Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XV. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 12 квіт. 2014 р., 11:59 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2014 р., 10:58 ]

Неприємна зустріч

Богданові примарно видавалося, що попри різні складності, пов'язані з немилими його душі постійними відрядженнями, відсутністю власного помешкання, все йде добре, праця дає реальний результат, його друкують журнал „Жовтень" і молодіжна газета. Через кілька днів з прикрістю переконався в протилежному. Погідний настрій захмарився, коли під кінець грудня на тодішній вулиці 17 вересня (нині – Січових стрільців) несподівано зустрів Валентина Федоровича Кравченка – працівника Львівського УКГБ, куратора Львівського університету. Вони йшли назустріч один одному. Богдан не привітався, пройшов мимо, відчувши, як засвердлило в серці від гострого й холодного зміїного погляду чекіста. Пам'ять, наче ввімкнутий телевізор, винесла на екран свідомості погрози Кравченка: „Ми будемо про вас знати все, де б ви не були". Треба було очікувати неприємностей. Думка повернула у студентські роки.

 

Пригадав, як на практичних заняттях з марксизму-ленінізму, які вів парторг університету Череповський, закортіло запитати, чому львівські автобуси виходять з маркою „Львов", а не „Львів", тоді як автобуси інших країн мають назви на мовах тих країн, де їх виготовляють, чому такої практики не притримуються у Львові? Чи не означає це, що російська мова поступово витісняє українську? Богдан і подумати не міг, що Череповський тісно співпрацює з КГБ. Викладач був знервований запитанням. Почав пояснювати, що львівські автобуси виготовляються не тільки для Львова, а й для всього Радянського Союзу, їх можна побачити на дорогах Москви та інших міст СРСР а тому напис на них російською мовою, яка є мовою загальносоюзного спілкування, цілком виправданий, а такі й подібні запитання означають, що слід більше уваги приділяти вивченню основ марксизму-ленінізму.

 

А ще була поїздка з доповіддю „Питання психології художньої творчості" до Ризького університету ім. Петра Стучки, де під час, здавалося б, довірливих розмов на політичні теми з латиськими студентами, яких помилково вважав однодумцями, наговорив зайвого про національну політику в СРСР. Мабуть, Кравченко також багато що пригадав, зокрема профілактичну розмову, проведену з Богданом у час державних екзаменів – перед отриманням спрямування на працю. Не без того, що доповіли йому про Богданів виступ на семінарі у Спілці художників. Отже, треба чекати неприємностей. Кілька днів проминуло спокійно, здавалося, хмари розступилися: то була помилкова думка. Бюрократичний механізм працював у повільному темпі, врешті, куди поспішати? Збирали інформацію, винюхували. І раптом несподіванка: перевірка в Будинку народної творчості дотримання паспортного режиму, вимога до директора Ольги Порошиної звільнити працівника, прийнятого зі студентською тимчасовою пропискою.

 

Не знаючи, що робити в непередбачених обставинах, Богдан звернувся за порадою до заступника голови Львівської обласної організації Спілки письменників Ростислава Братуня – депутата Львівської міської ради. Важко знайти людину, яка б так чутливо відгукувалася на людські біди, як Братунь. Це була його внутрішня, душевна потреба постійно комусь допомагати, за когось турбуватися, бути потрібним людям, особливо тим, котрі здатні оцінити його громадську діяльність і поетичну творчість. Вислухавши, в якому складному становищі опинився Богдан у зв'язку з відсутністю прописки, тут же підійшов до секретарки, вручив їй бланк із написом „Спілка письменників України. Львівська організація", сказав поставити дату „21 грудня 1960 р." й продиктував короткого листа на ім'я заступника голови виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих Греха Ю. Д. з проханням „дати дозвіл на постійну прописку в м. Львові молодому критикові".

 

З тим листом Богдан прийшов у міськвиконком, дочекався черги й вручив листа Юрію Дмитровичу. Досвідчений радянський чиновник, вислухавши Богдана, зауважив, що відповідно до існуючих норм, його не мали права прийняти в Будинок народної творчості без направлення на працю. Але оскільки це питання в компетенції начальника міліції м. Львова, порадив звернутися до нього. Після тих слів чиновник тицьнув Богданові лист Братуня, недвозначно давши зрозуміти, що розмова закінчена.

