Рубрики‎ > ‎Наука‎ > ‎

Дух у творчости Тараса Шевченка: спроба інтерпретації з позицій філософії ідеалізму (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 26 черв. 2014 р., 12:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лип. 2014 р., 08:15 ]

Феномен Духа в українському материковому літературознавстві за останні майже сто років, як правило, майже не привертав уваги з кількох вагомих причин. По-перше, об’єктивне визначення цього феномена було неможливе в силу ідеології тоталітарної імперії з її «державним» атеїзмом і обов’язковою для всіх наук основою – філософією матеріалізму. У зв’язку з цим єдиним і виключним «механізмом» пізнання поступово затиралися чи навіть забувалися під строгою забороною нібито «старі» чи навіть «ворожі» трактування духовної сутности  феномена, яка й заперечувалася як «неіснуюча», «нереальна» і т. д. або ж трактувалася як вияв у відповідній формі матеріалістичного буття художника, письменника, просто – творчої людини.

 

За час незалежности, може, в силу поганої традиції чи з якихось інших причин, також не зверталися до посутнього осмислення стосовно художньої творчости, літератури чи мистецтва в цілому в світлі філософії ідеалізму. Зрештою, феномен Духа наявний в усіх формах життєдіяльности людини. Хоча інтерпретація як самих творців, так і дослідників творчого процесу, поза всяким сумнівом, можлива і потрібна.

 

Певна річ, не викликає сумніву, що феномен Духа (як перший складник християнсько-філософської тріади, а саме: Дух, душа, тіло) за своєю сутністю є феноменом у філософії ідеалізму, що його й слід розглядати на ґрунті цієї філософії. Є речі, котрих не поясниш (не вивчиш), не врахувавши характерних особливостей їх у світлі саме цієї філософії.

 

Дух у філософських словниках сьогодні має пояснення, наприклад: «Дух – притаманна людині здатність бути самосвідомим суб’єктом мислення, почуттів і волі, що виявляється в ціле-покладанні та творчій діяльності» Htp||studentdooks.com.ua|contakt|view|1395|53|1

 

Неважко помітити в цьому визначенні, все ж таки, матеріалістичну основу, на якій і вибудовується здатність людини мислити і творити.

 

Цікаві тлумачення духу читаємо в 11-томному Словнику української мови, де вже є розмежування між матеріалістичним та ідеалістичним поглядами на феномен духу. «У матеріалістичній філософії і психології – мислення, свідомість як особлива властивість високоорганізованої матерії, вищий продукт її» (Словник української мови.Т.3. – Київ: Наукова думка,  – С.442).

 

«В ідеалістичній філософії – нематеріальне начало, але лежить ніби в основі всіх речей і явищ і є первинним щодо матерії» (Там само – С. - 443).

 

Звичайно, слово «ніби» в цьому визначенні відображає сумнів, знову ж таки продиктований офіційною на той час і єдиною «правильною» філософією матеріалізму. Проте є й термін тут же і «Святий дух – за християнським вченням – третя особа святої трійці» (Там само).

 

Отож хоча б це стисле пояснення (без критичного коментаря) вже вказувало на певні зміни в мінімальному «розширенні» погляду на світ, тобто прояв якогось мізерного «вільнодумства» в академічному Інституті ім. О.О.Потебні, який і випустив цей словник.

 

Ґрунтовне пояснення наводить С. Аверінцев, звертаючись, власне, до ідеалістичного трактування феномена Духу (в цьому випадку додаючи посутній прикметник «Святий»): подаються назви грецькою мовою – Параклет або Паракліт – «помічник», «утішитель», латинською – Spiritus santus); «Дух Божий… в представлениях иудаизма действующая сила божественного вдохновения (підкреслення наше. – Л.С.), по христианскому вероучению, Третье лицо Троицы» (Авернцев С.С. София-логос. Словарь/С.С.Аверинцев. – Киев: Дух і Літера, 2001. – С. 71)

 

Нарешті, важливим є звернення цитованого автора до християнської традиції розуміння ролі і призначення Духа:  «…только благодаря пришествия Иисуса Христа, Его крестной смерти и его предстательству за верующих Д.Св. впервые «дан» людям во всей полноте, неведомой временам пророков» (Там само. – С. 72).

 

Наразі, очевидно, достатньо цих пояснень, щоб зрозуміти божественний характер феномена Духу, зокрема, в творчій діяльности людини.

 

Коли ж заходить мова про образ (у поетичній мові як «елемент» образного мислення митця, органічний складник в усій системі твору чи низки творів, то, природно, виникає узагальнення про натхненність митця, наділення його особливим способом мовлення, сповненого духом правди, справедливости, непокори, боротьби і т.д. Таким чином, йдеться про багатозначність розуміння внутрішньої сили та енергетики художнього слова. А поет тоді постає «Апостолом правди і науки» з переносом відомого вірша Т.Шевченка – узагальнення на всю постать поета. Отож внутрішня, духовна природа художнього слова сповнена прихованою енергією, яка відкривається при умовах, по-перше, відчуття цього слова другим (по відношенні до авторового «Я»), по-друге, його сприйняття, як двох необхідних умов рецепції. Очевидно, що відчуття і сприйняття за своїм змістом (значенням) є різними в процесі функціонування слова.

