Рубрики‎ > ‎Наука‎ > ‎

Молитви до кам'яних богів. (Автор: Бандрівський Микола)

опубліковано 14 груд. 2014 р., 08:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 груд. 2014 р., 12:39 ]

Журнал «Літопис Червоної Калини», №3, 1991 рік

 

Поганські божища – скульптурні зображення язичницьких божеств, мають вигляд грубо обтесаних брил каменю і зустрічаються в усіх куточках Європи. Вони – надбання різних народів і створені в різний час. Із божищ на Україні вчені вивчали переважно кам'яні фігури із причорноморських степів і лісостепу. Значно менше уваги приділяли кам'яним ідолам на Західному Поділлі та в Галичині, хоча їх дослідження й розпочалися ще в минулому столітті.

 

У 1940 році проводилася реорганізація львівських музеїв. Усі приватні збірки й бібліотеки були націоналізовані. Роботу вели переважно немузейні фахівці, тому вся інформація про ці божища, зібрана у Львові, була частково знищена й розпорошена по різних музеях. Відновлювати її доводиться майже від початку.

 

Із праць археологів довоєнного періоду довідуємося, що в Галичині, у тому числі на Галицькому Поділлі, було зафіксовано 38 місць, де стояли кам'яні божища. Місцеві селяни називали їх «болванами» або «бабами».

 

Надзвичайно цікава, а в деяких випадках навіть повчальна сама історія віднайдення божищ. Вона тісно переплелася з історичними подіями наших земель. Кам'яні божища оповиті величезною кількістю народних легенд, оповідей, переказів. Ясна річ, не завжди ці перекази відповідають дійсності, але при уважному їх аналізові все ж вдається віднайти в них крихти інформації про справжні події нашої історії напередодні або вже і в часі запровадження християнства в західних землях України.

 

Збруцький Світовид, який підняли з ріки Збруч у 1848 році неподалік м. Гусятина, є пам'яткою, яка найкраще збереглася з тих далеких часів. Селяни вороже поставилися до знайденого божища. Коли місцевий панок захотів поставити Світовида на найближчому пагорбі, один із селян сказав: «Якби то був святий, ми не мали б нічого проти того, але якщо ви нам поставите того турка, ми розіб'ємо його на кавалки». Після того Світовида повантажили на віз і відправили до Кракова. Нині перебування його в польському місті спричинило те, що Світовида безпідставно зарахували до пам'яток польської культури, замовчуючи його українське походження. І досі у Краківському археологічному музеї зберігається Збруцький Світовид із пояснюючим написом: «Святовид Збручанський, знайдений на сході Польщі». Отак!

 

Фігура Світовида – це чотиригранний кам'яний стовп заввишки 2,57 м, в розрізі майже квадратний (29см х 32см). Поверхня його зі всіх сторін заповнена рельєфними зображеннями. У верхній частині розміщено чотири людські постаті, по одній на кожній стороні – дві чоловічі та дві жіночі.

 

 

Одна з них тримає ріг, друга кільце. Третя зображена в сакральній позі – права рука покладена на груди, ліва на лоно. На четвертій постаті в нижній половині бачимо шаблю, припнуту до пояса, і коня.

 

Нижня половина, своєю чергою, розділена на дві частини, у верхньому ярусі якої на кожній грані стовпа зображені людські постаті в довгому одязі без рукавів із розпростертими руками, які дотикаються одна до одної кінчиками пальців. Постаті, обплітаючи стовп, творять ніби танкове коло. Двоє зображених, судячи з виразно виділених грудей, – жінки.

 

У найнижчій частині стовпа на трьох його гранях зображені вусаті чоловіки, які стоять на колінах і підтримують на високо піднятих руках верхній ярус зображень. Одна з чотирьох граней не має ніяких зображень.

 

Символіку рисунків на Збруцькому Світовиді намагалося розгадати не одне покоління дослідників, але тлумачення смислу зображень слід сприймати передовсім як можливі припущення. Наприклад, деякі учені відзначають, що характерне розміщення рук – на лоні і на грудях, яке бачимо на Світовиді у всіх чотирьох верхніх зображеннях, є сакральною позою. Її надавали лише божествам. Низка людських фігурок, які ніби в танці тримаються за руки, являє собою давньослов’янський обряд русалій, який 23 червня, у день літнього сонцестояння, молодь виконувала на честь сонячного божества. Зображення чоловіків на колінах у нижній частині Світовида теж нагадує обрядовий момент віддавання честі або виголошування молитви. Їхні благання спрямовані вгору, до зображень божеств (за Б. О. Рибаковим).

