Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XVII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 21 квіт. 2014 р., 02:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 квіт. 2014 р., 02:22 ]

Без брудершафту

Місячне Богданове перебування в столиці України з 1 по 30 січня було під багатьма оглядами цікавим і корисним для нього. У Міністерстві культури з трудом вдалося отримати направлення на працю до Львівського обласного Будинку народної творчості. Найбільше нервів „з'їло" Міністерство освіти, котре ніяк не хотіло дати відкріплення колишньому випускнику університету („Ми ж стільки на вас витратили грошей, а ви переходите в інше міністерство!"), а без такого відкріплення Міністерство культури навідріз відмовлялося дати направлення в підпорядковану йому установу. На щастя, все закінчилося добре. 1 лютого 1961 р. з посвідченням про закінчення курсів і з направленням на працю Богдан прибув до Львова. Здавалося, не ноги, а крила носили його вулицями старовинного міста. Коли приніс у райвідділ міліції видане Міністерством культури направлення на роботу, там зробили великі очі. Намагалися з'ясувати, яким чином отримав документ на бланку Міністерства культури, але це вже було ні до чого: змушені були дати дозвіл на постійну прописку. Софія, не знаючи про клопоти Богдана з пропискою, чи приїхав уже з Києва, написала йому кілька слів:

 

„Богданку!

Прошу Вас (як приїдете) зайдіть до мене на 5 хв. Зараз. Треба. С." 

 

  

Зустріла його з великою радістю. Не вгавала повторювати, що він їй дуже потрібний, що той місяць його відсутності тягнувся для неї роком, а тому придумувала й рисувала різні сюжети, як той, що вислала до Києва. То був жарт, просить не гніватися, сама не знає, чому такі бздури лізли в голову.

- Ох, як багато треба вам розповісти й показати. Почну з головного. Вже повернулися мої твори з київської і московської виставок до Декади все це належить вам. І не смійте відмовитися, бо то буде для мене образа. Якщо не зможете забрати за один раз, то прийдете ще раз.

- Чому так багато?

- Виглядає так багато тому, що всі роботи для виставки оправлено в паспарту. Тут ліногравюри „Лук'ян Кобилиця", „Останній дзвінок", „Ранок", а також оформлення до казки „Довбушеві скарби" Волощака ілюстрації, форзаци, фронтиспис, шмуцтитул все це забирайте до своєї колекції. Плесканко відмовився друкувати „Довбушеві скарби", крутив носом, сказав, що треба все по-іншому. Запропонувала йому мальовану дитячу книжечку для дошкільнят не можу вам її показати, бо забрав Микола Петренко, Іванко обіцяв ввести її в план на наступний рік, сказав, що буде зі мною працювати, обіцяв щось підшукати для оформлення.

- Дякую за такі щедрі подарунки, але в мене вже нема місця, де б я міг їх зберігати.

- А ті попередні, що я вам дала, де зберігаєте?

- Під ліжком, засоромившись, відповів Богдан, опустивши очі. Там вже все заповнено.

- У такому разі відвезіть до хати батьків, то навіть краще, ніж усе тримати у Львові. Тепер про інше. Після вашого від'їзду до Києва тиждень чи більше нудьгувала (знаєте про це з листа), крім дитячої книжечки трохи експериментувала. Ось мої спроби в монотипії то такий „Жіночий портрет", а то „Русалка", а це „Чоловік з одним оком". Більше за монотипію не буду братися та техніка не для мене. Щоб мені ті аркуші не заважали, також заберіть собі, хоча то псові під хвіст, забавка. Про головне. Готуюся до Шевченківської виставки. Вирізала кілька композицій, як віддрукую, дам знати, хочу почути вашу думку. Але ще мучить мене один задум, про який я розповідала перед вашою поїздкою до Києва. Ось гляньте: так має виглядати композиція „Чума". 

 

 

Художниця взяла аркуш паперу й почала кружляти олівцем. З плетива ліній, наче з туману, почали проглядати окремі постаті, але важко було здогадатися, який зміст закодований у тому клубку ліній.

-Тут буде головна фігура образ Чуми, показала на центральний клубок ліній, а внизу її жертви. Тло сіре, центральна постать коричнева або чорна. Зрозуміли? Чи, може, треба інакше побудувати?

- З тих клубків ліній важко сказати, якою буде композиція вдалою чи невдалою. Треба вирізати, зробити пробний відбиток.

- Ви в душі художник, чуєте так само, як я. Тому мусите мені зразу сказати різати чи шукати інше розміщення фігур.

- Скажу тоді, коли побачу бодай пробний відбиток.

- Не сердьтеся і зрозумійте: не хочу два рази робити одну і ту ж роботу, бо то не така проста справа для моїх хворих рук два рази вирізати композицію великого формату. Я виріжу, а вам не сподобається. Тоді змушена буду переробляти. То дуже тяжко. Вже рук не чую. Менше з тим прийдіть в суботу, скажете своє враження.

