Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XIV. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 9 квіт. 2014 р., 11:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2014 р., 10:57 ]

У Куткорі

Село Куткір розкинулося в куті двох рік – Полтви та її притоки Ставчанки, тому й назву отримало Куткір. Зі Львова до Куткора – 49 км. Село, яке вперше згадується в архівних документах 1475 р., у 1578-у належало Томашу Бруховському та Анні

Кухарській, а з 1585-го перейшло у власність родини Лончинських. Єжи Лончинський у 1757 р. за дозволом короля Августа II зробив спробу перетворити Куткір на місто, назвавши його Маріянів. Побудував у центрі ратушу, а неподалік мосту через Полтву – пишний палац (зруйнований у роки Другої світової війни). Амбітна ідея Єжи Лончинського не прийнялася, нащадки Єжи після його смерті повернули поселенню стару назву, лише частина села зберегла назву Містечко. З 1822 р. власником Куткора став Юліан Вербицький, а після 1870-го – знову спадкоємець роду Лончинських – Генріх, з яким пов'язана драматична історія, що передавалася з покоління в покоління й дійшла до нашого часу. 

 

  

„Старожили Куткора розповідають, що граф розводив фазанів, захоплювався полюванням. Часто до себе в гості запрошував польську шляхту. Цей маєток не був основним місцем проживання графської родини, але дружина Генріха Вероніка дуже любила проводити у Куткорі своє дозвілля. Вона наче відчувала, що тут у її житті станеться щось значне. І це збулося. Вона покохала – на все життя. Саме, коли Вероніка черговий раз приїхала оздоровитися на українських землях, неподалік від її маєтку цісарське військо проводило маневри. Доля несподівано звела графиню 23-річним офіцером Станіславом Міцевським. Це знайомство згодом переросло у велике кохання.

 

Недоброзичливці усе розповіли чоловікові чарівної полячки. Розлючений граф, дізнавшись про зраду дружини, викликав молодого суперника на дуель. Вона відбулася на околиці лісу 17 квітня 1877 року. Секундантами були запрошені жиди з Буська. Графові випало стріляти першим. Підкуплені жиди нечесно зав'язали очі ображеному чоловікові графині: він бачив. Куля, яка влучила у суперника, була смертельною. 

 

 

Немов скаліченого птаха, стікаючого кров'ю молодого офіцера везли з лісу до графського палацу. Його поховали з усіма почестями у графській каплиці на старому цвинтарі, яка збереглася до наших днів. Так звеліла графиня.

 

Вона розлучилась із чоловіком. А на згадку про своє трагічне кохання заповіла посадити обабіч дороги, якою везли тіло офіцера, липову алею" (Ігнат. На згадку про кохання графиня заповіла посадити липи // Воля народу. – 2003. – 14 лютого). 

 

 

Коли Богдан приміським поїздом Львів-Буськ за неповну годину їзди добрався до станції Куткір, художниця зустріла його радісним вигуком:

- Переживала, чи приїдете, але чуло моє серце, що дотримаєте слова.

 

Познайомила з мамою і маминою сестрою – двома старенькими сивими жінками з благородними обличчями. На відміну від Софіїної матері – привітної, усміхненої, її сестра Євгенія мала суворий вигляд, тримала себе стримано, не вступала в розмову. Тимчасом підійшла смаглява дівчина – на вигляд старшокласниця або студентка.

- То Наталя, – офіційно представила дівчину Караффа. – А це мистецтвознавець Богдан. Добре, що ти прийшла. Покажи Богданові нашу липову алею. 

 

 

Наталя неохоче повела Богдана до липової алеї, щось розповідала про дуель пана з офіцером, але Богдан майже того не чув, бо перебував у душевному збуренні від Караффиної витівки. Розмови з Наталею не вийшло, була вона чи то надто сором'язливою, чи не дуже обізнаною з історією села, тому мовчки повернулися до хати.

 

Можливо, Софія, пояснюючи приїзд до Куткора Богдана, сказала мамі, що запросила того хлопця, щоб познайомити його з Наталею. Якщо так, думав собі Богдан, то була це не дуже мудра затія. Коли повернулися з невдалої екскурсії, зупинилися на подвір'ї й не знали, що їм далі робити.

