Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХXVIII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 30 черв. 2014 р., 08:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 лип. 2014 р., 09:53 ]

РОЗДІЛ VII

У пошуках заміни

Геннадій

Людська душанезбагненний світ. Софія усвідомлювала: такої емоційної напруги в стосунках з Богданом довго не витримає. Та чи міг би хтось його замінити? Не сходив з думки інженер-будівельник – високий стрункий красень, з яким кілька днів тому, прибувши до Києва, познайомилася в помешканні Алли Горської та Віктора Зарецького.

- Знайомтесь: Геннадій Запорожець, – представила його Алла.

 

Скромний, не балакучий сподобався і зовнішністю, і вродженою інтелігентністю. Розмовляючи про те та се, Софія розповіли про труднощі з підготовкою персональної виставки, запланованої на літо. Часу залишилося обмаль, а ще так багато роботи, бо має намір виконати кілька проектів вітражів і виставити їх разом із графікою. Алла поділилася проблемами, пов'язаними з виготовленням вітража для Київського університету, зауважила, глянувши на Геннадія, що не вистачає чоловічої сили при монтажі. Гість не прореагував на ці слова. Скориставшись хвилинною мовчанкою, Софія попросила Геннадія написати свою адресу, щоб можна було запросити його на відкриття виставки. Погодився приїхати й при нагоді познайомитися з містом, про красу якого багато наслухався.

- А якщо б ви приїхали перед виставкою і проконсультували мене, як переводити проекти вітражів у матеріал?

- Все залежатиме від часу й можливостей.

- Добре, якось узгодимо це питання.

 

Бурхлива ріка Софіїної уяви вималювала приїзд Геннадій до Львова, спільну працю над вітражами. Прибувши нічним поїздом додому, того ж дня, окрилена роздумами, пішла в Картинку галерею оглянути виставку литовської графіки. Був привід написати про враження новому знайомому. У голові роїлися найрізноманітніші задуми, реалізація яких мала принести душевний спокій і матеріальний достаток. Відновлення колишніх стосунків з Богданом навряд чи можливе. Очевидно, обставини вимагають поговорити з ним про організацію виставки, але то вже буде розмова з далекою людиною. Треба мати друга на кожний день, а не на вряди-годи. Після галереї зайшла на головпоштамт, стала біля столика й почала писати листа Геннадію. Запросила його до Львова, запропонувала спільно завершити в матеріалі готові вже проекти вітражів.

 

Геннадій Запорожець постав перед її внутрішнім зором з козацьким оселедцем і шаблею при боці. Всміхнулася від власного витвору нестримної уяви, завершила листа й перечитала написане:

 

„28 лютого 1964 р.

Козацюго Генику!

Приїхала я сьогодні (п'ятниця) і зразу ж пішла на литовську виставку графіки. Як шкода, дуже шкода, що Вас тут немає. Такі гарні роботи. Техніка та ідея – все так подане, що аж дух захвачує. Хоча я страшний скептик, а тут від захвату оніміла. Це справді так. Як зле, що Вас тут немає, ми разом все обговорили б. Це дуже корисно. Є тут такі різноманітні техніки, що я дивлюсь, дивлюсь і не второпаю, як різано. Така якась європейська графіки. Є ще і латвійська графіка. Її подивлюсь завтра, бо сьогодні закрита. Думаю, що і та не гірша. Воно і сучасне, і національне, і символічне, і дуже сміливе, Страшна заздрість огортає мене. Як добре було б жити в такому творчому колективі (щоб тут так було), як можна б рости, збагачуватись, ділитися досвідом і думками. А так як є, то важко. Знаєте, як жаль, що Вас тут немає. Добре було б, щоб часто можна було поділитись спостереженнями, замислами, щоб можна говорити все, як собі самій. Жаль.

 

 

Може, вже колись буде весна і все буде простіше, а в душі ясніше. Як я вже жду її. Якщо колись буде охота, напишіть два слова, хоча в мене майже немає друзів, яким я була б потрібна. Нехай хоч здається мені, що, може, Вам, та ще кому там.

