Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XIII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 7 квіт. 2014 р., 12:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 квіт. 2014 р., 11:00 ]

Разючий контраст

Порівняно з Богданом, 36-літня Софія виглядала старшою панею. Солодке печиво, торти з надміру солодким чаєм позначились на її фігурі. Гарно збудований бюст і широкі стегна робили її фігуру диспропорційною. Багатьом чоловікам міцної статури вона подобалася, приваблювала відкритим овальним обличчям, русявим волоссям, великими світло-синіми очима, пишними формами. У різні дні виглядала по-різному: то старшою, як у дні частих застуд, то молодшою, коли була при доброму здоров'ї та настрої й випромінювала велику молодечу енергію.

 

Богдан, якому минуло 24, поруч із Софією виглядав хлопчаком. Худий, з витягненим, як у дистрофіка, обличчям, з напруженими, наче в хорта, гарячими карими очима, різкий у рухах, категоричний в оцінках, схильний до конфронтації – в усьому абсолютна протилежність художниці.

 

Заробітна плата у Будинку народної творчості була мізерна, тому ходив на обіди в університетську їдальню, де на столах, як і в студентські роки, чекали на відвідувачів безплатний хліб і гірчиця. Тарілка дешевого супу або борщу, хліб з гірчицею – такі майже щоденні його обіди. Залишки зарплати йшли на оплату помешкання й на придбання книжок – хвороба, від якої ніхто не міг його вилікувати. Костюм із студентських років виглядав погано, штани і рукави піджака – витерті у бібліотеках до блиску, краватка заяложена й пом'ята, а сорочка з потріпаним комірцем. Все це не заважало рости амбіціям, які розпирали його душу, заставляли постійно ходити в бібліотеку, працювати над статтями про літературу, мистецтво та психологію творчості. Енергія, що клекотала в ньому, приманювала дівчат, деякі з них закохувались, писали йому листи, на які не мав часу відповідати, сам поперемінно захоплювався, затьмарений творчими планами, про одруження не мав навіть гадки. Зустрічі з Софією викликали у нього суперечливі почуття: захоплювався її талантом, хотів бачити як і що творить, а з другого боку – дратували пусті розмови ні про що. Софія розуміла суперечливий стан його душі і все ж наполягала на якнайчастіших зустрічах. У її звичку ввійшло писати Богданові записки – коли з вимогою, а коли з проханням (залежно від настрою) конче прийти, бо не знає, як дати собі раду з тою чи тою композицією, а найчастіше, що їй сумно, нудно й таке інше. Спочатку Богдан не придавав значення тим запискам, а з часом прийшов до думки, що кожне речення, написане талановитою майстринею слід берегти, бо це унікальна особистість і унікальний талант. Ця думка ще більше укріпилася, коли почав отримувати від неї не лише записки, а й довжелезні листи.

 

Лук'ян Кобилиця

У травні 1960-го журнал „Жовтень" надрукував Богданову статтю „Іван Франко про природу і роль фантазії в художній творчості". Дуже гордився тою публікацією. Отже, праця не пропала даром, настав час взятися за писання книжки, відмовитися від пустої трати часу на зустрічі з Софією. Художниця дотримувалася іншої думки: 

 

 

„Слухайте, Богдане! Хоча Ви несправедливі і проче, думаю, що вже можна було увірвати вчора чи сьогодні 30 хв. часу. Може, мені направду щось потрібно, то до кого ж мені звертатись, як не до друзів? Якщо Ви є у Львові, то зайдіть зараз, а якщо ні, то зараз як приїдете, бо я хочу їхати на 2 м. Р". 

 

 

Прийшов. Соня поставила на стіл оформлену в паспорту ліногравюру „Лук'ян Кобилиця" й чекала на його враження. Богдан наче прикипів до твору очима. Перед ним постав образ народного ватажка, символ героїчної постаті, трактованої романтично, піднесено. Коли вдосталь надивився, у якомусь емоційному пориві рвучко встав із крісла, підійшов до Софії, обняв і ніжно поцілував у щоку біля маленького вушка. Такі емоційні спалахи були органічними для його експансивної натури. Якщо йому подобався вірш або оповідання, готовий був розцілувати автора. Емоції часто вихлюпувалися у вигуках захоплення, тисненні руки або обіймах.

 

Від несподіванки художниця розгубилася, зашарілася рум'янцем, а Богдан почав виливати свої емоції.

-Я відвідую всі виставки, але нічого подібного ніхто не виставляв. Те, що ви зробили – то нове слово у графіці. Якщо будете у такому плані і на такому рівні працювати, ваше ім'я стане відоме в усій Україні! Вітаю вас! 

 

 
При тих словах Богдан ще раз підійшов до художниці і вдруге її обняв, але вже не цілував, бо й сам засоромився своєї імпульсивності, яка в обох викликала розгубленість. Якусь хвилину-дві панувала німа сцена. „Мабуть, я по-дурному себе повів", – мучив себе докорами і, щоб вийти якось із того стану, сказав, що мусить іти, але Софія дала йому зрозуміти, щоб почекав.

