХVІ ст., що від старовинних часів і до XIII ст. на території Львова було розміщене місто Головсько, яке пов’язане з городищем на Високому Замку. Незважаючи на повне замовчування середньовічних джерел про Головсько, я розшукав у західних і південноєвропейських античних джерелах підтвердження існування цього міста. Відповідне дослідження стало повним успіхом, ще більшим, ніж я сподівався. Ключем до розкриття назви старослов’янського міста Головська (ця назва залишилася й до сьогодні як назва сіл львівського передмістя) було топонімічне дослідження. Слов’янська назва «Головсько» була розпізнана в її латинському й грецькому звучанні в античних джерелах Заходу та Півдня Європи. Було доведено, що ономастичні дослідження в цьому випадку є найпевнішим, у нас ще недооціненим критерієм для знайдення того, чого не дає наша історія та археологія. Цінні, хоч і не легкі для опрацювання топономічні дані про існування попередника Львова з назвою «Головсько» дав досі в нас ще не вивчений і не розроблений великий географічний твір про античний світ «Космографія», написаний у VII ст. н. е. італійським духівником із Равенни (про це ми коротко повідомляли в «Українській думці», чч. 1621 за цей рік).

 

Цей автор подав у своєму творі ряд назв старослов’янських міст у Західній Україні, зокрема в Галичині (яку він називає Роксолянією), у трохи златинщеній формі. Нам вдалося, завдяки топонімічним дослідженням, розпізнати між цими містами також назву міста Головська. Але Равенець стверджує, що про старослов’янські міста на наших теперішніх західних землях він дізнався з творів грецького письменника Лібаніоса, родом із сирійської Антіохії.

 

Філософ і письменник Лібаніос (314–393 рр. н. е.), який жив переважно в Антіохії, подорожував у 340р. на Балканах, дістався через Дунай в Україну. Він побував у Галичині й описав свою подорож у зазначеному творі, подавши грецькою мовою ряд назв старослов’янських міст Галичини. Цим твором і скористався Равенець у VII ст.

 

У ньому йдеться про місто Головсько як про визначне старослов’янське місто. Вдалося відтворити й первісне грецьке звучання назви Головська. Тільки воно допомогло розкрити назву міста Баварському географу в IX ст. ізнаменитому грецькому історику Геродоту в V ст. до н. е.

 

Отже, згадка про місто Головсько як визначне місто Галичини за доби антської держави, що існувала до VI–VIIст. н. е., є у творі т. зв. Баварського географа. Цю назву він запозичив з незнаного, утраченого нині грецького географічного твору VI ст. Там Головсько є столицею найбільшого територіального слов’янського племені головщан, невідомого різним джерелам часів епохи Середньовіччя.

 

Про існування Головська в Галичині свідчить те, що воно зафіксоване в грецьких джерелах у IV і VI ст. двома латинськомовними авторами географічних творів: Равенцем у VII ст. і Баварським географом у IX ст. н. е. Важливим є те, що це місто було й політично значним старослов’янським центром, а його виникнення, на підставі згадки в Лібаніоса, треба віднести до давніших часів, перед IV ст. н. е.

 

Це підтверджено в історичному творі Геродота в V ст. до н. е. Філософ у IV книзі про Скитію, тобто про Україну, про скитів і незалежні від них великі старослов’янські племена, детально описує похід перського царя Дарія в Україну проти скитів і слов’ян у 513–512 рр. до н. е. Визначну роль у перемозі й вигнанні з України військ Дарія відіграли два великі слов’янські племені, названі Геродотом «ґельоной» і «будиной».

 

Геродот згадує й про їхню спільну столицю, яку він назвав «Гельонос». Як видно з твору Геродота, це місто досягло високого розвитку вже в VI ст. до н. е., зокрема за часів Дарія. Філософ дає короткий, але дуже цінний опис Гельоноса. У IV книзі (глави 103 і 109) він описує, що на час нападу Дарія на Скитію (Україну) у 513–512 рр. до н. е. це місто було збудоване з дерева й оточене довгими, дерев’яними, досить високими стінами; один бік міської стіни, мабуть, чотирикутної, мав 30 стадій довжини (одна олімпійська стадія мала найменше 178 теперішніх метрів).

 

Дані Геродота про «Гельонос», тобто Головсько, вимагатимуть подальшого дослідження. Він подає, що в місті знаходилися дерев’яні святині грецьких богів з дерев’яними статуями й вівтарями за грецькими зразками.

