Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XVIII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 23 квіт. 2014 р., 09:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 трав. 2014 р., 04:21 ]

Суперечка про Мазепу

З приводу поданих Софією на обласну Шевченківську вистав­ку творів між членами журі виникла суперечка. Дарма Богдан придирався до твору „Прометей розкутий" – до цієї ліногравюри члени журі не мали жодних претензій, як і до твору „Ян Гус". А ліногравюра „Чернець" викликала дискусію.

- Ми не можемо виставляти того твору, якщо не хочемо, щоб усім нам влетіло від вищого начальства, – аргументував своє застереження Яків Чайка.

- Якщо, не варто так придиратися до тої ліногравюри, – у характерній тональності почав своє слово Дмитро Крвавич. – Прецінь, йдеться про ілюстрацію до Шевченка. Твої претензії до Караффи-Корбут чи до Шевченка? – запитав Чайку.

- Дмитре, чому ти не хочеш чи не можеш зрозуміти, що в мене претензії не до Шевченка, а до зображеного на гравюрі Мазепи, – не вгавав Чайка. – Де ти бачив, щоб на виставках пропагували Мазепу, коли це ім'я в сучасній історії постійно поєднують зі словом „зрадник". Я не раз мав розмови з начальником облліту, (За назвами „головліт", „облліт" маскувалася діюча тоді цензура) і добре знаю їхні вимоги. 

 

  

Якова підтримав Зіновій Кецало. У подібних випадках він старався догоджувати керівництву Спілки, щоб не нагадували йому про перебування у радянському концтаборі. Зійшлися на тому, що Соня забере „Ченця" і замість Мазепи помістить щось нейтральне – обриси монастиря чи ще щось. Секретарці Спілки Ользі Борейко доручили негайно розшукати художницю й передати вимогу журі. Для Софії то був наче удар грому: забракували гравюру, котра найбільше сподобалася Богдану. До того ж – пришили політику. Невідомо, чим усе це закінчиться. Не відкладаючи на потім, вирізала скальпелем з матриці зображення Мазепи й тут же на окремому клаптику лінолеуму закомпонувала козаків, закутих в кайдани. Коли нове зображення було готове, припасувала кусок лінолеуму на те місце, де був Мазепа й приклеїла. Зі скаліченою матрицею пішла в графічну майстерню й зробила кілька відтисків. Повернувшись до хати, подумала, що небезпечно зберігати портрет Мазепи, – треба знищити. Вирізаний з матриці портрет поламала на куски й кинула у відро для сміття. Дві гравюри з портретом Мазепи також порвала. Від переживання розболілася голова. Випила таблетку анальгіну, відчула втому й заснула. Наступного дня почувала себе розбитою, не хотіла нікого бачити.

 

Відкрита у приміщенні Львівського музею українського мистецтва обласна виставка до 100-річчя від дня смерті Тараса Шевченка тривала впродовж березня-травня 1961 року. Оскільки творів на шевченківську тему було замало, директор музею Іван Катрушенко запропонував журі доповнити експозицію картинами, скульптурами й графікою на шевченківську тему з фондів музею. Ця пропозиція була схвалена. 

 

  

Директор чомусь наказав витягти з фондів на світ Божий, маловідомий кольоровий офорт Івана Прийдана „Відкриття пам'ятника В. І. Леніну у Львові", виконаний ще у 1955 р. Богдан не міг збагнути, при чому тут до Шевченківської виставки робота Прийдана.

 

Уважно оглядав експозицію з намаганням проаналізувати силу чи слабкість того чи того твору. Звернув увагу, що Євген Безніско виставив дві ілюстрації до поеми Шевченка „Сова", Стефанія Ґебус-Баранецька і Ганна Давидович подали на виставку зображення пам'ятників Т. Шевченку в Києві та Каневі. Увагу приковували чотири кольорових ліногравюри Анатолія Зубка за мотивами творчості Шевченка: „Прости мені, мій батечку, що я наробила", „Сидить батько край стола, на руки схилився...", „Дума" і „Родина" – усі 1961 р. Твори Зубка настільки зацікавили Богдана, що йому важко було відірвати від них погляд. Було бажання дізнатися про цього художника щось більше.

 

Серед усіх графічних творів в експозиції вирізнялися великоформатні ліногравюри Софії Караффи-Корбут – „Ян Гус" і два триптихи: „Закутий Прометей" і „Розкутий Прометей". Інші гравюри журі відхилило. Можливо, без узгодження з художницею виставлено три її декоративні пласти: „Львівська шахтарочка", „Юні трудівники", „Весна" (усі – 1960, майоліка) і теракотову композицію „На панщині пшеницю жала" (1960).

 

Відповідно до традиції, кращі твори з обласної виставки керівництво обласних спілок художників пропонувало на республіканську виставку в Києві. Із творів Софії Караффи-Корбут у столиці схвалено до експонування триптих „Розкутий Прометей" (триптих „Закутий Прометей" республіканське журі відхилило), ліногравюри „Ян Гус" і „Мені здається, що се я, що це ж та молодість моя", котру Софія принесла перед відправленням виставки до Києва, – усі роботи були внесені до каталогу „Художня виставка, присвячена 100-річчю з дня смерті Т. Г. Шевченка" (Художня виставка, присвячена 100-річчю з дня смерті Т. Г. Шевченка: Каталог. – К., 1961. – С. 77)..