 

Ми з Вами, Генику, заключили договір на співпрацю. Але мені здається, що Вам може лячно через мою різкість. Мені здасться, що вона не страшна тим, хто мене пізнає. Це така моя охоронне шата, як сказати, від себе самої. Ах, зрештою, це не важне, важна суть, що не такий чорт страшний, як його малюють. Ну і все, здається. Книжки пришлю скоро.

Здоровлю щиро. Софія.

 

P.S. Ігоря також". 

 

 

Геннадій не відповів на листа. Можливо, якісь перешкоди не дали йому можливості відповісти вчасно. Треба набратися терпцю. Після повернення з Києва, де полагодила справи у видавництві „Веселка", оглянула виставку, присвячену 150 роковинам від дня народженнях Шевченка, написала вдруге.

 

„26 березня 1964 р.

Генику, людино (скоро будеш крилатий).

Приїхала я сьогодні з Києва і тому напишу Вам дуже довгий лист. Дуже я рада, що Ваші обох речі пройшли. Не знаю тільки, як із закупкою (не змогла точно встановити). Мене також здорово підрізали. Прийняли 8, виставили 7. „Тополю" десь заділи. Повісили були в гарному місці, але Касіян наказав перевісити і розсіяти. Не гідно. Повісили у куті та ще й розсипали. Ну, їхня воля. У мене погасили аванс. Ну і добре, але взагалі підлість, дуже велика. Ще таке діло. Робили товариші вітраж для університету і розбили його. Це вже ще одне свинство (Мова про вітраж у Київському університеті їм. Т. Шевченка, над якими працювали Алла Горська, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна та Галина Севрук. За вказівкою партійних органів вітраж був розбитий.). Генику, я рада, що Шевченко допомагає Вам. Тепер таке діло. Цей місяць працюймо ще міцно. Хто над чим. А тоді (ми ще зговоримося) Ви приїдете. Візьміть у себе відпуск на підставі цидулки від нас і приїдьте. Я знайду для Вас куток, і якось будемо жити. Будемо сильно багато працювати, будемо і мозаїку, і вітраж, і все-все. Різати будемо гравюри – аж буде шуміти. Я так тішуся, що Вам хочеться зі мною працювати, бо в такому, як Ви, товаристві, я знаю, буде ся робота. У нас у Львові осінню буде республіканська виставка (Мова про міжобласну художню виставку, присвячену 25-річчю возз’єднання Західної України з УРСР). Значить, ми до неї зробимо все, що зможемо. Правда?

 

Я така рада, що зможемо разом працювати, ділитися всім, то так добре, то так допомагає працювати. Відбитки одержала, але дуже пом'яті. Треба їх вигладити. Дякую Вам. Відносно станка, то я ще не можу нічого говорити, бо раніш треба захалтурит. Мені і сумно на душі (через ті Яценки) і дуже радісно, що є в мене такі друзі, як Ви. В травні приїде сюди Іван Світличний. Буде гарно. Знаєте, ми з Вами будемо в міжчасі трохи підхалтурювати (як будемо разом) і поїдемо інколи десь щось подивитися, (У Вільнюс чи ще де).

 

 

Правда, буде добре. І взагалі – будемо робити на всі наші кінські сили. Приходить тепло і з ним родиться надія в серці на все хороше. Світ не без хороших людей. Добре також, чоловіче милий, що у Вас такий погідний, чудесний, згідливий характер. І ще те, що Ви так дуже хочете працювати, що у Вас все життя в тому (я Вас вже пізнала), то нам буде легко працювати. Знаєте, можливо, що я коли і буду, може, дещо зла (ну, бувають же всілякі обставини), то я буду старатись, щоб все було гаразд і гармонія.  

 

 

Зрештою, якщо будемо разом весь час, то привикнемо до себе і буде добре і цікаво. Напишіть мені хоч що-небудь, то буде якось так приємно. Слово від доброї людини гріє душу. Здоровте Ігоря. Я дуже рада за нього. Колись ми з Вами поїдемо Дніпром аж там – до нього. Добре? Подякуйте йому за побажання. Здоровлю дуже щиро обох – Софія.

