Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХXVII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 27 черв. 2014 р., 12:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 лип. 2014 р., 09:52 ]

Відверта розмова

На якийсь час Богдан зник з горизонту. Софія не знала про оголошений йому дирекцією наказ займатися організацією екскурсій, звільнивши його від наукової праці. Написала листа:

 

„Богдане, не залишай мене одну. Я без Тебе вже не зможу бути. Це я знаю вже так сильно, як смерть є неминуча. Ти є завжди-завжди зі мною. Весь день, на кожному кроці, перед сном і кожну ніч від 3-ої. Я віддала Тобі себе всю без решти. Нічого немає в мене, чого я не сказала б Тобі в ті години. Більше дати зі себе не можна вже. Чи ти хоча коли відчуєш, як я говорю до Тебе? Мені здається, що думками своїми я вже випекла на Твоїх грудях знак свій. 

 

Нікому не хочу і не можу себе довірити, думка не повертає в нічию сторону – тільки Ти. Лежу я так, думаю, і направду кажу, що ніколи і нікому в житті я не зможу вже розказати того і не почую потреби. Я даю все, без решти Тобі. Не покидайся тим. Знаєш, при Тобі я стала сильніша, лежу, думаю, і так хотіла б – щоб Ти в той момент був зі мною.

 

Вночі я є найбільш собою, без жодних чудацтв – тоді така найліпша. Може, тоді у нас знайшлося б для себе зрозуміння. Моя людино найближча, найліпша, – не кидай мене. Мене болить вічно серце. І ті ночі важкі, мабуть, не є ліком на нього. Буває, часто я плачу. І то треба робити так тихо, щоб ніхто не чув. Можна задушитись. Ти ніколи того не чуєш? Знаєш, бувало, я сплю дома з мамою, вона спить легко, а я лежу і вся подушка мокра, а здригнутися не можна, бо почує. Важкі такі сльози. Буває і через сон. Це тому, що згадується все: стільки прикрого і несправедливого, що з ніким поділитись. Було б легше. Жаль змарнованого життя. 

 

 

Я завжди була горда, і далека всім. Нічого із себе не дарувала. Для Тебе не можу інша бути, бо Ти є я. Таке щось моє, що не знаю, де я кінчаюсь, а де ти починаєшся. Боже, як я хотіла б залізти хоч на хвилину в душу Твою і розглянутись. (Ти якось казав, що я Тобі тільки неприємності приношу. Я тямлю). Дуже мене заболіло все. Я вже казала собі і обіцювала, що не буду Тебе бачити (бо Ти так хочеш) багато днів. Так казала, а тепер не видержала. Понад мою волю і силу. Ніяка логіка не поможе.

 

І так щоночі я роздираю всілякими гіркими споминами свою душу, і, мабуть, тому плачу. Не відходи від мене, бо мені дуже важко одній. Я нічого в житті не маю, і Ти, мій друг, мій брат, мене залишаєш. Якщо можеш і відчуваєш до мене якусь приязнь, то дай міні відчути ту крихту тепла, бо я її так потребую. Від Тебе.

 

Не упокорюй мене, щоб я Тебе просила про те. Мені так прикро це робити. Ніби у чужого, а Ти ж мій – зовсім. Я так страшно завжди тішуся, що буду Тебе бачити. І сьогодні вже чекаю завтрашнього вечора. І разом з радістю я вже чую, що трачу. Чую вже: „Бувайте". Все так коротко для мене, бо, мабуть, немає потреби. Жаль, що немає рентгену душі, можливо, я або стала б спокійнішою, або раз поплакала б і стала б дальше жити з льодом у душі.

 

Одне я знаю, я не можу без Тебе, але не знаю, чи і я Тобі потрібна? Мабуть, ні. Тільки мої відбитки. Я вмовляю собі, що це не так, але якщо так, то як гірко і боляче. Люди, дайте мені трохи тепла, бо згину. А я так хочу жити. „Чи Ти розумієш мене, брате мій?".

 

Від Богдани ні було відповіді. Проігнорувавши попередження не приходити до нього на помешкання, Софія набралася сміливості й таки пішла. Знала, що буде сердитися, бо господар боронив, щоб приводив своїх знайомих, – чоловіків ще сяк-так, а жіноча стать не повинна переступати поріг, бо це квартира від театру і може бути привід, щоб її відібрати. Але не могла нічого і собою вдіяти. Як і сподівалася, зустрів холодно. 

