Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XVI. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 15 квіт. 2014 р., 04:12 Степан Гринчишин

На рисунку під № 6 зображено барокову красуню яка, наче цариця сидить у м'якому кріслі, накинувши на коліна ковдру. Праворуч – голий гномик тримається за руку пишної дами. Підпис і коментар: „В кіно". Коли приїдете, то обов'язково повторимо ту сцену. (Вона із всіх ще найбільше прилична").

 

По центрі аркуша напис: „Можливо, я не повинна була ні дзвонити, ані тепер рисувати – але мені так зі всіма скучно, що я рішила себе розвеселити. Зрештою, – навіть, якщо це Вам неприємно – то вже не заверну! Годі! (Я це вичула по тоні Вашому"). Вздовж правого краю аркуша художниця додала „Р. S. Ага! У Фені є син Ярема".

 

Прочитавши „Р. S." Богдан зрозумів, що саме в цьому повідомленні захований ключ для розгадки душевного стану Караффи. У Бриж є син, а в неї нема й невідомо чи буде, тому бодай в уяві вирішила побути турботливою мамою, позабавлятися вигаданим дитям, яке підросте й можна буде водити його за руку в кіно. А що далі?

 

 

Продовження роздумів на звороті аркушу. Тут уже синочок дорослий юнак худий, наче скелет (шкіра й кості), одним словом дистрофік з гирями в руках „200" і „100" кг уявляє себе силачем із штангою. Під рисунком: „Силач Самуель Плямка гербу Гуска". Праворуч нарисована жінка (а ля Софія) з розкладеними на столі картами. Підпис: „Буде лист!" Під № 3 маленький чоловічок у капелюсі із серцем в руках біжить за групою дівчат, але красуня відхиляє його почуття.

 

На рисунку № 4 той же чоловічок обіймає вухату ослицю зі словами: „Кращої ніхто не має".

 

 

Нижню частину аркуша Караффа вже не пронумерувала. Мабуть, уява працювала в двох руслах: створювала образ юнака з гострокутним обличчям, з пальцями, встромленими у вуха: „Нічого не хочу знати ані чути", а поряд рисунок дебелої жінки з широкими стегнами і куцими ногами в магазині серед іграшок: „Скоро 10-е. Може купити малому того коника з довгими вухами?"

 

 

А поряд ескіз екслібриса Самуеля Плямки із підписом: „Добра Афродита – а може ще затоненька (Я думаю, ще чуть-чуть треба додати)".

 

 

І, нарешті, останній рисунок: оголена бабище з крилами сидить на хмарі з палітрою в правій руці, а ліву простягла до оголеного крилатого гномика, що біжить по хмарі з квіткою в руці. Підпис: „А то ми вже в раю, – колись, як помремо". 

 

 

Розуміючи хаотичний наплив образів, що заполонили уяву, художниця вздовж правого краю аркуша написала: „Щось мені сьогодні дурниці приступають до голови – забавляюся найменшим коштом". Вздовж верхнього краю аркуша: „Я знаю – Ви вмієте рисувати – попробуйте і мені щось зробити". Внизу аркуша: „Па! Соня".

 

Вдумуючись у кожен рисунок, підписи й коментарі, Богдан був упевнений, що розгадав причину того настрою, в якому перебувала Софія: нестерпна самотність. Їй конче хотілося мати поряд якусь живу істоту, якою б могла піклуватися, – не так важливо, буде це дитина чи доросла людина. Очевидно, що ідеальним варіантом було б мати чоловіка, народити дитину, як Фана Бриж, яка вийшла заміж за юного студента Женю. Був би у Софії чоловік і діти – посвятила б їм своє життя. Така, цілком ймовірна, перспектива викликала в Богдана невтішні роздуми. У випадку одруження Софії й народження дітей мистецтво (він у цьому не сумнівався) відійде на другий, якщо не на десятий план. А це означало б, що яскрава зірка, котра появилася на українському мистецькому небосхилі, згасне. Богдан бачив свою місію в тому, щоб підігрівати амбіції художниці до великої творчості й тим відволікати її від химерних фантазувань.

