Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХXII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 15 черв. 2014 р., 01:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 черв. 2014 р., 07:19 ]

Скриті триби життя

Стосунки Богдана а директором музею справді були до краю напружені, але не через надоїдливі Караффині телефонні дзвінки. Як з'ясувалося згодом, спричинився до такого напруження сам Богдан своїм виступом на Львівському телебаченні. Було так. Незадовго до Наради молодих письменників у Москві редактор літературно-драматичних передач Львівського телебачення Микола Петренко запланував на початок грудня 1962 р. передачу „На нараду молодих" запросивши до участі в ній поета Володимира Лучука і сатирика Сергія Рудика.

 

Список учасників Наради весь час змінювався – когось викреслювали, когось додавали. Дізнавшись про включення до списку делегатів Богдана, з яким підтримував дружні стосунки, запропонував і йому розповісти, з якими думками їде до Москви. Очевидно, Богдан радо погодився й, відповідно до існуючих на телебаченні вимог, написав проект виступу на 5 хв. із 20 відведених для усіх разом. 3 грудня режисер Робочек розмістив учасників передачі за столом і сказав кожному прочитати текст свого виступу. Пояснив: це потрібно для отримання остаточного дозволу на передачу, 

 

 

Магнітофонний запис разом із текстами перевірив цензор Смірнов. Не побачивши жодної крамоли, дав дозвіл на вихід підготовленої передачі у прямий ефір. Тимчасом стало відомо, що в остаточному списку делегатів на Нараду прізвища Лучука і Рудика відсутні, з цієї причини вони відмовилися брати участь у передачі 9 грудня. Залишився тільки один учасник, якому разом із ведучою треба було заповнити виділені 20 хв. Богдан скористався нагодою й написав новий текст виступу, в багатьох моментах відмінний від затвердженого 3 грудня. 9 грудня телеглядачі почули його голос:

 

„У своєму виступі хочу зосередити увагу на молодій поезії: нині вона заслуговує найбільшої уваги. Після страшних тридцятих років, коли з легкої руки Сталіна фізично знищено не десятки, а сотні літературних талантів, у народі зародився сумнів, чи з'являться в Україні поети, здатні заговорити до сердець народу з такою силою, як говорили Шевченко, Франко, Леся Українки, як говорили ті, що безневинно загинули у тридцяті. Для віри залишалося мало підстав: література у часи культу особи Сталіна знаходилася в загоні, над людьми висів страх чергових політичних звинувачень. Культ душив вільну думку, перетворював людей у гвинтиків.

 

На щастя, ті жахливі роки минули, народ розправив плечі й вільно зітхнув після культу Сталіна. На арену літературного життя вийшла когорта молодих поетів, які народилися у ці страшні тридцяті роки й заговорили про пережиту народом трагедію, завоювавши підтримку не лише літературної критики, а й великих аудиторій, які все ширшають. Молоді поети, перейнявши естафету літератури 1920-х років, дослухаються до пульсу життя. В декого їхня поезія викликала острах: невже так сміливо можна говорити про минуле й сучасне? Виявилося, можна – без фарисейства й дволикості, без очікування почестей і медалей. Визначальним мірилом для поетів стали пророчі слова Бєлінського: „Писателя, который отдается лжи, покидает ум и талант".

 

У внутрішній настанові писати правду, гостро й глибоко висвітлювати питання минулого й сучасності, відчуваємо спорідненість молодої поезії з традиціями української класики. 

 

„Народе мій, замучений, розбитий..," — промовляв Франко в „Пролозі" до поеми „Мойсей":

 

„Народе мій! Поки ще небо

Лягає наніч на Дніпро,

Я на сторожі коло тебе

Поставлю атом і добро.

І сяду сам біля колиски

Твого буття, що ти – це ти..." –

 

звертається до народу Вінграновський.

 

Молоді поети перейняли не лише традиції класиків і дух поезії двадцятих років, а й ввібрали в себе досягнення світової літератури, досвід поетів, які за культу особи замовчувалися, – Уітмена, Аполлінера, Лорки, Елюара та ін. Засвоєння світової літератури розширило їхній кругозір, глибину бачення проблем. Минуть роки й досягнення молодої української поезії – глибоко народної за сутністю та яскраво національної за формою стануть відомі світові. У тому немає сумніву, оскільки маємо не одного-двох поетів, а нову генерацію. Крім Ліни Костенко, Вінграновського й Драча в Києві, мужніють голоси поетів інших міст: у Харкові – Третьякова, в Черкасах – Симоненка, в Ужгороді – Скунця. Та в одному тільки Львові, крім уже відомого Володимира Лучука, впевнено виходять на літературну арену Ігор Калинець, Роман Лубківський, Роман Кудлик, Анатолій Таран. Підростають і молоді прозаїки – Дрозд, Шевчук, Гуцало, – всі вони наділені глибоким художнім мисленням. Це хвиля літературного оновлення, і цьому не можна не радіти.

