Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХXIX. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 2 лип. 2014 р., 12:23 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лип. 2014 р., 08:16 ]

Злочин

Того самого дня, 24 травня 1964 р., коли Караффа писали листа Геннадієві, Україну й світ сколихнула страхітлива вістка про підпал у Києві Державної публічної бібліотеки АН УРСР (нині філіал Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського). Завдано неймовірний удар культурі й історичній пам'яті України. Свідком пожежі був юний Сергій Білокінь – майбутній видатний історик, який зробив фото палаючої бібліотеки, а згодом зібрав про цю та аналогічну страшну подію розповіді очевидців і описам у статті „Пожежі Київської публічної бібліотеки АН УРСР 1964 та 1968 років" (http://www.s-bilokin.nаmе/Віо/Меmоіrs/LіbrаrуFіrе.html.).

 

„Три дні, поки горіло, я весь час там стовбичив. Здогадався сфотографувати цю катастрофу з подвір'я і з вулиці...Дослідник цитує лист бібліографа Ніни Шеліхової до львівського бібліографа Федора Максименка від 25 травня 1964 р., написаний по свіжих слідах трагедії:

 

„Не можу не повідомити Вас про жахливу катастрофу горить Публічна бібліотека. З ночі 24-го травня згоріло центральне сховище на всіх поверхах (частинами). Горішній поверх, здається, – цілком. З учорашнього вечора горить відділ „Україніка" зараз почав горіти Кабінет марксизму. Як розповідає співробітниця бібліотеки, яку я щойно зустріла, уночі встигли вивезти книжки з відділу мистецтва, стародруків, рукописів, бібліографії. Загасити ніяк не можуть. Очевидячки, обвали не дають змоги цього зробити".

 

З розповідей працівників бібліотеки Білоконю стало відомо, що згоріло центральне сховище на всіх поверхах, пожежа почалася з відділу „Україніка" й перекинулася на інші відділи – згоріло близько 500 тисяч томів. У підпалі звинуватили працівника фондів Погружальського. Ходили слухи, що підпал він вчинив не сам, а ще з якимось чоловіком, який встиг сховатися. Директор Публічної бібліотеки Дончак був у ці дні у відрядженні. З часом Сергій Білокінь зібрав усі, які тільки можливо було, розповіді про цю катастрофу. Він пише:

 

„...Гуртові перехожих, серед яких – на алеї Ботанічного саду – стояв і я особисто (це вже я знов додаю від себе. – С. Б.), казав під час короткого відпочинку пожежник, що розсипано калій. Від води він загоряється. Бо що більше лляли, то більший був вогонь. Перечитуючи чотири томи слідства (розписатися йому сказали за вісім. – С. Б.), Візир побачив в одному з документів, що надійшли від пожежного начальства, згадку про фосфорне отруєння 14-ти душ. Фосфор запалюється сам по собі від високої температури, у лабораторіях його видають під розписку грамами. Скільки ж треба було його на бібліотеку? І де він стільки взяв?" 

 

 

У середовищі опозиційно налаштованої до влади інтелігенції склалася думка про неможливість замовчувати цю трагедію, – про неї має знати народ. Для широкого оприлюдненим інформації про непоправну втрату для історії й культури потрібні неспростовні докази. Тож вирішили до розгляду справи в суді збирати матеріали, щоб висвітлити злочин у широкому контексті нищення української культури й українства упродовж років комуністичного режиму в Україні.

 

Не втрачаючи надії

Софія не мала докладної інформації про подію, яка приголомшила всю національно свідому інтелігенцію України. Продовжувала плекати ілюзію, що зможе переконати Геннадія приїхати до Львова й мати в його особі надійного друга – помічника і порадника. Вирішила писати йому регулярно – без огляду, відповідатиме чи не відповідатиме на її листи. Таки дочекалася листа, тому негайно відписала:

 

„11 червня, 1964 р., четвер.

