Рубрики‎ > ‎

Наука


Богобоязнь. (Автор: Йванків Василь)

опубліковано 17 черв. 2018 р., 09:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 жовт. 2018 р., 06:04 ]

Українці дуже побожні люди. Особливо лікарі. На вході медичних установ стоять освячені постаменти Матері Божої. Коло них ‑ квіти. У кабінетах лікарів ‑ образи. Стражденними очима дивиться з них Ісус Христос. Світиться доброта в очах Матері Божої з Дитям на руках. Святий Миколай благословляє присутніх на добро. Кожен кабінет освячений священиком. Немає місця там зловорожій силі.

 

Кожен працівник медичної установи (лікар, медсестра, санітар, технік) писав заяву з проханням працевлаштування. Вказував посаду. Знав оклад. Згоджувався з ним своїм підписом. І от, ставши до роботи, раптом вирішив, що цей оклад замалий! Звичайно працівник повинен звернутися до роботодавця з проханням підвищити оклад. Але наш медичний працівник поступає інакше. Під стражденним поглядом Ісуса Христа, добрим поглядом Матері Божої, за благословіння Святого Миколая він вимагає доплати від пацієнтів, хворих людей, які прийшли до нього по допомогу. На нього в цих, часом дуже хворих людей, остання надія на покращення здоров'я, надія на життя. У них ‑ безвихідь. І вони беруть часом останні копійки від малечі чи пенсіонерів і віддають лікареві. Не завжди отримуючи кваліфіковану допомогу.

 

І з цими поборами згідні всі ‑ медичні працівники, хворі, священики, які це освячували, Міністерство охорони здоров'я, прем'єр-міністр, президент, журналісти, каральні органи, все суспільство...

 

А Бог? Ісус Христос? Матір Божа? Святий Миколай? Що кажуть заповіді Божі? Чи вже не карається їх невиконання? Це уже не гріх?

 

Якесь дивне українське християнство.

 

Дивне якесь.

 

Відтік мізків з України набирає сили. (Автор: Ясинчук Леся)

опубліковано 4 лют. 2018 р., 06:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 лют. 2018 р., 08:14 ]

 

Понад 25 тисяч наукових працівників покинуло Україну за роки незалежності. Виїхали найрозумніші та найталановитіші. Але найгірше, що відтік мізків триває, до того ж прискореними темпами. Водночас у багатьох наукових установах середній вік працівників - 60-70 років. Країну покидає розумна і талановита молодь, пише Експрес.

 

Своїми міркуваннями з цього приводу поділилися:

- Анатолій Широков, голова профспілки працівників НАН України,

- Єгор Стадний, аналітик Аналітичного центру CEDOS,

- Олена Малиновська, доктор наук з державного управління,

- Сергій Шарапов, завідувач лабораторії Інституту теоретичної фізики ім. М. М. Боголюбова НАН України.

 

- То в якому стані українська наука сьогодні?

А. Широков: -- Якщо коротко, то в плачевному. Старші кадри йдуть на пенсію, а молодь не дуже поспішає поповнювати наукові лави. Чимало інститутів працюють у режимі неповної зайнятості - всього 3-4 дні на тиждень. У Європі, США, Японії на одну одиницю зарплати виділяється ще дві одиниці фінансування власне на науку. А ми досі проводимо досліди на допотопному обладнанні, якому десятки років. Сьогодні на науку в Україні виділяється всього 0,2% ВВП. Це мізер. Тому наші науковці виїжджають туди, де їхні знання і талант більше цінують. Є дані, що за останні 25 років з країни виїхало понад 25 тисяч наукових працівників.

 

- Чому молодь не йде в науку?

С. Шарапов: - Ще років 10-15 тому дуже талановиті молоді люди йшли в аспірантуру, захищалися, потім їхали або працювати закордон, або залишалися тут, у науці. Пізніше ми побачили тенденцію, що молодь закінчує тут магістерку, а в аспірантуру намагається вступити десь на Заході. А в останні 2-3 роки студенти закінчують в Україні бакалаврат, беруть рекомендації і намагаються вступати у магістратуру деінде. Тобто ми втрачаємо талановитих студентів уже на рівні бакалаврів та магістрів. За останні два роки з наукових установ НАНУ звільнилося 42 молодих учених-стипендіатiв Президента України. Це 14% загальної їх кількості в НАНУ. Науковців середнього покоління в науці майже не залишається.

 

Є. Стадний: - Погоджуюся. У 2015-2016 роках в 14 країнах (це без врахування США, Канади та Великобританії) навчалося 1600 українців на різних програмах, які прирівняні до нашої аспірантури. У Німеччині - 525 студентів, у Польщі - 380, Чехії - 223, Франції - 201, у Швейцарії - 105, в Угорщині - 73 особи, в Іспанії та Фінляндії - по 37. У Швейцарії та Чехії кількість таких студентів збільшилася за вісім років удвічі, у Німеччині - на 20%, а в Польщі лише протягом трьох останніх років зросла на 40%. Є висока вірогідність, що після закінчення навчання вони залишаться працювати закордоном.

 

 - Чому маємо таку ситуацію?

Є. Стадний: - Молодий науковець повинен отримувати гідну стипендію, щоб працювати над дисертацією, а не шукати підробіток на стороні. В Україні стипендія аспіранта злиденна - 3100 гривень, за кордоном -- у рази вища. У 2013 році у Варшавському університеті я отримував 400$. Крім того, наша система аспірантури абсолютно викривлена. Ми з якогось дива замовляємо 3-5 тисяч аспірантів у рік за державний кошт. Вони пишуть роботи, які не витримують жодної критики, лише деякі з них справді займаються дослідженнями. Це видно неозброєним оком. Уже не кажу про те, скільки чиновників йдуть в аспірантуру, щоб для статусу захиститися й отримати той науковий ступінь. Досі діє цей конвеєр спецрад із захисту дисертацій, де дуже часто просто беруть гроші - таким чином приймають захисти. Коли ти бачиш, що науковий ступінь девальвувався, що нічого путнього роками не захищається в цілих галузях - ні в економіці, ні в педагогіці, то це відштовхує. Молодь не хоче жити по-старому.

 

- Чи триватиме така тенденція й надалі?

О. Малиновська: - Так. Адже, наприклад, у Польщі середня зарплата вища в 4 рази, аніж в Україні, у Німеччині - в 10. Утім не тільки грошима живе людина, але й амбіціями, планами реалізуватися. Поки є різниця між можливостями заробітку та самореалізації, цей процес триватиме. Більш того. Він прискорюватиметься у зв'язку з тим, що дедалі більше українських громадян отримують освіту за кордоном. А для хороших студентів диплом, отриманий у Європі, відкриває шлях на європейський ринок праці. До речі, було цікаве опитування наших студентів, які навчаються у польських вишах. Тільки 2% респондентів виявили намір повернутися в Україну після завершення навчання. От вам і відповідь на запитання. Також європейці хочуть послабити умови видачі "Голубої карти" (європейський аналог американської Green Card). У 2016 році понад тисячу українців отримали її, 80% припало на Німеччину. Наприклад, та ж Південна Корея, яка свого часу віддавала населення у величезній кількості іншим країнам, зараз приваблює мігрантів з усієї Південно-Східної Азії, навіть з України. Люди повертаються, коли є перспектива, коли бачать, що країна розвивається, помітні кроки вперед у боротьбі з корупцією. На жаль, в Україні цього ми не спостерігаємо.

 

С. Шарапов: - Ті ж китайці їдуть у США, навчаються там, а потім повертаються додому, отримують місце професорів, гроші на обладнання і працюють на благо своєї економіки. Якщо ж науковець бачить, що повертатися нікуди, то він робить усе можливе, щоб залишитися закордоном.

 

- До чого може призвести масова "еміграція мізків"?

С. Шарапов: - Середній вік наших учених - 70 років. Коли немає молодих науковців, щоб старші їм передали знання, це фактично означає вимирання науки. Ми перетворюємося на сировинний додаток до розвинутих країн світу...

 

Читайте більше тут: http://expres.ua/main/2018/01/27/281999-vidtik-mizkiv-ukrayiny-nabyraye-syly

Передвісник княжого Львова – забута столиця антів? (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 19 квіт. 2017 р., 09:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 черв. 2017 р., 07:18 ]

Передвісник княжого Львова – забута столиця антів? 

Гіпотеза, про яку треба знати

 

«На території України з її сприятливим кліматом, багатими природними умовами (особливо в лісостеповій зоні), розгалуженою річковою мережею мало місць, які в минулому не були заселені в географічно та демографічно сприятливих місцевостях. Місце, на якому виникло місто Львів, мало ще й оборонні властивості: з одного боку – досить високі гори чи горби, з іншого ж – забагнена річка». (Дашкевич Я. Постаті: нариси про діячів історії, політики, культури [3-тє вид., виправл. й доповн.] / Ярослав Дашкевич. – Львів : Літературна агенція «Піраміда», 2015. – Король Данило Романович. – С. 32).

 

У липні 2016 р. ЗМІ повідомили, що поблизу Львова під час українсько-польської експедиції археологи виявили сенсаційну знахідку – поселення трипільців. Це змінює наявні досі уявлення про поширення цієї культури.([Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://zik.ua/news/2016/07/13/nepodalik_lvova_arheology_znayshly_poselennya_yake_ rozvinchuie_ nyzku_ versiy_pro_716197).

 

Як розповіли учасники археологічної експедиції, їм вдалося виявити крайній західний кордон поширення трипільської культури, хоча раніше вважалося, що тут трипільці не проживали.

 

Розкопки на горі Жупан та Лисівка, поблизу Винник, науковці проводили наприкінці XX століття. Цю пам’ятку, зокрема, досліджувала експедиція Франкового університету під керівництвом Миколи Пелещишина.

 

«Це дуже велике відкриття для науки, для археології Галичини. Сторінки історії однозначно будуть переписані, адже спростовано багато наукових версій, які існували десятки років», – зазначив директор Історико-краєзнавчого музею у Винниках Ігор Тимець. ([Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://zik.ua/news/2016/07/13/nepodalik_ lvova_ arheology_znayshly_poselennya_yake_rozvinchuie_nyzku_versiy_pro_716197).

 

Саме це повідомлення нагадало мені про цікавий матеріал щодо історії Львова…

 

Після ухвали Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність України розпочався активний процес творення українського війська. До процесу українського мілітарного відродження активно долучилися громадські організації, окремі громадяни, а також і українська діаспора. Зокрема, на адресу Міністерства оборони України, де я на той час проходив військову службу, надходили від неї українські книжки й журнали, які розподілялися між військовими частинами молодого українського війська. Вони ставали для багатьох особистим відкриттям. А «Історія України» О. Субтельного надовго залишалася бестселером для тих, хто цікавився українською історією.

 

Одного разу я переглядав нові надходження від діаспори й мою увагу привернули номери місячника політики, культури та суспільного життя «Українського самостійника».

 

Особливе зацікавлення викликала стаття Володимира Мацяка «Дві «концепції» історії Львова» в«Українському самостійнику» за лютий 1958 р., що стосувалась історії Львова.

 

У 1957 р. у Львові вийшли друком два наукові видання про львівську історію щодо вшанування 700-річчя Львова. Першим із них є «Нарис історії Львова(1256–1956)», інший – «Історія Львова».

 

У цій статті В. Мацяк писав про нерівномірну увагу в обох виданнях до певних періодів в історії Львова та необ’єктивне замовчування або перекручування фактів з історії Львова.

 

Зокрема, в обох виданнях були надруковані невеликі дослідження про «княжий» Львів ХІІІ–XIV ст. «Майже нічого не написано про державно-політичну діяльність у Львові наших королів і великих князів. У радянських підручниках їх називають тільки князями. Дуже мало згадується про визначну роль Львова в державі Романовичів, а імена деяких наших володарів у Львові (зокрема, короля Юрія І) цілковито замовчуються. Ідеться про тенденцію, продиктовану партією, нібито наші володарі мали надію на поміч сильніших княжих центрів – Суздаля й Москви. Інформація про «княжу добу Львова» у цих виданнях є коротшою порівняно з іншими розділами книжок про давні часи». (В. Мацяк. Дві «концепції» історії Львова // Український самостійник. – Мюнхен. – 1958. – № 6 (р. вид. 9). – С. 30).

 

Існування та роль української церкви також замовчується. У цих виданнях відчувається тенденція взагалі вважати першою українською державною епохою Львова «підсовєтську» добу» (В. Мацяк. Дві «концепції» історії Львова // Український самостійник. – Мюнхен. – 1958. – № 6 (р. вид. 9). – С. 30).

 

Диспропорція між розділом про «княжу» добу й іншими розділами дуже значна. В. Мацяк уважав, що «радянські видання будуть також ударом для нас перед усім світом, якщо ми негайно не зможемо видати наукові розвідки про історію Львова, кращі від радянських» (В. Мацяк. Дві «концепції» історії Львова // Український самостійник. – Мюнхен. – 1958. – № 6 (р. вид. 9). – С. 32).

 

Учений зазначав, що історична наука про Львів у діаспорі має протиставити цим виданням добре розроблену національну й справді наукову концепцію історії Львова. А для цього потрібно знайти нову концепцію про історію Львова, нові критерії щодо відтворення його державних і бездержавних періодів. Можливості для цього в Західній Європі існують і нині.

 

У СРСР стаття В. Мацяка не залишилася непоміченою. Східноберлінська газета «За повернення на батьківщину» надрукувала в 30-му числі 1959 р. низку статей про тодішній Львів.

 

Тут ішлося й про число «Українського самостійника» за лютий 1958 р., зокрема про статтю В. Мацяка «Дві «концепції» історії Львова». Квінтесенцією було те, що нібито учений «безпорадно капітулює» перед опублікованими в 1956 р. у Львові двома радянськими ювілейними виданнями про історію Львова. Та чи можна писати історію Львова в Нью-Йорку? Та й нащо її писати, коли вона вже написана, написана правильно й правдиво українськими радянськими вченими у Львові?

 

«…уся історія України, принаймні від XIX ст., мала слугувати немовби «передмовою» до т. зв. «Великої Жовтневої соціалістичної революції», а все внутрішнє життя України зображувалося як перманентна класова боротьба.

 

Львівських учених призвичаювали трактувати приєднання України до Росії 1654 р. як найменше зло порівняно з альтернативами бути поглинутою Польщею або Туреччиною, зводити все минуле українського народу до класової боротьби.

 

«Короткий курс історії ВКП(б)» – цей своєрідний катехізис більшовизму, що вважався вищим досягненням історіософської думки, визначав завдання історичної науки як вивчення й розкриття законів економіки, розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

 

Виокремлення соціально-економічного чинника як визначального в суспільному розвитку спричинювало приниження духовно-етичних сторін життя.

 

Якщо раніше, щоб з’ясувати численні питання українознавчої тематики, львівські історики найбільше орієнтувалися на європейський та загальнослов’янський контекст, то тепер їм нав’язували російськоцентричну побудову української історії. За таких обставин пріоритет отримали опис і викладення фактів, натомість концептуальне осмислення було відсунуто на другий план. Унаслідок цього збіднювався й спрощувався весь спектр гуманітарних досліджень».(Олександр Луцький. Львівський відділ Інституту історії України АН УРСР: від створення до ліквідації // Історіографічні дослідження в Україні. – 2012. – 22. – C. 93).

 

У відповідь на це В. Мацяк написав статтю «Чия капітуляція щодо історії Львова?», яка була надрукована у вересні 1959 року в 25-му числі«Українського самостійника».

 

Автор зазначає, що сумніви щодо можливості науково-дослідницької праці українських істориків в еміграції є цілком безпідставні. «Зокрема, наші шанси досліджувати найдавнішу історію Львова в еміграції є цілком реальні, бо, по-перше, в умовах повної свободи для наукової думки на Заході немає для таких студій жодних перешкод, а, по-друге, у західноєвропейських джерелах і публікаціях (яких бракувало й досі бракує у Львові) цілком несподівано вдалося знайти нові свідоцтва про існування старовинного слов’янського попередника Львова. Він звався «Головсько». (Зараз місцевість Голоско входить до Шевченківського району м. Львова, що охоплює центрально-північну частину міста).

 

Про нього не йшлося ні в Київському літописі, ні в інших джерелах епохи Середньовіччя». (В. Мацяк. Чия капітуляція щодо історії Львова?// Український самостійник. – Мюнхен. 1959. – № 25 (р. вид. 10). – С. 40).

 

Коротко викладемо, про що йдеться. В. Мацяк повідомляє таке: «Ще 1938 року я опублікував у Львові гіпотезу, побудовану на польських львівських актах ХV–ХVІ ст., що від старовинних часів і до XIII ст. на території Львова було розміщене місто Головсько, яке пов’язане з городищем на Високому Замку. Незважаючи на повне замовчування середньовічних джерел про Головсько, я розшукав у західних і південноєвропейських античних джерелах підтвердження існування цього міста. Відповідне дослідження стало повним успіхом, ще більшим, ніж я сподівався. Ключем до розкриття назви старослов’янського міста Головська (ця назва залишилася й до сьогодні як назва сіл львівського передмістя) було топонімічне дослідження. Слов’янська назва «Головсько» була розпізнана в її латинському й грецькому звучанні в античних джерелах Заходу та Півдня Європи. Було доведено, що ономастичні дослідження в цьому випадку є найпевнішим, у нас ще недооціненим критерієм для знайдення того, чого не дає наша історія та археологія. Цінні, хоч і не легкі для опрацювання топономічні дані про існування попередника Львова з назвою «Головсько» дав досі в нас ще не вивчений і не розроблений великий географічний твір про античний світ «Космографія», написаний у VII ст. н. е. італійським духівником із Равенни (про це ми коротко повідомляли в «Українській думці», чч. 1621 за цей рік).

