Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XІX. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 25 квіт. 2014 р., 12:16 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 трав. 2014 р., 10:06 ]

Конфлікт інтересів

Від радості, що на двох виставках не тільки Львів, але й Київ виставив гравюри Караффи-Корбут, Богдан запропонував художниці піти разом із ним до письменника Михайла Яцкова, з яким підтримував контакти, записував його розповіді про „Молоду музу", зустрічі з Іваном Франком та іншими письменниками, про творчий процес. Софії нудно було слухати спогади старого письменника про події далекої минувшини. Поглядом давала зрозуміти Богданові, що має того досить. Коли вийшли з помешкання Яцкова, запитала:

- Чому ти мене привів до того діда?

- Хотілося, щоб ви побачили людину, котра пройшла складний життєвий шлях, стала модерним письменником, очолювала „Молоду музу", особисто знала Франка. Невже вас не зацікавили його розповіді про „молодомузівців"?

- Може тобі й цікаво було слухати все те, що він говорив, а мені – не цікаво. Не знаю, для чого ти мене брав із собою.

- Я брав із собою Миколу Ільницького, Осипа Петраша, а навіть малого брата Миколу. Всім їм було цікаво побачити й послухати людину, котра творила нову сторінку української літератури, багато пережила й зберегла снагу до життя. Не збираюся вам читати лекцію, але мені прикро, що так сталося.

- Зрозумій, що я того всього не знаю, живу в іншому світі, тому не ображайся, а краще – розкажи мені докладніше про Яцкова.

 

  

- Мене здивувало, що вас, як художницю, не зацікавив неповторний вираз його обличчя, в якому так багато спільного з давньогрецькими мудрецями. Поки я розмовляв, була нагода нарисувати його портрет, але ви навіть не подумали про це. Тому не знаю, чи потрібна вам моя розповідь.

 

Підійшов трамвай № 2. До центру їхали мовчки. Кожен думав про своє. Богдан картав себе, що взяв із собою Софію, а вона дорікала собі за необдумано висловлене враження від перебування в Яцкова й тим розсердила Богдана. Коли приїхали до центра, Богдан сказав своє звичне „бувайте!" й круто повернув ходу в інший бік.

 

Обом було гірко на душі. У роздумах Богдан прийшов до висновку, що Софія справді живе в іншому світі, ніж він. У них різні зацікавлення, різне ставлення до історії й людей. Мучив сумнів, чи не переоцінив своїх надій на появу нової зірки в українському мистецтві. Ні, не переоцінив, у неї талант від Бога, проте не мав жодного бажання бачити її в найближчий час.

 

Після холодного Богданового „бувайте!" Софія почувала себе винною перед Богданом. Він так світився, так захоплено говорив про її гравюри й раптом така зміна настрою. Мучила себе за невитриманість, обдумувала, як згладити неприємний осадок, який залишився в обох після відвідин старого письменника. Минув день, другий – голова затуманена, праця не клеїться. Щоб звільнити душу від пекучих роздумів і докорів, вирішила на день-два поїхати до Куткора. Коли повернулася, відповідальний секретар газети „Ленінська молодь" Георгій Книш, співавтор книжки „За горами, за лісами", попросив Караффу-Корбут, щоб показала йому ілюстрації до того, як понесе у видавництво. Художниця розуміла, що Книш неодмінно зателефонує до Плесканка й скаже своє враження, тому з готовим оформленням попрямувала до редакції газети „Ленінська молодь". Коли відчинила двері, Книш, замість відповіді на привітання, зустрів її словами:

- Якраз читаю про вас Богданову статтю. Чи не занадто він вас розхвалив?

- Не розумію, про що ви говорите.

- Про статтю „Талант, творчість, праця". Хіба Богдан, перед тим, як віднести статтю в редакцію, не дав вам прочитати? – запитав тоном слідчого. Мав звичку в такій манері розмовляти з людьми.

