Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 4 квіт. 2014 р., 12:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 квіт. 2014 р., 05:26 ]

Від розчарування до захоплення

Минув деякий час, і до кабінету, де працював Богдан, відхиливши двері, заглянула Софія. Помахом голови дала зрозуміти, щоб вийшов у коридор.

- Не буду вас довго затримувати. Чи зможете в суботу заглянути до мене на Ломоносова?

- Відрядження начебто не планується, постараюся прийти.

- Дякую. Чекатиму вас десь так у час обідньої перерви.

 

Як і попереднього разу, Богдан прийшов о 15 год. Через кілька хвилин на столі появився торт і чай. Цього разу він уже не так соромився. Софія розповіла про клопоти, які має в селі, мусить навідуватися до матері й тети Ґені.

- Не уявляєте собі, яка то мука жити двом самітним безпомічним жінкам. Без мене вони пропали б, а я не маю права дати їм пропасти. 

 

 

Богдан мовчки слухав розповідь, похитуючи з розумінням головою. Коли закінчили чаювання, Софія, як і попереднього разу, владним голосом наказала повернутися у протилежний бік. По шурхоті чув, що витягувала з-під ліжка якісь папери.

- Я повитягувала свої графічні твори – все, що маю в хаті від початку моєї праці. Хочу чути вашу правдиву думку. Дивіться мовчки, не спішіть говорити враження. 

 

 

Витягнуті з-під ліжка графічні роботи були різних розмірів, технік та манер виконання. Від багатьох композицій Богдан не міг відірвати погляд. Сповнений таємничості кольоровий світ постав перед ним з творів, виконаних гуашшю, датованих 1958 р.: „Хата в лісі" та „Лісова школа".

 

Брав один за одним аркуші меншого розміру, що мали назви й дати: „Під час праці" (1946), "В ніч під Івана Купала" (1947), „Діти котять обручі" (1947), „Мцирі" (1947), й довго тримав їх перед очима. Відчував, як емоції переповнюють його груди. Якийсь час не міг зібратися з думками, але й не міг втримати захоплення.

 

 

- Боже мій! Не сподівався, що побачу таку красу. Думав, що ви тільки фігурки ліпите і тарілки розмальовуєте, а ви ще й графік. Уявляю собі, як ви проілюстрували б дитячу казочку. То чому б вам не видати книжечку з кольоровими ілюстраціями? Яка б то була радість для дітей.

 

Софія мовчала. Богдан подумав, що не переконав її. Тому взяв у руки літографію „Мцирі" – ілюстрацію до однойменної поеми Лєрмонтова, й продовжив:

- Якщо б ілюстраціями, виконаними на такому рівні, оформити усю поему Лєрмонтова, книжка мала б великий успіх!

 

Богдан почав називати російських художників, які ілюстрували цю поему, але Софія нервово перервала його, не хотіла слухати похвал і запитала, чи знає творчість Олени Кульчицької. Відповів, що був у неї кілька разів на помешканні, бачив багато її робіт.

-У такому разі погляньте на цю роботу. Я дуже довго над нею мучилась. То кольорова ліногравюра. Я назвала її „Яворівщина". Що ви про неї скажете? 

 

  

Богдан якийсь час збирав до купи враження, щоб висловити їх у словах.

- Цей твір – щось середнє між малярством і графікою. У Кульчицької є подібні естампи, але в неї нема такого роздрібнення кольорових плям. Узагальнені зображення краще сприймаються. – Побачивши напружене обличчя художниці, глянув на годинник (мав таку звичку час від часу дивитися на годинник), подумав, що надто довго затримався, а тому вирішив згладити надто різку оцінку кольорової ліногравюри. Збираючи до купи враження, сказав, що бачити такі твори – то справжня радість, тепер знає, що у Львові є графічні таланти.

- Мені більше подобається, коли ви говорити не загальні речі, а конкретно аналізуєте твір, – тихо промовила художниця, намагаючись у такий спосіб затримати Богдана.

- Добре, перейду до конкретики. Триптих „Осінь" передає настрій осені, поезію осені, але мистецтво не повинно копіювати природу, а творити мистецький світ. – Софія невдоволено скривила уста, а Богдан продовжив. – А „Квіт папороті" багатомовний, у ньому закладені символ, романтика, переживання – все це впливає, передається, такі твори мають притягальну силу, викликають у мене захоплення.