 

Побачивши їх крізь вікно, Софія вийшла з хати й почала показувати Богданові розмаїті квіти, якими було засаджене все подвір'я. Нахилялася над тою чи тою квіткою, пестила їх своїм поглядом, з особливою ніжністю торкалася стебла. Раптом сповненим захоплення голосом промовила:

- Дивіться, яка то краса, яке чудо здатна творити природа. Людина ніколи не зможе витворити такої краси, хоча б як старалася!

- То, може, не варто копіювати природу, – кинув репліку Богдан і тут же запримітив характерну невдоволену міну на Софіїному обличчі, можливо, подумала, що ці слова стосуються деяких її творів.

- Треба вміти бачити й цінувати красу в природі й красу в малярстві, – відповіла ледве чутно. Наталя, всміхнувшись, пішла додому, а Софія повела Богдана до яблунь, під якими стояли два плетені з лози крісла-гойдалки.

- Трохи відпочиньте, а я тим часом повитягую, що в мене є.

 

Поки Богдан, сидячи на незвичному для нього кріслі, погойдуючись, милувався навколишньою красою, художниця виносила з хати картини і розмішувала їх уздовж стіни.

- Можете підійти! Дивіться й говоріть, що думаєте, не кремпуйтеся, – промовила владним голосом.

 

Присівши, Богдан довго розглядав кожну картину. То були пейзажі, виконані олійними фарбами у приглушеній коричнево-зеленуватій гамі. Вони не зробили на нього якогось враження, не захопили, не збудили тих почуттів, що викликала графіка художниці. Розумів, що потрапив у незручне становище. Сказати, чи не сказати, що думає про її живописні твори?

- Чого мовчите? – глянувши на Богданове обличчя, з притиском запитала Софія.

 

Не було ради, мусив сказати все, що думав, відчував.

- На моє переконання, ваше покликання – графіка, а не малярство.

 

Софія не дала йому дальше говорити, вибухнула обуренням:

- Ви нічого не розумієте в малярстві! Ще в інституті поважні викладачі говорили мені, що маю сильно розвинене відчуття кольору, природні задатки живописця. А ви мені що городите? Хотіла вам подарувати картину, яка вам найбільше сподобається, але раз так, фігу дістанете.

 

Від такого емоційного вибуху Богданові було не по собі. Внутрішньо картав себе за висловлені думки. Душу огортали сумніви. Може, й справді помилився, може, й справді ці картини заслуговують на іншу оцінку? Поки, спантеличений, боровся з власними сумнівами, Софія нервово прибрала з-під стіни картини й занесла до сіней, а звідти по приставленій драбині винесла на горище. Невідомо, чи все показала, чи тільки окремі твори, чекаючи на оцінку, а коли почула негативний відгук, вирішила більше не показувати. Богданові залишилося попрощатися й рушити на залізничну станцію, але спостережлива Софія вгадала його внутрішній стан і примирливо сказала:

- Може, маєте рацію, але мені було боляче таке чути про мої картини, мусите мене зрозуміти. Ми ще про це поговоримо, а тепер час зайти до хати.

 

Переступивши поріг, Богдан зовсім розгубився: долівка була вкрита овечими чи ведмежими шкурами. Не знав, як йому бути в цьому випадку: ступати на шкури, чи обходити. Не прийшла йому в голову думка, що можна було роззутися, а тому несміливо ступив на шкури, наче на пухову ковдру. Почував себе вибитим з колії. Чекав, поки закінчиться обід, попрощався й вирушив до поїзда. Категорично запротестував, щоб художниця проводила його до станції.

 

З тяжким серцем повернувся до Львова. В голову лізли дурні думки: звідкіля у сільській хаті такі шкури? Хтось із родичів був мисливцем чи просто купили на ринку? А плетені з лози крісла-гойдалки під яблунею? Звідкіля такі аристократичні звички? Не міг знайти на ці питання відповіді. Найбільше дорікав собі, що не знайшов слів, щоб якось по-іншому сказати про малярські роботи Софії. 

 

 

Через кілька днів Богдан зрозумів, що даремно катував себе докорами. Повернувшись з Куткора, художниця написала йому записку: „Прийдіть на Ломоносова, конче треба порадитися". Софія вміла згладжувати гострі кути – у цій дипломатії їй не було рівних.