 

 

Народився Георгій Книш на Кіровоградщині в сім'ї священика – цього було достатньо, щоб КГБ по-особливому ставилося до сина, змусивши його до співпраці. Словом, належав Георгій до людей, про яких казали „неприємний тип". Художниця не знала, як відповісти співавтору ілюстрованої нею книжки. Сказала, що хоче ознайомитися зі статтею.

- Прошу, тільки вона завелика для нашої газети, доведеться скоротити й дещо поправити.

 

Пробігла очима текст. Читала неуважно, в голові роїлися різні думки. Під впливом якогось імпульсу попросила Георгія, щоб помістив статтю під псевдонімом.

- Під яким псевдонімом?

- Підпишіть „ Іван Вербицький".

- Мені все одно, підпишу Вербицький. Але як це сприйме Богдан?

- Не переймайтеся, то буде для нього несподіванка.

 

Богдан про цю домовленість нічого не знав, а тому був спантеличений, коли 10 листопада 1961 р. „Ленінська молодь" надрукувала з непотрібними вставками його понад міру скорочену статтю та ще під чужим прізвищем. Суперечливі почуття згладжував логікою: яке має значення, хто під статтею підписаний? Головне, що появилася перша публікація про Софію Караффу-Корбут. Хоча стаття скалічена, проте головний її стрижень зберігся. Такими міркуваннями намагався заспокоїти натягнуті нерви.

 

 

Стаття у молодіжній газеті відіграла особливу роль у ставленні Софії до Богдана. Вважала, що завдяки йому вийшла з небуття, отримала творчий стимул, нове сприйняття життя. Дивний збіг обставин: стаття появилася 10 листопада, а 18 листопада – книжка „За горами, за лісами" підписана до друку. Це означало, що до кінця року появиться в продажу.

 

Богдан не приходив, і художниця перебирала в думці різні варіанти, як покликати його до себе. Єдине, що могло повернути йому настрій – це показати нові твори. Зателефонувала на роботу й дуже просила прийти до неї, бо має невідкладну справу. Коли зустрілися, сказала, що зробила для нього екслібрис. Богдан розглядав книжковий знак спокійно, без вияву захоплення. Давав про себе знати осад, що відклався в душі після публікації статті під чужим прізвищем.

- Якщо тобі не дуже подобається цей екслібрис, можу зробити інший. Маю кілька ескізів.

- Коли ви вже переключилися з великих форматів на мініатюрні, то придумайте екслібрис для Буржанського, в якого я на квартирі, а як буде настрій – для Миколи Ільницького та Володимира Лучука.

- Зроблю для всіх, тільки не гнівайся на мене, бо мені болить серце, що спричинила тобі прикрість. Анатолій чи Антон (ти його й так і так називаєш) – актор. Дивись, як я собі уявляю композицію, – художниця олівцем на аркуші нарисувала голову з маскою. – А для Ільницького не маю ідеї, мусиш мені підказати. 

 

  

- Микола Ільницький – поет, естет, що вам ще сказати?

- Того мені досить. Щось придумаю. Для Лучука також. Заглянь на днях до мене, постараюся вирізати й віддрукувати.

- Я думав, що ви покликали мене, щоб показати щось серйозне, а ви вирішили потішити мене екслібрисами для мене й для моїх друзів.

- Дай мені трохи часу й будуть нові гравюри – такі, що тобі сподобаються.

- Тоді до зустрічі! Бувайте!

 

 

Софія зрозуміла, що їй не вдалося зняти внутрішню напругу, яка сковувала Богдана. Різонуло по серцю оте „бувайте". Не знала, як повернути собі того Богдана, що був ще недавно у такому захопленні від її „Лук'яна Кобилиці". На осінь поїхала до Куткора, бо там чекали на її допомогу. Повернулася, коли викопали картоплю. Зателефонувала йому на роботу, але не застала. Не знала, що мізерні заробітки в Будинку народної творчості змусили його працювати за сумісництвом учителем. Під кінець 1961-го написала листа, заадресувала на головну пошту до запитання:

 

„1 грудня 1961

Дорогий мій Братчику!

