Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХVII. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 23 трав. 2014 р., 12:12 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 черв. 2014 р., 10:35 ]

Перших три дні Софія не тривожила Богдана ні дзвінками до музею, ні листами та записками. Повертаючись із бібліотеки додому, навіть гадки не мав, що на нього чекає несподіванка: синій конверт з написом „Богданові". Не було сумніву – від Караффи. Роздратовано дорікнув собі за наївність, бо сподівався, що все буде інакше. Сердито розірвав конверт, в якому побачив не один, а два чи три листи.

 

„Субота (ніч)

Мій хлопче коханий!

Тебе нема два дні, а мені вони вже роком стали. Такі страшно довгі. І ще треба ждати. Як я змучилася і морально пригноблена. Я не знаю, як я витримаю, коли так буде довго, коли так буде все? Як прийде час, коли буду ждати і не діждусь, коли мені нікого буде ждати? (Боже, не дай мені до того дожити). Я хотіла б бути тою Твоєю старою чорною драною краваткою, все була б з Тобою (майже все), обнімала б Тебе за шию, гріла б і студила, що коли треба б було.

 

Знаєш, є таке створіння – хамелеон. Можливо, я в попередньому своєму існуванні була ним. Воно таке сильно вразливе, воно плаче навіть, коли на нього крикнути. В мені те залишилось. Не кричи на мене. 

 

А Ти фенікс. Ні – Ти був грізним завойовником і ніжним поетом Роксолани. Це Твої пісні відкривали двері льохів, випускали невільників на волю, вони хвилювали мужню султаншу, були її совістю. Але знаєш – в третьому існуванні (гм...) то будьмо вже чимось таким, що існує разом. Щось як квіточка „Іван і Марія", щось як буря, як ріка. Тоді я ніколи не тужитиму, не плакатиму, бо Ти будеш зі мною завжди – хоч і для всіх. Р".

 

Мабуть, відчуваючи, що не виговорилася до кінця, додала до попереднього ще один аркуш:

 

„Неділя – ніч – мій час наступив. Я не знаю, де Ти. Я тільки чую Тебе – вже скоро, вже близько. Ох, був би Ти тут, то я Тебе обняла б міцно-міцно. Так щось в грудях співає, аж дрижить. Якась така дивна радість не покидає мене.

 

Я, знаєш, так пишу на рати. Трошки щось пороблю – і пишу речення. Снився Ти мені. Іду вже спати. Ти мій сіамський брат, тому беру Тебе під паху і несу зі собою. Будемо говорити аж до третіх півнів. Ти собі думаєш, яка то я грішниця, але повір, що то ще квіточки, – я є правдивий, ходячий гріх.

 

Мені скучно без Тебе. Мені зле, мені зимно, мені гірко, мені пусто, мені морозно, мені самітно, мені темно, мені страшно, мені боляче, мені дуже, дуже – одиноко".

 

Після тих слів Софія нарисувала голову жінки з великими очима і довгим носом, а поруч, правіше, голову чоловіка в капелюсі, з вусами. Що мали означати ті рисунки – сказати важко. Чи то так уявляла собі ілюстрацію до якоїсь книжки, чи себе з кимсь, але ні в жіночому обличчі, ні в чоловічому не було портретної подібності. Скоріше всього, коли приходила якась мистецька думка, фіксувала її на тому ж аркуші, на якому писала листа. Нарисувавши таку собі старосвітську пару, продовжувала писати:

 

„Знаєш, як я вже жду – такого голубого вечора, щоб сніг падав, щоб чути, як він шелестить, і піти з Тобою кудись на прохід, слухати: „Слухай, Караффо". Так вже хочу страшно того і тепер серед ночі так хочу співати – аж в горлі скобоче.

 

Слухай, а може, я вже стара, цілком помішана бабка – Ти мене опам'ятай, не дай мені осмішитись".