 

Різна величина фігур верхнього і середнього ярусу може свідчити про те, що вгорі зображені боги і богині, а під ними – прості люди. Боги в три з половиною рази більші за людей. Вусатий мужчина, який стоїть на колінах, правдоподібно, Велес. Якщо розпрямити його зігнуту постать, то за величиною вона буде точно відповідати висоті божеств верхнього ярусу. Іпостась Велеса тісно пов'язана з підземним світом померлих.

 

У 1960 році старший геолог львівської експедиції Г. Юркова провела мікроскопічне дослідження проби каменю, узятого зі Світовида. Воно показало, що ідол зроблений із місцевого медоборського вапняку, бо тільки в Медоборах, через які тече Збруч, є його поклади, а найближчі є поблизу Відня і на Кавказі. Трасологічний аналіз слідів обробки Світовида і їх збереженості засвідчує, що він довший час стояв десь під прикриттям (під деревом, може, під дахом або в скельному схроні). Злам унизу стовпа свідчить, що нижня його частина була в ріці.

 

Подібні до Світовида кам'яні стовпи були знайдені і в інших районах України: біля с. Гусятина на Поділлі та в с. Теснівцях на Київщині. Останній нагадував кам'яну бабу з чотирма лицями. Вона стояла в селі до 1856 року. Відомості про перший стовп записано зі слів полковника Новацького, члена Петербурзького Археологічного Товариства. Той ідол, за словами полковника, був без голови, майже метрової висоти і так само, як і Збруцький Світовид, мав на поверхні багато рисунків, розділених на три яруси. Цікавий факт: подібний чотиригранний стовп, але з двома лицями і рогом на голові, знайдено в Гальцгерлінгені (зберігається у музеї Штутгарта).

 

Перші відомості про божества слов'ян знаходимо у грецьких джерелах VI ст., а також у латинських пізнішого часу, з яких дізнаємося, що слов'яни поклонялись і вшановували «ляпідес паганорум» – поганські камені, але що то були за камені, ті давні джерела не уточнюють. Винятком може служити хіба що детальний опис Сакса Граматика храму бога Сварожича в Ретрі та храму Світовида в Арконі, фундамент якого з чотирма колонами всередині і п'єдесталом для ідола розкопав Карл Шухард у 1922 році.

 

Місцями, де стародавні слов'яни відправляли релігійні обряди, були капища (від санскритського «кап» – бог), в яких стояли божища, а також требища, де складали жертви язичницьким богам, і святилища, якими могли бути ліси, гаї або просто величезні могутні дерева, переважно дуби.

 

Коротенькі описи слов'янських божеств подають арабські мандрівники X ст. Ібн-Русте та Ібн-Фадлан. Останній пише, що слов'яни мають «витесаних з дерева богів різного виду і подоби».

 

На Галицькому Поділлі зручного для обробки каменю було дуже багато. З каменю, а не з дерева, яке є недовговічним, витесувались божища. Тому в східних районах України їх збереглося значно менше, ніж у західних. Язичницьких ідолів виготовляли також із дорогоцінного металу. У 1701 році при викопуванні ровів під фундамент кафедральної дзвіниці в Чернігові було знайдено величезне божище зі срібла. За наказом гетьмана Мазепи його переплавили і зробили з нього царські врата до місцевої церкви (Див: Жегота Пауль. Стародавня фігура на Горі Вроновських у Львові // Галицькі старожитності. – Львів. – 1840. – С. 6.). У «Перуна дерев'яного» – головного божества Володимирового пантеону язичницьких богів Київської Русі, згадуваного в «Повісті врем'яних літ», «голова була срібна, а вус золотий».

 

На Опіллі та Західному Поділлі маємо ще інші пам'ятки. У 1850 році з ріки Липиці в Рогатинському повіті витягнуто величезних розмірів кам'яне божище у вигляді двох людських постатей, припасованих одна до одної спинами: обоє одягнуті в довгу по коліна туніку, звернені лицями у протилежні боки. Одразу ж після віднайдення місцевий ксьондз наказав того ідола розбити «яко пам'ятник поганства». На вцілілих ногах божища поставили хрест заввишки 4,64 м. У такому вигляді залишки ідола в 60-х роках сфотографував львівський археолог і краєзнавець Антоній Шнейдер. Хрест на ногах поганського божища довгий час був шанований серед селян, щороку перед Великоднем жінки його старанно білили. На початку XX ст. «ноги» божища було перевезено до Львова і встановлено перед входом до Національного Музею, де вони зберігаються і сьогодні.

