Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХXV. (Автор: Горинь Богдан

опубліковано 23 черв. 2014 р., 07:45 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 лип. 2014 р., 09:31 ]

Розділ VI

НАБЛИЖЕННЯ РОЗВ'ЯЗКИ

В обіймах смутку

Софія з радістю і захопленням читала й перечитувала принесені Богданом вірші Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча. Здогадувалася, що це не єдина самвидавна література, яку він розмножує й поширює. Подібну активність спостерігала в Києві, де ентузіасти розповсюджують поетичні твори в авторському виконанні на магнітофонних стрічках, тиражують на друкарських машинках. Вирішила відгукнутися на небувалий успіх поетичного слова. Пригадала улюблену з шкільних років поему Лесі Українки „Давня казка". Окремі уривки з неї пам'ятала з дев'ятого класу. Тепер, коли з рук до рук люди різного віку передають вірші молодих поетів, твердження Лесі Українки про всеперемагаючу силу слова набуло нового, сучасного звучання:

 

„Полетить воно по світі,

Наче тая вільна птиця.

………………………..

І поет від свого люду

Не почує слів догани

В день сумний, коли на нього

Накладатимуть кайдани".

 

 

Зблиск думки й слово стало зримим: перед внутрішнім зором постав непокірний юнак з буйною чуприною у вишиванці, вгорі ліворуч – частина заґратованого вікна, в лівій руці – аркуші з рядками поезії, внизу – кільці ланцюга.

 

Зробивши кілька відбитків, конче хотіла бачити Богдана. У пам'яті були свіжими його докори про відставання образотворчого мистецтва від високих злетів поезії. Вважала, що ліногравюра за мотивами „Давньої казки" Лесі Українки цілком могла б бути ілюстрацією до віршів молодих поетів. Це та езопівська мова, про яку він говорив, цитуючи з пам'яті рядки віршів Костенко та Тельнюка. Телефонувала до музею, проте безрезультатно. Роздратована секретарка, яка вже раніше скаржилася директорові на вимушене бігання сходами з поверху на поверх, цього разу, чи то з власної ініціативи, чи за порадою директора, відповіла різко й коротко: „Нема. Не знаю, коли буде". А Софії конче треба його бачити, обговорити багато питань, подарувати нові відбитки. Настав вирішальний для неї рік, покладала на нього великі надії, як ніколи потрібна порада, допомога. Ставали нестерпними втома й самотність. Полегшення давало писання листів:

 

„1964 р., 10 січня.

Ніч, скоро ранок.

Не знаю, Данку, чи Ти ще мій брат, чи, може, вже ні. Серце моє чує, здається, правду. Самуель мій вмер, брат десь так відійшов далеко, що вже не відчуваю його. Нічого не маю вже – тільки спомини. Мене вже все те так змучило, пригнобило, якось так придавило. Я втратила повагу до себе, я оббрехала себе, я направду вже дуже, дуже змучена. Я можу сказати собі сотні слів гіркої правди, але це тільки ще гірше мене змучить.

 

Я знаю, хлопче, що для Тебе я є ніщо, це правильно, але хотіла б я в самій глибині душі, щоб хоч щось чуточку таки було. Це так само, як те, що не раз через свою несміливість я кажу шорстким тоном зовсім друге, і так тоді хотіла б, щоб Ти правильно зрозумів, але не виходить так, а так лише, як сказано... І ще раз повторюю: "І відпусти нам провини наші". Кожний вечір я говорю це, а кожний день грішу. Але прощаю і хочу прощення. Такого радісного, світлого відпущення, щоб знову верталась до мене віра в Тебе, в добру людину, віра в себе саму. Богданище моє, не осуджуй тільки мене, Ти і себе переглянь. Може, щось за дуже, а щось замало.

 

Амічіс казав: „Мiej sеrсе i раtrz w sеrce” (Май серце і дивись у серце. Софія Караффа-Корбут наводить слова італійського журналіста та письменника Едмондо де Амічіса і перекладу його творів польською мовою.). Так. Знаєш, Братчику мій, чому я ходжу так, як окаянна, і не даю Тобі спокою. Ти думаєш, що це я така настирлива стара баба, перекупка і причепилась Тебе молодого та й докучаю. Але це не так: мене так пхає на нерозсудливість та віра в Тебе, бо мені здається кожний раз, що знайду те, що заховалось, що було раніш, а все прикре піде за ніччю.