 

Випалюючи свою тираду похвал і критичних зауважень, Богдан якось не звернув уваги, що Софія наче остовпіла від тої зливи слів. Вона дивилась на нього великими синіми очима і вбирала кожну висловлену думку – схвальну й критичну. Мовчала. Нарешті зібралася з силами і тихо проказала:

- Можете більше не говорити. Таких похвал мені ще ніхто не говорив.

 

Задумалася й через хвилину:

- Я трохи зорієнтувалась у ваших смаках. На сьогодні досить тих оглядин, бо скоро має прийти моя господиня – не хочу, щоб вона вас тут побачила. Дякую за критику, а похвали залишіть на потім. Маю надію зробити щось таке, що по-справжньому припаде вам до душі! Дам знати, тільки скажіть, де вас шукати?

- Мешкаю на вулиці Театральній, 23, кв. 70, – правий бік театру імені Марії Заньковецької. Там у дверях є щілина для листів. Можна вкинути записку.

- Як зроблю щось нове, прийдете подивитися?

- Звичайно, мене цікавить усе, що творять художники.

- Усе хай вас не цікавить, – сказала імперативним тоном. Коли говорила ці слова, її обличчя набрало величавого вигляду королеви чи цариці з портретів відомих художників. Побачивши пронизливий погляд Богдана, зм'якшила тон і з усмішкою промовила:

- Мені дуже хочеться почути вашу думку, і мені дуже цікаво вас слухати. Але ви не все оглянули. Бачу, знову поглядаєте на годинник. Дуже не люблю, коли хтось слухає і поглядає на годинник.

 

Богдан піднявся зі старомодного крісла й приготувався сказати „до побачення", але Софія владним жестом не дала йому можливості цього зробити.

- Почекайте ще хвилину. Хочу подарувати вам ті графічні роботи, які ви бачили, бо не маю де їх тримати, а гуаші ще залишу, може, віддам на виставку, якщо приймуть, а потім також собі заберете.

 

 

- Для чого мені стільки робіт дарувати? Вони вам пригодяться, можна виставити, якщо не на загальних виставках, то на персональній.

- Де мені до тої персональної! Беріть отак усе з папкою, а вдома уважніше роздивитеся. Ви трохи перебільшили похвали.

 

Після цих слів Софія поклала папку Богданові під пахву. Був геть розгублений тим подарунком. Можливо, вперше йому, говіркому, не вистачило слів. Якусь мить мовчки дивилися одне на одного. Насилу спромігся сказати „дякую" й відчинив двері. Йшов додому з тою папкою, наче затуманений. Не міг зрозуміти, чим заслужив такий цінний подарунок.

 

Через не повних два тижні Софія вкинула у щілину дверей Богданового помешкання записку. Нервово ходила по кімнаті, переживала, чи прийде, чи не набридла йому тими запрошеннями. Коли з посиленим серцебиттям відчинила двері, запросила до столу, вгостила чаєм і печивом. Почала розпитувати, над чим працює, які має плани, задуми. Розповів про працю над психологією творчості, про намір написати ряд статей про художників і поетів, але заважають часті відрядження в райони області. Слухала уважно, а коли побачила, що має намір йти, сказала:

- Мушу їхати на зиму до мами, всю зиму буду в Куткорі, приїду, як потепліє. Якось вас повідомлю про свій приїзд. Маю надію добре попрацювати, а що з того вийде – побачите. Прийдете подивитися?

 

Богдан ствердно відповів кивком голови.

 

Культпохід у кіно

У січні 1960-го в Богдана почалися мало не щотижневі відрядження в райони області. За наказом Львівського обласного управління культури мусив перевіряти роботу Будинків культури, складати докладні звіти про перевірку. Мучила його та марудна праця, але не було іншого виходу. Часто застуджувався під час відряджень і замість того, щоб звернутися до лікаря, переносив грип, ангіну і всякі інші хвороби на ногах. Не покидала думка зібрати матеріал у письменників і художників, з якими був знайомий, і написати дослідження про психологію творчості. Їдучи в автобусі, записував окремі думки. Залучення матеріалу з практики українських письменників і художників, розкриття таємниці творчого процесу на прикладах сучасних мистців мало б бути новим словом у висвітленні цієї теми. Дещо вже занотовано з розповідей Ірини Вільде, Михайла Рудницького, Михайла Яцкова, Володимира Патика, Дмитра Крвавича, а тепер ще й Софії Караффи-Корбут. Перспектива написати оригінальне дослідження, використавши нікому не відомий матеріал, – цей емоційний перебіг думок завжди спричинював посилене радісне серцебиття.

