Пісенний дискурс у контексті національної ідентичності. (Автори: Костюк Петро, Король Оксана)

опубліковано 16 січ. 2020 р., 09:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 серп. 2020 р., 07:47 ]

 

Наша пісня — це значно більше,

ніж текст і музика.

Пісня — складова коду ідентичності…

 

За свідченнями наукових досліджень, українці володіють чи не найбільшим спадком народних пісень серед народів світу. Багато з них знані, були та є популярні в Європі та світі.

 

Народна пісня — це один з найефективніших індикаторів енергетичності української нації, інструмент її ідентифікації. Вона відразу «втягує» українців у національний код ідентичності, що «зашитий» у звуках споконвічного сприйняття нами цього світу та презентує нашу націю в ньому.

 

Чого тільки вартує наш «Щедрик». Українська колядка в обробці Миколи Леонтовича — одна з найпопулярніших мелодій у християнському світі, хоч і відома за англійським текстом «Carolof the bells». Ця мелодія звучить за святковим столом, на різдвяних концертах і чи не в усіх голлівудських стрічках, де йдеться про святкування Різдва, навіть у фільмі «Один удома-2», де знімався теперішній президент США Дональд Трамп (Наталя Соколенко. Тому що не Петлюра, або Як держінституції не підтримали проект з найбільшим потенціалом для промоції України у світі. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://life.pravda.com.ua/columns/2019/06/1/237065/).

 

Срібна монета (реверс). Національний банк України 5 січня 2016 року ввів в обіг дві пам′ятні монети «Щедрик (до 100-річчя першого хорового виконання твору М.Леонтовича)» номіналом 5 гривень з нейзильберу та 20 гривень зі срібла.

 

Напередодні Різдва 2018 р. заспівали «Carol of the bells», або ж «Щедрик» і військовики збройних сил США та зняли кліп у різних армійських локація — від казарми до палуби корабля. Пісню виконували представники американських військово-повітряних сил Тихоокеанського регіону, берегової охорони США, підрозділ американських морських піхотинців США, американський військовий підрозділ авіації та представники військово-морського флоту. Усе це американці змонтували та виклали в Інтернет ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/news/251218-shchedryk-leontovycha-zaspivaly-u-zbroynyh-sylah-ssha.)

 

«Щедрик» Леонтовича заспівали у збройних силах США. day.kyiv.ua

 

Однак мало хто у світі знає історію запозичення українського «Щедрика». Цьогоріч, у 2019 р., виповнюється 100 років відтоді, як «Carol of the bells» зазвучала англійською.

 

У 1919 р. голова УНР Симон Петлюра поставив собі за ціль привернути увагу світу до нової української держави. Потрібно було відокремити Україну від Росії й у свідомості європейських політиків, які саме тоді на Паризькій мирній конференції «нарізали» нові кордони на Європейському континенті. С. Петлюра викликав відомого композитора й диригента Олександра Кошиця та наказав упродовж тижня створити хорову капелу з найкращих голосів і виїхати на гастролі до європейських столиць з репертуаром українських пісень. О. Кошиць виконав наказ С. Петлюри. 11 травня 1919 р. в столиці Чехословаччини відбувся тріумфальний концерт Української республіканської капели. Світове турне Української хорової капели в 1919–1924 рр. стало тріумфом колективу, його керівника й української пісні. Капела збирала не лише концертні зали, де серед присутніх були члени королівських родин, прем’єри та президенти, а й великі стадіони шанувальників. Виконували твори Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Олександра Кошиця. «Український сезон» у США хор О. Кошиця відкрив у найпрестижнішому залі Америки — нью-йоркському «Карнегі-Холі». Саме там уперше прозвучав згодом усесвітньо відомий «Щедрик» М. Леонтовича.

 

Пізніше, у 1936 р., американський композитор українського походження Петро (Пітер) Вільховський (англ. Peter Wilhousky) написав до «Щедрика» текст англійською мовою (Культурна дипломатія Симона Петлюри: тріумф української пісні в Європі. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ukr.lb.ua/culture/2016/08/11/342333_kulturna_diplomatiya_simona.html).

 

Мелодія нагадувала Вільховському передзвін, і він зафіксував цей образ у своїх віршах. Пісня закріпилася у світовій музичній культурі під назвою «колядка дзвонів» (англ. Carol of the Bells).

 

На жаль, 100-річчя цієї неймовірної історії не стало приводом для промоції нашого найпопулярнішого культурного продукту у світі — ні для центральної влади в цілому, ні для спеціально створених інституцій (Наталя Соколенко. Тому що не Петлюра, або Як держінституції не підтримали проект з найбільшим потенціалом для промоції України у світі.  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://life.pravda.com.ua/columns/2019/06/1/237065/)

 

Їхав козак за Дунай

Були й інші сценарії «мандрів» наших музичних творів… Візьмемо хоча би до прикладу український романс XVIII ст. «Їхав козак за Дунай». Його написав козак Харківського полку, філософ, поет Семен Климовський. Пісня популярна принаймні від середини XVIII ст.

 

Цей твір набув великої популярності в Російській імперії та тогочасній Західній Європі. Був перекладений німецькою та французькою мовами. У добу романтизму було написано й чимало нових текстів, які виконувалися на цю мелодію. Їхні автори — такі популярні російські поети першої половини XIX ст., як О. Мерзляков та О. Сомов. Композитори й поети створювали все нові й нові варіації на тему цієї української пісні.

 

1808 року прусський поет Х. Тідге був присутній у Чорному лісі під Баден-Баденом, де місцева знать улаштувала «садове свято». Почувши пісню про розлуку козака й дівчини, Х. Тідге здійснив вільну переробку тексту. З того часу німці вважають цю версію української пісні власним фольклорним твором. Вона стала відома під назвою «Schöne Minka, ich muß scheiden» (Український романс, Бетховен та німецька народна пісня – майже детектив (відео). [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://intvua.com/news/culture/1523617519-ukrayinskiy-romans-bethoven-ta-nimetska-narodna-pisnya.html).

 

Автор геніальних творів, видатний німецький композитор Людвіг ван Бетховен (також рідше Бето́вен) 1816 року зробив обробку пісні «Їхав козак за Дунай». Підтримуючи приятельські стосунки з послом Росії в Австрії Андрієм Розумовським (сином гетьмана Кирила Розумовського), композитор зацікавився українським фольклором, адже А. Розумовський з особливим сентиментом ділився спогадами про землю та культуру своїх предків, їхні унікальні традиції, в тому числі й музичні.

 

Так, в обробці Л.ван Бетховена пісня «Їхав козак за Дунай» оновилася: тепер вона була для голосу у супроводі фортепіано, скрипки й віолончелі.

 

Змінився і характер пісні, вона втратила свою ритмічну військову маршовість і забарвилася в ліричні тони ніжності та смутку.Знайти твір можемо у збірках Л. ван Бетховена серед творів без номеру опусу (Werke ohne Opuszahl) WoO 158 #16 (Folksong Setting: «Schöne Minka, ich muß scheiden» (Ukrainian-Cossack) WoO 158a; #16 of 23 continental folk songs).

 

(Фрагмент)

 

Зачарування звуків ніжних. Українські романси. Нотне видання.Макарова В. А., Макарова Л. А. (упор.). Нова книга, 2013. Їхав козак за Дунай. Слова і мелодія С. Климовського. Обробка для голосу в супроводі скрипки, віолончелі та фортепіано Л. Бетховена.С.13-17.

 

Двічі композитор звертався до цієї пісні, – варіаціїї на мелодію пісні «Їхав козак за Дунай» вдруге увійшли в опус 107 (десять варіацій народних пісень для фортепіано і флейти) під номером 7 у 1820 р. ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Їхав_козак_за_Дунай.).

 

«Мелодії козацьких пісень, почутих у Розумовського, маестро включив у заключну частину «Апансіонати» і знамениту 9-ту симфонію, а в одній з його сонат звучить українська пісня «Одна гора високая» (Олена Лобенко. Пригодницька доля однієї козацької пісні. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://a7d.com.ua/weekend/2855-prigodnicka-dolya-odniyeyi-kozackoyi-pisni.html).

 

Втім, не лише Бетховен захоплювався піснею «Їхав козак за Дунай». Майже в цей час вона з’являється друком в Англії. Варіації на тему цієї пісні пише німецький композитор, основоположник німецької романтичної опери Карл-Марія Вебер.

 

У 1818 році австрійський композитор Йоганн Гуммель, учень Моцарта, зробив прекрасну обробку пісні «Їхав козак за Дунай» для фортепіано, віолончелі та флейти. А у 1839-му її обробив для чоловічого хору німецький композитор Йоганн-Крістіан-Фрідріх Шнайдер. У результаті самодіяльні колективи і хори, яких тоді було безліч у Німеччині, почали виконувати пісню, зробивши її надзвичайно популярною в Європі.

 

Варіації на тему «Їхав козак за Дунай» написав також італійський композитор Томмазо Траетта, а італійський переклад Домініціс. Французькою мовою пісню переклав хтось із польських емігрантів, яких тоді було чимало в Парижі. Але своїй справжній популярності у Франції українська пісня завдячує польському композитору і скрипалю, учневі великого Ніколо Паганіні – Каролю Липинському, який з величезним успіхом виступав у Парижі, виконуючи, серед інших, і «Їхав козак за Дунай».

 

У 1814-му Вітєзслав Ганка опублікував у Відні переклад пісні «Їхав козак за Дунай» чеською мовою. А за рік в американському місті Філадельфія були надруковані ноти пісні та її англійський переклад. Ще через рік ноти і текст видаються в англійській столиці, а в 1822-му в американському Балтиморі.

 

На початку ХХ ст. в США з'явилися нові переклади пісні. Нею зацікавилися співаки, композитори, аранжувальники. У 1925-му вона була включена в оперету «Song of the Flame» як центральний дует усього твору (його виконують закохані під час розлуки). Ця оперета мала величезний успіх, йшла на сцені Нью-Йоркської опери 219 разів поспіль! Українську мелодію для цієї оперети аранжували відомі американські композитори Герберт Стосат – автор музики до багатьох голлівудських фільмів, і знаменитий Джордж Гершвін. До речі, він провів дитинство в Нью-Йорку на вулиці, що має назву «Мала Україна». Ймовірно, там проживало чимало наших емігрантів. У будь-якому випадку, й за словами самого Гершвіна, вже з дитинства він був непогано знайомий з українцями і їхніми піснями ...

 

У тому ж 1925 році в США вийшло фундаментальне багатотомне видання «Міжнародна бібліотека музики для вокалістів». У VI томі серед кращих пісень усіх часів і народів надрукована і українська «Їхав козак за Дунай». (Олена Лобенко. Пригодницька доля однієї козацької пісні. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://a7d.com.ua/weekend/2855-prigodnicka-dolya-odniyeyi-kozackoyi-pisni.html).

 

У згаданий період, зважаючи на тривалий підневільний статус, українська національна культура зазнавала значних, а часом і непоправних втрат. Незважаючи на офіційну заборону в Російській імперії української мови, народна пісня, як складова етнічної культури, рятувала її від остаточного знищення. Відбувалися й об’єктивні процеси взаємовпливів із сусідніми народами. Закономірно, коли шануючи свою традиційну культуру, людина прагне побачити щось подібне й у культурах інших народів. Саме на порубіжжі з цими народами ми виявляємо найбільше спільних рис, зокрема в музиці, танцях, піснях тощо.

 

Іноді це сприяє процесу відновлення призабутого. Приміром, у білорусів збереглися великодні («волочобницькі») пісні, а в нас — до сьогодні дійшли вони тільки в окремих регіонах Галичини, зокрема на Яворівщині та й звуться «риндзівками», – піснями на кшталт колядок, в котрих кількакратно прославляється Христове Воскресіння. Волочебними ж звуть їх ще й за те, що виконуються під час ходи селом, («волочінням» від хати до хати), а після виконання їх під вікнами, господарі виносили співакам великодній почастунок, волочебне.

 

Тож, знаючи цю складову сусідньої етнокультури, легше відродити та поглибити знання про свою.

 

Звична для нас мелодика та тексти, які не потребують перекладу, а лише україномовної вимови, — уможливлюють утілення цього задуму. І відбувається це цілком природно.

 

Відповідно, коли білоруси почують нашу пісню «Чи не той то Омелько, що жне жито помаленьку?..», вони на таку ж мелодію заспівають: «Касів Ясь канюшину». І навряд чи знайдеться той, хто зможе науково з’ясувати, де й ким уперше було створено цю мелодію.

 

А от коли аналізувати україно-московські відносини, то вони зазвичай виглядають інакше. Московське поневолення України, починаючи від Боголюбського, завжди супроводжувалося не лише фізичним знищенням людей та духовно-матеріальної культури, а й грабунками, тією чи іншою формою привласнення наших надбань. Росіяни крали не тільки українську історію, а ще й наші пісні.

 

Траплялося подібне не лише щодо українців. Знамените танго польської міжвоєнної естради авторства Єжи Петерсбурського «To ostatnia niedziela» на слова Зенона Фрідвальда (1935) перетерпіло кілька плагіатів в російській версії. Першовиконавцем танго був Мєчислав Фогг, та найбільшою популярністю твір користувався у виконанні Петра Фрончевського. (https://uk.wikipedia.org/wiki/To_ostatnia_niedziela).

 

За деякий час у СРСР були записані відразу три російські версії з російськими текстами (за твердженнями росіян, «никак не связанными с польским оригиналом»). Найбільше відома нам пісня «Утомлённое солнце» (на слова Йосипа Альвека) ввійшла до золотого фонду російської (совєтської) естради. Перше виконання відбулося 1937 р. і вже під назвою «Расставание» танго в цей же час записане на платівку у виконанні джазового оркестру Олександра Цфасмана та його соліста співака Павла Михайлова. Разом з тим існувала ще одна версія, – «Песня о юге» на слова Асти Галли (у виконанні Клавдії Шульженко) та «Листья падают с клена» на слова Андрія Волкова у виконанні джаз-квартету Олександра Резанова. І таких прикладів можна було б навести багато…(https://ru.wikipedia.org/wiki/Утомлённое_солнце).

 

Усе награбоване й переінакшене під свої потреби цинічно спрямовувалося на зміцнення імперської ідеології та на славу імперії. Цілі покоління людей відривалися від національної ідентичності та зомбувалися пропагандистським московським субпродуктом задля створення нової ідентичності через кінематограф, ЗМІ, освіту, військо, звичайні культмасові заходи тощо. І пісні, як частина популярної культури, тут використовувалися якнайширше.

 

Їхали козаки із Дону додому

Є в Україні одна дуже відома пісня про Галю «Їхали козаки із Дону додому». І до цього часу спалахують суперечки щодо її текстової частини.

 

Адже якщо використати інший варіант тексту змістове наповнення набуває інших смислів. Будь-який текст – це не просто слова. Вони відображають емоції, знання, зрештою, є символами певної епохи. А тема козацтва є особливою в історії, колективній памяті та багатовіковій культурі українського народу. Відтак, не є таємницею, що козацтво – це особливий соціальний стан, стан воїнів, який сформувався на українських землях в складі українського етносу з найдавніших часів, саме у період, коли українське суспільство стало чіткою становою системою. До відповідного стану воїнів належали наші українські королі, князі та їхні воїни періоду давньої України-Русі, часів Литовсько-Руської держави, держави чотирьох народів – Речі Посполитої, Війська Запорозького, Гетьманщини, Української Народної Республіки тощо. Козацтво – це воїни-захисники України, оборонці рідної землі.

 

Проблема змісту є завжди проблемою перекодування свідомості ⁄самосвідомості. «Для героя державного мислення «чуже» асоціюється з позадержавним, для людини «золотої середини» територія «чужого» починається за межами сім’ї, родини чи козацької громади, а для раба – за межами власної душі й тіла» (Ярмоленко Н.М. Козак-запорожець в українському епосі: проблема перекодування міфологічних смислів. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://web.znu.edu.ua/herald/issues/2013/2013-fil-3.pdf)

 

Пропонуємо вслухатися у текст пісні «Їхали козаки», яку в 1936-му «повернув українському народові із забуття» московський Краснознаменный ансамбль красноармейской песни и пляски Союза ССР. «Останнє видання цього тексту: Київ, 1993, «Музична Україна» 4707, Збірник пісень; упорядник – Поріцька О. А., «Як засядем, браття, коло чари», с. 252. Отже, читаємо:

 

«Їхали козаки із Дону додому,

Підманули Галю, взяли із собою.

Ой ти, Галю, Галю молодая,

Лучче тобі буде, як в рідної мами».