 

Я ще попробую прогнати зло, я відкрию Твою душу і свою також, нехай в них засвітить сонце і вб'є темряву, бо вона родить зло. А ще простіше – будьмо людьми, бо життя коротке. Щоб ніхто з нас не пожалів колись чогось, що можна було сказати чи зробити, а вже буде пізно. Так то.

 

Ти смієшся з того, що я ночами пописую, але так направду я тоді є із своїм правдивим другом – без фальшу і шкурки, з Тобою, хоч паперовим, але живим. Це для мене вся радість, бо я вже зовсім сама. Якщо б Ти, Брате, знав, як мені зле, то, може, пожалів би. Я так хочу ще доконати ту виставку з Тобою. Я так прагну. Мені так хочеться погладити тебе, притягнути Твою голову до себе і держати трошки. А Ти послухав би, що каже моє серце. В мене з ним погано, але в ньому дуже гарно. 

 

 

Богдане, дитино, Ти знаєш, що я дарувала Тобі все, як ніколи нікому, в мене немає вже нічого мого, подаруй мені хоча б чуточку себе, за те, що люблю так Тебе, хоч погляд братній. Боже, до чого дійшло – я прошу. Але я прошу в Тебе, а Ти ж мій, не чужий, то ж не стидно. А взагалі Ти все сам знаєш і розумієш. Тільки обоє ми мусимо повірити собі без решти і не стидатись бути добрими людьми. Якщо так не станеться, то не варто жити. Не було б чим жити.

 

Ще скажу Тобі: мені часами хочеться так сильно захворіти, тільки бути притомною, може, Ти сам тоді, довідавшись, прийшов би до мене, без нічийого прохання, і мені було б легше. Може, тоді я знайшла б Тебе. Може, ціною життя я хоч коротко була б щаслива. (Я, здається, сказала щось страшне). А, може, Ти тоді навіть поцілував би мене, а, може, бридився б?

Все.

Вівторок.

 

Знаєш, я шукаю Тебе, бо мені так на душі неприємно. Якщо мені було б спокійно і радісно, я не ходила б, як нетля за Тобою, бо була б певна, що жодна погода не змінить нашої приязні. Це була б така правдива приязнь".

 

У душі Богдан розумів Караффу, але вона, як йому здавалося, не робила найменшого зусилля його зрозуміти. Була переповнена емоціями, переживаннями, планами, а він був потрібний, щоб розслабитися від творчого напруження, поніжитись, поговорити, послухати нові вірші київських поетів, отримати стимул для праці. Поведінка Софії видавалася Богданові чистісіньким егоїзмом, який сидить у кожній людині, а егоїзмом непогамовним, гіпертрофованим, прагненням перетворити іншу людину на свою власність. А його захопила громадська діяльність, виготовлення, тиражування й поширення самвидаву, – Караффа відійшла на другий чи третій план. Перебування на різних орбітах ускладнювало їхнє спілкування. Зате живий обмін думок і повне взаєморозуміння склалися між київськими друзями, зокрема, Іваном Світличним, котрий тепер листи з важливою інформацією висилав не поштою, а передавав через довірених людей. 

 

 

Богданку!

Передаю листа товаришкою з Чехії—Зіною Ґеник-Березовською для того, щоб ти, якщо треба буде, допомагав і сприяв їй. Все, що треба передати до Чехії, можна передати нею. Драча, Симоненка, Мамайсура – найкраще я дав їй. Якщо матимеш щось, передай теж – їй або для Зілинського, вони близько знайомі.

 

У нас тут зараз сутужні часи. Зіна розповість тобі про нараду з критики в СПУ і про ганебний виступ Новиченка. Щодо мене, – з ЦК дали вказівку „гнати з академії". Директор Інституту вже погодився видати наказ, а заступник пручається. Що буде, ще невідомо.