 

 

Про нерадісні новини Богдан у пригніченому стані розповів Ользі Дмитрівні. Відчуваючи симпатію до молодого енергійного працівника, що час від часу допомагав її донечці у написанні творів з української літератури, директриса вирішила допомогти Богданові, запропонувала поїхати до Києва на місячні курси підготовки працівників будинків народної творчості, піти до Міністерства культури й домогтися направлення в Будинок народної творчості. На думку Богдана, це був чи не єдиний реальний вихід із стану, в якому він опинився. Перед тим, як поїхати на вокзал за квитками, заглянув до помешкання Караффи-Корбут. Сказав, що місяць його не буде, а якщо будуть якісь новини, то хай адресує листи на київський головпоштамт, бо ще не знає, де розмістять учасників семінару.

 

Клопіт з „Довбушевими скарбами"

Ізидора Волощак, побачивши на обласній виставці, присвяченій Декаді української літератури й мистецтва в Москві, виготовлене Софією Караффою-Корбут оформлення до казки Андрія Волощака „Довбушеві скарби", загорілася бажанням надрукувати в такому оформленні написану чоловіком казку. Скориставшись нагодою, що твори Караффи-Корбут виставлені в Києві, через знайомих письменників запропонувала цю ідею видавництву дитячої літератури. Коли дізналася про відмову, обурилася поясненнями, що видавництву потрібні не станкові роботи, а художнє оформлення книжки. Мало не з плачем розповіла про це художниці. Та заспокоїла збентежену Ізидору, сказала, що ще не все втрачено, крім Києва є ще Львів, пообіцяла звернутися до обласного видавництва.

 

Софія хоча й не висловила Ізидорі своїх почуттів, але в душі була обурена не менше, ніж вона. Тому, як і казала, вирішила спробувати щастя в обласному видавництві, поговорити з художнім редактором Іваном Плесканком, якого знала ще зі спільного навчання у художньо-промисловому училищі, а з студентських років товаришує з його дружиною Вірою

 

 

Іван Плесканко зустрів Соню, до якої завжди мав симпатію, з широкою й радісною усмішкою. Художниця зразу перевела розмову на серйозний лад, з обуренням розповіла про відмову друкувати в Києві поему-казку Андрія Волощака „Довбушеві скарби" в її оформленні, адже вони в тому нічого не розуміють, тому вирішила запропонувати книжку обласному видавництву.

- Я б теж забракував! Книга не змакетована! (Думанська О. Графиня з Куткора. С. 47).

- А то чому? Скажи, хто краще може оформити?

- Твоє оформлення гарне для виставки, а для видавництва треба по-іншому. Книжка мусить бути цілісним організмом, то так, наче будинок, де все пов'язано: читач повинен ввійти у двері книги й оглянути в тій будівлі все, що там є, включно з заставками. Всі складові оформлення разом з ілюстраціями, шрифтом, форматом книги повинні творити органічну цілість.

 

Плесканко глянув на кисле обличчя Соні. Міміка її уст виявляла невдоволення й образу.

- Не гнівайся, Соню, я не хотів тебе образити.

- Не хотів, але образив, бо читаєш мені лекцію, як першокурсниці, вважаєш, що я цього всього це знаю. Дякую тобі, Іванку, за науку, – дещо ображеним тоном відповіла Софія. – Я трохи маю уявлення, як має виглядати цілісне оформлення книги, але ти мусиш зрозуміти, що я без грошей, мені треба якось жити.

 

 

- Давай конкретно. Зараз початок нового року, утрясаються плани. Прийди через тиждень-два – щось запропоную.

 

Повертаючись додому, Софія, розчарована й роздратована розмовою з художнім редактором, заглянула в книгарню, щоб ознайомитися з дитячими виданнями Києва та Москви. Звернула увагу, що у книжечках для дітей дошкільного віку дуже мало тексту – в основному малюнки. Дещо придбала, уважно розглядала вдома. Нічого особливого, здатна оформити не гірше, можливо, й краще.

 

Роздумувала, нудилася, не могла взятися за якусь роботу. А якщо спробувати свої сили в монотипії? Витягла скло з рами давно намальованого аквареллю пейзажу й почала малювати на ньому дівчину, поглядаючи час від часу за ефектами зображення на зворотному боці скла. Відбила малюнок на папір. Чим не русалка?

 

 

Старим, просякнутим фарбою рушником витерла скло, на якому під час перенесення зображення на папір розлізлася фарба (відтиснути можна тільки один-єдиний екземпляр, тому й назва – монотипія), без всякого задуму знову почала накладати фарбу. На склі почав вимальовуватися образ мужчини з одним оком. Хай буде так, як є. Врешті, це проби. Зробила відбиток. Глянула на вимазані фарбою руки. Ні, та базгранина не для мене! – подумала й знеохочена почвалала на кухню, щоб заварити чаю.

