Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХXІV. (Автор: Горинь Богдан

опубліковано 20 черв. 2014 р., 09:52 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 лип. 2014 р., 12:04 ]

Спрага щастя

Поїздка на ходорівське озеро з подвійною силою загострили sнтимні почуття Караффи. Іван Світличний, з яким було так мило розмовляти, ніжитися, жартувати, повернувся до своєї Льолі, а до кого повернутися їй, Караффі? Як жити, коли не може досягти порозуміння з дорогою людиною? Буде писати йому, будt переконувати, вмовляти, бо так, як є, довго не може бути, не вистачить сил і сліз. Треба сказати йому про нестерпні муки невизначеності, може, лист зворушить його серце?

 

„1963, Серпень.

Я знаю, що Тобі ніколи, що Ти, як загнаний пес, і що, мабуть, через мене багато неприємностей, але я не можу від Тебе відказатись, навіть для Твого добра. Мені так те все потрібне. Ти сказав, що не хочеш і не ждеш щастя. Гм. У нас здається різні поняття про щастя, яке у Тебе – не знаю. А у мене так, робота – це, безперечно, прекрасно, і це всі знають, але я ще хочу різних речей, які є для мене такі важні, такі потрібні. Про те все я вже Тобі говорила, що є моє щастя. Коли я є з Тобою – мені добре. Дуже добре, Це щастя. Говорити, мовчати, навіть сперечатись, сваритись, все, все – моє щастя. Чи Тобі ніколи не було добре зі мною? Я знаю, що моє щастя скоро скінчиться, бо Ти підеш. Це закон.

 

І я не можу бути зовсім щасливою, так, зовсім, бо я весь час чую, що скоро у мене це заберуть. Але тепер ще є. А ще не кажеш, що хочеш, щоб було так просто все, ясно. Я також хочу, але Ти (як я бачу) зовсім мене не розумієш, коли я кажу: „Іди", то мені жаль, що Ти мерзнеш, але я не хочу, щоб Ти йшов, дуже не хочу, а Ти не розумієш і йдеш.

 

Тут весь час розум і серце в конфлікті. Дурний мій розум і дурне серце. Скажи ж, останній раз Ти так страшно рішуче тікав від мене – чи Тобі не захотілось оглянутися? Для Тебе щастя – це, певно, мусить бути щось дуже важне і велике, для мене це зовсім маленькі речі – будні, але там, де багато серця. Навіть так, не дуже голосно.

 

Бачиш, я ніяк не хотіла б, щоб Ти десь їхав, а я була тут, я взяла б і здохла, як кіт. Це без пересади. Знаєш, мені ще в житті ніхто не сказав, що мене любить, якщо Ти хоч трошки мене любиш, то скажи мені, бо я, мабуть, вже і ніколи не почую, а мені це образливо. Хочу хоч раз, хоч і не щиро, але почути. Не смійся з мене.

 

Тепер сиджу у вагоні, знаєш, що думою. Закрила очі й уявляю собі як то ми поїдемо. Так буде добре. Ох, знаєш, я постараюсь, буду вже без маски. От так: що хочу, то і скажу, але то (що направду), бо Ти ніколи не знаєш як я, властиво, думаю, хоча і мені так жаль не раз буває, але вже дальше до кінця держу фасон, а в душі вовк виє.

 

  

Знаєш, ще колись весною договоримось, я поїду а Тобою, щоб дома у Тебе не знали, я піду відразу, а ти прийдеш і мене візьмеш на озеро. Добре? Ніхто не буде знати, не бійся. То було так тоді гарно, хоч Ти гнівався. Жаль, що потім було не так. Наче то вже пішло. Ти знаєш, я можу так до Тебе говорити весь час, аж Ти знудишся, мене вилупиш і втечеш.