 

Сприяй Зіні і говори з нею без дипломатії.

 

Вітай усіх. Вітання від усіх. І. С." (Світличний І. Голос доби. – К., 2005. – С. 65.)

 

Від Зіни Богдан дізнався, що Світличний передав їй не тексти віршів молодих поетів, а магнітофонні записи їхніх творів в авторському виконанні. Зіна розповіла про задушливу атмосферу в Києві. На директора Інституту філософії Павла Копніна, видатного вченого, чиниться великий тиск з метою звільнити Світличного, заступник директора – Михайло Гончаренко поки що вагається підтримати таку вказівку. Словом, настали нові часи і з тим треба рахуватися. Прощаючись, Богдан вручив Зіні добірку ненадрукованих віршів львівських поетів і кілька ліногравюр Караффи-Корбут. 

 

  

Зі збуреними почуттями Софія 23 лютого поїхала до Києва здати твори на шевченківську виставку, зустрітися з головним редактором видавництва дитячої літератури, дізнатися про долю книжечки „Байбак-мандрівник", договір на оформлення якої підписано попереднього року. З кожним новим приїздом Софії до Києва коло її друзів і знайомих розширювалося. До Києва взяла з собою кілька ліногравюр, роздавала письменникам і художникам, захопленим її талантом. Софію також обдаровували, – хто чим міг. Науковець Володимир Крекотень подарував книжку, художники – гравюри та кераміку. 

 

 

Разом з Іваном Світличним відвідали в Ірпені славного Григорія Кочура – людину ніжного складу душі, поета та перекладача, колишнього в'язня сталінських концтаборів. Подарувала йому ліногравюру „Полетить воно по світі..." Світличний зауважив, що заради таких творів варто випустити в світ поему „Давня казка" Лесі Українки. Світличний пообіцяв дати таку пораду дитячому видавництву. Григорій Кочур з почуттям вдячності вручив Софії книжку перекладів Юліана Тувіма з дарчим написом „Софії Петрівні Караффі-Корбут дарує цю книжку захоплений мистецтвом Г. Кочур 26.11.1964". 

 

Світличний дотримав слово: склав Софії компанію до видавництва. Там дуже втішилися їхньому приходу, продемонстрували підготовленого до друку „Байбака-мандрівника", познайомили з планами видавництва на найближчі роки. Світличний скористався нагодою й запропонував видати для школярів „Давню казку" Лесі Українки, сказав своє враження про першу ілюстрацію. Головний редактор не дав згоди на окреме видання поеми, запропонував Софії підготувати на осінь кілька ілюстрацій для книжки вибраних поезій Лесі. Перелік віршів, які ввійдуть до збірки вибраних поезій Лесі Українки, їй перешлють поштою. При наявності макета восени можна підписати договір.

 

Крім добрих новин, чекало розчарування: завідувач художньою редакцією Софія Іпатьєва повідомила, що гонорар за оформлення казки Марії Пригари „Байбак-мандрівник" можна буде отримати щойно після здачі книжечки на виробництво. Скільки триватиме цей процес – невідомо, друкарня завантажена, не може прийняти замовлення, а тираж великий – 135 тисяч примірників. 

 

 

Перебування в Києві лише на короткий час заспокоїло зболене серце Софії. Прибувши, 28 лютого 1964 р., до Львова була сердита на Богдана за передачу (без її відома і згоди) головному редакторові журналу „Жовтень" Ростиславові Братуневі кількох естампів на шевченківську тему для репродукування у березневому числі журналу. Богдан справді вчинив нерозсудливо: замість звернутися до художниці, сказати їй про розмову з Братунем, про його намір помістити в журналі якнайбільше гравюр на шевченківську тему, відніс до журналу зі своєї колекції кілька творів різних художників. Фотографії тих робіт Братунь відіслав Іванові Драчу для написання своєрідних віршованих коментарів. Якимось чином (чи то вже у Львові, чи у Києві) художниця дізналася про це й своє невдоволення висловила в листі, помістивши вздовж верхнього краю першої сторінки своєрідний епіграф: "Нехай дозріє те, що не зріле".

 

А нижче:

 

Данку!