Добре, що Ви нарешті далися чути. Так довго не писали, що мені вже було сумно на душі. (Всілякі здогадки, ну, це все неприємне). Бо мені вже дуже хочеться мати Вас тут і з Вами працювати. На всю силу. Я дуже Вас жду. Не думайте, Генику, що я все перебільшую, я справді все дуже хочу. І Вас, і роботи, і дружньої усмішки. Бо також, хоч із людьми, але тепер, коли мені важко, я сама, як палець – немає нікого й дуже пусто якось так в нутрі. (Я думала, що маю друзів).

 

Хлопче милий, я дуже перестрашилась, коли прочитала вдруге Ваш лист. Чи припадком Ви мене зле зрозуміли? Слухайте! Про які ж це матеріали Ви клопочетесь? Це щось для Вашої роботи? Чи Ви, може, зле зрозуміли мене? Я в одному листі згадувала Вам щось про такі дошки (чи як їх) з молотого дерева, як це мав Ваш товариш на виставці. То чи, може, Ви задумали про них клопотати? Борони Вас Боже! Я це тільки так говорила, бо мені їх не треба. Це були просто непотрібні слова. Бо якщо б мені треба було їх, то, я вже знаю, у нас їх є повно. Так що мені нічого не треба, це хіба що Вам потрібні якісь матеріали. Візьміть із собою ті книжки і журнали, які я Вам посилала. Пригодяться, Дайте телеграму на

Спілку, я по Вас вийду (щоправда, без музики), але точно, коли в який день і годину приїжджаєте і який поїзд.

Будете разом зі мною відкривати мою виставку – буде мені радісно, не буду сама. У нас тепер так гарно. Думаю, що зможете тут також підробити.

 

Ну все. Дякую Вам за травневі побажанняі жду телеграми. Ну, держіться міцно, на мене не сердьтеся, бо я справді дуже хочу вже з Вами працювати.

 

Здоровлю щиро. Соня". 

 

 

Усвідомлюючи наближення остаточного розриву з Богданом, Софія прагнула відтягнути цей розрив якомога на пізніше. Душу заповнив клубок суперечливих почуттів і думок: не хотіла повністю втратити Богдана, але й не могла більше так мучитися. Хай би краще кудись поїхав, тоді б легше було пережити, знала б, що втратила назавжди, а так десь зовсім поруч і водночас дуже далеко. Не могла позбутися того складного клубка почуттів. Наприкінці червня написала йому записку, щоб прийшов, бо є дуже важлива справа. Розуміючи небезпеку подальших стосунків, які можуть призвести до ускладнень і вибити художницю з творчої колії, Богдан під час зустрічі думав над тим, як відійти в тінь при найменшому напруженні нервів з обох сторін. Почав з нарікань Софії на самотність.

- Творчій людині такого масштабу, як ви, не мати сім'ї, – набагато краще, ніж мати. Можу навести безліч прикладів, які свідчать, що самотність для художника – не нещастя, а велике благо, нормальний спосіб життя. Не знаю, чи могла б зробити стільки для мистецтва України Олена Кульчицька, якщо б мала сім'ю. Чоловік, діти, побут укорочували б час для творчості. А Віра Свенціцька хіба просиджувала б зранку до вечора над дослідженням давнього українського мистецтва, якщо б обсіли діти? А Марія, сестра Віри? Хіба нарікає на самотність? Коли людини, завантажена працею, самотність тікає від неї, як чорт від ладану.

- Ти назвав тих людей, які мені близькі і про яких я багато думаю. Між іншим, Віра і Марія – моя близька родина...

- А я й ні; знав, – перервав з виразом здивування Богдан.

- Ти багато чого не знаєш. Скажу тобі так. Мені кілька років ніхто не був потрібний. Усіх нав'язливих мужчин я відганяла від себе, як Солоха чорта, бо то були відразливі типи. Готувалися бути все життя сама, як Віра і Марія Свєнціцькі, Олена Кульчицька, як моя тета Ґеня. Але... Оце „але" все змінило. Я зустріла тебе і всі мої приготування бути все життя самітною розвіялися, як туман, А ще скажу тобі таке: якщо б Віра Свснціцька чи Олена Кульчицька зустріли в своєму житті когось такого, як зустріла я, їхнє життя було б іншим. І не відомо, зробили б вони, як творчі люди, менше чи більше. Зустрічі з тобою зовсім не заважають мені творити, бо я маю для кого творити. Вирізати на лінолеумі за короткий час стільки складних композицій, – я ніколи б не змогла, якщо б не зустрілася з тобою. Все це робила і роблю для тебе.