- Мені цікаво було почути ваше враження. У вас дуже розвинене художнє чуття, розуміння творів. Я хочу ще багато створити, і ви мусите мені допомогти. Мусите все бачити, робити свої зауваження, як тоді, коли критикували мене за „Яворівщину". Я сама бачу, що то не те. І „Кобилиця" ще не те, але я знаю, чую, що зроблю ще те, що треба і як треба, але мушу знати вашу оцінку, а тому скажіть, де вас шукати, бо на роботу не хочу більше заходити. Тої Вальницької терпіти не можу – не так її, як її сина. Що ви так дивитися? Бачили його? Він – ненормальний, помішаний, робить для старої Вальницької страшні авантюри. Просто дивуюся, як вона може перебувати з ним в одному помешканні. Але то все бздури, а моя балаканина, мабуть, вже вам надоїла. Бачу, що хочете щось сказати.

- Хотів запитати, чи маєте намір щось зробити до вшанування сотих роковин від дня смерті Шевченка, що припадають у березні наступного року, а у 1964-му – 150-річчя від дня його народження. Письменники домагаються, щоб Шевченко був вшанований на міжнародному рівні. Художники також мусять підготуватися до цих видатних дат.

- Як добре, що ви про це нагадали. Я вже зовсім відстала від життя. Принесіть мені „Кобзар", якщо є у вас.

 

 

- Маю кілька видань творів Шевченка. Принести з ілюстраціями?

- Краще без ілюстрацій.

- Тоді принесу поезії у двох томах. Коли принести?

- Я зрозуміла, що вам найзручніше в суботу, в той же час, що сьогодні.

 

При тих словах Софія, наче вчителька чемного учня, погладила Богдана своєю пухкою рукою по голові, сказавши вибачливо, що трохи задовго його затримала, й провела спантеличеного до дверей.

- Пам'ятайте, що чекаю в суботу.

 

У суботу Богдан приніс художниці поезії Шевченка в двох томах із серії „Бібліотека поета". Сказав про інші видання, але Софія відповіла, що цього для неї досить. Довго не міг затримуватися, бо домовився з Володимиром Лучуком разом піти до університетського гуртожитку –там на них чекали дівчата. На прощання Софія сказала:

- Як отримаєте записку, то приходьте негайно, щоб я довго не чекала і не переживала.

 

Не минуло й тижня:

„Направду постарайтесь – бо мені треба все переговорити.

Софія.

Р. S. Знаєте, казав Смольський, що є ще десь (я не знаю де) ще така книга з шрифтами. Підіть там, може, вона є ще, то візьміть, прошу, для мене".

 

На щастя, книгу „Шрифти ще не розкупили. З книгарні Богдан попрямував до Софії. Дуже втішилася.

- Не знала, що ви такі обов'язкові. Та книга мені дуже потрібна. Маю задуми кількох композицій з використанням шрифтів. Знову їду на деякий час на село. Як зроблю щось нове, мусите прийти і сказати своє враження.

 

Відкривши зі старомодним замком двері, запитала:

- То де вас шукати, як будете мені конче потрібні?

- Після роботи я в основному працюю в читальному залі бібліотеки на Стефаника.

- Як добре, що тепер знаю, де вас шукати, бо записки не завжди вас досягають. Може, їх забирає ваш господар?

- Надіюся, що він не читає моєї кореспонденції.

- Надійтеся, надійтеся...

 

Теодозія Бриж

Богдана захоплювали не тільки ліногравюри Караффи: на нього справили велике враження скульптури Теодозії Бриж, що були виставлені разом з акварелями Омеляна Масляка, живописом і графікою Маргарити Старовойт.

 

Живопис і графіка виглядали дуже блідо в порівняні зі скульптурою Теодозії Бриж, яка виставила, крім портретів художника Івана Скобала, піаністки Марини Крих, поета Миколи Петренка, композиції з глибоким змістом й оригінально трактованою формою („Невже це кінець", „Стріляйте" – з серії „1905 рік", „Освєнцім", „Хіросіма"). Серед виставлених двадцяти дев'яти скульптур різного жанру особливу увагу приковували твори за мотивами „Лісової пісні" Лесі Українки – „Русалка", „Мавка" (два варіанти), „Той, що в скалі сидить". Своє захоплення творчістю Теодозії Богдан висловив під час обговорення виставки, яке відбулося о 19 год. 11 жовтня 1960 р. в приміщенні Спілки художників (площа Міцкевича, 9). Порівнюючи композиції Т. Бриж з творами львівських скульпторів, заявив, що немає їй рівних. 

