Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХXI. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 9 черв. 2014 р., 01:17 Степан Гринчишин

На З'їзді художників СРСР

Уже під час довгої й нудної їзди до Москви Софія мала намір написати Богданові листа, але в поїзді для цього не було умов. Як тільки влаштувалася в готелі, взялася за писання.

 

„9 квітня 1963 р., Москва, готель „Москва".

Брате Мій Милий!

Пишу Твоєю ручкою. Добре пише. Ти нею писав добре – ну то і мені треба також. Ну, зачинаю репортаж. Їхали так: вони в одному, а я в другому купе. Я їхала із жінками-лікарями. Цілий час їли і говорили про хвороби і смерть есt. Про те, що смерть найкращий лікар. Гм. В поїзді з нами їхали закарпатці: Бокшай, Кашшай і Коцка (Бокшай Йосип Васильович, Кашшай Антон Михайлович, Коцка Андрій Андрійович закарпатські художники). Коцка припав мені до серця. Гарна людина, та, зрештою, вони всі не погані.

 

Нас зустріли, привезли, помістили. Добре живу, але дуже відлюдно. Нікого не бачу, де є. В кімнаті двоє – Зоя Вишневська (Вишневська Зоя Всеволодівна – майстриня художнього ткацтва) з Києва. Була в Мавзолеї. Зрештою, хоча всі вже наші і київські поприїздили, ходжу з планом сама. Дещо ще пам'ятаю. (Навіть багато, а мені здавалось що все вже забула). Така чогось змучена, що ніяк не можу відмучитись. Маю враження, що я вся спухла, – це з перевтоми, напевно, витворився надмір кислоти молочної.

 

І ходжу голодна, бо ніде не можу приступити. Чистий Вавилон. Завтра початок. Будемо весь час в Палаці З'їздів. Знаєш, я така рада, що пишу до Тебе, я чую, що чим більша віддаль, то тим ближче ми до себе. Таке якесь дуже радісне відчуття близькості – через всі ріки і гори. Я приїду в понеділок або у вівторок і Тебе буду бачити, заки поїду додому. Добре! 

Ох, знаєш, Данку, я зовсім лахмітниця. Уяви собі таке нездорове явище: ходжу і мені всього хочеться. Все на себе почепила б. Ну, не все, але все, що відповідне мені, а на щастя, я зовсім без грошей. Зрештою, я вмію і нічого з тих речей не хотіти, тільки треба сказати собі. Знаєш? Ти ще не знаєш, – я згодилась робити Довбушеві скарби в тому виді, в якому вони захочуть. Я ж зможу і в четвертий раз щось нове за компонувати по другому. Може бути також цікаво. Знаєш, Данухо, я тепер, як приїду, буду так. Один тиждень різати, а другий – печатати. Тоді я буду Тебе бачити, але не буду мучити. Бо Ти знаєш, що мені навіть так мовчки з Тобою побути і то добре. Стає добре в душі. 

 

Ну, не сердься на мене за те, бо то вже вічне, хронічне. Тут така гарна весна з моїм приїздом. Добре, що я взяла сине пальто (а Сельський у футрі). Пріє. Приїхали тут Зарецький, Базилевич, Семикіна (Зарецький Віктор Іванович, Базилевич Анатолій Дмитрович, Семикіна Людмили Миколаївна – київські художники). Добре, бо не буду сама. Тут добре, можу купатись хоч 10 раз в день. Нарешті добре відмилась – аж трохи застудилась, Привезу Тобі тільки помаранчу, бо зовсім не маю за що друге купити. Другим разом буде.

 

Цілую Тебе моцно в оба „писки". Мальована Сорока.

 

(Ще напишу, але Ти не пиши, бо не дістану)".

 

Караффі було нудно вислуховувати на з'їзді нецікаві доповіді. В готелі також не було чим зайнятися. Єдина відрада писати листи.

 

„11 квітня 1963 р.

Данку, моє Хлопчище!

Вже пройшов перший день. Ми поприходили такі змучені, як викручені. Скульптор Белашова (Белашова Катерина Федорівна – скульптор, народний художник СРСР, професор) мала довжезний доклад. Взагалі все гарно. З'їзд є не в Палаці З'їздів, а у Великому Кремлівському. В перерві пооглядала всі зали і хороми. Краса. Також ходила по території, була в храмах (розписи Рубльова). Мені подобалась архітектура Палацу З'їздів. Дуже гарно. Добра кімната, де живу. Я не мала б нічого проти жити тут завсіди. Тільки де вже мені до такої кімнати. А може, колись.

