На рисунку під № 6 зображено барокову красуню яка, наче цариця сидить у м'якому кріслі, накинувши на коліна ковдру. Праворуч – голий гномик тримається за руку пишної дами. Підпис і коментар: „В кіно". Коли приїдете, то обов'язково повторимо ту сцену. (Вона із всіх ще найбільше прилична").

 

По центрі аркуша напис: „Можливо, я не повинна була ні дзвонити, ані тепер рисувати – але мені так зі всіма скучно, що я рішила себе розвеселити. Зрештою, – навіть, якщо це Вам неприємно – то вже не заверну! Годі! (Я це вичула по тоні Вашому"). Вздовж правого краю аркуша художниця додала „Р. S. Ага! У Фені є син – Ярема".

 

Прочитавши „Р. S." Богдан зрозумів, що саме в цьому повідомленні захований ключ для розгадки душевного стану Караффи. У Бриж є син, а в неї нема й невідомо чи буде, тому бодай в уяві вирішила побути турботливою мамою, позабавлятися вигаданим дитям, яке підросте й можна буде водити його за руку в кіно. А що далі?

 

  

Продовження роздумів на звороті аркушу. Тут уже синочок – дорослий юнак – худий, наче скелет (шкіра й кості), одним словом – дистрофік з гирями в руках „200" і „100" кг уявляє себе силачем із штангою. Під рисунком: „Силач Самуель Плямка гербу Гуска". Праворуч нарисована жінка – (а ля Софія) з розкладеними на столі картами. Підпис: „Буде лист!" Під № 3 маленький чоловічок у капелюсі із серцем в руках біжить за групою дівчат, але красуня відхиляє його почуття.

 

  

На рисунку № 4 той же чоловічок обіймає вухату ослицю зі словами: „Кращої ніхто не має".

 

 

Нижню частину аркуша Караффа вже не пронумерувала. Мабуть, уява працювала в двох руслах: створювала образ юнака з гострокутним обличчям, з пальцями, встромленими у вуха: „Нічого не хочу знати ані чути", а поряд рисунок дебелої жінки з широкими стегнами і куцими ногами в магазині серед іграшок: „Скоро 10-е. Може купити малому того коника з довгими вухами?"

 

 

А поряд ескіз екслібриса Самуеля Плямки із підписом: „Добра Афродита – а може ще затоненька (Я думаю, ще чуть-чуть треба додати)".

 

 

І, нарешті, останній рисунок: оголена бабище з крилами сидить на хмарі з палітрою в правій руці, а ліву простягла до оголеного крилатого гномика, що біжить по хмарі з квіткою в руці. Підпис: „А то ми вже в раю, – колись, як помремо". 

 

 

Розуміючи хаотичний наплив образів, що заполонили уяву, художниця вздовж правого краю аркуша написала: „Щось мені сьогодні дурниці приступають до голови – забавляюся найменшим коштом". Вздовж верхнього краю аркуша: „Я знаю – Ви вмієте рисувати – попробуйте і мені щось зробити". Внизу аркуша: „Па! Соня".

 

Вдумуючись у кожен рисунок, підписи й коментарі, Богдан був упевнений, що розгадав причину того настрою, в якому перебувала Софія: нестерпна самотність. Їй конче хотілося мати поряд якусь живу істоту, якою б могла піклуватися, – не так важливо, буде це дитина чи доросла людина. Очевидно, що ідеальним варіантом було б мати чоловіка, народити дитину, як Фана Бриж, яка вийшла заміж за юного студента Женю. Був би у Софії чоловік і діти – посвятила б їм своє життя. Така, цілком ймовірна, перспектива викликала в Богдана невтішні роздуми. У випадку одруження Софії й народження дітей мистецтво (він у цьому не сумнівався) відійде на другий, якщо не на десятий план. А це означало б, що яскрава зірка, котра появилася на українському мистецькому небосхилі, згасне. Богдан бачив свою місію в тому, щоб підігрівати амбіції художниці до великої творчості й тим відволікати її від химерних фантазувань.