 

Розділ IV

 

Лет до вершин

 

Розгортання крил

То був гарячий час підготовки до виставки, присвяченої Декаді української літератури й мистецтва в Москві. Перша декада відбулася 11-21 березня 1936 року – напередодні нової репресивної хвилі 1937 р.; друга – 15-26 червня 1951 р., коли влада жорстокістю й підступом завершувала розправу над національно-визвольним рухом ОУН-УПА. У роки Хрущовської відлиги підійшла черга третьої декади, запланованої на 12-23 листопада 1960 р. Львівська організація Спілки художників вирішила провести обласну виставку, на яку почався збір живописних, графічних, скульптурних і декоративно-ужиткових робіт. З них планувалося провести відбір на республіканську виставку. Софію Караффу-Корбут деякий час мучив сумнів, чи виставлять те, що запропонувала. А коли повернулася з Куткора й заглянула до Спілки. Оля Борейко показала їй газету „Вільна Україна", в якій на четвертій сторінці серед десяти світлин творів з обласної виставки побачила свою ліногравюру „Народний месник Лук'ян Кобилиця".

 

Поверталася додому з почуттям вдячності Богданові за пораду віднести на виставку не тільки керамічні, а й графічні роботи. Після виходу каталогу написала йому записку: „Маю для Вас добру новину і ще щось СК-К". Богдана заінтригувала записка. Прийшов під вечір. Те „щось" був Каталог обласної художньої виставки, присвяченої Декаді української літератури і мистецтва в Москві 1960 р.

- Хочу подякувати вам за пораду. В графіці працювати набагато цікавіше, ніж мати справу з тими черепками. Нарешті робитиму, що хочу, бо на фабриці робила те, що мусила. Дарую вам на пам'ять каталог – там і кераміка, й графіка.

 

Богдан уважно гортав сторінки каталогу Крім оформлення казки Андрія Волощака „Довбушеві скарби", в каталог внесено чотири виконаних Софією у 1960 р. ліногравюри: „Шахи", „Народний месник Лук'ян Кобилиця", „Останній дзвінок", „Ранок".

 

Художниці надоїло Богданове мовчазне знайомство з каталогом.

- Що ви там вичитуєте? Подивіться краще на ілюстрації.

 

Гортаючи ілюстративний матеріал, Богдан побачив світлини знайомих йому скульптурних творів – „Наймит" Дмитра Крвавича, „Леся Українка" Луки Біганича й зупинив увагу на ліногравюрі „Народний месник Лук'ян Кобилиця".

 

- То найкраща робота серед усіх графічних творів! – Після тих слів підійшов до художниці, по-дружньому обняв, не притуляючись до обличчя, щоб не викликати зайвих емоцій. Та дарма лице Софії загорілося не меншим полум'ям, ніж того дня коли делікатно торкнувся устами її щоки. У художниці був гострий розум і блискавична реакція. Помітивши Богданове розгублення, вирішила згладити зніяковіння:

- Можете так не захоплюватися. Залишіть трохи похвал на пізніше, коли буде більше робіт. Хочу сказати вам кілька слів про мої керамічні твори, що експонуються на тій виставці. Признаюся, сумнівалася, чи виставлять мою графіку, тому на всяк випадок подала кілька минулорічних майолік – „Птах", „Одуд", "Курка", але не сваріть мене за них – то мої останні твори в кераміці

 

З обласної виставки журі зробило відбір творів на республіканську. Софія даремно переживала: оформлення казки Андрія Волощака разом з ліногравюрою „Народний месник Лук'ян Кобилиця" були відправлені до Києва та зайняли місце в експозиції республіканської виставки „Радянська Україна" (Виставка Радянська Україна: Каталог. – К., 1960. – С. 150), на основі якої, після остаточного відбору, підготовлено каталог „Художественная выставка Советская Украина" (Художественная выставка Советская Украина: Каталог. – К., 1960. – С. 96) для Москви. У каталог увійшли ілюстрації до казки-поеми А. Волощака „Довбушеві скарби", але невідомо з чиєї ініціативи вилучено ліногравюру „Народний месник Лук'ян Кобилиця". Мабуть, вірні служителі імперії побоювалися, щоб раптом Москва не звинуватила Київ за культивування духу протесту проти поневолювачів.