 

Цей автор подав у своєму творі ряд назв старослов’янських міст у Західній Україні, зокрема в Галичині (яку він називає Роксолянією), у трохи златинщеній формі. Нам вдалося, завдяки топонімічним дослідженням, розпізнати між цими містами також назву міста Головська. Але Равенець стверджує, що про старослов’янські міста на наших теперішніх західних землях він дізнався з творів грецького письменника Лібаніоса, родом із сирійської Антіохії.

 

Філософ і письменник Лібаніос (314–393 рр. н. е.), який жив переважно в Антіохії, подорожував у 340р. на Балканах, дістався через Дунай в Україну. Він побував у Галичині й описав свою подорож у зазначеному творі, подавши грецькою мовою ряд назв старослов’янських міст Галичини. Цим твором і скористався Равенець у VII ст.

 

У ньому йдеться про місто Головсько як про визначне старослов’янське місто. Вдалося відтворити й первісне грецьке звучання назви Головська. Тільки воно допомогло розкрити назву міста Баварському географу в IX ст. ізнаменитому грецькому історику Геродоту в V ст. до н. е.

 

Отже, згадка про місто Головсько як визначне місто Галичини за доби антської держави, що існувала до VI–VIIст. н. е., є у творі т. зв. Баварського географа. Цю назву він запозичив з незнаного, утраченого нині грецького географічного твору VI ст. Там Головсько є столицею найбільшого територіального слов’янського племені головщан, невідомого різним джерелам часів епохи Середньовіччя.

 

Про існування Головська в Галичині свідчить те, що воно зафіксоване в грецьких джерелах у IV і VI ст. двома латинськомовними авторами географічних творів: Равенцем у VII ст. і Баварським географом у IX ст. н. е. Важливим є те, що це місто було й політично значним старослов’янським центром, а його виникнення, на підставі згадки в Лібаніоса, треба віднести до давніших часів, перед IV ст. н. е.

 

Це підтверджено в історичному творі Геродота в V ст. до н. е. Філософ у IV книзі про Скитію, тобто про Україну, про скитів і незалежні від них великі старослов’янські племена, детально описує похід перського царя Дарія в Україну проти скитів і слов’ян у 513–512 рр. до н. е. Визначну роль у перемозі й вигнанні з України військ Дарія відіграли два великі слов’янські племені, названі Геродотом «ґельоной» і «будиной».

 

Геродот згадує й про їхню спільну столицю, яку він назвав «Гельонос». Як видно з твору Геродота, це місто досягло високого розвитку вже в VI ст. до н. е., зокрема за часів Дарія. Філософ дає короткий, але дуже цінний опис Гельоноса. У IV книзі (глави 103 і 109) він описує, що на час нападу Дарія на Скитію (Україну) у 513–512 рр. до н. е. це місто було збудоване з дерева й оточене довгими, дерев’яними, досить високими стінами; один бік міської стіни, мабуть, чотирикутної, мав 30 стадій довжини (одна олімпійська стадія мала найменше 178 теперішніх метрів).

 

Дані Геродота про «Гельонос», тобто Головсько, вимагатимуть подальшого дослідження. Він подає, що в місті знаходилися дерев’яні святині грецьких богів з дерев’яними статуями й вівтарями за грецькими зразками.

 

Геродотові «ґельоной» і «будиной» – це наші «головщани» і «бужани», могутні слов’янські племена, про які йдеться в пізніших джерелах, включно до праці Баварського географа в IX ст. Геродотове місто «будинів» і «ґельонів», зване «Гельонос», є спільним для головщан і бужан містом Головсько на місці княжого Львова. Цю назву можна розшифрувати з реконструйованої назви в грецьких джерелах з I ст. н. е. Місце перебування й політичну окремішність слов’янських племен головщан і бужан Геродот виразно відрізняє від місця перебування скитів. Він же помилково переміщує перших, ідучи за своїми грецькими попередниками, в околиці Озівського (Азовського) моря. Але римські письменники (Горацій, Вергілій, Солін, Помпоній Мела, АмміянМарцеллін, Валерій Фляк, Стацій, Клавдіян, Енодій, Сидоній та ін.) мають інші відомості про головщан і бужан, дуже цінні й точніші від Геродотових. Вони називають головщан «ґельоні», або «ґельонес», а бужан – «будіні». Визначають їхнє місцезнаходження, на північ від Дакії (Семигорода), з найближчим по сусідству слов’янським племенем агатирсів (тиверців).

 

Геродотові головщани («ґельони») перейняли багато з грецької культури й визнавали грецьких богів; проте вони разом з бужанами були тут слов’янськими автохтонами вже за часів Геродота, Дарія й куди давніше». (В. Мацяк. Чия капітуляція щодо історії Львова?// Український самостійник. – Мюнхен. 1959. – № 25 (р. вид. 10). – С. 40-42).

 

Були й критики цієї концепції в науковому середовищі української діаспори, зокрема М. Андрусяк. Їхній скептицизм ґрунтувався насамперед на тому, що «В. Мацяк не має ніяких джерельних матеріалів для своїх «філологічно-топономастичних» міркувань, тому вони є надуманими. Топономастичні дослідження, якими займаються для вияснення назв місцевостей, є допоміжними для історичних. Але вони повинні тільки спиратися на тексти історичних пам’яток». (Микола Андрусяк. Початки й назви Львова і Харкова. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://www.svobodanews.com/arxiv/pdf/1953/Svoboda-1953-227.pdf)).

 

Своє ставлення до гіпотези В. Мацяка висловив і археолог Я. Пастернак в ювілейному виданні «Червоної Калини» – «Наш Львів»: «Хто був безпосереднім передвісником Львова, тобто яка оселя існувала на його території в час Великого переселення народів та в ранньому Середньовіччі, нам ще не відомо. Є тільки здогади про те, що таким передвісником могло бути Головсько, підльвівське (з півночі) село, розміщене за 4 км від центру міста (В. Мацяк). Але цей здогад ґрунтується тільки на філологічно-топономастичних міркуваннях і ще не підтверджений археологічними знахідками VI–VIII ст. З того часу ми маємо всього декілька знахідок з усіх західноукраїнських земель – дещо більше з Наддніпрянщини. Так же само їх мало знають і на інших слов’янських землях. Причина цього – мабуть, велика вбогість слов’янської матеріальної культури в час Великого переселення народів через припинення торговельних зв’язків з провінціями Римської імперії та великого зубожіння після навали азійських кочівників».(Пастернак Ярослав. Княжий город Львів // Наш Львів: Ювілейний збірник (1252–1952). – Нью-Йорк : Червона Калина, 1953. – С. 9).

 

Однак про археологічні знахідки в околицях Львова в перших століттях н. е. Я. Пастернак згадує: «У Мшані та Грибовичах знайшли під час орання срібні денарії Траяна(римський імператор з 28 січня 98 р.по 9 серпня 117 р. – авт.)й Марка Аврелія(римський імператор з 7 березня 161 р. по 17 березня 180 р. – авт.), цілий скарб римських монет викопали свого часу на Левандівці, а в Малехові під Львовом археологами (К. Годачек, М. Смішко) були знайдені сліди селища того часу». (Пастернак Ярослав. Княжий город Львів // Наш Львів: Ювілейний збірник (1252–1952). – Нью-Йорк : Червона Калина, 1953. – С. 8).

 

«Територія майбутнього Львова містилася на головному торговельному шляху, що проходив з нинішнього Подунав’я, від Чорного моря до Дністра й через майбутній Звенигород у Побужжя.

 

Звенигород заснований ще раніше, у кам’яну (палеолітичну) добу. І Львів, і Звенигород були розміщені на давньому комунікаційно-торговельному шляху, який ще за неолітичної доби з’єднав Подністров’я з Побужжям. З того місця було теж недалеко до другого, так само давнього шляху, що йшов від Чорного моря, Дністром на Посяння й далі вздовж Вісли на захід. Таке географічне положення надавало середньовічним містам великого економічно-культурного значення та приносило їм значну матеріальну користь».(Пастернак Ярослав. Княжий город Львів // Наш Львів: Ювілейний збірник (1252–1952). – Нью-Йорк : Червона Калина, 1953. – С. 8-9).

 

В. Мацяк уважав, що Львів не постав у XIII ст. на новому місці. Наша княжо-королівська столиця виникла на руїнах давнього центру-столиці антської держави, про яку коротку й дуже цінну інформацію, що потребує ще окремих досліджень, дали два арабські письменники-мандрівники Х ст. Аль-Масуді й ІбрагімІбнЯкуб.

 

Антський союз (держава антів) – політичний і військово-племінний союз східних слов’янських племен антів, слов’янське міжплеміннеоб’єднання, що існувало від IV до початку VII ст., прямий попередник Київської Русі. В. Мацяк у своїй статті «Львів-Головське центр нашої антської великодержави» висловив версію, що столицею Антського союзу було місто Головське, що стояло там, де тепер знаходиться Львів, отже, було його зародком.([Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wikiwand.com/uk/Антський_союз).

 

Готський історик Йордан і візантійські автори другої половини VI ст. називали дві групи слов’ян, які жили на півдні Європи, – склавіни (слов’яни) й анти. Перші належали до західної гілки слов’янства, інші – до східної. Венедами, чи венетами, Йордан називав не лише слов’ян, а й їхнє північне угруповання, що проживало на території до Вісли та Балтійського моря.

 

За Йорданом, анти жили на землях між Дністром і Дніпром. За Прокопієм Кесарійським, вони оселялися на сході Азовського моря, а на заході – у долині Дунаю (Маврикій).

 

За відомостями Прокопія та Менандра, анти мали сильну військову організацію, у війську було до 100 тис. воїнів. Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов’янської державності. Очолювали це об’єднання царі («рекси») і можновладці, частина яких згадується у творах візантійських авторів (Йордан, Агафій, Прокопій, Менандр, Феофілакт Сімокатта та ін.).

 

Культура антів відома з писемних та археологічних джерел. В антів існував культ богині-матері. Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо в ювелірному ремеслі. Їхня своєрідна, яскрава культура була одним із компонентів при формуванні в пізніші часи давньоруської культури. Дехто з українських істориків, зокрема М. Грушевський, зображував їх як предків українського народу. (http://1576.ua/nations/Анти).

 

У статті «Вшануймо 700-ліття Львова і корону галицького князя Данила» («Український Робітник», Торонто, з 5 червня 1953, ч. 21) В. Мацяк зазначав:«Цей центр нашої антської держави на території пізнішого княжого Львова мав первісну прикметникову назву «Головсько мєсто», що означало головний, столичний город у системі антської держави в V–VI ст. Цей старовинний політичний центр, який був розміщений на місці пізнішого княжого Львова, зберіг аж до сьогодні поки що єдиний відкритий слід у вигляді сьогоднішньої назви Головсько І Велике й Мале (передмістя сьогоднішнього міста Львова)».(Микола Андрусяк. Початки й назви Львова і Харкова. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.svobodanews.com/arxiv/pdf/1953/Svoboda-1953-227.pdf).

 

Ця гіпотеза стає все більш прийнятною. Зокрема, про неї згадує П. Штепа у своїй статті «Українець і Москвин. Дві протилежності»: «Найменш відома доба нашої історії – це п’ять століть: VI–X ст. Основним джерелом писаних відомостей про нашу праісторію є твори грецьких (візантійських) істориків. А якраз тоді (VI–ІX ст.) Візантія горіла в полум’ї безперервних війн із персами, германами, аварами, болгарами, і, цілком природно, уся увага грецьких істориків зверталася на ті війни, а про нас писали мало. Мало, але писали». (Зайди в Україні. [ресурс]. – Режим доступу: http: //www.ereading.club/chapter.php/1022958/26/Shtepa__Ukrainec_i_Moskvin_dvi_protilezhnosti.html).

 

«Не треба бути вченим істориком, щоб розуміти, що великі культури й великі держави творяться протягом не кількох десятків років, а протягом довгих, дуже довгих століть. Читаючи праці наших істориків, складається враження, що Київська держава з її столицею, з усіма величезними багатствами: матеріальними, як храми, і духовними, як твори наших письменників X–XII ст., – усе це якось раптово з’явилося протягом лише одного століття після хрещення Русі в 988 р. Усякі «німці» запевняють нас, що таким раптовим розквітом Києва та Русі-України ми завдячуємо чужинцям; вони, чужинці, побудували нам Київ і державу. (Зайди в Україні. [ресурс]. – Режим доступу: http ://www.ereading.club/chapter.php/1022958/26/Shtepa__Ukrainec_i_Moskvin_dvi_protilezhnosti.html).

 

Величезний вибух у X ст. київської культури виявився для багатьох істориків раптовим. Вони не могли зрозуміти, звідки взялися сили, які протягом лише одного століття створили в Києві культуру, не меншу за культуру тодішніх Парижа чи Лондона. Але вся ця ніби раптовість стає цілком зрозумілою, коли ми зрозуміємо мову археології, коли зрозуміємо, що київська культура була лише НАСТУПНОЮ ЛАНКОЮ, була ПРОДОВЖЕННЯМ культур, що існували ПЕРЕД нею в Україні тисячі років (М. Rostovtzeff «Iraniansand Greeks…»)». (Зайди в Україні. [ресурс]. – Режим доступу: http://www.ereading.club/chapter.php/1022958/26/Shtepa__Ukrainec_i_Moskvin_dvi_protilezhnosti.html).

 

«У VI–IX ст. столиця жила повним життям, то ясна річ, ним жили і ближчі, і дальші околиці, провінція, Україна. Наші старші історики цього життя (VI–IX ст.) не досліджували.

 

Тепер українські молоді історики починають більше цікавитися цією добою. Лише починають, а вже вимальовується образ української держави VI–IX ст. Наприклад, В. Мацяк пише, що візантійські письменники не згадують про існування держави антів, але пишуть про їхні великі воєнні акції. Значить, щось існувало. Вони згадують про антських королів Божа (380 p.), який вигнав готів з України, та про Мезамира, який завоював у 550–560 рр. аварів.

 

У X ст. два арабські історики, Абдул Хасан Масуді та Ібрагім Ібн Якуб, згадують про народ Валінана з королем Маджаком чи Махом. У київських літописах ідеться про запеклу боротьбу дулібів проти аварів у VII–VIII ст. та про цілковите знищення аварів дулібами. За тих часів авари мали велику силу, отже, щоб їх знищити, і то цілковито, дуліби мали б бути сильнішими за аварів, тобто мали б мати якусь державну організацію та державний провід.

 

Масуді двічі повторює, що анти мали свою державу, як він висловлюється, з прадавніх часів, у століттях перед X ст.

 

В. Ключевський думає, що існував великий військовий союз чи федерація антських князів під проводом короля дулібів. Те саме думає й інший московський історик – Б. Греков.

 

Чеський історик Ф. Дворнік пише, що держава антів сягала аж до Шлезька (F. Dvornik «The Making of Centraland Eastern Europe»).

 

В. Мацяк наводить переконливі докази, що столицею тієї антської держави було місто Головське, що знаходилося там, де тепер стоїть Львів, було зародком Львова (В. Мацяк «Львів-Головське – центр нашої антської великодержави»).

 

Львів є на 600 років старший, ніж його офіційна метрика з 1256 р. А фактично ще старший, бо ж існував, мабуть, ще перед тим, як стати столицею антської держави. Друга наша столиця може помірятися віком з Лондоном, Парижем, а про Берлін і говорити нема що». (Зайди в Україні. [ресурс]. – Режим доступу: http://www.ereading. club/chapter.php /1022958/26/Shtepa__Ukrainec_i_Moskvin_dvi_protilezhnosti.html).

 

Професор П. Третьяков пише, що анти та роси – це два імені того самого народу, що створив Київську державу(П. Третьяков «Восточнославянские племена»).

 

Кожен народ прагне віднайти у своїй історії якнайдавніші корені. Українці в цьому – не виняток. І тому чи було Головсько передвісником княжого Львова, цікавить кожного, хто дізнався про гіпотезу В. Мацяка.

 

На початку 2000-х, у приватній розмові, я розповів Я. Дашкевичу про публікації «Українського самостійника», присвячені Головську. Ярослав Романович виявив зацікавлення розповіддю й висловив побажання мати ці номери «Українського самостійника». Незабаром він їх отримав.

 

Перед українськими істориками відкрилося велетенське поле для праці, щоб засвідчити, що Львів, як більшість середньовічних міст Європи, виникло не на порожньому місці. Ідеться про збагачення історії нашого міста Львова й українського народу. Маємо шанс повернути пам’ять про загублені сторінки нашої історії.

 

Сподіваємося на щасливий фінал підтвердження такої привабливої для нас гіпотези археологічним матеріалом.

 

Головна /Журнал Універсум 3–4 (281–282), 2017/ Передвісник княжого Львова – забута столиця антів? http: //universum.lviv.ua/magazines/universum/2017/2/stol-ant.html

Петро Костюкполковник, Голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України

Ми – не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами. (Автор: Омельченко Григорій)

опубліковано 2 квіт. 2017 р., 03:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 трав. 2017 р., 03:10 ]

  

Президент Польщі Броніслав Коморовський в інтерв’ю радіо ТОК FM зазначив: «Росія здійснила велику помилку з огляду на власні інтереси. Вона вирила траншею, наповнену кров’ю, ненавистю та кривдою. Українці не дозволять росіянам називати себе братнім народом».

 

Тоді як у жовтні 2016 року під час інвестиційного форуму «Росія кличе» президент Володимир Путін заявив: «Я багато разів про це говорив і хочу ще раз наголосити: попри всю трагедію, яку ми зараз спостерігаємо, особливо на південному сході, український народ завжди був і залишається найближчим для нас, братнім народом. Нас пов’язує спільність етнічна, духовна, релігійна, історична. Спираючись саме на ці фундаментальні засади нашої взаємодії, ми будемо розвивати наші відносини».