 

Прошу Тебе – якщо завтра не поїдеш додому – то будь в 6 год. під їдальнею – там, де раніш. А якщо поїдеш – то в неділю – в 8 (якщо поїдеш ранішнім поїздом, а якщо тим другим, то в 9). Прошу Тебе дуже. Направду. Мені скучно без Тебе. І це направду. Знаєш – тепер бачу перед собою Твоє лице – як Ти сказав „мені нікому писати". Я не знаю, так це, чи ні, але мені тоді захотілось Тобі щось таке написати, щоб Тобі стало так радісно, щоб аж тісно було в грудях. Буває так? Правда? Я це знаю. Мені в ту хвилину так радісно. (Це мені, а Сорока, мабуть, дома плаче). Ну, бувай здоров, а голий не ходи – бо грип певний. А для чого хворіти Тобі. Я жду Тебе, цілую міцно. Р." 

 

 

Богдан на хвилину заглянув до художниці й сказав, що вкрай зайнятий, зможе зустрітися з нею через тиждень, 7 грудня, щоб чекала на зупинці трамваю біля площі Івана Франка. Трамваєм під'їдуть до головпоштамту й разом підуть в галерею оглянути виставку „Радянська Україна". Софія рідко носила на руці годинник, тому часто спізнювалась на побачення. Усі знають, як довго минають хвилини, коли на когось чекати, тим паче у холодний грудневий день. Це особливо стосується таких нетерплячих натур, до яких належав Богдан. Чекання для нього завжди було мукою, бо зазвичай на всі зустрічі, щоб не спізнитись і щоб на нього не чекали, приходив на 10-15 хв. раніше.

 

Домовляючись про зустріч, попередив Караффу, що не буде чекати довше як 15 хв., тому нехай не сердиться, якщо прийде пізніше, а його вже не буде. Ті слова не дуже на неї вплинули, подумала, що це жарт, але Богдан не жартував – дотримання точності була однією з органічних рис його характеру, успадкованого від батька, котрий в усіх випадках волів прийти раніше, але в жодному разі не пізніше. Минуло 15 хв. – нема. Богдан не мав теплого одягу, йому було холодно не тільки в ноги, а й у плечі, а це гарантована застуда. Проте вирішив чекати довше, щоб запитати Караффу, чому зігнорувала його попередженням. Не зводив очей з годинника: 15, 20, 25 хв. Відчув, що довше не зможе чекати, холод проймав усе тіло, дошкуляв ногам і рукам. Коли минуло 30 хв., підійшов трамвай, машинально вскочив на його східці, поглянув на місце зустрічі, до якого розважливим кроком підходила Софія. Трамвай рушив з місця, двері зачинилися, а наступна зупинка, щоб повернутися, – надто далеко. Хоча не почував себе винним, бо прочекав 30 хв., замерз до кістки, від холоду цокотіли зуби, водночас розумів, що недобре вийшло, серце гриз докір. Того ж дня Караффа написала йому листа:

 

„Головпоштамт, до вимоги

1961,7 грудня

 

Богданку!

Я думала, що Ти жартуєш, а Ти направду. Я ходила і чекала, а Ти втік. Гм. Потім я думала, що Ти висядеш з трамваю – ну, але Ти поїхав. Негарно. Не псуймо те, що добре. Сьогодні я чогось прийшла до бібліотеки, думала, Ти будеш, але ні. Давай, прошу Тебе, прийди завтра в 6-й під нашу їдальню. Буду ждати. Я вже бачила виставку „Радянська Україна". Є дуже гарні роботи. Хотіла піти з Тобою, але, зрештою, ще підемо. Буду ждати – приходи. То робота (перша) Вадима. Добре ріже – правда?

Ну па! Р.

 

Мені так скучно і так погано – брр! Як мокрий пес".

 

 

На звороті сторінки була приписка:

 

„Якийсь такий пустий день – я так не хочу. Це вже ту дальшу частину я дописую на пошті. Чомусь мені здається, що так скоріше зайде, коли буде більше. Богданку я трохи дурна, але не дуже. То сорок і таке дурне.

Цілую Р".