 

Проте рецепція стане завершеним процесом, коли образ, твір, творчість набудуть адекватного осмислення. І тут з’являється ряд, умовно кажучи, перешкод, труднощів чи іншого характеру не відкритого до кінця сенсу художнього образу (тексту як образної системи) або свідомо чи несвідомо попередніми рецепціями й трактуваннями спотворений. Щодо творчости нашого поета, в минулому цього було більше, ніж достатньо. 

 

Ще раз нагадаємо, що мова про Дух як духовний феномен творчости в тоталітарному минулому, звичайно, не була адекватною вже в силу того, що не вкладався в рамки тодішніх інтерпретацій божественний характер Духа, коли й заходила мова про Дух Кобзаря. Це був, звісно, ДУХ «революційний», «демократичний», навіть «інтернаціональний», з певною мірою допустимости ще «національний» (але не націоналістичний, бо який з поета націоналіст! Адже саме це поняття піддавалося жорсткому запереченні). Усі ці визначники перетворювалися на кліше, яке можна легко накладати на інших творців нашого письменства, відсікаючи найвизначніше, найсуттєвіше – духовну сутність поетичного (художнього) слова, його натхненність Духом, якого осмислювати не було навіть спроб, крім згаданих кліше.

 

Об’єктивна реальність навіть начебто сприяла цій ситуації: адже в поета феномен Дух згадується лише  в кількох творах. Наприклад:

 

Ух! Ух! Солом’яний дух, дух…

 

Звичайно, це повністю «побутовий план», хоча й позначений образ тепловим відчуттям.

 

Інший приклад із сакральної поеми «Марія» в момент, коли Учні, налякані переслідуваннями Його однодумців, тобто тих, хто окрилений вірою в божественність Його, змушені сховатися, можливо, втративши від страху за власне життя віру в незнищенність Духа. Тому поет якраз на початку цитованого нижче уривка наголошує на відсутности духовної сили:

 

Нетвердії, душеубогі,

Катам на муки не дались,

Сховались, потім розійшлись.

І ти їх мусіла збирати…

Отож вони якось знайшлись

Вночі круг тебе сумувати.

І ти, великая в женах!

І їх униніє і страх

Розвіяла, мов ту полову,

Своїм святим огненним словом!

Ти дух святий свій пронесла

В їх душі вбогії! Хвала!

Похвала тобі, Маріє!

(Шевченко Т. Повне видання творів в 14 томах. – Чікаго: Вид-во М. Денисюка, 1962./Т.Шевченко. – Т. 4. – С. 75).

 

Тут сенс феномена Дух точний, ніяк не дискусійний: епітет «святий» визначає сенс образу: переконання Марії відроджує Учнів у критичний момент страху. Це сила віри в справедливість, в істинність, скажемо так, ідеї, задля якої пішов Її Син на страту, вчинену, знову ж таки, людьми. Поет свідомо підкреслює, коли висловлює хвалу Божій Матері, силу «вогненного слова», що відроджує.

 

Отже, поет знає як на рівні свідомости, так і надсвідомости (котра не контролюється розумом чи почуттями), що сила Духу відроджує «душеубогих», наділяє їх, позбавляючи страху, незнищенністю, бо Дух незнищенний.

 

Навряд чи сьогодні, навіть в часи справжньої освічености широкого загалу суспільства, зустрінемось з  глибинним розумінням сили незнищенного Духа. Адже йдеться не тільки про висловлення власного переконання тієї чи іншої особистости, але насамперед про не словесне, а чинне діяння, котре своїм життєвим прикладом показав Тарас Шевченко. Люди різного віку з Небесної сотні вчинили те, що їм проголошував незнищенний Дух. «Герої не вмирають!» – цей крилатий  афоризм став сенсом нашого часу. А Дух нашого поета став на всі часи образом незнищенности нації, в якій народжуються геніальні поети і Герої, які не вмирають.

 

Іван Франко, до речі, надзвичайно високо оцінив поему «Марія». «Вона займає визначне, а з деякого погляду навіть першорядне місце між такими перлами Шевченкової поетичної творчості, як «Княжна», «Відьма», «Петрусь», «Сотник» та «Неофіти». Основний помисл сеї поеми надзвичайно сміливий, – продовжує І.Франко, – змалювати життя матері Спасителя на основі дуже скупої церковної традиції, головно на основі власної творчої інтуїції» (Франко І. Шевченкова «Марія» //Франко І. Зібрання творів. У 50 томах. Т. 39./І.Франко – Київ, 1983. – С. 30)

 

У творчому процесі інтуїція – не випадкова річ. Можна її у зв’язку з проблемою цієї статті власне коментувати як приявність Духа, що дає натхнення поетові реалізувати задум. Це лише один із багатьох моментів творчого процесу, неможливого, коли б автор був інших переконань, не релігійних.