 

Я держусь київських товаришів, бо наші львівські мною зовсім не інтересуються. Нічого я ще не бачила, бо ніколи. Всюди вже пізно. Вечором все закрите і сили вже нема. Мене так мучить велике місто. Я вроджений провінціал. Знаєш, а ковбаси такої доброї, як у нас, тут немає (дрогобицької). Я ходжу чогось голодна і не вмію наїстись. І взагалі я з того змучена, якась пришиблена. Не сплю, бо подушка дуже пече, а ліжко велике і горбате як верблюд.

 

А взагалі без грошей в світ їхати не можна. Їхати до хати будемо або в суботу ввечері або в неділю рано. Я хочу, як приїду, Тебе побачити, бо я поїду до хати і там буду кілька днів щось різати. Так душно, що мені аж мозок плаває, властиво хлюпає, хотіла б написати Тобі щось мудре, але де візьметься, коли все є десь коло мене, але не в мені. Змучена, як чорт. Всі наші товариші прекрасно себе чують, як молоді лошаки. 

Боже, так душно, що аж моє волосся мене пече і гріє. Фу. Вже північ, завтра ще допишу і пошлю. (Ти, певно, дістанеш один за другим). А тепер вже ранок. Сьогодні хочу сісти собі ближче (не знаю чи вдасться), щоб всіх розглянути. Я багато знаменитостей не знаю. Гостей є дуже багато. Такі симпатичні муринчики. Буде цікавий день – виступи художників.

 

Мій Дорогий Данку, бувай здоров – дуже, дуже. Вже не хворій, я прошу Тебе.

 

(Ой, старенькі всі делегати і лисенькі, а жінки вже всі видри). Соня".

 

„ 11 квітня 1963, вечір. (Пишу в залі). Знаєш? Я сиджу і пишу, хоча це майже все є в газетах (чи буде), а наші всі повтікали, десь ходять, а я їм і пишу. Гм. А ще пишу тому, що можна заснути. Зрештою на салі страшно сплять, розважаються як тільки можуть.

 

Засідаємо так. Від 10 – 2, (потім 2 години перерви) і від 4 – 8 год. Ну всі як видавлені цитрини. Слухай, я так голосно на всю Росію і Україну кличу Тебе: Данку–у–у–у–у–у–у–у–у Ти не дивуйся, бо мене дур чіпляється.

 

Вже будемо завтра замовляти білети, говорила сьогодні з Касіяном (Касіян Василь Ілліч – графік, народний художник СРСР, дійсний член АМ СРС). Не знаю чи щось вийде з вітражами. Поїду під 1 мая, ну і будемо говорити всі разом. Тут на З'їзді говориться піднести до висоти монументальне мистецтво, Побачимо. Буду головою бити мур. Бо то стид, що у нас нічого ще немає, коли люди так горять бажанням праці (це я ). Гм. Хоч Ти вважаєш мене такою-сякою, то я буду робити. 

Ох, зараз піду спати, властиво, лежати і дихати. Знаєш, я вже можу в думці собі упритомнити, як Ти виглядаєш.

 

Цілую дуже – Соня".

 

Повернувшись із Москви, Караффа конче хотіла побачити Богдана, щоб поділитися враженнями про Всесоюзний з'їзд художників, розповісти про виступ Василя Касіяна, про побачені й почуте, однак усі її спроби відшукати його виявилися даремними. Було тяжко й гірко на душі. Мимовільно рука потягнулася до аркуша паперу.

 

„19 квітня 1963 р.

Мій Брате!

Не добре мені на душі, самітно і Ти не хочеш мене знати. Я так хотіла б мати якусь істоту людську, яка вислухала б мене, геть все-все зрозуміла і не осудила. А так – ношу все, ношу і важко дуже мені. Від'їздила я зі Львова і перший раз везла із собою тепло. І не покидало воно мене весь час, з ним і приїхала. Я думала, що Тобі також, може, хоч чуточку захочеться зі мною поговорити. (В середу – як з дому приїду), але це тільки я думала.