 

Пропозиція Дмитра Гринця

Звільнившись від клопотів, пов'язаних з Декадою, Софія вирішила взятися за підготовку до виставки, присвяченої вшануванню пам'яті Т. Шевченка до 100-ліття від дня смерті. Зробила ескізи зі зображенням поета в дитячому віці – в колисці прикріпленій до вишні чи яблуні, підлітка з дідом, який розповідає про Гайдамаччину. Вирізала в лінолеумі, а коли віддрукувала, була розчарована власною працею, здрібненістю тем, образів. 

 

 

Якщо біографічний підхід не виправдав себе, то яку обрати тему, щоб твір зазвучав за повну силу? Поговорити, порадитися з Богданом якось соромилася. Придумала інший варіант. Вирішила обговорити питання про Шевченківську виставку на засіданні бюро графічної секції. Були голоси: про яку виставку може йти мова, коли так мало залишилося часу? А якщо відкинути все й почати роботу, то слід подумати про матеріальну компенсацію, тому один з варіантів – на основі підготовлених до виставки графічних робіт упорядкувати альбом творів і дати його для продажу в Художній салон. Пропозиція Василя Форостецького викликала багато запитань. Якщо готувати альбом, то треба з'ясувати, за яким принципом він має бути впорядкований. А щоб не було повторень, найкраще закріпити за кожним графіком якусь тему. „Ба, щоб закріпити теми, треба ці теми мати, а вже тоді закріплювати", – кинула репліку Караффа-Корбут. З нею всі погодилися, але який вихід? 

 

  

Виручив своєю пропозицією Дмитро Гринець – художник із досвідом, не випадково його після війни направили з Харкова до Львова для зміцнення Львівської партійної організації Спілки художників.

 

- Треба звернутися до Богдана, якого добре знаємо з його виступів у Спілці, попросити, щоб підготував для нас список тем з життя й творчості Шевченка. Він закінчив українську філологію, йому це не важко буде зробити. А якщо дасть згоду й підготує такий список, кожен вибере собі тему, яка йому до вподоби, й почнемо працювати. З того, що зробимо, можна упорядкувати альбом, кращі гравюри дамо на виставку.

 

Пропозиція знайшла загальну підтримку. Дмитро зобов'язався особисто зустрітися з Богданом і передати йому прохання графіків принести на наступне засідання бюро графічної секції підготовлений список тем. Софія докладно розповіла Богданові про це засідання, промовчавши, що це була її затія.

- Гринець обіцяв розшукати вас і передати прохання графіків. Дуже прошу: не смійте відмовитися, бо то спільне прохання. Обов'язково підготуйте список і прийдіть на наступне засідання. Зрозумійте, що багатьом художникам тяжко самим взятися за якусь тему, потрібний поштовх. Може, і я з того щось виберу.

- У такому разі – бувайте, йду готувати список.

 

Наступного дня до Будинку народної творчості прийшов Дмитро Гринець і переповів Богданові прохання графіків, про яке той уже знав від Софії. Закінчив коротку зустріч словами:

- Дуже вас прошу підготуйте список тем і поділіться на бюро своїми міркуваннями щодо концепції видання альбому.

 

Не минуло й місяця, як Богдан отримав надруковане на машинці запрошення (з допискою авторучкою):

 

„Шановний товаришу!

Просимо прийти на засідання бюро графічної секції, що відбудеться в понеділок, 5 вересня 1960 р. о 7 годині вечора в приміщенні графічної майстерні (вул. 17 вересня) в справі видання альбому до ювілею Тараса Шевченка та серії політичних плакатів.

Секретар бюро графічної секції".

 

 

Внизу від руки дописано: „Ваша доповідь про тематику цього альбому та також список тем".

 

Коли Богдан прийшов до графіків і прочитав підготовлений ним список тем, почалося обговорення. Були думки, що на основі такої великої кількості тем (охоплено мало не весь „Кобзар") не під силу виконати твори до початку наступного року, треба зробити відбір, нехай кожен із присутніх скаже, над якою темою хотів би працювати. Список почали передавати з рук у руки. Дехто відмітив собі обрану тему й написав проти неї своє прізвище. Караффа-Корбут пообіцяла повідомити пізніше, тому список взяла з собою. Після засідання попросила Богдана, щоб допоміг їй занести до хати придбаний лінолеум, тому з графічної секції поверталися разом.

- Вип'ємо чаю й трохи поговоримо.

- Добре, поговоримо.

- Які теми ви запропонували б мені для праці з підготовленого вами списку?