 

Перевтілення

Пила міцний чай, а з думки не сходила зустріч у Спілці з Олею Борейко: „Чи чула, що Бриж має сина? – Не чула. А як назвала? – Яремою!". Було над чим задуматися. Мало хто вірив, що студент, молодший від Фани мало не на десять років, стане її чоловіком. І ось Фана бавить малого Ярему, а вона, Караффа-Корбут, як була, так і залишається самітною. Нема кого бавити, хіба що уяву.

 

 

Наче на замовлення перед внутрішнім зором постав Богдан – зовсім маленький. Такого можна взяти на руки, тішитися ним, доглядати, виховувати, приласкати і посварити, бо, напевно, був би такий же неслухняний, яким є зараз. З маленьким дала б собі раду, а з таким упертим цапом – безпорадна. Маленького могла б пригорнути до грудей, а коли б підріс – водила б за рученьку на прогулянку, ходила б з ним до кіна. Ото було б життя! Щоденна турбота без нудьги й апатії.

 

 

Розгарячена чаєм уява почала крутити перед очима різні комічні сцени. Під їхнім напливом взялася створювати на аркуші паперу пером і чорнилом веселі сюжети про маленького неслухняного чоловічка. Пригадала виліплену Богданом з пластиліну барокову бабище, якою дуже її розвеселив і водночас зачепив за живе. Раз насміхається з моєї огрядності, то хай повеселиться! Нарисувала бабуню з надміру пишними формами і поруч з нею мініатюрного чоловічка в різних позах – до сміху комічних та іронічних.  

 

 

В уяві був повний сумбур, тому важко зав'язувався сюжет: образи дитини чергувалися з образом юнака. Почала зі спогаду: огрядна бабище дивиться у вічко дверей. Нарисувала й сама розсміялася: шарж дуже сподобався. Вирішила й інші сюжети трактувати в такому ж плані.

 

 

Рисувала все, що бачила перед внутрішнім зором. Раптом колесо уяви закрутилося в протилежному напрямі. Ось у її руках неслухняний гномик. Треба виховувати. Капосне, не слухається. Підписала чомусь російською мовою: „Пороть тебя надо!". Гномику не дуже сподобалося виховання, й він заховався у валянок. Підписала: „Де той неслухняний Данко? Попаде він мені в руки – ого!". 

 

 

Треба привчити неслухняного сідати на горщик. Цей рисунок залишила без підпису. А ще – дебела бабище веде за руку гномика в капелюсі, а він оглядається на тендітну дівчину, що звернула увагу на дивну пару. Підписала – „Культпохід в кіно".

 

 

Рисунок за рисунком – і перша сторінка аркуша заповнена. Повернула на зворотний бік. Уява підкинула нові образи. Ось Самуель Плямка уявляє себе силачем. А чи напише листа, отримавши ці картинки? Треба розкласти карти. Коли аркуш з обох боків був заповнений, вклала в конверт рисовану розповідь разом з вирізкою з газети, написала, щоб не гнівався за таке бешкетування, заадресувала: „Київ, головпоштамт, до запитання" й поважно покрокувала на пошту. Конверт вийшов розбухлий, треба було доклеїти марки.

 

  

Листа й рисовану новелу Богдан отримав через три дні разом із вкладеною в конверт вирізкою надрукованої 3 січня у газеті „Львовская правда" статті „Наталка-Полтавка на рабочей сцене", яку на прохання керівника самодіяльного театру написав перед від'їздом до Києва. Лист мало чим відрізнявся від тих, які отримував раніше, а серія рисунків змусила його серйозно задуматися. Як розуміти всі оті фантазійні перевтілення? Якщо б це був абстрактний, вигаданий сюжет про бабу та гномика, то можна було б зрозуміти, що самітній художниці скучно, а тому вигадує для розради різні веселі історії. Але ж у підписах і коментарях до рисунків недвозначні натяки, що шаржований сюжет стосується їх обох. Щоб це все мало означати?

 

 

Богдан ще раз уважно розглянув рисунки на лицьовому і зворотному боці аркуша, прочитав підписи й коментарі. На першій сторінці у верхній частині напис: „Читайте і радуйтесь!". Нижче серія рисунків з підписами й коментарями.