Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХX. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 4 черв. 2014 р., 11:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 черв. 2014 р., 08:05 ]

Образи вражаючої сили

Богданові слова глибоко запали в душу Софії. На знала ні дня, ні ночі. Здавалося, усі клітини мозку запрацювали з неймовірною силою й швидкістю. Від різця появилися на трьох пальцях правої руки пухирці. Мусила дати рукам спочинок, хоча уява продовжувала народжувати все нові й нові образи. Приїхала з Куткора до Львова й гайда в графічну майстерню. З допомогою майстра Живка з кожної матриці зробила по три відбитки. Наступного дня про свій приїзд дала знати Богданові. Не міг відірвати погляду від побаченого. 

 

  

Вразила вулканічна сила творчої уяви художниці, здатність ненастанно пульсуючої думки глибоко й оригінально інтерпретувати поезію Шевченка. Оглянувши гравюри, Богдан крадькома зиркнув на годинник. Вловили той погляд, зналаи, яких слів треба чекати.

- Уже поглядаєш на годинник? Мусиш йти? – промовила з болем у серці.

- Справді мушу, але дуже радий бачити роботи такого високого художнього рівня. Як назбирається 30-40 естампів, можна влаштувати окрему виставку! Ото буде подія на всю Україну!

 

  

Графічна Шевченкіана Софії Караффи-Корбут! Обов'язково писатиму про це, причому, в різні газети й журнали. Такий талант, такі твори повинна знати вся Україна! 

 

  

Після тих слів з очей Софії, наче з світлого синього неба, висипався на Богдана сніп сонячних променів.

- То від тебе залежить, чи буде така виставка! – промовила тихим голосом, згасивши опущеними повіками промені.

- Від мене залежить тільки одне: передати людям своє захоплення: вас обрала доля для подвигу.

- Якщо не хочеш моїх сліз, то вже йди, але пообіцяй не робити такої довгої перерви.

- Не можу обіцяти, бо не знаю, як складуться обставини.

- Ох, тих обставин мені вже забагато.

 

  

Подвоєння вимог

Із подарованих Софією гравюр Володимир Ольхом'як зробив Богданові фотографії. Була можливість розкласти їх на столі й зробити певний аналіз. Попри загальне сильне враження, в окремих роботах кидалася в вічі деяка спрощеність у розкритті задуму. Коли Софія дала знати, що надрукувала кілька нових творів, прийшов до неї з наміром поділитися своїми критичними зауваженнями. Оглянувши новий доробок, не висловив свого враження.

- Над чим ти так глибоко задумався? Що хочеш мені сказати? Говори!

- Думав над схильністю художників спрощено трактувати Шевченка, тоді як його поезія – не лише розповідь про людські й власні біди й болі, а й філософські роздуми, широкі історичні узагальнення. Романтик, лірик, історик, філософ, – такими мусять бути й ілюстрації до його творів.

- Відкидаєш усе раніше мною зроблене?

- Ні, не відкидаю, але в творчості Шевченка є філософські грані, яких ви не відкрили. Ви живете в замкнутому світі, не цікавитися новітніми віяннями в європейському мистецтві й філософії...

- Можеш далі не говорити й не аналізувати. Спочатку ти мене підніс до небес, а тепер опускаєш до низу. Свідомо чи несвідомо робиш мені боляче, ховаєш від мене своє серце й виставляєш холодні розумування. 

 

 

Для продовження розмови Софія не мала настрою. Боляче вражала Богданова переміна: його похвали й докори йшли не від серця, а від розуму. Необережно висловлене нею слово могло викликати непорозуміння – боялася цього, хоча серцем відчувала: дистанція дедалі збільшується.

 

Богдан також повертався додому з почуттям невдоволення. Пригадуючи, як оборонялася художниця від його докорів, розумів, що про філософські грані творів Шевченка слід було сказати по-іншому. Софію мучили критичні міркування Богдана, мусила виговоритися.

 

„1 квітня 1963 р.

Слухай мене, Богдане мій Рідний! Я знаю твердо: мій народ, ні Ти ніколи не постидаєтесь мене. Даю слово. Я виконаю все, що до мене належить. Розумію всю вагу обов'язків, які кладе на мене життя. Я знаю – мушу працювати важко, твердо, свідомо, не хилитись, терпеливо все і вічно – до кінця. Тільки смілості мало. Але я знаю, буде смілість, знаю себе.

 

Не вживай до мене грубих слів – ними не ставиш мене на місце, тільки нищиш зроблене. Не слухай ніколи, що про мене говорять, спитай мене краще. Я все розкажу. Бо вони – люди других відчувань і коментують усе дуже образливо для дійсності. І ще: не осуджуй мене за мої казки. Я їх так люблю, Ти не знаєш, які я вмію казки казати. (Можу 1001 ніч казати). В мені все аж бринить казкою і музикою. І вітер і хмари, трави – все-все кругом. 