 

Цю обставину, зокрема, як наскрізну тему опрацьовує Д.Степовик у своєму дослідженні «Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко» (Київ: Вид-во імені О.Теліги, 2013), що сприйнята як літературна сенсація, оскільки автор заперечує чи переконливо спростовує накинений ще навіть з періоду царизму і продовжену в час більшовицького тоталітаризму тенденцію називати поета «безбожником». Автор цього дослідження, крім поглибленого аналізу поетичних творів, ознайомлення з численними архівними й літературними джерелами, також веде розмову про опрацювання Шевченком-художником ряду біблійних та євангельських тем. Дослідник виявив за кордоном сепію Т.Шевченка «Мойсей видобуває воду зі скелі», що її автентичність підтвердили ще живий тоді Святослав Гординський та інші мистецтвознавці і переконаний, що у формі паперової пам’ятки, ймовірно, зберігаються в особистих архівах (Див.: Головко Т. Новий погляд на релігійність Тараса Шевченка. Літературна сенсація від Дмитра Степовика – відомого мистецтвознавця, філософа і богослова (за фахом). /Тарас Головко //День. № 194-195. 25-26 жовтня 2013).

 

Нарешті, звернемось ще до однієї ілюстрації – відомих рядків поета:

 

Ми віруєм твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! Встане воля!

 

Віра в контексті вірша конкретизується як неминучий прогрес суспільства, мимо несприятливих, навіть жорстоких обставин реального часу. Віра, сказати б, відкриває простір майбутнього, що його вибудовує в уяві (інтуїції) поета живий дух нації, в якої, як і в поета, Бог і Україна становлять єдину неподільну  цілість.

 

У зв’язку з цим, очевидно, доцільно звернутись до праці єпископа Луки (Войно-Ясеницького), за фахом лікаря-хірурга, багаторічного в’язня ГУЛАГу, якого хвилювала тема християнської тріяди, реалізувавши її в дослідженні «Дух, душа і тіло». Очевидно, слід відзначити, що не так численні праці теологів на вказану проблематику. Причини цього факту, ймовірно, різні, але одна з них, мабуть, полягає в труднощах осмислення явища, звичайно, не матеріально-фізичного, а духовного. Автор починає розмову про досягнення фізики шляхом наукових експериментів і дослідів і доходить до висновку, що процес пізнання не є обмежений, оскільки поступові відкриття, наприклад, у ділянці фізики підтверджують силу проникливого розуму в таємниці природи.

 

Звідси він робить висновок, що в пізнанні людини з її інтелектуальними і духовними можливостями відкрити таємниці духовного буття, що популярно називають «потойбічним», відкриваються людині в процесі молитовного проникнення в невідоме. Автор часто посилається на Святе Письмо, цитуючи і коментуючи для підтвердження своїх тез вислови пророків та апостолів, Христа, вводячи читача в сферу власне невідомого з метою його пізнання. Автор у своїх висновках підтверджує реальність Духа як буття безтілесне, але реальне впливом своєї духовної енергії на людину.

 

(Це ще один аспект Духа – вплив його енергетики на людину, а на творчу особистість особливо – на слово, на кисть і фарбу і т. ін. Не випадковий вислів «енергетика слова», що його літературознавці намагаються пояснювати в різних аспектах).

 

Обмежусь також лише згадкою цікавої праці (в російському друкові) св. Григорія Нісського «Об устроении человека», де також йде мова про Дух як духовну «субстанцію» і перший складник християнської тріяди.

 

Усі ці праці орієнтують читача на осмислення природи людини як трансцендентної величини, котра має своє призначення як у земному, так і в позаземному бутті, оскільки засада вічного життя саме є ґрунтом для цих розмірковувань як теологів, так і представників різних ділянок науки. Тим більше, коли йдеться про творчий процес особистостей, наділених даром художнього слова.

 

Це, власне, й дає підстави побачити, зокрема, у творчому процесі приявність Духа, що надихає творчу особистість реалізувати художні задуми.

 

Нарешті, обмежую статтю й зверненнями поета до Біблії – тема, яка в переважній більшости трактована в системі утвердження чи, навпаки, заперечення релігійности поета. Очевидно, тут слід мати на увазі, що йдеться не стільки про біблійні сюжети та образи в оригінальній поезії Т.Шевченка, скільки про відсвіт Біблії, очевидно, й християнства. Наразі слово «відсвіт» начебто найбільш точне для визначення саме духовного простору Шевченкового слова, яке живе і пульсує світлом Духа, світлом натхнення творця слова в ім’я Бога та України. До речі, образ світла – контраст до ночі, тьми – набуває символічних значень для осмислення того часу.

 

Ця стаття є спробою по-новому глянути на творчий процес, в якому «матеріалізоване» слово є, звичайно, виразником Духа. Творчість геніального поета підтверджує стисло висловлені вище спостереження над феноменом Духа як глибинного образу в поетичній мові Т.Шевченка.