 

Ну, я вже аж так не буду. Бо навіть надміром доброго можна замучити. Я хотіла б Тобі сказати, щоб Ти повірив скільки нового я зрозуміла через Тебе, ти добре робиш, що все висміюєш мою роботу, Ти так правильно замічаєш. Знаєш, я не розумію як це у Тебе є, що Ти все розумієш, але я дуже рада, що Ти мій друг, і я це все чую.

 

 

І я не хочу Тебе з ніким ділити, не говори нікому нічого, вони всі барани, залюблені в свою геніальність. Ти моя совість –більше ніхто. Чуєш? Добре? Я раз в житті знайшла те, що мені потрібто, без чого я вже не можу бути. Але як прийдеться бути? Як я буду? Ти підеш і в мені зробиться пустиня. Чи Ти знаєш, як це все у мене є. Вже не викину з життя Тебе".

 

Через два тижні Софія запросила Богдана в майстерню, щоб поглянув на щойно віддруковані ліногравюри на мотиви „Лісової пісні". Побачив справжні шедеври. Був переконаний, що разом із шевченківською серією цей цикл – вершина української графіки.

 

Роздратована розмова

Майже всі гравюри, які Караффа мала у своєму помешканні, роздала людям – частину забрали кияни після повернення з Карпат, а залишки випросили львів'яни. Зателефонувала Богданові на роботу й попросила прийти до графічної майстерні, щоб допомогти їй зробити відбитки. Прочитавши листа, Богдан не смів відмовитися, вирушив до майстерні, але по дорозі зустрів викладача університету Олексія Мороза, якому дуже хотілося поговорити.

- Я надибав в університетській бібліотеці вашу дипломну роботу про психологію творчості. Захоплений вашою молодечою заповзятістю заглибитися в наукові проблеми. Мав рацію Рудницький, коли у відгуку написав, що вашу дипломну можна було б захищати як кандидатську.

- До кандидатської далеко, – зніяковівши, відповів Богдан.

- А я працюю над подібною темою. Як опублікую, дуже хотів би почути думку молодого дослідника.

- З охотою поділюся враженнями, – відповів Богдан і додав, що продовжує збирати по цій темі матеріал, записує розповіді про творчий процес письменників і художників.

- Ставите собі за мету розкрити лабораторію їхньої творчості?

- Так, саме так.

 

Слово за словом, розмова затягнулася. Мороз попросив Богдана, щоб провів його до трамваю, а по дорозі ще поговорять. Не насмілився відмовити викладачеві, котрий з такою прихильністю, наче з рівним, вів з ним розмову. Поки підійшов трамвай, минув ще якийсь час. Богдан попрощався і поспішив до графічної майстерні, де мав зустрітися з Караффою, проте художниці вже не застав. Справа за літографським каменем сидів Дмитро Гринець, трохи далі, ліворуч, біля станка Зіновій Кецало робив відбитки з вирізаного на лінолеумі твору. Вздовж лівої стіни підсихали розкладені художницею ліногравюри.

- Ти, мабуть, до Соні прийшов, а вона щойно вийшла, – кинув репліку давній знайомий Богдана Зіновій Кецало.

- А хто їй допомагав робити відтиски?

- Незмінний помічник Живко – пішов разом з нею, поніс рулон матриць до хати. Дивакувата Соня, мабуть, боїться, що хтось без неї зробить відтиски. Смішна, кому б це потрібно? Ті гравюри надрукувала перед твоїм приходом, залишила, щоб висохли. Бачу, тебе цікавлять тільки Сонині твори, а моїх не хочеш побачити?

- Чому не хочу, а радістю подивлюсь.

- Тоді йдемо зі мною, моя майстерня неподалік, на Жовтневій.

 

Поки Кецало закінчував роботу біля станка, Богдан продовжував розглядати роботи Караффи.

- Ти часом не позував Соні, бо всі носи в її творах такі довгі, як твій? – глузливо запитав Кецало.

- Вам вони видаються однаковими, а мені – всі різними, – заперечив Богдан.

- Але то не тільки мені так здається, – з лукавим усміхом додав Кецало. – Ти не ображайся. В тому нема нічого поганого. Кожен художник підшукує модель до вподоби. 

