Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XX. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 29 квіт. 2014 р., 12:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 трав. 2014 р., 09:20 ]

Я постараюсь зрозуміти. Якщо я не потрібна цілком Тобі – скажи. Якщо тільки трошки, скажи також, бо я трошки – не зможу. Я чую, Ти можеш мене не бачити місяцями, – і нічого, а я не можу так. Старі так не можуть. Тобі, мабуть, бридка я зовсім і накидаюсь, бо інакше, чому ж би Ти робив мені боляче. Тобі зовсім на нічому не залежить? Так? Скажи мені і я перестану накидатися. Прикро нічого не розуміти.

 

 

Ти для мене є все, навіть дитина. Тим можна все виправдати. Зрештою, все тому, що я не зможу вже бути інша. Бажаю Тобі тільки тепла і добра. Мушу піклуватись про людей, кого люблю – понад все, бо інакше жити не можу, я така мама для всіх, жаль, що в мене не має хоч 12 дітей, я всім дала б раду, я їх любила б. В мене почувань тих так багато, що на більше ще вистарчило б.

 

А Ти також людська дитина, яку захопив тепер круг моєї любові, тепер Ти вже і моє дитинище. Слухай хоч трохи мене, хоч в тих простих речах, я так Тебе люблю. Я рада б сховати Тебе аж десь під власну шкуру, лише було б Тобі добре. Прости мені, дурній, що я так Тебе люблю, я інакше не можу. Я думаю, що якщо я Тобі докучала, ти мені скажеш про це чесно. Говори.

 

У мене завжди немає, як треба, розуму жодного – тільки серце. Знаєш, я Не можу так бути, щоб я була у Львові і не бачила Тебе. Мені так дуже сумно, пусто і так щось бракує, що ну. Я дуже дурна, але так є. То правда. Хоч нехай момент буде". 

 

  

Коли Богдан деякий час не давав про себе чути, Караффа написала йому листа, звернувшись на „Ви", і це його дуже втішило. Вважав, що домігся того, що було найголовніше – дистанції.

 

„28 грудня 1961

Богдане!

Я нарешті після грипу. Боюсь, що скоро буде другий. Буду сьогодні коло 6.30 в бібліотеці АН на Стефаника. В п'ятницю буду там о 2.30. Якщо забажаєте мене побачити, то прошу. Буду рада. А може Ви вже так зайняті всілякими справами есt що ніколи буде, то так буде (я знаю, що я не цікавий бесідник). А може Ви хворі, або замерзли в мороз? Тепло одягайтесь."

 

Зустрілись у бібліотеці, де Богдан звикле, коли була можливість, складав бібліографію для задуманої книги про психологію творчості, читав на цю тему дослідження різних авторів, писав статті. Хоча людей у читальному залі було мало, Богдан і Софія розмовляли так, наче люди, які щойно познайомилися. Розмова не клеїлась, була натягнута, штучна. Караффа витягла з сумки папір і олівець, почала плетивом ліній передавати задум якогось твору. Богданові було цікаво стежити, як з туманностей густо накладених ліній починала пробиватись композиція. Той процес розпогодив і зм'якшив його душу. Він похвалив Караффу, сказав, що не варто тратити часу на сидіння в бібліотеці, краще піти додому й довести задум до завершення. Вона знову перейшла на „ти".

- Якщо ти думаєш, що заради творчості я відмовлюся від зустрічей з тобою, то викинь то з голови, бо ти мені потрібний кожного разу, коли треба щось порадитись.

- Але в мене чимало своїх справ, які треба довести до завершення, а якщо будемо зустрічатись кожного дня, то ні я, ні ви нічого не встигнемо зробити, хіба що потріпаємо язики.

- Добре, працюй, я пішла, а коли матимеш час і бажання, то прийди – ти мені ніколи не заважатимеш, – примирливо сказала йому на прощання. На ці слова Богдан відповів:

- Зустрінемось після Нового року.

- А то ще буде видно, – відповіла йому, поклавши в сумку блокнот, і з гордовитою поставною попрямувала між рядами столів до виходу.

 

З початком 1962-го стосунки Софії з Богданом більш-менш увійшли в нормальне русло. Час від часу телефонувала йому в Будинок народної творчості, але коли відповідав, що не може прийти, не наполягала.

- То прийди, коли зможеш. Мене завжди застанеш вдома, бо без кінця – з ранку до вечора – працюю. Хочу показати тобі дещо з нових речей.

 

Якийсь час Караффа не давала про себе чути – не писала й не телефонувала. З тої переміни стосунків Богдан зробив висновок, що художниця нарешті почала рахуватися з його трибом життя. То була його чергова ілюзія. Імпульсивний, до краю наповнений емоціями, в багатьох випадках часто помилявся. Маючи багато різних справ, які вимагали повної віддачі сил та часу, вирішив ходити на головпоштамт не більше, як двічі на тиждень. А Караффа вважала, що він ходить на пошту кожного дня і вкинутий зранку у поштову скриньку лист отримає після обіду. Бувало, просила прийти до неї на зустріч того самого дня, коли написала записку. Очевидно, то були не реальні розрахунки, і з тої причини чимало призначених нею побачень не могли відбутися, бо повідомлення часто отримував двома-трьома днями пізніше від призначеної зустрічі.