- Ви, як завжди, перебільшуєте. І до знайомства зі мною ви багато працювали. Десятки тарелів, керамічних статуеток – хіба то не праця?

- То все котові під хвіст, не варто про це згадувати. Як повноцінна творча людина я щойно почалася тоді, коли зустріла тебе.

 

Скориставшись паузою, Богдан, наче між іншим, сказав про можливий різкий поворот у його житті і додав:

- Нарешті вам буде спокійно на душі.

- Чи не задумав ти оженитися?

- Не знаю.

- Що ти відповідаєш такими загадками? Кажи твердо – «так» або «ні».  

 

 

- Можу тільки сказати одне: на подальші зустрічі не матиму ні часу, ні можливостей. У мене буде багато різних справ. Може трапитися прикра несподіванка, – треба бути до неї готовим. На щастя, ви тепер людина відома на всю Україну й навіть за її межами, – досліджувати вашу творчість буде кому.

 

Не відаючи про стан душі Софії, Богдан сипав компліменти та запевнення, що не перестає вірити в її талант, продовжує думати над усім, нею створеним, має намір висвітлювати її творчість у статтях і телепередачах.

- Хіба це не доказ моєї віри у ваш талант і вашу місію в українському мистецтві?

 

Останні слова пробудили Софію з глибокої задуми.

- Хочеш сказати, що нічого не змінилося у твоєму ставленні до мене?

- Від перших днів і до сьогодні нічого не змінилося у моєму ставленні до вашої творчості.

- Ти трактуєш мене в двох особах: окремо, як художника, і окремо, як людину, а я в одній особі – людина і художник.

 

Продовжувати розмову не було сенсу. Богдан виходив з кімнати зі звиклим „бувайте", не почувши жодного слова у відповідь. Софія продовжувала стояти біля столи задумана, з опущеною головою і двома великими сльозинами на щоках. Глибоко взяла до серця Богданові слова про можливий несподіваний поворот у його житті.

 

Зійшовши вниз по вулиці Ломоносова, Богдан а пекучим болем у серці піднімався вулицею Драгоманова до музею, в якому після кількох гострих розмов з директором Якушенком склалися непрості стосунки. Наступного дня отримав від Софії довгого листа, написаного мікроскопічним почерком.

 

„Данку мій! (моє найбільше зі всіх людей).

Мені не стидно сказати Тобі сьогодні, що Ти був для мене всім, що найдорожче в житті. Мені тільки страшно гірко за те, що я, як та бездомна собака, скавулю, бо вже сама, сама і нікому не потрібна. Як я буду жити – не знаю. Краще б мене що вбило, бо як же ж тепер я маю працювати – з такою пусткою, яку нічого не заповнить. Богданку мій, зроби мені ласку, виїдь кудись і не вертайся. Нехай я не бачу Тебе, бо чогось боюсь. Мені так важко тратити Тебе – тепер, коли я зібралась жити.

 

 

Пробач мені, що я не заграла комедії, що я не радувалась Твоєму щастю, але я не можу грати там, де моя роль вже закінчена. Твоє щастя, а моє нещастя. Все те закономірно, але до неможливого боляче. Я з породи тих собак, що до смерті вірні. Ну що ж, скажу, як я думала. Думала так, що Ти ще подаруєш мені 1 – 2 роки, і я за цей час ствердну, навчусь володіти серцем і, може, потрафлю все перенести зрівноважено.

 

Але сьогодні я ще не готова, не в силі сприйняти ті відомості. Ох, я думала, що Ти, як і я, але це направду одностороннє. Я думала, що міняю шкуру на шкуру. Я ще не готова стратити Тебе, я ще не окріпла. Думала я і вірила, якщо мені не жаль було б для Тебе життя, то і Ти мене підтримаєш. Я не вірили, що я трачу Тебе.