 

 

Ті слова різонули по Богдановому серцю, бо ніколи не позував Караффі, ніколи не був для неї моделлю. Промовчав. Почекав, доки Кецало закінчить роботу. В майстерні Кецало одну за одною ставив на мольберт акварелі й ліногравюри, чекаючи почути враження, але Богдан мовчки вдивлявся в однотипні пейзажі Карпат, не дуже майстерні композиції з гуцульськими церквами. Серед тих творів вирізнявся виконаний аквареллю вид на Дніпро біля Києва.

- Коли ви встигли побувати в Києві?

- Та це не з натури, а з фотографії. У мене багато таких акварелей з фотографій. І хочу сказати тобі, багатьом вони більше подобаються, ніж виконані з натури. Врешті, не має значення – з натури чи з фотографії, головне – майстерність. Глянь, який тут розмашистий мазок!

 

Богдан мовчки дивився на виконані з фотографій акварелі, бездушні ліногравюри й зрозумів, що Кецало більше ремісник, ніж художник. Далеко йому до Караффи.

- Що скажеш? – запитав із гордовитою поставою художник.

- Треба дати думкам відстоятися. Загляну при нагоді, тоді поділюся враженнями, – відповів Богдан з незвичною дипломатичністю й попрощався. Спішив до Караффи, його пекло висловлене Кецалом зауваження з приводу подібності типажів у її творах.

- Чому прийшов такий наїжений, – запитала його, коли сів біля столу. – Ти заходив до майстерні?

- Заходив, але ви обійшлися без мене.

- Мені Живко допоміг робити відбитки. Бачив, там вони якраз сохнуть.

- Бачив.

- Вип'ємо чаю, я спекла торт, – такого ти ще ніколи не їв. Але спочатку скажи враження від побачених відбитків.

- На багатьох портретах риси обличчя дуже подібні, хоча то різні люди, різного віку, з різними характерами.

- Перестань мені все це говорити. Тобі мусив хтось сказати про подібність облич. Мені також про це казали. Але чхати я хотіла на їхні кпини. Буду так робити, як хочу, як мені подобається. І не говори мені більше про це.

- Але ж ви постійно нагадуєте й навіть вимагаєте про все говорити.

- Про побудову композиції, про цілість і деталі, про хиби – все це ти дуже добре підмічаєш. Але не хочу, щоб переповідав мені думки заздрісників. Я знаю, від кого це йде. 

 

  

Тепер у Богдана не було сумніву в тому, що Кецало встиг перед його приходом сказати Караффі свої зауваження й вона ментально здогадалася: Богдан висловив чужі, а не власні думки. Розмова не клеїлась. Богданові важко було перебороти внутрішню роздратованість після іронічно-насмішкуватих слів Кецала. Крім того, постійні записки з проханням прийти о такій-то годині, бути там-то, ставали нестерпними. Сказав їй про все це підвищеним тоном.

- Чи маю я відмовитися від усіх своїх справ, від усіх своїх знайомих і сидіти тут біля вас, слухати одне і те ж? Зустрічати поїзд, перенести в майстерню або на помешкання рулон а матрицями, з відбитками – і так без кінця. Зрозумійте, що не можу тільки тим займатися, не можу на такі справи гаяти часу, бо втрачений час ніхто не поверне – він втрачений навічно. У мене від задумів тріщить голова, треба щоденно ходити в бібліотеку – єдине місце, де можна попрацювати. Крім того, мушу відвідувати тих людей, які вже доживають віку, а мені треба про багато речей їх розпитати і про багато-що почути й записати. Конче треба поїхати до Києва, зустрітися з друзями, побачити нові роботи Галі Севрук, Люди Семикіної, Алли Горської, Віктора Зарецького, Анатолія Зубка. Чи я повинен від них відмовитися тільки тому, що вам скучно самій, потрібна розвага, забавка. На столі лежать листи – не тільки від друзів, а й з газет і журналів, на які не маю часу дати відповідь, Не маю змоги належно підготуватися до наукової конференції, написати для газет і журналів статті. Коли я все це повинен робити? Є два підходи: або особисті інтереси ставити вище від загальних, або загальні вище від особистих.