 

Зазначимо, що наш народ віками шліфував кожен наголос, кожну риму, складаючи пісні. А тут з першого ж куплету проглядає невправність як технічна, так і смислова. Далі ж козаки в пісні показані не лицарями, а лиходіями, що поводяться з бідолашною Галею, як татари-людолови:

 

Везли, везли Галю крутими горами,

Крутими горами, темними лісами... 

Прив'язали Галю до сосни косами.

Підпалили сосну ізгори донизу.

 

Сосна горить, а Галя говорить: «Ой, хто цеє чує, нехай порятує».

 

Тут уже не тільки рими, а й складів не вистачає для збереження ритму мелодії й злагоди співу», вважає М.Молявка (Хто ж таки їхав із Дону додому? (Історія однієї пісні). [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.ar25.org/article/hto-zh-taky-yihav-iz-donu-dodomu-istoriya-odniyeyi-pisni.html).

 

Чи варто звинувачувати упорядницю, що знайшла для збірника пісень такий текст. А може існував інший текст? Так, існував стверджує Михайло Молявка: «За справжній зміст цієї пісні далекий родич нашої сім'ї дядько Гордій потрапив до одного з концентраційних таборів » (Хто ж таки їхав із Дону додому? (Історія однієї пісні). [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.ar25.org/article/hto-zh-taky-yihav-iz-donu-dodomu-istoriya-odniyeyi-pisni.html).

 

М.Молявка вважає, що оригінальним є такий текст:

 

Їхали хозари із Дону додому,

Умовляли Галю їхати з собою:

«Ой ти, Галю, Галю молодая»,

Умовляли Галю їхати з собою

(Хто ж таки їхав із Дону додому? (Історія однієї пісні). [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.ar25.org/article/hto-zh-taky-yihav-iz-donu-dodomu-istoriya-odniyeyi-pisni.html).

 

Тобто в первісному варіанті тексту було «хозари», яке вороги згодом замінили на козаків. Адже пісні про козаків, як і саме козацтво, нищилися комуністичним режимом. Слово «козак» вживалося владою синонімом до слова «контра». Тому, лише відредагована «народними поетами» на новий лад, відредагована українська народна пісня під назвою «Їхали козаки» була повернута українцям совєтським військовим хором із Москви в 1936р. (Хто ж таки їхав із Дону додому? (Історія однієї пісні). [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.ar25.org/article/hto-zh-taky-yihav-iz-donu-dodomu-istoriya-odniyeyi-pisni.html).

 

І, здається, що ця інформаційна диверсія продовжується і до сьогодні – під час російсько-української гібридної війни…. І далі плюндрують наші національні символи, паплюжать наше козацтво…

 

Цікаво, дискусії навколо тексту цієї пісні не вщухають. 19 листопада 2019 на сайті «Історичної правди» з’явилася стаття Дмитра Кобельського «Хто вбив Галю». В ній автор заявив наступне: «Ще одна фейк-фольк-хісторі, що періодично набуває популярності в українському суспільстві – це «істинний» варіант широковідомої народної пісні про Галю «Їхали козаки із Дону додому»» (Дмитро Кобельський. Хто вбив Галю? [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/11/19/156567/).

 

Фейк — підробляти, шахраювати. Означає підробку, вигадку, щось несправжнє. Часто вживається в інформаційній сфері, коли йдеться про новини тощо. (https://slovotvir.org.ua/words/feik)

 

Д.Кобельський критикуючи прихильників версії Михайла Молявки, яку він вперше озвучив в часописі «Світло Оріяни» в 1996 році, наводить ряд аргументів, які, з його точки зору, свідчать про те «що версія пісні про Галю і «хозар» виникла в 90-ті рр. ХХ ст. в голові М. Молявка чи когось з його однодумців» (Дмитро Кобельський. Хто вбив Галю? [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/11/19/156567/).

 

Зокрема, Д.Кобельський пише, що: «Вищезгадана стаття М. Молявки набула неабиякої популярності не лише через поширені елементи побутового антисемітизму, а й через визначальну складову «козацького міту» як націєтворчого» (Дмитро Кобельський. Хто вбив Галю? [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/11/19/156567/).

 

Вважаємо, що здоровий глузд і критичне мислення повинні бути первинними при аналізі білих плям у нашій пісенній культурі, особливо, під час війни за Незалежність. Адже, саме поверховість у дослідженні певних питань призводить до маніпулювання свідомістю людей. Проаналізувавши проблему із сприйняттям цієї пісні, висловлюємо власне своє бачення щодо творення та побутування її варіантів, зокрема, першого куплету в Україні. Сподіваємось, що це вплине на формування об′єктивного сприйняття та розуміння різних варіантів пісні. 

 

Отже: Ми співаємо – Горіла сосна палала – під нею дівчина стояла. Виникає питання – чому ця сосна горить і під нею стоїть дівчина?

 

В українців існує весільний обрядовий звичай, під час весілля палити сосну. Брали гілку сосни і вставляли її в хліб або весільний коровай: прикрашали квітками, колоссям, калиновими ягодами, хмільними шишками, кольоровими та золотими і срібляними нитками, стрічками і папірцями. Весільне гільце наряджали так, як ми прикрашаємо ялинку на Новий рік. На гілках сосни також кріпили невеликі воскові свічки, які підпалювали і таким чином сосна палала, це такий наш весільний обряд.

 

Цей давній звичай, до цих пір шанують в селах і молодята в'ють своє родинне гніздо з сосни, що символізує поєднання двох родин і створення нової спільної родини (Весільне гільце – Горіла сосна палала. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.pisny.net/vesilne-hiltse-horila-sosna-palala/). 

 

Весільна традиція, про яку співають в пісні «Горіла сосна палала» описується і в інших піснях. Наприклад, у пісні «Їхали козаки із Дону додому». Автор описує, як козаки силою прив'язали косу дівчини до весільного деревця і підпалили сосну а дівчина кричить і не хоче одружуватись, просить когось врятувати її від цього шлюбу.

 

Ой ти, Галю, Галю молодая,

Підпалили сосну од гори до низу.

Горить сосна, горить і палає,

Кричить Галя криком, кричить-промовляє.

Ой ти, Галю, Галю молодая,

Кричить Галя криком, кричить-промовляє:

Ой хто в лісі чує, нехай той рятує,

Ой хто дочок має, нехай научає!

 

Весільне гільце ставили в кутку під образами, свічки на гільці підпалювали з верху до низу, тому в пісні «Їхали козаки із Дону додому» співають «підпалили сосну од гори до низу» (Весільне гільце – Горіла сосна палала. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.pisny.net/vesilne-hiltse-horila-sosna-palala/). 

 

Є ще одне дослідження, в якому стверджується, що це весільна пісня. А також йдеться про те, що з часом з’явився і гумористичний варіант «про хозарів». Автор статті Світовит Пашник заявляє: «Ще раз наголосимо, що пісня «Їхали козаки із Дону додому» має явний весільний зміст. Але чогось у ній таки не вистачає до логічного завершення і розв'язання загадок. Тому й не дивно, що виникли окрім основних текстів, ще й гумористичні (своєрідний гумор – Авт.) варіанти про «хозар» (Світовит Пашник. Сосну підпалили – Галю заміж віддали. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://svit.in.ua/stat/st73.htm).

 

В українській вікіпедії про цю пісню можемо прочитати наступне: «Їхали козаки із Дону додому» українська народна пісня, що оповідає про нетривалий супровід козаків, що повертаються опісля бойових дій додому дівчиною, котра у тексті названа «Галею» — поширена загальна назва на означення молодої дівчини/жінки, зокрема на території Полтавщини. Відомі також варіанти «Їхали хозари» та «Їхали татари» (Їхали козаки із Дону додому. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%87%D1%85%D0%B0%D0%BB%D0%B8_%D0%BA%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D0%BA%D0%B8).

 

Хто ж такі хозари і при чому тут наші запорізькі козаки?

 

Для українців козацькі часи стали підвалиною української національної свідомості «Слово «козак» у санскриті складається з двох слів: зі слова khun (khun) ч. р., що означає «князь, княжий, зразковий», та іншого слова санскриту в значенні «дружба, захисник, друг, родич». Отже, первісне khunsakhya = khunsakya означає дослівно «захисник князя, друг князя». А це повністю збігається з назвою «захисник держави» чи «захисник рідного краю». Отже, не тюркського походження наші найдорожчі національні слова державницького значення, а наші, прадавні, праукраїнські. (Кобилюх Василь. Українські козацькі назви у санскриті / Переднє слово Володимира Муляви. — Львів; Київ; Донецьк: ШПШІ «Наука і освіта», 2003. — С. 184).

 

«Й.Мюллер, німецький історик, автор першої дисертації про козаків, надрукованої у Лейпцигу 1684 року. «Він же застерігав від сплутування українських (запорозьких) козаків із тюркськими козаками та казахами (кайсаками). У тюрків термін козак набув значного поширення, навіть став означати певні племена. Згідно з хронікою А.Гваньїні (1611) північніше Казанського Ханства існувала татарська «Козацька орда» (Українське козацтво ⁄⁄ Мала енциклопедія ⁄ кер. авт. колект. Ф.Г.Турченко; відп. ред. С.Р.Лях. – Вид.2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем′єр, 2006. – С.249).

 

«Цілком ймовірно, що українське козацтво виникло раніше (у 14 та першійй половині 15 ст.), але у всякому разі після Батиєвої навали. Козацтво як стан формується наприкінці 15 ст. (хоча є дослідники, які стверджують про більш ранні терміни – Авт.) з представників усіх станів та прошарків українського суспільства. Але основна його маса складалася з українських селян та міщан. Відносно невелику частину козацтва становили представники інших народів, насамперед білоруського, татарського, молдовського, але вони швидко асимілювалися» (Українське козацтво ⁄⁄ Мала енциклопедія ⁄ кер. авт. колект. Ф.Г.Турченко; відп.ред. С.Р.Лях. – Вид.2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем′єр, 2006. – С.249).

 

Щодо хозар: У творах 17-18 ст. хозари називаються предками козаків, підставою є лише фонетична подібність назв. Прямих нащадків хозарів не лишилося, проте до таких у літературі часто відносять східноєвропейських євреїв та караїмів, опираючись на факт сповідування іудаїзму верхівкою хозарів у 2-й пол. 9-10 ст. (Комар О.В. Хозари. [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во "Наукова думка", 2013. – 688 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Khozary).

 

На сьогодні міф про хозарське походження козацтва є спростованим. Зокрема, про це написана праця В.Кононенка «Хозарський козацький міф» (Кононенко В. П. Хозарський козацький міф. [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В.А Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2013. — 688 с.: іл. — Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=khozarskyj_kozatskyj_mif).

 

Хозарський козацький міф – один із хозарських міфів, створений ідеологами козацтва українського. В його основі лежить уявлення про походження нобілітету від окремого войовничого народу, який підкорив місцевих мешканців. Такі міфи були притаманні багатьом європейським країнам, однак у Центрально-Східній Європі, вони відіграли визначальну роль у посиленні суспільної ролі нобілітету та легітимації його виняткових соціально-економічних прав. До найвідомішого з них належала ідеологема, згідно з якою предками річпосполитської шляхти були войовничі сармати.

 

В інтелектуальному середовищіГетьманщини Хозарський козацький міф належав до найбільш значимих варіантів переробки сарматської ідеї для українських потреб. Ідея хозарського походження козаків узята з польської традиції історіописання і фіксується з 1670-х рр.: І.Ґалятовський у «Скарбниці потребній» (1676) вказував, що козаки «названі від козарів», посилаючись на «Хроніку» М.Стрийковського. Та ж ідея міститься в короткій редакції літопису Г.Граб’янки. При цьому на той час хозар хибно вважали за одне зі слов'янських племен, і саме цей слов'янський етнічний чинник значною мірою вплинув на вибір саме цього міфу. У найпопулярнішому в Гетьманщині творі історіописання – «Синопсисі» (1674) – зазначалося, що відомості літописців про «козар» непевні; незважаючи на це, їх зараховано до предків руського/українського народу. Ідея походження козацтва від «хозар» використана також у «Четьї-Мінеях» Димитрія Ростовського (1700).

 

У преамбулі «Пактів та конституцій законів і вольностей Війська Запорозького» 1710р. козацтво виводилося від «народу сміливого стародавнього козацького, який попередньо називався козарським». У «повній» редакції літопису Г.Граб’янки (створена не раніше 1718р.) механічно об’єднано походження козацтва від скіфів та хозар. Елементи Х.к.м. наявні в літописі С.Величка (1718-22), «Короткому описі Малоросії» (1734), «Розмові Малоросії з Великоросією» С.Дівовича (1762) та в «Історії Русів» (кінець 18 – поч. 19 ст.).

 

Хозарський козацький міф мав сприяти легітимізації автономної влади, статусу та багатству еліти, однак у зв’язку з невдачею реалізації проекту сильної Гетьманщини редукувався до однієї з версій походження козацтва (Хозарський козацький міф. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/ Хозарський козацький міф

 

Так от про хозар в тексті пісні засвідчили:

 

Запорізький письменник-гуморист Микола Білокопитов почув народний зміст пісні від Івана Канидійовича Низького: «… виходило, що з Дону додому їхали не козаки, а хозари, які й прив'язали Галю до сосни косами, підпаливши сосну із гори до низу» (Світовит Пашник. Сосну підпалили – Галю заміж віддали. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://svit.in.ua/stat/st73.htm .Сосну).

 

Відомий бандурист, заслужений артист України, перший голова Спілки кобзарів України Василь Литвин та його дружина Антоніна Гармаш, засновниця Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва, проводили невтомну пропаганду автентичних народних пісень, відшукуючи їхні першоджерела. У селі Гребені на Київщині від літньої Єлисавети Антонівни Назаренко почули:

 

«То як же можна глумитися так, як ото «Їхали козаки із Дону додому»? Та ми ж замолоду співали зовсім інакше. За день так було натрудишся, що ноги підкошуються. А як зачуєш голоси дівчат та й хлопців на вигоні, то де й сили беруться. І я ж на віки-вічні запам’ятала, як ми співали».

 

А далі:

 

Мені злощасне не перебороти, а ви вже доносьте до людей правдиве:

 

Їхали хозари із торгу, з розбою,

Підманули Галю, забрали з собою.

— Дівчинонько гарна, поїхали з нами,

Краще тобі буде, як в рідної мами»

(Козак — душа правдива. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://slovoprosvity.org/2019/05/30/kozak-dusha-pravdyva/)

 

А ось, що пишуть в коментарях до пісні (Їхали хозари (народна пісня) – співає кобзар Василь Литвин (https://www.youtube.com/watch?v=MzCcZUoqMeg&list=RDMzCcZUoqMeg&t=113s):


«Завжди відчував, що в цій пісні щось не так, тепер все стало на свої місця»; «Дякую вам! І ще прабабця переповідала що НІХТО НІКОЛИ не співав їхали козаки, лише Хозари»; «Мені не завжди був зрозумілий сумнівний зміст пісні… Тільки зараз стало зрозуміло!! Дякую!»; «Мій дід і батько так співали»; «Дякую за правильний текст і виконання» (Козак — душа правдива. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://slovoprosvity.org/2019/05/30/kozak-dusha-pravdyva/)

 

Слід зазначити, що існує «…музичне та вокальне мистецтво самих козаків і музичне та вокальне мистецтво, стимульоване феноменом козацтва (самодіяльна народна та професійна композиторська творчість і виконавська діяльність)» (Українське козацтво ⁄⁄ Мала енциклопедія ⁄ кер. авт. колект. Ф.Г.Турченко; відп. ред. С.Р.Лях. – Вид.2-е, доп. і перероб. – К.: Генеза; Запоріжжя:Прем′єр, 2006. – С.261).

 

Український фольклор, що позначений козацько-просторовою та часовою конкретикою національно-визвольних змагань ХVІ-ХVІІІ ст., є історичним свідченням зрілості нації, її спроможністю визначати своє місце у всесвітній історії, утверджувати духовні цінності. На початку ХХ ст. академік Д.І. Яворницький стверджував, що історія козаків покликала до життя багатий український фольклор.

 

У своїй студії «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883) (Зібрані твори у 50-ти т.-Т.26 – С.210-252.) відомий українець І.Я.Франко проаналізував пісенні матеріали зібрані ним та його товаришами в Галичині в останню чверть 19 ст. Серед них І.Франко особливо виділив ті що пов′язані з любов′ю дівчини до козака.

