Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХVIII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 30 трав. 2014 р., 09:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 черв. 2014 р., 00:56 ]

Розділ V

УРОЖАЙНИЙ РІК

Таким був початок

Серце Софії краяли суперечливі думки: йти чи не йти до Спілки зустрічати Новий рік? Перед очима постали самовдоволені обличчя багатьох художників, які почуватимуть себе у Новорічну ніч, як риби у воді. А з ким буде вона, хто складе їй компанію, з ким перекинеться дружнім словом? Слухати їхнє кепкування, масні дотепи, бачити розпашілі від алкоголю обличчя? Нізащо. Краще провести цю ніч у роздумах і праці. Витягла з-під ліжка залишки лінолеуму й по відполірованій гладі почала кружляти олівцем, передаючи в неспокійних лініях тривожний стан душі. Все тіло пронизував холод, Не допомагав навіть теплий одяг. Раптом перед внутрішнім зором постала хуртовина. Довго не могла заснути, перед очима кружляла завірюха, дошкуляв холод. Вранці зробила відтиск. Глянула на годинник. Богдан, мабуть, ще спить, хай досипляє, виріжу йому екслібрис і через годину-дві піду привітати з Новим роком.

 

У час, коли Караффа, закутавшись у теплий одяг, орудували різцем по лінолеуму, помешкання Миколи Петренка заповнювали гості: Юрій Малявський з дружиною Інною, Марта Балла, Ліда Долішня (обидві неодружені), Дмитро Молякевич і наймолодший серед них Богдан, якого господар завжди запрошував на різні імпрези, хоча часто з ним сперечався. Чимало дівчат захоплювалися Миколою, з деякими фліртував, але з женячкою не спішив. Жарти, вірші, анекдоти, тости, читання віршів, а там диви: 12-та, підняли келихи й пора розходитися.

- Куди ж ви підете вночі? Давайте ще по чарці-дві, а там і ранок близько, – запропонував господар, але не всі погодилися: кому ближче додому, вирішили добиратися пішки, а кому далеко – перекуняли хто де.

 

Добравшись з тяжкою головою до хати, Богдан солодко заснув, пробудився від стукоту в двері. „Мабуть, господар квартири прийшов прилітати а Новим роком", – подумав спросоння й побіг відчиняти двері, його здивуванню не було меж: на східцях перед дверима зі скрученим у трубку аркушем стояла Софія. Побачивши заспаного, онімілого від несподіваного візиту Богдана, промовила: „Пробач, це тобі на Новий рік", – вручила подарунок і, не почувши від розгубленого жодного слова, відійшла від дверей з почуттям гіркоти від невчасного візиту. Зачинивши двері, Богдан прийшов до тями, одягнувся, настругав у чашку з кип'ятком висохлої, наче камінець, розчинної кави й, відчувши приплив сил, взявся розгортати принесений подарунок, з якого випав саморобний конверт. „Мабуть, новорічне привітання", – подумав і поклав на край стола до листів, що надійшли раніше. З розгорнутої ліногравюри з неспокійними ритмами ліній війнуло морозяним холодом: жіноча постать понад міру випнутими устами торкається голови замерзаючої людської істоти. В композиції було щось відразливе. Не міг зрозуміти, чому саме такий естамп Караффа вирішила подарувати йому на Новий рік.

 

 

Під зображенням ліворуч дата „1.1.63 р", праворуч – авторський підпис. Невже гравюра виконана на Новий рік? Уздовж нижнього краю аркуша напис: „(Данку – будь моєю совістю до кінця). У всьому". Ще раз глянув на загадкове, невідповідне до Нового року зображення, розправив аркуш і поклав до колекції гравюр, які зберігав у великій папці під ліжком.

 

Замість новорічного привітання Софія вклала в конверт екслібрис зі зображенням згорбленої постаті, яка двигає на плечах непомірний тягар. Книжковий знак також датований 1 січня 1963 р. Богдан задумався. Не міг збагнути, де Караффа зробила відбитки обох естампів у Новорічний день, коли графічна майстерня зачинена. Не здогадувався про винахідливість художниці, здатної давати собі раду без естампного станка. 

 

 

Понад два тижні від Караффи не було жодної вістки. Нарешті лист, датований 17 січня 1963 р.:

 

„Моє Кохане Хлопчище!