 

Соціологія свідчить

Це ж яким потрібно бути циніком, щоб заявляти таке і робити спробу знову ліпити з українців і росіян «братні народи» після розв’язання і ведення війни проти України, що призвело до анексії Криму, окупації ­значної території Донбасу, майже 2 мільйонів біженців, майже 10 тисяч убивств мирних жителів, близько 23 тисяч поранених?!

 

А чи вважають українці і росіяни, що вони «братні народи» і мають «етнічну спільність»?

  

Соціологічні дослідження Центру Разумкова, проведені у 2016 році, засвідчили, що 87,1% жителів Донбасу вважають росіян братнім народом, на півдні – 60,5%, у центрі – 41,2%, на заході України – 28%.

 

Загалом по Україні 51,1% (цифра не може не обдурювати) опитаних вважають українців і росіян братніми народами, кожен третій не вважає їх такими, 25,6% вважають їх «одним народом» (у Росії так вважає 49% опитаних росіян) і 63,4% «різними народами» (в Росії 43%).

 

Згідно з результатами опитування московського «Левада-Центру» за травень 2016 року, 63% росіян негативно (навіть вороже) ставляться до українців.

 

Московський журналіст Олександр Твєрской зазначає: «Украинцы и русские это два разных народа. Только нравственно слепой человек может этого не замечать. Те, кто утверждают обратное, либо слабоумные, либо больны державной лихорадкой. Иногда это совпадает, и медицина в таких случаях уже бессильна. Про то, что эти народы называются по-разному, имеют разные языки и разный культурный пласт я даже говорить не хочу».

 

На його думку, головним мотивом для української культури є ніжна любов до свого краю, орієнтування на європейську думку, тоді як для російської культури є характерними тема протиставлення усьому світові, ідея російського домінування і агресії до всього чужого.

 

Українське духовне життя це виправдання своєї волі, тоді як російське виправдовує власне рабство.

 

«У этих двух народов разный менталитет. Разная судьба. Разные приоритеты. Их надо сравнивать, но их нельзя приравнивать никогда! А вы попробуйте вырваться из лап кровожадной империи, которая пытается не первую сотню лет лишить вас идентичности и превратить в свою колонию. Попробуйте сбросить с себя большевистскую заразу, которая накрепко поселилась в умах людей. Это практически невозможно. И Украина делает, и сделала практически невозможное», додає пан Твєрской.

 

Слово генетикам: Україна — колиска білої раси

А що ж говорить наука про «братні слов’янські народи»? Сучасні можливості ДНК-аналізу дозволяють побачити родовiдну кожної людини (як і її етносу) на період у понад 30 тис. років тому і впевнено сказати, звідки вона родом та де її коріння.

 

У 2012 році група визнаних міжнародних учених і експертів у галузi генетики під керівництвом ученого зі світовим ім’ям Пітера Форстера з Великобританії, який займається науковою діяльністю в Кембриджському університеті й завідує лабораторію генетики у ФРН, з використанням новітніх технологій провели масштабне генетичне дослідження ДНК жителів усієї України.

 

Дослідження проводились у лабораторії Німеччини, яка є супервайзером роботи решти центрів iз генетичних досліджень у всій Європі.

 

Вчені цієї лабораторії визначають європейські стандарти ДНК-досліджень.

 

За результатами дослідження ДНК-проб українців було виділено основний пріоритетний напрямок історичного розвитку українського етносу (нації).

 

Концентрація гаплогрупи хромосом, яку вчені ідентифікують як успадковану від оріїв, виявлена у 53% досліджених українців (цей ген є і в інших народів Європи, але його показник низький).

 

У той час, коли народність оріїв проживала на території нинішньої України, середньорічна температура різко впала на багато градусів, що призвело до суворого похолодання і серйозно відбилося на людській популяції. 

 

У результаті вижили тільки люди, які володіли геном «молочної толерантності» тобто здатні пити і перетравлювати молоко.

 

Більшість дорослих людей не може вживати молоко в їжі, наприклад такими є африканці й азіати.

 

Але саме молоко не дало людям померти від голоду під час похолодання і давало можливість цивілізації оріїв продовжити своє існування свій РІД.

 

За висновками генетиків, у Європі було два місця, де люди могли сховатися від холоду: Україна та Іберійський півострів.

 

Територія нинішньої Росії на той час була вкрита льодом і людського життя на ній не було.

 

Результати досліджень дали вченим підстави зробити висновок: «Українці є предками (прабатьками) європейців, а територія сучасної України – колискою білої раси нинішньої цивілізації».

 

Трипільські, кельтські і варязькі хромосоми

У 20% українців ДНК має гаплогрупу хромосома, яку вчені характеризують як трипільську.

 

Загальновідомо, що трипільці були найрозвинутiшою народністю (етносом) свого часу: саме вони володіли секретом виготовлення виробів iз бронзи, на відміну від більшості їхнiх сучасників, представники трипільського етносу носили не шкури, а тканий одяг.

 

Трипільці були землеробами й першими на українській землі вирощували пшеницю і гречку.

 

Звідти за українцями закріпилося «хлібороби» і «гречкосії», а пізніше «козаки». Саме етнос, який проживав на території України, винайшов колесо.

 

Історія України та її етносу налічує на сьогодні, за твердженням науковців, десятки тисяч років до нашої ери.

 

У релевантній вибірці ДНК кожний шостий українець носить у собі хромосому скандинавського походження народів.

 

У цьому випадку йдеться насамперед про тих, кого за часів Київської Руси називали «варягами».

 

Вікінги прибували на українські землі як військова еліта як дружинники для особистої охорони гвардії князів.

 

Їх було не багато, проте закони історії свідчать, що навіть невелика жменька чужинців, що потрапила у вищі прошарки держави, назавжди залишила слід не тільки у звичаях і культурі, також у генетичному фонді цілого народу.

 

У кожному п’ятнадцятому українці вчені виявили хромосому, яка ріднить сучасне населення України з ірландцями, англійцями і шотландцями.

 

Це означає, що кожен шостий тестований українець був нащадком кельтського походження.

 

Кельти були дуже могутньою цивілізацією, яка змогла заселити половину європейського континенту.

 

Достеменно встановлено, що саме цей народ відкрив бронзу раніше, ніж їхні європейські сусіди.

 

Спадщина кельтської культури прямо вплинула на українців, наприклад знаменита зачіска «під макітру» була одним iз різновидів кельтських національних зачісок.

 

Також довгі вуса, які зараз вважаються козацькими, – це спадок українців від кельтів. 

 

Лінгвісти вважають, що слово «сало» українці успадкували від цього етносу: в кельтській мові цей продукт називався saill.

 

Вважається, що саме з кельтської мови до нас прийшли слова «кінь», «корова», «смерека».

 

Генетики встановили ще один древній етнос, представників якого на території сучасної України більше, ніж нащадків оріїв.

 

Вищенаведені результати досліджень відносяться лише до чоловіків, а головною фігурою в історії цивілізації насправді є жінка українка.

 

Представниці прекрасної половини української нації (етносу), як мінімум, в три рази старші, нiж чоловіки.

 

Предки сучасних українок прийшли на землі теперішньої України за 20 тис. років до появи трипільців.

 

З точки зору генетики українки успадкували гени окремого, ще давнішого етносу, ніж орії.

 

ДНК українських жінок пояснюється тим, що жінки, як правило (за винятком окремих загонів українських амазонок), не брали участі у війнах цивілізації вони просто обирали переможця.

 

Серце жінки завжди обирало сильнішого і «перспективнішого» чоловіка від них і народжувалися діти, передавши гени у спадковість.

 

Проте донині невідомо, гени якого саме древнього етносу носять в собі українки.

 

У росіян показник гаплогруп хромосом, успадкованих від оріїв і трипільців, у порівнянні з українцями дуже малий.

 

Це свідчить про те, що українці і росіяни є різними етносами і не є генетично «рідними» «братніми народами».

 

Росіяни — не слов’яни

У 2013 році російськi генетики та антропологи провели великомасштабне комплексне дослідження російського генофонду і були не просто здивовані, а вражені отриманими результатами.

 

Виявилися брехливими міфи, які століттями нав’язувались ідеологами про російську національність і етнічне походження росіян.

 

Російські вчені встановили, що генетично росіяни «не східні слов’яни», а «фіни-угри-татари». Розвіявся в пух і прах міф, що «росіяни, білоруси і українці складають окрему групу східних слов’ян» і є генетично «братніми народами». 

 

Виявилося, що єдиними слов’янами з цих трьох народів є лише білоруси, але при цьому було встановлено, що білоруси – це зовсім не «східні слов’яни», а «західні», тому що вони генетично практично не відрізняються від поляків.

 

Російські вчені повністю зруйнували ще один міф про «рідну кров» білорусів, росіян і українців.

 

Білоруси виявилися фактично ідентичні полякам і генетично дуже далекі від росіян, але близькі до чехів і словаків.

 

А ось фіни Фінляндії виявилися для росіян генетично ближчими, ніж білоруси, а тим більше українці.

 

Генетична відстань між росіянами і так званими фіно-угрськими народностями (марійцями, вепсами, мордвою тощо), які проживали на території Росії, дорівнює 2-3 умовним одиницям («близькі родичі»), а це означає, що росіяни і фіно-угри є ідентичними.

 

Результати аналізу мітохондріальної ДНК показали також, що ще одна близька рідня росіян, окрім фіно-угрів i фінів Фінляндії, – це татари: росіяни перебувають на тій же генетичній відстані умовних одиниць від татар, як і від фінів.

 

Після отримання результатів досліджень для Росії виникла велика ідеологічна, політична, психологічна і моральна проблема самоідентифікації себе як буцімто «слов’ян», адже генетично російський народ до слов’ян ніякого відношення не має.

 

Наголошую, що саме російські вчені поставили велику жирну крапку на міфі про «слов’янське коріння росіян» – нічого від слов’ян у росіян немає!

 

Є лише навколослов’янська російська мова, але і в ній 60-70% неслов’янської лексики.

 

Тому росіянин не здатний розуміти мову слов’ян (як і українську), хоча справжній слов’янин розуміє через схожість слов’янську мову – будь-яку, окрім російської.

 

Прамова оріїв

Світ визнав, що праукраїнці-орії утворили сім’ю індоєвропейських мов, в основі якої лежить стародавня українська мова.

 

У «Британській енциклопедії» у статті «Англійська мова» всесвітньо відомий учений філолог Річард Білсон пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із прамови, що нею розмовляли десь 5 тис. років тому на сучасній території України». 

 

Вчені Індії встановили, що їхній санскрит і знамениті веди були привнесені на територію Індії з України.

 

Питання про прибуття оріїв на терени Індії 5-7 тисяч років тому вченими вже не дискутується, а є встановленим фактом.

 

У священних індійських писаннях орії згадуються як «благородні творці, працьовиті умільці, гідні, вельмишановні, вибрані, дружні, вірні, з блакитними і сірими очима люди, з русявим або каштановим волоссям, а їхня мова дала початок санскритові – мові священних книг, на всій сучасній Індії, Пакистані, Бангладеш, Афганістану, Киргизії та інших країн».

 

Наші предки, поширюючи свою мову, дарували іншим народам і свою культуру, звичаї, обряди, вірування.

 

Орії, які жили на наших прадавніх українських землях, зайшли і оселилися, окрім зазначених вище країн, також на території Узбекистану, Таджикистану, Близькому Сході, в Європі, Азії та на землях нинішньої Туреччини. 

 

За висновками науковців, Праукраїна це найдавніша інтелектуальна цивілізація на землі.

 

Вчені встановили, що початки української мови сягають 40 тисяч років.

 

За лексичним запасом найближчою до української мови є білоруська – 84% спільної лексики, далі йдуть польська і сербська (70% і 68%) і лише потім – російська 62%.

 

Якщо порівнювати фонетику й граматику, то українська має від 22 до 29 спільних рис iз білоруською, чеською, словацькою й польською мовами, а з російською – лише 11. 

 

Історично найуживанішою назвою української мови були: давньоскіфська, сколотська, давньорусинська, а потім, до середини ХIХ ст., була назва «руська мова». 

 

Але найсенсаційнішими є результати досліджень російських учених по Україні.

 

Виявилось, що генетично населення Східної України – це фіно-угри: східні громадяни України (етнічні росіяни) практично нічим не відрізняються від етнічних росіян, мордвинів, комів, марійців, які живуть у Російській Федерації.

 

Це один фінський народ, який колись мав і свою спільну мову.

 

А з українцями Західної України, за висновками російських вчених, все виявилося ще більш несподіваним: вони абсолютно не русо-фіни або фіно-угри Російської Федерації та Східної України.

 

Незалежні експерти Росії, України і Західної Європи говорять: «Можна як завгодно реагувати на ці абсолютно наукові висновки і факти, які показують природну сутність еталонного електорату Ющенка і Януковича під час президентських виборів і Помаранчевої революції в 2004 році і Революції гідності в 2014 році».

 

Звинуватити ж російських учених у фальсифікації результатів генетичних досліджень не можна, оскільки вони підтверджуються науковими висновками західних учених-генетиків, які довгий час накладали мораторій на публікацію своїх результатів.

 

Від генетичних досліджень до «русcкої весни»

Праві ті вчені, які стверджують, що дані генетичних досліджень ясно пояснюють глибокий і постійний розкол в українському суспільстві, де під назвою «українці» живуть два абсолютно різнi етноси: один із яких – етнічні українці (орії-руси), які, згідно з переписом населення 2001 року, складають 78%, а другий – росіяни (фіно-угри-татари) – 17%.

 

Ознайомившись iз результатами дослідження, незалежні політичні аналітики заявили, що оприлюднення цих результатів може мати непередбачувані наслідки для Росії з її імперськими амбіціями і світового порядку.

 

Однозначно, що російський імперіалізм візьме зазначені дані собі на озброєння – як ще один вагомий і науковий довід «приростити» територію Росії зі Східною і Південною Україною.

 

Ці висновки експертів підтвердили події в 2014 році в Криму і на сході України при реалізації кремлівського плану «Новоросія», в який були закладені результати генетичних досліджень російських і західних учених-генетиків.

 

Результати наукових досліджень російських і західних учених щодо генофонду російського, українського і білоруського народів ще довго будуть «переварюватися» в суспільній свідомості, оскільки вони повністю спростовують усі існуючi в нас уявлення, зведені до рівня ненаукових (надуманих) міфів, які міцно сидять у головах людей.

 

Отримані нові наукові знання потрібно не стільки зрозуміти й усвідомити, скільки до них потрібно психологічно і духовно звикнути та почати жити з урахуванням наукових висновків, а не столітніх міфів.

 

Наукові відкриття генетиків фактично означають геополітичний крах так званого Слов’янського трикутника «східних слов’ян» – «братніх народів» росіян, українців і білорусів. Це вже яскраво підтвердилося сьогоденням у стосунках між Росією, Білоруссю і Україною.

 

Звичайно, кремлівська пропаганда буде пробувати і далі приховувати результати наукових досліджень від населення і повторювати, як мантру, що українці і росіяни «слов’яни» і «братні народи», як це часто робить Путін.

 

Але сховати новітні генетичні, археологічні, антропологічні дослідження та їх результати уже неможливо.

 

Найголовнішим, на мою думку, є те, що звичайні українці на півсвідомому рівні, не знаючи результатів генетичних досліджень, самі зрозуміли, що росіяни не їхня «генетична рідня», а споконвічні вороги.

 

Українці тепер знають, хто є за своєю сутністю громадяни України російського походження, які перебувають на окупованій території Донбасу.

 

Генетики науково довели і пояснили, чому «східняки» закликали Путіна приєднати їх до Росії і ввести для їх захисту російські війська на Донбас.

 

Висновок учених: «голос крові» і «генетична батьківщина» етносу у своїй абсолютній більшості завжди сильніші за політичні, ідеологічні, релігійні, соціальні, громадянські та інші надумані засади держави.

 

Чи розуміють результати генетичних досліджень керівники і політики України і як їх потрібно використовувати у вирішенні питання звільнення Криму і Донбасу? Судячи з їхньої діяльності, дуже сумніваюся.

 

Росія штучна держава

Грузинський історик, професор Олег Панфілов відзначає: «Росія це штучна держава, яка була створена в результаті окупації і завойовницьких воєн за останні 300 років, не більше, яка на величезній території насильно об’єднує народи, нічим абсолютно не пов’язані. Наприклад, що може пов’язувати чукчу і чеченця? Ні культура, ні історія, ні антропологічний тип, ні клімат нічого абсолютно».

 

Учені науково довели, що українці та росіяни за своїм етногенезом абсолютно різні народи і їхня спільна історія за останні 350 років – це історія окупації земель та поневолення українців з боку московитів-росіян.

 

Московія навіть не спромоглася на власну назву для своєї держави і мови, а поцупила її в українців, тим самим привласнивши ще й нашу історію. У Російській Федерації державні символи – запозичені.

 

Державний герб РФ – двоголовий орел – це герб Римської iмперії з 330 року, а після її розпаду – символ Візантійської Імперії.

 

У 1497 році прийнятий як герб Московського князівства, а пізніше Російської iмперії.

 

Прапор (триколор) це плагіат перевернутого прапору Нідерландів, який став державним прапором Російської iмперії з квітня 1883 року.

 

Сучасний гімн РФ це змінений гімн колишнього СРСР.

 

Польський президент Олександр Кваснєвський iз приводу російського гімну говорив: «Давайте завжди пам’ятати, що в Росії слова можуть бути різні, але музика одна».

 

Свого часу ідеолог комунізму Карл Маркс зазначив: «Росія, не маючи ніякого відношення до Русі і вкравши свою нинішню назву, проте – нахабно претендує на історичний спадок Русі, створеної на 800 років раніше.