 

Січень був холодним, а в середині лютого раптом потеплішало: заповідалося на ранню весну. Одного дня, коли Богдан вистукував на друкарській машинці звіт про свою чергову поїздку в район, у дверях його кабінету в усій своїй пишній бароковій красі постала Софія Караффа-Корбут.

- Ось і я власною персоною, – якось незвично звернулася вона до Богдана, запрошуючи кивком голови в коридор. – Не гнівайтесь, що так безцеремонно, без попередження зайшла до вас на роботу.

- Ну що ви таке кажете, дуже радий. Часто згадую про вас. Кілька разів роздивлявся подаровані вами роботи. Коли ви поїхали на село, чекав на ваше повернення.

 

Від тих слів обличчя художниці загорілося рум'янцем і в той момент вона наче помолодшала.

- Не хотіла на зиму залишати маму з тетою самітними, вирішила перебути холоди разом з ними. У Куткорі не дармувала, маю багато ескізів, дещо вже вирізала, зробила відбитки. Якщо маєте можливість, прийдіть поглянути, може, щось порадите, підкажете, – сказала з перебільшеною скромністю.

- Обов'язково прийду, мені радісно на душі, коли розглядаю ваші твори, – випалив Богдан, здивувавшись, що обличчя художниці від тих слів зашарілося. Подумав, що сказав щось не те або не так.

 

У другій половині лютого замість сподіваного тепла почалися холоди. Богдан не був приготований до зими, погано одягався, часто застуджувався. Замість купити собі якесь взуття, бездумно витрачав свою зарплату на книжки, залишаючи мінімум для харчування. Таким його побачила Караффа, коли прийшов до неї на чергове запрошення. Сварила, що не дбає про себе, не розуміє, що потрібний не тільки собі, а й іншим. По-дитячому обіцяв врахувати критику. Як і в попередні рази, вгостила чаєм з дуже смачним печивом, показала ескізи задуманих робіт, сказала, що розшукала деякі проекти декоративних тарелів, яких він не бачив, а щоб не заважали, може собі їх забрати.

 

Богдан хотів якось віддячити щедрій мисткині за подарунки й не придумав нічого мудрішого, як запропонувати піти разом у кіно. З радістю погодилася. У залі було дуже холодно. Софія бачила, як він щулиться. Під час сеансу взяла кисть його холодної руки й гріла в своїх долонях, а потім легенько схилила свою голову на його плече. Не знав, як має на це прореагувати. Боявся, щоб не образилася, коли відхилить плече, але від такої розкутості художниці був до краю спантеличений, внутрішньо протестував, проте сказати, що так не випадає поводитися у кіно, не посмів, почував себе зв'язаним її щедрістю. Майже не дивився на екран, був заглиблений у себе, переживав, чи не побачить хтось із його знайомих такої сцени. Кілька днів тому був з Володимиром Лучуком в університетському гуртожитку, познайомилися з вродливими дівчатами, деякі з них припали обом до душі, обіцяли на наступний тиждень навідатися не з пустими руками (Володимир мав на думці купити гарного вина), а тут така сцена. А якщо хтось із тих дівчат також дивиться фільм і споглядає в його бік? Не міг собі простити власної ініціативи.

 

Софія не знала й навіть не підозрювала про муки Богданової душі, їй дуже сподобався культпохід, сказала, що мала б охоту ще піти разом на якийсь гарний фільм, але Богдан наперед запрограмував, що під різними приводами відмовиться. Не знаючи, що він у відрядженні, Софія вкидала одну за одною записки в щілину дверей його помешкання. її не покидало почуття вдячності за добрі слова, сказані про її твори.

 

Під час однієї зі зустрічей, коли Богдан, нахилившись над столом, розглядав альбом з рисунками, Софія, виходячи з кухні, де готувала чай, зненацька підійшла з боку його спини й обняла за шию. Від несподіванки стрепенувся, наче зляканий птах, зірвався з крісла й ніби спросоння почав не до ладу обурливо говорити, що не любить таких жартів, не маленький і не потребує пестощів. Караффа на ці слова нічого не відповіла, лише мило всміхнулася. В її очах можна було прочитати: дарма запевнюєш, що ти вже не дитина. Поглянув би на себе збоку – супроти мене ти звичайнісіньке дитя. Через кілька днів залишила йому записку:

 

„Данку – прошу прийдіть сьогодні, бо мені дуже скучно і взагалі – душевна потреба. Тому не будьте свинкою, бо мені дуже потрібно. Обов'язково. В мене душевна потреба Вас погладити, притулитись і трошки все забути – Караффа-Корбут. Жду в 6-20 точно".