Я хочу сказати Тобі декілька слів. Дуже мені прикрі і неприємні є ті відносини, які є між нами. Вони ненормальні. Жаль мені, що так є і це тільки зі мною. Тут, хлопче, подумай. Я вважаю, що зі мною треба, як і зі всіма, поводитись звичайно. І тон і форма, – це обов'язково. Бо людину, яка веде себе відносно мене дико, я не можу вважати своїм другом. З другом є друга мова.

 

Також думаю, що робити різні речі, не поговоривши зі мною, не узгодивши їх, – не треба. Це не впливає на зміцнення відносин. Мова наша дуже багата і можна в дуже чесний і спокійний спосіб вирішувати всі конфлікти, чи просто справи. Також людину, яка не має для мене звичайного дружнього слова, немає хвилини часу для того, – не можу вважати другом, бо що ж мені така приязнь?

 

Тебе не треба вчити, що це є приязнь, але знай, приязнь, виключає несправедливість есt., це те, що платить такою монетою, яку одержує, або ще й кращою. Можливо, у Твоєму відношенні до мене є щось велике, але воно подане так, що я не відчуваю того. Можливо, було два-три дні дружби і людяності, але то вже дуже давно, а Ти змінився на гірше. 

 

 

Я вважаю, до часу, доки не зумієш віднестись до мене як слід, доки не почуєш потреби в мені як друг той хороший, що був колись давно, то не треба нічого. Бо це не нормально перешкоджати мені жити і працювати, замість того, щоб мене кріпити і допомагати. Всі свої роботи я буду друкувати і відкладати для Тебе – на колись, на час, коли Ти сам прийдеш і поцікавишся моїми планами, замислами, роботою. Якщо так колись буде, я буду Тобі, як і в самому початку, такою ж самою, бо інакше не можу. Тепер, я чую, в мене буде трудний і гарячий час. Зле, мабуть, буде без Тебе, але так треба. Не хочу я відносин грубих і злих. 

 

 

Я не можу не сказати Тобі, що те, що знаю сьогодні, я не знала до Тебе. Ти збагатив мене духовно, хоч форма подачі була різна. Часами дуже важка. Ну, нехай все зле іде за ніччю. Якщо я Тобі потрібна, прийди до мене сам. Дотепер я приходила, тепер, – Твоя черга. Що ж, можливо, не буде потреби або злі гонори пожеруть добрі наміри, – ну що ж.

 

Я хотіла б, щоб наша приязнь була, як щось найкраще в моєму житті, щоб ради неї варто було жити, працювати, а чи Ти хочеш? Якщо так, то треба все перебудувати, бо на тій мішанині всіх почуттів, а передовсім злоби, воно не може держатись. Я думала, люди нам позавидують, а тим часом нічого завидувати. Просто болісний стид.

Твоя К-К.

 

Р. S. Обоє ми винні, що так є, як є. Не дорожимо тим, що найкраще в нас обох. Це не чесно. А взагалі можна на ту тему сказати багато прикрого і болючого, а можна й коротко. Болить души і треба її обновити.

 

Були речі, які я вважала, що треба Тобі розповісти і знати, але тепер і того не треба".

 

Кінець листа Караффа дописала авторучкою:

 

„І ще раз дописую. Богдане, я думаю, Ти не сприймеш це як брак волі чи як там, але, здається мені, треба нам, брате, держатись, бо інакше не можна".

 

 

Софія відмовилася влаштовувати персональну виставку до ювілею Т. Шевченка. Прийняла рішення зібрати весь доробок і організувати виставку до свого сорокаріччя. Щоб урізноманітнити експозицію, задумала створити ряд проектів вітражів. Богдан дотримувався іншої думки: під час великого Ювілею мусить прозвучати образотворчий голос Караффи-Корбут. Не вступаючи з Софією в дискусію, надрукував у газеті „Вільна Україна" статтю „Графічна шевченкіана Софії Караффи-Корбут". Під назвою „Шевченкіана С. Караффи-Корбут" статтю передрукував журнал „Зміна". Микола Петренко пообіцяв за сценарієм Богдана підготувати на цю тему телепередачу.