 

Подібні процеси відбуваються не тільки в Україні, а й у Вірменії, Литві, Латвії, Грузії та інших республіках, – такому омолодженню національних літератур не можна не радіти. Не сумніваюся, досягнення молодих у різних республіках будуть проаналізовані на Нараді в Москві. Важко передбачити хід Наради Але можна бути впевненим, що мова йтиме про принциповість в літературі, право письменника втручатися й аналізувати найскладніші ділянки життя, а не тільки бути ілюстратором. Вважаю, що з цих питань будуть прийняті принципові рішення, які допоможуть молодим у їхній творчій практиці. Надіюся, буде обговорено питання національного обличчя літератури, право письменника мати свій індивідуальний стиль, право поетів вдаватися до символів і алегорій. Напевно не обійдеться без гострих суперечок та дискусій, в яких я готуюся взяти активну участь".

 

Оскільки всі передачі не лише слухали, а й піддавали прискіпливому аналізу спеціально призначені для цього працівники в обкомі КПУ та УКГБ, які написали доповідні своєму керівництву. На телебаченні зчинився справжній переполох: „порушено дисципліну ефіру!" – так називали відхід виступаючого від затвердженого тексту. Одним словом – скандал. Почалося розслідування, хто готував передачу. З обкому КПУ поступила на телестудію вимога передати для перевірки матеріали передачі разом з магнітофонним записом. Проблема полягала в тому, що існували тільки тексти і магнітофонний запис, які пройшли літування (цензуру) 3 грудня, тому їх і передали в обком. На обурення працівників обкому, що виступ в ефірі був цілком іншим, телестудія твердо стояла на тому, що 9 грудня все було так, як записано на магнітофоні 3 грудня.

 

Про „скандальну" телепередачу секретар обкому Маланчук встиг доповісти у ЦК КПУ, й там вимагали магнітофонний запис передачі за 3 грудня. У Києві матеріали тримали цілий рік і щойно в листопаді 1963 р. голова редакції центрального телебачення М. Бойко повернув ці матеріали до Львова з таким супровідним листом:

 

„Директору Львівської студії телебачення тов. О. Г. Ковальову

Повертаємо вам, одержані з ЦК, мікрофонні матеріали передачі за третє грудня 1962 року.

Головна редакція телебачення (підпис) М. Бойко". 

 

Судячи з підкреслень і позначок, зроблених у затвердженому для виступу тексті Богдана, кожне слово піддавалося скрупульозному аналізу. Очевидно, текст і адекватний магнітофонний запис не влаштовували перевіряючих, але придертися було важко. Все обійшлося тим, що редактор передачі Микола Петренко отримав чергову догану, й тим історія з телепередачею 9 грудня закінчилася.

 

Про колотнечу на телестудії Богдан, перебуваючи в Москві, нічого не знав, а коли повернувся, відчув різку зміну в ставленні до нього керівництва музею. Стосунки настільки загострилися, що постало питання про звільнення неконтрольованого працівника. Звичайно, директор Якущенко з радістю виконав би вимогу вищого начальства, але за Богдана заступались Ірина Вільде й Ростислав Братунь. Телефонували, щоб залишив молодого мистецтвознавця в спокої. Опинившись між двома вогнями, Якущенко, колишній працівник Львівського обкому КПУ, вичікував подальших вказівок своїх зверхників.

 

Богдан не звертав увагу на цю напругу: мав багато інших справ. Написав Іванові Світличному листа, додавши до нього „Пісню", яку в Одесі, прощаючись, записав йому в блокнот Микола Вінграновський. Вся сила й актуальність „Пісні" полягала в рефрені:

 

Бо воля – в неволі,

І доля – в недолі,

І щастя – в нещасті,

Вітчизна – в напасті.

 

Захоплений Світличний у відповідь писав:

 

„Київ, 29. 05.1963

Богданку – вітаю!

