Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХXVI. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 25 черв. 2014 р., 11:36 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 лип. 2014 р., 07:24 ]

Спрага ненав'язливого спілкування

Софія і Богдан перебували в безперервному конфлікті інтересів. Вона не могла звільнитися від сумбуру почуттів і думок, продовжувала звертатися до Богдана як до сина, брата, дорогої людини, без якої не уявляє собі життя. Його ж пригнічували ті листи, почував себе безневинно винним, усвідомлював, що головною перешкодою нормальних стосунків є віковий бар'єр, який не в змозі перебороти, відповісти старшій від нього на дванадцять років Софії взаємністю почуттів.

 

Крім конспіративних контактів із Світличним, Богдан вів активне листування через пошту. Жваве листування зав'язалося з вірним другом зі студентських років Геннадієм Петровим із Сумщини, поетом Миколою Холодним, художницею Галиною Севрук, невтомною в праці для людей Надійкою Світличною, юною поетесою Світлиною Йовенко, не говорячи про ділові листи з редакцій та від знайомих.

 

Листування зі Світланою Йовенко було справжньою відрадою для Богдана. Після знайомства на IV Всесоюзній нараді молодих письменників у Москві відчував її присутність у своїй свідомості. Була потреба бачити, розмовляти, писати листи.

 

„Дорогий товаришу...

Ну от... бачиш, Богданочку, я абсолютно несерйозна людина – кидаюсь від звертань ласкаво-інтимних до комічно-офіційних. І взагалі, мабуть, листи, що надходять до мене, говорять про це найбільш красномовно. Вчора – читаю посланіє Тарана-прозаїка. Ось (дослівно) кінцівочка: ..."Оригінальна зрілість в 17 (з хвостиком) років... А втім, хай живе криклива дітлашня, кудлатий мишко та ескімо! Ура!!!".

 

Ну, це Таран... А (Богдан) – людина серйозна, з посмішкою чарівною, далекою від сарказму. Я не помиляюсь, Богданчику? Вибач, будь ласка, що так довго не відповідала тобі. Тільки вчора повернулася із Боярки, де вирішувала проблему дихання в унісон із сонцем, лісом і черешнями. Серед своєї малочисельної кореспонденції знайшла твій лист. І от пишу. Пишу і заздрю. Некрасиво… Втішаю себе відносністю некрасивостей і знову ж таки заздрю твоїй вільності, впевненості і (дивно) твоїм відносинам з Драчем.

 

Згадала оте чудернацьке знайомство в Москві і розсмішила себе. До наради я запевняла Миколу (Вінграновського), що в будь-яких обставинах залишаюсь собою. Мабуть, помилялась. А втім, це ще невідомо, і рахунок не змінюється. Не можу (не) відкинути Миколиної гри в блюзнірство, дон-жуанство і щось ще, непотрібне і ненатуральне. Можливо, мене дратує отой самий не перехід на „інтимну лірику" у декого з духовних наставників, друзів або просто знайомих. Не знаю. В усякому разі в таких випадках у мене з'являється чудне й банальне бажання бути хлопцем, щоб поговорити з безперечно розумним, талановитим і головне – натуральним Івановим чи Петренком.

 

Вибач, Богдане, мабуть, неоригінальна дитинна філософії втомлює дорослих. Але стіни нашої окремої трикімнатної дихають в обличчя такою самотністю, що я повинна писати. Як і раніше, не можу знайти спільного з особами жіночої статі (хоча вірю в винятки); як і раніше, відштовхує від хлопців награна інтимність; і, як і раніше, залишаються підручники, каштанові вулиці десь і далеко моя Десна.

 

 

„Се ля ві", – кажуть французи. „Таке життя", – цинічно посміхнувшись, мгикнув мені дорослий дядя. А яке, яке життя?.. Здається, таке, яким робимо його ми самі. Хочу життя красивого, як деснянські береги, чистого, як травневе небо...

 

Ти розумієш мене. Богданочку? Мені вісімнадцять. Я добре знаю, що вмію ненавидіти, але я хочу і любити, хочу вірити, розумієш, вірити в життя, в людину, в того ж самого Миколу, Ваню, і, і... Я ніколи не писала так, і так швидко. І я знаю, що повинна якнайшвидше відправити цього листа, інакше ти ніколи не отримаєш його.