 

  

Натяк на одруження Фани Бриж з молодшим від неї Євгеном не може бути для нього прикладом, бо Софія не викликає в нього тих інтимних зворушень, які появляються при зустрічі з чорнявою односельчанкою або дівчатами з університетського гуртожитку. Прийшов до думки: якщо б Софія була максимально завантажена працею, не впадала б у такі настрої. Матиме це на увазі. Замість захоплень її творами – більше критики й вимогливості, тоді не буде часу на різні химери. Водночас розумів, що художниця робитиме все можливе, щоб виховати собі в його особі якщо не коханця, то щось середнє між сином, братом, другом. Якийсь час з такими її фантазіями доведеться змиритися. бо головна мета полягає в тому, щоб оту колосальну енергію спрямувати в творче русло.

 

Про Марічку невеличку

Софія продовжувала нудитись. Чула себе вибитою з колії. З кераміко-скульптурною фабрикою покінчено, а чи буде щось закуплено з поданих на виставку робіт – глуха невідомість. Раптом перед внутрішнім зором спливли шаржовані сюжети, відіслані Богданові до Києва. А якщо б такий сюжет потрактувати цілком серйозно: мама і неслухняний син? Могла б бути цікава книжечка для дітей. Ні, мама й син не підійде: Богдан подумає, що це про нього, як у тій серії рисунків. Не треба, образиться. Краще створити малюнками новелу не про хлопчика, а про гарну, але неслухняну дівчинку і її маму. Можна і батька додати.

 

Ввімкнулася уява й почав крутитися сюжет про маленьке чудо – охочу до різних витівок дівчинку. На аркушах паперу виникали, наче з туману, образи дівчинки Марічки у віночку з квітів, у вишитій сорочечці. Чим вона зайнята? На її колінах чорний котик з білими лапками. Марічка тулить його до себе, наче ляльку. А що далі? Адже задум – розповісти про миле дитя, що від нудьги вчинило шкоду. Отже, мама залишає донечку саму в кімнаті, бо йде прати білизну (в руці праник, на плечі – білизна). А що робить Марічка? На більший стілець ставить менший, щоб добратися до полички, на якій горщики з чимось дуже смачним. Що там? Мед, варення чи ще щось? Треба спробувати!

 

Послідовно й логічно зав'язувався сюжет. Очевидно, що дівчинка не досягала до горщика, вчепилася за поличку й разом із нею полетіла на землю. Горщик з ласощами розбився, Марічка плаче, а котик вилизує смакоту. Дівчинку оглянув лікар, щоб, бува, не зламала рученьки, ніженьки або реберця. Все гаразд! Марічка здорова, її прийшли привітати маленькі друзі.

 

 

Художниця від свого задуму була в захваті. Такий мальований сюжет не потребує тексту! Нехай текст дошкільнята в садочку придумують собі самі – це розвиватиме дитячу уяву. Отже, можна переконати Іванка, що це книжечка для дітей дошкільного віку, кожна картинка зрозуміла – хай друкує.

 

- Ти хотів мені запропонувати якесь оформлення, – сказала Плесканку, розклавши на столі малюнки, – а я вирішила тебе випередити й запропонувати тобі власний, дуже простий і зрозумілий сюжет. Можна зразу до друку, запевнюю тебе, – діти будуть з цікавістю розглядати ці малюнки.

 

Іван Плесканко ніколи не приймав жодних поспішних рішень, обдумував, радився з головним редактором, директором. Узяв малюнки й разом з художницею зайшли до кабінету головного редактора. Роздивлялися, хвалили. „Гаразд, – погоджуються видавці, – але ж тут лишень малюнки, потрібен текст. У вас є знайомі письменники? Художниця називає прізвища Андрія Волощака, Володимира Лучука, моє (Петренка). Випадок долі, що першим додзвонилися до мене: ти згоден бути співавтором? Згоден!"– згадує поет (http://zахіd nеt/hоmеshowSingleNews).

 

Поки Плесканко з Караффою говорили про різні речі, згадували студентські роки, кого й де занесла доля, до кабінету зайшов поет Микола Петренко.

- Миколо, поглянь на ці малюнки. Що скажеш? – запитав лагідним тоном художній редактор.

- Скажу, що прекрасні малюнки.