 

 

- Я ж просив не приходити на помешкання, говорив вам, що Анатолій заборонив.

- Я мусила прийти, бо не знаходжу собі місця. Мусила тебе побачити, почути. Хочу все з'ясувати. Скажи мені чесно, чи ти читав мої останні листи, про попередні – не питаю, знаю, що не читав.

- Караффо, я змордований тим плутаним ставленням до мене в листах, тими зверненнями „брате", „синочку", „дитино". Хіба не можна від того всього відмовитися?

- Я так прикриваю свої почуття, щоб не бути перед тобою цілком голою, бо соромлюсь.

- Не можу збагнути плутанини у ваших думках і почуттях, тому мушу поставити делікатне питання: ви старші від мене на дванадцять років. Як у вас складалися стосунки з іншими мужчинами до нашого знайомства?

- Хочеш запитати, чи була я з кимось у ліжку? Якщо б ти прямо запитав, я б прямо тобі відповіла: з ніякими мужчинами я ночей у ліжку не проводила. Ніхто з них мені не подобався, нікому не дозволяла себе цілувати. А з тобою мені добре, хочу тебе бачити, пригорнути, погладити.

- Але ж я не котик, якого можна тримати на колінах, гладити й слухати його муркотіння. Не можу приходити до вас так часто, як раніше, при Катрушенку. Тепер треба щоденно звітувати Якущенку, де був і чим займався. Для писання статей удень майже не залишається часу, до півночі стукаю на машинці, вранці встаю, наче зачумлений. А тут ще ви зі своїми сентиментами. Мусимо покласти цьому край, мусять бути рамки в наших стосунках, Мене цікавить ваша творчість, з нетерпінням чекаю на кожен новий естамп. Готовий обговорювати з вами створене і задумане – на це знайдеться час, продовжуватиму писати про вашу творчість. Хіба цього мало? Такі стосунки можуть бути запорукою нашої дружби на довгі роки.

- Мені цього замало. Не хочу, щоб знав когось, крім мене, мусиш належати тільки мені.

- Але ж я належу собі, а не вам. У кожного з нас своє життя, нас пов'язує багато спільних зацікавлень, але то тільки частка того, чим кожен із нас живе. Ви для мене завжди будете талановитою художницею, а я для вас – одним із ваших шанувальників. Єдине моє бажання: наші стосунки не повинні виходити поза ці рамки. Може, досить переконувати одне одного? На цьому нашу розмову сьогодні закінчимо, бо дуже зайнятий.

 

Коли Богдан говорив ті слова, Софія краєм ока глянула на друкарську машинку: кортіло дізнатися, про кого на цей раз пише.

- Бачу, ти щось пишеш, можна мені поглянути?

 

Це запитання Богдана геть спантеличило. На машинці була чергова закладка самвидавної статті. Сказати чи не сказати? Якщо дізнається, день і ніч буде переживати. Хай іншим разом.

- Дам прочитати, але не сьогодні. Мені конче треба закінчити цю роботу, а часу обмаль.

- Не буду забирати в тебе час.

- У такому разі, – вибачте, поговоримо про все при наступній зустрічі.

 

Софія не могла збагнути, чому так віддалився від неї Богдан. Перебирала в пам'яті останні зустрічі й розмови, аналізувала, картала себе за емоційну нестриманість. Адже все могло бути по-іншому, якщо б до кінця була відвертою, давала відповіді на його запитання. Треба про все написати й зняти звинувачення у нещирості.

 

„Дорогий мій Братчику! (це моя сповідь).