 

Я ловлю себе на суперечності, інколи обвинувачую в сентиментальності, хоча знаю, що вона не з моєї пісеньки... Буває, мені стає нудно з „розумними" людьми. Якось на студії при „Молоді" дорослі дяді і тьоті говорили про „шматки поезії". Складалося враження, що саму поезію вони уявляють собі величезною ганчіркою...

 

Згадую Єсеніна.

 

Розу белою – с черной жабой

Я хотел на земле повенчать"...

 

Я втомилась.

 

Хочу на Десну, де дівчата співають гарних пісень і хмари нагадують білі троянди. (У Києві небо в білих верблюдах).

 

Ні, я таки втомилась. Мене захльостує щось велике і сильне, а я все ще питаю: Чого мені?

 

До побачення, Богданочку. Боюсь, що розміри мого листа можуть налякати до нервового шоку. Але ж ти просив писати про все. Все – сумбурно, та модно. Ну, і читай, будь ласка: „естрада, сало, космос, кавуни"! (Рядки з віршів Миколи Вінграновського)

 

Обов'язково заходь до мене. Якщо хочеш – з якоюсь капелою. Люблю, коли дивуються сусіди, і люблю „обчество"... ні, просто мені буде приємно. А пиши краще на головпоштамт. Терпіти не можу домашньої цензури.

 

Світлана –

по-дідовому — Світанок,

(але поетів-конюхів чомусь не розуміють)".

 

Дізнавшись про заплановане обговорення виставки народної художниці Ганни Собачко-Шостак, (Ганна Собачко-Шостак (1883–1963) – майстер народного декоративного розпису) Богдан скористався нагодою поїхати до Києва. Його виступ під час обговорення принципово відрізнявся від інших промовців, оскільки розцінив творчість Собачко-Шостак як явище європейського масштабу, порівняв її твори з видатними мистцями Франції початку XX сторіччя. За висловлені думки переповнений зал нагородив його бурхливими оплесками. Про виступ Богдана захоплено писав Роман Корогодський:

 

  

„На другий день було відкриття персональної виставки Ганни Собачко-Шостак. Промовці щось шамотіли й мекали. Під кінець обійняв кафедру Богдан... (він для цього й приїхав зі Львова за власний кошт). Десять хвилин феєрверку! Чого й кого в тому спічі не було! І трипільська культура, і Париж з усіма гогенами, пікассами, матіссами, й українська культура, зокрема, мистецтво, народна картинка, й фовізм – це була злива гострої інформації, розмислів національно-освіченого європейського інтелектуала, який елегантно за ходом дії надавав копняків нашим доморощеним провінціалам, але найголовніше – не раз „діставав" і московських держиморд" (Корогодський Р. Брама світла. Шістдесятники. – Л., 2009. – С. 351).

 

На обговорення прийшли близькі люди – Ліна Костенко, Алла Горська, Веніамін Кушнір, Іван Світличний, Михайлини Коцюбинська, велика кількість незнайомих художників і письменників, але його погляд був прикований до Світлани. Коли закінчилося обговорення, до Богдана підійшло кілька письменників і художників подякувати, потиснути руку, а він розгублено шукав очима Світлану, переживав, щоб не пішла раніше, ніж відпустять його переповнені емоціями учасники зібрання. Світлана відчула той погляд і чекала, коли підійде. Проводжав її до трамваю. Сів разом з нею. Якось обоє не зауважили, що трамвай зупинився на кінцевій зупинці й рушив у протилежний бік, а коли Світлини зорієнтувалася, то разом розсміялися. Говорили мало, кожен мовчки тішився радістю зустрічі й власним світлом у душі. Прощаючись, сказав їй, щоб очікувала листа. Повернувшись до Львова, написав Світлані й через тиждень отримав відповідь. Обоє чули потребу в тому листуванні, були обережними в передачі емоційних переживань, не торкалися гнізда почуттів, щоб не сполохати ніжну птаху. У черговому листі Богдан посварив Світлану за мінорний настрій. Відповідь прийшла 16 січня.

 

„Дорогий Богдане!