 

Хоча застуда заклала Богданові горло, почував себе хворим, але не звертав на те особливої уваги. Щоб якось позбутися гіркоти, що муляла серце, все ж пішов до художниці. Розповів їй, що Микола Ільницький дуже зрадів, дізнавшись, що матиме екслібрис, і попросив передати присвячений Караффі-Корбут вірш. Софія втішилася тим подарунком, після прочитання зауважила, що вірш про готику, а її естампи дуже далекі від готичного стилю.

- Тема вірша й присвята – різні речі. Присвячений вам вірш – вияв поваги до вас.

 

 

- У присвяті написано „Караффі-Корбут, імені якої не знаю". Чому ти не сказав йому, яке в мене ім'я?

- Розповідаючи про вас, я називав вас Караффою, а Микола, присвячуючи вам вірш, не запитав мене, як ваше ім'я.

- Вийшло так, що подяка прийшла раніше, ніж обіцяний екслібрис. Але я дотримала слова. Ось дивися.

 

Богдан сподівався, що побачить новий шедевр, але помилився. Художниця поклала перед ним на стіл три екслібриси – для Буржанського, Ільницького та Лучука. Виконані поспіхом, не справляли враження високого художнього рівня книжкових знаків.

 

А далі знову те саме: чай, торт і пусті розмови ні про що. Повертаючись із кухні, Софія, як це вже було, тихо підійшла до Богдана з боку спини й зненацька поклала свої руки на його передпліччя, намагаючись обняти за шию. Від несподіванки стрепенувся, наче переляканий птах. Різко прореагував на ці пестощі. Піднявся з крісла і з похмурим виглядом на обличчі пішов до дверей, кинувши звичне "бувайте!".

 

Намагалася пояснити в листі, що її мучить:

„Від понеділка (від кінця того страшного), страшно мені чомусь довжився час, я не могла ніяк дочекатись сьогоднішнього вечора. Ждала, ждала, видумувала собі великі діла, щоб забити час. Ну і нарешті вечір вже є. Мені так було радісно. Хотілося чогось такого лагідного, ласкавого. Посидіти так тихо, щоб Ви мені якісь поезії почитали, так, щоб серцем і руками почути добру душу.

 

Властиво, то було дещо інакше, але також не зле. Тільки те є зле, що ми такі бездомні і зі всім треба тікати на вулицю. І через те, що ми якісь такі гнані, мені важко було. Це мені заморожує все. Ще не встигла прийти, вже тікай – і так все-все. Я така, що мені всього багато потрібно, а тут всі сили спряглися проти мене (щоб я Тебе не замучила). Ти знаєш те, що у мене нікого більш свого від Тебе немає.

 

Мені так хочеться Тебе притулити до себе і сидіти так тихенько, слухати стукіт серця. Знаєш, колись (це, може, Ти не зрозумієш) у мене була така пекуча потреба Тебе чути, бачити. Це було страшно сильне почуття і мене дуже мучило. Це щось так було, як кардіограма серця (рисунок). Але якось раз змінилося. Стало якось так рівно, а на душі якось так рівномірно тепло. І перестало мене мучити коливання, душевні скачки.

 

І вселилася в мене рівновага, спокій і така якась певна певність, що Ти є близько, завжди, побіч. Якось так весь час чую, що Ти є зі мною. І добре мені так. І завжди так хотіла б. Я знаю, що це абсурд – нехай буде так, доки дається. Бо це є щось дуже добре, і гарне, може, найкраще в житті людини.

 

Друг – брат мій, моє все. І тому, що я це чую, що я це маю, мені так добре, аж співає в грудях. І нічого-нічого і нікого не хочу – тільки того великого тепла, його мати. Скрізь у ньому купатись з головою, вбирати його в себе так багато, скільки видержить серце. Мені так добре з Тобою, але мучить мене одне, чи і Тобі добре? Ніяк не знаю.

 

Після ночі знов буду ждати завтра. Ніч вже, чи Ти вже спиш? Спи і, може, хоч однісінький раз я приснюся? Хотіла б. Ну якось то буде. Прикро тільки мені, що я для Тебе тільки Караффа. Невже ж я завжди така чужа для Тебе?