 

Важко однозначно сказати, чого найбільше очікувала Караффа від стосунків з Богданом, на чому їй найбільше залежало. У перші місяці знайомства, можна було думати, що потрібний порадник для праці, близька людина, яка б чула її творчий нерв, могла сказати, де той нерв найсильніше себе проявив, а де слабкіше. То був початок. З часом Караффі того було вже замало: відчувала потребу постійного контакту, постійного обміну думок, прагнула, щоб завжди був поруч, але в якому статусі? Називала його „дорогим братчиком", „сіамським братчиком", „дитиною", „синочком", „дорогим", „милим". Любов до брата, до сина, до коханої людини – різні речі, але в Караффи то все перемішалось – повний хаос почуттів. Мабуть, було б помилкою робити однозначний висновок, що за хаосом почуттів криється прагнення плотської любові, бо і Володимир Патик, і Степан Коропчак, коли йшла про неї мова, категорично стверджували, що в житті не підпускала до себе жодного мужчини, який мав намір закрутити з нею роман.

 

Врешті, все перебуває в русі і розвитку. У студентські роки Соня була такою, як про неї говорили її однокурсники, а тепер міг заволодіти, як вона висловилася, біс, який штовхає її на гріховність. Врешті, чому на гріховність? Караффа була цілком нормальною жінкою, довгий час її чуттєві стимули були витіснені в глибини підсвідомого. Лібідо набирало найрізноманітніших форм, проявлялося в любові до матері, дітей, друзів. Мабуть, мав рацію Фройд, який вважав енергію лібідо домінуючим мотивом людської поведінки. Можливо, мав він рацію, що подібно до голоду, лібідо – це сила, за якою приховано бажання насолоди. А в людській діяльності енергія сексуальності загнана соціальним укладом життя в глибини підсвідомого й тому проявляється в соціально дозволеній формі завдяки сублімації. Розвиваючи думки Фройда, Юнг вбачав прояви енергії лібідо у всіх усвідомлених і неусвідомлених психічних проявах людини. Узагальнюючи, можна ствердити, що енергія лібідо має визначальний вплив на діяльність людини.

 

На ці теми Богдан часто розмовляв з Ігорем Сандурським – філософом з Божої ласки, з яким познайомився 1960 р., коли Ігор поділився своїми враженнями від надрукованої журналом „Жовтень" Богданової статті „Іван Франко про природу і роль фантазії в художній творчості". Ігор мешкав недалеко від Музею, то ж Богдан часто після роботи навідувався до нього, щоб обговорити книжкові новинки. В Ігоревій бібліотеці переважали різні старі видання, серед яких увагу Богдана приковували у перекладах польською твори Фройда та Юнга. Побачивши, як гарячково Богдан листає ці книги, з якою жадобою пожирає окремі сторінки, Ігор – людина широкої щедрої душі, – подарував йому деякі з тих видань, які розкрили йому загадку індивідуальних особливостей психології творчості мистців. Здатна сублімуватися у ний різноманітніших проявах діяльності прихована енергії лібідо давала підставу очікувати нових мистецьких шедеврів Караффи. Бути максимально вимогливим до її творчості, не дати можливості побічним проявам заглушувати її творчий гін, тримати дистанцію – у цьому бачив Богдан науково осмислений сенс стосунків й художницею. Розумів, що при відсутності волі може потрапити в зачароване коло, з якого важко буде вибратися. Ватра почуттів Караффи розгоряється з неймовірною силою, загрожує її життю. З такими роздумами прийшов до її помешкання. 

 

 

- Караффо, я уважно перечитай деякі ваші листи, багато думав над ними, тому вирішив серйозно поговорити. Єдине прохання – не перебивайте мене.

- Говори!