 

Геродотові «ґельоной» і «будиной» – це наші «головщани» і «бужани», могутні слов’янські племена, про які йдеться в пізніших джерелах, включно до праці Баварського географа в IX ст. Геродотове місто «будинів» і «ґельонів», зване «Гельонос», є спільним для головщан і бужан містом Головсько на місці княжого Львова. Цю назву можна розшифрувати з реконструйованої назви в грецьких джерелах з I ст. н. е. Місце перебування й політичну окремішність слов’янських племен головщан і бужан Геродот виразно відрізняє від місця перебування скитів. Він же помилково переміщує перших, ідучи за своїми грецькими попередниками, в околиці Озівського (Азовського) моря. Але римські письменники (Горацій, Вергілій, Солін, Помпоній Мела, АмміянМарцеллін, Валерій Фляк, Стацій, Клавдіян, Енодій, Сидоній та ін.) мають інші відомості про головщан і бужан, дуже цінні й точніші від Геродотових. Вони називають головщан «ґельоні», або «ґельонес», а бужан – «будіні». Визначають їхнє місцезнаходження, на північ від Дакії (Семигорода), з найближчим по сусідству слов’янським племенем агатирсів (тиверців).

 

Геродотові головщани («ґельони») перейняли багато з грецької культури й визнавали грецьких богів; проте вони разом з бужанами були тут слов’янськими автохтонами вже за часів Геродота, Дарія й куди давніше». (В. Мацяк. Чия капітуляція щодо історії Львова?// Український самостійник. – Мюнхен. 1959. – № 25 (р. вид. 10). – С. 40-42).

 

Були й критики цієї концепції в науковому середовищі української діаспори, зокрема М. Андрусяк. Їхній скептицизм ґрунтувався насамперед на тому, що «В. Мацяк не має ніяких джерельних матеріалів для своїх «філологічно-топономастичних» міркувань, тому вони є надуманими. Топономастичні дослідження, якими займаються для вияснення назв місцевостей, є допоміжними для історичних. Але вони повинні тільки спиратися на тексти історичних пам’яток». (Микола Андрусяк. Початки й назви Львова і Харкова. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://www.svobodanews.com/arxiv/pdf/1953/Svoboda-1953-227.pdf)).

 

Своє ставлення до гіпотези В. Мацяка висловив і археолог Я. Пастернак в ювілейному виданні «Червоної Калини» – «Наш Львів»: «Хто був безпосереднім передвісником Львова, тобто яка оселя існувала на його території в час Великого переселення народів та в ранньому Середньовіччі, нам ще не відомо. Є тільки здогади про те, що таким передвісником могло бути Головсько, підльвівське (з півночі) село, розміщене за 4 км від центру міста (В. Мацяк). Але цей здогад ґрунтується тільки на філологічно-топономастичних міркуваннях і ще не підтверджений археологічними знахідками VI–VIII ст. З того часу ми маємо всього декілька знахідок з усіх західноукраїнських земель – дещо більше з Наддніпрянщини. Так же само їх мало знають і на інших слов’янських землях. Причина цього – мабуть, велика вбогість слов’янської матеріальної культури в час Великого переселення народів через припинення торговельних зв’язків з провінціями Римської імперії та великого зубожіння після навали азійських кочівників».(Пастернак Ярослав. Княжий город Львів // Наш Львів: Ювілейний збірник (1252–1952). – Нью-Йорк : Червона Калина, 1953. – С. 9).

 

Однак про археологічні знахідки в околицях Львова в перших століттях н. е. Я. Пастернак згадує: «У Мшані та Грибовичах знайшли під час орання срібні денарії Траяна(римський імператор з 28 січня 98 р.по 9 серпня 117 р. – авт.)й Марка Аврелія(римський імператор з 7 березня 161 р. по 17 березня 180 р. – авт.), цілий скарб римських монет викопали свого часу на Левандівці, а в Малехові під Львовом археологами (К. Годачек, М. Смішко) були знайдені сліди селища того часу». (Пастернак Ярослав. Княжий город Львів // Наш Львів: Ювілейний збірник (1252–1952). – Нью-Йорк : Червона Калина, 1953. – С. 8).

 

«Територія майбутнього Львова містилася на головному торговельному шляху, що проходив з нинішнього Подунав’я, від Чорного моря до Дністра й через майбутній Звенигород у Побужжя.

 

Звенигород заснований ще раніше, у кам’яну (палеолітичну) добу. І Львів, і Звенигород були розміщені на давньому комунікаційно-торговельному шляху, який ще за неолітичної доби з’єднав Подністров’я з Побужжям. З того місця було теж недалеко до другого, так само давнього шляху, що йшов від Чорного моря, Дністром на Посяння й далі вздовж Вісли на захід. Таке географічне положення надавало середньовічним містам великого економічно-культурного значення та приносило їм значну матеріальну користь».(Пастернак Ярослав. Княжий город Львів // Наш Львів: Ювілейний збірник (1252–1952). – Нью-Йорк : Червона Калина, 1953. – С. 8-9).