 

Я ненавиджу всіх, хто поламав мені те, що мала я найдорожче в житті, я їх всіх проклинаю – за себе і за все, що через те пропаде. Нехай кажуть, що час лікує, лагодить: це брехня, це фрази, бо є біль, якого не залікуєш, бо він все буде рости. Я, здається, повинна все таки заграти роль доброзичливої, розумної жінки, але не буду я брехати, коли я бідна, побита собака. Вию – і все, як та звірина, бо страта моя забрала решту глузду. Залишились мені тільки мої бездарні руки. 

 

 

Трудно жити такій людині, як я, коли мені ніхто не може Тебе замінити, не хочу, щоб замінив Тебе, бо те, що Ти – це ніхто інший. Данку, прошу, поїдь десь, бо я не видержу того. Це для мене забагато. Я не видержу, я не можу вже бачити. Може, колись-колись, далеко, тоді, як я навчусь не розкидатись своїм серцем, тоді коли вже все буде за мною. А тепер мені важко, мені не стидно сліз, бо я тільки амеба.

 

Не можу вдавати те, чого не можу. Я, мабуть, маю бажати Тобі радості, але це проти всього людського, я не здібна це зробити. Я нічого не бажаю. А Ти був мені ким? Я вже не знаю. Я знаю: друзі – це душа в душу. А ми? Я знаю: був час –добрий час. Був час, освячений двосторонньо чимось дуже великим і добрим. А потім вже тільки односторонньо.

 

Так. Так, Братчику, так. Тебе вже нема, а я одна і плачу. Такий закон. Чим рідкісніший товар, тим важча ціна. В борг не дозволено жити, треба платити. Чому Ти, Богданку, не почекав ще хоч до часу, поки я зроблю ту свою виставку? Першу в житті. Мені так тепер потрібно Тебе. Твого слова. Як бути тепер мені – Господь відає. Я не драматизую, я тільки строго себе розглядаю і констатую… В тих листах, у всьому я була собою. Без брехні, така гола. І всюди був Ти в кожному віддихові, в кожній думці. А тепер Ти в своєму новому житті зовсім по-іншому розглядатимеш ті клапті (Ти прямо психічно змінишся) і ні побачиш вже, що це не папір, а я лежу клаптями, подрана, перед Тобою. Жива і така, як була.

 

Ти ж навчив мене жити, і я жила і працювала з радістю для Тебе. Ти скажеш, Ти – це одне, а мої інтимні справи – інше. Чи навпаки. Ну, а я ні хочу бути тим другим, я не можу. Я йшла за Тобою в своїй радості і дійшла до сьогодні. Ти, Данку мій, сам мене зробив такою, під початку – і свідомо і не свідомо. І я пішла, всупереч розумові, – за серцем. Ти не знав, як я Тобі вірю, Ти не розумів, як я Тебе люблю.

 

У нас мала бути дружба краща за всіх у світі, – я тямлю кожнісіньке слово. Дурна пам'ять і дурне моє бідно серце. Повір мені, я хоч не бажаю Тобі щастя, такого щастя, звичайного, то я бажаю Тобі чогось дуже великого і світлого. Я хочу, щоб Ти тільки тим був щасливий, а другим ні. Мені важко бачити щасливих, тікай від мене, бо я тільки початок людини, я ще не можу справитись із болем. 

 

 

Був у мене друг і вже нема. Легко говориться, але суть дуже трудна. Був, – і вже тільки спомин. Я ділити почування не можу, я не можу їх давати потрохи. Ти взяв все і не залишилось нічого. Але підеш зі мною, підеш всюди і до кінця, бо другого друга в мене не буде. Я вже така виточена душевно. Тільки як тепер працювати? Чи Ти, Оводе, розумієш, ким Ти був для мене? Чи знаєш?

 

Я хотіла від Тебе жертви для спільної праці, для того, що ми разом були б зробили (властиво, я а Тобою, для життя). Але я зрозуміла, що жертви не вимагається, – можна тільки собою жертвувати. Це вільна воля і потреба серця. Велика потреба, яку відчуваємо, як промінь ясний, – легкою і світлою.