 

Потім я ждала, що Ти даси себе чути. Ні. Тоді я ще раз попробувала, але ні. Ну що ж, я зрозуміла, що Тобі не цікаво, не треба, ніколи, бо на дворі весна і апаратик, ну, одним словом, дуже важні діла та й годі. Ну і сьогодні. Я дуже вражена і мені прикро. Мені не хочеться говорити Тобі повчання, я просто хотіла б, щоб Ти був більше людиною. Я перегортаю сторінки тих трьох літ і знаходжу так мало радості.

 

Я все прощала – прощаю і тепер, я не хочу тріщин у наших відносинах. Їх не сміє бути. Але треба, Данку (якщо я для Тебе існую в якійсь мірі), то не забувай про те. Бо я людина з поганим серцем – і про це не забувай і не легковаж це. Бо знаєш, вибачати це добре, але це є доказом Твоєї ще не повної зрілості. А ще, крім того, Ти нечемний зазнайко і чемний буваєш тільки тоді, коли захочеться Тобі. 

 

Я так хочу що б Ти, мій друг, був культурною людиною, а не тільки високоосвіченою. Я не напихаюсь із собою Тобі – я ще дещо, може, не знаю, але я обов'язково це відчую. А якщо і це не так, то я жду і буду ждати довго, довго. Вічно. Мені вже нічого не осталось робити, тільки ждати. Слухай – це здається не логічно, всупереч всім доказам, але я вір'ю Тобі, я не перестану вірити і ждати, бо якщо це не так, то чого ж тоді жити?

 

Я не смію втратити тої віри, бо втрачу життя. Я чую, що за ті три роки я так багато пережила, я вже ніколи не буду давньою. Я збагатилась і я свідомо, властиво, мене свідомо руйнували. Так. Нічого не жалію. Я хочу, щоб слово Твоє було мені запорукою. Все. Я знаю, я вірю, що колись, може, і у нас з Тобою буде гармонія (не знаю, як все складеться), але це треба много, много прощати і мені і Тобі.

 

Бо, Данку, – чи є ще де в світі ближчі люди, чим ми з Тобою? Я їх не знаю. А тепер я жду. Не весною зогріваються серця, заквітають хорошими мислями. Ми так хочемо зробити друзям радість. Бувай здоров, а я жду Тебе. Софія".

 

Київ, Москва, Одеса

Якраз у ті дні Богданові майже водночас з Києва і Москви прийшли листи з повідомленнями, що Всесоюзне нарада молодих письменників почне свою роботу 7 травня у готелі „Юность". Володимир П'янов у листі зазначив, що спершу треба прибути до Києва 4 травня на 12 год. Відповідальний секретар Комісії по підготовці Наради молодих І. Винокуром інформував: „Для сведения сообщаем список молодых авторов, чье творчество будет обсуждаться на семинарах: Куравская М. М., Лиходид Н. Ф., Олейник Б. И., Скунц П. Н., Стешенко А. Г., Третьяков Р. С., Федунец Н. Ф., Хижняк И. В., Таран А. В., Шарапов И. С., Сидоренко В. В., Юрьев В. А. – поэзия; Таран А, М., Шевчук В. А. – проза".

 

Часу залишалося обмаль, а Богдан ще не встиг перечитати збірки поетів і прозаїків, про які буде мова на нараді, а ще треба підготувати два виступи – про молоду українську поезію і прозу. Тож було не до зустрічей з Караффою, яка думає тільки про себе, про свою самотність і навіть не намагається вникнути в його музейні та творчі справи. Хотів повідомити про термінову поїздку до Києва, а з Києва до Москви, але не застав на помешканні, перебувала в ті дні у Куткорі. 

 

4 травня Богдан уже був у Києві, Зустрічі а друзями, напутні поради й побажання у Спілці письменників і 7 травня – Москва. Виступи, знайомства, дискусії. Несподівано на нараду прибули (поза списком) поетеси-десятикласниці Світлана Йовенко та Людмила Скирда. Богдан познайомився з дівчатами, перейнявся симпатією до Світлани, здивували її слова: „А я тебе заочно знаю". „Звідкіля?" – перепитав. „Від батька", – відповіла. Ламав собі голову, як батько Світлани, якого ніколи не бачив і про якого ніколи нічого не чув, міг щось розповісти донечці про нього. Ця дівчина по-справжньому його заінтригувала. Зустрівся з Іваном Драчем, котрий із 1962-го навчався на Вищих сценарних курсах у Москві й заглянув на нараду, щоб зустрітися з друзями, дізнатися про творче життя Києва. Богдан сфотографував його із Світланою, а також з Валерієм Шевчуком. 

