Графічна Шевченкіана Софії Караффи-Корбут. (Частина 14. Горинь Богдан)

опубліковано 5 бер. 2014 р., 09:54 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 бер. 2014 р., 11:37 ]

 

ЧУМА 

 

Чума

Чума з лопатою ходила,

Та гробовища рила, рила,

Та трупом, трупом начиняла

І со святими не співала,

Чи городом, чи то селом

Мете собі, як помелом.

[...]

 

ЧУМА 

 

Чума

[...]

А люди біднії в селі,

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах

Та й мруть. По улицях воли

Ревуть голодні, на городі

Пасуться коні, не виходить

Ніхто загнать, нагодувать,

Неначе люди тії сплять.

Заснули, добре, знать, заснули,

Святу неділеньку забули,

Бо дзвона вже давно не чуть.

Сумують комини без диму,

А за городами, за тином

Могили чорнії ростуть.

Під хатами поміж садами,

Зашиті в шкуру і в смолі,

Гробокопателі в селі

Волочать трупи ланцюгами

За царину – і засипають

Без домовини.

[...]

[Кінець вересня - грудень 1848,

Кос-Арал]

 

„НА ВЕЛИКДЕНЬ НА СОЛОМІ..." 

  

„На Великдень, на соломі..."

На Великдень на соломі

Против сонця діти

Грались собі крашанками

Та й стали хвалитись

Обновами. Тому к святкам

З лиштвою пошили

Сорочечку. А тій стьожку,

Тій стрічку купили.

Кому шапочку смушеву,

Чобітки шкапові,

Кому свитку. Одна тілько

Сидить без обнови

Сиріточка, рученята

Сховавши в рукава.

- Мені мати куповала.

- Мені батько справив.

- А мені хрещена мати

Лиштву вишивала.

- А я в попа обідала. –

Сирітка сказала.

[Січень - квітень 1849, Раїм]

 

„І ЗОЛОТОЇ Й ДОРОГОЇ" 

  

„ І золотої й дорогої..."

І золотої й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої;

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу.

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,

Одно-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодость моя.

Мені здається, що ніколи

Воно не бачитиме волі,

Святої воленьки. Що так

Даремне, марне пролетять

Його найкращії літа,

Що він не знатиме, де дітись

На сім широкім вольнім світі,

І піде в найми, і колись,

Щоб він не плакав, не журивсь,

Щоб він де-небудь прихиливсь,

То оддадуть у москалі.

[Січень - квітень 1849, Раїм]

 

„ЯКБИ ВИ ЗНАЛИ, ПАНИЧІ" 

 

„Якби визнали, паничі…"

Якби ви знали, паничі,

Де люде плачуть живучи,

То ви б елегій не творили

Та марне Бога б не хвалили,

На наші сльози сміючись.

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози; я не знаю,

Чи єсть у Бога люте зло!

Щоб у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!

[...]

Я бачив пекло... Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую, у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі булі і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята.

[...]

[Січень - квітень 1850, Оренбург]

 

„І ДОСІ СНИТЬСЯ: ПІД ГОРОЮ 

 

„І досі сниться..."

І досі сниться: під горою

Меж вербами та над водою

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться, вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе. А дід сидить

І усміхається, і стиха

Промовить нишком: – Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?

[...]

[Січень - квітень 1850, Оренбург]

 

НЕОФІТИ

Поема

Сія глаголетъ Господь: сохраните судъ и сотворите правду, [приближися бо] спасеніе мое приіти, и милость моя [открыется], Ісаія. Гл. [56]. С. 1.

М. С. Щепкину

На память 24 декабря 1857. 

 

  

Неофіти

[...]

Ідеш шукать його в Сибір,

Чи теє, в Скіфію... І ти...

І чи одна ти? Божа Мати!

І заступи вас і укрий!

Нема сім'ї, немає хати,

Немає брата, ні сестри,

Щоб незаплакані ходили,

Не катувалися в тюрмі

Або в далекій стороні,

В британських, галльських легіонах

Не муштровались!

 [...]

Скрізь шукала

Дитину мати.

 

1857. 8 декабря Нижний Новгород