 

 

Найбільш в житті займає мене людина. Яка? От така, бідна. Нужда тілесна і душевна, її радощі й болі, день і ніч її, чекання і відхід. Усе те, всі травми і конфлікти душевні і тілесні, злети і, розуміється, упадки, – все те, що вічно існує з людиною і буде до її кінця, є і буде тим, що мене живить. Радість менше мене цікавить. Добре було б вміти писати такі малі важкі клаптики людського горя. 

 

  

Не чуй до мене відрази, не принижуй в мені того, що добре, за те, що я людина дещо Тобі не привична. Скажу Тобі, що від самого початку, майже завсіди, Ти ніколи не сприйняв мене такою, як я була. Ні думки, ні вчинки. Все гірше, все не вірно. Але було кілька випадків і правильного розуміння. Не кривдь мене, Данку. Я знаю, Ти бажаєш мені дуже багато, я знаю ще більше. Але будь мені тим Рідним Братом, таким як серце Тобі каже. Не пожалієш. За кожну крупину я відплачу сторицею, бо я живу Тобою.

 

Філософом я не буду, не маю до того даних. Я з тих, хто мостить шлях руками, грубими, порепаними. Моя філософія – лопата. голка, моя філософія – болючі руки і щасливе серце. Звичайне. просте, відкрите, людське серце.

 

Ти говориш про історії в моєму житті – з шальком і прочі. Те, що Ти знаєш з третіх уст, ті виточені мої слова – це не істина. Дуже далеке. І тільки завжди попадала на людей, про яких я думала так гарно, а вони не були моїми друзями. Не мали для мене ні серця, ні розуму.

 

Тепер є вже добре. Я вже маю Тебе. Все знаєш. Хочу Тебе тими своїми шорсткими руками погладити, захистити, зогріти. Живи, не хворій, пильнуй трохи себе, бо треба, бо мусиш... Я тільки для Тебе в житті зробила  ілюстрацію до Франка. Пам'ятай! Зрештою, я вірю Тобі без решти. Цілком.

 

Мені так добре а Тобою, я жду Тебе все, буду ждати завжди, щоб хоч мовчала з Тобою, бо Ти моє все.

Софія".

 

  

Наступного дня пішла на пошту й відправила листа. 3 квітня поклала в папку макет й ескізи ілюстрацій до книжки Андрія Волощака „Довбушеві скарби" й попрямувала до видавництва. Плесканко похвалив Соню, запитав чи достатньо їй двох місяців для виконання оформлення у чистому вигляді. Почувши ствердну відповідь, склав договір на 435 крб.

 

 

Загальною сумою були задоволена. Згадала Богдана: це майже чотири його зарплати. Тепер у неї розв'язані руки – може попрацювати для виставки. Під добрий настрій дала знати, щоб заглянув до неї.

- Я заробила якісь копійки і тепер можу взятися за роботу, готуватися до Шевченківської виставки. Я не забула про твої поради – все пам'ятаю. На тиждень-два поїду до своїх мам, візьму з собою все потрібне для праці, – разом з твоїми настановами. – Останнє слово вимовила, скрививши уста. – А як приїду з села, прийди, хочу тебе бачити й чути.

 

Не минуло й двох тижнів, як секретарка покликала Богдана до телефону. Сердитим голосом відповів Софії, що не може прийти, бо має важливу роботу. Нагадав про прохання не телефонувати йому в музей, бо й так має з директором напружені стосунки. Ця відповідь не заспокоїла Софію, вкинула йому у двері записку: „Прийди на кілька хвилин. Чекаю. СК-К". 

 

 

Розстелила перед ним на долівці кілька нових ліногравюр на шевченківську тему. Бачила, як уважно вдивлявся в кожен естамп, як вбирав їх в себе всім єством.

- Минулого разу я наговорив багато зайвого. Перебував у полоні поганого настрою. Сьогодні хочу подякувати вам, що запросили поглянути на відтворений в зримих образах світ „Кобзаря". Не гнівайтеся за мої перекоси в оцінках і міркуваннях. Знайте одне: ваша Шевченкіана – найвищий образотворчий злет у нинішньому мистецтві.

 

Відбулося велике примирення й взаємне прощення. За чаюванням навіть жартували, ділилися враженнями від прочитаних книг. Софія розповіла, який великий вплив зробили на неї вірші Ліни Костенко, Миколи Вінграновського й Івана Драча. Коли Богдан глянув на годинник, запитала:

- Чи знаєш, що на днях їду на Всесоюзний з'їзд художників до Москви? Мушу підготуватися, подумати, що взяти з собою, як одягнутися. Тому – па, до зустрічі! Якщо будуть умови, напишу тобі як там і що.