 

В. Мацяк уважав, що Львів не постав у XIII ст. на новому місці. Наша княжо-королівська столиця виникла на руїнах давнього центру-столиці антської держави, про яку коротку й дуже цінну інформацію, що потребує ще окремих досліджень, дали два арабські письменники-мандрівники Х ст. Аль-Масуді й ІбрагімІбнЯкуб.

 

Антський союз (держава антів) – політичний і військово-племінний союз східних слов’янських племен антів, слов’янське міжплеміннеоб’єднання, що існувало від IV до початку VII ст., прямий попередник Київської Русі. В. Мацяк у своїй статті «Львів-Головське центр нашої антської великодержави» висловив версію, що столицею Антського союзу було місто Головське, що стояло там, де тепер знаходиться Львів, отже, було його зародком.([Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wikiwand.com/uk/Антський_союз).

 

Готський історик Йордан і візантійські автори другої половини VI ст. називали дві групи слов’ян, які жили на півдні Європи, – склавіни (слов’яни) й анти. Перші належали до західної гілки слов’янства, інші – до східної. Венедами, чи венетами, Йордан називав не лише слов’ян, а й їхнє північне угруповання, що проживало на території до Вісли та Балтійського моря.

 

За Йорданом, анти жили на землях між Дністром і Дніпром. За Прокопієм Кесарійським, вони оселялися на сході Азовського моря, а на заході – у долині Дунаю (Маврикій).

 

За відомостями Прокопія та Менандра, анти мали сильну військову організацію, у війську було до 100 тис. воїнів. Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов’янської державності. Очолювали це об’єднання царі («рекси») і можновладці, частина яких згадується у творах візантійських авторів (Йордан, Агафій, Прокопій, Менандр, Феофілакт Сімокатта та ін.).

 

Культура антів відома з писемних та археологічних джерел. В антів існував культ богині-матері. Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо в ювелірному ремеслі. Їхня своєрідна, яскрава культура була одним із компонентів при формуванні в пізніші часи давньоруської культури. Дехто з українських істориків, зокрема М. Грушевський, зображував їх як предків українського народу. (http://1576.ua/nations/Анти).

 

У статті «Вшануймо 700-ліття Львова і корону галицького князя Данила» («Український Робітник», Торонто, з 5 червня 1953, ч. 21) В. Мацяк зазначав:«Цей центр нашої антської держави на території пізнішого княжого Львова мав первісну прикметникову назву «Головсько мєсто», що означало головний, столичний город у системі антської держави в V–VI ст. Цей старовинний політичний центр, який був розміщений на місці пізнішого княжого Львова, зберіг аж до сьогодні поки що єдиний відкритий слід у вигляді сьогоднішньої назви Головсько І Велике й Мале (передмістя сьогоднішнього міста Львова)».(Микола Андрусяк. Початки й назви Львова і Харкова. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.svobodanews.com/arxiv/pdf/1953/Svoboda-1953-227.pdf).

 

Ця гіпотеза стає все більш прийнятною. Зокрема, про неї згадує П. Штепа у своїй статті «Українець і Москвин. Дві протилежності»: «Найменш відома доба нашої історії – це п’ять століть: VI–X ст. Основним джерелом писаних відомостей про нашу праісторію є твори грецьких (візантійських) істориків. А якраз тоді (VI–ІX ст.) Візантія горіла в полум’ї безперервних війн із персами, германами, аварами, болгарами, і, цілком природно, уся увага грецьких істориків зверталася на ті війни, а про нас писали мало. Мало, але писали». (Зайди в Україні. [ресурс]. – Режим доступу: http: //www.ereading.club/chapter.php/1022958/26/Shtepa__Ukrainec_i_Moskvin_dvi_protilezhnosti.html).

 

«Не треба бути вченим істориком, щоб розуміти, що великі культури й великі держави творяться протягом не кількох десятків років, а протягом довгих, дуже довгих століть. Читаючи праці наших істориків, складається враження, що Київська держава з її столицею, з усіма величезними багатствами: матеріальними, як храми, і духовними, як твори наших письменників X–XII ст., – усе це якось раптово з’явилося протягом лише одного століття після хрещення Русі в 988 р. Усякі «німці» запевняють нас, що таким раптовим розквітом Києва та Русі-України ми завдячуємо чужинцям; вони, чужинці, побудували нам Київ і державу. (Зайди в Україні. [ресурс]. – Режим доступу: http ://www.ereading.club/chapter.php/1022958/26/Shtepa__Ukrainec_i_Moskvin_dvi_protilezhnosti.html).