 

І все-таки, де б Ти не був, з другого кінця світу чи ще дальше, якщо будеш мене потребувати, я прийду, або якщо Ти зможеш, то мене знайдеш. Бо те, що було серцем, – нехай пройде в нас через життя. Може, колись в трудну хвилину дасть хвилину радості. Бо не можна викреслити з пам'яті, бо не можна вимести душу.

 

Знаєш, я держу собі на пам'ятку про Тебе той лист до Вільна. А ще маю книжки (одну віддам), словничок і олівець. Навіть фотографії не маю. Але в душі я маю Твій портрет, виточений по живому, – словом. Не думай, що я якась ненормальна, ні, це зовсім все нормально. Я хотіла неможливого, щоб Ти, як я, зрікся дрібного, щоб жити для більшого, підпирати себе в біді і йти разом, побіч.

 

Я вірила в успіх. Пізно вже, ніч глуха. Ходжу думками всюди, де з Тобою бувала і не бувала, як по кладовищі всіх своїх сподівань. Я чула, що не буде Ермітажу, що не буде нічого того, чого я так ждала. А чому ж Ти говорив, що поїдемо в червні? Чому? Чи Ти так нагло змінюєш думки, плани, чи прямо дурив, щоб заспокоїти мене?

 

Не треба зі мною лукавити. Я не заслужила. Я одне відчуваю, що не маю того, в що вірила. Ті роки – це ціле моє свідоме життя, що вже нічого не в'яже мене з життям. Не треба мені вже ні вітражів. ні нічого, не маю амбіцій, бо то мені не потрібне, я не маю вже Тебе, якому це було потрібне. Ти скажеш, що воно і дальше так, що так, як було, і т. д., а то не так, бо вже не будемо такими самими, коли є треті особи, ближчі душевно. Я так не можу. Я не ділю Тебе з ніким, тому нехай мені нічого не буде.

 

Ти ще (я чую) скажеш на кінець: „Ну, Караффо, а де ж обіцянки, де ж слово Твоє? Ти ж нічого не зрозуміла за ті роки...". Тому, хто говорить, – легко казати, але хто слухає, – нелегко. Трудно буде мені жити, а треба, мушу, бо смерть не бере. Жаль, що я така вродилась, що перше люблю, а потім вже думаю. Я не хочу, щоб ти женився, не хочу. Але все те мало.

 

Я жалію, що зреклася хати, я хотіла, щоб Тобі, коли мене не буде, було там вигідно і вільно, а там мені не показалось так. Я тепер мала б кут, мала б де закритись. Я мріяла зробити для Тебе те, що просив, – думала, як і що. Але я бачу, що нічого вже не потрібно, бо все буде, а може, вже і є.

 

Мені все приходить трудно, довго треба працювати... Ти скажеш; все те я вже чув, знаю. Ні, не все. У всьому є новий зміст, а в горі – інший процент солі. Данушко, а може, не спіши ще мене вбивати, Ти в мене один і то рука Твоя карає. Ти в мене один, – один за всіх, один найкращий, А слів я Тобі скільки на щастя дала.

 

А скільки ще всякого невисловленого носимо в собі, Скажи мені щось, я не порву, не знищу, бо я так мало маю, бо я дорожу,

Данку мій рідний".

 

 

Відправивши листа, Софія впала у відчай. Наступного дня, втративши контроль над почуттями, у записній книжці доповнила попередній лист криком зболеного серця. Поспіхом вирвали сторінку і, мов шалена, прибігла на Театральну й вкинула написине в щілину дверей його помешкання.

 

„Я тільки не знаю, чи будеш щасливий, переступивши через мене на дорозі. Чи я – це ті хвости, котрі Ти обрізуєш в прямуванні до серцевини?

 

Не будеш щасливий, я не хочу того, бо мені немає нічого.

С.

 

  

Не відходи, не відходи, не відходи, не йди, не залишай, не кидай, не вбивай; мені здається, все перемішалося, мене вже трудно пізнати – пропаща. Легко вбити мене, легко зробити щось, бо я мучуся. Бо я те, що кинули.