 

Цілую Тебе, хоч Ти твердиш, що не любиш, але це неправда. Я знаю. С".

 

  

Не дочекавшись відповіді, написала йому роздратовану записку:

 

„Вже пора Тобі мати розум – не той з книжки, але той, що через серце говорить. Пора. Бо скільки ж можна бути таким задиристим індиком? Ти (тепер вже не викаю ніколи, бо так мені більш до вподоби) все зі мною. Все і всюди. Тобі все говорю, розмовляю і якось менше прикро.

 

А за всю науку – цілуй мене в руку – 10 разів і 1 раз в лице. Все".

 

Минуло кілька днів і знову записка з проханням зустрітися. Богдан і гадки не мав, щоб прийти. Це мало означати, що він не буде терпіти постійних надокучливих зустрічей, які почали його дратувати. Якщо б для конкретної справи – побачити нову ліногравюру або обговорити новий задум якогось твору, – то інша справа. А якщо треба прийти тільки тому, що Караффі скучно, то на таку роль він не надається. Не знав, коли це буде, але про все це мав намір їй сказати, а ще про те, що в усьому треба мати почуття міри, а та міра втрачена, тож потрібно бодай із запізненням виправляти допущені помилки. Надіявся, що така розмова дистанціює їхні стосунки. Зрозуміло, не хотів остаточного розриву, бо такий розрив – на шкоду обом, але треба дати зрозуміти Караффі, що не хоче й не буде в неї хлопчиком на побігеньках. Інша справа – її творчість, яку розцінював як найвище досягнення української графіки.

 

Роздуми про Караффу обірвала сумна звістка: перестало битися серце дорогої для нього людини – Михайла Яцкова. Не міг у це повірити, бо письменник перед тим, як лягти в обкомівську лікарню, не виглядав на вмираючого. На тлі сумної вістки по-іншому глянув на стосунки з Софією. Зайшов у графічну майстерню, щоб сказати про смерть дорогої для нього людини.

- Яцків був у такому віці, що вже пора було йому вмирати. Коли молоді відходять, то це жаль, а він уже своє відбув, нема чого тобі так переживати.

- Ви вдруге мені зробили прикрість. Один раз, коли письменник ще жив, а другий раз, коли його вже нема.

 

По виразу обличчя художниці Богдан зрозумів, що Софія болісно сприйняла його слова. Нічого не сказавши, пішов до Володимира Лучука, щоб дізнатися про похорон. Разом з ним телефонували Ірині Вільде, питалися, звідкіля будуть хоронити письменника. Відповіла, що прощання буде у залі видавництва „Каменяр".

 

Письменники знали, що Богдан з Володимиром часто навідувалися до Яцкова. Мовчки розступилися, коли вони зайшли в зал, щоб попрощатися. Обидва помагали винести труну до машини, разом йшли до Личаківського цвинтаря. Біля могили Богдан не міг стримати сліз. Він прощався з часткою того світу, втіленням якого був його вірний, старший віком, але вічно молодий душею – молодомузівець Михайло Яцків. Не знав, що серед тих, що прийшли на цвинтар, була й Караффа. Дізнався про це з її листа.

 

Фрагмент листа С. Караффи-Корбут

 

„Слухай, Богдане!

Прийшла я сьогодні до тої людини, котра вже відійшла. Перемогла я себе і прийшла тому, бо я легковажно висловилась про його смерть. Стояла я приголомшена, нічого не бачила. Потім побачила Тебе. Ти плакав. Я розумію. По різному люди переносять жаль. І тоді я також багато-багато пережила. Чужий біль змішався із своїм, хотіла звідти втікати, але і хотіла бути і терпіти. І дивилась я і думала: які всі наші буденні справи супроти величі смерті – малі.

 

Всі людські турботи, всі бажання, прагнення – все никне перед лицем смерті. Вона всьому корона. Ти плакав за ним, а я молилась за нього. Я так ясно побачила себе, Тебе і все-все! І зрозуміла я всю нікчемність і все, що не повинні люди творити собі, щоб важко було жити і дихати. Треба жити, доки живеться, і жити так, щоб добре було всім – всім. Щоб від Тебе пішло тепло і доброта, якою можна чуда творити. Зціляти душі людські можна тільки теплом. 