 

  

Ще одна кам'яна фігура стояла на одному з давніх курганів біля села Більче Золоте Борщівського повіту. У 1879 році археолог А. Кон, розкопуючи цей курган, лишив коротеньку згадку про цю фігуру: «...була то, в тому часі вже повалена на землю, фігура дівчини висотою 2,05 м; при розкопках не знайдено, що би вказувало на спеціальне насипання кургану для тої фігури, з підстави чи основи якої походять поруч лежачі кам'яні брили». В сусідньому селі Бабинці в 1877 році археолог А. Кіркор в урочищі, званому «За бабов», бачив штучно витесану кам'яну фігуру, «яка скоріше нагадувала постать звіряти, ніж людську». Що сталося далі з обома тими фігурами – невідомо.

 

Значно повнішу інформацію маємо про ще одну західноподільську кам'яну бабу, яка була біля с. Добропілля Бучацького повіту. Вона стояла на найвищому в тій околиці пагорбі і вперше згадується у втраченому вже рукописі першої половини XVIII ст. С. Коритка «Про Червону Русь» (Див.: Schneider А. Еnсукlореdіа dо krajoznawstwa Galicyi Wschodniej. Т. II – Lwów. 1874, – S. 20-21.).

 

Одна з легенд, яку тоді переповіли С. Кориткові, тлумачить цю кам'яну бабу як «добру і зичливу богиню». На жаль, це божище чекала сумна доля подібних до неї пам'яток. Місцеві люди довший час вибирали землю з-під пагорба, на якому вона стояла, і одного разу, пише А Шнейдер у вищезгаданій праці, «...у час великої зливи зірвалася під нею земля і разом із бабою зсунулася на діл. Покришена на уламки, лежала там ще в XVII ст. В час облоги Бучача турками в 1672 році в тому місці був закладений турецький обоз і залишки розбитої баби використовували за якісь знаряддя тортур. Відтоді невідомо, куди поділися ті рештки. Кілька років пізніше в тому місці визволені від турецької неволі люди заклали село Добропілля». (Шнейдер А. Цит. праця. С. 21.)

 

Варто згадати ще одну пам'ятку поганства, знайдену в сусідньому з Добропіллям селі Пиляви. За свідченням очевидців, «..то не була правдива баба, а якесь грубо витесане з каменю божество у вигляді звіра, яке місцевий люд називав «Медьом». За переказами, той болван щораз перемінювався з людської постаті на звірячу ведмежу і споживав багато меду, який йому в офіру складали селяни, а за кожний непослух грозив величезною палицею, яку тримав у правій руці. За ще давнішими переказами, які записав А. Шнейдер, «той злосливий медвідь, коли був невдоволений піднесеними йому дарами, вдаряв своєю палицею у хмари, розбивав їх, із чого поставала величезна злива і градобій, і нищила посіви й сінокоси»... Із запровадженням християнства той болван упав першою жертвою фанатичного нищення подібних пам'яток у тій околиці. Його було кинуто до русла Стрипи, яка кілька віків пізніше вимулила його на поля, де нині село Медведівці. «Невідомо, що з ним сталося пізніше», – писав у 1876 році у другому томі своєї Краєзнавчої Енциклопедії А. Шнейдер (Шнейдер А. Цит. праця. – С. 21.).

 

Чимало кам'яних ідолів відомо і на Прикарпатті, зокрема на Покутті, де вони найдовше простояли і були описані краєзнавцями.

 

Найбільшу увагу привертали два. Одне з божищ було в Хомитирі поблизу городища біля гори Триголоватки. Воно стояло на вершечку скелястої гори, яку в народі називали Дівкою, і мало вигляд кам'яного стовпа з ледь наміченими обрисами дівчини. Через те і його, як і гору, по всій околиці називали не інакше, як Дівкою.

 

Галицькому археологові й краєзнавцю, приятелеві А. Шнейдера, А. Кіркору вдалося відшукати багатьох людей, які бачили і запам'ятаєш, як виглядала та фігура. У 1866 році під час вибирання каміння вона звалилася додолу і «..лежить там і донині, але така понівечена, що в тих кавалках ніхто не розрізнить ніякої дівочої постаті».