Дуже-дуже шкодували ми з Сонею, що ти не заїхав до Києва з Московії. Для нас були б цікаві справи. Але тепер уже коли побачимося? Якщо ти до того не приїдеш до Києва, зустрінемося у Львові десь 25 або 26 червня.

 

Дуже вдячний за спогади про Куліша (Мова про спогади дружини Миколи Куліша, розповсюджувані в самвидаві) – це для мене дуже цінна річ. На жаль, я тобі не можу передати таких же вартісних речей – зараз немає, коли приїду, привезу сам: і Жиленко, і Симоненка, і Драча. Все буде, тільки почекай – ніяк було переписувати.

 

Тим часом передаю тільки дві книжечки, може, тобі будуть цікаві й корисніші, ніж для мене. „Изображение и слово" Дмитрієвої не передаю, Роман [Крип'якевич] каже, що у львівських книгарнях вона є. Якщо немає вже, повідом, привезу.

 

Дуже шкода, що ти майже нічого не написав про Вінграновського – тут ніхто про нього нічого не знає. А „Пісня" його чудова – вже пішла між люди. Отже, до зустрічі у Львові.

 

Через два дні я їду до мами, на Луганщину. До Києва повертаюсь 15 червня. Вітай Софію.

 

Вітання від Льолі. До скорої зустрічі.

І. С" (Там само. – С. 62).

 

Софія продовжувала писати Богданові листи. Вони частково замінювали їй зустрічі й розмови:

 

„Брате мій, коли мені гірко і коли радісно, я завжди говорю до Тебе, бо Ти є рідніший мені рідного. Мені добре, що Ти є, що Ти живеш і я маю Тебе. За це благословлю життя. Я горда, що в мене розумний брат, я бажаю тобі, мій Братчику, великої праці і великого з неї вдоволення. Тільки, хлопча моє, не сердься на мене. Я бажаю ще Тобі видержки і рівності. Я, знаєш, не дивуюсь нічому. Всьому я причина.

 

Але я хотіла б, щоб Тебе любили і цінили многі. Бо, знаєш, моїм уділом в житті є прощати і ждати. Вічно, вічно. Не треба сердитись на старих жінок, коли вони розгублені шукають у Тебе рівноваги. Потерпи п'ять хвилин. Це честь Тобі молодому, що вони в Тебе шукають моральної опори. Їх не треба гнати, вони і так підуть смішні і нікому не потрібні.

 

Сумно, коли так, коли брат не хоче бути братом. А можна так, підійти, покласти руку на плече і сказати: знаєш Соню, ти не думай собі якось зле, от поговоримо і давай підемо працювати. Так, друже. Ну, чекай, я почитаю тобі „Думи", ну на тобі книжку. От було б мені легко на душі. Я неба б Тобі прихилила.

 

Брате мій, Ти говориш, що до нікого так не відносишся – це лиш до мене так, то це не приносить Тобі честі. Слово даю, Ти людина блискучих здібностей, а я як в чому. Але я знаю, що великі люди були завжди дуже звичайні. Вибачливі і людяні. То ж, може, не зашкодить, може, треба і собі так переродитись. Великий ум + велике серце і є велика людина. С".

 

Через кілька днів написала Богданові записку: „Прийди, маю щось показати. СК-К".

 

- ІІлесканко нарешті пообіцяв видати „Довбушеві скарби" Волощака – не ті, що я тобі віддала після виставки, а зовсім іншому оформленні. Пам'ятаєш, писала тобі з Москви, що буду робити новий варіант оформлення. Договір підписала ще перед поїздкою на з'їзд художників. На днях понесу йому остаточний варіант –чистовик. Хочеш побачити, як буде виглядати оформлення?

- Показуйте.

- Ось дивись, такими будуть ілюстрації, дещо треба підправити. Іванко дуже вимогливий – все мусить бути, як з голочки,

- Повинно бути цікаве видання. Головне – тут відсутнє штучне підтягування казки до сучасності, як у попередній книжці Волощака і Книша „За горами, за лісами".

 

- Ізидора казала, що Волощаку силою нав'язали Книша. Він був тим дуже згірчений, але відмовитися не посмів.

- Волощак – незрячий, все вирішує Ізидора. Не хотіла вступати з нахабним Книшем у конфлікт, тому й сказала чоловікові, щоб погодився на співавторство.