 

І.Франко прокоментував текст однієї із пісень «записаної в Нагуєвичах і надзвичайно подібної до центральноукраїнської «Їхали козаки із Дону (у деяких варіантах – з поля) додому», лише з тією відмінністю, що у варіанті І.Франка «козаки» виступають контекстуальними синонімами «чужоземців».

 

Дослідник коментує широке побутування подібних сюжетів серед українських народних пісень наступним чином: «…не можна в тій пісні шукати характеристики нашого життя і наших людей, навіть і в давніших часах. Пісня сея належить до т.зв.бродячих, або мандруючих пісень, котрі переходять від одного народу до другого…» (М.Чорна. Дослідження І.Я.Франка «Жіноча неволя в руських піснях народних» та ставлення до жінки серед запорозьких козаків // Літературознавчі студії (КНУ ім. Т.Шевченка). – Вип. 18, 2006. – С. 324 – 327. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: file:///C:/Users/User/Desktop/%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE/%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE.html)

 

Цей висновок Івана Франка навів нас на думку, що ця пісня могла поширитись з України в інші країни, території з одним текстом (можливо первісно як обрядова), а повернутись знову в Україну з невеликими, але принциповими змінами тексту. І для такої гіпотези теж є підстави.

 

Письменник Юрій Мушкетик – голова Національної Спілки письменників України (1986-2001рр.), в одному із своїх інтерв′ю (2009р.) згадував про своє гостювання у автора роману «Тихий Дон» М. Шолохова: «Донський хор почав співати пісні, та все українські. Шолохов не витримав: «Да что ви всьо хохлацкіє пойотє, давайтє нашу, донскую, русскую». І хор як грянув – «Їхали козаки із Дону додому» (Юрій Мушкетик: багато з того, що маю, сьогодні уже б не писав... [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.umoloda.kiev.ua/number/1459/169/51317/)

 

Отже, можливо це донські «казаки». Їхній варіант пісні «Їхали козаки із Дону додому». Тоді виникає питання: Як це донські козаки їхали із Дону додому? Давайте проаналізуємо:

 

«Донське козацтво з кінця 15ст. вільні поселенці на Дону та його притоках, які проживали у межах сучасних Ростовської, частково Волгоградської, Воронезької областей Російської Федерації, почасти – Донецької та Луганської областей України;…

 

На відміну від українського козацтва, Д.к. не було окремим етносоціальним організмом. Його формували представники низових суспільних верств різних етносів – українського, російського, тюрських. У закозачені різних частин Дону брали участь українські козаки, вихідці з московсько-рязанського прикордоння та представники тюркомовних етносів…

 

У 18ст. згідно з офіційними розпорядженнями урядової адміністрації до складу Д.к. були включені юртові калмики (1729), калмики Дербетовської орди (1799), 400 осіб чугуївських і доломанівських калмиків (1803) і 4000 козаків Лівобережної України, які мешкали на військових землях(1811)» (Українське козацтво ⁄⁄ Мала енциклопедія ⁄ кер. авт. колект. Ф.Г.Турченко; відп. ред. С.Р.Лях. - Вид.2-е, доп. і перероб. - К.: Генеза; Запоріжжя: Прем′єр, 2006. - С.162)

 

Територія Астраханської області РФ входила до складу кочових імперій євразійського степу. У VIII–X ст. на її території знаходилась хозарська столиця Ітиль, зруйнована у 960-х роках під час східного походу військ київського князя Святослава Хороброго. Після монгольських завоювань на території області була заснована золотоординська столиця Сарай-Бату. Після розпаду Золотої Орди Астраханщину контролюють Велика орда, Ногайська орда та Астраханське ханство. Астраханське ханство було завойоване Московським царством у XVI столітті, Ногайська орда була розбита калмиками у XVII-му. На території області утверджується союзне Москві, а пізніше — залежне від неї Калмицьке ханство, яке зникає після відходу більшості калмиків на історичну батьківщину (Джунгарію) наприкінці XVIII століття. Калмики залишаються на правобережжі Волги, на лівобережжі з дозволу російського уряду починають кочувати казахи (Астраханська область. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%85%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C).

 

«Під час внутрішнього воєнного протистояння різних калмицьких тайші, «власник» Дондук-Омбо в 1734 році організував набіг калмиків на Україну» (Калмыки. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D0%BC%D1%8B%D0%BA%D0%B8)

 

«Донські козаки були ворогами українських козаків десь із 1709 року, перебуваючи «на ножах» з запорозькими козаками (городовими) з часу каральних походів супроти булавінців. Ще гірші взаємини, від початку XVIII століття склалися у донських козаків з запорозькими козаками (низовими) через сварки з приводу кордонів. На думку Валентина Мороза, у 1708 році внаслідок вирізання донського козацтва була здійснена зміна етнічного складу Подоння з переважно українського на переважно російський» (Донські козаки. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%BA%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D0%BA%D0%B8). 

 

16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ. В її знищені прийняли активну участь і донські козаки. «У серпні 1775 проголошено маніфест Катерини II, який сповіщав: «Січ Запорозька вщент вже зруйнована із знищенням на майбутні часи й самої назви запорозьких козаків»» (Українське козацтво ⁄⁄ Мала енциклопедія ⁄ кер. авт. колект. Ф.Г.Турченко; відп.ред. С.Р.Лях. - Вид.2-е, доп. і перероб. - К.: Генеза; Запоріжжя: Прем′єр, 2006.-С.411).

 

Донські козаки на початку 1790х потрапили в її жорстку опалу, в них були відібрана більша частина споконвічних земель, велика частина донських козаків була переселена у віддалені регіони Росії. Їхня старшина репресована.

 

Мова на Дону – російська, українська (донська група говірок) В.Даль (в літературі 19 ст. зазначалося «В.Даль – казак Луганский»), побувавши в багатьох містах, селах і краях московської імперії та відзначав великий навіть на найвищі суспільні стани українська мова наклала невитравний відбиток. Маємо приклад і більш свіжий: «А от щодо мови донських людей. Вельми показна тут історія з відомим письменником Михайлом Шолоховим, якого перше журнальне видання «Тихого Дону» було написане донською мовою, зрозуміло, майже українською. Змусили переписати за вказівкою…» (Язичіє моксель, або Мара кацапізмів. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://4hvylia.com/novyny-usim/iazychiie-moksel-abo-mara-katsapizmiv.html).

 

Інколи в класичних версіях пісні про Галю, присутнє слово «чужоземці», «чумаки». Згадує Михайло Василенко: «Їхав чумак та з Дону додому на драбиночку схилився. На драбиночку схилився. Ой він своїми карими очима на своїх волів дивився…», – співала моя мати, що трохи різниться із раніше записаними та оприлюдненими.

 

Були слова і про чужинців, які підманули Гандзю (Галю, дівчину), чорноморці і козаки, які хотіли налякати дівчину та повернути додому. У піснях пізнішого часу в тексти вже вставляються слова з московською вимовою, що підозріло (Язичіє моксель, або Мара кацапізмів. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://4hvylia.com/novyny-usim/iazychiie-moksel-abo-mara-katsapizmiv.html)

 

Але маємо відповісти чи був у варіанті який виконував дядько Михайла Молявки Гордій антисемітський зміст? Потрібно розглядати ті чи інші факти виходячи із конкретних історичних умов того часу.

 

«Ось що пишуть про повстання українських селян і козаків проти Речі Посполитої (1648-1649) Павло-Роберт Маґочій та Йоханан Петровській-Штерн в книзі, виданій за сприяння UJE 2016 р. :

 

«Внаслідок міцного економічного союзу євреїв і польських магнатів – не кажучи про традиційні християнські установки в Європі тих часів – більшість християн, переважно сільське православне населення України, бачила євреїв як народ іншої віри (юдаїзму), іншого економічного статусу (функціонери при магнатах), іншого соціального укладу (міського) й іншої мови. Саме тому їх вважали чужинцями...» (Йосиф Зісельс. Українські та єврейські дисиденти: від спільної боротьби до самореалізації в національних державах. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/dopovidi/konferenciya-ugs/ukrayinski-ta-yevreyski-dysydenty-vid-spilnoyi-borotby-do-samorealizaciyi-v-nacionalnyh-derzhavah).

 

Революції 1905, 1917рр., громадянська війна «єврейські погроми та масові вбивства євреїв всіма воюючими сторонами не лише не послабили згадані раніше стереотипи, а й закріпили їх, штовхнувши частину євреїв колишньої Російської імперії в «обійми більшовиків», що, в свою чергу, породило новий формат ненависті до євреїв – сумнозвісний образ «жидокомуни» (Йосиф Зісельс. Українські та єврейські дисиденти: від спільної боротьби до самореалізації в національних державах. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/dopovidi/konferenciya-ugs/ukrayinski-ta-yevreyski-dysydenty-vid-spilnoyi-borotby-do-samorealizaciyi-v-nacionalnyh-derzhavah).

 

«Слід зазначити важливу деталь: активна участь євреїв у комуністичному будівництві була зумовлена тим, що традиційні для єврейської громади заняття були заборонені… На таке вимушене пристосуванство звертали увагу і чекісти, які в одному із звітів по ситуації у квітні 1919-го у Києві відзначали, що серед комісарів-євреїв «є і значна частина, яка працює тільки під лозунгами, а насправді приладновується до державного пирога» (Геннадій Єфіменко. Таємне рішення Києва. Як євреїв з керівних посад знімати збирались. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/taemne-rishennya-kieva-yak-evreyiv-z-kerivnih-posad-znimati-31052019220000).

 

Деякі дослідники роблять висновок, що більшовизм для багатьох українців став асоціюватися саме з євреями.

 

«30 травня 1919-го політбюро ЦК КП(б)У, «враховуючи надзвичайну загостреність антисемітських настроїв», ухвалило «провести часткову заміну єврейських працівників у містечках та селах працівниками українцями та росіянами». Завдяки запереченню Георгія П'ятакова це рішення не було введено у дію. Однак проблема завеликої присутності євреїв у системі компартійно-радянської влади справді набула загрозливих для більшовиків масштабів» (Геннадій Єфіменко. Таємне рішення Києва. Як євреїв з керівних посад знімати збирались. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/taemne-rishennya-kieva-yak-evreyiv-z-kerivnih-posad-znimati-31052019220000).

 

Так ситуація спонукала більшовиків до проведення політики українізації: «Українізація 1920-1930-х – тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УСРР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації – як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців. Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917-1920 років…» (Українізація (1920—1930-ті). [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F_(1920%E2%80%941930-%D1%82%D1%96)).

 

Так що автор статті «Хто вбив Галю» Д. Кобельський, мав би погодитись, що варіант пісні (яку подав М.Молявка) про «хозарів» і «жидів», як бачимо, мав підстави для існування. Цей варіант міг з’явитись як відображення настроїв тих десятків тисяч повстань проти більшовицького режиму, які відбувались в Україні в 1929-1932рр..

 

«Повстання селянські проти більшовицького режиму 1929-1932. Офіц.курс більшовицького режиму на суцільну колективізацію сільського господарства й проведення її «в історично мінімальні строки», на «насаджування колгоспів і радгоспів у сільське господарство», на загострення «класової боротьби» на селі, розкуркулювання, грабіжницька хлібозаготівельна та фіскальна політика, закриття церков створили наприкінці 1920-х рр. нестерпне становище на селі. Це спричинило зростання селянського опору…» (Зінченко А.Л. Повстання селянські проти більшовицького режиму 1929–1932. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Povstannia_sel_1929_1932).

 

Така версія пісні могла бути і відлунням Голодомору 1932-1933 рр.

 

За мелодійними мотивами створювався новий текст – Їхали хозари… Таким чином народом чинився не тільки збройний опір, але і, сказати б так, фолькльорний. І версія пісні дядька М.Молявки Гордія – це не фейк як і його життя та покарання за такий варіант пісні більшовицькою владою…

 

А на загал, ймовірно, під словом хозари вбачали представників ворожої до українців більшовицької влади…

 

Дослідження, проведені американською організацією – аналітичним центром Pew Research Center (PRC) – щодо рівня антисемітизму cьогодні (2019р.) серед європейців показали найменший показник в Україні (5%) з усіх країн Східної та Центральної Європи. А мінімальний рівень антисемітизму зафіксували у Швеції (4%) (Богдана Костюк. Експерт: Україна – одна з найбільш толерантних держав у світі. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30319614.html).

 

Заслуговують на увагу, і думки викладені психологинею Мартою Чумало в статті «Насильство над жінками у популярній пісні «Їхали козаки» (2017):

 

«Я чула цю пісню сотні разів, але нині вперше почула ЗМІСТ слів. І просто жахнулася! «Їхали козаки із Дону додому, підманули Галю, забрали з собою». Підманули – це зґвалтували»! «Жодного слова про подальшу долю скривдженої дівчини. А у популярній версії пісні у виконанні гурту «Воплі Відоплясова» двох останніх куплетів узагалі немає – дівчину просто спалюють, під веселе улюлюкання та танцювальні ритми».

 

Не засуджено дій козаків. «В Україні цензурують Інтернет, забороняють виступи та трансляцію деяких артистів та фільмів, карають за сумнівну шкоду, нанесену діловій репутації. Вважаю, що пісня, котра «оспівує» зґвалтування, знущання над жінкою та її вбивство заслуговує на заборону» (Марта Чумало. Насильство над жінками у популярній пісні «Їхали козаки». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://genderindetail.org.ua/community/comments/nasilstvo-nad-zhinkami-u-populyarniy-pisni-ihali-kozaki.html)

 

Якщо у пісні є образ ворога як у версії «Їхали хозари з базару-розбою» то тут діє логіка жорстокого і невблаганного ворога, у варіанті де фігурує козаки – йде розмивання національної ідентичності стиранні грані між свій і чужий, адже як слушно зауважує Марта Чумало оспівування знущання воїна над жінкою, своїх над своїми….

 

Традиційна антиномія «свій – чужий» є архаїчним маркером, який диференціює культурні, релігійні, ментальні відмінності «свого» та «чужого» світів, позначаючи при цьому етнічну та національну самобутність людини (Лілія Шума. Фольклористична візія антиномії «свій – чужий» у контексті сучасних гуманітарних досліджень C.61. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: file:///C:/Users/User/Downloads/628-791-1-PB.pdf).

 

В статті «Козак – душа правдива» читаємо: «Невже український народ приречений залишатися об’єктом глузувань на телеканалах не деінде, а в рідній Україні? Не на приниження даються народові тисячоліття й віки вічності, а на утвердження гідне, достойне, як засвідчують титанічні духовні здобутки геніїв і гідних глибокої пошани видатних особистостей» (Козак — душа правдива. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://slovoprosvity.org/2019/05/30/kozak-dusha-pravdyva/).

 

Пам'ятник «Козацька пісня». Автор Адріан Балог

(Смт. Седнів Чернігівського району Чернігівської обл.)

 Козацькі пісні Дніпропетровщини, або «козацькі пісні» — явище виконання степових пісенних творів (українських козацьких пісень) у Дніпропетровській області, внесене в 2016р. до Списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, що потребує негайної охорони. До світової спадщини ЮНЕСКО входять видатні культурні та природні цінності, що вважаються надбанням усього людства. У представницький список від України також внесені Петриківський розпис (2013) та Косівська мальована кераміка (2019).

 

Після руйнування Запорозької Січі царату не вдалося нівелювати свободолюбивий козацький дух України. Українцям вистачило національній свідомості і сили, й розуму зберегти багато що зі сакрального цієї епохи для майбутніх поколінь. Але війна (гібридна) за українську ідентичність триває і сьогодні, в 21 столітті. Дуже часто ця війна триває у різни сферах, зокрема у царині культури, намагаючись змінити ідентичність і шляхом застосування «м′якої сили».

 

Розмивання іденичності це насамперед втрата відчуття «свій – чужий»…

 

«Для України, де процеси формування ідентичності виявилися неймовірно ускладненими неспільномірністю ціннісних, зовнішньополітичних орієнтацій, проблема рубіжності, «кордонних стратегій», наявність дихотомії «свій» / «чужий» у соціокультурному просторі вкрай актуальна» (Олена Кривицька. Дихотомія «свій»/ «чужий» у контексті теорій кордонів та порубіжжя. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: file:///C:/Users/User/Downloads/Nzipiend_2015_2_15.pdf).