 

Через кілька днів Софія показала Богданові перший пробний відбиток „Чуми". Придирливо розглядав кожну деталь, звернув увагу на роздрібненість у трактуванні фігур. І хоча зробив зауваження, був захоплений композицією. Бачив у ній відголос страшних часів голодомору, який пережила Україна. Караффа примирливо сказала, щоб забрав собі той відбиток, порівняє його з остаточним варіантом, коли внесе зміни.

 

Богдан хотів з кимсь поділитися своїм захопленням. Показав ліногравюру Миколі Петренку. Той мовчки розглядав, щось роздумував, можливо, композиція викликала в нього спогади про пережитий в дитинстві голод 1932-1933 рр. Попросив залишити йому відбиток.

 

 

- Соня тобі ще віддрукує, а якщо не залишиш, то невідомо, чи я його матиму.

- Не можу залишити, бо це не остаточний варіант. Завтра-післязавтра будуть зроблені нові відбитки, й тоді я тобі принесу. Бачиш, який це брудний пробний.

- Не знаю, який буде остаточний варіант, а цей мені подобається, тому залиши, а якщо принесеш інший, тоді обміняємо.

 

Богдан пішов по своїх справах. Через кілька днів художниця залишила йому записку:

 

„Богданку!

Я дуже прошу Вас – підіть сьогодні до Миколи і заберіть той відтиск „Чума". Я не маю жодного, а там і добре рішені плями, кліші фону. Я її сьогодні переробила (ту основну клішу), фон завтра зроблю. Зовсім її упростила і т. д. Завтра принесіть мені її до музею, я рано прийду і заберу, бо ще мушу її завтра відбити.

Па! СК – К".

 

Їй дуже залежало на думці Богдана. Попросила, щоб допоміг занести тяжкі пласти лінолеуму з вирізаними композиціями до графічної майстерні, а там вона собі дасть раду. Майстер Живко зробив великі очі, мовляв, такий формат не підійде до найбільшого розміром станка!

- Не переживайте, щось придумаємо, – сказала спокійним тоном Софія й почала валком накладати на матрицю фарбу. Вона знала, що з великим форматом лінолеуму матиме проблему, проте не переживала, бо в куті майстерні було три 500-кілограмових рулони паперу. Гострий розум художниці зметикував: рулон можна прокачати по матриці, й він виконає ту ж роботу, що й станок.

- Зможемо обоє зрушити той рулон? – запитала Живка.

 

  

- А що його зрушувати: достатньо легко торкнутися, і він покотиться.

- У такому разі котимо його на матрицю. Головне – повільно, акуратно, щоб не зрушити паперу з кліше, бо тоді все розпливеться.

 

Живко не міг надивуватися: відбитки виходили, наче зі станка. Таку операцію проробили з усіма матрицями. Деякі відтиски вийшли браковані, бо рулон паперу з'їжджав на бік, розмазуючи на аркуші фарбу. Довелося повторювати. Софія тим не переймалася, вважала, що роботу виконали на відмінно. За допомогу Живко попросив, щоб художниця подарувала йому якийсь відтиск, якщо не шкода.

 

  

- Вибирайте самі! Тільки ще раз будемо качати рулон.

 

Відбиток вийшов, наче з найкращого станка. Софія сяяла від радості.

- Нехай це все сохне, а матриці треба помити розчинником.

- Можете не турбуватися, цю роботу я знаю.

- Щоб було швидше, митимемо разом.

 

 

Від напруженої праці й різкого запаху розчинника Софії пересохло в горлі: час піти на обід. Їдальня поряд, але як іти самій, коли працювали удвох?

 

 

Попросила майстра піти разом. Під час обіду не скупилися одне одному на похвали. Художниця дякувала за допомогу, без якої вона не дала б собі ради, а Живко не вгавав захоплюватися її талантом. Повертаючись додому, залишила Богданові записку, щоб прийшов у суботу. Чекала на його враження. Мусив прийти. Тримав себе стримано. Похвалив за ліногравюру „Ян Гус", довго милувався творами „Сирітка", „Важке дитинство". Продовжував мовчати, коли художниця розклала на долівці триптих „Закутий Прометей", а після нього „Розкутий Прометей".

 

У глибині душі була обурена тою мовчанкою. В ті образи вкладала свій потаємний зміст із пережитого й передуманого за останній рік.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- Чому мовчите? Що вам не подобається?

- Ви притягнули Прометея до сучасності – це збіднює образ. Прометей розкутий надто молодий віком, тут підійшов би інший типаж. Для чого ці бокові зображення до Прометея закутого і розкутого? Вони не дуже пасують до образу Прометея – символу закутої і звільненої від ланцюгів сили. Між обома образами нема зв'язку. Ви не врахували, що розкутий Прометей – це той же Прометей, який витримав муки, вистраждав своє звільнення, змужнів і став ще сильнішим.

- Ви не розумієте, що мушу дивитися на ті гравюри очима журі. Тож нехай буде вже так, як є. Шкода, що вас не було цілий місяць. Тепер бачите, як ви мені потрібні. А тепер уважно подивіться на „Ґонту". Переживаю, чи зрозуміють мій задум.