Вже кілька днів хочу сказати Тобі про себе всю правду, тому що не можу її не сказати. Бо ти, властиво, знаєш багато, а, властиво, нічого. Я Тобі багато писала, говорила, але все не так є. Чи тямиш то моє останнє писання? (Про велику любов есt). Правда така. Багато в житті я мала симпатій різних, але у всіх розчаровувалася. Не було в мене нічого твердого, сильного, що робило б багатим їхнє існування. І нікому з них я не дозволяла себе цілувати і прочі речі, тому що цього від них не хотіла. Це так було з всіма, без винятку. Цілувалася тільки в 17 р. (такі дитячі поцілунки). Ну так. І були довгі роки без „ліричних відступлень". Не було ні часу, ні охоти. Важкі були роки. Так аж до Тебе. При Тобі я повірила, що я ще не зовсім така до нічого і дозволила Тобі мене поцілувати і сама хотіла, Добре мені було і приємно. Знаєш, я в тих питаннях цілком простачок, мені навіть совісно позволити собі на те, а рівночасно хочеться. Грішна людина. Ти говориш, я риба. Ні, не риба, попросту не розпущена, а ще, може, і те, що підсвідомо і свідомо чоловік є естет і має всілякі гамульції. Ну те діло ще не те. Ось як. Я дуже заздрісна. Знаєш, не обнімай при мені жодних жінок і т. д. Тепер друге. Нікого я вже не буду любити і не жду і не хочу – тому, що все, що було в мені, я дала Тобі. Я знаю це, бо те, що я чую до Тебе, – це не вітер любовний, це не спалах якийсь дурний, це така добра, людська сильна любов. Я знаю, що кращої і сильнішої у мене вже не буде. Не вмістимо. І я вдоволена. Знаєш, я також (хоч, може, дивно) навіть в кіно з ніким не ходила і так, як було з Тобою, ніколи такого не було. Так, А ще те, я знаю, Ти мене любив і тепер, хоча заперечуватимеш, – також. Так якось по-своєму, кучеряво, шорстко (Тобі часом здається, що я і Ти – ровесники) – це нічого. Добре. Я хочу, щоб Ти ще мене любив і щоб був собою. (Щоб багато написав, не хворів, не попав куди не треба – сильно за те боюсь). Я не риба – я знаю, бо риба не може так любити. Тому не дивуйся нічому. Велике в Тебе серце, тому і мені моєї частинки не відбирай. Не роби моє життя пустим. Ти не знаєш навіть, який цей рік був багатий для мене. Я повірила в людину. Розумієш? Я знаю, що від першого погляду мене інтуїція не обманула (відносно Тебе). Не смійся і не дивуйся з того, що скажу дальше.

 

  

Не знаю, може, це не треба говорити, але скажу – це моя сповідь. Я завжди думаю про Тебе. Про все і всюди. Навіть в сні не можу виключитись. Я Тобі вже набридла, а Ти мені – ні. Я кожну мінуту переживаю за Тебе, щоб Тобі не сталося щось погане, зле. Я журюся Тобою, коли Тобі зле, я радуюсь, коли Тобі добре, бо я риба, яка любить Тебе. Коли було зимно зимою, я знаєш щоробила? Коли мені було в ліжку тепло, я посувалася, робила Тобі місце, щоб Ти зігрівся. Я не могла бути в теплі, коли знала, що Ти перемерзаєш, і дальше так, не можу їсти, коли знаю, що Ти не доїдаєш. І так все – все. Не бійся, я Тебе не замучу своєю любов'ю. Я не садист. Будь собою, а я відсунуся. І зроблю це тому, що я забагато Тебе люблю, так дуже і так направду. Знаєш, тепер ніч, я так сильно думаю, цікаво чи Ти щось відчуваєш? Бо Ти такий, як я перевражливлений. Моє дитинище – моє все. Одне Тобі скажу, я відсунуся, але я вже не зможу працювати. Це не пусті слова, це правда. Важко мені і вже немає нічого-нічого до роботи. В голові і на серці пусто. Короткий був зрив. Бо я така, що до творчості мушу мати емоції, і я мушу багато любити, сильно, весь час. Тоді в мене є сила і є крила. А тепер я їх обрізую. Обрізую, щоб не мішати Тобі свої розправляти.

 

А якщо (я повторюю) почуєш в душі (не криви нею і не роздумуй довго) потребу мене, то знайди мене, я завсіди буду така. А я, якщо мені буде важко, зрідка (дуже зрідка) прийду на вогонь до Тебе. Тільки Ти не гони мене, я довго не буду. Сама піду. Не буду мішати Тобі летіти. Не маю права. Пробач за щирість мою. Лети. Сказала я найінтимніші свої думки, а на душі не стало легко".