 

Маємо бути уважні до слів у воюючій Україні, розуміти суть гібридної війни Росії проти України, її намагань розмити та перекодувати українську ідентичність, зокрема і переробкою українських пісень. І це важливо нашому суспільству чим скоріш осмислити…

 

Отже говоримо про здоровий глузд, національну самоповагу та захист національної ідентичності. Особливо в час війни …

 

Сучасні виконавці народних пісень включаючи народні пісні до свого репертуару мали б звертати увагу на зміст тої чи іншої версії. Адже через пісню вони інформаційно впливають на величезну аудиторію, а тим самим зміцнюють чи розмивають українську ідентичність.

 

Політика Російської імперії щодо слов’янських, «братських», народів вирізнялася, на противагу деякому заграванню в збереженні самобутніх, «екзотичних» для росіян рис представників інших республік. Не зумівши тотально знищити культуру поневолених білорусів та українців, реалізували програму асиміляції, вигідно переінакшуючи та припасовуючи все, що можна було, під ідеологію своєї зверхності, творячи гібридну псевдокультуру «єдиного російського народу».

 

Більшовики продовжили цю традицію (імперія лише змінила назву). Незважаючи на всі намагання імперців витіснити українську культуру з офіційного вжитку, вона не зникла. Пісні, давні й нові, які підхоплював народ, ставали нішою, де побутувала історична пам’ять, традиції та звичаї. Саме тому й на цьому полі бою періодично здійснювалися спроби привласнити чуже. Звичайно, найспокусливіше для ворога було «запозичити» пісні мілітарні. З переробок цих пісень більшовики почали диверсію псевдокультури проти української автентичної.

 

Ось які приклади ми бачимо в піснях совєтського періоду:

Ой, ви пани-недовірки, годі ж панувати!

Фрунзе їде недалечко – дасть таки вам знати.

(в історичній гайдамацькій пісні:

Ой, ви, ляшки-недовірки, годі панувати!

Недалеко їде Гонта – дасть ся він вам знати!)

 

Ой у полі жито копитами збито,

Під білою, ой, та березою Комсомольця вбито.

(у народній пісні: «козаченька вбито»)

 

Ой видно село, широке село під горою,

Ой там їдуть стрільці, червонії стрільці до бою.

(у стрілецькій пісні Левка Лепкого: «січовії стрільці до бою»)

 

Попереду Приймаченко (2 р.)

Веде своє військо,

Червоне, козацьке хорошенько...

(у народній козацькій пісні:

Попереду Дорошенко (2 р.)

Веде своє військо,

Військо запорізьке хорошенько...)

 

(Ось так підміняли наших героїв своїми як, приміром, пісні замість Дорошенка пропонували В. Примакова...)

 

У 1930-х роках було вирішено не включати до пісенників пісні, де (хоч і зневажливо) згадані: Зелений, Петлюра, Скоропадський, Махно й інші українські історичні діячі, щоб витравити з народної пам’яті навіть згадки про те, що ми чинили потужну збройну відсіч більшовицько-московській окупації...

 

Але українці творили й власні народні пісні про своїх героїв у ті буремні роки боротьби проти московської інтервенції:

 

У неділю вранці-рано вдарили гармати –

То Зелений Україну почав визволяти.

(Фрагмент)

 

17 березня 1917 р. українцями була створена Українська Центральна Рада. Українська революція 1917–1921 років один з найважливіших і найскладніших періодів в історії українського народу у ХХ ст. Уперше після століть бездержавності український народ створив суверенну національну державу. Відбулось об’єднання в одній соборній державі східних і західних українських земель. Українці довели свій потенціал національного державотворення. Українці, які змушені були воювати за чужі імперські інтереси, тепер поверталися до своєї національної держави.

 

Але навіть на фронтах Першої світової, мобілізовані до колишньої царської армії, українці (на Кавказі, за Сибіром чи навіть за рікою Ляохе), – не тільки воювали, а й творили пісні!... Хоча часом і чужою, московською мовою...

 

Повернувшись додому, в Україну, хотілося співати як прадавніх пісень, так і сучасних новостворених, інколи перероблених на новий лад. Хотілося пісню очистити від ворожого чужинецького й наповнити новим українським змістом.

 

Розпрощався стрілець

(«Там вдали за рекой…»)

Вважають, що 1924 р. Н. Кооль створив «красноармєйський» варіант пісні:

Там вдали за рекой зажигались огни,

В небе ярком заря догорала,

Сотня юных бойцов из будённовских войск

На разведку в поля поскакала...

 

А раніше, мовляв, був «білогвардійський» оренбургський варіант:

Там вдали за рекой засверкали огни,

В небе ясном заря догорала,

Сотня казаков из дутовских войск

На разведку в Тургай поскакала...

 

А ще раніше був варіант про безславну диверсію проти японців у 1905 р.:

За рекой Ляохе засверкали огни,

Грозно пушки в ночи грохотали,

Сотни храбрых орлов из козачих полков

На Инкоу в набег поскакали...

 

А ще раніше – «каторжанський»:

Лишь только в Сибири займётся заря,

По деревне народ просыпается,

На этапном дворе слышен звон кандалов,

Это ссыльные в путь собираются...

 

А ще раніше – циганський романс «Андалузянка»:

Андалузская ночь горяча, горяча,

В этом зное и страсть и бессилье,

Так что даже спадает с крутого плеча

От биения груди мантилья...

 

Ці й інші російськомовні варіанти московити знають, співають, досліджують... І навіть творять сучасні «блатні» новотвори, тому що мелодія тут по-особливому природна. Здається, ніби вона дійсно народилася в широкому українському степу, з творчого генія співочої української душі... А поки знайдуться документальні аргументи для обгрунтування і підтвердження того, хто ж був першотворцем цієї пісні, нам треба співати й утверджувати свої, багаточисленні українські варіанти.

  

Художник Едвард Козак.

«Їхав стрілець на війноньку»…

(УСС - М. Гайворонський)

 

А найпопулярнішим, насамперед в співаниках Українських січових стрільців, маємо ось цей варіант:

 

Розпрощався стрілець зі своєю ріднею

(«Там вдали за рекой…»)

 

                                                             Розпрощався стрілець зі своєю ріднею,

І поїхав в далеку дорогу,

За рідний свій край, за стрілецький звичай

Прийняв бій за свою перемогу.

 

Відгримів лютий бій у широкім степу,

День кривавий на вечір схилився,

Лиш трава шелестить, вбитий стрілець лежить,

Над ним коник його зажурився.

 

Ой, коню ж, мій коню, не стій наді мною,

Я тим часом полежу самітній,

Біжи, коню мій, скажи ненці моїй,

Що я впав за Вкраїну убитий.

 

Нехай батько і мати, і ріднії сестри,

Нехай вони за мною не плачуть,

Я в степу лежу за ідею святу,

Чорний крук наді мною закряче.

 

Ряди за рядами ідуть партизани,

До походу гармати їм грають.

За народную честь, за знущання і смерть

Вони ката усюди карають.

 

Художник Едвард Козак.

«І снилося зночі дівчині»…

 (Л.Лепкий)

 

Ось день війни народної

(«Вставай, страна огромная»)

Відкривається правда про ще один «запозичений» патріотичний марш, мелодія котрого мала велику популярність в роки Другої світової війни, – пісня «Священная война». Як стверджує Заслужений артист України, знаний кобзар Тарас Силенко, ця пісня майже тотожна із забутою повстанською піснею часів УНР. Виключним цинізмом є переробка совєтськими музичними пропагандистами творчого доробку їхніх запеклих ідейних ворогів з повстанського табору українського визвольного руху. «Цю пісню співали козаки повстанської Степової дивізії, звільнивши Кривий Ріг від більшовиків», – зазначає кобзар (Володимир Стецюк. Запозичена «Священная война» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https: //m.day.kyiv.ua › article › kultura › zapozy...).

 

Указом Президента України № 618/2019 17-й окремій танковій Криворізькій бригаді присвоєно почесне найменування «імені Костянтина Пестушка».

 

Костянтин Пестушко, він же Кость-Степовий-Блакитний, 1898-1921, український військовий діяч, отаман Степової дивізії, Головний отаман Холодного Яру.

 

Читаючи спогади Юрка Степового, (літературний псевдонім Федір Пестушко, – Авт.), про брата Костя Пестушка (Степового-Блакитного), котрий очолив антибільшовицьке повстання у Кривому Розі в травні 1920 року, кобзар Тарас Силенко звернув увагу на процитовані автором слова пісні:

 

«Повстань, повстань, народе мій!

Кидайсь до зброї вмить!

За Україну в смертний бій,

Свята війна горить…»

 

«Крилаті слова цієї могутньої пісні», – як зазначав у своїх спогадах Юрко Степовий, – «полинули в навколишній простір, коли колона повстанців рушила з Кривого Рогу через міст на Захід у напрямку Єлисаветграда» (тепер Кропивницький. — Авт.) (Уривок з повісті Юрка Степового «В Херсонських степах», у якому йдеться про цю повстанську пісню, розміщено в збірнику документів і спогадів «Кость Блакитний, отаман Степової дивізії» (Київ: «Незборима нація» — «Просвіта», 1997 / Упорядники Гребенюк Г. С., Коваль Р. М., Коротенко В. В.). Книжка Юрка Степового «В Херсонських степах» вийшла друком в українській діаспорі Німеччини (Мюнхен : Культура, 1947)).

 

Окреме дослідження, присвячене визначенню плагіату чи підсвідомого запозичення пісні (https://musicinukrainian.wordpress.com/) методом порівняльного аналізу провів Андрій Бондаренко, відомий український композитор і піаніст. Свої думки він виклав у фейсбучній групі «Світова музична класика – українською» (https://www.facebook.com/groups/ukr.classic/), зазначаючи, що мелодія радянської пісні є більш унормованою, більш академічною: «Унормувати, академізувати для успішного випускника консерваторії – це діло звичне, – зазначив музикант і композитор, – а ось навпаки – фрагментувати, фольклоризувати… я не уявляю, хто міг би це зробити в першій половині XX ст.» (Володимир Стецюк. Запозичена «Священная война». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https: //m.day.kyiv.ua › article › kultura › zapozy...).

 

Офіційними радянськими авторами пісні доби сталінізму «Священная война» вважалися росіяни, – композитор Олександр Алєксандров та поет Василь Лєбєдєв-Кумач, хоча першоджерелом є пісня українських повстанців, борців з більшовизмом «Повстань, народе мій» (Володимир Стецюк. Запозичена «Священная война». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https: //m.day.kyiv.ua › article › kultura › zapozy...).

 

Тільки завдяки особистому заступництву Йосипа Сталіна, Лєбєдєв-Кумач не був покараний за численні злочини плагіату, тому припущення про ймовірне калькування ним знакового, майже неофіційного гімну Другої світової війни з української пісні визвольних змагань доби УНР цілком може бути правдивим.

 

Як і в багатьох інших піснях, створених однозначно професійною рукою, автори, на жаль, залишились невідомими, тому й пісня вважається народною.

 

Однак, у дослідженні Андрія Бондаренка є нотний взірець-порівняння обидвох пісень і слушне зауваження щодо структури пісень: «Якщо структура української пісні – ABCD ABC1(в другому реченні змінюється лише третій такт), то радянської – ABAD A1B1AD  (друге речення починається в тональності VI ступеню, перший такт ідентичний третьому). Ідентичними у двох піснях є власне закінчення (виділено червоним). Початкові сегменти є дуже схожими (виділено жовтим та оранжевим), а ось серединка – відрізняєтся» (А. Бондаренко. «Священная война» – плагіат чи вплив? [Електронний ресурс].  — Режим доступу: https://musicinukrainian.wordpress.com/2019/01/28/holy_war/).

 

 

Звідси виникає питання, чи Алєксандров зумисне використав фрагмент української пісні, чи це співпадіння? А. Бондаренко висуває версію й про те, що справжнім автором пісні є уродженець Чергінівщини Олександр Адольфович Боде, який начебто надіслав свою пісню Алєксандрову незадовго до смерті: «Як відомо, нащадки Боде і Алєксандрова з’ясовували свої стосунки навіть через суд, успіх був на стороні Алєксандрова, але чи справедливими є суди в РФ?»

 

На жаль, остаточно зясувати це не вдасться, допоки не знайдуться рукописи О.А.Боде з нотами, та чи залишали такі «речдоки» цілими за совєтських часів?

 

Однак тепер цілком відважно можемо стверджувати, що історія цієї пісні розпочинається не в 1941 р. на Білоруському вокзалі Москви, де нібито вперше прозвучала «Священная война», а в роки українських визвольних змагань, коли на уламках Російської імперії поставала Українська Народна Республіка.

 

У 25-му томі «Літопису УПА», присвяченому пісням Української Повстанської Армії, наведено віршовану основу зазначеної пісні з нотами, щоправда, під заголовком «Ось день війни народної» (Літопис УПА. — Торонто–Львів, 1996–1997.  — Т. 25: Пісні УПА. — С. 59–60).

 

Ось день війни народної

(«Вставай, страна огромная»)

 

Вже день війни народної, розплати й кари час!

Нема вже сили жодної, щоб стримувала нас!

Приспів

Повстань, повстань, народе мій, берись за зброю вмить!

Іде війна народная, священний гнів кипить!

Повстань, повстань, народе мій, берись за зброю вмить!

Нехай під окупантами завжди земля горить!

 

Не нам неволя й панщина, імперськая тюрма!

Б’ємось проти московського, кремлівського ярма!

Приспів

 

Ми йдемо в бій з ворожими полками орд чужих,

Ми віримо, що зможемо звільнити край від них

Приспів

 

Вже день війни народної»)

 

 

Найбільш повний варіант з нотами було подано в пісеннику «Пісня то моє життя» і деяких інших пісенних виданнях. Награна мелодія пісні відразу нагадала кобзареві Тарасові Силенкові добре відомий совєтський марш воєнних років.

 

«Мелодія була подібна, але не зовсім тотожна, – пояснює музикант. – Народній пісні все ж таки більш притаманна певна варіативність» (Володимир Стецюк. Запозичена «Священная война». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://m.day.kyiv.ua › article › kultura › zapozy...).

 

Українські вояки слухають кобзаря. Київ. 1917-1918 рр.

 

Виявляється, багато російськомовних пісень, які давно полюбили українські слухачі та які багато хто вважав народними, насправді були вкрадені совєтськими авторами й композиторами в українців. Північно-східні сусіди цинічно присвоїли їх собі (5 українських пісень, які росіяни привласнили собі. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://styler.rbc.ua/ukr/zhizn/5-ukrainskih-pesen-kotorye-rossiyane-prisvoili-1512739406.html).

В саду осіннім айстри білі

Приміром, пісня «Вот кто-то с горочки спустился». Вона стала візитною карткою Надії Кадишевої та Наташі Корольової. А ви знали, що пісня «Вот кто-то с горочки спустился» це лише адаптований варіант українського романсу «В саду осіннім айстри білі»?

 

«В саду осіннім айстри білі» – це український романс XIX ст. Він був популярний в Україні аж до 60-х років XX ст. У 1961 р. цей романс був опублікований у збірнику «Українські народні романси» з передмовою та примітками Леопольда Ященка. На жаль, відомості про автора слів і музики відсутні (тому романс і вважається українською народною піснею). Назва й перший рядок пісні в збірнику звучали «В моєму саду айстри білі» (5 українських пісень, які росіяни привласнили собі. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://styler.rbc.ua/ukr/zhizn/5-ukrainskih-pesen-kotorye-rossiyane-prisvoili-1512739406.html).

 

«Але вже через декілька років у цієї мелодії раптово зявився «автор». Відомий композитор Борис Терентьєв, який хоч і народився в Києві, але більшу частину життя провів у Москві, представив широкій громадськості «свій» хіт «Вот кто-то с горочки спустился». До речі, незабаром після цього Б. Терентьєв став заслуженим діячем мистецтв РСФСР» (5 українських пісень, які росіяни привласнили собі. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://styler.rbc.ua/ukr/zhizn/5-ukrainskih-pesen-kotorye-rossiyane-prisvoili-1512739406.html).

 

Завдяки совєтcькій кіноіндустрії ця пісня стала широковідомою. З часом лише цей єдиний російськомовний варіант тексту виконували на просторах СРСР.

 

Наша ж пісня «В саду осіннім айстри білі» має різні варіанти і тексту, і мелодії, що притаманно народним пісням.

 

Найпоширеніший варіант друкувався в багатьох пісенниках 1960–1980-х років. Ось зразок з книжки «Українські народні романси», виданої в Києві (1961) (Українські народні романси. — Київ : Академія наук, 1961. – С. 257–258):

 

В моєму саду айстри білі

 

 

В моєму саду айстри білі

Схилили голови в журбі...

В моєму серці гаснуть сили:

Чужою стала я тобі.