- То чи зможеш написати до них віршований супровід?

 

 

- Я вже сказав, що зможу, тільки мушу взяти ті малюнки з собою, поверну разом з текстом. То я пішов! – сказав на прощання Микола.

- Праця не вовк – у ліс не втече, – кинув йому вслід, всміхаючись, Іван, біля якого стояла Соня, очікуючи кінця розмови, бо ж треба остаточно з'ясувати, коли буде надрукована книжечка.

- Соню, прийди десь через тиждень, треба вирішити деякі технічні питання.

- Іванку, чи ти розумієш, що я зовсім без грошей?

- Щось придумаємо. Поговоримо про це наступним разом.

 

Через тиждень Плесканко зустрів Караффу зі стриманою радістю:

- Я мав розмову з директором і головним редактором. Була мова про твої малюнки. Книжечку не вдасться надрукувати в цьому році, бо не введена в план.

- То коли піде до друку?

-Тільки наступного року, після затвердження плану на 1962 р.

- І цілий рік я сидітиму без копійки?

- Соню, не нервуйся, я ж бо обіцяв тобі щось підшукати, почекай ще тиждень-два, поки вирішимо, що будемо в першу чергу друкувати в цьому році. Не переживай, будеш мати заробіток. Ще раз прошу, не ображайся, – лагідно, примирливо сказав Іван.

 

 

На тому й розійшлися. Зустріч з Плесканком отверезила Караффу: оформлення „Довбушевих скарбів" виявилося пустою тратою часу, а запропонована мальована книжечка може бути надрукована тільки через рік, а на якесь замовлення від видавництва треба почекати, поки втрясеться план. Вихід один: пора взятися за головну працю – підготовку до Шевченківської виставки. Залишилося менше двох місяців. Скоро повернеться з Києва Богдан, що йому покажу? Від цієї думки хандра розвіялася, наче дим. Взялася за перечитування складених Богданом з умовними назвами тем для виставки – цитат, виписаних мало не з кожного твору Шевченка. Але це скоріше заготовки для ілюстрування всього „Кобзаря"! Треба зупинитися на кількох цитатах – тих, які найбільше їй близькі, найбільше промовляють до серця, як „На світі кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим". Глибоко задумалася над цитатою з поеми „Єретик": „Мов кедр серед поля // Ливанського, – у кайданах // Став Гус перед ними!" Зворушила душу цитата із вірша „На Великдень, на соломі": „Одна тілько // Сидить без обнови // Сиріточка, рученята // Сховавши в рукава". Якщо назвати „На Великдень, на соломі" – можуть не прийняти, краще назвати „Сирітка". „У Києві на Подолі Козаки гуляють". Ні, це не для мене. „І золотої, й дорогої...": „...Одно-однісіньке під тином // Сидить собі в старій ряднині, // Мені здається, що се я, // Що це ж та молодість моя..." – то для мене. Наступна цитата викликала в душі блискавку: „І в келії, неначе в Січі, // Братерство славне ожива, //А сивий гетьман, мов сова, // Ченцеві заглядає в вічі". Це для мене, але треба перечитати вірш повністю. Знайшла вірш „Чернець", відчула, як магічно подіяли на душу слова: „Читай. Читай та слухай дзвона, а серцеві не потурай". Які сильні слова, промовляють до глибини душі, вони і її стосуються – не можна потурати серцю, не можна. Яку ще тему вибрати для виставки? Вразили цитати з поеми „Гайдамаки". Перечитала поему повністю. Закрила книжку зі сльозами на очах. Може, проілюструвати всю поему? Не вистачить часу. А ще добре було б дати образ Прометея. Згадала Дмитра Гринця, який на засіданні секції сказав, що Шевченка треба поєднувати зі сучасністю. Може, крім Прометея закутого, створити ще образ Прометея розкутого – як втілення сучасності? А ще „Там кайдани по три пуда, отаманам по чотири". 

 

  

Не минуло й години, як стіл вкрили аркуші паперу з ескізами для гравюр на шевченківську тему. Спершу взялася за створення образу на слова „На світі кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим". Той образ визрівав біля її серця.