 

Якийсь спостережливий фотокореспондент, запримітивши вродливих дівчат, запропонував Богданові та його ровеснику з Киргизії разом стати до фотографії. Наступного дня, 7 травня, „Учительская газета" надрукувала цю четвірку на тлі готелю „Юность»". Звичайно, це була одна з приємних несподіванок. Виступи, дискусії, знайомства – час летів стрілою й під кінець наради Володимир П’янов запропонував Богданові поїхати з ним із Москви до Одеси, де в спілчанському Будинку творчості й відпочинку проходив семінар молодих письменників, розповісти про нараду в Москві й прочитати доповідь про психологію творчості. В Одесі Богдан зустрів Миколу Вінграновського, познайомився з Василем Стусом, Володимиром Яворівським, Борисом Нечердою, багатьма іншими поетами та прозаїками. У Львові не був майже двадцять днів!

 

Софія нервувала, не знаючи, де подівся Богдан, писала записки, листи, телефонувала на працю – останнє найгірше, що могла зробити, привернувши увагу до його довгої відсутності директора, який після кількох її дзвінків вислав телеграму на адресу Спілки письменників із запитом, коли повернеться музейний працівник до Львова, бо термін його відрядженим вже закінчився. Богданові переказали зміст телеграми, переданої по телефону до Одеси, мусив негайно їхати до Львова. Коли перебував ще в Одесі, Софія приїхала до Києва здавати твори на чергову виставку. Скористалася нагодою, здійснила давню мрію: поїхала до Канева, щоб побути один на один з Тарасом. Помолившись, просила в нього сили й допомоги для звершення задумів. Написану молитву-клятву й відіслала Богданові.

 

„Тарасе, допоможи мені донести до могили ту гостроту відчувань і переживання, які є в мене сьогодні. Я сиджу тут біля Тебе, повна найбільших бажань. Я хочу прожити своє життя так, щоб Тобі не було стидно за мене. Я вірю, що видержу, що в кінці я буду мати відвагу глянути Тобі в очі. 

 

 

Тарасе мій, кріпи мене у важкі хвилини. Ти для мене найвища Біблія, найбільша мораль, Ти для мене вся істина мого життя. Дай силу мені бути людиною – Ти, молитво моя!".

 

Не знаючи, що Богдан перебуває за межами Львова, в Одесі, де веде палкі дискусії з молодими літераторами, Софія написала це одного листа:

 

„15 травня 1963 р.

Дорогий Мій хлопче!

Твоя Караффа стає людьми. Нічого не прийнято.

Всі ждали Тебе, і я також. Ну що ж. Я ще побуду. Мушу трохи щось пооглядати. Мені так Тебе бракує, але Ти є, я знаю, я чую. І ходиш зі мною всюди, говориш. Не відречись мене зовсім, як я приїду, нехай буде, як було. Думаю, що та Караффа варта того. Їй Богу. Пізнала Заливаху. Також нічого не прийняли. Я так скучаю за Тобою, Брате.

Софія". 

 

 

У Києві Караффа зустрілася з художниками, яких знала раніше, познайомилася з багатьма письменниками. У тому середовищі почувала себе затишно – не вистачало їй лише Богдана. Розповіла про це Світличному, передала йому свою тривогу й переживання: не знає, де подівся, а скоро місяць як не має з ним контактів. Світличний заспокоїв Караффу, розповів про зустріч з Богданом 4 травня у Києві на зборах у Спілці письменників, коли делегатів Всесоюзної наради молодих письменників напучували перед поїздкою в Москву. Знаючи, що нарада молодих у Москві же закінчилася, був упевнений у поверненні Богдана до Львова. Ця розповідь заспокоїла Софію, схилила до думки написати чергового листа, до якого, користуючись нагодою, Іван забажав додати кілька речень від себе. Про поїздку Богдана з Москви до Одеси, а не до Львова – Світличний нічого не знав, тому разом із Софією у доброму настрої склали грайливого листа, заадресувавши його до Львова:

 

„20 травня 1963 р.

Дорогий мій Богдане!