(Фрагмент)

 

В Україні співали й інші варіанти тексту та мелодій цієї пісні. Зокрема, у с. Голобутові на Стрийщині (Львівщина), де народилася моя мама, існували два таких тексти.

 

Дуже цікавий варіант було зафіксовано на Бережанщині в 1970-х роках:

 

Нащо, дівчино, айстри сієш,

Як ти їх рвати не будеш?

Нащо, дівчино, хлопця любиш,

Як ти з ним жити не будеш?

Не йди, дівчино, понад річку,

Бо ти у річку упадеш.

Не йди, дівчино, за повстанця,

Бо за повстанцем пропадеш.

«А я повстанця не боюся,

І за повстанця піду я —

Тільки боюся револьвера,

Щоб не страждала грудь моя».

Чого, повстанце, сумний ходиш?

Чого ні сміху, ані жартів?

Чи тобі служба надоїла?

Чи кінь вороний захворів?

«Мені ні служба надоїла,

Ні кінь вороний захворів —

Тільки дівчина віддалася,

Котру я вірно так любив».

 

Розпрягайте хлопці коней

Коли прослухати «Приамурскую партизанскую», то кожному українцю відразу стає зрозумілим, що мотив пісні мало чим відрізняється від нашої загальновідомої «Розпрягайте, хлопці, коней»...

 

Розпрягайте, хлопці, коней,

Та й лягайте спочивать.

А я піду в сад зелений,

В сад криниченьку копать.

(Фрагмент)

 

(«По долинам и по взгорьям»)

По долинам и по взгорьям

Шла дивизия вперед,

Чтобы с бою взять Приморье, —

Белой армии оплот...»

 

Про те, що пісня «Розпрягайте, хлопці, коней» є народною українською, сумніватися мабуть і не доводилось. Ще починаючи з ХІХ століття була відомою у записах фольклористів, а в совєтські часи стала широковідомою та відразу улюбленою і популярною після того, як прозвучала у фільмі «Трактористи». Кубанський козачий хор хвацько виспівував приспів «Маруся раз, два, три калина».

 

Знаний бандурист Василь Литвин зауважив наступне: «Останніми десятиліттями з’явився розвеселий доважок до «Розпрягайте, хлопці, коні»:

 

Маруся, раз, два, три, калина!

Чорнявая дівчина в саду ягоди рвала!

 

Так воно так, але трохи й не так. Придумане Кубанським хором до першооснови не клеїться. Затуманює або й нівелює первинний зміст. Мабуть, не варто захоплюватися полегшеними витребеньками» (Козак — душа правдива. Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://slovoprosvity.org/2019/05/30/kozak-dusha-pravdyva/).

 

Про історію походження пісні висував версію Леонід Кауфман, стверджуючи, що її написав Дмитро Балацький у 1918 році, однак фольклористові та хоровому диригентові належить тільки запис та обробка. Це ж стверджує і Андрій Кінько, наголошуючи, що в записах фольклористів пісня була відома ще в ХІХ ст. Поет, публіцист Володимир Капустін у своїй книзі «Одна на цілий світ», (видавництво «Криниця», Київ, 2003 р.) подає художню версію історії пісні. Майже тотожна з ним версія краєзнавця Віктора Яланського у книжці, виданій у 1999 р., «Нестор і Галина, розповідають фотокартки» про те, що автором «Розпрягайте, хлопці, коней» є вчитель з Полтавщини, махновець Іван Негребицький [Розпрягайте, хлопці, коней (марш Махна)] (Розповіді про творців українських пісень, які стали народними. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :http://www.pisni.org.ua/articles/279.html).

 

Відтак, саме у Володимира Капустіна є рідкісні відомості про те, що у війську Нестора Махна був власний оркестр, а ще твердження, що І. Негребицький є автором і музики. (Капустін Володимир. Одна на цілий світ (Розповідь про творців українських пісень, які стали народними). «Криниця». – Київ, 2003.)

 

Отже, поціновувачам будь-якої версії історії походження пісні зрозуміло, що пісня «Розпрягайте, хлопці, коней» є українською.

 

«Василь Литвин з Антоніною Гармаш очистили не одну пісню від непотребу. Допекло їм зумисне перекручене супостатами в «Розпрягайте, хлопці, коні». Знову таки ж козак — символ палкої любові до дівчини-обраниці. То як же він може похвалятися:

 

Знаю, знаю, дівчинонько, чим я тебе розгнівив:
Що я вчора ізвечора кращу тебе полюбив.

Насправді ж зовсім не так:

Знаю, знаю, дівчинонько, чим я тебе уразив:
Що я вчора ізвечора йти на Січ оголосив.

Через те ж і «Розпрягайте, хлопці, коні», що приїхали побратими, аби вранці рушати на Січ. Та й парубка ж із собою взяти. Дівчина в розпачі. Хто знає, коли чекати на зустріч та чи й дасть Бог повернутися милому живим-здоровим.А він перед тим, як полетіти до орлиного гнізда славних запорожців, іде «в сад криниченьку копать». Щоб щоразу, як вийде кохана воду брать, згадувала, не забувала його. Ось яка чиста драматургія сюжету. Не вигаданого, не придуманого, а узятого із життя.

 

Вийшла, вийшла дівчинонька
рано-вранці воду брать,
А за нею козаченько веде коня напувать.
Просив, просив відеречко, вона йому не дала,
Дарив, дарив з рук колечко, вона його не взяла.

 

Якщо він «учора із вечора» кращу від неї полюбив, то чого б «рано-вранці» «дарив з рук колечко»? Де ж логіка? Козак у сприйнятті народу — образ ідеальний. А не якийсь там безвідповідальний гульвіса. Він вірний обраниці. Але серце повеліває іти на Січ. А дівчина не погоджується на заручини. Вона ж у мріях про заміжжя. Та не так виходить, як їй хотілося б. Через те не взяла колечко. Не присягає чекати судженого. Для обох на майбутнє вільний вибір. Їй – кому рушники подавати. Йому – до кого сватів слати, якщо доля благословить.

 

Мабуть же, на своє лихо цураємося спроквола одвічних народних звичаїв і потроху забуваємо про них. А без предковічної пам’яті – куца свідомість. Тож по ній і топчуться всі, кому заманеться» (Козак — душа правдива. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://slovoprosvity.org/2019/05/30/kozak-dusha-pravdyva/).

 

З початком Першої світової війни В. О. Гіляровський написав текст «Марш Сибирского полка» (1915) на мелодію пісні «Розпрягайте, хлопці, коней». Пізніше та сама мелодія була використана в російській пісні часів громадянської війни «По долинам и по взгорьям» часом твір зазнав перекладу для військових оркестрів РСЧА, як то «Український марш» Семена Чернецького) (Межнациональные связи в советской музыкальной культуре: сборник статей / Ленинград. гос. консерватория; сост. И. М. Вызго-Иванова. — Ленинград: Музыка, 1987. — С.49).

 

Згодом, після 1938 р., за цими ж мелодійними мотивами в нас були створені й такі пісні, як маршова «Карпатської Січі»:

 

Через гори, через доли

Йшла Карпатська Січ вперед,

Щоб узяти Закарпаття

І мадярів вигнать геть...

 

Або в 1940-х – маршова пісня «Різунів» – одного з відділів УПА (командир Василь Андрусяк, псевдоніми — Грегіт, Різун, Різьбяр, Чорний, Коваль):

 

В Чорнім лісі,в темнім борі —

Сурми, поклики, пісні...

Там гуляють «Різунівці»,

Славні лицарі грізні...

 

«Комарик», або «Ой,що ж то за шум учинився?»

У росіян є пісня «Как родная меня мать провожала». Текст цієї красноармійської пісні можна побачити у Т. 2 московського 5-томного видання творів Дем’яна Бедного (1954). Пісня була дуже популярною, часто звучала на різних концертах і в побуті…

 

(«Проводы», або «Как родная мать меня провожала»)

Как родная мать меня провожала,

Как тут вся моя родня набежала...

 

А секрет такої популярності пісні в тому, що виконували її за мотивом давньої української жартівливої пісні «Комарик». Насправді, це українська народна пісня «Ой, що ж то за шум учинився» з накладеним російським текстом. Вірш Дем’яна Бєдного (1883–1945) написаний у 1918 р., але піснею став тільки в 1922 р., коли композитор Д. Васильєв-Буглай запропонував до нього мелодію жартівливої народної пісні «Комарик». Українська пісня була записана на платівку Петром Лещенком (фірма «Колумбія», Англія або філія, 1936–1937 рр., WHR663, «Комарик», українська жартівлива пісня).

 

Ой, що ж то за шум учинився?

 

Можна прослухати оригінал і зробити логічний висновок, що це зовсім не російська «Как родная меня мать провожала?» зі словами

 

«Не ходил бы ты, Ванёк, во солдаты….

В Красной Армии штыки чай найдутся,

без тебя большевики обойдутся».

 

Московити грабували не тільки матеріальні скарби. Вони намагались украсти та переробити на свій лад усе, що любили українці. Бо «какая разніца», «ми ж адін народ». Хоча добре розуміли, доки сягає мова та культура народу — доти його земля.

 

Крали наші пісні, наші мелодії... І водночас знищували наших композиторів (згадаймо, як у січні 1921 р. знищили автора «Щедрика» М. Леонтовича), митців, кобзарів, співаків... Вони намагалися стерти межу між їхнім і нашим, щоб з часом стверджувати, що так «історічєскі сложілось».

 

Проте українці чинили опір. І не тільки збройний, але і творчий…

 

У серпні 2019 р. минуло 80 років з часу підписання «пакту Молотова-Ріббентропа». Він став не засобом урегулювання відносин з Німеччиною, про що було задекларовано в тексті, а змовою Сталіна з Гітлером щодо поділу Європи з перспективою війни Німеччини з демократичними країнами Заходу. Секретний протокол щодо поділу Європи між гітлерівською та сталінською імперіями тривалий час був державною таємницею, оскільки власне московський злочинний зговір 23 серпня 1939 р. й започаткував Другу світову війну, кинувши народи 72 країн у криваву бійню.

 

Тому вважаю доречним звернути увагу читачів на відомий «Марш авиаторов».

 

Марш авиаторов

Мы рождены, чтоб сказку сделать былью,

Преодолеть пространство и простор,

Нам Сталин дал стальные руки-крылья,

А вместо сердца — пламенный мотор!

Припев

Всё выше, выше и выше

Стремим мы полёт наших птиц,

И в каждом пропеллере дышит

Спокойствие наших границ...

«Марш авіаторів» (слова П. Германа, музика I. Хайта)

 

Мільйони совєтських людей у це щиро вірили, слухали, дивилися, підспівували... Ну, якщо газета «Правда» назвала цю пісню «одним из лучших произведений...», то хіба може бути інакше?.. Якщо музику створив Ілля Абрамович Хайт, то це вже має бути гарантовано високопрофесійно, чесно, талановито.

 

Виявляється, і тут маємо справу з високопрофесійним... плагіатом і брехнею!

 

Офіційний марш ВПС ЗС СРСР десятиліттями помпезно виконували на мелодію нацистських штурмовиків.

 

Деколи хибно вважають, що музика (мелодія) пісні Горста Весселя «Вверх прапори! Йдуть маршем мільйони!» ідентична музиці радянського «Авіамаршу» (початок приспіву — «Всё выше, выше, и выше»), написаному на початку 1920-х років.

 

Пісня Горста Весселя (нім. «Horst-Wessel-Lied») – гімн нацистської партії та неофіційний гімн Німеччини в 1930–1945 рр. Інша поширена назва пісні – «Угору стяг» (нім. «Die Fahne hoch») за першою строфою пісні. Після краху Третього рейху пісню було заборонено разом з іншими символами нацизму в Німеччині та Австрії. [https://uk.wikipedia.org/wiki/Пісня_Горста_Весселя]

 

Але до мелодії «Авіамаршу» насправді подібний марш штурмовиків «Herbeizum Kampf…» («Сюди до бою…»). «Марш авиаторов» майже ідентичний з нацистським маршем штурмовиків. Не вірите? Слухайте самі…

 

Мало того, виявляється музика з доброго десятка німецьких гімнів і маршів простежується в інших совєтських піснях!..

 

Такий плагіат чи ідеологічна совєтсько-нацистська співпраця призвели до підписання пакту Молотова-Ріббентропа з метою завоювання світу та встановлення нових державних кордонів, улаштовування спільних парадів на завойованих територіях, так як це було в Бресті 1939 р.! А якщо спільні паради, то мають звучати й спільні пісні та марші...

 

Де б я не їхала, де б я не йшла

Багатьом з читачів, напевно, знайома, нібито народна російська пісня «Выйду на улицу, гляну на село».

 

(«Выйду на улицу, солнца нема»)

Выйду на улицу, солнца нема,

Красные девки свели меня с ума.

Выйду на улицу,гляну на село

Девчата гуляют и мне весело...

 

Типова «русская народная песня»... Цікаво, а чому ж тоді в «їхніх» піснях, як шило з мішка, стирчать українські слова?.. «Нема», «село», «дівчата», «хлопчина», «жито», і т. д., і т. п. Але ж російською мовою мало б бути: «нету», «деревня», «девушки», «парень», «рожь» і т. д.

 

Логічним буде не лише філологічний порівняльний аналіз, а й музичний: якщо ми відразу після пісні «Выйду на улицу» прослухаємо або заспіваємо нашу українську:

 

Де б я не їхала, де б я не йшла

Де б я не їхала, де б я не йшла,

Я тобі, мамо, подякувала.

Дякую тобі, мамо, що будила мене рано,

Більш не будеш, не будеш!

 (Фрагмент)

 

Але насправді це українська народна пісня «Куди б я не їхала, куди б я не йшла». Прослухавши обидва варіанти пісні (російський та український), будь-хто зробить висновок, що мелодії ідентичні (Як москалі крали українські пісні. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=927396.0)

 

Ой, мороз-мороз

Ця пісня в росіян – серед найпопулярніших. І співають вони лише єдиний, класичний, шаблонний варіант.

 

Ой, мороз-мороз!

Не морозь меня!

Не морозь меня, моего коня...

 

У нас же, у різних областях Україні, є різні варіанти тексту та мелодії. А це є свідченням її давнього народного походження. Приміром, ось варіант пісні, який записав на початку XX ст. В. Харків у с. Борсуки на Вінничині:

 

Ой, мороз-мороз

 

 

Ой, мороз-мороз,

Ще й зима буде,

Прошу я тебе

Не зморозь мене!

 (Фрагмент)

 

Відомий варіант цієї пісні записаний в селі Хомутець на Полтавщині всередині XX ст.

 

Ще один варіант подаємо з репертуару Тараса Житинського та інших виконавців:

 

Ой, мороз-мороз!

Не студи мене,

Не студи мене й коня ж мойого,

Коня мойого сивогривого.

Домчу, домчу, та й на сході дня,

Ввійду кроком в двір, напою коня.

За широкий стіл сядем з повагом,

А на покуті – батько соколом.

Батько з чаркою запитаються:

«Чи мороз в степу та й кусається?» (2 р.)

 

Існує твердження колишньої солістки Воронезького хору Марії Павлівни Морозової-Уварової, що пісню було написано нею в грудні 1954 р. для дуету з чоловіком Олександром (5 українських пісень, які росіяни привласнили собі. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://styler.rbc.ua/ukr/zhizn/5-ukrainskih-pesen-kotorye-rossiyane-prisvoili-1512739406.html).

 

Але наша пісня станом на 22.VIII.1935 вже була включена до збірника «Українські народні пісні» і надрукована в друкарні Держлітвидаву в Харкові 03.ІІІ. 1936 р. Нагадаємо ще раз: пісня «Ой, мороз, мороз», яка вважається російською народною, була популярна у Вінницькій області ще на початку 1900-х років. А той факт, що українську пісню вперше задокументували в 1936 р., у той час як у Росії вона «пішла в люди» лише в 1954 р., говорить про те, що «Ой, мороз, мороз» — це ще один плагіат від росіян. (5 українських пісень, які росіяни привласнили собі. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://styler.rbc.ua/ukr/zhizn/5-ukrainskih-pesen-kotorye-rossiyane-prisvoili-1512739406.html).

 

«Нещодавно гурт MniShek, який відроджує музичні традиції, презентував осучаснену версію української народної пісні «Ой, Мороз, Мороз», яку багато хто помилково вважає надбанням російської культури», — повідомляє styler.rbc.ua (Українці повернули ще одну вкрадену росіянами пісню! [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://prefiks.win/2019/03/02/ukrainci-povernuli-shhe-odnu-vkradenu-r/juli/).