- Ті, які найбільше вам до душі. Біля кожної теми є цитата і назва твору, з якого взята цитата. Я вам дав двотомник поезій Шевченка, прочитайте повністю ті вірші, з яких виписані цитати. Побачите, як проясниться кожна тема.

- Форостецький вибрав одну тему, Нуся Давидович, Ґебус-Баранецька, Маргарита Старовойт – також по одній, а мені однієї замало. Дуже переживаю, чи подужаю такі складні задуми.

- Скажу вам відверто. Коли я складав список, то думав не про Бунова, Кецала, Гринця, Форостецького, Ґебус-Баранецьку, а про вас. Їхні можливості відомі, а ви свої мусите ще проявити на повну силу.

- Вам не здається, що забагато вимагаєте від мене?

- Єдине, в чому я впевнений: вам під силу створити те, що не під силу іншим.

- Обіцяйте прийти подивитися на ескізи, коли покличу.

- Обіцяю, а нині часу обмаль, поговоримо докладніше в наступний раз.

 

Голова бюро графічної секції Дмитро Гринець був захоплений енергією Софії Караффи-Корбут. Саме такої діяльної, ініціативної людини не вистачало в бюро секції. Пора переводити її з кандидатів у члени Спілки! Не минуло й двох тижнів, як невгамовний Гринець скликав членів бюро на чергове засідання 15 вересня 1960 р. Дехто з членів бюро здвигав плечима й не міг зрозуміти, чим пояснити таку терміновість. І все ж троє з них – Добронравов, Семен Грузберг і Омелян Масляк прийшли. Дмитро Гринець повідомив, що на порядку денному всього одне питання: прийняття рішення про переведення Софії Караффи-Корбут з кандидата в члени Спілки. Грузберг зробив зауваження, що Караффа-Корбут прийнята у кандидати Спілки як керамік, тож рішення повинно приймати бюро секції кераміки, а не графіки. На ці слова Гринець сердито відповів:

- Ви хіба не бачили останніх робіт Караффи-Корбут? У графіці вона заявила про себе набагато сильніше, ніж в кераміці. Така діяльна людина нам потрібна в Спілці й нашому бюро. Прошу підтримати пропозицію про переведення Софії Караффи-Корбут з кандидата у члени Спілки. Голосуємо!

 

Четверо присутніх підняли руку „за". Гринець скорописом склав протокол засідання, підписав сам і дав підписати секретарю бюро Масляку. Того ж дня з прийнятим рішенням ознайомився голова Львівської організації Спілки Яків Чайка. Подумавши, дав вказівку секретарці Олі Борейко розіслати повідомлення членам правління й кандидатам у члени Спілки, що чергове засідання правління відбудеться 17 жовтня. Караффа розуміла, що на засідання правління їй необхідно подати рекомендації для переведення з кандидата в члени Спілки. Конче хотіла побачити Богдана. Йдучи ранком до графічної майстерні, зайшла до нього на роботу – не застала, поклала на робочий стіл конверт із запискою:

 

„Богданку! Якщо зможете, то прошу зайти в неділю о 7-30, підемо до Манастирського. Я там піду за рекомендацією.

До побачення. С."

 

 

Вітольд Манастирський зустрів їх із прохолодною ввічливістю.

- Я думав, що ви принесете готову рекомендацію, а я тільки підпишу, а виявляється, що я сам повинен писати.

- Добре, напишу, а тим часом покажу вам свої нові карпатські пейзажі.

 

 

Манастирський розставив під стіною кілька картин. Соня роздивлялася мовчки, Богдан також не насмілився щось сказати, хоча його вразив почерк автора, який мав багато спільного з польською школою живопису. Після слів „Дякую, вибачте" Соня попрямувала до дверей, а за нею й Богдан.

- Соню, почекай, – зупинив її Манастирський, – на 17 жовтня Чайка скликає розширене засідання правління Спілки, я там буду, принесу тобі рекомендацію, постарайся прийти.

 

Ці слова розпогодили обличчя Софії, чемно сказала „дякую, прийду, мене вже повідомили" й разом з Богданом вийшла на вулицю, вдихаючи на повні груди наповнене вологою прохолодне осіннє повітря.