 

 

На цей раз Богдан проігнорував запрошення. Мав надію, що Софія розсердиться на нього, проте помилився. Буквально через день нова записка:

 

„Данку!

Мені дуже сумно і паскудно на серці. Дуже хочу ще сьогодні побути разом. Хочу я, а Ви? Це з моєї сторони цілком вийде безвілля, але я до Вас так привикла і добре мені з тим. У Вас гарна душа, я її люблю. Сьогодні моя черга – ходімо ще раз до кіна, але вже скоріше, щоб не було Вам неприємностей. Якщо не захочете говорити – будемо мовчати. Це часом також добре (мовчанка золота...). Але ще сьогодні зробіть мені приємність, а потім буде багато роботи. Це я хочу закінчити свої канікули. Так не скупіться, будьте щедрі дарами серця! Будьте, сину мій, коло Спілки о 6-45. Підемо десь. Добре?

 

Але в плащі – не голий. Караффа-Корбут".

 

 

Замість піти в кіно Богдан запропонував побродити по місту, поговорити на різні теми. Софія погодилася, бо головне для неї було не кіно, а побути разом. Богдан скористався тою зустріччю, щоб з'ясувати собі багато речей, без яких не міг скласти повного портрета художниці. Його зусилля виявилися даремними. Художниця не пішла на відвертість, і це спровокувало обурення Богдана:

- Для чого ми тратимо час? На жодне з моїх питань ви не відповіли. Не бачу сенсу мовчки блукати вулицями Львова. Бувайте!

 

Софія прийшла додому без настрою. В серці застрягло різке, наче поличник, „бувайте". Не могла заспокоїтися, що так холодно розійшлися. Написала короткого листа:

 

„Ви говорили, що хотіли б знати все-все, що я думаю. Не знаю, для чого це Вам потрібно. Я скажу. Ішла я вчора і думала і сьогодні також. Я така сама, одна-одинока, і ніхто мені не потрібний – один Ви для мене найближча людина, найбільш зі всіх-всіх найпотрібніша. З Вами мені добре. Тільки я Вам не потрібна. Знаю.

 

Мені так треба чути той братній лікоть і для роботи і для життя, тож... Нема. Найближча моя людина – жорстока (це для мене). Не зрозумійте мене так, що я жебраю. Ні. Таких речей не просять. Ви, може, не знаєте навіть, що я маю душу, але я маю її і вічний біль. Я вже так більше не можу. Я все розумію, тільки дуже мені важко, що так є. Найдорожче і найдальше".

 

Обоє розуміли, що треба якось згладити осадок, що залишився після останньої зустрічі.

 

Обласна виставка графіки

У середині березня 1960 р. у приміщенні Львівської обласної Спілки художників відкрилася виставка книжкової графіки. Це була одна з найбільш безбарвних виставок. На тлі сірих робіт Валентина Бунова, Дмитра Гринця, Семена Грузберга, Віктора Савіна, Василя Форостецького око мимовільно зупинялося на виконаних Караффою у 1958 р. технікою гуаші двох ілюстраціях до українських народних казок – „Хата в лісі" і „Лісова школа", які художниця показувала Богданові, коли заходив на її помешкання. Виступаючи 13 квітня на обговоренні виставки, Богдан наголосив на провінційності львівських графіків, їхньої відсталості від світових здобутків у цій царині, на відсутність пошуків нових засобів виразності, перебування художників у полоні старих догм і прийомів.

 

„Якщо б на виставці не було кількох ліногравюр Леопольда Левицького, характерних своїм лаконізмом виразу, свіжою образною мовою, та двох ілюстрацій до українських народних казок Софії Караффи-Корбут, не було б на чому зупинити погляд", – закінчив свій виступ Богдан. З ним не всі погодилися, на захист львівських графіків виступили львівські живописці. Вони звинуватили Богдана, що він збиває графіків з правильного шляху.

 

 

Не могла намилуватися роботами Софії дружина незрячого поета Андрія Волощака – Ізидора. Після обговорення підійшла до художниці, щоб висловити їй своє захоплення:

- Як правдиво, як переконливо! – сипала компліменти. – Мій чоловік написав казку-поему „Довбушеві скарби", хоче надрукувати в Києві, радився зі мною, хто міг би проілюструвати. Коли я побачила ваші роботи, таке питання вже не існує – краще вас ніхто цього не зробить.