 

 

Дивилася я на Тебе і понад могилою. Чоловік так сильно відчував всю марноту свого існування і одночасно так страшно запрагнув жити і ще те, щоб як можна на дальше відсунути від себе ту страшну неминучість, а тішитись і сонцем і людьми добрими і роботою. Я собі поклялася, що буду жити так, щоб бути гідною життя. І всім того бажала. І смерті бажала всім як можна кращої.

 

А все таки понад могилою неслась моя думка: „про життя, для життя, в житті". Отже, живімо, але пам'ятаймо! І ще: нехай нам в гніві ніколи не заходить сонце, бо вночі часто приходить смерть.

 

Треба прощати і зачинати нове. Як фенікс.

Соня".

 

Знаючи, що в душі Богдана борються дві протилежні сили, Софія вірила, що сила притягання переможе, тому не дуже звертала увагу на ультиматуми, які він висловлював сердитим тоном. До перепадів його настрою звикла, а тому уникала коментувати дрібні непорозуміння. Наче нічого не трапилося, написала чергову записку:

 

„Головпоштамт – до вимоги

13 грудня 1961 р.

 

Моє Богданище!

Приходи завтра 14-го під нашу їдальню. Візьми папір на газету і проче. Мене сильно розібрала грипа. Але думаю, до завтра попустить і підемо на Даркле (не чітко). Тільки без ушанки і подвійних панчіх не являйся. Прошу дуже. Слухай Бабру. Все. Я щось маю для Тебе гарне під бороду. Па! Р."

 

Залежно від настрою, Караффа в кінці листів або записок продовжувала ставити літери „Р" (Роксолана) або „С" (Соня).

 

Постійно роздумуючи над психологією творчості взагалі і, зокрема, психологією творчості Софії Караффи-Корбут, Богдан прийшов до переконання, що геній тому й геній, що не має і не знає почуття міри, якої від нього постійно домагаються. Якщо б у Караффи було те почуття міри, яке є в інших, то і вона була б на них подібна, а вона виривається з того оточення, наче вулкан на рівнині. Розуміючи, що йдеться про унікальну особистість, Богдан все ж не міг і не хотів бути жертвою її таланту: мав своє життя, свій світ. У його душі клекотали задуми, шукали виходу, а тому всіма способами опирався, протестував, щоб Караффа не поводилася з ним, як з прирученим звірятком. Зустрічі мусять бути не потребою когось одного, а спільною потребою обох. Головне – довести цю вимогу до її свідомості. У дотриманні тої внутрішньої настанови поклявся бути твердим, як залізо. Караффа повинна знати, що в нього безліч своїх справ, а тому не може часто зустрічатися з нею, тим паче – відповідати на мало не щотижневі листи. 

 

 

Роздуми привели Богдана на головпоштамт, де отримав чергове „послання".

 

„Ох – Богдане, Богданочку.... Мені так хочеться тепер з Тобою говорити, хоч цілу ніч. Багато – багато. Хочу сказати Тобі про те (ще раз), що мені ніколи нічого для Тебе не жаль. Ні серця, ні крові – нічого, нічого. Боже, як мені страшно стало, коли я побачила ту голу ногу, як зимно. Я вірю, Ти не гніваєшся на мене, що я так настирливо впихаюсь у твої справи, бо твої справи – це мій спокій.

 

Я хочу, щоб Ти був здоровий, це і для мене буде добре. Я, якщо могла б, то допомогла б Тобі, а я нічого не можу. Дозволь мені трохи хоч потурбуватись про Тебе, я сестра Тобі, Тобі з тим зле не буде, а я буду вдоволена, що хоч в дечому захороню Тебе. Бо я, то властиво не зовсім щаслива, і те, що я можу про когось гризтись, це є моє щастя. Не боронись від того. Хіба що це вже аж надто немиле, як і ті речі, про які я писала. Якщо так, то скажи мені.