Переконую себе в тому, що вельми нечемно і некрасиво псувати людям настрій (тим паче під Різдво).

 

Тому вибач, будь ласка, за оту присмеркову мінорну зливу. Просто я дуже-дуже скучила за тобою. І ще... випадково натрапила на один з твоїх листів. Дивна сповідь. Написана, мабуть, не Богданом, а світлим липневим ранком і ураганами ніжності.

 

Вітаю тебе з Новим роком. Зичу всього-всього найкращого. Прекрасних тобі почуттів, чудового настрою, неодмінного здійснення всіх бажань і головне – великого везіння на розумних справжніх людей.

Свєта".

 

Між рядками короткого листа Богдан відчув якусь тривогу, не розумів, у чому причина. Сказав їй про це під час короткого перебування в Києві. Розмови якось не вийшло. Вирішив піти разом із нею до Івана Світличного, щоб відчула пульс неофіційного літературного процесу, відкрила нові горизонти. Світлана була дуже стримана в розмові, не могла приховати розгубленості, перебуваючи в тісній однокімнатній, заповненій книжками, квартирі Світличного. Можливо, порівнювала її з просторим трикімнатним помешканням батьків, а може, просто не могла гак швидко акліматизуватися в незвичній обстановці.

 

Богдан, повернувшись з пісним настроєм до Львова, під впливом збурених почуттів написав Світлані дещо різкого листа. Відповідь була сподівана.

 

„Боже мій, і до чого доводить людей ота проклята перевтома, від якої чомусь неможливо ані втекти, ні сховатись! ... ну, як же тобі не соромно? Є злість і жорстокість (небезпричинні), є втома (цілком закономірна, хоча не вельми приємна і непотрібна). Але хто давав право навіть втомленому Богданові писати й думати про можливість нещирої Йовенко? Мені прикро й гірко було читати оте овіяне „священним песимізмом" антитверезе посланіє! Впізнавала й не впізнавала Богдана. Ну, що мені робити з тобою? Проспівати пісеньку Гранта?

 

„Посміхніться, капітане!"

 

Але ж це явно не для … замисленого смутку, який так магічно вплинув на мої вперше справжні світлі, ясні й розумні дні, коли я вже добре знаю, чого хочу, куди й з ким іду. Вибач. Богданочку. Гадаю, твій настрій встиг уже тричі змінитися, і про це досить.

 

Після твого від'їзду ми зі Світличним десь цілих півтори години йшли додому, ігноруючи трамваї і намагаючись говорити з максимальною щирістю і відвертістю. Розійшлись взаємно усміхнені, і я навіть обіцяла частенько заглядати до „дяді з вусами". Це, звичайно, після сесії, хоча просто не уявляю собі, як це воно буде. Вчора склала останній залік, за тиждень – іспити, а я чомусь ніяк не можу виховати себе в дусі любові до Енея або Дідони. Знову ж згадую Маркса (його Ахіла поруч із друкарським верстатом). Не вмію примусити себе прочитати „Іліаду" і, мабуть, тому впадаю в софістику, блискавично доводячи своїм колегам те, в що сама анітрохи не вірю. Бачиш, яке далеке від ідеалу дівчисько, ця Йовенко!

 

Тата чомусь терміново посилають на пенсію. Мама вже теж знову вдома (і теж щось надто швидко).

 

Все, Богдане. Біжу на консультацію. Ні, не все. Передай будь ласка, Лазаруку (Віктор Лазарук – редактор відділу поезії у журналі «Жовтень»), що я тисячу разів вибачаюсь, але віршів у березневий номер, мабуть, не зможу прислати. Хотіла дещо переробити, та обмаль часу. І взагалі, що це за жіноча діадема на голову Шевченка?..

 

Спасибі за Стельмаха і за вирізку. Маю прекрасні приклади.

Не сумуй.

С. Йов.

 

P.S. І не заклеюй так ретельно конвертів „Листи видираються з м'ясом". Свєта".