 

 

 

 

 

 

 

 

Перше враження в Богдана було негативне. Не роздивившись, подумав, що це сцена, коли Гонта вбиває дітей. Приглянувшись уважніше, зрозумів, що художниця передала трагедію переляканого батька, в якого пробудилося почуття вини за скоєне, й він тяжко переживає цю трагедію. У композиції стан душі Ґонти передано відповідно до рядків поеми:

 

... Щоб ніхто не бачив,

Де він синів поховає

І як Гонта плаче...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- Для тих, хто уважно читав поему „Гайдамаки", до композиції „Гонта" не може бути застережень: вам вдалося передати трагедію батька, в якого почуття любові до дітей бере верх над ненавистю.

- Дякую тобі за розуміння. Віднесу все те, що встигла зробити, на виставку, яку готує до 100-річчя від дня смерті Шевченка Музей українського мистецтва. Мало не забула: ви ще не бачили гравюри „Чернець" – вона в окремій папці.

 

Богдан не міг відірвати погляду від двох історичних постатей – Івана Мазепи та Семена Палія. Груди заповнила тепла хвиля радості. Милуючись композицією, відчував гордість, що художниця скористалася запропонованою ним у списку тем цитатою: „І в келії, неначе в Січі, братерство славне ожива, а сивий гетьман, мов сова, ченцеві заглядає в вічі".

- Що скажете? – запитала, уважно приглядаючись до виразу обличчя Богдана.

 

Не сумнівалася, що ця гравюра зробить на нього таке ж враження, як „Лук'ян Кобилиця", тому не випадково показала її останньою й очікувала відповідної реакції.

- Це, здається, найкраща річ з усього, що ви показували. Краще було б назвати не „Чернець", а так, як у тексті: „А сивий гетьман, мов сова, ченцеві заглядає в вічі".

- Я знаю, що вам така назва сподобалася б більше, а я мушу думати про нейтральну назву, щоб не мучили мене питаннями, що за гетьман зображений. Така назва, яку ви пропонуєте, могла б тільки пошкодити. Якщо вам так подобається ця гравюра, можете собі забрати. А ті, що не дуже подобаються, також заберіть – з кожної матриці я зробила по три відтиски.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Побачивши, як у Богдана засяяли очі, Софія, роблячи багатозначну міміку устами, сказала, що має одне, трохи незвичне і, може, несподіване прохання:

- Якщо не заперечуватимете, звертатимуся до вас на „ти" – мені так більше подобається. Прецінь, я старша і можу собі таке позволити!

 

Богдан порухом плечей і розведенням на боки кистей рук дав зрозуміти, що не заперечує проти такого звертання.

- А як я маю звертатися?

- Як хочеш. У мене три імені: Софія-Романа-Роксолана. Можеш вибрати, яке тобі подобається

- Тепер мені зрозуміло, чому ви по-різному підписуєтеся під листами, записками й деякими творами. То чи повинен я до вас звертатися „Роксолано Петрівно" або „Романно Петрівно"?

- А тобі подобається ім'я Роксолана?

- Щоб дуже, то ні, трохи задовге для вимови.

- А яке тобі подобається з тих трьох?

- Софія, бо найкоротше і найбільше вам пасує.

- То називай мене так, як тобі подобається. Віднині буду для тебе Софією, хоча це дуже офіційно.

- А як до вас зверталися в інституті?

- Гм, хто як.

- Мама й інститутські подруги називають мене Соня.

- Мені не випадає так звертатися.

- А мені було б приємно, якщо б ти звертався до мене по імені. Врешті, можеш звертатися, як хочеш, тільки не „Софія Петрівна", бо таке звернення мені дуже не подобається, воно мене старить, а я й так стара, – сказала з усміхом у поєднанні з допитливим поглядом, як прореагує на ці слова Богдан.

 

 

 

 

 

 

 

 

Він не заперечив. Софія Петрівна справді видавалася йому немолодою жінкою, тому промовчав, помітивши, як умить погас її іскристий грайливий погляд. Щоб заповнити паузу, додала:

- В останній час тільки й чую: Караффо та й Караффо...

-  Я вже звик так звертатися: Караффа для мене, наче ім'я.

- А як я маю звертатися? Караффа для мене, наче ім'я.

- Ну, хай вже буду для тебе Караффою, хоча таке звернення трохи холодно звучить, але раз ти так хочеш, то хай так буде. Тобі можу дозволити так звертатися, але тільки тобі.

 

Художниця була задоволена розмовою з Богданом, його коментарями та похвалою.

- До наступної суботи! – грайливо сказала на прощання.

 

То була одна з небагатьох зустрічей, після якої в її душі довго не згасало світло. Не покидала думка, що без контактів з Богданом, без його оцінок, зауважень, критики не зможе працювати. Створить щось, а для кого, хто скаже правдиве слово, коли навколо панує заздрість і фальш? За всяку ціну треба втримати його біля себе.  

Comments