 

Для Софії настали довгі дні чекання. Минуло два тижні – від Богдана ні слуху, ні духу. Чи й далі надіятися, чекати, чи підвести риску? Мучило роздоріжжя почуттів. Продовжила свою сповідь.

 

„Товаришу мій Дорогий! (ніч на п'ятницю)

Я була певна, що вже ніколи не буду писати, що ми вже і так зрозуміємо себе. Я знаю, якщо б Ти відчув, як мене вже другий тиждень болить без перерви серце, то Ти не зробив би мені прикрості. Але Ти не знав. Карлові (Звіринському) (Карло Звіринський – однокурсник С. Караффи-Корбут по навчанню в художньому училищі то ЛІПДМ) тепер тільки 16 років, а я говорю, що я ще молодша, я тільки народилась і буду переживати молодість з Тобою. Я така рада. Тільки як було б Тобі, якщо б Твій найкращий із самої глибини душі друг так зробив Тобі? Ну як?

 

Як мені було світло на душі, як я йшла до Тебе, і як було, коли підходила? Я не плачу, але я не розумію. Хіба все стоїть на тій самій точці і не було зрушення? Я знаю, що якщо б це був хтось інший, а не Ти, я зробила б просто. Я пішла б і все. Але тут є Ти. А ти для мене – все. Я прагну до смерті донести нашу дружбу – чисту і сильну. А може, смерть пощадить нас, дасть довше пожити, бо жаль їй буде нищити таку красу. Рука друга б'є і вміє погладити.

 

Данку мій, я не буду до Тебе приходити, раз діла такі, докучати не буду. Але якщо я потрібна Тобі так, як Ти мені (як життя), то Ти знайдеш мене. (Дотепер я шукала). Знайдеш мене все ту саму. Бо я жду, бо я не вмію без Тебе жити. Я живу Твоїми вдачами і невдачами, а чи Ти також? Не бий мене так часто по душі прямо, я Тебе так люблю, Я вірю Тобі, я знаю себе.

 

Я буду ждати Тебе, щоб Ти мене погладив. Тільки, Данку, не дай мені довго ждати. Бо мене буде боліти серце. Бо, Данушку мій, якщо люди так гарно і так глибоко себе розуміють, люблять і так потребують себе, то вони не можуть довго жити в розлуці, бо шкода життя. Правда, Братчику. Тож нехай живе в наших душах сонце, вірність і та теплота, яких не вб'є жодне прикре слово",

 

(Нижче зліва Караффа нарисувала свій портрет з бокалом, у який капають її сльози, й підписала: „Випий це за моє здоров'я"),

 

„Чи знаєш Ти, Братчику, що і кров, і все, що захочеш, все віддам Тобі, не відречусь ніколи Тебе, не постидаюсь, для Тебе я знайду час і охоту, щоб зрозуміти Тебе, допомогти, але будь для мене справедливий. Не обкрадай себе, Богдане! Нікому не кажу вдома, але Тобі скажу. У мене із серцем зовсім погано. Я повинна лежати, дихати кисень. Не переживати ні радості, ні смутку, жити нектаром і канарками. Тоді ще, може, буду тягнути. 

 

 

Але у мене все не так. До Декади я жила блаженно. Потім прийшов до моєї душі Ти. Я рада Тобі. Почались у мене бурхливі роки, рідко – тиша. І серце моє почало горіти, аж догоріло до того, що страшно стає. Але я хочу і мушу жити. Я так дуже переживаю все. Наприклад, як я ждала до четверга. Я так жду, що боюсь, що всі кругом чують то чекання. Воно аж дзвенить. Тобі може то так собі, а для мене так багато. Я так радуюсь і думаю, навіть у сні.

 

І в той четвер я вже не видержую, лечу і так багато чекаю від тої зустрічі. А зрештою одного погляду доброго вистарчить за все. Подивлюсь на Тебе і так стає жаль, жаль, що для мене тільки думки іноді, а поговорити ніколи немає часу. Важко відходити, відчуваючи, що, може, у Тебе немає аж такого пекучого бажання мене знов скоро побачити.

 

Я храбрюся, бо не випадає показувати, і йду. Іду, а думка залишається при Тобі, де тепло, і де люди її не побачать. І жду знов. Мене так це мучить. Я боюсь, що колись у гарячці я буду говорити про Тебе все, що засіло у серці, – що буде?