 

1 лютого 1962 р. Софія відіслала Богданові записку з проханням зустрітися з нею 2 лютого – негайно, не задумуючись, що записка ще не встигне дійти до адресата. Жодних реальних розрахунків у неї не було – появилось бажання зустрітись, поговорити, а це мало означати: кидай Богдане все, чим займаєшся, й спіши на зустріч. Цього разу Софія вибрала для записки не клаптик паперу, а кольорову поштову картку з зображенням принца з мечем і принцеси з відкритими грудьми. Листівка підписана: „Влюбленные. Иранская живопись XVIII века":

 

„1 лютого 1962 р.

Богданку!

Може завтра (в п'ятницю), якщо буде у Вас охота і потреба (це важливо), то зайдіть коло год. 6-ої в галерею. Буду у відділі старого мистецтва (польське та ін.) – там внизу. Якщо ні, то також не погніваюся. Соня". 

 

 

Караффа щойно закінчила ескізи до збірки „Коломийки", і їй дуже хотілося перед тим, як віднести до видавництва, показати Богданові – якщо зробить якесь зауваження, то ще є час поправити. Зустріч ця не відбулася, з тої причини, що Богдан працював над статтею для журналу „Жовтень". А коли заглиблювався в роботу, відгороджував себе від усього світу. Софія переживала, не знала причини, чому Богдан не прийшов, а тому знову перейшла на „Ви", не підозрюючи, що сама ускладнювала зустрічі поспішними призначеннями. У випадках, коли зустріч із якихось причин не відбулася, Софія знаходила спосіб перестріти Богдана, коли повертався з роботи. На якийсь час знову налагоджувались стосунки, разом обговорювали задуми, укладали плани, але Софії того всього було замало.

 

Тиждень працювала над оформленням „Коломийок" і 9 лютого 1962 р. підписала договір. Декоративно-сюжетна суперобкладинка, сюжетно-орнаментальна оправа, декоративно-сюжетний титул і шмуцтитули, декоративно-сюжетні й орнаментальні заставки, орнаментальні кінцівки – вся ця робота разом була оцінена 296 крб.

 

Богдан намагався не пропустити жодного нового твору художниці. Це змушувало його терпіти неадекватну поведінку Караффи, її емоційні письмові зливи. Найголовніше – збагнути природу її таланту. Роздумував над двома паралельними напрямами її творчості. З одного боку гравюри з глибоким історичним і філософським підтекстом („Чернець", „Чума", „Ян Гус"), а з іншого – побутові сюжети, непретензійні картинки з життя (типу „Піонерське літо", „Футболіст", „Листоноша").

 

Крім роздумів над мистецькими проблемами Богдан активно стежив за літературним процесом. У газеті „Літературна Україна" за 23 березня прочитав повідомлення, що 20 березня під головуванням Олеся Гончара відбулося чергове засідання президії СПУ, на якому були прийняті до Спілки Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Іван Драч, Петро Скунць, Микола Сингаївський і Роберт Третьяков. Четверо з них – Вінграновський, Драч, Сингаївський і Третьяков – ровесники Богдана, інші – молодші. Почуття радості, захоплення від приходу в літературу молодих сил чергувалися з самодокором про відставання від ровесників, змарнування дорогоцінного часу. 

 

 

Своїми захопленнями – поповненням СПУ когортою талановитих поетів і прозаїків – поділився з Миколою Петренком, випили чарку за розширення обріїв української літератури. Під настрій Петренко прочитав кілька нових поезій. Але головне для Богдана було розповісти Караффі про видатну подію. Тепер у його руках важливий і незаперечний аргумент: його ровесники вийшли на арену літературного життя, а він залишився позаду, бо мало працює, тратить час на пусті розмови. То був голос амбіцій, які розпирали його груди.

 

Софія слухала Богдана з великою увагою, подивляла його надміру емоційне захоплення талановитою молодцю, місія якої, на його думку, змінити обличчя української літератури. Подумавши, промовила:

- Ти так гарячково розповідаєш про прихід молодих сил у літературу, забуваючи, що я художниця й мене більше цікавить, яким є нинішнє образотворче мистецтво. Молоді письменники мають підтримку, про них пишуть, їх друкують, а хто цікавиться нами, хто переймається умовами, в яких живемо й працюємо? До нинішнього дня була переконана, що ти живеш мистецьким життям, а з твоєї розповіді роблю висновок, що тебе більше тягне до літератури. Скажи правду, тебе вже не цікавлять мої гравюри?