Я сьогодні листала свої ескізи – і в них так много Твоїх рисунків. І знаєш – у всіх них є спільна риса. Всі вони – це лиця дуже сумні, дуже. І коли я на них дивлюся, так і бачу Тебе. Сумне лице, таке худеньке і бліде, і очі далеко задивлені десь в глибину себе, чи, може, віків, а, може, вперед далеко, чи я знаю? Якось так тоді Ти є не в тому світі, якось так майже без плоті, а тільки ті очі задивлені в щось.

 

Не можу я без зворушення якось дивитись на ті рисунки, І так якось я не могла, подивившись ті рисунки, не подивитись на Тебе. Тільки Ти, Братчику, дуже вже промерз. Цілком. Навіть не можна Тебе розігріти добрим словом. Я, знаєш, дала б все своє тепло (хоч його в мене мало, бо бачиш, як я закутана), щоб Тебе розігріти.

 

Товаришу, не сердься на мене, Ти ж все так знаєш і все розумієш – як ніхто. Я хотіли б сказати Тобі щось таке, чого ніколи не казала, щоб розтопити той лід, той холод, який ніби шубу Ти надів на себе. Не треба, бо я все вже буду собою (може, Тобі не дуже прикро а того приводу, що я існую?). Не сердься на мене, що я так дуже Тебе люблю, бо хіба нема за що? Може, і мене хто любить, не знаю, але напевно, що так. Бачиш, Данушку, якщо б Ти був, як інші, я не сказала б того ніколи, але Ти – то є моє існування, моє все, тож не сердься. Я якось так в думці завжди держу Тебе на серці – чи злий Ти, чи добрий, бо там місце тільки для Тебе, для мого найріднішого Брата. Більше про те я вже не хочу ніколи говорити, бо вже знаємо напам'ять, хто, кого і як.

 

Моє хлоп'я, Ти не гнівайся, що я Тебе так називаю, я тим не стараюсь зменшити Твоєї вартості. І знаєш, скажу Тобі, я хоч говорю завжди про старість і про все інше, я зовсім не чую себе старою, а зовсім навпаки. Я дуже рада з того, Богданчику мій (більше нічий), слухай мене в тих дрібницях, до яких Ти ставишся з погордою, Я вже більше нічого не можу зробити. Бережи себе, Братчику (і для мене також), бо Твоє здоров'я – це моє, мій усміх і успіх творчий – це мій зріст, це Твоє також вдоволення. Одним словом, все разом переплелось – не відмотаєш вже. 

 

 

Тепер прошу Тебе дуже, якщо б Тебе Михайло просив на весілля, то до нас не їдь, дуже прошу, подумай, бо то мало б для мене дуже сумний кінець. Зроби це для нас обох. Не забудь, що я дуже прошу.

 

Відносно поїздки в Москву, то я була у Сельських (мова про подружжя мистців – Марґіт і Романа Сельських), – буде, може, 28-го. Якщо так, то ми поїдемо десь на Твої ім'янини або коло них. Може, морози пересунуться. Боже, як я боюсь, що Ти застудишся, – не хворій, для мене, Дитино моя, я приїду десь 28-го. Тоді буде видно все. Якось так, ми такі близькі, а чому себе мучимо всілякими дурницями? Цілую Тебе всюди, всюди – дуже, дуже – ух –гм. Соня".

 

Богдан не давав собі ради з листами. Майже кожного дня отримував їх по кілька, не встигав відповідати. За Софіїним прийшов лист від Івана Світличного. Після Богданового виступу на львівському телебаченні (перед Нарадою молодих) поширилася чутка, що йому відмовлено в подальшій праці в музеї. Почувши про це, Світличний писав:

 

„Київ, 19.01.1963

Гей, Богданчику, що це ти пропав, як у воду впав? Тут усі про тебе турбуються (пройшла чутка, що тебе по роботі скоротили), розпитують у мене, як твої справи, а я нікому нічого не можу сказати. Та й самому цікаво: як ти там? Я розумію: ти сподівався скоро їхати до Москви, але ж те „скоро" може бути ой як не скоро! Отож хоч двома словами – повідом.

 

Ти пам'ятаєш свою обіцянку напитувати для мене літературу з україніки? Між іншим, я дуже хотів би мати „Етнографічні збірники" Наукового товариства ім. Шевченка, хоч і всі. Навіть, якщо трапиться, по кілька примірників. Особливо тут потрібен Франків словник „Галицько-руські народні приповідки". Та й усе інші, що тільки можна дістати – можна по два й по три примірники.