 

Цікаво, що поряд є назви місцевостей, які походять, очевидно, ще з дохристиянських часів. Найближче до «Дівки» – гора Триголоватка з великою печерою і ставом посередині, а ще недалеко – Лиса Гора. Розлоге поле біля її підніжжя зветься Ігрищем. Галицький археолог А. Грушецький відносить Триголоватку і увесь комплекс разом із божищем до кам'яного віку, а А. Кіркор, приєднуючись до цього, уточнює: «до перехідного етапу від епохи шліфованого каменю до раннього металу». (Gruszecki А. О jaskiniach ро рrzestrzeni оd Каrраt ро Ваltуk. Т. 4, – Warszawa, 1878, – S. 340-341; Кіrkor А. Н. Роkucіе роd względem аrchеоlоgісznym, bаdаnіа А. Н. Кіrkora z r. 1874 // Rоzрrаwу і sрrаwоzdnіа z роsіеdzеn wуdziаłu hіstоrусznfiloozoficznego Аk. Um. Т. V.Кrаków, 1876. – S. 251-255).

 

Другу з відомих на Покутті кам'яних фігур було знайдено в Кам'янці Великій у 1767 році під час вибирання землі у старому ставу. «Фігура та, пише А. Кіркор, зроблена з шутрового каменю і зовні нагадує божище у вигляді поєднаних між собою мужчини і жінки. Це божище селяни звали Кум-Кума. Висота фігури сягає 195 см. Голови в них виразно заокруглені. Проте на обличчях фігур не видно ні очей, ні носа, ні інших деталей лиця. Рамена високо припідняті й, крім грубо означених плечей, інших частин тіла не виділено...»

 

На своєму первісному місці – над ставом, – фігура стояла майже півстоліття, про що свідчить опис і точні дані її натурних обмірів, які зробив А. Кіркор 20 червня 1874 року під час поїздки по Покуттю.

 

У 1829 році цю фігуру з-над ставу власник Кам'янки Великої герцог Калиновський перевіз до себе на двірське подвір'я, щоб встановити перед домом на високому постаменті, аби «аж із Коломиї його було видно».

 

Л. Калиновський замовив за великі гроші і привіз до Кам'янки десь аж із-над берегів Дністра гранітові плити і колони по 4,74 м, акуратно зашліфовані з чотирьох боків. Вони мали стати основою під кам'яну фігуру.

 

А. Кіркор оглядав майже закінчений п'єдестал: високе підсипане підвищення з мурованим фундаментом із шістьма плитами-сходинками. Задумувалося встановити на них ще ті дві колони з граніту – одну на другій, і зверху помістити те кам'яне божище. Воно мало сягати висоти (не враховуючи підсипаного підвищення і підмурівку) 14 м 58 см.

 

Залишається загадкою, чому цей грандіозний за замислом проект так і не був закінчений. П'єдестал стояв довший час без божища.

 

Про саме божище – кого воно зображало, коли і ким було вкинуте до ставу, поширювалися різні чутки. Пробували займатися цим питанням і дослідники. Так, Габріель Хохендорф вважав, ще поділ божища на дві окремі фігури мав означати двох богів – Леля і Полеля. Підставою для такого ототожнення послужила інформація, записана А. Кіркором від галицьких караїмів, зокрема від рабина Леоновича, який стверджував (з якоїсь давньої пергаментної книги виписав), що ще перед 1246 роком в Галичі мали бути сліди храму Леля і Полеля. Не заперечуючи самої можливості існування на той час в Галичі подібного святилища, А. Кіркор цілком справедливо заперечує порівняння божища з Кам'янки з Лелем і Полелем. Лель і Полель були не брат і сестра, а два рідні брати, обидва чоловіки, тоді як на фігурі з Кам'янки виразно видно мужчину і жінку. «Двоїстість божища на тій фігурі з далеко більшою певністю можна ототожнити з Дажбогом і Ладою, котрі, – як зауважує А. Кіркор, – у русинів завжди є в парі». (Кіркор А. Цит. праця. – С. 255).

 

Поблизу Хотимира, вважав А Кіркор, було ще одне кам'яне, але вже – триголове божище, від якого походить назва сусідньої гори Триголоватки, а біля с. Живачева Городенківського повіту нібито стояла кам'яна фігура Сиви або Живи.