 

 

Натяк на одруження Фани Бриж з молодшим від неї Євгеном не може бути для нього прикладом, бо Софія не викликає в нього тих інтимних зворушень, які появляються при зустрічі з чорнявою односельчанкою або дівчатами з університетського гуртожитку. Прийшов до думки: якщо б Софія була максимально завантажена працею, не впадала б у такі настрої. Матиме це на увазі. Замість захоплень її творами – більше критики й вимогливості, тоді не буде часу на різні химери. Водночас розумів, що художниця робитиме все можливе, щоб виховати собі в його особі якщо не коханця, то щось середнє між сином, братом, другом. Якийсь час з такими її фантазіями доведеться змиритися. бо головна мета полягає в тому, щоб оту колосальну енергію спрямувати в творче русло.

 

Про Марічку невеличку

Софія продовжувала нудитись. Чула себе вибитою з колії. З кераміко-скульптурною фабрикою покінчено, а чи буде щось закуплено з поданих на виставку робіт – глуха невідомість. Раптом перед внутрішнім зором спливли шаржовані сюжети, відіслані Богданові до Києва. А якщо б такий сюжет потрактувати цілком серйозно: мама і неслухняний син? Могла б бути цікава книжечка для дітей. Ні, мама й син не підійде: Богдан подумає, що це про нього, як у тій серії рисунків. Не треба, образиться. Краще створити малюнками новелу не про хлопчика, а про гарну, але неслухняну дівчинку і її маму. Можна і батька додати.

 

Ввімкнулася уява й почав крутитися сюжет про маленьке чудо – охочу до різних витівок дівчинку. На аркушах паперу виникали, наче з туману, образи дівчинки Марічки у віночку з квітів, у вишитій сорочечці. Чим вона зайнята? На її колінах чорний котик з білими лапками. Марічка тулить його до себе, наче ляльку. А що далі? Адже задум – розповісти про миле дитя, що від нудьги вчинило шкоду. Отже, мама залишає донечку саму в кімнаті, бо йде прати білизну (в руці праник, на плечі – білизна). А що робить Марічка? На більший стілець ставить менший, щоб добратися до полички, на якій горщики з чимось дуже смачним. Що там? Мед, варення чи ще щось? Треба спробувати!

 

Послідовно й логічно зав'язувався сюжет. Очевидно, що дівчинка не досягала до горщика, вчепилася за поличку й разом із нею полетіла на землю. Горщик з ласощами розбився, Марічка плаче, а котик вилизує смакоту. Дівчинку оглянув лікар, щоб, бува, не зламала рученьки, ніженьки або реберця. Все гаразд! Марічка здорова, її прийшли привітати маленькі друзі.

 

 

Художниця від свого задуму була в захваті. Такий мальований сюжет не потребує тексту! Нехай текст дошкільнята в садочку придумують собі самі – це розвиватиме дитячу уяву. Отже, можна переконати Іванка, що це книжечка для дітей дошкільного віку, кожна картинка зрозуміла – хай друкує.

 

- Ти хотів мені запропонувати якесь оформлення, – сказала Плесканку, розклавши на столі малюнки, – а я вирішила тебе випередити й запропонувати тобі власний, дуже простий і зрозумілий сюжет. Можна зразу до друку, запевнюю тебе, – діти будуть з цікавістю розглядати ці малюнки.

 

Іван Плесканко ніколи не приймав жодних поспішних рішень, обдумував, радився з головним редактором, директором. Узяв малюнки й разом з художницею зайшли до кабінету головного редактора. Роздивлялися, хвалили. „Гаразд, – погоджуються видавці, – але ж тут лишень малюнки, потрібен текст. У вас є знайомі письменники? Художниця називає прізвища Андрія Волощака, Володимира Лучука, моє (Петренка). Випадок долі, що першим додзвонилися до мене: ти згоден бути співавтором? Згоден!"– згадує поет (http://zахіd nеt/hоmеshowSingleNews).

 

Поки Плесканко з Караффою говорили про різні речі, згадували студентські роки, кого й де занесла доля, до кабінету зайшов поет Микола Петренко.

- Миколо, поглянь на ці малюнки. Що скажеш? запитав лагідним тоном художній редактор.