 

Емоції підштовхували його на різкі судження:

- Не хочу більше тих ваших записок, довжелезних листів – маю того всього досить. 

 

  

Емоційний, на підвищених тонах, монолог Софія слухала мовчки, нахиливши долі голову. Коли Богдан нарешті зупинив своє слововиверження, підняла голову й глянула на нього глибокими, як бездонне небо, очима. Промовила тихим, сповненим хвилювання голосом:

- Питаєш, чи розумію тебе. Зрозуміла тільки одне-єдине: хочеш спекатися мене. Чому не сказати просто й відверто: ти мені надоїла, остогидла, терпіти тебе не можу, бачити тебе не хочу.

- Не видумуйте і не нав'язуйте мені своїх слів. Не лише вам, а й усім відомо, як високо ціню вашу творчість. Знаю, пора написати книжку про Караффу-Корбут, бо ті клаптики думок у моїх статтях – далеко не те, що потрібно. Все це написано похапцем, а потрібна аналітична праця, потрібна монографія. Коли маю її написати? Не вистачає ні дня, ні ночі, а я трачу час на пусту балаканину.

- Розумію, що заважаю тобі. А ти мені не заважаєш. Якщо ти поруч, здатна зробити набагато більше, ніж коли тебе нема. Це втрата і для мене, і для тебе.

- Але ж не можу нормально працювати.

- У такому разі йди, бо ти того найбільше хочеш. Йди швидше й не обертайся, бо буду ревіти.

- Караффо, друзі не повинні робити одне одному прикрощів. Не хочу бачити ваших сліз й відходити з таким настроєм. Для примирення залишаю вам саморобну книжечку поезій Миколи Вінграновського. Тут зібрано все найкраще з ненадрукованого.

 

Богдан дедалі більше переконувався, що в пробудженні національної свідомості поезія має потужнішу силу в порівнянні з графікою. Мабуть, такої думки дотримувався й Іван Світличний, передаючи до Львова у магнітофонному запису вірші в авторському виконанні, які не мали шансу бути надрукованими. Саме про них він написав у листі від 20 вересня 1963 р., переданому через довірену людину.

 

„Богданку!

Користуюся оказією і передаю – для тебе книжки, для Г. Садовської й Р. Крип'якевича – магнітофонні стрічки. Це – вибране з поезій Симоненка, Жиленко, Нечерди, Вінграновського і Драча. Здається, я вибрав краще. До речі, Нечерда дуже талановитий поет. Не знаю, чи тобі відомі найкращі його речі – „Біла ворона", „Остання ікона"? Речі досконалі. Стрічок такого складу постараюся наштампувати побільше – їх можна передавати і в інші місті. Тут немає тільки Мамайсура, але тому, що запис поганий, а він скоро приїде, і я запишу наново, краще, тоді й для Львова передам. 

 

 

Коли передаватимеш стрічку Р Крип'якевичу, запитай у нього фотострічку з Антоничем („Книга Лева") – тут хлопці дуже хочуть віддрукувати. Роман обіцяв дати. Надя прислала листи і фотокартки з першої стрічки (дорога і Манява). Є дуже гарні – в тому числі з Богданком. Гадаю, вона тобі надішле окремо. Хоч це може бути не скоро – пише, що роботи в неї страх багато,

 

І ще прошу: зайди до Драганової (Драганова – вдова відомого львівського мистецтвознавця), у якої збереглося багато довоєнних видань, візьми в неї (за будь-яку ціну) „Українсько-німецький словник" Кузелі й Рудницького – хлопцям тут дуже треба. А для мене купи в неї збірки Ю. Косача: я бачив, у неї їх багато. І подивися на свій розсуд богословські журнали – там, здається, є цікаві. Запитай у Звіринського про „Назустріч" (він обіцяв), у Крвавича – чи нічого не дістав.