 

Поганий стан божища з Кам'янки, відсутність чітко видимих рис і деталей тіла, а звідси і сумніви у «двоїстості» божества можна пояснити тим, що довколишній люд на Покутті, називаючи той камінь «своїм богом», часто збирався до Кам'янки і шкробав його на різні ліки. Перестали так робити тільки після того, як божище перенесли на двірське подвір'я.

 

Цікаво, що в «Календарі» С. Дунчевського за 1767 рік є згадка про те, що, їдучи Покуттям зі Станіслава до Снятина, біля Кам'янки можна бачити кілька каменів, з яких один зображає дві особи, а інший – три хліби. Ті дві особи, як бачимо, уціліли й були описані, а про «три хліби» вже ніхто нічого не пам'ятає.

 

Зауважимо, що в сусідньому Тлумацькому повіті в с. Сілець біля м. Єзуполя (нині Жовтень) в урочищі Буйному в одній із печер у дев'яностих роках XIX ст. місцевий лісник Філіповський знайшов дві округлі плити з твердого пісковику діаметром приблизно по 30 см і завтовшки 12 см. На одній із них були вирізьблені обриси двох переплетених вужів або змій. Подібні плити показував Дідушицькому кілька років перед тим греко-католицький священик Синовицький із села Ямняці, стверджуючи, що знайшов їх у печерах на Буйному. На тих плитах були вирізьблені якісь фігури, в яких панотець вбачав «старослов'янські руни». Додамо до того, що і в самих печерах Буйного на стінах і досі збереглися рисунки солярного сонячного знака, голови звірят, змій, бика і стилізовані людські постаті.

 

На думку львівського археолога В. Деметрикевича, ті загадкові рисунки на скелях являли собою, мабуть, якісь постаті таємничих поганських божеств. Так само і зображення на округлих плитах могли служити нашим предкам – слов'янам-язичникам.

 

На підтвердження своїх припущень В. Деметрикевич цитує записані ним від Дідушицького, який, заохочений А. Кіркором, досліджував ті печери в 1883 році, перекази місцевого люду, які, на його думку, сягають ще дохристиянських часів і тому мають велике значення (Dеmеtrуkіеwіcz Wł. Grоtу wуkutе wж skаłасh Gаlісуі Wsshodniej роd względem аrсhеоlоgichnym z 6 tаblicami //Маtегіаłу аntropologiczno-archeologiczne і еtnоgraficznе. Т. VI. – Kraków, 1903. – S. 75).

 

Історичні документи свідчать про те, що розміщений у тій околиці Єзупіль до 1597 року називався Чешибісами, а село Маріуполь навпроти нього називалося Чортополем. Назва Чешибіси дуже давня і за переказом спершу стосувалася лісистої гори на Буйному, де височить скеля з печерами. «Дуже давно, розповідає народна легенда, мешкали в тій околиці великі люди Велети, які настільки розгордилися, що зачали до неба будувати величезні сходи, аби Бога з неба вигнати, але були покарані потопом, який їх винищив. Вціліло тільки два Велети старий і молодий, які схоронилися на найвищій горі, але в їхньому роді не було жінок, і вони з часом вимерли. Після потопу сотворив Бог менших людей, таких як нині, які довго залишалися під владою чортів і бісів, яких винищив св. Яцек з Домініканами. Тоді в лісі на Буйному над Бистрицею, яка в тім місці творить озеро, постав монастир ченців. Ті монахи з часом попали у великий гріх, і Бог їх покарав, бо цілий монастир запався глибоко в землю. Лишилася тільки скала з печерами. На Івана вночі з-під землі чути дзвони і співи тих монахів» (Деметрикевич В. Цит. праця.– С. 77).

 

Селяни були глибоко переконані, що ходити по Буйному, особливо вночі, дуже небезпечно. Вірили, що вночі з усіх боків виповзають чорти і біси, які люблять часто туди заглядати і гарцювати. З печер «монастиря» виходить часом полоз, величезний вуж із людською головою, часом виповзає крилата змія або чорний пес. Час від часу з'являється у тому місці вночі знахар Волод – дух, який скликає різних звірят на нараду (Деметрикевич В. Цит. праця. – С. 78).

 

Ще один осередок кам'яних божищ прослідковується на Бродівщині та в околицях Львова.