 

 

Той лист багато що прояснив. Богдан зрозумів, що Світлана мала підставу для поганого настрою й нарікання на втому. Ще раз пробіг чітко написані рядки: „Після твого від'їзду ми зі Світличним десь цілих півтори години йшли додому, ігноруючи трамваї і намагаючись говорити з максимальною щирістю і відвертістю". А трохи нижче: „Тата чомусь терміново посилають на пенсію. Мама вже теж знову вдома (і теж щось надто швидко)". Богдан побачив зв'язок між цими реченнями. Батько і мати Світлани працювали на відповідальних посадах у споріднених органах.

 

Зустрічі донечки з Іваном Світличним, який перебував під оперативним наглядом чекістів, листування з Богданом мусили викликати роздратування керівництва обох структур. То були тривожні часи. Закрито Клуб творчої молоді „Сучасник", звільнено з роботи Івана Світличного, під загрозою звільнення перебувало чимало вільнодумців. Невідомо, яка доля чекає його, Богдана. То чи не послали терміново на пенсію батька Світлани, дізнавшись, що донечка має контакт із Світличним і листується з Богданом? Бо інакше важко пояснити слова, написані в P. S.: „І не заклеюй так ретельно конвертів – „Листи видираються з м'ясом". Хто займається перлюстрацією листів, адресованих Світлані? Було над чим задуматися, але життя має свій триб.

 

У середині лютого до Львова приїхала латиська поетеса Візма Белшевіце, зупинилася в готелі „Інтурист". Богдан з Володимиром Лучуком кілька разів зустрічалися з нею, знайомили з українською поезією, з творчістю львівських мистців. Від'їжджаючи, Візма залишила свої вірші в підрядковому перекладі на російську. Лучук пообіцяв перекласти деякі з них українською, а два вірші взяв Богдан і відіслав для перекладу Світлані.

 

7 березня 1964-го отримав від неї листа. Переконався, що знайомство зі Світличним не пішло для неї на марне.

 

„Я мала б написати тобі раніше, але такий вередливий і „суб'єктивний механізм як серце" не давав мені анічогісінько робити. Я захворіла якось нерозумно і раптово. А потім мене весь час дратувало, що така мізерна дурничка, як грип, може все-таки з блискучою майстерністю псувати настрій... І ще мене дивно дратували стіни. Якісь гнітючі і непотрібні.

 

У мене боліли очі і боліло серце. І тому я не читала і не писала листів ... Я дивилась найтупішим способом в абсолютно байдужу стелю і думала про „думку епохи" і про північні сяйва (Слова з віршів Ліни Костенко „Стеля": "Думка епохи весела й повчальна / Поїхала у закритому поїзді, похована на цвинтарі мовчання"…).

 

А коли від болю у мене на очах виступала відповідна рідина, я знову згадувала Стефаника..."чого ти, серце моє, тремтиш, як листок на вітрі...?" Візма (Мова про латиську поетесу Візму Белшевіце) мені, безумовно, сподобалась. Але мої переклади вийшли на диво бездарними і несимпатичними. (Не зважаю навіть на те, що це перші серйозні спроби). Просто я собі не подобаюсь останнім часом. Пригадую, колись весело-усміхнено писала Валєрці: „Ох, боже мій, Шевчук, ну, на біса постаменти категоричності?" Але це категорично. Я надто мало пишу, хоча, може, й забагато читаю й думаю. 

 

 

Восьмистопний ямб, наскрізна трійна рима й цезура в „Сині Сатурна" штовхали мене до ненатуральності. Може, тому, що сувора академічність розмірів взагалі частенько гнітила мене. Я час від часу повертаюсь до верлібру, вперто чогось шукаючи, будучи переконаною, що існує щось вище від класичних ямбів і їх вишуканою граціозною плавністю.

 

„Жовтень" довів мене мало не до розпачу. Крім „редакторських епідемій" існує, очевидно, критичність погляду на своє творіння, що зовсім різна на різних етапах і в певних випадках досягає кульмінації. Мені було дуже погано, і я намагалась висвітлити похмуру палітру свого настрою весняним похміллям Антонича.

 

А потім я сумно думала про інші поезії, лише черенками думок друковані на серця сторінках! Думала про „суворий вірш".

 

І ще про „Давній мотив" і про (Богдана). Зрештою, я почала посміхатись. Ти сам, мабуть, прагнеш єгипетської монументальності у своїх критичних трактатах!