- Знаєш, я зі Львовом більше не хочу мати справи. Нарешті все розізнала: працювати для Києва набагато вигідніше – краща поліграфія й більше платять.

- Залежить, що будуть пропонувати для оформлення.

- Буду брати твори для дітей – це мене цілком влаштовуй. 

  

Шевченківський цикл

Віднісши до видавництва оформлення „Довбушевих скарбів" Волощака, Караффа-Корбут продовжила працю над Шевченкіаною. Читала й перечитувала подарований Богданом двотомник, вглиблювалася думкою в кожен рядок, звіряла намічені теми з написаними Богданом. Кожен порух думки фіксувала на клаптиках паперу. Для стороннього погляду той творчий процес виглядав би досить хаотичним, але для Софії тут усе зрозуміло: ліричні, драматичні, героїчні образи мали скласти цілість, передати дух поезії Шевченка.

 

Накупила лінолеуму, добрі люди допомогли віднести той тягар на вокзал – і в Куткорі, серед буйної зелені дерев і барвистих квітів, втілювала свої задуми в матеріалі. Коли пальці переставали тримати різець, мусила дати рукам і втомленим очам перепочинок. Зателефонувала на роботу Богданові, прохаючи зустріти її на вокзалі. Обіцяв. А якщо директор дасть йому доручення й він не зможе приїхати на вокзал? У такому випадку краще себе застрахувати від несподіванки. З аналогічним проханням звернулася до Володимира Вітрука, Дмитра Крвавича, Степана Коропчака. Кожного з них просила зустріти її біля поїзда, бо самій не під силу занести тягар у графічну майстерню. 

 

 

Вийшла комедія. Визначеної години на пероні появилися всі, кого повідомила Софія, кожен із прибулих почував себе пошитим у дурні. Коли прибув потяг і хтось з пасажирів допоміг художниці зняти в'язку матриць, першим підбіг до вантажу Вітрук.

- Соню, тобі не здається, що нас тут забагато? – порушив мовчанку Дмитро Крвавич,

- Дуже перепрошую, але я не знала, що ви всі прийдете, а без допомоги не дала б собі ради.

- Степане, – примруживши око, звернувся Крвавич до Коропчака, – ми, здається, тут зайві. Подякуємо Соні за приємну несподіванку. – Після тих слів обидва відокремилися. Володимир з Богданом взяли зв'язані матриці – один спереду, другий ззаду й занесли до трамвая. На зупинці біля головної пошти зняли вантаж і доставили до графічної майстерні. Богдан, хоча й був сердитий на художницю, що збаламутила чотирьох людей на одіозну зустріч, все ж запитав, чи потрібна ще якась поміч.

- Приходь у суботу після обіду – допоможеш мені віднести відтиски на помешкання, матриці на якийсь час залишу в майстерні. З кожного кліше зроблю по два-три відбитки, то матимеш змогу поповнити свою колекцію.

- А мені щось подаруєте? – з надією запитав Вітрук.

- Майте терпіння, і для вас буде. 

 

 

У суботу, сяк-так поснідавши, Богдан прискореним кроком попрямував до графічної майстерні, де на нього чекала художниця, Під стінами й на підлозі досихали чорно-білі й кольорові ліногравюри. Софія, скориставшись допомогою майстра Живка, зробили відбитки не лише з матриць, привезених кілька днів тому з Куткора, а й виконаних раніше. Велика кількість розставлених по всій майстерні творів, їх розмаїтість і високий мистецький рівень вразили Богдана. Авторка сиділа за маленьким столиком і фіксувала на аркуші паперу нові задуми, час від часу краєм ока зиркаючи на Богдана, який уже вдруге чи втретє оглядав роботи, записуючи щось у блокноті. Нарешті ті мовчазні оглядини їй набридли, склала вчетверо аркуш з ескізами й невдоволено пробурмотіла:

- Може, досить тих оглядин? Допоможи мені скласти все це на купу, акуратно згорнемо в рулон і якщо не буде затяжко, занесемо до хати, а гравюри, яких не маєш, – відкладай окремо, береш собі.

- Перед тим, як складати, зізнаюсь: усе тут побачене, перевищило мої сподівання. Ви звершили грандіозну справу. Не сумніваюся, в наступному році буде виставка під назвою „Графічна Шевченкіана Софії Караффи-Корбут".

- Відносно виставки – не спіши, треба подумати, якою вона має бути. Ти, як завжди, спочатку перебільшуєш у похвалах, а потім критикуєш.