- Скажу, що прекрасні малюнки.

- То чи зможеш написати до них віршований супровід?

 

- Я вже сказав, що зможу, тільки мушу взяти ті малюнки з собою, поверну разом з текстом. То я пішов! сказав на прощання Микола.

- Праця не вовк у ліс не втече, кинув йому вслід, всміхаючись, Іван, біля якого стояла Соня, очікуючи кінця розмови, бо ж треба остаточно з'ясувати, коли буде надрукована книжечка.

- Соню, прийди десь через тиждень, треба вирішити деякі технічні питання.

- Іванку, чи ти розумієш, що я зовсім без грошей?

- Щось придумаємо. Поговоримо про це наступним разом.

 

Через тиждень Плесканко зустрів Караффу зі стриманою радістю:

- Я мав розмову з директором і головним редактором. Була мова про твої малюнки. Книжечку не вдасться надрукувати в цьому році, бо не введена в план.

- То коли піде до друку?

-Тільки наступного року, після затвердження плану на 1962 р.

- І цілий рік я сидітиму без копійки?

- Соню, не нервуйся, я ж бо обіцяв тобі щось підшукати, почекай ще тиждень-два, поки вирішимо, що будемо в першу чергу друкувати в цьому році. Не переживай, будеш мати заробіток. Ще раз прошу, не ображайся, лагідно, примирливо сказав Іван.

 

 

На тому й розійшлися. Зустріч з Плесканком отверезила Караффу: оформлення „Довбушевих скарбів" виявилося пустою тратою часу, а запропонована мальована книжечка може бути надрукована тільки через рік, а на якесь замовлення від видавництва треба почекати, поки втрясеться план. Вихід один: пора взятися за головну працю підготовку до Шевченківської виставки. Залишилося менше двох місяців. Скоро повернеться з Києва Богдан, що йому покажу? Від цієї думки хандра розвіялася, наче дим. Взялася за перечитування складених Богданом з умовними назвами тем для виставки цитат, виписаних мало не з кожного твору Шевченка. Але це скоріше заготовки для ілюстрування всього „Кобзаря"! Треба зупинитися на кількох цитатах тих, які найбільше їй близькі, найбільше промовляють до серця, як „На світі кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим". Глибоко задумалася над цитатою з поеми „Єретик": „Мов кедр серед поля // Ливанського, у кайданах // Став Гус перед ними!" Зворушила душу цитата із вірша „На Великдень, на соломі": „Одна тілько // Сидить без обнови // Сиріточка, рученята // Сховавши в рукава". Якщо назвати „На Великдень, на соломі" можуть не прийняти, краще назвати „Сирітка". „У Києві на Подолі Козаки гуляють". Ні, це не для мене. „І золотої, й дорогої...": „...Одно-однісіньке під тином // Сидить собі в старій ряднині, // Мені здається, що се я, // Що це ж та молодість моя..." то для мене. Наступна цитата викликала в душі блискавку: „І в келії, неначе в Січі, // Братерство славне ожива, //А сивий гетьман, мов сова, // Ченцеві заглядає в вічі". Це для мене, але треба перечитати вірш повністю. Знайшла вірш „Чернець", відчула, як магічно подіяли на душу слова: „Читай. Читай та слухай дзвона, а серцеві не потурай". Які сильні слова, промовляють до глибини душі, вони і її стосуються не можна потурати серцю, не можна. Яку ще тему вибрати для виставки? Вразили цитати з поеми „Гайдамаки". Перечитала поему повністю. Закрила книжку зі сльозами на очах. Може, проілюструвати всю поему? Не вистачить часу. А ще добре було б дати образ Прометея. Згадала Дмитра Гринця, який на засіданні секції сказав, що Шевченка треба поєднувати зі сучасністю. Може, крім Прометея закутого, створити ще образ Прометея розкутого як втілення сучасності? А ще „Там кайдани по три пуда, отаманам по чотири". 

 

 

Не минуло й години, як стіл вкрили аркуші паперу з ескізами для гравюр на шевченківську тему. Спершу взялася за створення образу на слова „На світі кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим". Той образ визрівав біля її серця.

Comments