 

«Любо, братці, любо»

Ця неймовірно популярна пісня має в московитів різні варіанти тексту. Ми вважаємо, що це пісня наша, українська. «Уже доведено, що «Любо, братці, любо» – знаменита повстанська пісня часів визвольних змагань 1917-1921 рр. Однак російська «Вікіпедія» не збирається поступатися правом на неї. Кажуть, що пісня виникла ще в 1783 р., коли донські козаки билися з ногайцями. Хоча ніяких доказів не наводиться» («А я знайшов другую»: 5 українських пісень, які росіяни привласнили собі [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://inlviv.in.ua/suspilstvo/kultura/a-ya-znajshov-druguyu-5-ukrayinskyh-pisen-yaki-rosiyany-pryvlasnyly-sobi).

 

Вона була популярною у війську Нестора Махна та в часи української визвольної боротьби 1917-1920-х років. «Пісня «Любо, братці, любо» в оригіналі завжди звучала українською мовою, адже в армії Нестора Махна 98 % бійців були етнічними українцями. І ця пісня була чимось на зразок махновського гімну, а зараз є фольклором для анархістів усього світу» («А я знайшов другую»: 5 українських пісень, які росіяни привласнили собі [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://inlviv.in.ua/suspilstvo/kultura/a-ya-znajshov-druguyu-5-ukrayinskyh-pisen-yaki-rosiyany-pryvlasnyly-sobi).

 

У 1997 р., під час фольклорної експедиції на півдні України, Олексій Гриб зафіксував український варіант цієї пісні. Одним з перших його заспівав Тарас Житинський, а згодом і такі виконавці, як гурт «Рутенія», Тарас Силенко, Едуард Драч, Богдан Дощ та ін.

 

 

Любо, братці, любо

Як батько заграє – ворог враз ридає,

То є йти до кого молодому козаку.

Червоні ліворуч, білії праворуч,

А я піду до батька на «гражданськую» війну!

Приспів (2 р.)

Любо, братці, любо, любо, братці, жить!

З нашим отаманом не приходиться тужить!

Із-за валки лунко, лунко в береги

Вдарили одразу короткі батоги.

Батько ухилився, коня — у карєр,

Висікти сволоту — цівку плечем впер.

Приспів (2 р.)

А першая куля, а першая куля

Порснула по мені, та й спасли ремні,

А другая куля, а другая куля

Ранила коня та ще за світла дня...

Приспів (2 р.)

А третяя куля, а третяя куля

Цілила в мене, — мого коня мине,

Як терпець урвався — то не налякать,

Тільки б дотягнуться, а на смерть начхать.

Приспів (2 р.)

Не сумуйте, батьку, нічого пенять,

Ті, хто винуваті, вже навіки сплять.

А що не владнали та недомайстрували –

Буде того зілля нашим дітям дорубать!..

Приспів (2 р.)

Годі на сьогодні, браття, храбрувать:

Коні потомилися, а хлопці хочуть спать.

Нічого не шкода, ні врага-ірода,

Шкода тільки волі та буланого коня...

Приспів (2 р.)

 

Є свідчення, що український першоваріант цієї пісні співали на Запорозькій Січі. «Більш того, якщо вважати, що ця пісня була написана у XVIII ст., то логічно думати, що вона була написана тією мовою, якою розмовляли люди в тій місцевості, де ця композиція творилася – на етнічних козацьких землях, що перебували в Тмутаракані в Приазов’ї» («А я знайшов другую»: 5 українських пісень, які росіяни привласнили собі [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://inlviv.in.ua/suspilstvo/kultura/a-ya-znajshov-druguyu-5-ukrayinskyh-pisen-yaki-rosiyany-pryvlasnyly-sobi).

 

У совєтському фільмі 1942 р. «Александр Пархоменко» пісню «Любо, братці, любо» виконують російською мовою, але з українським акцентом і використовують у пісні українські слова: «порубаних», «не доводиться», «куля», «тужити» («А я знайшов другую»: 5 українських пісень, які росіяни привласнили собі [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://inlviv.in.ua/suspilstvo/kultura/a-ya-znajshov-druguyu-5-ukrayinskyh-pisen-yaki-rosiyany-pryvlasnyly-sobi).

 

«У час духовного та культурного відродження української нації посилився інтерес до національного минулого України та історичної спадкоємності, збереження інтелектуальної спадщини та відновлення знаків історичної пам’яті. Розпочавши сьогодні дорогу відрадянщення (а також дерусифікації. — Авт.), українці доглибно зрозуміли, що потрібно передусім викоренити радянський спосіб життя, мислення та мовлення. У пісні, яку створюють, співають, якою милуються українці споконвіку, закладений історичний код нації» (Наталія Михайличенко. Пісенний символ Революції гідності. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.journ.lnu.edu.ua/vypusk7/n15/tv15-34.pdf).

 

«Дерусифікація в Україні — процес позбавлення від наслідків колоніального минулого, який розпочався в часи розпаду Російської імперії, але був перерваний, частково відбувся під час проведення політики коренізації, але був жорстоко придушений й врешті відновився лише після розпаду СРСР та стихійно активізувався під час ленінопаду в період Революції гідності й подальшого системного процесу декомунізації. Основним поштовхом до пожвавлення процесу також стала Російська збройна агресія 2014 року» (https://uk.wikipedia.org/wiki/Дерусифікація_в_Україні).

 

В минулому, до відновлення української державності, домінувала культура імперської нації. Те, що культивувалось раніше – це «імперіалізація» культури. Після Революції гідності і початку збройної агресії РФ значно прискорився процес позбавлення нашого суспільста від російськості і дистанціювання від Росії. Передовсім він проявляється в етнонаціональній ідентифікації.

 

«Мій друже Ковалю»

Мислячи про українську ідентичність через пісню як один з найефективніших її індикаторів, не можна залишити поза увагою відомий романс «Мій друже Ковалю» (більше відомий під назвою «Поручик Голицын»).

 

«Мій друже Ковалю»

Четверту добу уриваються плови,

Сльозиться у схроні зволожений мур.

Не плачте душею, мій друже Ковалю,

Бо дуже нелегко й мені самому.

 

«Поручик Голицын»

Четвертые сутки пылают станицы,
Горит под ногами Донская земля.
Не падайте духом, поручик Голицын,
Корнет Оболенский, седлайте коня
.

 

«Поручик Голицын» – так званий хіт серед «білогвардійських пісень» у жанрі міського романсу. Отримала пісня популярність і в СРСР, і серед тодішніх совєтських емігрантів. Однак, певною інтригою є питання авторства. Хто ж є автором цієї популярної в пізньому СССР пісні і на сьогодні достеменно не відомо. Мабуть, комусь було дуже вигідно, щоб пісня «Поручик Голицын» в Совєтському Союзі періоду застою у 1970-1980 рр. сприймалась як знамено найбільш «білогвардійського мелосу». У пам’яті тих хто мешкав в тодішньому СССР залишилася низка виконавців у репертуарі яких була ця пісня – Аркадій Сєвєрний, Міхаіл Гулько, Віллі Токарєв, Міхаіл Звєздінскій (справжнє прізвище Дейнекін), Жанна Бічєвская, Алєксандр Малінін Анатолій Днєпров, Алєксандр Дольскій, Алєксандр Розенбаум та багато інших співаків.

 

З популярністю «Поручика Голицына» зростала народна любов і до інших пісень про царських і «білих» офіцерів. Усупереч чуткам всі вони написані не білогвардійцями, а совєтськими бардами і шансоньє (наприклад, «Господа офицеры» А. Дольського, «Не надо грустить, господа офицеры…» В. Роменського, «Вальс юнкеров» і т. д.). До речі, до 1960-х ця тема не експлуатувалася, таких пісень в СССР не створювали. Певним поштовхом до появи білогвардійських пісень стали фільми про Громадянську війну. В цих фільмах білогвардійців показували цікавішими, чим раніше, а часом навіть романтизованими персонажами. («Поручик Голицын», а кто вас придумал? ...  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

На думку дослідників «У людей уявлення про історію складається з суміші художніх фільмів, публіцистичних передач, публікацій журналістів та рештків знань, отриманих при навчанні. А це почасти далеке від об’єктивності. Адже нашу історію постійно заганяли в рамки: якісь періоди показували, якісь замовчували» (Алла Федорина. Щоб співати пісню на реальні слова... [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.umoloda.kiev.ua/number/1981/219/70545/).

 

Тому питання дослідження білих плям у творенні української музичної культури, що є складовою національної ідентичності, на часі. 

 

Щодо написання саме цієї пісні існують, насамперед в Росії, взаємовиключні гіпотези. Слід зазначити, що існує декілька варіантів тексту цієї пісні. Але значно більше відомо версій про її авторство. На нашу думку, мабуть, на сьогодні, найбільш точне визначення авторства «автор невідомий». Хоча авторство приписують 5-7 творцям («Поручик Голицын», а кто вас придумал?...  [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Серед росіян прийнято вважати, що першим датованим виконанням пісні є запис Аркадія Сєвєрного в середині травня 1977 р. і ансамблю «Чорноморська чайка» на якійсь одеській підпільній студії. Слова А. Сєвєрному нібито надав його друг поет Владімір Роменскій. Але це пізніше оспорив Владіслав Кацішевскій, який стверджував, що цю пісню в нього вкрав А. Сєвєрний, а потім подарував своєму далекому родичу і приятелеві Міхаілу Звєздінскому.

 

Часто саме М. Звєздінський зазначається як автор «Поручика», йому ж належать і авторські права. Але він вже не раз в суді програвав справи, які були порушені проти нього через присвоєння ним чужих пісень («Поручик Голицын», а кто вас придумал? ...  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Жанна Бічєвская звинувачувала М. Звєздінського в плагіаті. Співачка стверджувала, що це вона привезла пісню «Поручик Голіцин» із Парижа. Нібито після одного з концертів до неї підійшов старий емігрант і нашептав слова «старого білогвардійського» романсу ([Електронний ресурс]. Режим доступу: https://echo.msk.ru/blog/diletant_ru/2419871-echo/).

 

Але, як відомо цієї пісні в жодних збірниках білогвардійських пісень, емігранти старшого покоління 1970-1980-х рр. не знали.Тому і версія Бічєвскої викликає сумнів.

 

Хоча дехто з дослідників припускає можливість існування пісні в 1960-ті роки. Таке припущення грунтується на тому, що з 1967 р. датується посмертно опублікований вірш Вадима Делоне «Моя роль в революции» (Вадим Делоне: Моя роль в революции. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://bukovsky-2008.livejournal.com › 297255).

 

Вірш В.Делоне нібито і є переробкою цієї пісні.

 

А в 1974 р. була опублікована повість Ніколая Самвеляна «Послесловие к жизни Кольки», в якій один із героїв співає строфу цього романсу (Поручик Голицын. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Поручик_Голицын).

 

До відома:

Микола Григорович Самвеля́н (справжнє прізвище Лєсін) (1936-1992) совєтський письменник-прозаїк. Народився в Риково (тепер Єнакієво) Донецької обл. Україна. Писав російською і українською мовами. Мама – Арекназан Шахбазовна Мадонян, батько – письменник Костянтин Мисливець – був арештований за звинуваченням в українському націоналізмі і розстріляний в 1937 році, коли сину було девять місяців. Нове прізвище і по батькові отримав після усиновлення вітчимом Григорієм Лєсіним. Закінчив факультет журналістики Львівського університету. Працював, зокрема, в газетах Львова, Києва, Криму та Одеси ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/ Самвелян,_Николай_Григорьевич).

 

Проте лексика і образи «Поручика Голицына» все ж набагато більше нагадують ностальгічну совєтську стилізацію 1970-х, чим реальні пісні білогвардійців» («Поручик Голицын», а кто вас придумал? ...  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Існує думка, що мелодія «Поручика Голицына» теж не нова, а запозичена у романса «Избушка» 1930-х рр. Можливо, хтось написав свій текст в 20-30-і роки ХХ ст. і поклав його на музику «Избушки». Якщо таке і було, то експерти вважають, що цей романс дійшов до 1960−70-х рр. дуже переробленим і в декількох  варіантах («Поручик Голицын», а кто вас придумал? ...  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Є також кілька цікавих версій щодо походження «Поручика Голицына», зокрема, що пісню написав князь А. Н. Кугушєв, А. Розенбаум (який не претендує на авторство), або Маріна Цвєтаєва. Можна зустріти і твердження про те, що «Поручик» був просто перероблений із української пісні, написаної в 1940-е рр. кимось із УПА («Поручик Голицын», а кто вас придумал? ...  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Версії про український слід цього романсу, зокрема, присвячена стаття в «Історичній правді» «Поручик Голицын». Бандерівсько-білогвардійський хіт. («Поручик Голицын». Бандерівсько-білогвардійський хіт ... [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua › 2012/02/27).

 

І ця версія, нарівні з іншими, потребує свого підтвердження. 

 

Слушна думка висловлена в статті ««Поручик Голицын», а кто вас придумал?». Цитуємо, «Назагал, кількість версій з часом тільки збільшується, а питання з авторством пісні не прояснюється. Правди ми, скоріш за все, ніколи не дізнаємося – історія мистецтва про Громадянську війну часом не менш заплутана, ніж історія самої війни» («Поручик Голицын», а кто вас придумал?... [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Слід зауважити,що романс «Поручик Голицын» упродовж тривалого часу вважався народним (Ярослав Тинченко. Легенда: романс «Поручик Голицын» долгое время считался народным. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://focus.ua/news/15822).

 

Пізніше дехто з виконавців шансона почав приписувати його авторство собі.

 

Але, якщо не зважаючи на плутанину, все таки припустити дійсно білогвардійське походження романсу, то найбільш ймовірний автор первинного тексту і, вочевидь, музики генерал Георгій Іванович Гончаренко (1877-1940) («Поручик Голицын», а кто вас придумал?... [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Георгій Гончаренко (літературний псевдонім Юрій Галич). Він з роду полтавських дворян. У роки Громадянської війни генерал-майор Гончаренко опинився в Україні і служив при гетьманові П. Скоропадському, потому генерал-лейтенант у Колчака. Під псевдонімом Юрій Галич генерал написав 14 книг повістей, оповідань та віршів, опублікував сотні статей. Вважається, що музику й оригінальний текст написав на початку XX ст. ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org › wiki › Гончаренко Георгій Іванович).

 

Чому саме він може бути автором ?

 

Найвагомішим аргументом є те, що він був учасником подій, які стали фоном романсу, також його знайомство з ймовірним прототипом головного героя пісні поручиком Голіциним. (Хоча і цей аргумент можна спростувати, адже в1920-і рр. «князь Голицын» став фолькльорним персонажем) («Поручик Голицын», а кто вас придумал?... [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Сьогодні маємо можливість говорити і про український варіант цього романсу. Приблизно в 1970-ті роки, закарпатський поет Микола Матола (1952–1993) на цю ж мелодію написав текст «Мій друже Ковалю». Марія Матола дружина Миколи, донині мешкає в Ужгороді, підтверджує авторство тексту і наголошує, що Микола любив цей романс ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/ Мій_друже_Ковалю).

 

Український поет, композитор і співак Василь Лютий одним з перших виконав на великій сцені пісню «Мій друже Ковалю» (російський варіант – «Поручик Голицын»).

 

Цю пісню також співають і популяризують такі виконавці як Тарас Житинський, Антін Мухарський, Тарас Силенко, Світлана Мирвода, Віктор Алекса та ін.


 

Мій друже Ковалю

 

Четверту добу уриваються плови,

Сльозиться у схроні зволожений мур.

Не плачте душею, мій друже Ковалю,

Бо дуже нелегко й мені самому.

 

Уже котрий тиждень чекаємо грипсу,

Коли запалає Вкраїна в огні.

Мій друже Ковалю, затягнемо пісню,

Бо дуже нелегко й самому мені.

 

Кудись наші коні помчали далеко

І долю понесли у зоряну ніч.

Нам сниться в розлуці згорьований батько,

Зсивіла дружина приходить у сні.

 

А нам би одверто агітки лукаві

Розбити об святість твердої руки.

Та іменем нашим свої чорні справи

Ізнову прикрили московські полки.

 

І мачуху-долю, й брехливу неславу

Нам подарували звитяжні роки.

Тож будьмо незламні, мій друже Ковалю,

На славу Вкраїні, на вічні віки!

 

Плова, и, жін., діал. Злива (перев. з бурею). ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://sum.in.ua/s/plova).