 

Але послухай, Богдане! А якщо б ти написав мені про Ладу? Про оту Ладу (Бриж) і, власне, про Ладу – взагалі.

 

Пам'ятаєш, колись у мене був по-дитячому зроблений тужливий віршик, він дихав у світ прекрасно-вірним п'ятистопним ямбом і дивився „очима, повними німої туги". Я не знаю, звідки віднайшла собі це дивне ім'я, але воно звучить для мене надто непросто.

 

Лада – моє диво, мій чудний невідкритий світ. Я чую, як це абстрактно, розпливчасто, але не можу позбавити себе цього образу (і ще не зовсім знайденого і незрозумілого).

 

Я повинна щось написати про Ладу. І ладна зробити неможливе, аби моя книжка, що не пустила ще й перших пагінців (дивуюсь „жовтнівській" поспішності), звалась би „Ладою".

 

Смішно-гірко... Завтра я маю скласти залік з медицини. Із стонадцяти латинських назв всяких нудних кісток і м'язів я знаю одну – muskulus biceps. В трупарні, чи то пак в анатомці, я досить уважно вдивлялася в жовто-біле серце одного чудесного мерця. І ти знаєш, мені воно аж ніяк не сподобалось.

 

Подумати! І від такої банальної дрібнички залежить людське життя... (Вибач, Богдане, моя поламана ручка дряпає немилосердно).

 

Шевчук регулярно надсилає мені незмінно мінорні „посланія", що, проте, не позбавлені деякого комізму. Його макаронічності немає меж. Валерій батькович облишив нарешті російську мову і перейшов на благородну древню латинь.

 

Він безперервно згадує Томаса Манна, його доктора Фаустуса і шепче собі сумну латинську фразу.

 

  

Щодо мене, то я не піддаю сумніву симпатичність римлян, але досить таки недовірливо ставлюсь до численних їхніх афоризмів. І зовсім не здаються мені абсолютними істинами сповнені глибокої мудрості рядки, як от: соnsumitur anulus usu (Перстень зношується від вживання) або Sі vіs аmаrі, ama (Якщо хочеш бути коханим, кохай).

 

Частіше я згадую інше, воно підтверджується на кожному кроці і його не можна забути. Це аlіus аlіud dісіt (Кожний говорить своє). Це те, що змушує повсякчасно думати про жорстку вимогу-максимум до себе (не до інших).

 

Ну от.

 

Я спізнилась на лекцію. Як завше. Тепер можна писати тобі ще цілу годину.

 

Але, боюсь, ти втомився від надто довгого мого „говоріння".

 

Про щоденник Симоненка я нічого не знаю? (Після смерті Василя Симоненка в самвидаві активно поширювалися не лише йога вірші, а й щоденник).

 

Пам'ятаєш, ти обіцяв мені дати подивитись Лінині вірші з „Зоряного інтегралу"? (Компартійна цензура заборонила друкувати збірку Ліни Костенко „Зоряний інтеграл", яка поширювалася в самвидаві). Вишли, якщо можна. Колись я їх повернула б тобі.

А мої вбогі переклади – порви, коли прочитаєш.

С. Йов.

 

Р. S. Да! А в якому стані твої вуса? Ти чомусь так несправедливо замовчуєш про їхнє життя..."

 

До листа Світлана додала переклади двох віршів Візми Белшевіце, які раніше їй надіслав Богдан, – „Крик Прометея" і „Син Сатурна".

 

Богдан дуже втішився перекладами Світлани. Звичайно, відчувається певна невправність, але дарма применшує свій перекладацький талант! Як глибоко зрозуміла вона задум вірша Візми: „Орле! Поки ще терзатимеш мене ти, їм не вбити нас і не зламать ніколи". Складнішим був для перекладу вірш „Син Сатурна" (Гойя) але й з ним Світлана дала собі раду.

 

Обидва вірші були наскрізь пронизані сучасною проблематикою, роздуми Візми перегукувалися з роздумами Ліни. От, якщо б Світлана пройнялася тим духом Симоненка й Костенко, Україна мала б ще одного виразника Часу, який поїдає своїх дітей! Богдан наспіх написав Світлані листа, з нетерпінням чекав відповіді.