 

Величезний вибух у X ст. київської культури виявився для багатьох істориків раптовим. Вони не могли зрозуміти, звідки взялися сили, які протягом лише одного століття створили в Києві культуру, не меншу за культуру тодішніх Парижа чи Лондона. Але вся ця ніби раптовість стає цілком зрозумілою, коли ми зрозуміємо мову археології, коли зрозуміємо, що київська культура була лише НАСТУПНОЮ ЛАНКОЮ, була ПРОДОВЖЕННЯМ культур, що існували ПЕРЕД нею в Україні тисячі років (М. Rostovtzeff «Iraniansand Greeks…»)». (Зайди в Україні. [ресурс]. – Режим доступу: http://www.ereading.club/chapter.php/1022958/26/Shtepa__Ukrainec_i_Moskvin_dvi_protilezhnosti.html).

 

«У VI–IX ст. столиця жила повним життям, то ясна річ, ним жили і ближчі, і дальші околиці, провінція, Україна. Наші старші історики цього життя (VI–IX ст.) не досліджували.

 

Тепер українські молоді історики починають більше цікавитися цією добою. Лише починають, а вже вимальовується образ української держави VI–IX ст. Наприклад, В. Мацяк пише, що візантійські письменники не згадують про існування держави антів, але пишуть про їхні великі воєнні акції. Значить, щось існувало. Вони згадують про антських королів Божа (380 p.), який вигнав готів з України, та про Мезамира, який завоював у 550–560 рр. аварів.

 

У X ст. два арабські історики, Абдул Хасан Масуді та Ібрагім Ібн Якуб, згадують про народ Валінана з королем Маджаком чи Махом. У київських літописах ідеться про запеклу боротьбу дулібів проти аварів у VII–VIII ст. та про цілковите знищення аварів дулібами. За тих часів авари мали велику силу, отже, щоб їх знищити, і то цілковито, дуліби мали б бути сильнішими за аварів, тобто мали б мати якусь державну організацію та державний провід.

 

Масуді двічі повторює, що анти мали свою державу, як він висловлюється, з прадавніх часів, у століттях перед X ст.

 

В. Ключевський думає, що існував великий військовий союз чи федерація антських князів під проводом короля дулібів. Те саме думає й інший московський історик – Б. Греков.

 

Чеський історик Ф. Дворнік пише, що держава антів сягала аж до Шлезька (F. Dvornik «The Making of Centraland Eastern Europe»).

 

В. Мацяк наводить переконливі докази, що столицею тієї антської держави було місто Головське, що знаходилося там, де тепер стоїть Львів, було зародком Львова (В. Мацяк «Львів-Головське – центр нашої антської великодержави»).

 

Львів є на 600 років старший, ніж його офіційна метрика з 1256 р. А фактично ще старший, бо ж існував, мабуть, ще перед тим, як стати столицею антської держави. Друга наша столиця може помірятися віком з Лондоном, Парижем, а про Берлін і говорити нема що». (Зайди в Україні. [ресурс]. – Режим доступу: http://www.ereading. club/chapter.php /1022958/26/Shtepa__Ukrainec_i_Moskvin_dvi_protilezhnosti.html).

 

Професор П. Третьяков пише, що анти та роси – це два імені того самого народу, що створив Київську державу(П. Третьяков «Восточнославянские племена»).

 

Кожен народ прагне віднайти у своїй історії якнайдавніші корені. Українці в цьому – не виняток. І тому чи було Головсько передвісником княжого Львова, цікавить кожного, хто дізнався про гіпотезу В. Мацяка.

 

На початку 2000-х, у приватній розмові, я розповів Я. Дашкевичу про публікації «Українського самостійника», присвячені Головську. Ярослав Романович виявив зацікавлення розповіддю й висловив побажання мати ці номери «Українського самостійника». Незабаром він їх отримав.

 

Перед українськими істориками відкрилося велетенське поле для праці, щоб засвідчити, що Львів, як більшість середньовічних міст Європи, виникло не на порожньому місці. Ідеться про збагачення історії нашого міста Львова й українського народу. Маємо шанс повернути пам’ять про загублені сторінки нашої історії.

 

Сподіваємося на щасливий фінал підтвердження такої привабливої для нас гіпотези археологічним матеріалом.

 

Головна /Журнал Універсум 3–4 (281–282), 2017/ Передвісник княжого Львова – забута столиця антів? http: //universum.lviv.ua/magazines/universum/2017/2/stol-ant.html

Петро Костюкполковник, Голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України