 

Грипс (мілітарне) імовірно, похідне від слова «припис». Наказ, таємна чи зашифрована інформація. Грипсом міг бути вузенький продовгуватий шматок цигаркового паперу з необхідною повстанцям інформацією. У випадку загрози арешту його мали негайно проковтнути. Часто його носили дівчата-розвідниці (Що таке грипс? [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://rivne1.tv/news/75670).

 

Художник Ніл Хасевич

 

Поет М. Матола свій твір «Мій друже Ковалю» присвятив «Карпатській Січі» і воїнам УПА. Можливо, що пісню присвячено й останньому командиру УПА Василеві Куку, який мав псевдонім Коваль. Але точно можна стверджувати, що цим своїм текстом М. Матола поглибив український код національної свідомості.

 

«Микола був автором десятків пісень, проте, як він зізнався, йому було заборонено їх виконувати навіть непублічно. Важкий досвід взаємин із КГБ, якого зазнав Матола, колись став рятівним для автора цих рядків» згадує Василь Горват (Василь Горват. Як Микола Матола в умовах «дозованого повітря» формував літературні та суспільні процеси на Закарпатті. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zakarpattya.net.ua/Zmi/165612-IAk-Mykola-Matola-v-umovakh-dozovanoho-povitria-formuvav-literaturni-ta-suspilni-protsesy-na-Zakarpatti).

 

«Світовий авторитет і державна потуга Радянського Союзу здавалися такими непохитними, що виступити проти них зі зброєю в руках міг хіба що той, хто не боявся за життя. Такі люди знайшлися. Повстанська боївка кілька років переховувалася на кордоні Івано-Франківщини і Тернопільщини, дбайливо зберігаючи вже непрацюючу рацію, справну зброю і друкарську машинку, на якій вони передруковували повстанські агітки, підписуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості» (Роман Москаль. Останній бій підпілля ОУН. Тернопільщина, 1960 рік. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/03/28/33736/).

 

Останній бій підпілля ОУН(р), вояків УПА, відбувся у Підгаєцькому районі Тернопільської області 14 квітня 1960 року – в лісі біля хутора Лози, розташованого між селами Шумляни та Божиковим. Повстанці вели бій проти оперативної групи Тернопільського управління КГБ із доданим до неї 12-тим Римнікським ордена Богдана Хмельницького загоном Внутрішньої охорони МВС СРСР (раніше, до речі, ця частина охороняла тили Особливого корпусу, який придушував Угорське повстання 1956 року). (Роман Москаль. Останній бій підпілля ОУН. Тернопільщина, 1960 рік. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/03/28/33736/).

 

Часто можна почути від апологетів російської першості аргумент, а де ж офіційні публікації чи концерти в совєтськоє врємя тих чи інших пісень, які ми вважаємо своїми. Треба розуміти атмосферу тих років. Совєтський автор не мав права посилатися ні на одне антисовєтське джерело. Ні на УНРівські, ні на будь-які емігрантські джерела.

 

Приміром, у яких нерівних умовах перебували український та російський варіанти пісні «Мій друже Ковалю» (російський варіант «Поручик Голицын»).

 

У 1972р. в Україні відбулися масові арешти шістдесятників. За ґратами опинилися Михайло та Богдан Горині, Вячеслав Чорновіл, Ірина та Ігор Калинці, Іван Гель, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус та ін. Усього в цьому році було увязнено близько 100 осіб.

 

Вироки підсудним були жорстокими: їм дали від 8 до 12 років таборів і заслання. Продовжувались арешти й у наступні роки…

 

У 1976р. вийшов фільм Володимира Басова «Дні Турбіних». Фільм знятий за романом М. Булгакова «Біла гвардія». У цьому фільмі, як і в романі, відчувалася туга й ностальгія за царською Росією. «Дні Турбіних» спроба ідеалізувати білогвардійщину, яка сприяла руйнуванню української державності на початку XX ст. Мені видається, що саме цей фільм і каталізував появу в 1977 р. пісні «Поручик Голицын» і її популярності на початку 1980-х років у виконанні Олександра Малініна.

 

А в цей час, 12 грудня 1977 р., в Україні черговий раз було арештовано Левка Лук’яненка за його прагнення до незалежності й любові до свого народу.

 

15-річного Юрія Шухевича арештували за любов до свого батька Романа – командувача УПА та України. У 1988 р. (у 55 років) у нього закінчився термін заслання в Сибір (31 рік тюрем і таборів). Після повної втрати зору в совєтських тюрмах потрапляє в будинок для інвалідів. У 1990 р. (57 років) отримує дозвіл повернутись в Україну.

 

«Харківського 62-річного пенсіонера п’ять днів судили на Волині за звинуваченнями, за які він вже відсидів свій термін у концтаборі та був звільнений. Повстанця Івана Гончарука розстріляли за два роки до проголошення незалежності України» (Леся Бондарук. Останній розстріляний бандерівець. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www.istpravda.com.ua › articles › 2019/10/23).

 

Ще один приклад. Мирослав Симчич (псевдонім – Кривоніс; нар. 5 січня1923 р., с. Вижний Березів) – український військовий та громадський діяч, сотенний УПА, політв’язень. Звільнений у 1985 р., пробув в ув’язненні назагал 32 роки, 6 місяців і 3 дні. 5 січня 2008 р. йому встановлено прижиттєвий 3-метровий пам’ятник у Коломиї.

 

І це не повний перелік українських Героїв…

 

Перші висловлювали свою незгоду з тоталітарним режимом СССР, відстоювали українські «вольності» – особисту та національну свободу в українській державі, за що й гнили по тюрмах…

 

А другі, творці фільму й російської пісні, скріплювали існуючий режим, ностальгували та закладали духовний фундамент під повернення російської імперії…

 

У Москві атмосфера була інша. В 1980-ті любити білих і ностальгувати за старою Росією стало модно. «Слова пісні «Поручик Голицын», яка стала «народною» в 1980−90-е (коли мода на білогвардійщину досягла свого піку) знав і періодично співав під час застілля майже кожний». («Поручик Голицын», а кто вас придумал? ... [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ava.md/2019/05/04/poruchik-golicyn-a-kto-vas-pridumal/).

 

Але в дискусії щодо цієї пісні – важливо не хто раніше її створив,а який сенс вона має. Адже це той випадок, коли мелодія одна, а тексти різні. І ці тексти – це маркери, які фіксують національні прагнення та є складовими у формувані національного світогляду, ідентичності. Вони ж дають можливість мислячим людям до самоідентифікації.

 

Порівняймо

Поручик Голицын:

Над Доном угрюмым идем эскадроном,

На бой вдохновляет Россия-страна

 

Друже Ковалю:

Тож будьмо незламні, мій друже Ковалю,

На славу Вкраїні, на вічні віки!

 

Наприкінці січня 2018 р., тодішній директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович зробив на своїй сторінці у Facebook важливий допис. «І знову про «геть від Москви!» (цитата М.Хвильового-авт.) Не всі щупальця «руского мира» – такі огидні та очевидні як совок і московська церква. Деякі – більш симпатичні, вишукані та респектабельні, але не менш небезпечні», – зауважив історик» (Пугачова, Булгаков, Висоцький: В'ятрович назвав вишукані щупальці «русского мира» . [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://24tv.ua/pugachova_bulgakov_visotskiy_vyatrovich_nazvav_vishukani_shhupaltsi_russkogo_mira_n918620).

Володимир В’ятрович наголосив, що як Володимир Висоцький з Віктором Цоєм, так і Михайло Булгаков з Аллою Пугачовою є такими ж щупальцями «русского мира», як і інша пропаганда, проте більш вишуканими.

 

«За його словами, «Іронія судьби», «восьмоє марта», булгакови, пугачови, і навіть висоцькі та цої» в руках Кремля перетворюються на ефективні інструменти нагадування про єдиний культурний простір та інструменти його відтворення.

 

«А саме культура є фундаментом, на якому кожен імперіалізм зводить храм своєї величі», – додав В’ятрович (Пугачова, Булгаков, Висоцький: В'ятрович назвав вишукані щупальці «русского мира» . [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://24tv.ua/pugachova_bulgakov_visotskiy_vyatrovich_nazvav_vishukani_shhupaltsi_russkogo_mira_n918620).

 

Цей допис спричинив велику кількість коментарів у соціальних мережах, статей у ЗМІ як на підтримку так і проти такої позиції.

 

«Претензію голови Українського інституту національної пам'яті Володимира В'ятровича можна і потрібно зрозуміти. Відомого і впливового історика здивувало, що український сегмент Фейсбук поминає російського поета в рази частіше, ніж його ровесника, українського поета Василя Стуса, який загинув у радянській тюрмі за національну ідею» (Андрій Кокотюха. Висоцький і невігластво. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://nv.ua/ukr/opinion/visotskij-i-nevihlastvo-2449711.html).

 

Згодом Володимир В’ятрович розтлумачив свою позицію щодо «заборони» творчості росіян. Пан В'ятрович наголосив, що він не пропонував забороняти Цоя чи Висоцького, або будь-кого іншого, окрім тих, хто нині відверто підтримує російську агресію. Але сьогодні всім слід пам’ятати, що Росія ведучи гібридну війну може вдатись до будь-яких засобів, зокрема, спекулювати на творчості Висоцького («Заборона Висоцького»: В'ятрович розтлумачив свою позицію. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://24tv.ua/zaborona_visotskogo_vyatrovich_roztlumachiv_svoyu_pozitsiyu_n919251).

 

Висловив свою своє бачення проблеми український журналіст і публіцист Віталій Портников на своїй сторінці у Facebook: «Відомий радянський співак і артист Володимир Висоцький, попри свою справжність, не має жодного стосунку до України, а є частинкою іншої культури».

 

«Накинулися на Володю В'ятровича через Висоцького. Дивно, як люди просто не хочуть усвідомлювати того, що живуть у світі, який змінився!» – зауважив експерт.

 

«За його словами, з того дня, коли пам'ятає себе мислячою людиною, він прекрасно усвідомлював, що культура країни, в якій живе, – це Шевченко та Леся Українка, це «Пісня про рушник» і Лятошинський, і, попри свою неналежність до українського етносу, він це також вважає своїм» («Люди без Батьківщини»: Портников пояснив критику Висоцького з боку В'ятровича. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://24tv.ua/lyudi_bez_batkivshhini_portnikov_poyasniv_kritiku_visotskogo_z_boku_vyatrovicha_n918891).

 

«У російській культурі – дивно було б це заперечувати – є чимало культурних вершин. Але для мене це чужі вершини. Як і польські, німецькі, французькі, японські. Мене ще в юності вражали люди, які оголошували своєю Вітчизною Радянський Союз. Якщо чесно, я вважав їх людьми без Батьківщини, звичайними пристосуванцями. Вони споживали радянську культуру саме через жахливу культурну глухоту, просто не хотіли ні на зірки дивитися, ні в собі розбиратися,» – підкреслив журналіст («Люди без Батьківщини»: Портников пояснив критику Висоцького з боку В'ятровича. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://24tv.ua/lyudi_bez_batkivshhini_portnikov_poyasniv_kritiku_visotskogo_z_boku_vyatrovicha_n918891).

 

На думку Віталія Портникова, саме цю культурну глухоту вищезазначені люди зараз захищають, не розуміючи дуже просту річ: «Висоцький – це не тільки їхнє власне минуле, а й культурна спадщина іншої країни, чужої цивілізації. І ця цивілізація теж залишилася для нас усіх у далекому минулому. Мій старший товариш Чингіз Айтматов назвав таких людей дуже точно – манкуртами. І ніхто йому тоді не заперечував. А тепер чомусь ображаються на практично таке ж визначення В'ятровича», – резюмував публіцист («Люди без Батьківщини»: Портников пояснив критику Висоцького з боку В'ятровича. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://24tv.ua/lyudi_bez_batkivshhini_portnikov_poyasniv_kritiku_visotskogo_z_boku_vyatrovicha_n918891).

 

«Там, під Львівським замком»

На Західній Україні широковідома та шанована пісня «Там, під Львівським замком». Вона сприймається як пісня українських повстанців часів Другої світової та національно-визвольної війни, яка тривала після неї. Пісня відома в багатьох текстових варіантах. Зокрема, до одного з них (обробка слів, переклад) долучились Тарас Чубай та Кузьма Скрябін.

 

Художник   Ніл  Хасевич

 

Термін «пісня Української Повстанської Армії» стосується не лише пісень, створених самими учасниками повстанського руху. У широкому розумінні до повстанських пісень зараховують усі пісні, присвячені українській національно-визвольній боротьбі першої половини XX ст., а також усі пісні, які співали в Українській Повстанській Армії, зокрема стрілецькі та козацькі.

 

 

У 25-му томі «Літопису УПА», присвяченому пісням Української Повстанської Армії, у VI розділі «Доля дівчини, мами, рідні» (а всього їх XV), у підрозділі «Мати прощає сина-повстанця» під № 298 подається як народна пісня «Там, під Львівським замком» (С. 211–212). А в примітках (С. 487) подано, де й від кого записана ця пісня (зокрема, О. Лукянчук із с. Богданівка Корецького району) і зазначено мелодійний  варіант (Літопис УПА. — Торонто–Львів, 1996–1997. — Т. 25: Пісні УПА. — С. 211–212).

 

Там, під Львівським замком

1.Там, під Львівським замком, старий дуб стоїть,

а під тим дубочком партизан лежить.

2. Він лежить, не дише, він неначе спить —

золоті кучері вітер шелестить.

3. А над ним схилилась матінка його,

плаче та ридає, цілує чоло. 

4. Сину ж ти мій, сину, дитино моя —

були б тя не вбили, якби не війна.

5. Як ти був маленький, батько воював —

він за Україну голову поклав!

6. Я вдовою стала — пятеро дітей,

Ти був наймолодший, сину наш, Андрей.

7. Я ж тебе кохала, я ж тя берегла,

А тепер могила тут буде твоя.  

8. А позаду неї отаман стояв —

і такії слова він її казав:

9. Hе плач, стара мати, син героєм став!

Він за Україну голову поклав.

 

Саме до цієї пісні найбільше пасують слова І. Франка: «хоч і в сум повитий дух мойого люду, то він співав до серця серцем і словами». І тому, напевно, українську пісню слухачі сприймають з давніх-давен серцем.

 

У 2006 р. в мережі Інтернет відбулося жваве обговорення росіянами пісні «Там, під Львівським замком». Таке обговорення відбулося на форумі сайта «Советская музыка» ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://sovmusic.ru/forum/read.php?id=30471).

 

До цього ніхто не чув офіційного виконання цієї пісні росіянами зі сцени ні в совєтські часи, ні після 1991 р. (розпаду СCСР). На російському форумі дійшли висновку, що ця пісня зплагітована саме УПІвцями в москалів, бо на час написання тексту пісні в 1942 р. УПА ще не вела боїв з більшовицькими військами.

 

Як аргументи, наводили дані з російської (совєтської) літератури щодо часу створення цього твору росіянами: пісня «На опушке леса старый дуб стоит» — пісня Другої світової війни, яка була популярна в білоруських партизанів. На думку російських фольклористів, вона з’явилася в одному з ансамблів Брянського фронту (автор слів, імовірно, ленінградець П. Малайчук (або Мамайчук), 1942 р., автор музики Л. Шохін, 1943 р. За менш поширеною версією, пісню написав червоноармієць Родіон Щедрін після загибелі під Одесою його друга Андрія. А за ще однією російською версією, уперше ця пісня опублікована в 1944 р. ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://cultmemory.ru/index.php/kulturnaya-pamyat-russkoj-pomorskoj-semi/2014-10-04-10-44-02/311-s38-pesnya-na-opushke-lesa-staryj-dub-stoit-iz-sobraniya-zhitelnitsy-g-kandalakshi-g-f-beloshitskoj-1940-g-r-rukopis-2003-2006-gg-publikatsiya-i-a-razumovoj-o-v-zmeevoj-primechaniya-i-a-razumovoj-o-v-zmeevoj).

 

Ще можна знайти інфрмацію про те, що ленінградський (зараз м. Санкт-Петербург.Авт.) робітник П. Мамайчук написав вірш «На опушке леса старый дуб стоит», який був надрукований у газеті. (З 8 вересня 1941 р. по 27 січня 1944р. здійнювалася військова блокада Ленінграда німецькими військами). Деякі російські автори зазначають, що ця пісня була популярною в донських козаків. А вже у 2007 р. в мережі Інтернет відбулося жваве обговорення пісні «Там, під Львівським замком» українцями.