- Завжди кажу, що думаю і відчуваю. У моїй правоті переконаєтесь, показавши все це Івану Світличному, – обіцяв приїхати з цілою компанією.

- А коли приїде? – запитала, помітно захвилювавшись.

- Домовилися зустрітися в останні дні червня, плануємо спільний похід у Карпати. З першого липня беру відпустку.

- Почекай, а яке нині число?

- 22 червня, до походу більше тижня.

- А хто буде, крім Світличного? – не вгавала Софія, голос і поспішні запитання якої видавали її хвилювання.

- Світличний, його дружина й сестра, Анатолій Зубок, Юрій Бадзьо, може, ще хтось. Іван Драч зараз у Москві, написав йому, чекаю на відповідь. А в Івано-Франківську приєднаються Опанас Заливаха й учителька Марія Перів.

- А хто буде з львів'ян?

- Надіявся, що будуть Роман Крип'якевич і Михайло Косів, але відмовилися, тверду згоду дав Іван Гречко, Олег Романів – група в стані формування.

- А як ти дивишся на мою згоду приєднатися до вашої групи?

- То залежить не від мене, а від вас. Подорожувати по горах – нелегка справа, не знаю, чи під силу вам такий похід.

- Маєш на увазі мої габарити? Не переживай, якось дам собі раду, така подорож піде мені на користь. Краще скажи твердо: даєш чи не даєш згоду, щоб я була разом з вами?

- Упевнений, ніхто не заперечуватиме.

- У такому разі: у-р-а! Їду з вами. Не тратьмо часу. Перед згортанням гравюр у рулон, на всяк випадок перекладемо їх тонким папером. До подорожі залишився тиждень. Які маєш плани на найближчі дні?

- Завтра неділя, маю намір поїхати до батьків, сказати їм, що відпустку проведу в Карпатах, а тому місяць мене не буде, – не хочу, щоб вдома переживали. Довго не затримаюся, можливо, на годину-дві піду на озеро.

- Хочу з тобою поїхати до Ходорова, побачити те озеро, про яке ти мені розповідав, підкріпити твій опис своїми враженнями.

- Добре, не бачу жодних проблем, поїдемо в неділю ранішнім поїздом. Не запізнитесь?

- Не спізнюся: ти добре мене провчив, коли не захотів почекати бодай ще якихось п'ять – десять хвилин.

- Коли в студентські роки ходив на побачення, то також на чекання не мав терпцю.

- А ти мені ніколи не розповідав про якісь побачення.

- Як кажуть, то було давно і неправда. Правда тільки в тому, що не терплю запізнень.

- Слово даю: не запізнюсь.

- Тоді до зустрічі!

- Чекай мене біля поїзда. Па!

 

 

Перед поїздкою до Ходорова Богдан отримав під Світличного листя:

 

„Київ, 22.06.1963 Дорогий Богданку!

 

Справи з поїздкою трохи змінилися. 28. 06. ми всі – Клуб творчої молоді – їдемо до Одеси, там будуть поетичні вечори. Організовує Танюк і спеціально присилає два автобуси. Було б дуже добре, аби й зі Львова приїхали люди – тільки з таких, що можуть щось перед людьми сказати. Я особисто хочу побути в Одесі з тиждень, а на Карпати виїхати числа 5 – 6-го. Зміни, як бачиш, невеликі, але є.

 

Чи зможеш ти приїхати в Одесу? Якщо ти ні, то хто б зміг? Подумайте там. В разі якихось змін, я повідомлю, – заходь на пошту.

 

До Львова привезу багацько нових поезій Драча і К°. Є дуже цікаві. А що ще привезти – ти не пишеш. Чи везти що з твого майна, чи нехай воно тут акліматизується? Йому тут дуже непогано жити. А як у тебе з відпусткою? Чи не поїдеш з нами на Карпати?

 

До ваших хлопців, якщо вони їдуть 1-го, пристати не зможемо. Та й, мабуть, буде надто велика компанія – адже тільки нас їде не менше семи чоловік (спершу ми зупинимось на кілька днів у Ю. Бадзя, а потім рушимо по селах – у нього там багато друзів і знайомих).

 

Сподіваюсь ще одержати від тебе листа – пошта йде дуже швидко. Хоч напиши, чи щось везти – я тебе з півслова зрозумію.