 

Замовлення

Звільнившись від праці над Шевченківською виставкою, художниця згадала, що пора навідатися до Плесканка. Може, й не подобається йому, що набридає, але мусить зрозуміти, що повинна мати якесь замовлення. Художній редактор зустрів свою симпатію з широкою усмішкою.

- Соню, де ти пропадала? Маю для тебе роботу. Знаю, любиш казки, звірят, відчуваєш їхні повадки, психологію, – то якраз для тебе, „Фарбований Лис" Івана Франка. Ось текст. Як тільки принесеш макет, зразу підпишемо договір. Головне, не затягуй.

 

Почувши ті слова, Софія ґречно подякувала Іванкові й на крилах помчала до своєї „конури". „Фарбований Лис" припав їй до душі. То якраз таке замовлення, до якого приступила з легким серцем. Перечитавши текст, узялася за макет. В уяві бачила уже готову книжечку для дітей – з обкладинкою та ілюстраціями. 1 квітня з макетом та ескізами знову до Плесканка.

- Не сподівався, що так скоро прийдеш. Показуй, як ти бачиш макет. Ілюстрації не можуть бути всі двополосні й полосні, отих чотири зробиш півполосними. Внеси в макет корективи, а я тим часом підготую договір.

 

  

Читаючи договір, Караффа зрозуміла, чому Іван Плесканко запропонував замінити кілька полосних ілюстрацій на півполосні. Виявляється, секрет не тільки в урізноманітненні оформлення, але й у грошах: двополосні ілюстрації оцінені по 75 крб., тоді як полосні по 50 крб., а півголосні по 30 крб.

 

  

Загальна вартість оформлення – 665 крб. Від такої цифри у Караффи стиснулося серце: та то ж набагато вигідніша робота, ніж ліпити за копійки сувеніри! Разом з Іваном зайшла в кабінет головного редактора видавництва Тимоша Одудька. Той зміряв вродливу жінку примруженим оком, запитав Івана, де він відшукав такий скарб, кинув якийсь не дуже дотепний жарт, підписав договір і поставив печатку.

 

 

У кінці травня, як і було обумовлено договором від 1 квітня 1961 р., Караффа принесла готове оформлення „Фарбованого Лиса", але тут її чекала несподіванка – видання книжки перенесли на 1962 рік, а замість „Фарбованого Лиса" Івана Франка на кінець 1961-го поставили казку Андрія Волощака та Григорія Книша „За горами, за лісами".

 

 

- Чому „За горами, за лісами", а не „Довбушеві скарби"?

- „Довбушеві скарби" ще трохи почекають, – заспокоїв художницю Іван. – Треба, щоб у Волощака щось прозвучало на сучасну тему. Тому видавництво ввело у план іншу його казку, осучаснену Георгієм Книшем. – Плесканко вимовив це речення з усміхом. – Якщо даєш згоду, бери рукопис, готуй макет. Часу дуже мало – книжка повинна вийти до кінця року, – сказав заклопотаний різними видавничими справами Іван, привітно всміхнувся й дав зрозуміти, що на подальшу розмову не має часу.

 

 

Читаючи вдома рукопис, художниця зразу робила помітки в тих місцях, які викликали зорові образи. Нарізала паперу, на розгортці намітила сюжет для першої й четвертої сторінок обкладинки, позначила титул, заставку, кінцівку, ілюстрації. Вирішила працювати в техніці гуаші, бо з аквареллю багато клопоту.

 

   

20 червня 1961-го з готовим макетом попрямувала до Іванка.

– Ти перевершила мої сподівання, – похвалив Плесканко. – Нам надоїдає Книш, йому дуже не терпиться, хоче бачити, як виглядатиме художнє оформлення, тому постарайся не тягнути. По старій дружбі я тебе підтримаю, але крім мене є ще директор видавництва і головний редактор. Кожен аркуш повинен бути ідеально чистий. Даю тобі десять днів – першого липня оформлення повинно бути у мене на столі. 

 

 

У складеному Іваном Плесканком 20 червня 1961 р. договорі, підписаному головним редактором видавництва Т. Одудьком і С. Караффою-Корбут, обкладинка (1-ша і 4-та стор.) оцінена 75 крб., а вся разом робота по оформленню (титул, заставка, кінцівка, ілюстрації) – 632 крб. У договорі зазначено, що в закінченому вигляді всі оригінали художнього оформлення (разом з розкладкою) треба здати не пізніше 1 липня 1961 р.

 

  

Перечитуючи договір, Софія відчувала, як радість наповнює все її єство. Вдома прискіпливо приглядалася до кожної ілюстрації. Розуміла, що для друку кожен аркуш має бути ідеально чистий, тому деякі ілюстрації намалювала повторно. Коли принесла, Плесканко похвалив свою симпатію, сказав, що з жодним художником не знаходив так швидко порозуміння, як з нею. Софія від тих слів засяяла, як церковний вітраж.

 

  

Після Шевченківської виставки восени відбулася республіканська 1961 р. Журі прийняло дві ліногравюри Караффи-Корбут під спільною назвою – „Піонерське літо" (Республіканська виставка 1961 року: Каталог. – К., 1961. – С. 97). Фактично це був спогад про відпочинок гімназистів у Карпатах, але для виставки осучаснила тему, придумала відповідну назву. Була задоволена, що вдалося створити переконливі образи дітей, передати їхні індивідуальні особливості, романтику відпочинку серед гірської природи.