 

Данку, – це абсурд, але чи немає такої сили, щоб Ти змінив свою думку, щоб інакше було?"

 

На такі слова неможливо дати відповідь. Найкращий лікар – час. Якщо не ятрити рану – загоїться, такий закон життя. Богдан дорожив кожною годиною: треба було передруковувати на машинці матеріали, на які чекали люди.

 

І помешкання, і майстерня

Влітку 1964 р. Софія домоглася від керівництва Львівської організації Спілки художників майстерні. Назвати отриману в житловому будинку кімнату майстернею було б перебільшенням, але й тим була рада. Головне – у самому центрі міста, вулиця Жовтнева (тепер – Дорошенка), старий будинок, в якому на другому поверсі звільнилося кілька квартир. Їх і розподілили між художниками, переважно графіками, бо для живописців у них замало нормального освітлення, а для скульпторів не вистачало належної підлоги, яка б витримала великі тягарі, не кажучи про незручність доставки по сходах матеріалу – глини, каменю, граніту тощо. 

 

 

Тепер Караффа більше ні від кого не залежала, мала свій вимріяний кут, була у ньому сама-самісінька. Лягала спати, коли хотіла, і вставала, коли хотіла. Перший подих волі! Тут займалася підготовкою до виставки, підбирала твори, встигала робити дещо нове.

 

Незважаючи на попередні розмови й відіслані листи, запросила Богдана поглянути на нові умови життя. Прийшов чимось дуже перейнятий, з поглядом, заглибленим у себе, кімнату оглядав мовчки. Показала йому нові ліногравюри, дивився й наче не бачив. З хвилюванням запитала:

- Ти на себе не подібний. Що трапилося?

 

Богдан витяг з портфеля папку з машинописними текстами й подав Софії.

- Ознайомтеся з тими статями. То страшні документи нашого часу. Передруковую, як ви бачили, на машинці й роздаю, бо люди повинні знати, що відбувається з їхньою історією, культурою, мовою, як все це нищиться на наших очах, а ми мовчимо. Для більшості людей, в тому числі й для вас, найголовніша турботі – про власне еgо, а не про загальні справи.

 

Від тих слів обличчя Софії стало похмурим, очі втратили полиск. Нічого не відповіла, один за одним переглядала машинописні тексти. Читала тільки окремі абзаци: на початку, посередині та вкінці. Коли ознайомилася а анонімною статтею „Українська освіта и шовіністичному зашморзі", в очах появився переляк. Склала разом тексти й протягнула їх Богданові.

- Забирай, не хочу, щоб тут були ці матеріали. Та лектура не для мене. Я і без неї маю чим займатися. Мене лякає твоя безпечність. Чує моє серце, добром все це не закінчиться. Не раджу тобі показувати ті статті нашим художникам. Наперед знаю, яка у них буде реакція.

 

Богдан поклав документи в папку, подякував за пораду й зі звичним „Бувайте!" покинув майстерню.

 

Чужість Богдана, його настрій, сказані ним слова, лектура, з якою прийшов, лягли тяжким тягарем на душу Софії. Болів і ні давав спокою докір в егоїзмі. Аналізуючи хід розмови, частково погоджувалася з Богданом. Дійсно, всі її вимоги, всі бажання спрямовані на власне еgо, але це не корисливий егоїзм, це щось зовсім інше. Написала йому про це в короткому листі!

 

„Пробач мені, мій малий хлопче. Те, що ти назвав егоїзмом, це щось інше. Це великий страх, що скоро Тебе вже не буде. Мені так хотілось ще побути з Тобою, набратись Тебе як повітря, мені дуже важко. Я в житті не мала такого друга – і так нагло його страчу Не суди мене, бо я постійно, як диявол, я вже така вродилась.

 

Ти для мене став всім, то ж не дивуйся мені, я дуже безпорадна і я не можу собі Тебе заховати і не пустити. Самуель мій, не дивуйся і не суди, бо я справді жалюгідна. Я така сама-самітна, як палець, I Ти лише в мене. Людино моя кохана, мені так сумно, що не знаю, як буду.

 

(Та третя ніч моя, в тій другій кімнаті ні підлозі)"