 

І вітай – всіх, всіх, всіх. Будь здоровий і не кашляй.

Твій Іван" (Світличний І. Голос доби. – С. 64).

 

З тягарем на серці Софія написала Богданові записку: „Прийди, маю Тобі показати щось нове, спеціально для Тебе. К-К".

 

 

Зустріла його а войовничим настроєм. Без всяких чаювань, взявши в руки ліногравюру а назвою „Загули кайдани під землею" почала словесну атаку:

- Дивися. Добре дивися. То „Сон", але не тільки Шевченка – мій також. Перед тим згадала своїх однокласників і однокурсників, їхню долю. Багатьох із них уже нема – забрали і слід пропав. Так, ніби їх і не було. Чи ти чув про шахти в Караганді? Рідко хто з них вийшов живий. Різала ту композицію і думала про тебе, Якщо не наберешся розуму, то таке, як на тій гравюрі, чекає на тебе. Не всміхайся, бо більше знаю, більше в житті різного бачила, більше розумію, але мовчу, а ти з кожним стрічним весь час говориш і говориш, а не думаєш, з ким говориш. У тебе занадто велика довіра до людей, але ти не завжди знаєш, хто ті люди, до яких йдеш з відкритою душею. Мусиш бути більше вимогливий до підбору знайомств. І не води їх усіх до мене. Ти, напевно, вже пороздавав своїм знайомим усі відбитки?

 

Богдан промовчав.

- Раз так, то роздавай. Хай то все йде в люди, але не смій давати свої коментарі до гравюри „Чума". А моя розповідь – тільки для тебе. Чомусь так тривожно на душі – не можу передати Скажи мені, чи не задумали ви створити таємну організацію? Чи знаєте, що у випадку, коли вас викриють, всіх кинуть, у шахти і звідти вже не вийдете? Я бачила, як ти в Карпатах шептався зі Світличним та іншими.

- Караффо, то даремні побоювання. Ніхто нічого таємного не задумав, зараз всі про все говорять, якщо не відкрито, то зрозумілою усім езопівською мовою. І Ліна Костенко, і Симоненко, і Вінграновський, і Тельнюк пишуть про те, що їх болить. Ось послухайте:

 

Було на світі плем'я – інки.

Було на світі – і нема.

Одних приставили до стінки,

А інших вбили крадькома.

Кого задобрили дарами,

Кого утоплено в крові...

Лишились тільки древні храми,

Прийшли господарі нові.

Войовники і товстосуми,

і зайшлий люд з чужих країн…

 

Хіба не зрозуміло, про який народ пише Ліна? Зрозуміло. А Станіслав Тельнюк у „Пісеньці останнього гурона" про кого пише:

 

Зорі згасали в південнім небі...

Гинули інки – так було треба,

Гинули інки в ім'я прогреса,

Гинув народ під мечем Кортеса.

Ай-ай-ай, весело! Задля прогреса

Гинув народ під мечем Кортеса.

Гинула мова, гинули храми,

Гинули діти, гинули мами,

Гинули воїни, гинули села,

Кров'ю вмивались мечі веселі!

……………………………….

Зорі згасають у нашім небі...

Гинуть гурони – так воно треба!

Чуєш! Гукають міністри та преса:

Так воно треба задля прогреса!

Ай-ай-ай, весело! Всі ми під пресом –

Так воно треба задля прогреса!

 

І Ліна Костенко, і Станіслам Тельнюк шукають алегорії, сюжети з історії для порушення проблем нашого часу, а ви ніяк не можете позбутися страху, боїтеся, що хтось не так зрозуміє ту чи ту вашу гравюру на мотиви творів Шевченка. Ще Франко писав, що історичний твір має тільки тоді виправдання, коли за історією проглядається сучасність. Очевидно, ви повинні заперечувати, якщо ваша „Чума" або „Загули кайдани під землею" викликають асоціації зі сталінськими часами. Заперечуйте, а мудрі люди зрозуміють, чому ви заперечуєте, бо „Всі ми під пресом – так воно треба задля прогреса!"