 

Вітай сердечно Сонечку (Караффу-Корбут), – я дуже скучив за нею. Вітання від наших. До скорої зустрічі.

Іван" (Там само. – С. 62 – 63.).

 

Богдана здивувала згадка в листі про передане „майно". Мабуть, Іван не допускає думки, що листи можуть проходити перевірку, забув, чим закінчилася конспіративна діяльність юристів, про яку розповідав йому. Задумавшись над змістом листа, Богдан не мав наміру давати на нього відповідь через пошту.

 

У Ходорові

Богдан рідко приїжджав додому сам, тому мама не здивувалася, коли зайшов до кімнати разом із невідомою гостею й сказав батькам, що це видатна художниця, хоче побачити наше озеро, про яке їй розповідав. Мама слухала з цікавістю, а батько скоса поглядав на худенького Богдана, що контрастував із пишною жінкою. Коли Софія вийшли в сусідню кімнату переодягнутися, батько, згладжуючи гострі кути нав'язливої думки, шукав форму вислову, як передати синові свої враження від художниці. Сказати, що вона для нього застара, було б не дуже делікатно. Вибрав інший варіант – дипломатичний. Зупинивши шліфування форми вислову, з батьківською теплотою в голосі стиха промовив:

- Сину, коли я збоку глянув на тебе й на Софію, мені видалося, що ти для неї трохи замолодий.

- Вона цікавить мене тільки як художниця.

- Я не маю нічого проти, я тільки так сказав, коли подивився на вас обох збоку.

 

Після обіду Богдан з гостею вирушили до озера. Біля причалу побачили кілька прип'ятих човнів. За невелику плату (неподалік була хатинка сторожа) вибрали човен, отримали весло й за кілька хвилин опинилися серед чудової природи. Обличчя Софії дихало щастям. Не знаходила слів для висловлення захоплення чарівним видовищем озера, вкритого зеленим килимом латаття з білими ліліями, що вкривали плесо озера, по якому заледве можна було просуватися човном: до весла чіплялося безконечне густе плетиво водяних лілей. Софія із сяючим обличчям розповіла Богданові про задум створити серію ліногравюр на мотиви „Лісової пісні" Лесі Українки, тому конче треба було побачити отой очерет і оте латаття, кущі й дерева.

- Тепер я дуже чітко бачу в уяві всі образи, „Лісової пісні", таке враження, наче за нами спостерігають водяні Русалки, а з гущавини верболозу зиркають Потерчата. Дивись, не перекинь човна, бо вони на це тільки й чекають, – стишеним голосом про мовила Софія, уяву якої заполонили герої „Лісової пісні". Перекриваюча річку гребля викликала в її уяві „Того, що греблі рве", а узгір'я на протилежному боці озера – „Того, що в скалі сидить". 

 

 

Повертилися до Львова разом. Софія дякувала Богданові за щастя побути в оточенні найкращих на світі квітів – білих водяних лілій. Переповнене враженнями, творила в уяві казковий світ, який, після походу в Карпати, мала намір увічнити в серії кольорових ліногравюр.

 

- У цій драмі знаходжу багато спільного з моїми думками й переживаннями. Коли ти поруч, з'являється бажання проілюструвати всю драму. А коли цілими тижнями пропадаєш, опускаються руки, моя Мавка засинає. Та нова серія – на замовлення серця. Хочу зробити тобі подарунок.

- То буде подарунок не мені, а українській культурі.

- Не спіши з оцінками, почекай трохи. На кілька днів їду до Куткора – треба підготуватися до походу в Карпати.

- Мені також треба полагодити деякі справи. В такому разі – до зустрічі.

 

У понеділок, 24 червня, відбувся організований Клубом творчої молоді „Пролісок" вечір, присвячений Лесі Українці, а наступного дня Богдан отримав листа від Івана Драча: 

 

 

 

„Дорогий Богданку!

Спасибі тобі за запрошення. Я обов'язково маю бути у Львові, не знаю, чи матиму змогу приїхати до 1 липня, хоча з великим задоволенням приєднався б до вас. Коли я поїду у Ленінград, то буду у Львові числа 2 – 3, не пізніше, коли ж ні – то числа 30 ц. м.

 

Чи не могли б ви мене день зачекати, бо в понеділок, крім всього, ще й вихідний день, га, а серед вас, думаю, є ж і забобонні люди?

 

Прошу тебе написати мені зразу і послати авіа – лист встигне. Уклін.

Твій (підпис)".