- Мене цікавить й цікавитиме завжди все, що ви творите, але це не означає, що я байдужий до яскравих талантів у літературі, театрі, кіно, архітектурі – тільки в сукупності вони здатні відродити українську духовність і дати уявлення світові про рівень нашої культури. Нам конче треба вирватися з провінційності, а вириватися треба всім разом, а не по одному. Світ повинен звернути на нас увагу, бо в іншому випадку нас чекає сумна перспектива. Щоб цього не сталося, кожному треба працювати на повну силу – без трати часу.

- Розумію, про що ти говориш. Це означає, що ти приготувався сказати „бувайте!".

- Справді, мені пора йти. Я й так довше затримався, ніж планував.

- Не знаю, чи своїм приходом ти мене більше втішив, чи засмутив.

- Всі радісні події треба сприймати як радість. Ваша творчість для мене – велика радість. Тож – бувайте й не забувайте, що втрачені години вже ніколи не повернуться.

 

Гаряча весна

Сказані Софією під час останньої зустрічі слова глибоко запали Богданові в серце. Картав себе, що досі не закінчив статтю про її творчість, на яку вона, можливо, терпеливо чекає. Відкинувши знайомство зі свіжою поштою – листами, газетами та журналами, – приступив до писання. Надруковану попереднього року в „Ленінській молоді" під чужим прізвищем і спотворену Георгієм Книшем статтю потрібно було розширити, розбити на невеликі розділи. Враховуючи, що Караффа живописець, керамік, графік, вітражист, Богдан назвав статтю „Поліфонічність обдарування". Стукотів на машинці всю ніч. Матеріал вийшов дещо об'ємний, тому розбив його на підзаголовки: „Вступ", „Дещо з творчої лабораторії", „Натхненна Кобзарем", „У порівнянні з іншими". Наступного дня, роздумуючи, кому віддати статтю, пригадав розмову з власним кореспондентом газети „Молодь України" Борисом Машталярчуком, його прохання дати йому щось для газети. Борис дуже втішився, коли Богдан сказав, що приніс йому статтю про Софію Караффу-Корбут.

- Для газети завеликий матеріал, доведеться скоротити. Сьогодні відсилаю. Треба почекати, поки підготують окрему сторінку про культуру. Як дізнаюся – повідомлю! – телеграфним стилем сказав Борис і подав руку – завжди кудись спішив, мабуть, такий триб життя журналіста.

 

Минув тиждень, а від Бориса ні слуху, ні духу. Мабуть, не підійшла стаття – робив передчасний висновок нетерпеливий Богдан. А 14 квітня Борис вкинув крізь щілину дверей записку, в якій жодного слова про вручену йому статтю про Караффу, а зовсім про інше:

 

„Богдане!

Є цікава робота. Приїхав Борис Олійник із Києва. Треба виступ на стор. 18. Він хоче з тобою познайомитись як з принциповим (саме так!) критиком. Дуже прошу десь увечері о годині 20 подзвони в „Інтурист", кім. № 92. Борис Машталярчук 14. IV 62"

 

 

До Бориса Олійника Богдан не додзвонився – у Львові у нього багато друзів, видно, засиділися біля чарки. Через день нова записка від Машталярчука:

 

„Богданку!

Я знов тебе шукаю. Якщо зможеш, то зайди до мене о годині 20.30. А як дуже хворий, то я прийду сам. Не можу знайти Корбут (треба фото). З Тебе також треба фото.

Здоров'я міцного, не пий холодної води Борис". 

 

 

Караффи на помешканні не було – поїхала в село. Борис сфотографував Богдана, але як поміщати його фото, коли нема знимки художниці, про яку мова у статті? Отже, стаття вийде без їхніх фотографій. Доведеться обмежитись фоторепродукціями з ліногравюр, з яких хай вибирають, що їм більше до вподоби – він свою роботу зробив.

 

Редактори газет та журналів, замовляючи матеріал, часто ставлять автора в складні умови, мовляв, кидай все й виконуй замовлення. На щастя, завуч школи, у якій за сумісництвом працював Богдан, склав розклад уроків у такий спосіб, що були дні завантажені і дні вільні – їх Богдан використовував для творчості. Дочекавшись „вікна", занурився в читання збірок молодих поетів. Очевидно, не всіх: хотів зробити акцент на найвищих поетичних злетах. Писання статті зайняло майже два тижні. Коли закінчив, зателефонував Борисові й віддав йому матеріал.

- Як назвав? – запитав Борис, не розгортаючи машинопису.

- „Хвилі поетичного оновлення".

- Назва мені подобається.

- Головне, щоб сподобалася Олійнику. Якщо в редакції довго будуть маринувати цю статтю, більше для „Молоді України" не писатиму, – сказав з характерним притиском і категоричністю, міцно потиснувши Борисові руку.