 

За ціною я не стану. Одне, що мої друзі хотіли б мати ці книги, а друге – за них у Києві можна виміняти найрідкісніші речі.

 

Г. Кочур, передаючи тобі вітання, просив запитати, чи не можна там дістати журналу „Ми" та збірок Антонича,

 

А що можна дістати Драгоманова? Гнатюка? Грушевського? Про інших, певна річ, я вже не кажу. Як у тебе з „Жовтнем"? Чи то тільки чутки були, чи й справді там маєш види на врожай?

 

Їздили ми з Антоненком-Давидовичем на читацьку конференцію („За ширмою") до Переяслава. Дуже цікава була конференція. Дуже гарно люди говорили. Шкода, що Дмитерко не міг усього цього почути. Як приїдеш – розповім.

 

Між іншим, Самброс надіслав мені листи А[нтоненка]-Д[авидовича]. Це така чудесна річ – читаються як поема (я в Переяславі дещо зачитував). Коли передрукую, надішлю тобі примірник.

 

Ну, бувай, Богданчику. Вітає тебе моя рідна половина і я ще раз. Озовися якось.

 

Будь здоровий і не кашляй. Чекаю.

І. С." (Світличний І. Голос доби. Книга 2. – К., 2008. – С. 60-61).

 

Софії дуже хотілося привітати Богдана з днем народження. Телефонувала йому на роботу, непривітна секретарка різко відповіла: „Нема!" й поклала трубку. Під вечір сіла за писання листа.

 

„1963 рік, 10 лютого (вечір)

 

Моя людино Дорога!

Я не знаю, чи треба Тобі мого говорення, але я не можу не писати. Ти знаєш мене, знаєш добре, знаєш і те, що я Тобі все прощу, то ж прости і Ти мені те все, що боліло Тебе, бо я не хочу Тебе ранити. Я так сильно все переболюю, всі ті історії. Не треба, бо я вже і так сива, а то побілію зовсім. Мені буде дуже сумно ходити такою поміж людьми. Я не можу бути без Тебе, мені зле без Тебе, зрештою, все та Ти знаєш. Хоч це не можна приказати, але люби мене, Дитино, бо без того я не буду жити".  

 

  

Того ж дня Богдан отримав привітання від кількох членів київського Клубу творчої молоді (КТМ) „Сучасник",

 

„Київ, 8.02.1963

Дорогому Богданкові на радість нам на зло ворогам многая літа тримай хвіст бубликом = Севрук Світличні Горська Семикіна Коцюбинська Бадзі Попель Крекотень Сверстюк Чорномоли Возна».

 

У другій половині лютого Софія поїхала до Києва, щоб переговорити з видавництвом „Веселка" щодо ілюстрування книжок для дітей. Повертаючись 21 лютого додому поїздом Київ – Львів, як звикле, довго не могла заснути: перед внутрішнім зором проходили розмаїті фільми. Знала: єдиний вихід звільнитися від надокучливих спогадів і роздумів, – взятися за писання листа, Коли поїзд прибув до Львова, доїхала трамваєм до головпоштамту й вкинула лист у поштову скриньку. Розраховувала, що Богдан отримає його того ж або наступного дня.

 

„1963,21 лютого

Данку, моє Братище, я їду і, здається мені, що я так, як на тому маленькому рисуночку, що я Тобі зробила. А тепер є так. Я піднімаю руку, а Ти опускаєш, – і ми прощаємось: „на добраніч!". Доброї ночі і добрих снів Тобі. Може, буде ще час, у мене буде свій кут, тоді і в Тебе він буде. Будемо ділитися всім, бо ми найближчі, бо ми рідні. Вже всі в купе сплять, а я на сплю, бо Ти зі мною! Ти поклав мені свою головоньку на груди і кажеш: „Слухай, К...!" – Слухаю. Чую. Роздумую. Так, так, Данушко, далеко мені до Тебе. Ти цільний, а я кусками. І час марную, і лінива та інше – все є. Але я ще буду, як Ти, я мушу. Не кидай мене. Не викидай з душі. Добраніч". 

 

 

Поки Богдан з дня на день відкладав, коли йому навідатися до художниці й розпитати, чи вдалося полагодити в Києві справи, отримав записку з проханням прийти бодай на коротко. Коли розклала на долівці кілька нових гравюр, був захоплений, сказав про це, не стримуючи емоцій.