 

 

- Якщо б ти пережив стільки, як я, і знав стільки, як я, то і ти не позбувся б страху. Не даєш собі відчиту, з якою силою маєш справу. Хочеш, щоб Караффа чуда творила, а не думаєш, чи зможу без тебе працювати. Тому сиди тихо і не рипайся.

- То вже забагато ви собі дозволяєте, – з образою промовив Богдан.

- Хочеш, щоб я при тобі розплакалася?

- Артисти можуть заплакати у будь-який момент.

- Ти мене ображаєш. Я не граю жодної ролі. Я є така, як є. Не хочу, щоб ти пропав ні за цапову душу, бо мені тоді кінець (зітхнула). Якби ти знав, як не хочу тебе втратити, бо не буде в мене без тебе життя. Але ти як не розумів, так і не розумієш мене. Тільки й чую: „Давай, Караффо, давай, бо час летить, а твої гравюри дуже потрібні людям". Запам'ятай: Караффа – не машина, а жива людина. Я не ставлю на естампах місяця виконання, бо так не прийнято, але на цій роботі поставила число, щоб пам'ятав нинішню розмову. Не можу позбутися страху, що з тобою щось трапиться, Мучуся, не знаю, як мені тебе оберегти.

- Якщо б Шевченко так переживав і так боявся, як ви, то не було б Шевченка.

- То правда: Шевченко для всіх був і залишається прикладом. Попри те він хотів мати свій кут і жити по-людському. Він також любив і любов додавала йому сили. Одне не суперечило іншому. Мушу ще раз поїхати до Канева, набратися його сили духу.

 

Договорила в листі:

„Данушко мій – Брате мій Рідний!

Я не вірю, я не можу повірити, щоб Ти не відчув, як сильно все, що є Тобою, є дорогим мені. Я так хочу, щоб життя щадило Тебе, щоб ти був сильний, щоб Ти, мені рідний, доконав так много. Я вірю в Тебе, і ціню Тебе і ще так по звичайному, як вмію, – люблю дуже. Для мене нема дорожчої людини, більшої радості, і горя, крім Тебе.

 

Я так хочу щоб Ти мені повірив, тоді все було б так просто і щиро. Але Ти не хочеш мене чомусь. Чи Тебе щось болить? Ну, скажи мені, хоч раз. Бо мені ніколи не ясно, а я так вірю Тобі. Чи я вже так зовсім нічого не варта в порівнянні зі всіма, кого знаєш, що нічого в душі своїй для мене вже не знайдеш, що не варто, бо я пропаща (а я знаю, що ще ні).

 

Я не знаю, чи чуєш Ти часами, як я сильно Тебе кличу, здається, що всі чують той мій клич, скажи, чи чуєш? Не ставайся для мене чужою людиною, не іди від мене, не кидай мене на дорозі (до кінця так далеко), мені страшно – не йди, бо я помру.

 

Мені так хочеться, що б Ти схотів бути для мене братом, тою істотою, за якою я ціле життя тужу. Моя ти найрідніша людино".

 

 

Тривожна вістка 13 грудня про передчасну смерть Василя Симоненка тяжко вразила Богдана. Кілька місяців перед тим зустрічався з поетом у Києві, слухав його вірші, поширював їх у магнітофонних записах. Про необхідність вшанувати пам'ять поета переговорив з кількома членами Клубу творчої молоді «Пролісок». Узяв на себе організаційні клопоти: складення програми, виготовлення запрошень. Афішу написав художник Ярослав Мацелюх. Скорботний вечір відбувся у переповненому залі Будинку актора 23 грудня.

 

Закінчувався 1963 рік. Софію огорнула тривога. Наступний рік такий відповідальний, може, вирішальний у її житті, – рік її сорокаріччя і виставки. Яким він буде, чи здійсняться сподівання?