 

Проте московська історія – це історія Орди, пришита до історії Русі білими нитками і повністю сфабрикована. Саму назву Русь узурповано московитами.

 

Росіяни не лише не є слов’янами, але навіть не належать до індоєвропейської раси.

 

Московія була вихована і виросла в жахливій і мерзотній школі монгольського рабства».

 

Російське народне прислів’я говорить: «Русь и Россия это такая же аналогия, как море и морская свинка». Відомий чеський письменник Карел Чапек писав: «Росіяни все навколо себе називають слов’янським, щоб потім все слов’янське називати російським».

 

Символіка оріїв

В українців свої споконвічні історичні, а тепер державні символи Герб, Прапор, Гімн. Нашому гербу і прапору не менше семи тисяч років!

 

В Індії, у штаті Джаму і Кашмір на горі з трьома вершинами, яку називають українськими словами «Три Кута», є Храм Вайшну Деві Великої Богині Матері.

 

Її велетенська бронзова статуя, якій 4000 років, у правій руці тримає символ оріїв – Тризуб, який сьогодні є Гербом України.

 

Скульптуру Богині постійно охороняють жреці. Історики Індії встановили, що цей символ не місцевого походження, а принесений давніми оріями.

 

На Поділлі знайдені наскальні рельєфи з тризубами, які зроблені у IV–III тисячолітті до н.е.

 

Археологічні знахідки свідчать, що тризуб як символ (герб) використовували також трипільці у IV–III ст. до н.е. У прадавні часи на землях Центральної України тризуб був знаком родових та племінних старійшин.

 

Потім його використовували наші предки, царські скіфи, які називали себе нащадками атлантів.

 

Найдавніша згадка про тризуб датується 360-355 рр. до н.е. і належить Платону: в праці «Тімен» він детально описав блакитний одяг царів-атлантів, на якому був зображений золотий тризуб.

 

За часів Київської Русі тризуб був гербом київських князів. Тризуб Володимира І Святого Великого князя Київського, Володаря Русі став Державним Гербом України. 

 

Сакральним символом оріїв був жовто-синій штандарт. Він означав гармонійне поєднання небесного вогню (РА) і земної речовини (МА), що демонструвало природну перемогу Духу (золоте, жовте) над матерією (блакитне, синє).

 

Розташування ж кольорів iз точністю до навпаки (так розташовані кольори на нашому Державному прапорі) є «Вселенським Законом занепаду», який спотворює все Божественне і веде до хаосу і розпаду. Що і відбувається сьогодні в Україні.

 

Знаючи це, наші пращури жили за Законами Всесвіту і правильно розміщували сакральні символи.

 

Це і дало їм можливість стати інтелектуальним центром цивілізації. Саме жовто-блакитні кольори символізували і Київську Державу ще до християнізації Русі. 22 березня 1918 року Українська Народна Республіка встановила своїм прапором також жовто-блакитне полотнище (жовта смуга вгорі, а під нею блакитна).

 

Українці на підсвідомому (генетичному) рівні називають свій рідний прапор не синьо-жовтий, а жовто-блакитний!

 

Але народні депутати України, чи то не розуміючи, чи не знаючи, а можливо, і навмисно, виконуючи вказівку ворогів української нації, затвердили «перевернутий» Державний прапор, iз розрахунком на те, що за «Законом занепаду» це призведе до розпаду України і втрати її Незалежності!

 

Нагадаю, що вчені Китаю, Індії, Японії, після затвердження «перевернутого» Державного прапора, звертали увагу керівництва України, в тому числі й Президента Л. Кравчука, що спотворення священного символу України призведе впродовж 20-25 років до занепаду, руйнації, розвалу і навіть втрати незалежності України. Але до них не прислухалися...

 

Чи зрозуміють це нинішні народні депутати і Президент? Дуже сумніваюся. 

 

Вчені встановили, що Києву столиці України-Руси не менше 2700 років (а не так, як нав’язала нам радянська академія наук!).

 

Учені історики, археологи, антропологи, генетики встановили, що орії, які проживали на території сучасної України, є творцями (батьками) трьох слов’янських народів: русів, чехів і хорватів.

 

Наші предки впродовж семи тисячоліть вели літочислення «від створення Світу», аж доки воно не було скасовано Петром Першим у 1721 році. За орійським календарем, сьогодні 7525 рік (за юдейським 5778 рік).

 

Наш календар старіший за юдейський більш ніж на 1740 років. А за Велесовою Книгою наших пращурів, в Україні йде 21138 рік рік Бджоли!

 

Нездоланний український Дух

Згадайте українських амазонок, які боронили свій рідний край, коли гинули чоловіки, запорозьких козаків, Героїв Крут (300 українських спартанців), Героїв Небесної сотні, перших добровольців Майдану на східному фронті, які зупинили до зубів озброєну московську орду.

 

Ми пережили три голодомори (1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр.), втративши понад 10 мільйонів українців. Нас нещадно русифікували, асимілювали, робили з нас «єдину спільність совєцкій народ».

 

Але ми залишилися українцями і здобули свою незалежність, завдяки нашому генетичному українському Духу!

 

Український народ вижив і вийшов переможцем у Другій світовій війні, під час якої втрати (включаючи військових і цивільних) склали близько 14300000 українців, що становить 20,1% від загальносвітових людських втрат, які становлять 71 мільйон чоловік, або 46% від загальних людських втрат СРСР.

 

Втрати українців є найбільші і не порівнянні з втратами інших країн і народів у цій війні.

 

Нині ж Україна – найцінніший приз геополітичного «шахового» турніру, який сьогодні розігрують між собою Росія і Захід (ЄС і США).

 

Подібний турнір, призом якого була Югославія, виграли США. На турнірі за Грузію перемогла Росія.

 

Окрім того, Україна є жертвою і знаряддям у руках в обох сторін для досягнення їх геополітичних цілей: США і Захід добиваються розвалу Російської імперії, щоб заволодіти її природними ресурсами, а Росія – розвалу Європейського Союзу, щоб стати світовим лідером на рівні зі США.

 

Україна як незалежна держава перебуває на історичному зламі.

 

Найближчі три роки для України будуть визначальними – або вона, зламавши нав’язані їй міфи і стереотипи, відродить свою справжню історію і минулу велич і стане рівноправною державою серед сильних країн сучасного світу; або зійде з історичної арени як самостійна держава і буде розшматована.

 

Третього шляху українцям не дано.

 

Щоб цього не сталося, українці повинні неухильно триматися свого етнічного Коріння і Роду та жити за заповідями своїх пращурів оріїв-русинів. У цьому запорука наших майбутніх перемог. 

 

Знаю, що Українська нація нездоланна! 

 

ДОВІДКА «УМ»

Заповіді оріїв-русів

 

За декілька тисяч років до появи християнства і хрещення Київської Русi наші пращури – орії-руси(ни) залишили своїм нащадкам – нинішнім українцям – заповіді, за якими ми повинні були жити, щоб бути вільним, сильним і рівноправним (рівновеликим) РОДОМ серед інших наРОДІВ.

 

Заповіді наших предків, які мають Вселенську космічну силу, вороги Київської Русi знищили або заховали, щоб ми ніколи не мали до них доступу і не змогли жити за ними. Вороги українців знали, що робили. 

 

Наведу ті Заповіді наших предків, за якими ми повинні жити у цей тяжкий для українського РОДУ час:

 

1.«Стій за Землю свою, земля нам дана нашими Світлими Богами, зорана нашими предками, зрошена потом і кров’ю батьків, дідів, прадідів твоїх».

 

2. «Ворога РОДУ твого знищуй без пощади, але не принижуй його».

 

3. «Захищайся сам і захищай побратима твого, щоб РІД твій не скінчився (не перервався)». 

 

4. «Будь вірним у дружбі, любові РОДУ твоєму та вірним і мужнім у праведній січі».

 

5. «Бачачи підступність ворога, тим же відповідай йому».

 

6. «Не вір ворогу раненому та вбивці брата твого».

 

7. «Держись правоти і правди, вони приведуть до перемоги».

 

8. «Не відповідай добром на зло. Не покаране зло породжує ще більше абсолютне зло».

 

9. «Сила і непереможність РОДУ твого в етнічній єдності РОДУ твого».

 

10. «Не опускай голови своєї, як раб. Не принижуйся ні перед ким і не давай нікому принижувати твій РІД. Не плач, не жалійся, не проси, не бійся. Живи, борись і переможеш!».

 

11. «Щоб руки наші трудилися о рала наші, а мечами добували незалежність нашу».

 

12. «Усе, що залежить від чужої волі, зло. Усе, що залежить від власної волі, добро. Рід твій повинен знати це коротке визначення добра і зла».

 

Ключовими словами світогляду наших предків оріїв-русинів (русичів) були «воля» і «творчість».

 

Слова «не плач, не бійся, не проси» часто зустрічаються в українських віршах, прозі, піснях. Вони йдуть від наших пращурів, передаються нам iз покоління в покоління на генетичному рівні.

 

Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО, Герой України, заступник голови Спілки офіцерів України

Феномен Мацiєвича. (Автор: Грабовський Сергій)

опубліковано 2 лип. 2016 р., 06:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 лип. 2016 р., 10:21 ]

У радянський час про Левка Мацієвича воліли не згадувати, а якщо й згадували — то скоромовкою, лише як про військово-морського інженера й авіатора. Натомість в останні десятиліття ця непересічна постать обросла численними міфами. Одні автори стверджують, що це був російський достойник, який «искренне любил свою Родину», тобто Російську імперію. Інші наголошують, що Мацієвич брав активну участь у бойовій організації російської партії есерів, а відтак під час свого останнього польоту 24 вересня (7 жовтня) 1910 року звів рахунки з життям, бо перед цим не наважився вбити російського прем’єра Петра Столипіна, що піднімався в повітря на його літаку. Насправді ж Мацієвич належав до того кола діячів, які створювали громадські й політичні українські структури на початку ХХ століття, а Батьківщиною вважали Україну.

 

ІНЖЕНЕР

Народився Левко Мацієвич 1 (13) січня 1877 року в селі Олександрівці Чигиринського повіту Київської губернії (нині смт. Олександрівка на Кіровоградщині) у сім’ї службовця цукрозаводу. Інженерний хист майбутнього конструктора виявився вже в дитячі роки: він майстрував діючі моделі водяних машин і демонстрував їх родичам і ровесникам. Закінчив 3-ю Київську гімназію. 1895 року вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту. Вчився він добре, був, як зараз кажуть, трудоголіком, викладачі відзначали його здібності до серйозної наукової праці. Одночасно Левко Мацієвич активно займався не дуже толерованою владою діяльністю. Він входив до «Студентської громади», яка поширювала книжки українською мовою. Серед його товаришів тієї пори був, зокрема, й Гнат Хоткевич, письменник і бандурист; вони спільно влаштовували вистави та займалися просвітництвом.

 

 

Таким був Левко Мацієвич, один із піонерів авіаційної справи у російській імперії, відчайдушно смілива людина і український патріот (фото) / фото з сайта wikimedia.com

 

Уже тоді Мацієвич демонстративно переходить на українську мову, розмовляє і листується нею не лише з колом однодумців, як робила тоді чимала кількість українофілів, а і у сім’ї, залучаючи близьких до української культури. Він брав участь у студентських акціях, а у 1900-му разом із Дмитром Антоновичем, Михайлом Русовим, Боніфатієм Камінським та іншими створював РУП — Революційну Українську партію — першу дієву українську політичну партію Наддніпрянщини. У цій партії були різні течії, які відрізнялися ставленням до проблеми незалежності України. Мацієвич одразу посів радикальну позицію, підтримуючи Миколу Міхновського й ідеї його брошури «Самостійна Україна», водночас акцентуючи увагу на потребі розв’язання соціальних проблем. «У самостійній Українській державі права працюючого люду повинні бути широко забезпеченими, бо інакше може вийти так, що в тій самій державі маси лишаться поневоленими соціально, — зауважував він на одному із зібрань харківських РУПівців. — Визволення народу з політичної тиранії мало що значитиме, коли не буде також визволення з економічної тиранії».

 

За революційну діяльність навесні 1901-го Левко Мацієвич був виключений з інституту і висланий із Харкова до Севастополя під нагляд поліції. Там він поступає на службу у Севастопольський порт. Через кілька місяців клопотань йому як одному з найкращих студентів було дозволено скласти випускні іспити, а на початку 1902 року він одержав диплом за кваліфікацією інженера-технолога, захистивши дипломний проект комерційного пароплава.

 

У жовтні 1902-го Мацієвич одержує другий диплом, представивши до захисту проект панцерного крейсера комісії Кронштадтського морського інженерного училища. Відтак Мацієвич стає морським офіцером і повертається до Севастополя, де як корабельний інженер бере участь у спорудженні крейсера 1-го рангу «Очаків», наглядає за ходом будівництва і ремонтом кораблів. Як бачимо, на початку ХХ століття Російській імперії вкрай бракувало військових інженерів, тож морське командування заплющило очі на неблагонадійність Мацієвича...

 

І це позначається на кар’єрі Мацієвича: з березня 1903-го він є старшим помічником суднобудівника зі спорудження панцерника «Іоан Златоуст», займається будівництвом крейсера «Кагул». Разом із тим він здобуває ще одну освіту — закінчує 1906 року Миколаївську морську академію. Надалі він спеціалізувався на побудові підводних човнів (за два роки створено 14 проектів), створив два проекти протимінних загороджень, за що отримав премію у 3000 рублів, розробив проект морського вокзалу в Севастополі, проект першого гідролітака та системи протиторпедного захисту кораблів. У червні 1907 року капітан-лейтенанта Мацієвича відправляють на місяць до Німеччини в місто Кіль для спостереження за будівництвом підводних човнів серії «К» («Карп», «Карась» і «Камбала») для російського флоту. 1908 року він стає помічником начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету всієї Російської імперії. Нарешті, Мацієвич розробляє проект авіаносця на 25 літаків. Як вважають кораблебудівники, Мацієвич не лише чітко уявляв ближче майбутнє морської авіації, пов’язане із застосуванням гідропланів для розвідки та бомбових і торпедних атак противника, а й уперше у світі створив проект дієздатного авіаносця, який мав злітну катапульту і гальмівну систему, що обмежувала пробіг літака палубою.

 

УКРАЇНЕЦЬ

Цього б іншому вистачило, щоб зайняти 24 години на добу. Інший би не став у самодержавній імперії ризикувати кар’єрою, займаючись поряд з інженерною ще й нелегальною політичною роботою та напівлегально беручи участь в українському культурницькому житті. Але у 1903 році, коли в Полтаві на відкритті пам’ятника Івану Котляревському зібралися провідні діячі українства з Російської й Австро-Угорської імперій, серед них був Левко Мацієвич — поряд із Миколою Міхновським, Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Євгеном Чикаленком, Миколою Аркасом, Сергієм Єфремовим, Оленою Пчілкою, Михайлом Коцюбинським.

 

Серед його друзів і близьких приятелів — Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Олександр Олесь, Борис Лазаревський, Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Христина Алчевська, Симон Петлюра.

 

Разом зі своїм інститутським другом Олександром Коваленком, який після закінчення ХТІ теж став офіцером Чорноморського флоту, Мацієвич створює в Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організовує вечори пам’яті Тараса Шевченка, на які приїздить і їхній однокурсник по ХТІ Гнат Хоткевич.

 

Мацієвич і Коваленко приятелюють з лейтенантом Петром Шмідтом (до речі, теж учасником українських вистав і вечорів), контактують з його «Союзом офицеров — друзей народа». За словами сучасників, «обидва (Мацієвич і Коваленко. — С.Г.) були революціонерами в душі й мріяли про відокремлення Малоросії».

 

Не випадково Олександр Коваленко виявився єдиним офіцером, який підтримав повстання українців-матросів панцерника «Потьомкін», очолене другом дитинства Гната Хоткевича — унтер-офіцером Опанасом Матюшенком.

 

Не випадково Мацієвич був одним з найактивніших членів національно-просвітницької організації «Кобзар», яка після революції 1905 року почала діяти легально. Не випадковою була й постійна фінансова підтримка Мацієвичем (який не раз одержував премії за свої винаходи) українського національного руху. Втім, ця сторінка його діяльності потребує ще спеціальних досліджень з використанням архівів царської охранки та спогадів сучасників. Одне зрозуміло — так само, як і професійною, 24 години на добу Мацієвич займався й українською національною справою, не відділяючи одне від іншого.

 

АВІАТОР

На початку 1908 року Левко Мацієвич захоплюється авіацією. Росія закупила у Франції, тодішній «Мецці» льотної справи, 11 аеропланів; туди відправили сімох офіцерів під орудою капітана Мацієвича вивчати пілотаж. Мацієвич невдовзі одержав посвідчення авіатора №178 (це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків), і коли у вересні 1910 року він повернувся зі своєю групою до Санкт-Петербурга і взяв активну участь у Першому всеросійському святі повітроплавання, то завоював кілька призів, одразу ставши улюбленцем столичної публіки. А як інженер-винахідник, він дійшов висновку про необхідність створення в Російській імперії власної авіаційної промисловості.

 

Практично щодня у тому вересні Мацієвич піднімав у повітря пасажирів. Серед них була його дружина Олександра, колишній в’язень-народоволець Морозов і прем’єр Російської імперії Столипін. Отож чи міг український революціонер Левко Мацієвич бути членом російської терористичної організації, яка ставила на меті вбивство Столипіна? Останній, попри зненависть до всього українського і попри авторитарні методи правління, був тільки уособленням явища, яке мало залежало від однієї людини — імперської машини. Видається, що Мацієвич добре розумів: справа не в персоні Столипіна, а в цій машині. Саме її слід руйнувати, а тим часом українцям слід оволодівати досягненнями науки та техніки, щоб поставити їх на службу майбутній незалежній державі.