 

 

Серед львівських художників досвідченими майстрами станкової скульптури зарекомендували себе Дмитро Крвавич і Еммануїл Мисько. У багатьох портретних творах вони на високому професійному рівні передавали характерні риси зовнішності портретованих, внутрішній світ, але не здатні були творити скульптурні композиції з уяви: їхня творча думка працювала в іншому плані. Богдан часто бував у майстернях скульпторів – Еммануїла Миська, Дмитра Крвавича, Луки Біганича, Петра Кулика, Євгена Дзиндри, багато часу проводив у розмовах зі скульптором Іваном Северою, про кожного з них збирав матеріал, мав намір написати статті, проте найбільше його притягувала майстерня Теодозії Бриж. Друзі, близькі знайомі та журналісти зверталися до Бриж по-різному: називали її Теодозією, Феодосією, інші ласкаво – Феня, Фана, дехто дотримувався офіційного звернення – Теодозія Марківна. Тож не дивно, що в каталогах і статтях вона фігурує під різними іменами – як Феодосія і як Теодозія.

 

Богдан, який під впливом праці Франка „Із секретів поетичної творчості", психологічних досліджень Вундта (Вільгельм Вундт (1832-1920) – видатний німецький філософ, психолог та філолог, автор книги „Фантазія як основа мистецтва") та Рібо (Теодюль Рібо (1839-1916) – французький психолог і фізіолог. Першим застосував психодіагностичні методи в психології) був переконаний, що уява – основа мистецької творчості, хоча й високо цінив скульптурні портрети й проекти монументальних пам'ятників багатьох львівських скульпторів, перевагу давав Караффі і Бриж перед усіма іншими. В газеті „Ленінська молодь" за 7 серпня 1960 р. була надрукована його стаття „Мистецтво творчих шукань" – про персональну виставку Теодозії Бриж. Богдан вирішив показати статтю Караффі, але вона випередила його, сказавши замість привітання: 

 

 

- Читала вашу статтю про Фану Бриж. Не знала, що вас цікавить не тільки графіка, а й скульптура, – промовила з прихованим докором, із усвідомленням, що давно заслужила, щоб хтось і про неї написав.

 

  

- Мені подобаються художники, в яких відчувається велика творча сила, незалежно від виду і жанру мистецтва, в якому вони працюють. Буду слідкувати за розвитком усіх талантів, але в першу чергу – за вашим, він мені найближчий.

 

Після тих слів з очей Караффи висипався на Богдана сніп сонячних променів. Її цілком влаштовувало, що Богдан першість віддавав їй, а не комусь іншому. Мучила одна проблема, з якою хотіла поділитися з ним, але не знала, як краще це зробити. Конче хотілося почути, в якому з видів мистецтв найсильніша, в яке русло має спрямувати свою енергію – в кераміку, графіку, малярство чи в усі почергово. Керамічні й графічні роботи показувала Богданові, а малярські знаходилися у батьківській хаті, перевезти їх до Львова було обтяжливо, тому вирішила запросити його до села.

- Маю прохання. Скажіть, що не відмовите, щоб не спричинити мені прикрість.

- Якщо це мені під силу виконати, то, очевидно, що не відмовлю.

- Справа така. Дуже хотіла б, щоб ви побачили мої малярські роботи, а вони зберігаються у Куткорі, в хаті, де живе моя мама з сестрою – моєю тетою Ґенею. Чи могли б ви приїхати, щоб побачити мій живопис? До Куткора дуже зручно добиратися, ходить приміський поїзд.

- Раз запрошуєте, приїду.

 

Богдан радо погодився, бо хотів бачити абсолютно все, що створила ця дивовижно обдарована жінка. Головне, щоб не проявляти більше нестримних емоцій, як під час зустрічі з „Лук'яном Кобилицею". Літо було в розквіті, сонце обціловувало багатство землі, пестило людські обличчя, вселяло радість і віру в їхні душі. Того прекрасного літа душа Софії була сповнена радісним хвилюванням, очікуванням великих змін у житті. За всяку ціну вирішила розшукати Богдана, щоб остаточно домовитися, в який день зустрічати його на станції у Куткорі. Написала записку:

 

„Богдане! Я прошу сьогодні в год. 8-30 бути коло Нусі Давидович (Міськради). Я ніяк не можу Вас побачити. С".

 

 

Ганна (пестливо – Нуся) Давидович була на три роки молодшою від Караффи, вчилася з нею в інституті на одному курсі, була однією з найближчих приятельок. Після інституту влаштувалася на працю у Львівському природознавчому музеї АН УРСР, що знаходився неподалік від її помешкання. Нуся – людина з делікатною, чутливою, ніжною душею – захоплювалася дереворитом, рідше – ліногравюрою, тонко відчувала красу форми, була вибагливою до кожного штриха, вдумливо будувала композицію. Її талант з особливою силою проявився в передачі видів Львова, Карпат, у численних екслібрисах, серед яких один з найкращих виконала для Караффи-Корбут. У мініатюрному творі з почуттям такту, з естетичним смаком підкреслила пишну барокову красу своєї приятельки. 

 

 

Софія познайомила Богдана з Нусею, представила його як молодого мистецтвознавця й колекціонера естампів. Гостинній господині не залишалося іншого варіанту, як розкрити папку з дереворитами й зробити для Богдана несподіваний подарунок – вручити більше десятка екслібрисів. Були це твори, виконані на високому технічному й художньому рівні. Софія й Богдан поверталися додому з сяючими обличчями.