Сидимо з Іваном (Світличним) на пошті і не знаємо, що написати. Властиво то знаємо, але чомусь встидаємося сентиментів. Ну, значить, діла мої такі. Буду ще сидіти в Києві, аж доки мене не прогонять. (А це значить: більше Львова вона не побачить. – І. С.) (Курсивом виділені фрагменти, написані Іваном Світличним). Ну – ось бачиш – Іванко мене зовсім своєю добротою „розпустив" – і я вже, здається, ніколи не зможу бути давньою Караффою.

(Чим радий, горджуся!)

 

Мені тут так добре, що дійсно не хочу до Львова. Буду різати і все проче. Якось легше мені на душі, чим у нас. Дихаю. Тільки часто згадую дещо і ходиш за мною по Києву. Ходимо в трійку. Добре так. Я сиджу тому, що поїду зі всіма до Сорочинець в суботу, Такої нагоди у мене скоро не буде. Знаєш що, Данку, давай приїдь до нас в п'ятницю і поїдемо разом.

 

Я така якась неясна сама собі. І добре мені тут, і тягне до того свого, не дуже доброго. Не знаю, що там чувати, – напиши хоч два слова. Скоро. Приїду в понеділок рано і пошукаю Тебе, бо вже дуже скучила. Ну, не хмурся, я ж бачу, я це направду кажу. Зрештою Ти все знаєш, Брате. А дальше Іванко.

 

А справді – приїзди!

Мені так добре з Караффою, тільки вона – вредна і мене зовсім-зовсім не слухає – не кажу вже, як Тебе, а хоча б на десяту частку того. Тільки тепер я бачу якого маю конкурента!?

 

Він не в „курсе дела". Ну що ж. Треба скорочуватися, а то, як знаєш, в мене може бути довга пісня. Привикаю по-новому.

 

З Києва до Сорочинець їдемо великою капелою – дивитися пам'ятники архітектури. Їдемо своїм автобусом в суботу о 7 год. Якщо маєш змогу й бажання (а я раджу), перед від'їздом дай телеграму, зустрінемо з квітами й музикою. Зворотну адресу Караффа написала на конверті невірно – Треба: Київ 87, Уманська, 35-20. Караффі-Корбут Софії Петрівні. Чекаємо. Ну все. Приїзди на всіх крилах. Здоровлю – Соня.

І я теж!—Іван" 

 

 

Відчинивши після приїзду з Одеси двері свого помешкання, Богдан зі здивуванням побачив устелену долівку листами від Надійки Світличної, Геннадія Петрова, Галі Севрук, Миколи Холодного і, звичайно, Караффи. Дивувався, чому Софія обурювалася його мовчанкою, замість поцікавитися в когось із знайомих, де він перебуває. В думці відкидав її звинувачення як абсурдні, сердився за образливі вирази в одному з листів.

 

„Слухай моє дороге, дурне дитинище. Не дурій, не отруюй мені й собі життя. Я знаю, що Ти опутаний якимись своїми дурними гонорами, але знаю ще, що Ти мене трохи любиш. Ну, Ти мене трохи, а я чуть більше. Мені жаль великий, що я нічого іншого у Тебе не заслуговую, але нехай так. Мені треба Тебе – це я знаю, хочу, мушу. 

 

  

Тепер Ти для мене маєш тільки „холодні слова" – колись знайдеш щире, сердечне. Бо хоч Ти хочеш мені все те доказати, чого нема, я бачила Твоє серце. Воно є. Схаменися, людино, бо мене серйозно болить від Тебе серце. Треба любити, щоб любов була, як свято. А у мене тепер відпало все – Тебе біс кудись поніс.

 

Все, що я того року робила – робила для тебе. Так і знай. А Ти дурний цап. І дальше буду Тобі робити. Так і знай. І не дам з собою так несправедливо поступати. Має бути радість в мене і в Тебе".

 

Після довгої подорожі Богдан прийшов до Караффи з пісною міною на обличчі. Пояснив коротко, куди його „біс поніс", висловив обурення з приводу спільно написаного зі Світличним листа й телефонних дзвінків на працю.

- Ваші настирливі домагання дізнатися від музейної секретарки, де я знаходжуся, ускладнили моє становище на роботі. Невідомо, чим все це закінчиться. Якщо б не ваші телефонні дзвінки, все могло б обійтися без нервів. Ви привернули до моєї відсутності непотрібну увагу, вами керують емоції, а не розум...

 

Софія слухала нотацію, не промовивши слова. Щоб не бачити її сліз, без „до побачення" й „бувайте" вийшов з помешкання.

Comments