 

Отож катастрофа 24 вересня (7 жовтня за новим стилем), коли «Фарман-IV» льотчика почав розвалюватися над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга, на очах десятків тисяч глядачів, сталася через недосконалість тодішньої авіаційної техніки і відсутність будь-яких пристроїв для порятунку льотчиків.

 

А ховав повітроплавця весь Петербург.

Українські традиції повітроплавання. (Автор: Лопушанський Ярослав)

опубліковано 27 черв. 2016 р., 04:56 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 лип. 2016 р., 08:04 ]

Навіть за відсутності власної держави українці внесли вагомий вклад у світову історію повітроплавання.

 

Полтавчанин генерал-лейтенант Олександр Кованько вперше у світі організував польоти на аеростатах (здійснив понад 80 польотів) для наукових досліджень верхніх шарів атмосфери та вивчення впливу польоту на організм людини. У 1884 р. представив проект аероплана і повітряного гвинта. З 1885 р. командував першою в російській армії повітроплавальною частиною. Під його керівництвом побудовано перший у Росії дирижабль і п’ять літаків.

 

Левко Мацієвич з Кіровоградщини – суднобудівник, перший український авіатор; автор 14 проектів підводних човнів, а також системи для захисту кораблів від мін і торпедних атак. Розробив тип літального апарата, здатного піднятися з палуби морського судна. Першим у світі розробив проект авіаносця, розрахованого на 25 літаків. Один із засновників Революційної української партії (РУП). Підняв у повітря перших в Росії пасажирів.

 

Перший у світі гідролітак-винищувач побудував у 1913 р. український авіаконструктор, киянин Дмитро Григорович ‑ автор майже 80 оригінальних конструкцій літаків найрізноманітнішого призначення. Морський розвідник „М-9” конструкції Дмитра Григоровича вперше у світі був обладнаний гарматою та міг приземлятися не лише на воду, але й на сніг. Гідролітаки Дмитра Григоровича вироблялися у США, Великій Британії, Італії та Франції за проектами, які продав за кордон Тимчасовий уряд Росії.

 

Командиром повітроплавного загону Дієвої армії УНР та УГА у 1918‑1919 р. був Костянтин Калінін (вуличне прізвисько батька „Калина-Малина” військовий чиновник видозмінив на російське ‑ Калінін) ‑ український авіатор, авіаконструктор. Найвідоміші конструкції літаків Костянтина Калініна ‑ серія K-1K-15. Літак К-3 ‑ перший у світі спеціальний санітарний літак; К-4 будувався у трьох модифікаціях – як пасажирський, аерофотозйомочний і санітарний. У 1930—38 рр. збудовано найбільший на той час у світі літак К-7 (варіанти – бомбардувальник, десантний і важкий пасажирський, розрахований на 128 пасажирів та 29 членів екіпажу), бомбардувальники К-12, К-13. Після знущань і тортур розстріляний 27.10. 1938 р. у підвалах Воронезької тюрми НКВС.

 

У мого роду, який з’явився у селі на Київщині, мій дід та прадід були священиками, суто українське походження” – писав у 1933 р. земляку Василю Галичу легендарний киянин Ігор Сікорський – український та американський авіаконструктор; автор перших у світі літаків-велетнів „Ілля Муромець”1914 р. ‑ світовий рекорд вантажопідйомності). Побудований у 1934 р. гідроплан Sikorsky S-42 встановив 10 світових рекордів, а 10 серійних S-42 стали першими у світі міжконтинентальними пасажирськими лайнерами. Першим почав будувати турбінні гелікоптери, гелікоптери-амфібії. Гелікоптери Сікорського марки „S” 1941 р. були прийняті на озброєння Збройними силами США. Літаки та гелікоптери Сікорського ефективно використовуються в армії, береговій охороні, пошуково-рятувальних та санітарних роботах.

 

З придбанням ліцензій на виробництво машин цієї марки розпочався розвиток вертольотобудування у Великій Британії та Франції. Про високу гарантію польотів на гелікоптерах Ігоря Сікорського свідчать факти постійного використання їх президентами США як VIP-транспортних засобів.

Молитви до кам'яних богів. (Автор: Бандрівський Микола)

опубліковано 14 груд. 2014 р., 08:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 груд. 2014 р., 12:39 ]

Журнал «Літопис Червоної Калини», №3, 1991 рік

 

Поганські божища – скульптурні зображення язичницьких божеств, мають вигляд грубо обтесаних брил каменю і зустрічаються в усіх куточках Європи. Вони – надбання різних народів і створені в різний час. Із божищ на Україні вчені вивчали переважно кам'яні фігури із причорноморських степів і лісостепу. Значно менше уваги приділяли кам'яним ідолам на Західному Поділлі та в Галичині, хоча їх дослідження й розпочалися ще в минулому столітті.

 

У 1940 році проводилася реорганізація львівських музеїв. Усі приватні збірки й бібліотеки були націоналізовані. Роботу вели переважно немузейні фахівці, тому вся інформація про ці божища, зібрана у Львові, була частково знищена й розпорошена по різних музеях. Відновлювати її доводиться майже від початку.

 

Із праць археологів довоєнного періоду довідуємося, що в Галичині, у тому числі на Галицькому Поділлі, було зафіксовано 38 місць, де стояли кам'яні божища. Місцеві селяни називали їх «болванами» або «бабами».

 

Надзвичайно цікава, а в деяких випадках навіть повчальна сама історія віднайдення божищ. Вона тісно переплелася з історичними подіями наших земель. Кам'яні божища оповиті величезною кількістю народних легенд, оповідей, переказів. Ясна річ, не завжди ці перекази відповідають дійсності, але при уважному їх аналізові все ж вдається віднайти в них крихти інформації про справжні події нашої історії напередодні або вже і в часі запровадження християнства в західних землях України.

 

Збруцький Світовид, який підняли з ріки Збруч у 1848 році неподалік м. Гусятина, є пам'яткою, яка найкраще збереглася з тих далеких часів. Селяни вороже поставилися до знайденого божища. Коли місцевий панок захотів поставити Світовида на найближчому пагорбі, один із селян сказав: «Якби то був святий, ми не мали б нічого проти того, але якщо ви нам поставите того турка, ми розіб'ємо його на кавалки». Після того Світовида повантажили на віз і відправили до Кракова. Нині перебування його в польському місті спричинило те, що Світовида безпідставно зарахували до пам'яток польської культури, замовчуючи його українське походження. І досі у Краківському археологічному музеї зберігається Збруцький Світовид із пояснюючим написом: «Святовид Збручанський, знайдений на сході Польщі». Отак!

 

Фігура Світовида – це чотиригранний кам'яний стовп заввишки 2,57 м, в розрізі майже квадратний (29см х 32см). Поверхня його зі всіх сторін заповнена рельєфними зображеннями. У верхній частині розміщено чотири людські постаті, по одній на кожній стороні – дві чоловічі та дві жіночі.

 

 

Одна з них тримає ріг, друга кільце. Третя зображена в сакральній позі – права рука покладена на груди, ліва на лоно. На четвертій постаті в нижній половині бачимо шаблю, припнуту до пояса, і коня.

 

Нижня половина, своєю чергою, розділена на дві частини, у верхньому ярусі якої на кожній грані стовпа зображені людські постаті в довгому одязі без рукавів із розпростертими руками, які дотикаються одна до одної кінчиками пальців. Постаті, обплітаючи стовп, творять ніби танкове коло. Двоє зображених, судячи з виразно виділених грудей, – жінки.

 

У найнижчій частині стовпа на трьох його гранях зображені вусаті чоловіки, які стоять на колінах і підтримують на високо піднятих руках верхній ярус зображень. Одна з чотирьох граней не має ніяких зображень.

 

Символіку рисунків на Збруцькому Світовиді намагалося розгадати не одне покоління дослідників, але тлумачення смислу зображень слід сприймати передовсім як можливі припущення. Наприклад, деякі учені відзначають, що характерне розміщення рук – на лоні і на грудях, яке бачимо на Світовиді у всіх чотирьох верхніх зображеннях, є сакральною позою. Її надавали лише божествам. Низка людських фігурок, які ніби в танці тримаються за руки, являє собою давньослов’янський обряд русалій, який 23 червня, у день літнього сонцестояння, молодь виконувала на честь сонячного божества. Зображення чоловіків на колінах у нижній частині Світовида теж нагадує обрядовий момент віддавання честі або виголошування молитви. Їхні благання спрямовані вгору, до зображень божеств (за Б. О. Рибаковим).

 

Різна величина фігур верхнього і середнього ярусу може свідчити про те, що вгорі зображені боги і богині, а під ними – прості люди. Боги в три з половиною рази більші за людей. Вусатий мужчина, який стоїть на колінах, правдоподібно, Велес. Якщо розпрямити його зігнуту постать, то за величиною вона буде точно відповідати висоті божеств верхнього ярусу. Іпостась Велеса тісно пов'язана з підземним світом померлих.

 

У 1960 році старший геолог львівської експедиції Г. Юркова провела мікроскопічне дослідження проби каменю, узятого зі Світовида. Воно показало, що ідол зроблений із місцевого медоборського вапняку, бо тільки в Медоборах, через які тече Збруч, є його поклади, а найближчі є поблизу Відня і на Кавказі. Трасологічний аналіз слідів обробки Світовида і їх збереженості засвідчує, що він довший час стояв десь під прикриттям (під деревом, може, під дахом або в скельному схроні). Злам унизу стовпа свідчить, що нижня його частина була в ріці.

 

Подібні до Світовида кам'яні стовпи були знайдені і в інших районах України: біля с. Гусятина на Поділлі та в с. Теснівцях на Київщині. Останній нагадував кам'яну бабу з чотирма лицями. Вона стояла в селі до 1856 року. Відомості про перший стовп записано зі слів полковника Новацького, члена Петербурзького Археологічного Товариства. Той ідол, за словами полковника, був без голови, майже метрової висоти і так само, як і Збруцький Світовид, мав на поверхні багато рисунків, розділених на три яруси. Цікавий факт: подібний чотиригранний стовп, але з двома лицями і рогом на голові, знайдено в Гальцгерлінгені (зберігається у музеї Штутгарта).

 

Перші відомості про божества слов'ян знаходимо у грецьких джерелах VI ст., а також у латинських пізнішого часу, з яких дізнаємося, що слов'яни поклонялись і вшановували «ляпідес паганорум» – поганські камені, але що то були за камені, ті давні джерела не уточнюють. Винятком може служити хіба що детальний опис Сакса Граматика храму бога Сварожича в Ретрі та храму Світовида в Арконі, фундамент якого з чотирма колонами всередині і п'єдесталом для ідола розкопав Карл Шухард у 1922 році.

 

Місцями, де стародавні слов'яни відправляли релігійні обряди, були капища (від санскритського «кап» – бог), в яких стояли божища, а також требища, де складали жертви язичницьким богам, і святилища, якими могли бути ліси, гаї або просто величезні могутні дерева, переважно дуби.

 

Коротенькі описи слов'янських божеств подають арабські мандрівники X ст. Ібн-Русте та Ібн-Фадлан. Останній пише, що слов'яни мають «витесаних з дерева богів різного виду і подоби».

 

На Галицькому Поділлі зручного для обробки каменю було дуже багато. З каменю, а не з дерева, яке є недовговічним, витесувались божища. Тому в східних районах України їх збереглося значно менше, ніж у західних. Язичницьких ідолів виготовляли також із дорогоцінного металу. У 1701 році при викопуванні ровів під фундамент кафедральної дзвіниці в Чернігові було знайдено величезне божище зі срібла. За наказом гетьмана Мазепи його переплавили і зробили з нього царські врата до місцевої церкви (Див: Жегота Пауль. Стародавня фігура на Горі Вроновських у Львові // Галицькі старожитності. – Львів. – 1840. – С. 6.). У «Перуна дерев'яного» – головного божества Володимирового пантеону язичницьких богів Київської Русі, згадуваного в «Повісті врем'яних літ», «голова була срібна, а вус золотий».

 

На Опіллі та Західному Поділлі маємо ще інші пам'ятки. У 1850 році з ріки Липиці в Рогатинському повіті витягнуто величезних розмірів кам'яне божище у вигляді двох людських постатей, припасованих одна до одної спинами: обоє одягнуті в довгу по коліна туніку, звернені лицями у протилежні боки. Одразу ж після віднайдення місцевий ксьондз наказав того ідола розбити «яко пам'ятник поганства». На вцілілих ногах божища поставили хрест заввишки 4,64 м. У такому вигляді залишки ідола в 60-х роках сфотографував львівський археолог і краєзнавець Антоній Шнейдер. Хрест на ногах поганського божища довгий час був шанований серед селян, щороку перед Великоднем жінки його старанно білили. На початку XX ст. «ноги» божища було перевезено до Львова і встановлено перед входом до Національного Музею, де вони зберігаються і сьогодні.

 

  

Ще одна кам'яна фігура стояла на одному з давніх курганів біля села Більче Золоте Борщівського повіту. У 1879 році археолог А. Кон, розкопуючи цей курган, лишив коротеньку згадку про цю фігуру: «...була то, в тому часі вже повалена на землю, фігура дівчини висотою 2,05 м; при розкопках не знайдено, що би вказувало на спеціальне насипання кургану для тої фігури, з підстави чи основи якої походять поруч лежачі кам'яні брили». В сусідньому селі Бабинці в 1877 році археолог А. Кіркор в урочищі, званому «За бабов», бачив штучно витесану кам'яну фігуру, «яка скоріше нагадувала постать звіряти, ніж людську». Що сталося далі з обома тими фігурами – невідомо.

 

Значно повнішу інформацію маємо про ще одну західноподільську кам'яну бабу, яка була біля с. Добропілля Бучацького повіту. Вона стояла на найвищому в тій околиці пагорбі і вперше згадується у втраченому вже рукописі першої половини XVIII ст. С. Коритка «Про Червону Русь» (Див.: Schneider А. Еnсукlореdіа dо krajoznawstwa Galicyi Wschodniej. Т. II – Lwów. 1874, – S. 20-21.).

 

Одна з легенд, яку тоді переповіли С. Кориткові, тлумачить цю кам'яну бабу як «добру і зичливу богиню». На жаль, це божище чекала сумна доля подібних до неї пам'яток. Місцеві люди довший час вибирали землю з-під пагорба, на якому вона стояла, і одного разу, пише А Шнейдер у вищезгаданій праці, «...у час великої зливи зірвалася під нею земля і разом із бабою зсунулася на діл. Покришена на уламки, лежала там ще в XVII ст. В час облоги Бучача турками в 1672 році в тому місці був закладений турецький обоз і залишки розбитої баби використовували за якісь знаряддя тортур. Відтоді невідомо, куди поділися ті рештки. Кілька років пізніше в тому місці визволені від турецької неволі люди заклали село Добропілля». (Шнейдер А. Цит. праця. С. 21.)

 

Варто згадати ще одну пам'ятку поганства, знайдену в сусідньому з Добропіллям селі Пиляви. За свідченням очевидців, «..то не була правдива баба, а якесь грубо витесане з каменю божество у вигляді звіра, яке місцевий люд називав «Медьом». За переказами, той болван щораз перемінювався з людської постаті на звірячу ведмежу і споживав багато меду, який йому в офіру складали селяни, а за кожний непослух грозив величезною палицею, яку тримав у правій руці. За ще давнішими переказами, які записав А. Шнейдер, «той злосливий медвідь, коли був невдоволений піднесеними йому дарами, вдаряв своєю палицею у хмари, розбивав їх, із чого поставала величезна злива і градобій, і нищила посіви й сінокоси»... Із запровадженням християнства той болван упав першою жертвою фанатичного нищення подібних пам'яток у тій околиці. Його було кинуто до русла Стрипи, яка кілька віків пізніше вимулила його на поля, де нині село Медведівці. «Невідомо, що з ним сталося пізніше», – писав у 1876 році у другому томі своєї Краєзнавчої Енциклопедії А. Шнейдер (Шнейдер А. Цит. праця. – С. 21.).

 

Чимало кам'яних ідолів відомо і на Прикарпатті, зокрема на Покутті, де вони найдовше простояли і були описані краєзнавцями.

 

Найбільшу увагу привертали два. Одне з божищ було в Хомитирі поблизу городища біля гори Триголоватки. Воно стояло на вершечку скелястої гори, яку в народі називали Дівкою, і мало вигляд кам'яного стовпа з ледь наміченими обрисами дівчини. Через те і його, як і гору, по всій околиці називали не інакше, як Дівкою.

 

Галицькому археологові й краєзнавцю, приятелеві А. Шнейдера, А. Кіркору вдалося відшукати багатьох людей, які бачили і запам'ятаєш, як виглядала та фігура. У 1866 році під час вибирання каміння вона звалилася додолу і «..лежить там і донині, але така понівечена, що в тих кавалках ніхто не розрізнить ніякої дівочої постаті».

 

Цікаво, що поряд є назви місцевостей, які походять, очевидно, ще з дохристиянських часів. Найближче до «Дівки» – гора Триголоватка з великою печерою і ставом посередині, а ще недалеко – Лиса Гора. Розлоге поле біля її підніжжя зветься Ігрищем. Галицький археолог А. Грушецький відносить Триголоватку і увесь комплекс разом із божищем до кам'яного віку, а А. Кіркор, приєднуючись до цього, уточнює: «до перехідного етапу від епохи шліфованого каменю до раннього металу». (Gruszecki А. О jaskiniach ро рrzestrzeni оd Каrраt ро Ваltуk. Т. 4, – Warszawa, 1878, – S. 340-341; Кіrkor А. Н. Роkucіе роd względem аrchеоlоgісznym, bаdаnіа А. Н. Кіrkora z r. 1874 // Rоzрrаwу і sрrаwоzdnіа z роsіеdzеn wуdziаłu hіstоrусznfiloozoficznego Аk. Um. Т. V.Кrаków, 1876. – S. 251-255).