 

P.S. Ті книжечки про вітраж (є їх три) я на днях висилаю. (Вони є у мами). Я не знаю, Генику, як складеться наша робота, що конкретно чи вітраж, чи мозаїку, чи, може, і те і друге ми потягнемо, але я знаю, що вже скоро, через місяць (десь зараз коло 10 - 15 травня), ми впряжемось в цікаву роботу, і я мало не свищу з радості. Іван дивувався, що зі мною є, але він не знає, що я, коли маю роботу, то, я як він каже, „свічуся".

 

Ну все. Здоровлю ще раз і буду надіятись і ждати. С."

 

Сподівання Софії на налагодження регулярних листовних стосунків з Геннадієм не справдилися. Болісно переживала затяжну мовчанку. Перебувала в тяжкому настрої, мимовільно на думку приходив Богдан. Кілька разів дзвонила йому на роботу. Секретарка, як і в попередні рази, роздратованим голосом, наче папуга, відповідала одне й те ж: „Нема в музеї, коли буде не знаю".

 

То був час, коли над Богданом згущувалися хмари, його усунули від музейної праці. Змушений був за наказом директора займатися організацією глядача, домовлятися з керівниками різних підприємств, вузів, технікумів про організацію екскурсій Таке пониження його не турбувало. Був навіть вдоволений, що має розв'язані руки.

 

Настала гаряча пора в його житті. Днями й ночами марив про створення поліграфічної бази для масового тиражування самвидаву. Дещо вже вдалося зробити, але треба довести задум до завершення, тому відмова від частих зустрічей з Караффою мала серйозні підстави, про які не міг їй розповісти. Коли нарешті підстерегла його, як повертався а праці, й запитала, чи задоволений такими відносинами, які між ними склалися, відповів ствердно:

- Ми залишаємось друзями. Продовжую захоплюватись вашими творами, як і раніше, вірю у ваш талант, буду писати про вашу творчість, але не матиму можливості часто бачити вас. Тому все мусить бути так, як є.

- А я так не хочу, – відповіла тремтячим від сліз голосом і круто повернула в протилежний бік. Прийшла на помешкання, не переодягаючись, впала на ліжко і залилася сльозами. Не могла собі простити обірваної розмови. Можна було ще побути разом, поговорити, розповісти про труднощі з організацією виставки, про нові проекти вітражів, але якийсь біс все зіпсував Як виправити помилку? На третє квітня призначено засідання графічної секції. Мелькнула думка: через Дмитра Гринця або Омеляна Масляка запросити на засідання Богдана. 2 квітня Богдан розпечатав конверт з повідомленням:

 

„Театральна, 23, кв. 70

Шановний товаришу!

Просимо прибути 3 квітня ц. р. о год. 7 вечора в приміщення графічної майстерні (вул. 17-го Вересня, 14) на засідання графічної секції.

 

На порядку денному:

1. Про нараду в Москві в справі книжкової графіки. (Інформація художника Бунова В. Л.).

2. Обговорення виставки Івана Крислача.

Бюро Графічної секції".  

 

 

Богдан не сумнівався, що ініціатива прислати йому запрошення належала Софії з метою після закінчення засідання з'ясувати стосунки. Тратити час на розповідь посереднього художника Бунова не мав охоти, а повторювати Караффі раніше сказане також не мало сенсу, тому на засідання не пішов. Коли минула 19-та, Софію огорнув смуток. Залишалося єдине – написати листа. Та чи варто? Може, краще написати Геннадію, щоб зрозумів, як багато зможуть зробити разом. Кілька проектів вітражів чекають на виконання в матеріалі й без чоловічої допомоги тут не обійтись.

 

„17 квітня 1964 р.

Друже Генику!