 

Відповіла:

- Якби ти знав як додають мені сили твої слова і твоя віра! Знаєш, весь час думаю про тебе, – так мені легше працювати. Хочу, щоб мої твори тобі подобалися.

- А ви не про мене одного думайте, а про людей, які чекають на ваші гравюри, думайте про Україну і вам ще легше буде працювати, та й ліногравюри будуть досконалішими.

- Ти говориш про абстрактні речі, а мені потрібно мати перед очима конкретну людину, для якої я все це роблю. Сподобається тобі, то й всім іншим також сподобається. 

 

 

Богдан продовжував високо цінити творчість Софії, остерігаючись найменших проявів сентиментальності. Волів говорити про особливу місію Караффи в українському мистецтві, про зростаючий вплив її ліногравюр на свідомість людей, про неповторний національний колорит її творів. Софія уважно вислуховувала ті слова, але обличчя вже не сяяло так, як перше. Тривожила поява холоднуватості в його голосі. З прикрістю відчувала ту переміну, не дорікали, бо кожне необережне слово могло поглибити драму душі, прагнула затримати ті стосунки бодай в такому стані, як є, бо це краще від повного розриву, про який боялася навіть подумати.

 

Заклопотаний своїми справами, Богдан уникав зустрічей а Софією. Зривалися терміни замовлення на написання статей, не мав часу для поїздки до Києва, де на нього з нетерпінням чекай Іван Світличний, для якого придбав кілька книг і журналів, виданих у Львові в 1920-ті – 1930-ті рр., а відвезти не було змоги.  

 

 

Щоб підтягнути роботу, скористався вихідним, 8 березня, вважаючи цей день штучним святом, нав'язаним українцям з метою применшити вагу національних і релігійних дат. Заглянув до Софії ополудні 9 березня – в День народження українського Пророка. Чекала на нього, підготувала своєрідний творчий звіт: застелили стіл листівками до 8 березня. Не міг серед них знайти таку, щоб сподобалася, проте стримався, не сказав прикрого слова й не заперечив, коли згорнула ті листівки зі стола й вручила йому для привітань у наступному році.

Прощаючись, Богдан промовив:

- Маю з собою ненадруковані вірші Ліни Костенко – залишаю вам. Прочитайте, вони додадуть вам сил думати не тільки про 8 березня. Дуже хочу почути ваше враження! До зустрічі!

 

Після відходу Богдана Софія заглибилася в читання поезій Ліни. Окремі вірші торкнулися глибини серця, перечитувала по кілька раз. Під вечір взяла ручку, аркуш паперу й схилилася над столом. 

 

 

„1963, 9 березня.

Брате мій! Ну як же ж мені інакше Тебе назвати, коли Ти є й найрідніший. Не відбирай мені себе, бо не зможеш. Я заховала Тебе так високо, держу так глибоко, що не дістанеш. Нехай вже будеш мій. Ну, нехай, Данушко. Ти для мене є все найкраще, що лиш я мала в житті (може, навіть не можна охопити умом, як дуже тут серцем тільки можна. Ти не можеш тепер мене зносити. Це Тобі легко, бо Ти мене не дуже любиш. От – так я розумію. 

 

 

Але я і Ти – це одне спільне життя, не можу розривати, бо обом буде боляче, а не розірветься, я чую, що і за 200 років. Ти будеш мені моїм найбільшим товаришем – моїм всім, як сьогодні. Мені з Тобою було найбільш радісно за все життя і найбільш боляче. А це ще не кінець. Кінець буде в кінці. Знай, Данусь, що помру я на 90% через Тебе. Це правда. Але навіть те, я б дуже хотіла, щоб була з Тобою. Я не боялася б того моменту.

 

Слухай, моє Серце, – я знаю, я вірю, що тому, що я так Тебе люблю, так якось, що аж мені страшно, – тою моєю любов'ю я відкуплю всі свої провини, я дістану повне прощення, бо то дуже моцна і дивна річ та моя любов. Я вірю в неї. Подивись мені в очі, Данку, подивись так аж до дна душі. Я знаю, що побачиш там те все і ще дуже багато. Я сьогодні дивилась в Твої очі. Я їх люблю ті очі безпарні, дуже люблю. Тоді, як вони якісь такі тихі, світлі, як травневий вечір, певно в них хрущі гудуть, жаби кумкають і місяць як колесо. Ух! 