 

Другу з відомих на Покутті кам'яних фігур було знайдено в Кам'янці Великій у 1767 році під час вибирання землі у старому ставу. «Фігура та, пише А. Кіркор, зроблена з шутрового каменю і зовні нагадує божище у вигляді поєднаних між собою мужчини і жінки. Це божище селяни звали Кум-Кума. Висота фігури сягає 195 см. Голови в них виразно заокруглені. Проте на обличчях фігур не видно ні очей, ні носа, ні інших деталей лиця. Рамена високо припідняті й, крім грубо означених плечей, інших частин тіла не виділено...»

 

На своєму первісному місці – над ставом, – фігура стояла майже півстоліття, про що свідчить опис і точні дані її натурних обмірів, які зробив А. Кіркор 20 червня 1874 року під час поїздки по Покуттю.

 

У 1829 році цю фігуру з-над ставу власник Кам'янки Великої герцог Калиновський перевіз до себе на двірське подвір'я, щоб встановити перед домом на високому постаменті, аби «аж із Коломиї його було видно».

 

Л. Калиновський замовив за великі гроші і привіз до Кам'янки десь аж із-над берегів Дністра гранітові плити і колони по 4,74 м, акуратно зашліфовані з чотирьох боків. Вони мали стати основою під кам'яну фігуру.

 

А. Кіркор оглядав майже закінчений п'єдестал: високе підсипане підвищення з мурованим фундаментом із шістьма плитами-сходинками. Задумувалося встановити на них ще ті дві колони з граніту – одну на другій, і зверху помістити те кам'яне божище. Воно мало сягати висоти (не враховуючи підсипаного підвищення і підмурівку) 14 м 58 см.

 

Залишається загадкою, чому цей грандіозний за замислом проект так і не був закінчений. П'єдестал стояв довший час без божища.

 

Про саме божище – кого воно зображало, коли і ким було вкинуте до ставу, поширювалися різні чутки. Пробували займатися цим питанням і дослідники. Так, Габріель Хохендорф вважав, ще поділ божища на дві окремі фігури мав означати двох богів – Леля і Полеля. Підставою для такого ототожнення послужила інформація, записана А. Кіркором від галицьких караїмів, зокрема від рабина Леоновича, який стверджував (з якоїсь давньої пергаментної книги виписав), що ще перед 1246 роком в Галичі мали бути сліди храму Леля і Полеля. Не заперечуючи самої можливості існування на той час в Галичі подібного святилища, А. Кіркор цілком справедливо заперечує порівняння божища з Кам'янки з Лелем і Полелем. Лель і Полель були не брат і сестра, а два рідні брати, обидва чоловіки, тоді як на фігурі з Кам'янки виразно видно мужчину і жінку. «Двоїстість божища на тій фігурі з далеко більшою певністю можна ототожнити з Дажбогом і Ладою, котрі, – як зауважує А. Кіркор, – у русинів завжди є в парі». (Кіркор А. Цит. праця. – С. 255).

 

Поблизу Хотимира, вважав А Кіркор, було ще одне кам'яне, але вже – триголове божище, від якого походить назва сусідньої гори Триголоватки, а біля с. Живачева Городенківського повіту нібито стояла кам'яна фігура Сиви або Живи.

 

Поганий стан божища з Кам'янки, відсутність чітко видимих рис і деталей тіла, а звідси і сумніви у «двоїстості» божества можна пояснити тим, що довколишній люд на Покутті, називаючи той камінь «своїм богом», часто збирався до Кам'янки і шкробав його на різні ліки. Перестали так робити тільки після того, як божище перенесли на двірське подвір'я.

 

Цікаво, що в «Календарі» С. Дунчевського за 1767 рік є згадка про те, що, їдучи Покуттям зі Станіслава до Снятина, біля Кам'янки можна бачити кілька каменів, з яких один зображає дві особи, а інший – три хліби. Ті дві особи, як бачимо, уціліли й були описані, а про «три хліби» вже ніхто нічого не пам'ятає.

 

Зауважимо, що в сусідньому Тлумацькому повіті в с. Сілець біля м. Єзуполя (нині Жовтень) в урочищі Буйному в одній із печер у дев'яностих роках XIX ст. місцевий лісник Філіповський знайшов дві округлі плити з твердого пісковику діаметром приблизно по 30 см і завтовшки 12 см. На одній із них були вирізьблені обриси двох переплетених вужів або змій. Подібні плити показував Дідушицькому кілька років перед тим греко-католицький священик Синовицький із села Ямняці, стверджуючи, що знайшов їх у печерах на Буйному. На тих плитах були вирізьблені якісь фігури, в яких панотець вбачав «старослов'янські руни». Додамо до того, що і в самих печерах Буйного на стінах і досі збереглися рисунки солярного сонячного знака, голови звірят, змій, бика і стилізовані людські постаті.

 

На думку львівського археолога В. Деметрикевича, ті загадкові рисунки на скелях являли собою, мабуть, якісь постаті таємничих поганських божеств. Так само і зображення на округлих плитах могли служити нашим предкам – слов'янам-язичникам.

 

На підтвердження своїх припущень В. Деметрикевич цитує записані ним від Дідушицького, який, заохочений А. Кіркором, досліджував ті печери в 1883 році, перекази місцевого люду, які, на його думку, сягають ще дохристиянських часів і тому мають велике значення (Dеmеtrуkіеwіcz Wł. Grоtу wуkutе wж skаłасh Gаlісуі Wsshodniej роd względem аrсhеоlоgichnym z 6 tаblicami //Маtегіаłу аntropologiczno-archeologiczne і еtnоgraficznе. Т. VI. – Kraków, 1903. – S. 75).

 

Історичні документи свідчать про те, що розміщений у тій околиці Єзупіль до 1597 року називався Чешибісами, а село Маріуполь навпроти нього називалося Чортополем. Назва Чешибіси дуже давня і за переказом спершу стосувалася лісистої гори на Буйному, де височить скеля з печерами. «Дуже давно, розповідає народна легенда, мешкали в тій околиці великі люди Велети, які настільки розгордилися, що зачали до неба будувати величезні сходи, аби Бога з неба вигнати, але були покарані потопом, який їх винищив. Вціліло тільки два Велети старий і молодий, які схоронилися на найвищій горі, але в їхньому роді не було жінок, і вони з часом вимерли. Після потопу сотворив Бог менших людей, таких як нині, які довго залишалися під владою чортів і бісів, яких винищив св. Яцек з Домініканами. Тоді в лісі на Буйному над Бистрицею, яка в тім місці творить озеро, постав монастир ченців. Ті монахи з часом попали у великий гріх, і Бог їх покарав, бо цілий монастир запався глибоко в землю. Лишилася тільки скала з печерами. На Івана вночі з-під землі чути дзвони і співи тих монахів» (Деметрикевич В. Цит. праця.– С. 77).

 

Селяни були глибоко переконані, що ходити по Буйному, особливо вночі, дуже небезпечно. Вірили, що вночі з усіх боків виповзають чорти і біси, які люблять часто туди заглядати і гарцювати. З печер «монастиря» виходить часом полоз, величезний вуж із людською головою, часом виповзає крилата змія або чорний пес. Час від часу з'являється у тому місці вночі знахар Волод – дух, який скликає різних звірят на нараду (Деметрикевич В. Цит. праця. – С. 78).

 

Ще один осередок кам'яних божищ прослідковується на Бродівщині та в околицях Львова.

 

Біля с. Панківці довший час стояло кам'яне божище, яке в народі називали «Бабою». Воно нагадувало ніби дівчину в кожушку, з виступаючими персами, в ярмулці чи чепці на голові, з опущеними руками. Ноги були відбиті. У персах жіночого божества були дірки. Переказували, що давніше молодь, аби розбудити між собою кохання, виколуплювала звідти порох. Те, що зішкробували з внутрішньої поверхні, вживали за різноманітні ліки. Про відсутність ніг у баби селяни казали, що їх «чорт»» бабі відібрав через те, що часто йому докучала, і закинув десь далеко аж до Чистопад (сусіднього села). 1

 

У 1840-х роках А. Шнейдер переглядав в економічному архіві Собеських у Жовкві інструкції краківського каштеляна Якуба Собеського до порядників та економів ключа Зложівського й Озерянського і між різними вказівками знайшов спеціальне нагадування, «щоби забороняли підданим перигринації на Бабі біля божища». Ця інструкція доказує, писав Шнейдер, що «в давні часи нарід з тої околиці був проникнутий великою шанобою до того божества» (Шнейдер А. Цит. праця. – С. 18-19).

 

В одній із легенд, надісланій А. Шнейдеру власником с. Панківець І. Мачинським, говориться, що на закляття мами, «ажебись скам'яніла», її донька-одиначка з розпуки перетворилася на кам'яну. З інших переказів довідуємося, що назва поля Баба в Панківцях походить від того, що в тому місці татари під час нападу обтинали дівчатам груди. Юнки з великого болю вмирали і тут були поховані.

 

«...Зрушений зі своєї давньої підстави і значно пошкоджений, лежав той болван довший час закопаний у землю, але пізніше його було викопано знову, після чого лежав на домінікальному полі сьогоднішнього власника Панківець – Дармоноса. Кільканадцять літ тому покрошив його німецький колоніст Ганн із сусіднього присілка Малениська, вживши частину того каменю до будівництва нового дому. Решта, якої скарбовий лісничий Крижанівський забрати не дозволив, лежить 150 кроків від існуючого в тому місці джерела».

 

В тій околиці, крім описаного божища, існував ще один камінь. Пробитий або Пробута, як його називали. На ньому було вирізьблене заглиблення у вигляді людської стопи, яке в давні часи служило місцевим селянам за якийсь релігійний символ, бо воду, яка збиралася в цьому заглибленні після дощу, вживали за ліки при різних хворобах.

 

Кам'яні ідоли стояли і на території теперішнього Львова: три на Знесінні (північно-східна околиця міста) й один на горі Шемберга (нині її називають Цитаделлю).

 

С. Коритко в рукописі «Про Червону Русь» зазначає, що у гродських актах зустрічав згадку, що Знесіння давніше в народі називали Бабою. На вершині пагорба, де нині стоїть церква Вознесіння, згідно з С. Коритком, був кам'яний болван. Місцеві селяни називали його бабою. На протилежному пагорбі – Горі Роті, стояв ще один кам'яний ідол, званий Дідом. Обидва ті болвани, як говориться у переказі, часто сварилися, з чого не раз поставали сильна буря і злива, особливо тоді, коли Баба плакала. «Колись, – пише А. Шнейдер, цитуючи С. Коритка, – кам'яній Бабі приносили жертви: ярину з Гряди, гриби з Грибовичів, а рибу постачали з Полтви. Ще у XVIII ст. в селі Сороках поблизу Львова жили два старезні дідугани на ім'я Сокіл і Лаба, які переповіли С. Коритку про принесення тих жертовних дарів, хоча самі вважали їх за баєчні» (Шнейдер А. Цит. праця.— С. 15-16). За іншими джерелами, на Знесінні була ще третя кам'яна Баба в місці, де сходилися границі Львова, Знесіння і Кривчиць і де у великій кількості знаходили якісь старожитності.

 

Кам'яні божества на Знесінні були знищені, як вважав А. Шнейдер, під час татаро-турецьких набігів. Вони стояли на пагорбах, на яких кілька разів закладали шанці й обози. Може бути, що фігури могли знести приблизно перед 1606 роком, коли на пагорбі Баба спорудили дерев'яну церкву.

 

У 1861 році парох с. Знесіння Гнат Губчак видав книжку «Кілька слів із приводу назви села Знесіння» (Львів, 1861), у якій наводить перекази, записані зі слів своїх парафіян про «великий пам'ятник з тесаного каменю, який стояв на Старому Окопі». Селяни називали його фігурою, а церковну сіножать, через яку Старий Окоп проходив – Долина під фігурою. Тою фігурою, вважав Г. Губчак, могла бути згадана Баба.

 

За церковною грамотою 1645 року, в якій описуються ерекційні поля, Старий Окоп був «...за кілька сот кроків на південь від жовківської дороги, попри дорогу до с. Знесіння і відхиляючись далі на схід, сходився з Новим Окопом». Цьому описові відповідає розміщення Роти Гори (Новий Окоп), і пагорба, на якому стоїть церква Вознесіння (Старий Окоп). Із цього виходить, що кожен із цих пагорбів мав дві назви, які походять, можливо, з різних часів. Так, Рота Гора дістала свою назву від імені орендатора Рота, який у XVIII ст. винаймав ці землі. Топонім Новий Окоп міг лишитися з тих часів, коли на пагорбі були ще помітні залишки валів із ровами («Окопами» місцеве населення називало, як звичайно, земляні укріплення). Топонім Старий Окоп міг свідчити про існування на місці теперішньої церкви Вознесіння ще одного городища. Інша назва – Баба, яка закріпилася за цим пагорбом, говорить про те, що на городищі в дохристиянські часи стояв кам'яний болван. Звичай споруджувати на місці городищ, і поганських капищ церкви та костьоли добре відомий. Скажімо, Підкамінський монастир збудований на місці поганського ідола, теж званого Бабою: «Ще в XVII ст. на узгір'ї Баби під Підкаменем хлопи відбували пілігримки, які походять ще з поганських часів. Колись там був «святий гай богині» (Орлович. Ілюстрований путівник по Галичині. – Львів, 1914. – С. 5).

 

Таке розміщення підтверджується ще одним фактом, який наводить Г. Губчак: «Окопи тягнуться від Знесіння до Збоїськ, які є частиною давніх ровів і валів, зрівняних із землею» (Губчак Г. Цит. праця. – С. 11).

 

Цікаво, що в найближчих околицях Знесіння є мікротопоніми, які, можливо, теж походять із дохристиянських часів. Так, біля Високого Замку є нива Карвати, співзвучна з назвою племені «Хорвати», а під Куликовом є гора Перунова. Західніше Високого Замку тягнеться пасмо Білогощі, яке починається на горбах у Галівському урочищі в північно-західній улоговині Львова.

 

Свого часу про цей топонім писав Зоріан Ходаковський. Він припускав, що назва Білогощі походить із давньослов’янської міфології і що, можливо, у тому місці давніше існували поганська святиня бога Білогоста або ж якесь стародавнє місто, яке від нього взяло свою назву.

 

У Львові знайдено ще одну пам'ятку, яку з певною ймовірністю можна пов'язувати з поганським святилищем. Під час спорудження котловану для цитаделі на Горі Вроновських було викопано кам'яну фігуру, що мала вигляд оголеного торса мужчини. Округла голова була майже без шиї, ліва рука притиснена до грудей, права – спущена донизу. Під рукою виднілася стрічка паска, що оперізував фігуру поперек живота. Краєзнавець Пауль Жегота бачив той камінь до половини вкопаним у землю.

 

Поряд із цією фігурою знайдено величезні кам'яні плити. Кілька літ раніше, писав П. Жегота, тут було знайдено плити, подібні до тих, які зустрічаються на давніх поганських вівтарях. Разом із ними викопано кільканадцять гробів, викладених каменем, у яких знайдені залишки перепалених людських кісток у глиняних урнах, кам'яні вироби і бронзові оздоби. П. Жегота, який на власні очі оглядав ці знахідки, висловлював припущення, що на цьому місці ще в дохристиянські часи відбувалися поганські релігійні обряди.

 

Із вищенаведеного опису божищ можемо виділити три найбільш поширені їх різновиди: у вигляді чотиригранного стовпа, густо вкритого рельєфними зображеннями (Збруцький Світовид, ідоли з Гусятина, Теснівців); у вигляді двох поєднаних між собою постатей (Лопушна, Кам'янка Велика); та значно більшого числа фігур у вигляді одноосібної постаті, переважно жінки з опущеними донизу або складеними на животі руками (Більче-Золоте, Добропілля, Хотимир, Панківці, Знесіння, гора Шемберга та ін.).

 

І самі божища, і пов'язані з ними народні легенди є неоціненним скарбом нашої національної культури. Це жива пам'ять про наших далеких предків.  

Дух у творчости Тараса Шевченка: спроба інтерпретації з позицій філософії ідеалізму (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 26 черв. 2014 р., 12:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лип. 2014 р., 08:15 ]

Феномен Духа в українському материковому літературознавстві за останні майже сто років, як правило, майже не привертав уваги з кількох вагомих причин. По-перше, об’єктивне визначення цього феномена було неможливе в силу ідеології тоталітарної імперії з її «державним» атеїзмом і обов’язковою для всіх наук основою – філософією матеріалізму. У зв’язку з цим єдиним і виключним «механізмом» пізнання поступово затиралися чи навіть забувалися під строгою забороною нібито «старі» чи навіть «ворожі» трактування духовної сутности  феномена, яка й заперечувалася як «неіснуюча», «нереальна» і т. д. або ж трактувалася як вияв у відповідній формі матеріалістичного буття художника, письменника, просто – творчої людини.

 

За час незалежности, може, в силу поганої традиції чи з якихось інших причин, також не зверталися до посутнього осмислення стосовно художньої творчости, літератури чи мистецтва в цілому в світлі філософії ідеалізму. Зрештою, феномен Духа наявний в усіх формах життєдіяльности людини. Хоча інтерпретація як самих творців, так і дослідників творчого процесу, поза всяким сумнівом, можлива і потрібна.