Хоч Ви нічого не пишете, – мені довго ждати, і я скорочую собі чекання тим, що знову пишу. Думаю, Ви книжки одержали. Тепер про справи. Я працюю над триптихом для мозаїки на тему Возз'єднання. Я вірю, що Ви приїдете, але навіть коли й ні, то я буду працювати (хоч дуже хочу з Вами). Але, можливо, раз Ви не пишете, Ви вже втратили інтерес і до Львова, і до мене, і до тої роботи. Якщо так, то жаль. Я вже зжилася з тою думкою, що ми з Вами зробимо чудеса.

 

Виставка буде тільки обласна. Але і це мене не страшить. Можливо, вдасться ту роботу прив'язати в нашу архітектуру. Але раніше треба буде поговорити з Яценком. Я буду в Києві десь 15-18 травня. Дам Вам телеграму. Ми з'їдемось в Києві, підемо до Яценка і спробуємо його агітнути. Може, щось вийде. А якщо приїдете до нас, то поекспериментуємо з вітражами (то досить трудне діло), бо все зв'язане з виробництвом, яке не є приватним, і тому великі труднощі у всьому.

 

Я хочу із всіх можливих неможливостей щось викрутити і зробити хоч цікаву мозаїку. А ще будемо пробувати все. Ви зможете робити кераміку і все, що душа запрагне. Я не агітую, але думаю, що навіть, якщо Вам буде скучно зі мною працювати, Ви знайдете друзів, з якими спрацюєтесь. Можна буде і підхалтурити. Зрештою, все можна, але тоді тільки, як є бажання. Відпишіть, як бажаєте, бо я вже щось не знаю, чи Ви цього хочете. Листа нема і нема. Все прийду і нічого. Жду. Тільки чи діждусь? А то я вже так страшно все побачила, всю роботу нашу, а готового, може, нічого не бути.

 

Здоровлю щиро Вас і Ігоря. Софія".

 

Була невдоволена написаним листом і все ж пішла на пошту й опустила в ящик. З думки не виходив Богдан. У листуванні з Геннадієм почувала якусь скованість, до того ж – він далеко, а їй треба мати когось поруч, під боком, як це було на перших порах з Богданом. А може, не все втрачено, може, треба боротися до кінця? Думки настирливо переслідували, мучили цілісінький день. Довго не могла заснути. Пробудилася від ранішнього світла, що заповнило кімнату. У теплий квітневий день, коли все тіло й душа переповнені п'янким весняним повітрям, схилилася над аркушем. На відміну від попередніх листів, поспішно написаних ручкою або олівцем у безсонні ночі, цей вирізнявся спокійним, рівним почерком. У ньому не було перекреслено або виправлено жодного слова. Цього разу Софія, загнуздавши емоції, перейшла до спокійного розмірковування:  

 

 

„18 квітня 1964 р.

Брате мій дорогий!

Говорю до Тебе з позицій моєї старості і великого стажу нашої приязні. Якщо я назвала її великою, я не помилилась, – вона такою була, якщо назву її тепер, то також правда, і якщо на майбутнє, то доки будемо жити, то і вона житиме. Помимо всього. Хоч ми її погано випробовуємо, вірю, видержить. Це, що я не видержала років, і пишу, – можеш по своїй молодості по-різному пояснювати. Ще недавно був час і вміла я більше трьох років мовчати і зовсім не бачити. Ну що ж, там не було охоти до цього.

 

Тепер чую, що з кожним днем тікає від мене безповоротно життя, а з ним невикористані, не перевірені думки, я зачинаю тратити спокій, що вже не встигну, що щось не те задумаю або не додумаю. Ніхто не знає, скільки потягне, хоч бажаю якнайдовше жити, найдовше бути свідомою своїх вчинків, думок своєї руки.

 

Тепер друге. Скоро буде чотири роки наших відносин. І ще я помітила, є в мене в душі такі дві паралелі. Одна глибинна, а друга така поверхнева. Та глибинна кардіограма, – рівна і чітка, завжди однакова. Та висока от така: (у цьому місці Софія нарисувала кардіограму серця). З Тобою в душі моїй було тісно. Від думок, від вражень, ну, від багатьох чинників. Тепер місце пустує. Спомини сидять по кутках. А скільки людей хороших, нових, пізнала я, а ніхто не може затіснити мою душу, як бувало. І не хочу. 