 

 

І хоч Ти говорив мені про перекупки і проче, очі були далекі від того. Не було в них ні ненависті, ні злості, а та якась тиха туга за чимось близьким, може, чи я знаю? Ох, Данку, „мій Данку", як мені добре, що Ти є і хоч десь там на десятій вулиці, але є. Знаєш, Братчику; давай так: як ми ще щось не порозуміємось, – зразу ж все вияснимо і помиримось.

 

Бо мене серце болить і експериментів робити з ним не можна. Тоді я не буду ходити вулицями і плакати, не буду ходити по чужих хатах, щоб на годину забути про біль, самообманювати себе – я того не хочу. Але мені ніде дітись, коли мені боляче, і я біжу з тим болем до людей, бо Тебе не маю коло себе. Данку не роби того, бо мені нікого не треба, бо з ніким мені не добре, бо з ними я думаю про Тебе, бо хоч говорити про Тебе і то мені краще, бо Тебе нема.

 

Я сама, я боюсь за Тебе, я хочу Тебе заховати, я хочу для Тебе стільки добра, що вистарчило б для всіх людей, я хочу Тобі добрих днів і добрих ночей. Я знаю, Брате, що я для Тебе є ніщо, зате я знаю, що Ти для мене. Так. Не дивуйся мені, бо мені дуже трудно. Як я хотіла б поговорити з Тобою так душа в душу, але в Тебе немає часу ніколи і терпеливості мене вислухати. А мені важко і я з тим одна. Я так все і все мовчу і в думці говорю все до Тебе, цілком все. Тільки з того мені не легше.

 

Данку! Моє Данище. І це все. Я сама, тільки чую, що Ти є десь далеко. Знаєш, я не хочу тої ручки, я її можу собі купити сама, але мені хотілось почути: „Ну знаєш, я ще куплю" – так якось добре і лагідно. Тільки для мене однієї немає в Тебе того доброго голосу, а мені так треба Тебе. Хоч побути, хоч посидіти, і помовчати. Господь бачить.

 

А ще Тобі скажу, – тільки не обурюйся: мені хочеться, щоб Ти мене по старій і новій пам'яті поцілував. Дуже-дуже. То, може, з душі відійде та погань. Поцілуй, Данушка, на конто наступного дня 8 березня. Бо того року Ти забув, що я жінка, а я так Тебе люблю, що аж дурна. Пам'ятай: так гарно, так моцно, як не бридишся, то поцілуй.

 

Весна іде – то треба. Скоро будуть лілії, скоро буде май! Пам'ятай, не будь егоїстом. Ти ж цілуєш дівчат, а я не хочу, щоб мене хтось цілував, тільки Ти. Ще хоч раз, бо потім буду вже дуже старенька..."

 

Написавши ті слова, задумалася. Закрила очі й спробувала викликати перед внутрішнім зором Богданове обличчя. Нарисувала, але не була з того рисунку вдоволена. Написала: „Не вмію я Тебе рисувати". А ліворуч рисунка „Не зневірюйся відносно мене, бо мене це болить, я вірю в Тебе і в те, що Ти в мене віриш".

 

„Може, колись, як буду вже мати свій куток зі всіма деталями, буду тікати в ті 4 стіни і там без свідків мужньо плакати. А тепер все на людях. Осточортіло. Як я хотіла б, що б Ти тепер був хоч хвилину біля мене. Ти зрозумів би, що правда, а що ні, і яка чому ціна і величина, все побачив би. Не штовхай мене на невластиві речі, будь більше зі мною, побачиш, як я змінюсь, Ніч. 1-год".

 

 

Наступний день Софія посвятила поезії. Перечитала принеені Богданом саморобні збірочки віршів Вінграновського, Драча, Симоненка. Ще раз перечитала поезії Ліни Костенко. Окремі вірші знала вже напам'ять. Під вечір знову взялася за писання.

 

 

„1963, 10 березня.

Брате мій Дорогий!

Ти так мені дорогий, що бідна мова моя сказати Тобі, як Ти моя вся кровка рідна, ближча як кровна. Не дивуйся мені. Є і такі люди, як я, на світі зрідка. Я весь день сьогодні читала Ліну. Ти не можеш знати, але там все є я, я її вже не перестану любити.