 

Андрій Волощак (1890-1973) належав до старшого покоління українських письменників Народився 1890 р. на Львівщині, 1912 р. закінчив Перемишльську гімназію, під час Першої світової війни на фронті втратив зір. У 1920-1930 рр. був членом літературної організації „Горно", брав участь у „Лізі оборони прав людини", „Народному фронті". Після Другої світової війни переживав, що комуністи пригадають йому 1920-1930 рр., тому своїми писаннями всяко догоджував владі, прославляв „щасливе життя" в західних областях України. Казка-поема „Довбушеві скарби" належить до кращих творів письменника пізнього періоду. 

 

  

Хоча на різні збори та засідання Ізидора Волощак водила під руку свого незрячого чоловіка, на виставку графіки прийшла сама, бо не могла розповідати йому про твори, які треба побачити. Мала намір надрукувати написану ним казку в Києві й отримати чималий гонорар. Тому й просила Софію проілюструвати казку, обіцяла в найближчі дні передати для ознайомлення рукопис.

 

У полоні „Довбушевих скарбів"

Переданий Ізидорою машинопис написаного Андрієм Волощаком твору, вручила Софії секретарка Спілки художників Оля – дружина художника Сергія Борейко. Поема-казка їй сподобалася. В основу сюжету покладено розповідь про дитячі роки ковальського сина Івася, для якого дорогоцінним скарбом став подарований батьком „Кобзар" Тараса Шевченка. Чарівна книга розкрила хлопчикові незвіданий світ української історії, пробудила поетичний талант, розширила кругозір, заклала основи світогляду. Автор побудував свій твір таким чином, щоб образ талановитого хлопчика Івася асоціювався з дитинством Івана Франка.

 

 

Надія, що казку можуть надрукувати в Києві, заохотила Софію взятися за працю. На піднесеному настрої поїхала до Куткора, де, допомагаючи мамі й теті Гені обробити город, що давав їм мінімальний, але надійний прожиток, водночас обдумувала, яким має бути оформлення поеми-казки. На щастя, мала все необхідне для творчості – папір, пензлі, гуаш, з якою менше мороки, ніж з аквареллю, бо можна оперувати великими кольоровими площинами, рівномірно заповнювати їх насиченим кольором. Зробила перші ілюстрації – „Під кузнею", „Сон". „А що там", „До школи", „Перша нагорода", „Інтересна книга". При весняних роботах не так просто поєднувати фізичну працю з творчою. Завершити оформлення планувала вже у Львові. Не любила затягувати надовго. У її руках усе мусило горіти. Якщо братися за щось, то на повну силу, – іншого ставлення не визнавала. За порівняно короткий час виконала усі складові художнього оформлення – разом з обкладинкою, кінцівкою, двома варіантами фронтиспісу, десятком нових ілюстрацій – „Знайшовся", „Чарівна книга", „За скарбами", „З гори на гору" та ін.

 

Після Куткора відшукала Богдана.

- Погляньте, то ілюстрації до казки Волощака „Довбушеві скарби". Хочу подати їх разом з деякими керамічними творами на обласну виставку, присвячену Декаді української літератури й мистецтва в Москві. Не знаю, чи приймуть, бо на попередніх виставках я фігурувала як керамік, а мені конче треба виставитися, бо вирішується доля мого вступу до Спілки художників. Як не приймуть графічних робіт, то, на всяк випадок, приготувала кілька керамічних. Не будете мене сварити за такий різнобій?

 

- Мені видається, що приймуть і те, і те. Кераміку приймуть тому, що знають вас як кераміста, а ваші графічні твори стануть для багатьох відкриттям.

- Не будьте такі занадто самовпевнені. Ви не знаєте, як до всього придираються. Буває, що беруть на виставки найгірше, а найкраще відкидають.

- Можете не хвилюватися. Ви виходите на нову орбіту й ніхто цьому не зможе завадити.

- Щось мені не віриться, щоб все здійснилося так легко, як ви кажете. Не варто наперед загадувати, а сьогодні не відмовте мені в одному проханні: давайте підемо разом до Стрийського парку. Я так давно там не була!

 

  

Ця пропозиція заскочила Богдана зненацька, в душі йшла боротьба: погодитися чи відмовитися? Розумів, що в парі зі старшою від нього Софією виглядатиме комічно, а якщо побачить його хтось із знайомих, буде привід для пліток і насмішок. Водночас не хотів образити художницю, талантом якої так захопився. Пересиливши себе, дав згоду.