 

Біля с. Панківці довший час стояло кам'яне божище, яке в народі називали «Бабою». Воно нагадувало ніби дівчину в кожушку, з виступаючими персами, в ярмулці чи чепці на голові, з опущеними руками. Ноги були відбиті. У персах жіночого божества були дірки. Переказували, що давніше молодь, аби розбудити між собою кохання, виколуплювала звідти порох. Те, що зішкробували з внутрішньої поверхні, вживали за різноманітні ліки. Про відсутність ніг у баби селяни казали, що їх «чорт»» бабі відібрав через те, що часто йому докучала, і закинув десь далеко аж до Чистопад (сусіднього села). 1

 

У 1840-х роках А. Шнейдер переглядав в економічному архіві Собеських у Жовкві інструкції краківського каштеляна Якуба Собеського до порядників та економів ключа Зложівського й Озерянського і між різними вказівками знайшов спеціальне нагадування, «щоби забороняли підданим перигринації на Бабі біля божища». Ця інструкція доказує, писав Шнейдер, що «в давні часи нарід з тої околиці був проникнутий великою шанобою до того божества» (Шнейдер А. Цит. праця. – С. 18-19).

 

В одній із легенд, надісланій А. Шнейдеру власником с. Панківець І. Мачинським, говориться, що на закляття мами, «ажебись скам'яніла», її донька-одиначка з розпуки перетворилася на кам'яну. З інших переказів довідуємося, що назва поля Баба в Панківцях походить від того, що в тому місці татари під час нападу обтинали дівчатам груди. Юнки з великого болю вмирали і тут були поховані.

 

«...Зрушений зі своєї давньої підстави і значно пошкоджений, лежав той болван довший час закопаний у землю, але пізніше його було викопано знову, після чого лежав на домінікальному полі сьогоднішнього власника Панківець – Дармоноса. Кільканадцять літ тому покрошив його німецький колоніст Ганн із сусіднього присілка Малениська, вживши частину того каменю до будівництва нового дому. Решта, якої скарбовий лісничий Крижанівський забрати не дозволив, лежить 150 кроків від існуючого в тому місці джерела».

 

В тій околиці, крім описаного божища, існував ще один камінь. Пробитий або Пробута, як його називали. На ньому було вирізьблене заглиблення у вигляді людської стопи, яке в давні часи служило місцевим селянам за якийсь релігійний символ, бо воду, яка збиралася в цьому заглибленні після дощу, вживали за ліки при різних хворобах.

 

Кам'яні ідоли стояли і на території теперішнього Львова: три на Знесінні (північно-східна околиця міста) й один на горі Шемберга (нині її називають Цитаделлю).

 

С. Коритко в рукописі «Про Червону Русь» зазначає, що у гродських актах зустрічав згадку, що Знесіння давніше в народі називали Бабою. На вершині пагорба, де нині стоїть церква Вознесіння, згідно з С. Коритком, був кам'яний болван. Місцеві селяни називали його бабою. На протилежному пагорбі – Горі Роті, стояв ще один кам'яний ідол, званий Дідом. Обидва ті болвани, як говориться у переказі, часто сварилися, з чого не раз поставали сильна буря і злива, особливо тоді, коли Баба плакала. «Колись, – пише А. Шнейдер, цитуючи С. Коритка, – кам'яній Бабі приносили жертви: ярину з Гряди, гриби з Грибовичів, а рибу постачали з Полтви. Ще у XVIII ст. в селі Сороках поблизу Львова жили два старезні дідугани на ім'я Сокіл і Лаба, які переповіли С. Коритку про принесення тих жертовних дарів, хоча самі вважали їх за баєчні» (Шнейдер А. Цит. праця.— С. 15-16). За іншими джерелами, на Знесінні була ще третя кам'яна Баба в місці, де сходилися границі Львова, Знесіння і Кривчиць і де у великій кількості знаходили якісь старожитності.

 

Кам'яні божества на Знесінні були знищені, як вважав А. Шнейдер, під час татаро-турецьких набігів. Вони стояли на пагорбах, на яких кілька разів закладали шанці й обози. Може бути, що фігури могли знести приблизно перед 1606 роком, коли на пагорбі Баба спорудили дерев'яну церкву.

 

У 1861 році парох с. Знесіння Гнат Губчак видав книжку «Кілька слів із приводу назви села Знесіння» (Львів, 1861), у якій наводить перекази, записані зі слів своїх парафіян про «великий пам'ятник з тесаного каменю, який стояв на Старому Окопі». Селяни називали його фігурою, а церковну сіножать, через яку Старий Окоп проходив – Долина під фігурою. Тою фігурою, вважав Г. Губчак, могла бути згадана Баба.