1) Ти відкрив мені уста.

2) Ти навчив мене любити життя.

3) Ти привернув мені віру в людину.

4) Ти дав мені поезію.

5) Ти дав мені руку.

6) Ти відкривав свою душу.

7) Ти віриш у мене.

8) Ти роздмухав мою іскру.

9) Ти слухав мене інколи.

10) Тебе болів мій плач (теж інколи).

11) Ти мене погладив і поцілував. 

 

 

Все те я буду до кінця свого пам'ятати.

„Сzаsеm о bуlе сі соwіеk ma źаl dо соwіеka, а źуcіе jаk оsіоl uсіеkа". (Інколи за будь-яку тінь людина має жаль до людини, а життя, наче осел, втікає).

 

(Ти не дивуйся багатослівній повені, це звичайна річ людей скритих, у яких часами проривається мішок їхніх наболілих почуттів). Ти говорив, що я ще не до кінця щира з Тобою, що не договорюю. Я не знаю, що хочеш Ти знати, спитай прямо. Я все відповім. Але Ти? Чи і Ти будеш до кінця? Душа за душу. Така ціна. Справедливо.

 

А ще прошу Тебе говори мені „Ти", тому що я буду чути себе вільнішою між молодими, не буду такою віддаленою, буде якось тепліше мені.

 

В мені так багато всякого добра від Тебе. А що у Тебе від мене? Ти скажеш: „Купа листів сентиментальних, купа сліз..." Так, слів, – це правда, а сентиментів, – ні, бо в кожному моєму слові до Тебе – я вся з рогами і ногами, я на шматки розідрана. Так. А зрештою, не плач дурна Сороко, вуха вгору.

 

А ще знаю, що ніколи-ніколи, в яких не була б я обставинах і умовах, я не зможу так сказати Тобі, як Ти мені. Бо Ти для мене понад усе. Понад усі скрупули, всі формальності, всі закони, етику і мораль, всі бонтони та інше. Не змогла б тому, що за нашу Дружбу я заплатила і плачу неоплачену ціну. Я дала серце мами моєї, я дала на поталу свою честь. Все те дуже складно і Тобі це не треба знати. Ти для мене став всім, мною, повітрям, то як би я могла Тобі таке сказати?

 

Те, що я переношу – для того, щоб відстояти мою любов, це заради того, що я знаю, за що стою. Я її вистраждала, вимолила, виболіла і тепер вже не зраню її жадним гірким словом, А Ти як будеш? Та моя любов варта навіть життя мого, бо в житті я не знаю, чи є ще сильніше і краще. Чи я, Караффа, людина, – потрібна Тобі? Вже третя год. ночі. Жаль засів в серці, а я сиджу і говорю, говорю до Тебе.

 

Щоб хоч приснитись Тобі раз, якось так добре, щоб ще після пробудження засміявся, мені зле якось так, думаю, якби себе потішити, ні то їсти, ні що читати, от ще не відказалась би поцілуватись (гм), страх люблю то діло. Геть грішні мислі. „Бий поклони! і плоть старечу усмиряй... та слухай дзвона". Добра рада, але не усмиряється чогось і в очі лізе соблазн.

 

Знаєш, я як великої радості ждала тої суботи, так хотіла піти з Тобою і Вадимом до Карлічка (Мова про Карла Звіринського) і побачити всіх нас разом. Мені здавалось, ти захочеш. Але Ти від мене нічого не хочеш. Я знаю. А я Тобі не відказала б навіть у хворобі, навіть у гарячці, я пішла б, якщо б Ти того хотів дуже. Я навіть з могили встану, якщо мене покличеш. Пам'ятай. А додому можна б пізніше. Чого я для Тебе не зробила б, собі того не зроблю. С.

 

Ранок – п'ятниця.

Скажу так. Якесь непорозуміння. Друг має рот, вміє говорити, – говори щиро, – що і як. Бо це раптом всього-на-всього – школа. В мене немає рогів і кожному можна зайти. Книжку вже треба було давно мені віддати, бо без неї я, як без рук. Ти того не розумієш. Не знаходжу виправдання для мучення і часу, бо я все знаю і розумію. Для друга – навіть вмираючи, знайдемо час. Баста. І не треба осадками заносити чисті почуття.