 

Ти не знаєш, але Ти є мої крила, мої турботи про Тебе (щоб, борони Боже, щось не сталось), щоб все було гаразд, – все те крила. І те, як я буваю іноді (як коротко) з Тобою (я ж сама іду за Тобою, бо я то не потрібна Тобі) – тоді мені ростуть крила архангельські, великі-великі.

 

Мені трудно про це говорити. Я нікому не потрібна, я для Тебе є ніщо. Так. Я одне тільки хочу, щоб Ти знав, щоб я не забрала колись зі собою невисказане, або недоговорене, я була щаслива Тобою, горда Тобою, я була з Тобою – собою. Тільки через те, що Ти мене не любив ніколи, що тільки я якось так не по-людському в 50 кін. сил люблю Тебе, тому Ти не відчуваєш мене.

 

Данушко, я живу, поки Ти зі мною. Я не жартую, не кидай мене. Не слухай, що я, може, десь скажу щось не те, це я з тої великої своєї любові зовсім дурна, – Ти не можеш знати, бо Ти любиш так в норму, як треба. Прошу Тебе, навіть колись, коли вже не буде тої дурної і примхливої Сороки, то не говори про неї так впевнено – різко і точно. Ти не знаєш, яка я. Я є клубок надії, турбот, сліз пекучих, сумнівів, любові, надмірної вражливості, без хитрості, без амбіції, без злості і злоби, не злопам'ятна.

 

 

Я така є і ще з всілякими сотнями відтінків. а якщо Ти колсь будеш про мене де говорити, то зроби це правдиво. Я виродок, але не шкідливий – ніхто, я знаю, не полюбить Тебе так, як я, бо я, як ніхто, відчуваю ту красу, яка сидить, прикрита в Тобі грубістю, навмисною і ненавмисною, ту, яка проривається в Тобі рідко в очах Твоїх. Не забудь мене, Брате, бо будеш мати важкий гріх. Мені гірко, я плачу, як звичайно. Скільки тих сліз було і є.

 

Я не потрібна Тобі, але не хочу бути комусь ще другому, крім Тебе, так потрібною, а Ти такий мені потрібний. Я знаю, Ти мене не шукав би, не дивився б, що роблю я, якби не те, що я сама іду до Тебе. Я знаю, я відчуваю. Не віриш мені, бо не любиш мене. А я так Тобі вірю. Нікому, як Тобі, бо Ти мої крила. Не обрубуй мені їх. Може, я буду благословити Тебе за те, може, я буду через Тебе людиною.

 

Дай мені жити, дай мені сили повірити в себе, дай мені себе і не відбирай кожної мінути. Я себе дала Тобі без решти і так вже залишуся. Тримай мене, Данку, не дай іти, звідки не вертаються, Я так хочу жити, і не штовхай мене в чужі руки – я їх нікого не хочу, вони мені чужі, не розуміють мене. Не будь зі мною грубим – я ж Тебе так люблю, як щось найкраще, наймиліше, то не будь таким.

 

Затримай мене, Данку, не дай відійти, бо я буду дуже нещасна. Ти ж для мене все моє щастя на світі... Мене страшно болить голова. Поклади руку – не бійся мене. Я знаю. Ти мені повіриш, ти мене зрозумієш, як мене не стане. Так що ж мені з того тоді? Не тішить.

 

Ти мені дорікаєш, що поступаю так, як не годиться. Ех, розберись трохи, то все зрозумієш. Ти в мене душа. Скільки то тих слів, Ріка тече, здоганяє. Сльози мої ллються. А я не хочу, щоб Тобі зробили щось злого, Ти для мене понад усе. Тільки не пхай мене в чужі руки, не відпихай від себе. Я не хочу іти. Я хочу з Тобою, бо мушу жити. Не виштовхуй мене за двері (з душі), бо я можу тільки заплакати. І все.

 

Данку, пам'ятай, що я ще живу, бо якщо забудеш, візьмеш мене на свою совість. Це я, яка тільки вміє любити і плакати. Спи спокійно, мій Брате. Я (хоч, може, і не хочеш) завсіди з Тобою. От тепер то думкою добре підтикаю Тобі ковдру, що б не змерз, по гладжу, – сестра я ж Тобі.

 

Чи всі сестри много плачуть, чи всі сестри скоро сивіють, чи всі сестри ждуть завжди, ждуть – аж до смерті? Ага. Такі, як я, то ждуть. Може, завтра буде краще.

 

Надію маю. Соня".