 

Певна річ, не викликає сумніву, що феномен Духа (як перший складник християнсько-філософської тріади, а саме: Дух, душа, тіло) за своєю сутністю є феноменом у філософії ідеалізму, що його й слід розглядати на ґрунті цієї філософії. Є речі, котрих не поясниш (не вивчиш), не врахувавши характерних особливостей їх у світлі саме цієї філософії.

 

Дух у філософських словниках сьогодні має пояснення, наприклад: «Дух – притаманна людині здатність бути самосвідомим суб’єктом мислення, почуттів і волі, що виявляється в ціле-покладанні та творчій діяльності» Htp||studentdooks.com.ua|contakt|view|1395|53|1

 

Неважко помітити в цьому визначенні, все ж таки, матеріалістичну основу, на якій і вибудовується здатність людини мислити і творити.

 

Цікаві тлумачення духу читаємо в 11-томному Словнику української мови, де вже є розмежування між матеріалістичним та ідеалістичним поглядами на феномен духу. «У матеріалістичній філософії і психології – мислення, свідомість як особлива властивість високоорганізованої матерії, вищий продукт її» (Словник української мови.Т.3. – Київ: Наукова думка,  – С.442).

 

«В ідеалістичній філософії – нематеріальне начало, але лежить ніби в основі всіх речей і явищ і є первинним щодо матерії» (Там само – С. - 443).

 

Звичайно, слово «ніби» в цьому визначенні відображає сумнів, знову ж таки продиктований офіційною на той час і єдиною «правильною» філософією матеріалізму. Проте є й термін тут же і «Святий дух – за християнським вченням – третя особа святої трійці» (Там само).

 

Отож хоча б це стисле пояснення (без критичного коментаря) вже вказувало на певні зміни в мінімальному «розширенні» погляду на світ, тобто прояв якогось мізерного «вільнодумства» в академічному Інституті ім. О.О.Потебні, який і випустив цей словник.

 

Ґрунтовне пояснення наводить С. Аверінцев, звертаючись, власне, до ідеалістичного трактування феномена Духу (в цьому випадку додаючи посутній прикметник «Святий»): подаються назви грецькою мовою – Параклет або Паракліт – «помічник», «утішитель», латинською – Spiritus santus); «Дух Божий… в представлениях иудаизма действующая сила божественного вдохновения (підкреслення наше. – Л.С.), по христианскому вероучению, Третье лицо Троицы» (Авернцев С.С. София-логос. Словарь/С.С.Аверинцев. – Киев: Дух і Літера, 2001. – С. 71)

 

Нарешті, важливим є звернення цитованого автора до християнської традиції розуміння ролі і призначення Духа:  «…только благодаря пришествия Иисуса Христа, Его крестной смерти и его предстательству за верующих Д.Св. впервые «дан» людям во всей полноте, неведомой временам пророков» (Там само. – С. 72).

 

Наразі, очевидно, достатньо цих пояснень, щоб зрозуміти божественний характер феномена Духу, зокрема, в творчій діяльности людини.

 

Коли ж заходить мова про образ (у поетичній мові як «елемент» образного мислення митця, органічний складник в усій системі твору чи низки творів, то, природно, виникає узагальнення про натхненність митця, наділення його особливим способом мовлення, сповненого духом правди, справедливости, непокори, боротьби і т.д. Таким чином, йдеться про багатозначність розуміння внутрішньої сили та енергетики художнього слова. А поет тоді постає «Апостолом правди і науки» з переносом відомого вірша Т.Шевченка – узагальнення на всю постать поета. Отож внутрішня, духовна природа художнього слова сповнена прихованою енергією, яка відкривається при умовах, по-перше, відчуття цього слова другим (по відношенні до авторового «Я»), по-друге, його сприйняття, як двох необхідних умов рецепції. Очевидно, що відчуття і сприйняття за своїм змістом (значенням) є різними в процесі функціонування слова.

 

Проте рецепція стане завершеним процесом, коли образ, твір, творчість набудуть адекватного осмислення. І тут з’являється ряд, умовно кажучи, перешкод, труднощів чи іншого характеру не відкритого до кінця сенсу художнього образу (тексту як образної системи) або свідомо чи несвідомо попередніми рецепціями й трактуваннями спотворений. Щодо творчости нашого поета, в минулому цього було більше, ніж достатньо. 

 

Ще раз нагадаємо, що мова про Дух як духовний феномен творчости в тоталітарному минулому, звичайно, не була адекватною вже в силу того, що не вкладався в рамки тодішніх інтерпретацій божественний характер Духа, коли й заходила мова про Дух Кобзаря. Це був, звісно, ДУХ «революційний», «демократичний», навіть «інтернаціональний», з певною мірою допустимости ще «національний» (але не націоналістичний, бо який з поета націоналіст! Адже саме це поняття піддавалося жорсткому запереченні). Усі ці визначники перетворювалися на кліше, яке можна легко накладати на інших творців нашого письменства, відсікаючи найвизначніше, найсуттєвіше – духовну сутність поетичного (художнього) слова, його натхненність Духом, якого осмислювати не було навіть спроб, крім згаданих кліше.

 

Об’єктивна реальність навіть начебто сприяла цій ситуації: адже в поета феномен Дух згадується лише  в кількох творах. Наприклад:

 

Ух! Ух! Солом’яний дух, дух…

 

Звичайно, це повністю «побутовий план», хоча й позначений образ тепловим відчуттям.

 

Інший приклад із сакральної поеми «Марія» в момент, коли Учні, налякані переслідуваннями Його однодумців, тобто тих, хто окрилений вірою в божественність Його, змушені сховатися, можливо, втративши від страху за власне життя віру в незнищенність Духа. Тому поет якраз на початку цитованого нижче уривка наголошує на відсутности духовної сили:

 

Нетвердії, душеубогі,

Катам на муки не дались,

Сховались, потім розійшлись.

І ти їх мусіла збирати…

Отож вони якось знайшлись

Вночі круг тебе сумувати.

І ти, великая в женах!

І їх униніє і страх

Розвіяла, мов ту полову,

Своїм святим огненним словом!

Ти дух святий свій пронесла

В їх душі вбогії! Хвала!

Похвала тобі, Маріє!

(Шевченко Т. Повне видання творів в 14 томах. – Чікаго: Вид-во М. Денисюка, 1962./Т.Шевченко. – Т. 4. – С. 75).

 

Тут сенс феномена Дух точний, ніяк не дискусійний: епітет «святий» визначає сенс образу: переконання Марії відроджує Учнів у критичний момент страху. Це сила віри в справедливість, в істинність, скажемо так, ідеї, задля якої пішов Її Син на страту, вчинену, знову ж таки, людьми. Поет свідомо підкреслює, коли висловлює хвалу Божій Матері, силу «вогненного слова», що відроджує.

 

Отже, поет знає як на рівні свідомости, так і надсвідомости (котра не контролюється розумом чи почуттями), що сила Духу відроджує «душеубогих», наділяє їх, позбавляючи страху, незнищенністю, бо Дух незнищенний.

 

Навряд чи сьогодні, навіть в часи справжньої освічености широкого загалу суспільства, зустрінемось з  глибинним розумінням сили незнищенного Духа. Адже йдеться не тільки про висловлення власного переконання тієї чи іншої особистости, але насамперед про не словесне, а чинне діяння, котре своїм життєвим прикладом показав Тарас Шевченко. Люди різного віку з Небесної сотні вчинили те, що їм проголошував незнищенний Дух. «Герої не вмирають!» – цей крилатий  афоризм став сенсом нашого часу. А Дух нашого поета став на всі часи образом незнищенности нації, в якій народжуються геніальні поети і Герої, які не вмирають.

 

Іван Франко, до речі, надзвичайно високо оцінив поему «Марія». «Вона займає визначне, а з деякого погляду навіть першорядне місце між такими перлами Шевченкової поетичної творчості, як «Княжна», «Відьма», «Петрусь», «Сотник» та «Неофіти». Основний помисл сеї поеми надзвичайно сміливий, – продовжує І.Франко, – змалювати життя матері Спасителя на основі дуже скупої церковної традиції, головно на основі власної творчої інтуїції» (Франко І. Шевченкова «Марія» //Франко І. Зібрання творів. У 50 томах. Т. 39./І.Франко – Київ, 1983. – С. 30)

 

У творчому процесі інтуїція – не випадкова річ. Можна її у зв’язку з проблемою цієї статті власне коментувати як приявність Духа, що дає натхнення поетові реалізувати задум. Це лише один із багатьох моментів творчого процесу, неможливого, коли б автор був інших переконань, не релігійних.

 

Цю обставину, зокрема, як наскрізну тему опрацьовує Д.Степовик у своєму дослідженні «Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко» (Київ: Вид-во імені О.Теліги, 2013), що сприйнята як літературна сенсація, оскільки автор заперечує чи переконливо спростовує накинений ще навіть з періоду царизму і продовжену в час більшовицького тоталітаризму тенденцію називати поета «безбожником». Автор цього дослідження, крім поглибленого аналізу поетичних творів, ознайомлення з численними архівними й літературними джерелами, також веде розмову про опрацювання Шевченком-художником ряду біблійних та євангельських тем. Дослідник виявив за кордоном сепію Т.Шевченка «Мойсей видобуває воду зі скелі», що її автентичність підтвердили ще живий тоді Святослав Гординський та інші мистецтвознавці і переконаний, що у формі паперової пам’ятки, ймовірно, зберігаються в особистих архівах (Див.: Головко Т. Новий погляд на релігійність Тараса Шевченка. Літературна сенсація від Дмитра Степовика – відомого мистецтвознавця, філософа і богослова (за фахом). /Тарас Головко //День. № 194-195. 25-26 жовтня 2013).

 

Нарешті, звернемось ще до однієї ілюстрації – відомих рядків поета:

 

Ми віруєм твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! Встане воля!

 

Віра в контексті вірша конкретизується як неминучий прогрес суспільства, мимо несприятливих, навіть жорстоких обставин реального часу. Віра, сказати б, відкриває простір майбутнього, що його вибудовує в уяві (інтуїції) поета живий дух нації, в якої, як і в поета, Бог і Україна становлять єдину неподільну  цілість.

 

У зв’язку з цим, очевидно, доцільно звернутись до праці єпископа Луки (Войно-Ясеницького), за фахом лікаря-хірурга, багаторічного в’язня ГУЛАГу, якого хвилювала тема християнської тріяди, реалізувавши її в дослідженні «Дух, душа і тіло». Очевидно, слід відзначити, що не так численні праці теологів на вказану проблематику. Причини цього факту, ймовірно, різні, але одна з них, мабуть, полягає в труднощах осмислення явища, звичайно, не матеріально-фізичного, а духовного. Автор починає розмову про досягнення фізики шляхом наукових експериментів і дослідів і доходить до висновку, що процес пізнання не є обмежений, оскільки поступові відкриття, наприклад, у ділянці фізики підтверджують силу проникливого розуму в таємниці природи.

 

Звідси він робить висновок, що в пізнанні людини з її інтелектуальними і духовними можливостями відкрити таємниці духовного буття, що популярно називають «потойбічним», відкриваються людині в процесі молитовного проникнення в невідоме. Автор часто посилається на Святе Письмо, цитуючи і коментуючи для підтвердження своїх тез вислови пророків та апостолів, Христа, вводячи читача в сферу власне невідомого з метою його пізнання. Автор у своїх висновках підтверджує реальність Духа як буття безтілесне, але реальне впливом своєї духовної енергії на людину.

 

(Це ще один аспект Духа – вплив його енергетики на людину, а на творчу особистість особливо – на слово, на кисть і фарбу і т. ін. Не випадковий вислів «енергетика слова», що його літературознавці намагаються пояснювати в різних аспектах).

 

Обмежусь також лише згадкою цікавої праці (в російському друкові) св. Григорія Нісського «Об устроении человека», де також йде мова про Дух як духовну «субстанцію» і перший складник християнської тріяди.

 

Усі ці праці орієнтують читача на осмислення природи людини як трансцендентної величини, котра має своє призначення як у земному, так і в позаземному бутті, оскільки засада вічного життя саме є ґрунтом для цих розмірковувань як теологів, так і представників різних ділянок науки. Тим більше, коли йдеться про творчий процес особистостей, наділених даром художнього слова.

 

Це, власне, й дає підстави побачити, зокрема, у творчому процесі приявність Духа, що надихає творчу особистість реалізувати художні задуми.

 

Нарешті, обмежую статтю й зверненнями поета до Біблії – тема, яка в переважній більшости трактована в системі утвердження чи, навпаки, заперечення релігійности поета. Очевидно, тут слід мати на увазі, що йдеться не стільки про біблійні сюжети та образи в оригінальній поезії Т.Шевченка, скільки про відсвіт Біблії, очевидно, й християнства. Наразі слово «відсвіт» начебто найбільш точне для визначення саме духовного простору Шевченкового слова, яке живе і пульсує світлом Духа, світлом натхнення творця слова в ім’я Бога та України. До речі, образ світла – контраст до ночі, тьми – набуває символічних значень для осмислення того часу.

 

Ця стаття є спробою по-новому глянути на творчий процес, в якому «матеріалізоване» слово є, звичайно, виразником Духа. Творчість геніального поета підтверджує стисло висловлені вище спостереження над феноменом Духа як глибинного образу в поетичній мові Т.Шевченка.  

Професор В.І. Можара – незламний патріот (автор: Мартиненко М.А.)

опубліковано 27 черв. 2013 р., 09:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 лип. 2013 р., 10:58 ]

Кафедра вищої математики була створена у 1930 р. одночасно із заснуванням Київського інституту цукрової промисловості (КІЦП). У цей час у Всеукраїнській Академії Наук (ВУАН) працювала плеяда геніальних математиків Д. Граве, М Кравчук, М. Крилов та інші.

 

Вони зробили вагомий внесок у розвиток математичної науки в Україні, поставили її на один рівень з найкращими математичними школами світу і постійно готували науково-педагогічні кадри для вищих навчальних закладів (ВНЗ). Одним із найталановитіших учнів акад. ВУАН М. Кравчука був Можар Володимир Іванович, і саме він стояв на чолі становлення кафедри з перших днів її заснування. 

 

 

Це ім'я фактично більше півстоліття не згадувалося в стінах нашого ВНЗ і навіть більшість викладачів кафедри математики майже нічого не знали про цю обдаровану, мужню і чесну людину.

 

Шляхом наполегливих і тривалих досліджень (робота в архівах СБУ, зустрічі з родичами та інше) нам вдалося знайти деякі дані про життя цієї видатної особистості і ми хочемо донести їх до відома студентів і наукової громадськості.

 

Можар Володимир Іванович народився 6.07.1901 р. в с. Березівка Коростишівського р-ну на Житомирщині в селянській заможній українській сім'ї. Тут він закінчив сільську церковно-приходську школу, а середню освіту здобув в м. Житомирі, де отримав глибокі і фундаментальні знання з усіх предметів, а особливо добре вивчив ряд іноземних мов. У 1925 р. успішно закінчив Житомирський педінститут і після цього отримав спеціальну математичну підготовку в Київському інституті народної освіти. В період 1927-1930 рр. Можар В.І. проходив аспірантський стаж на науково-дослідній кафедрі математики ВУАН під керівництвом М. Кравчука і М. Крилова. Ось як характеризував акад. ВУАН Д. Граве напрямок наукової діяльності В.І. Можара: «Он основательно изучил теорию упругости и занимался решением дифференциальных и интегральных уравнений этой теории, применяя преимущественно методы теории функций комплексного переменного (конформное отображение)». Цій тематиці наукових досліджень були присвячені і подальші його роботи.

 

Час навчання в аспірантурі він постійно поєднував з педагогічною роботою на кафедрі вищої математики КПІ.

 

Маючи високу професійну математичну підготовку і досвід педагогічної роботи, Можар В.І. став організатором кафедри математики КІЦП. Суттєву допомогу в цьому йому надавали талановиті математики ВУАН.

 

Аналізуючи тільки ті роботи, які на цей час знайшлися, приходиш до висновку, що кафедра вищої математики з першого дня заснування працювала надзвичайно активно, результативно і на високому науковому рівні. Так, за період з 1930-1936 р.р. кафедра підготувала і видала посібники:

1. М. Кравчук, П. Касяненко, С. Кулик, В. Можар, О. Смогоржевський Вища математика. Посібник для студентів і самоосвіти. У трьох частинах. К.: Вид-во ВУАН, 1934. – ч. І. – 407 с.

2. М. Кравчук, В. Можар Диференціальні рівняння та їх застосування в природознавстві й техніці. – К. Вид-во ВУАН, 1934 – 184 с.

 

У 1934-1935 рр. колектив кафедри підготував курс вищої математики для технологічних інститутів у двох томах. Він був прийнятий до друку у видавництві ВУАН. Але в цей період в Україні почалася активна і жорстока битва «імперської машини» з «українським націоналізмом» і вихід в світ цього курсу було припинено. Така ж доля, на жаль, дісталася і II, III частинам посібника М. Кравчука і співавторів.

 

Критика написаних «націоналістичних» посібників з різних сторін була смертельно нищівною. В цей підлий процес цькування були залучені преса, колективи, громадські організації і інші. Закінчилося тим, що були арештовані ряд математиків, серед яких і всесвітньо відомий акад. М. Кравчук. В яких умовах знаходився академік ВУАН, свідчать сторінки його архіву в СБУ. Ось частина його звернення відносно перегляду його справи: «... розбитий фізично нічними допитами, зокрема, повним позбавленням сну протягом 11 діб, загостренням хвороби серця, заходами прямої фізичної дії; морально на мене діяли криками, стогонами катованих у сусідніх кімнатах. Зламали мене остаточно погрози – у випадку заперечення та відмови взяти на себе нездійснені злочини – заарештувати та знищити мою сім'ю. Заради врятування сім'ї я вирішив обмовити себе, тим паче, як було цілком ясно, мої обвинувачі самі не вірячи своїм звинуваченням, мали цілковито конкретну мету – зробити з мене злочинця».