 

Випадковість? Навряд…

 

Один з дописувачів надав інформацію про те, що на Сумщині її співали російською та з іншим текстом: «На опушке леса старый дуб стоял, а под тем дубочком партизан лежал»

 

Зважаючи на діяльність УПА на Сумщині, це виглядало як запозичення й не було чимось дивним. У мережі Інтернет знайшовся російський варіант запису цієї пісні. Він за змістом майже точно збігається з повстанським варіантом. 

 

Цікаво, що в російському варіанті є логічні протиріччя: якщо батько загинув під час Другої світової війни в бою з німцями, то в якій війні загинув син-партизан?

 

Тут явно чути українську мелодику.А слова: «за спиной старушки стоял командир, ласково старушке он проговорил», не кажучи вже про «батька» — це не російська мова, це окремі російські слова, штучно накладені на мелодію. Український варіант природніший та милозвучніший.

 

Звичайно, простежити, які мелодії оригінальні й лише використовуються під різні тексти або котрі запозичені, а то й з чужих пісень, складно, зважаючи на обставини недавнього радянського минулого. В Україні до 1991 р. була сувора заборона повстанських пісень і цензурування всієї друкованої продукції.

 

У цьому випадку аргументацію росіян не важко спростувати: перечитавши ще раз оригінал тексту, ми бачимо, як мати оплакує українських героїв — сина та батька, які загинули в боях за Україну (ворог тут той, хто воював проти України). Може, росіян дезорієнтує термін «партизан»? Адже партизанська війна проти ворогів під час Другої світової (нацистської Німеччини та СРСР) велася в Україні, Білорусії, Прибалтиці, а не в Росії (?!). До речі, дончаки залишили по собі недобру пам’ять про своє перебування на теренах України під час Другої світової. Для розуміння пісні потрібно усвідомити, що відбувалося на твоїй землі. Та от для українців, які мислять категоріями унітарної України, Друга світова почалася 15 березня 1939 р.

 

Невелике (майже 12 тис. вояків), з лише легким стрілецьким озброєнням військо Карпатської України протягом п’яти днів чинило запеклий опір 40-тисячним угорським силам уторгнення, що застосовували в бою танки, авіацію та артилерію.

 

Як свідчать дослідження, частину захоплених у полон січовиків — вихідців з Галичини — угорці передали полякам. 17 березня 1939 р. полонених 7–8 колонами по 70–80 осіб жандарми й гонведи привели на Верецький перевал. На новоутвореному кордоні Угорщини з Польщею угорські конвоїри передали карпатських січовиків польській прикордонній службі. Польські прикордонники спочатку розмістили полонених у казармах. Наступного ранку, знову поділивши їх на колони, галичан відконвоювали вздовж лінії кордону ліворуч і праворуч на півтора-два кілометри й розстріляли над закарпатськими селами Нова Розтока, Верб’яж і між Петросовцею, Жупанами й Лазами. Загальна кількість січовиків, розстріляних на Верецькому перевалі, могла становити від 500 до 600 осіб.

 

Ще впродовж трьох тижнів тривала партизанська війна, а прикордонну з Галичиною смугу угорці захопили лише в травні 1939 р. Карпатська Січ утратила вбитими 5 тис. своїх вояків. Але ті, що залишилися, становили основу загонів, які боролися протягом усього часу угорської окупації, як партизани.

 

Небезпека знищення призвела до розуміння потреби самозахисту та самозбереження. Так, як і в часи козаччини, українці в тяжку хвилину проявили хист до самоорганізації та створення збройної сили, починаючи з 1941 р.: зокрема Лозове козацтво, Українська народна самооборона та ряд інших військових формацій усвідомили потребу консолідації збройних сил у єдину мілітарну інституцію — Українську Повстанську Армію (УПА) та створення в подальшому українського уряду — Української Головної Визвольної Ради (УГВР). У цих формуваннях, швидше за все, і з’явилася пісня «Там, під Львівським замком». А в 1943 р., з 12 червня до 1 жовтня, відбувся Карпатський рейд Сумського партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака. Контакти з УПА були одним з можливих шляхів запозичення упівської пісні.

 

Показовою є біографія Степана Вайди, який потенційно міг бути носієм повстанських пісень. Народився в 1922 р. в Закарпатті. Член ОУН, «Просвіти» і «Пласту». Один з організаторів і керівників ОНОКС, відповідав за розвідку (подекуди іменується керівником відділу безпеки), брав участь у боях з угорськими окупантами. Нелегально перейшов у Польшу, відтак опинився в СРСР. Був інтернований до Росії, в Оренбурзьку область, 3 лютого 1942-го — в 1-му окремому чехословацькому батальйоні полковника Л. Свободи, що формувався в Радянському Союзі. З метою конспірації С. Вайда записався як чех — допомогло нетипове для українця прізвище. Наприкінці 1942 р. національний склад батальйону був таким: 277 чехів, 21 словак, 286 євреїв і 1780 українців із Закарпаття. З часом батальйон виріс до бригади, а пізніше — до корпусу. До кінця війни корпус воював у складі 38-ї армії 4-го Українського фронту. У листопаді 1943 р. як командир танкового взводу бере участь у звільненні Києва, його екіпаж першим увірвався на бульвар Шевченка. Загинув 6 квітня 1945 р. в бою за польське місто Творкув. Посмертно нагороджений званням Герой Радянського Союзу (указ Президії ВР СРСР від 10.08.1945) і Герой Чехословаччини (Дмитро Снєгирьов. Степан Вайда — член ОУН і Герой Радянського Союзу // «Історична правда». — 24.05.2011).

 

У своїх спогадах Людвік Свобода напише: «Увечері 6 квітня 1945 р. ми понесли велику втрату. Командувач 2-го танкового батальйону надпоручник Вайда, який попереднього дня сам знищив два танки, самоходку, дві зенітні гармати й декілька мінометів і кулеметних гнізд, цей відважний закарпатський українець сьогодні був убитий німецьким ворогом» (Свобода Л. От Бузулука до Праги. — Москва : Воениздат, 1963).

 

Окрім пісні «Там, під Львівським замком», подібні сюжети можна простежити ще в двох повстанських піснях. У 25 томі Літопису УПА на с. 210 є пісня «Там, на краю ліса». Текстовий варіант подібний, але мелодія інша.

 

А також у цьому ж томі на с. 212 знаходимо ще одну пісню з подібним текстом, але відмінною мелодією — «Ой там, під лісочком».

 

Видається, що росіяни на мелодію пісні «Там, під Львівським замком» (тільки в ній згадується Львівський замок) наклали свій текст, запозичивши його великою мірою з цих трьох пісень, додавши свого та припасувавши під свої ідеологічні бачення. Але йдеться про те, щоб стерти з пам’яті про Другу світову будь-що героїчно-позитивне, про український (українське) Львів… Тому зараз ми чуємо від росіян про встановлення пам’ятника Володимиру Великому в Москві, присвоєння його імені військовому кораблю, а військовій частині ЗС РФ почесного найменування — Львівська (!).

 

Про те, що у світі знають пісню «Там, під Львівським замком» як пісню українських повстанців, свідчить і стаття Міхаеля Дорфмана «Зоар Аргов про Бандеровскую песню» ([Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://lamerkhav.wordpress.com/%D0%B5%D0%B2%D1%80%D0%B5%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D1%8C/2588-2/).

 

Зоар Аргов (1955–1987) — це ізраїльська легенда. Українську повстанську пісню на івриті співає єменський єврей, що взяв собі біблійне прізвище. Послухати може кожен…

 

У зоні ООС (АТО) в окремих батальйонах також люблять співати у вільний час, коли немає обстрілів. Співають на Донбасі й пісні УПА. Один з хітів серед бійців ООС — «Там, під Львівським замком» («Плач Єремії») (Від «Серьоги» до УПА. Що співають в українській армії [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ua.korrespondent.net/ukraine/3676203-vid-serohy-do-upa-scho-spivauit-v-ukrainskii-armii).

 

Це наша пісня, ми її любимо, співаємо й будемо співати…

 

Період 1940–1960-х років – це період активного творення повстанських пісень. Трагічні події цього часу залишили глибокий слід у свідомості українців, що мало свій вияв у піснях, які, за словами Григорія Дем’яна, стали нездоланною для окупантів «духовною зброєю, яка значною мірою посприяла українцям у новому піднесенні національно-визвольної боротьби» (Дем’ян Г. Українські повстанські пісні 1940–2000 років (історико-фольклористичне дослідження). — Львів: Галицька видавнича спілка, 2003. — С. 467).

 

Фото Тараса Греня

 

Побачила світ нова збірка українських пісень «Співаник українського вояка» (Співаник українського вояка / Автор ідеї Б. Якимович: упоряд. Н. Кобрин, Б. Якимович. — Львів, 2019. — 295 с. (Серія «Бібліотека українського воїна»)).

 

До збірки ввійшли близько сотні сучасних, авторських і народних пісень українців з різних періодів національно-визвольних змагань. Її адресна аудиторія – це українські вояки, які зі зброєю в руках захищають рідну землю.

 

«Плаття твоє із ситцю»

Ішла та продовжується боротьба за культурну спадщину, зокрема й за пісні. Розповідаючи про українські пісні, які цинічно присвоїв собі північно-східний сусід, згадаймо ще одну — «Дым сигарет с ментолом». Вона має в ютубі майже 17,5 млн переглядів:

 

Дым сигарет с ментолом,

Пьяный угар качает,

В глаза ты смотришь другому,

Который тебя ласкает.

Припев

А я нашёл другую,

Хоть не люблю, но целую...

 

Російськомовний варіант цієї пісні став візитівкою групи «Нэнси». Ця група була заснована Анатолієм Бондаренком та Андрієм Костенком у Костянтинівці (Донецька область) у 1992 р. За словами очевидців, група починала з того, що грали «по кабаках» і ресторанах («А я знайшов другую»: 5 українських пісень, які росіяни привласнили собі [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://inlviv.in.ua/suspilstvo/kultura/a-ya-znajshov-druguyu-5-ukrayinskyh-pisen-yaki-rosiyany-pryvlasnyly-sobi).

 

А вже в 1996 р. групу «Нэнси», насамперед завдяки пісні «Дым сигарет…», було визнано в Російській Федерації «найкращою російською групою»...

 

Чим пояснити такий злет і визнання групи «Нэнси» з української Донеччини в сусідній державі?! Може, оригінальність тексту?.. Навряд чи... Текст було лише адаптовано для постсовєтського «обывателя», якого «пьяный угар качает»?! Таких текстів немало в російській естраді. А рецепт успіху — у мелодиці...

 

Насправді, як мінімум з 1970-х років в Україні цю пісню в багатьох варіантах співали на весіллях!.. Виконували її і самодіяльні народні хори на Поділлі та Волині... Зрозуміло, що в українських текстах не було ні похабщини, ні вульгарності!...

 

На початку 90-х Бондаренко, лідер гурту «Нэнси», приписував авторство пісні собі, а потім визнав, що пісню вони запозичили з українських народних пісень... В Україні вона відома під такими назвами: «Плаття твоє із ситцю», «А я знайшов другую», «Губи твої, як маки».

 

«Плаття твоє із ситцю» (у різних варіаціях) у Львові на весіллях співали ще в 1970-і роки. А у вальсовому весільному варіанті цю композицію виконував львівський гурт «Барви», заснований у 1987 р. Їхній варіант «Плаття твоє із ситцю» — «А я знайшов другую» увійшов  до альбому «Танці» 1991 р. («А я знайшов другую»: 5 українських пісень, які росіяни привласнили собі [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://inlviv.in.ua/suspilstvo/kultura/a-ya-znajshov-druguyu-5-ukrayinskyh-pisen-yaki-rosiyany-pryvlasnyly-sobi).

 

Пропонуємо варіант тексту з репертуару львівського гурту «Барви», створеного в 1987 р., з їхнього альбому «Танці», який вони випустили за рік до того, як з’явилися «Нэнси».

 

«А я знайшов другую»

Губи твої мов маки,

Усмішка ясніша сонця.

Любить мене не хочеш,

Ну, що ж — дружи з ким хочеш.

Приспів

А я знайшов другую,

Хоч не люблю та цілую,

Коли я її обіймаю,

Тебе лиш одну споминаю.

 

Плаття твоє із ситцю

Мені ночами сниться.

Не дозволяє мати

Мені з тобою жениться.

Приспів

(Фрагмент)

 

Отже, як і людина, кожна пісня має свій родовід. Це так само важливо, як знати історію власного роду та народу. А ще надзвичайно важливо – уміти прочитувати справжню символіку пісні, розуміти мету, заради якої цю пісню було створено.

 

Одного тільки нарікання на плагіат не достатньо...

 

Звісно, ми через свою щедрість готові ділитися своїм мистецьким надбанням з усім світом. Радіємо ж тому, що наш «Щедрик» в обробці М. Леонтовича, «Гей, Соколи!» Т. Падури, «Їхав козак за Дунай» С. Климовського звучать в Америці, Польші, Німеччині і т. д. Але головне — щоб наші пісенні скарби звучали в Україні.

 

Нині триває російсько-українська війна, і вже про неї є пісні. Одна категорія пісень: реактивні (від слова реакціяРед.). Інші стають відповіддю на якусь подію. Ворог той, хто вчинив переступ. Ділимо наш світ на дві категорії, які практично завжди присутні у воєнних піснях: на «ми» і «вони». Пісня може створитися дуже швидко, дати швидкий відгук. Крім того, кожен може втрутитися, переосмислити, написати пісню, викласти її та сягнути великого кола слухачів. Є пісні, які спрямовані на те, щоб піднімати бойовий дух, посилювати мотивацію й самих вояків, і людей, які їх підтримують. Тут специфічна мова, стилістичні засоби, заклик до перемоги, бадьорий тон, образне мовлення, символізм. Вояк може відчути цей зв’язок (Анастасія Ткачук. Війна України з Росією у піснях. «Є пісні, щоб піднімати бойовий дух» — дослідниця [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/29879009.html).

 

Слід зазначити, що Львівська облрада звернулася до Президента України 12 березня 2019 р. щодо започаткування та відзначення державного свята – Дня української пісні (щороку 13 вересня). «Саме в цей день 1970 р. українці вперше почули прем’єру пісні «Червона рута» Володимира Івасюка, яка стала неофіційним гімном українців і відкрила світові цілком іншу Україну – шедевральну в історичному значенні та пісенно-поетичному мистецтві, а зараз має слугувати символом єднання всіх українців Заходу та Сходу, Півдня і Півночі», «…вважаємо, що в сучасній Україні й досі немає чіткої державної політики щодо пропаганди та популяризації української народної пісні, яка за певних «рукотворних» умов може канути в небуття, усупереч усім помислам і сподіванням наших славних предків, і ніколи більше не повернутися до рідної хати», – сказано у зверненні.

 

Депутати Львівської облради просять Президента підтримати звернення Чернівецької обласної ради та своїм указом внести до українського календаря ще одне державне свято – День української пісні (В Україні пропонують запровадити нове державне свято. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://vsviti.com.ua/news/95652).

 

Під час Другої світової війни прем’єр-міністр Великої Британії В. Черчилль відмовився від пропозиції одного з міністрів скоротити витрати на культуру заради оборони. «А за що ми тоді воюємо?» — сказав В. Черчилль. Ця історія неодноразово звучала з уст менеджерів культурної сфери в Україні. Попри все, факт залишається фактом: у нас має розвиватися культура навіть в умовах війни.

 

Шостий рік триває російсько-українська війна третього тисячоліття. Її складова — інформаційна війна. Але вона й не припинялася ніколи. Століттями в нас крали історію, культуру, таланти. Нищили, убивали, морили голодом, вивозили, рубали під корінь і не давали розвиватися. Найстрашнішим було XX ст. Цілеспрямовано винищували еліту – кожного десятиліття йшла «чистка»… Утовкмачували нам, що все українське – меншовартісне, сільське… Ми й досі пожинаємо плоди того геноциду (і культурного зокрема), що нам насадили. Досі креольські й зросійщені еліти заважають Україні рухатися вперед. А на сході нашої країни в багатьох ненависть до всього українського тільки тому, що на своїй землі хочемо розмовляти своєю мовою та берегти свою культуру.

 

Україну як національну державу ворог може знищити й без танків (хоча без сильного війська не обійтися). Достатньо не думати про українське, зректися його, а хвалити та популяризувати сусіднє, тобто мати комплекс мешовартості. І українська держава перестане існувати. Нинішня російсько-українська війна — війна за нашу ідентичність.

 

Петро Костюк, полковник запасу, історик, публіцист

 

Оксана Король, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри музичного мистецтва ЛНУ ім. І. Франка