 

Все та сама і жду. К."

 

Зустріч на головпоштамті

Забувши про непорозуміння й взаємні докори, наче їх і не було, Софія написала Богданові лаконічну записку:

„Данку – може, ми завтра зустрінемось в 6-45 на пошті, де звичайно. С"

 

Прийшов на кілька хвилин раніше, щоб отримати листи „до запитання".

- Чи є щось для мене?

- О, вам ціла купа листів, – відповіла, мило всміхнувшись, симпатична смуглянка. (То був час, коли Богдан мало не кожного дня отримував листи від друзів, знайомих, з редакцій газет та журналів). Саме в той момент до віконечка підійшла Софія. Уважно стежила, як Богдан нервовими рухами, тасуючи конверти, наче колоду карт, читає адреси й прізвища відправників. То були листи від Геннадія Петрова зі Сум, Надії Світличної з Києва, з редакції газети „Молодь України", журналів „Зміна", „Радянська школа"... Софія помітила, що від якоїсь адреси Богданові очі засвітилися й він рвучким рухом поклав конверт під низ.

- Що ти так старанно ховаєш? – запитала, побачивши, як змінився на обличчі.

- Нічого не ховаю, знайомлюся, хто написав.

- Якщо не маєш секретів від мене, відкрий конверт, від якого в тебе потепліли очі. Ти щойно його мав у руках.

 

Під час миттєвої розгубленості Богдан не знав, як прореагувати на не дуже коректне прохання. Виручила думка: це ж чудова нагода дати зрозуміти Софії, що листується з юною поетесою Машинально відповів:

- Ще сам не прочитав.

- То давай підійдемо до столика, тебе кортить прочитати, а мені також цікаво дізнатися про твої знайомства.

 

Стали біля столика й продовжили розмову.

- Прошу, ось всі листи, – промовив Богдан, приховуючи хвилювання. – Декого, як Надійку Світличну, ви знаєте особисто, про талановитого журналіста й краєзнавця Геннадія Петрова я вам розповідав, наперед знаю, про що мова у листах з редакцій, – прохання негайно надіслати замовлені статті. А оцей лист від юної поетеси, з якою познайомився на нараді молодих письменників у Москві.

- Цікаво дізнатися, про що пише мистецтвознавцю юна поетеса.

 

Богдан з прискореним серцебиттям розкрив конверт з листом від Світлани. Відчував, як все його єство наповнюється дивним ніжним теплом. Коли на одному подиху дочитав перший аркуш, вручив його Софії, яка весь той час з внутрішньою напругою спостерігала за виразом його обличчя. Читали мовчки. Світлана писала про свій переклад вірша Візми Белшевіце.

 

„Отримала твій лист, якого чекала і який звучить у прекрасно витриманому крижаному тоні. Ти, мабуть, навмисне прагнув продемонструвати (...) свою майстерність в створенні гармонії (маю на увазі відповідність львівських морозів – тону мені на писаного).

 

Ну, що ж „bаrdzо mі рrzуkrо, lесz dziękuję” (Дуже мені прикро, однак дякую) і за це.

 

Власне, коли процвітає парадоксальність? Мабуть, тоді найчастіше, коли ми не помічаємо фатально банальної помилки в основі якогось діяння чи думання.

 

  

Або помічаємо надто пізно. Мій „Сатурн" – жертва парадоксу, недбалої поспішності і, мабуть, завеликої світлості мого настрою.

 

Але сам він – не парадокс. В моїй непотрібній перенасиченості ніжністю, я жаліла не синів „бідного дяді", а самого. І зовсім забула, що існує Гойя і що я маю тільки смутне уявлення про його картину.

 

Прагнула (безнадійно, безрезультатно) до більшої точності розміру, рими і, власне, намагалась зробити еквівалентний переклад.

 

Але я не у великому відчаї. Це діло практики (якісь дрібки таланту я все-таки маю, якщо мати на увазі alіus аlіud dісіt (Кожний говорить своє) і брати середнє арифметичне).

 

Не можу писати. Бере якась дурна безпричинна злість на Богдана. Вибач, це скоро повинно пройти. А завтра, кажуть свято. Намагатимусь створити собі хороший настрій.