 

 

Ти ж моє найближче. Тому мені дика така думка, що має бути так, як є. Це не нормально. Мені треба говорити я Тобою про роботу, про нові замисли. Думаю і знаю, що і тобі цього хочеться Немає у мене вже часу на вікові гніви, час летить, а я за нього відповідаю. Мені ще багато треба встигнути. Це нічого, що я стара, а Ти молодий, що це може людей шокувати така приязнь.

 

У мене на те своє слово. Я змінилась дуже і передумала багато. А тепер треба мені Тебе, Твого благословення. Ох, то, здається, трудно було б комусь зрозуміти, але Ти для мене половина душі, половина слова, і якщо не чую Твоєї половини, – мені важко забиратись до роботи, щось мене гнітить. Це все взагалі дуже складно. Ситуацію треба роз'яснити. Давно я Тебе не бачила, не знаю, як живеш, чим дишеш.

 

Здоровлю Тебе щиро Софія". 

 

 

Караффа розривалася на всі боки. Займалася підготовкою виставки, зверталася до різних інстанцій, щоб дозволили видати альбом графічних творів. Треба було підібрати твори для альбому, сфотографувати, отримати схвалення Львівської організації Спілки художників, домовитися з друкарнею про виготовлення кліш, словом, від бюрократії паморочилось у голові. Нарешті прийшов лист від Геннадія. З хвилюванням написала відповідь:

 

„26 квітня 1964 р.

Друже Генику!

Листа одержала, дякую. Мені здається, що один мій лист Ви не одержали. Шкода. Коло мене маса труднощів по організації виставки і альбому. Я не уявляла собі, що це стільки труднощів буде. Думаю, Ви приїдете, як виставка буде тільки організовуватись. Буде робота і Вам. Тепер є ще в мене діло по квартирному питанні. Бо то так. Як є діла, то всі нараз, хоч увірвись і все. Дуже вже того багато, як на мене одну. Крім того, весна, робота, ескізи, ну і руки болять, і другі кості.

 

Взагалі, свята тут дуже не на руку. Могли б дещо пізніше бути. Прошу, пишіть скоро, коли треба посилати листа до Вашого директора в справі відпустки і на який час. Дайте телеграму, письмо, і точно вкажіть, як і що писати. Генику, я рада, що вже нарешті весна. Думаю, що зможу все взяти штурмом і до осені все зроблю. Я думаю, де взяти (у нас немає) такі штукатурні плити, які вживаються до перегородок. (Наприклад. розділити кімнату).

 

Я знаю, є такі речі в Києві, але не знаю, чи їх можна привезти до Львова. В Києві порадимось. А взагалі – чим ще можна перегороджувати? Здається, було б добре навіть ті пресовані плити, з яких було зроблене панно – те з Запоріжжя. Відпишіть мені дуже скоро і не гнівайтесь, бо кого ж запитати.

Жду скоро. Здоровлю щиро. Софія".

 

У кінці квітня від Геннадія прийшла ще одна вістка – вітання з святом 1 травня. І хоча це була звичайна поштова картка з традиційними стандартними побажаннями, Софія дуже зраділа і тут же написала відповідь.

 

„29 квітня 1964 р.

Генику!

Дякую за травневий привіт. Правда, було б краще дещо більше, бо мені цікаво. Ну, але видно, у Вас часу дуже обмаль. У мене, Генику, справи поки що не блискучі. Я так багато собі і Вам пообіцяла, я думала, що зможу зробити хтозна-що, а тут всього лише організація виставки і та нещасна книжка, і я вже не можу нічого вдіяти. З тою виставкою у мене важка, справа. Ніхто не поможе. Було в мене стільки друзів, але, показується, що нема.

 

Дуже трудно самій, бо в мене немає ніякого досвіду в таких справах. Мені здається, що все-таки Ви не відмовилися б допомогти, якщо б тут були. Жаль, що так далеко. Мушу Вам все ясно написати. Не знаю, чи мої замисли відносно тих мозаїк і вітражів – здійсню. Хоч все те так добре можна б робити. Тут всюди потрібні гроші, гроші, а я їх ще не роздобула.