 

За церковною грамотою 1645 року, в якій описуються ерекційні поля, Старий Окоп був «...за кілька сот кроків на південь від жовківської дороги, попри дорогу до с. Знесіння і відхиляючись далі на схід, сходився з Новим Окопом». Цьому описові відповідає розміщення Роти Гори (Новий Окоп), і пагорба, на якому стоїть церква Вознесіння (Старий Окоп). Із цього виходить, що кожен із цих пагорбів мав дві назви, які походять, можливо, з різних часів. Так, Рота Гора дістала свою назву від імені орендатора Рота, який у XVIII ст. винаймав ці землі. Топонім Новий Окоп міг лишитися з тих часів, коли на пагорбі були ще помітні залишки валів із ровами («Окопами» місцеве населення називало, як звичайно, земляні укріплення). Топонім Старий Окоп міг свідчити про існування на місці теперішньої церкви Вознесіння ще одного городища. Інша назва – Баба, яка закріпилася за цим пагорбом, говорить про те, що на городищі в дохристиянські часи стояв кам'яний болван. Звичай споруджувати на місці городищ, і поганських капищ церкви та костьоли добре відомий. Скажімо, Підкамінський монастир збудований на місці поганського ідола, теж званого Бабою: «Ще в XVII ст. на узгір'ї Баби під Підкаменем хлопи відбували пілігримки, які походять ще з поганських часів. Колись там був «святий гай богині» (Орлович. Ілюстрований путівник по Галичині. – Львів, 1914. – С. 5).

 

Таке розміщення підтверджується ще одним фактом, який наводить Г. Губчак: «Окопи тягнуться від Знесіння до Збоїськ, які є частиною давніх ровів і валів, зрівняних із землею» (Губчак Г. Цит. праця. – С. 11).

 

Цікаво, що в найближчих околицях Знесіння є мікротопоніми, які, можливо, теж походять із дохристиянських часів. Так, біля Високого Замку є нива Карвати, співзвучна з назвою племені «Хорвати», а під Куликовом є гора Перунова. Західніше Високого Замку тягнеться пасмо Білогощі, яке починається на горбах у Галівському урочищі в північно-західній улоговині Львова.

 

Свого часу про цей топонім писав Зоріан Ходаковський. Він припускав, що назва Білогощі походить із давньослов’янської міфології і що, можливо, у тому місці давніше існували поганська святиня бога Білогоста або ж якесь стародавнє місто, яке від нього взяло свою назву.

 

У Львові знайдено ще одну пам'ятку, яку з певною ймовірністю можна пов'язувати з поганським святилищем. Під час спорудження котловану для цитаделі на Горі Вроновських було викопано кам'яну фігуру, що мала вигляд оголеного торса мужчини. Округла голова була майже без шиї, ліва рука притиснена до грудей, права – спущена донизу. Під рукою виднілася стрічка паска, що оперізував фігуру поперек живота. Краєзнавець Пауль Жегота бачив той камінь до половини вкопаним у землю.

 

Поряд із цією фігурою знайдено величезні кам'яні плити. Кілька літ раніше, писав П. Жегота, тут було знайдено плити, подібні до тих, які зустрічаються на давніх поганських вівтарях. Разом із ними викопано кільканадцять гробів, викладених каменем, у яких знайдені залишки перепалених людських кісток у глиняних урнах, кам'яні вироби і бронзові оздоби. П. Жегота, який на власні очі оглядав ці знахідки, висловлював припущення, що на цьому місці ще в дохристиянські часи відбувалися поганські релігійні обряди.

 

Із вищенаведеного опису божищ можемо виділити три найбільш поширені їх різновиди: у вигляді чотиригранного стовпа, густо вкритого рельєфними зображеннями (Збруцький Світовид, ідоли з Гусятина, Теснівців); у вигляді двох поєднаних між собою постатей (Лопушна, Кам'янка Велика); та значно більшого числа фігур у вигляді одноосібної постаті, переважно жінки з опущеними донизу або складеними на животі руками (Більче-Золоте, Добропілля, Хотимир, Панківці, Знесіння, гора Шемберга та ін.).

 

І самі божища, і пов'язані з ними народні легенди є неоціненним скарбом нашої національної культури. Це жива пам'ять про наших далеких предків.