 

Саме після такого жахливого морального і фізичного гніту, один із перших авторів в Україні посібника курсу «Вища математика» для технологічних інститутів, в своїх протокольних свідченнях слідчим писав:

 

«Моя тенденция к «самобытности» математической украинской терминологии вела к отрыву украинского научного языка от братского русского...

 

Что касается их содержания, то в них есть места, страдающие упрощенностью в трактовке научных вопросов и снижении научного уровня почти до пределов вульгаризации. Книги были рассчитаны на читателей, имеющих недостаточно хорошую подготовку по элементарной математике, что и повлияло на них в направлений упрощения и невыдержанности системы в изложении наук...

 

Вредительства в эти книги я не вкладывал, и принимать их вредными по совести не могу. Принимаю их во многих местах мало удовлетворительными, а их язык и терминологию – недостаточно отделенными от националистичных тенденций».

 

Звернімо ще раз увагу на ключові слова академіка: «Вредительства в эти книги я не вкладывал и принимать их вредными по совести не могу. Принимаю их во многих местах малоудовлетворительными, а их язык и терминологию – недостаточно отдаленными от националистических тенденций.»

 

Сказане відноситься тільки до мови курсу вищої математики і математичної термінології, яка на думку слідчих вела «к отрыву украинского научного языка от братского русского...». Хотілось би, щоб ці фрагменти слідчого протоколу пройшли через свідомість нинішнього покоління студентів (і не тільки) і назавжди залишилися в їх пам'яті та свідомості. Вони свідчать про звірські методи русифікації нашого українського народу державною «імперською машиною». Ці методи були спрямовані на повне фізичне знищення свідомої національної еліти, і як свідчення цьому – смерть акад. ВУАН М.Кравчука та інших.

 

Паралельно з методичною роботою і фундаментальними дослідженнями задач математичної фізики кафедра плідно співпрацювала з спеціалістами в галузі харчових технологій, про що свідчить праця В. Можара, О. Куриленко «До питання про швидкість кристалізації цукрози при випаровуванні за сталої температури». Збірник наукових праць КХТІХП, Вид-во Наркомвнуторгу, Київ –1935, с. 88-94.

 

На кафедрі була розроблена чітка концепція і детальна програма науково-дослідної роботи зі студентами, яка ефективно втілювалася в повсякденну педагогічну практику. Вражає значимість, важливість і актуальність основних ідей програми того часу, тому вважаємо за необхідність навести наступні ключові тези з доповіді 35-річного проф. В.Можара від13.ХІ.36р.:

 

- «Адже примітизування науки, емпіризм, догматичність та рецептурність у викладанні знижують науково-педагогічний авторитет вищої школи, зводять її на рівень середньої школи.»

 

- «Звертаю увагу молодих дослідників на кончу потребу докладного вивчення бодай одної із закордонних мов; вже в наукових студентських гуртках. Є рація рекомендувати для читання закордонні журнали та підручники. Адже значна частина студентів, що тепер науково працюють, по закінченні інституту піде в аспірантуру й готуватимуться до дальшої наукової діяльності, яка вимагає доброго знання іноземних мов; навіть на виробництві інженерам, що займаються питаннями реконструкції й стежать за свіжою літературою зі свого фаху, в великій пригоді стане знання закордонних мов.»

 

Значимість ідей і важливість поставлених проблем в цій доповіді залишаються актуальними і сьогодні для вищої школи.

 

Пройшло майже сім десятиліть після останньої в житті лекції проф. В. Можара студентам-механікам, і все ж нам вдалося знайти і почути спогади людей, які особисто добре знали обдарованого педагога.

 

Так, з надзвичайно великою теплотою, вдячністю і щирістю згадував його проф. О.А. Герасименко, якому Можар В.І. читав, в свій час, лекції з математики «чистою, добірною українською мовою». Всі відзначають, що проф. В.І. Можар був неперевершеним лектором і талановитим педагогом, був чуйним, добрим до людей, користувався великою повагою і шаною серед колег і студентів за свою чесність, відданість справі.

 

Саме його, як провідного педагога, комітет комсомолу КХТІХП запросив зробити доповідь на загальних зборах студентства 8.12.1936 р., яка була присвячена самостійній роботі студентів. Вдалося знайти стенограму цього виступу на 11 сторінках, який і зараз вражає глибиною розкриття теми, енциклопедичністю знань автора, важливими і корисними порадами студентам.

 

Всебічно обдарований і високоосвічений в різних галузях науки і культури, проф. В.І. Можар без сумніву належав до інтелектуальної творчої еліти українського народу. За свідченнями рідних, він вільно володів декількома іноземними мовами (сьогодні важко знайти аналог) і на міжнародних конференціях в Англії, Німеччині, Франції доповідав і спілкувався з колегами мовою господарів.

 

Але в інституті серед колег і студентів він завжди (спогади А.О. Герасименка) відстоював велич мови свого народу, читав лекції, робив доповіді українською мовою. Він активно працював у підкомісії математичної секції природничого відділу Інституту української наукової мови під головуванням М.Кравчука і багато зробив для розвитку і створення українського математичного словника, який і зараз є настільною книгою для математиків. Всі його наукові і методичні праці в Україні надруковані рідною йому мовою.

 

Навіть з погляду сьогоднішнього дня важко знайти в історії кафедри математики семирічний період, який був би більш плідний в галузі науково-методичних досліджень, ніж період з 1930 р. до 1936 р.

 

Результативна наукова, методична і педагогічна діяльність В.І. Можара не залишилась без уваги і йому за сукупністю наукових робіт (без захисту дисертації) 17.11.1935 р. була присуджена вчена ступінь кандидата фізико-математичних наук і його (в 34 роки) затвердили в званні професора по кафедрі математики.

 

В.І. Можар продовжував і далі плідно працювати над докторською дисертацією і за свідченням рідних в кінці квітня місяця 1937 року від'їхав до м. Москви, щоб доповісти кінцеві результати докторської роботи на науковому семінарі Інституту математики.

 

Необхідно відмітити, що на той час в КХТІХП звання професора мало всього декілька чоловік. Тому молодий, талановитий, енергійний, високоосвічений 36-річний професор не випадково зайняв ключове місце в колективі інституту. Але рік 1937 був роком шабашу доносів, брехні і кожне «стукане» підле слово перекреслювало не тільки кар'єрну долю людини, а і саме її життя. На жаль, чорна заздрість і безмежна підлість «колег», а також їх «сигнальні послання» вирішили майбутнє молодого вченого-педагога.

 

27.ІV.37 р. в м. Москві його заарештували органи НКВД як «активного участника украинской национал-фашистской террористической организации». Під надзвичайно суворим конвоєм його переправили через кілька днів до м. Києва. Зразу був проведений детальний обшук в його квартирі. Окрім «націоналістичної» математичної літератури, були знайдені також 2 книги М. Хвильового, 2 книги В. Вінниченка, «Листи на Наддніпрянську Україну» М. Драгоманова та інше. Почалася постійна серія допитів. Ось деякі фрагмента протоколів допитів:

 

- «Вы обвиняетесь в враждебных действиях против Советской власти.

- Враждебных взглядов у меня никогда к Советской власти не было, но иногда возникали сомнения и неудовлетворения, по которым я делал критические замечания в части отдельных вопросов политики партии и их практического осуществления. Я считал, что в пищевом институте им. Микояна, где я работаю, украинизация проводится недостаточно. а темпы коллективизации на селе преувеличены.

 

- Вы являетесь учеником известного националиста М.Кравчука?

- Учеником Кравчука я был, но своих националистических взглядов он мне не высказывал.»

 

Перечитаймо ще раз ці фрагменти протоколів і переконаємося, що за кожною відповіддю проф. Можара В.І. на запитання слідчих стоїть його високий інтелект, гідність, мужність, правдивість, патріотизм. Не дивлячись на тривале жорстоке попереднє слідство (більше п'яти місяців), на сторінках протоколів допитів немає ні однієї відповіді, яка б свідчила про його морально-психологічний злам.

 

У справі нема абсолютно ніяких документів про приналежність Можара В.І. до любих ворожих організацій. Як доказ того, що проф. В.І. Можар є націоналістом, приводяться дані про те, що в 1917-18 роках він був членом і організатором товариства «Просвіта» в середніх школах м. Житомира. Але в товстій двохтомній кримінальній справі Можара В.І. акуратно підшиті доноси-звинувачення «колег» – стукачів (прізвища не називаю), які свідчать, наприклад, наступне:

 

- «На заседании кафедры математики в 1933 году рассматривался вопрос о плохой успеваемости студентов. По предложению Можара была принята резолюция, что одной из причин плохой успеваемости студентов есть плохое их питание.»

 

- «На совете ВТУЗа в 1935 г., где обсуждался вопрос о итогах испытаний студентов по русскому и украинскому языках, В.И. Можар сделал националистическое выступление, в котором утверждал, что студенты не знают украинского языка, потому что мы не создали украинского окружения, в настоящем смысле этого слова, и что надо такое окружение создать

 

Хотілось би глибше проникнути в суть досить символічного першого фрагменту доносу відповідно до політичної ситуації того часу. Відомо, що навіть найжорстокіший тиран всіх часів і народів Сталін визнав, що Україна в жахливому 1933 р. втратила майже третину населення. Але нікому в той час органи, партія (комуністи і сьогодні) і жорстока цензура не дозволяла не те що в офіційних резолюціях, а навіть у приватних розмовах згадувати про явище голодомору. Всі знали, що любе слово, любий крок, зроблений будь-ким в напрямку визнання голокосту, вів тільки за міцні двері буцегарні. І ці два речення з доносу «колеги» через сім десятиріч свідчать, що чесна, мужня, патріотична позиція Можара В.І. була спрямована на підтримку студентів, українського народу, і саме це стало основою для «колег»-стукачів, щоб через чотири роки після запропонованої резолюції В. Можаром накинути на світлу голову професора смертоносний зашморг.

 

Освічені «педагоги»-донощики добре усвідомлювали і знали, яку надійну (з великим запасом міцності) петлю вони накинули на шию 36-річного педагога. Адже «націоналізм» імперія прирівняла до державної зради і тому стукачі не залишили професору-«націоналісту» (другий донос) ні єдиного шансу не те що на продовження високопрофесійної творчої роботи, а навіть на життя.

 

На початку жовтня справу Можара В.І з недоказаними звинуваченнями «в активном участии украинской национал-фашистской организации» було передано на розгляд трійки при Київському обласному управлінні НКВД, яка винесла йому 19 жовтня 1937 р. вирок – розстріл.

 

У справі знаходиться жовтий маленький листочок з записом: «Постановление Тройки УНКВД от 19 октября м-ца 1937 г. о расстреле Можара В.И. приведено в исполнение 9 ноября 1937 года в 24.20. Комендант ст. лейтенант госбезопасности Шашков».

 

Тут немає помилок і дійсно жахливе слово «Тройка» «шанобливо» написано з великої літери, а біля прізвища лейтенанта немає навіть ініціалів. Аналогічна доля була запрограмована і «націоналісту» акад. ВУАН М.Кравчуку, якому також не залишили шансів на життя.

 

Відповідно до духу того часу, за декілька днів до цієї трагічної події, в газеті «Центрифуга» від 15 жовтня 1937 р. № 21 повідомлялось: «Тричі прокляті наймити фашистів: Кухаренко, Можар та інші, викриті органами НКВД, які приклали свою руку, щоб зірвати підготовку високоякісних більшовицьких фахівців. Нарбут».

 

Це прокляття спрямоване на талановитих педагогів, які завжди віддавали всі свої знання і сили вихованню студентів. Після цього на добре ім'я вірного сина українського народу проф. Можара В.І. було накладено непробивне табу на довгі-довгі роки. Над кафедрою вищої математики пронеслася фізична і морально-психологічна руїна, яка знищила всі патріотичні традиції колективу і присипала пилюкою започатковані і розвинені методи науково-педагогічних досліджень.

 

Восени 1937 р. на кафедрі з'явилися інші викладачі, більше ніж на півстоліття зникла «чиста, добірна, українська мова» навіть як мова взаємного спілкування в колективі, забулася математична українська термінологія і майже півстоліття не видавалися навчальні підручники з математики для студентів ні українською, ні російською мовами.

 

Так, на злеті розквіту життєвих і творчих сил, на тридцять сьомому році життя обірвалася діяльність талановитого математика, визначного педагога, першого завідувача кафедри вищої математики проф. Володимира Івановича Можара.

 

Місце його могили на сьогоднішній день нікому не відоме. 3.08.1956 р. за клопотанням рідних справу В.І. Можара переглянуто, і він повністю був реабілітований Військовим трибуналом за відсутністю злочинності в його діях.

 

Багато добрих справ для студентів, для математиків, для вищої школи зробив проф. В.І. Можар, але ще більше він запропонував ідей, напрямків, проектів.

 

Слава Богу, що прийшов час і Дух Можара В., Кравчука М. повернувся на кафедру, і багато їх ідей втілюється в практику сьогоднішнього дня.

 

Мартиненко М.А. – завідувач кафедри вищої математики НУХТ, доктор фізико-математичних наук, професор

 

Славне покоління з Гірського (автор: Кахнич Іван)

опубліковано 26 квіт. 2013 р., 11:44 Степан Гринчишин

Гузик (Гринців) Надія Миколаївна Кандидат математичних наук. Науковий співробітник кафедри диференціальних рівнянь ЛДУ, автор понад 40-ка наукових праць.

 

 

 

Народилась 1 січня 1984 року у звичайній сільській сім’ї Миколи та Ольги Гринців у селі Гірське Миколаївського району Львівської області. У 1990 році пішла у перший клас місцевої школи. Під час навчання у школі нічим особливим серед своїх однолітків не відрізнялася. Із шкільних предметів особливо легко їй давалась математика. Зауваживши це, учителька математики Левицька Марія Степанівна порадила Надії поступати у Львівський фізико-математичний ліцей при Львівському національному університеті імені Івана Франка. Таким чином, після закінчення восьмого класу у 1998 році за результатами вступних іспитів з математики та фізики її зарахували ученицею ліцею у клас з фізико-математичним профілем. Перші місяці навчання в ліцеї далися нелегко, адже рівень викладання там значно відрізнявся від шкільного. Крім того, у той час як у школі Надія вивчала німецьку мову, у ліцеї довелось розпочати вивчення англійської. Та через декілька місяців усі ці тимчасові труднощі було подолано.

 

У 2000 році після успішного закінчення ліцею за результатами тестування з математики Надія стає студентом першого курсу механіко-математичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка за спеціальністю «Математика». У 2005 році з відзнакою закінчила навчання в університеті, де здобула кваліфікацію магістр математики (викладач).

 

Ще під час навчання у школі Надія захоплювалась вокальним співом. У складі шкільного ансамблю вона часто виступала на шкільних концертах та у місцевому  клубі, неодноразово приймала участь у конкурсах художньої самодіяльності районного та обласного рівнів, де займали призові місця. Саме тому, у період навчання в університеті стала приймати активну участь у студентському ансамблі пісні і танцю «Черемош», що виступав не лише у місті Лева, але й за його межами. Особливо їй запам’ятався виступ ансамблю на відкритті пам’ятника королю Данилу на площі Галицькій у місті Львові.

 

1 листопада 2005 року після вступних випробувань з математики, філософії та англійської мови Надію зараховують на навчання в аспірантуру на кафедру диференціальних рівнянь механіко-математичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Під керівництвом доктора фізико-математичних наук, професора Іванчова Миколи Івановича на третьому році навчання в аспірантурі, достроково, 8 травня 2008 року вона захистила кандидатську дисертацію на тему: «Обернені задачі для параболічних рівнянь з виродженням в областях з вільними межами». Навчаючись в аспірантурі Надія за сумісництвом працювала асистентом кафедри диференціальних рівнянь університету. Після захисту дисертації так і залишилась працювати на кафедрі в якості наукового співробітника, де і працює по сьогоднішній день.

 

Перша її наукова стаття була опублікована у «Віснику Львівського університету. Серія механіко-математична» у 2005 році, коли Надія ще була студентом п’ятого курсу університету. На час захисту дисертації у неї було одинадцять наукових праць, серед яких сім у наукових журналах та збірниках наукових праць, чотири у матеріалах конференцій. ЇЇ результати доповідались і обговорювались на засіданнях Львівського міського семінару з диференціальних рівнянь, засіданнях наукового семінару з обернених задач у Львівському національному університеті імені Івана Франка, міжнародних конференціях імені академіка М. Кравчука (м. Київ), міжнародній конференції з диференціальних рівнянь., присвяченій 100-річниці Я.Б. Лопатинського (м. Львів), міжнародній конференції «Диференціальні рівнянь та їх застосування» (м. Чернівці), міжнародній математичній конференції ім. В.Я. Скоробогатька (м. Дрогобич), міжнародній конференції КРОМШ (м. Сімферополь), міжнародній науковій конференції “X Білоруська математична конференція” (м. Мінськ, Білорусь), міжнародній конференції “Mathematics information technologies: researchandequcation” (м. Кишинів, Молдова) та багатьох інших. За неабиякі досягнення у науці 2008 році Надію Гузик (Гринців) нагороджено премією Львівської обласної державної адміністрації та Львівської міської ради «Кращий молодий науковець 2008 року». У 2012 році за співавторства Надії побачила світ книга «Збірник задач з рівнянь у частинних похідних», яка рекомендована Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів математичних спеціальностей. На сьогодні Надія Гузик (Гринців) є автором понад 40 наукових публікацій у вітчизняних та закордонних виданнях.

 

1-10 of 12