- Якщо хтось глянув би на нас обох збоку, то наші стосунки, з багатьох причин, мусили б видатися дуже комічними. Я не можу звільнити себе від відчуття і усвідомлення, що ми люди різного віку, можна сказати – різних поколінь. Серед моїх знайомих чимало дівчат – моїх ровесниць, з якими почуваю себе, як з рівними. Між нами такої рівності нема і не буде, тому не треба фантазувати, треба нарешті зрозуміти: вага наших стосунків набагато більша у порівнянні з тими випадками, коли мужчину цікавить тільки жіноча спідничка. Тому одне з двох: або ми зустрічаємось як творчі люди, які одне одному потрібні, яких поєднує творчий запал, шалені плани і прагнення їх зреалізувати, або взагалі припиняємо будь-які контакти, не заважаючи кожному жити своїм окремим творчим життям.

 

Софія слухала Богдана з усмішкою в куточках уст. Вважала його аргументацію прикриттям справжніх почуттів до неї, про які не признається, тому надягає на себе панцир. Бо не може бути, щоб людина, так захоплена її творами, не мала почуття любові до автора. Зняти з нього той панцир і все буде по-іншому: стане сам собою. Твердить, не любить ніжностей, поцілунків, обіймів – хто в це повірить? У ньому горить такий же вогонь, як у неї. Тож він той вогонь роздмухав, а тепер намагається переконати, що крім науки його більше нічого не цікавить. Так легко не відступить: ще не такі перешкоди долала в житті.

 

Богдан продовжував свій передноворічний монолог, а в Софії перед очима крутилися фільми за змістом цілком протилежні до всього того, що він намагався втлумачити в її голову. Коли Богдан запримітив, що його слова в одне вухо входять, а з іншого виходять, Караффа не бере до серця його аргументів, припинив апеляцію до її розуму. Після хвилинного мовчання Софія, дивлячись на Богдана ласкавим поглядом, промовила:

- Вибач, але все, що ти говорив, – дурне. То все не так, як ти думаєш. Ти намагався мене переконати в тому, в що сам не віриш. Пора тобі прислухатися не тільки до розуму, а й до серця. Коли б ти до нього прислухався, то не плів би тих дурниць. Твоє серце я знаю, воно мені говорить щось зовсім інше, ніж твій розум.

 

Богдан вийшов з кімнати присоромлений. А на новий 1963 рік отримав чергове послання.

 

„31 грудня 1962 р.

Моє хлопчище Дороге!

1 в ту останню ніч я вірна своїй звичці. Жду півночі, Цілий день різала, а тепер перериваюся і дальше буду. Так зустріну новий Рік. З роботою. І замість тосту буду сильно думати про нас, про роботу. Я мушу бути, як Ти. Тепер пів 11-ої. Тепер буду різати, а о 12-й ще щось напишу. Я знов з грипом, не йшла нікуди (бо мені скучно з ними) і не хочу грішити, не маю найменшої охоти. Я весь час думкою з Тобою. Мені так краще, я не чуюся самітною – це мені вистачить за всю компанію. Урра! 

 

 

Данку мій, мені вже легше на душі. Я молюся. А може, ще в якийсь новий рік будемо святкувати разом? Я думаю, що буде так. Через 6 хв. – північ. Я говорю нам бажання. Мій найрідніший – до кінця. А ще здоров'я нам всім і миру. А тепер вже 12-а. Цілую Тебе. (Це друга ілюстрація до Франка). Гм. Тут я поцілувала.

 

Ну, що ж. Вже 1963 р. Нехай буде без дощів, нехай буде сильний. А ти часто говори: „Слухай, Караффо....". Це я підношу тост сосискою. (У цьому місці художниця нарисувала себе біля столу, нижче написала „1963, Дай Боже витримати!", а внизу аркуша нарисувала себе на мітлі, а праворуч – юнака з пляшкою. Підпис: "Це я їду провідати Тебе в 63 р". А тепер іду їсти".

 

 

Доданий Софією до Новорічного листа рисунок по-справжньому розвеселив Богдана, котрий належно оцінив дар художниці, здатної у святкову ніч розвеселити не тільки себе, а також інших близьких їй людей.