 

Р. S. Геннадію!

Ще раз дописую. Є ще таке діло. У нас буде будуватися пам'ятник Шевченкові. Мабуть, буде конкурс. Голова арх. Базарник, скульптор Влодко Бойко, і я даю проект. Як Ви на це? Чи хотіли б також? Буду з архітектором говорити про вітраж. Може, щось можна б реальне робити, а не тільки на виставку. Зрештою, якось все мусить уложитися.

 

Як зле, що Ви живете так далеко. Беріть всі жінки і діти свої і, може, живіть десь тут. Добре було б. А так не можна ніяк зговоритись і спрацюватись.

 

Здоровлю. Соня".

 

 

Софія навмисно написала про „жінок і дітей" з метою спровокувати Геннадія розповісти про сімейні справи. Не покидали надія про його приїзд до Львова й спільне виконання монументальних проектів у матеріалі, але то були наївні розрахунки. Геннадій не давав жодної обіцянки впрягтися у працю, а його відповіді на листи були більше виявом чемності, ніж готовністю до тісної співпраці. Крім того, після знайомства в Києві, зробив висновок, що ця талановита, енергійна жінка не для нього. Софія відчувала стримане, прохолодне ставлення до неї Геннадія, але в її характері були закладені воля і впертість домагатися свого. У кінці травня знову написала листа:

 

„24 травня 1964 р.

Ну, значить, раз Ви людина така сурова, я також мушу так. Слухайте, заходила я до хазяйки, яка може і хоче Вас взяти. Вона приготовила для Вас дуже приємне, вигідне ліжко і ждала Вас. Я сказала, що 10-го Ви приїдете і будете довго. Ще буде потрібна тимчасова прописка. За квартиру вона хоче 15 крб. Можна купатись скільки влізе. В неї буде добре і вільно. Значить так. Я буду тут, де є (поки що), а Ви там. О 7 год. рано будемо зустрічатись під Спілкою і їхати дальше, на ту другу керамічну фабрику, де головним художником цей Михась з вусиками. Він охоче погодився працювати разом з нами над панно. Там близько їдальня, так що з голоду не помремо. Тепер друге. Я так помічаю і відчуваю, що ті товариші зі Спілки не дуже доброзичливо стали відноситись до мене. Раніш пліткували. Це все дуже тонко, але й проривається. Взагалі їм, здається, не дуже подобається наша затія, дуються, що ніби вони щось вище і т. д. Нездорова атмосфера. Через те поняття й замовлення відпало – через їхнє перебільшене ставлення до себе. Ну, нехай. 

 

 

І все-таки нам треба пробивати діло з керамікою. Я чомусь випустила з уваги гальку. З камінчиків можна викладати чудеса. Скажімо, по червоному чи сірому і т. д. цементі. Взагалі, якщо треба буде – і її привеземо. Добре було б, щоб два місяці Ви могли продержатись, а дальше то я вже щось викручу й будемо тягнути. Треба все врахувати, щоб жити й щоб ми зробили та доказали і собі, і їм, що можемо і вміємо. Не будемо звертати увагу на тих великих нероб, а з Михасем буде добре, бо він і чесний, і хороший, і трудяга. Кращий із всіх (пройшов тверду школу).

 

Будемо разом. Радісно мені на душі, коли подумаю про те. І скажу Вам ще, чому тоді вечором я (як Ви висловились) хандрила, Бо я мала жаль в серці до всього, що треба мені знову залишатися з тими безсердечними людьми, їх же нічого не інтересує, нічим вони не живуть, такі ласі на гроші. Мені було жаль, що я знову буду сама. Тепер ще діло. Гроші (борг) не відсилайте, як приїдете, тоді віддасте йому. Так договорились, бо дома про це не знають. Нехай буде так. Я ще Вам напишу. А тепер держіться міцно і не хандріть, бо я жду Вас, то вже не так далеко.

 

Здоровлю щиро. Соня".