 

Богдане-Богданочку! Я не знаю, навіщо пишу тобі, чого плачу над цим байдужим клаптиком паперу. Смуток проростає крізь стіни і двері і входить в мене так владно, що часом здається, і я – не я, а сива замислена журба із відвертими печальними очима. Отоді я плачу: „Боже, і чого ти такий лукавий і немилосердний, що не дав їм більше розуму і бажань. Мені сумно якоюсь надлюдською тугою і, мабуть, є в цьому не вельми розумний егоїзм, бо хочеться, щоб земля здригнулась від того плачу, і мої сльози страшним криком збудили б сліпих і глухих, основою чийого животіння є тупість і байдужість.

 

Після Василевого вечора не чула ще жодного українського слівця. Але мій духовний стан – не світла мінорність схиляння перед фатальністю смертей.

 

„Чорні від страждання мої ночі,

Білі від скорботи мої дні..."

 

Є велика відносність. І є (відносно) два світи. В одному з них Драч, Світличний, Ліна, Сверстюк. В другому... Я не належу до жодного. Це не те, що зветься „між двох вогнів". Це просто усвідомлення своєї трагічної дорослої дитинності. 

 

  

Мої вірші – не мої. У свої 18 я ще не можу писати так, як треба, і вже не можу писати так, як писала. Може, тому мені не хочеться зараз друкуватись. Може, тому викликають у мене несимпатичну посмішку хвалебні статті про мене і мої (десятки разів перефотографовані) портрети, що друкуються там. Я втішаю себе Шевчуковою філософією. Дякую Валерці, він не втомлюється писати мені про Швейка".

 

До листа Світлана додала два свої нові вірші. Один із них про Жанну д-Арк:

 

Ви брешете! Не я страшна чаклунка!

Це ви – чужинці, власні й закордонні,

Так підло і ганебно ворожили

Над долею моєї батьківщини.

Мерці прокляті, жерти й продавати

Ваш хист єдиний. З люльки і до скону

Вам плазувати перед тим, хто вище.

Ви зрадники! Без роду, без народу,

Бродячеє пихате кладовище.

Ви брешете! Не я страшна чаклунка!..

... О гніве мій! Мій гордий ревний гніве!

Звогни цих виродків. Бо ж правда нездоланна,

Пігмеї сірі, де їм зрозуміти,

Що не спалити славу Орлеану,

Що вільний дух сильніш вогню і кулі, –

Вмирає тіло, та не гине Жанна!..

...Мій боже,мій народе, я конаю...

Вже облітають звуглені бажання

Із мого серця і зіходять кров'ю

Мої слова. Та полум'я безкрає

Мене терзає, мучає, карає,

Безжально крає. Де ти, мій народе?

Цей голос, що лунає так безтямно,

Несамовито, дико так і німо,

Для тебе він, народе мій нещасний, –

Останнє слово і привіт останній

Твоєї Жанни, що любила надто

Твою свободу, совість, батьківщину...

Я помираю... Сліпну, захлинаюсь

Страшним вогнем і в зболені зіниці

Вривається безобрійно, високо

Твоє майбутнє, славний мій народе!

Я чую пісню, горду, незбагненну,

Я бачу полум'я нових Жакерій

Незрозумілих... Бачу кров і сльози...

О зброї не складай, народе мій!

Я бачу полум'я...

Поки Софія дочитувала листа, Богдан механічно переглядав, що пишуть київські друзі. Глянувши на художницю, побачив, як смуток, наче чорний серпанок, накрив її обличчя.

- Тепер мені все зрозуміло. Тепер знаю, що кінцево втратила тебе. Нічого не говори. Все розумію. А ти мені ще так потрібний. Як мені зробити ту першу мою виставку без тебе?

- Чому без мене?

- Ти вже дуже-дуже далеко.

 

Обличчя Софії було блідим, наче крейда. Розійшлися мовчки.

 

Йдучи розміреною ходою додому, художниця в думці аналізувала зміст прочитаного листа. Закарбувалося в пам'яті, що юній поетесі вісімнадцять. Зрозуміла: втратила Богдана назавжди. А, може, не втратила, може, зрозуміє, як потрібний їй, щоб продовжувала творити?