 

Цього разу на засідання правління Спілки, крім членів, прийшли й кандидати. Одне з питань порядку денного – прийняття нових членів. Секретарка Борейко сказала Караффі написати заяву й скористатися нагодою – взяти у художників рекомендації. Софія глянула на Манастирського й зрозуміла, що він ще не написав, але жестом руки дав зрозуміти, що зараз напише. Кого ще попросити? Погодилися написати рекомендації Леопольд Левицький і Володимир Сколоздра. Софія попросила в секретарки кілька аркушів паперу й роздала своїм рятівникам. Сама також присіла, щоб написати заяву. Для неї це не було жодною проблемою. За кілька хвилин заява без жодної помарки була написана.

 

Із заявою ознайомилися всі троє художників, котрі погодилися написати рекомендації. Переписавши названі Софією твори, додали кілька загальних речень. Манастирський закінчив свою рекомендацію словами: „Тому що Караффа-Корбут виявила себе дуже здібною, трудолюбивою і активною молодою художницею, рекомендую прийняти її в члени Спілки радянських художників України". Сколоздра: „Наявність Караффи-Корбут в творчому житті колективу Львівського відділення є дуже бажаною". Левицький: „З уваги на те, що художниця постійно виявляє дуже велику наполегливість у своїй творчій, при чому, дуже талановитій праці, вважаю необхідним рекомендувати її в члени Спілки радянських художників Української республіки".

 

Вийшло так, що необхідні для подачі на засідання правління документи зійшли наче з конвеєра – всі датовані 17 жовтня 1960 р. Через писання заяв засідання правління затягнулося на добру годину. Голова Спілки Яків Чайка з нетерпінням чекав, коли вся писанина ляже перед ним на стіл. Після перевірки всіх документів відповідальним секретарем Петром Грегорійчуком Чайка відкрив засідання правління. Жодне з порушених питань не викликало заперечення чи якоїсь дискусії. Голосування відбувалося „одноголосно". Врешті, для Софії це не мало жодного значення: головне, що 17 жовтня 1960 р. правлінням прийнято ухвалу: „Прийняти тов. Караффу-Корбут Софію Петрівну в члени Спілки художників Української РСР і просити правління Спілки художників УРСР затвердити це рішення".

 

Тепер усе залежало від Києва. На щастя, чекати довелося недовго: 20 жовтня на засіданні VI Пленуму правління СХУ від 20-22 жовтня 1960 р. при головуванні Василя Бородая було прийнято (тут уже російська мова) „Постановление: „Перевести тов. Караффу-Корбут С. П из кандидатов в члены Союза художников и выдать единый членский билет Союза художников СССР". Художниця почувала себе на сьомому небі. Нарешті! Нарешті можна буде реалізувати задуми, які не дають спокою. Праця і ще раз праця на повну силу!

 

Радість Караффи була й радістю для Богдана. Єдине, що муляло його душу, – невдала поїздка до Куткора. Мучили сумніви щодо оцінки живописних робіт Софії. Вона також не забула про той день, мала намір переконати Богдана, що не мав рації, до того ж – не все бачив.

 

Тим часом керівництво Спілки вирішило організувати виставку молодих мистців Львова. Караффі-Корбут випала нагода дати на виставку дві тематичні картини й один натюрморт. Коли Богдан побачив живописні полотна Софії, був вражений їхнім високим художнім рівнем. Композиція й колорит картин манили око безпосередністю й майстерністю передачі природи, дітей, квітів. То були ті квіти, над якими у Куткорі нахилялася художниця, пестила їх ніжним поглядом світло-синіх очей і чутливими пальцями обох рук. Богдан розумів, що мусить виправити помилку. І хоча написана ним стаття „Експонують молоді художники", надрукована 11 грудня 1960 р. у куцій розміром „Ленінській молоді", була безбожно скорочена, все ж дещо залишилося від оцінки виставлених творів. Без сумніву, на виставці переважали кількістю й художньою силою пейзажі й натюрморти Володимира Патика, тому й присвятив, йому найбільше місця. Проте не обминув картин Софії, про які сказав кілька теплих слів: „З безпосередністю й невимушеністю написані твори С. Караффи-Корбут – „Квіти", „Діти", „Гості в колгоспі". Варто згадати, що графічні роботи художниці експонуються на Декадній виставці у Москві. Всі три полотна молодої художниці відзначаються теплотою колориту, радісним сприйняттям життя. Квіти її не штучно згруповані в букет, а зображені так, як вони ростуть". Цих слів було достатньо, щоб художниця забула про зневажливе ставлення Богдана до її малярських творів.