Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХVI. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 19 трав. 2014 р., 12:45 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 черв. 2014 р., 01:04 ]

Своїми листами Соня не давала Богданові спокою. Мусив ходити на головпоштамт кожного дня, бо вся кореспонденція приходила йому „до запитання". Часто бувало, що чекав на одне, а отримував щось зовсім інше. 23 жовтня знову лист:

 

„21.Х. 1962

Мій Данку золотий!

Читаю Твій лист і регочу, як кінь, аж люди сміються. Як добре жити на світі. По базарах то я не звивала і взагалі по тих справах – не дуже. Але було так, що дизелем ганяла по місті. Бувало. Про те, щоб добре перетравлювати, я травлю. Все. Ну, думаю всіляке. Думаю, що торти робити ще колись встигну. Поки що їм тут годгві (дуже добрі), у нас так не печуть. Тут дуже багато Патиків (це значить) – всі молоді подібно малюють. Але є так, що і дуже чорно, таки чорною фарбою – сміливо. У нас її вистерігаються. Багато я в собі переварила. Думаю, що зачну працювати вільніше, може, легше якось.

 

Тільки мені треба мати кут, де я зможу робити по-всякому, а не тільки різати, бо то добре, але можна пропасти в сухості і мертвоті. Робіт молодих, то я бачила всілякі, але старі до себе не пускають. Привезу трохи естампів. Як роздобуду гроші – зимою знов поїду. Може, разом? То буде видно. А поки що можна думати, що так. Якщо так подивитись до них близько, то вони нічим не ліпші від нас, вони тільки дуже горді за себе і свою роботу. Аж занадто. Я не Мікеланджело. це певне, але я ще буду робити на всю пару (100 чортових сил).

 

Богданище, я їду до Києва. Прошу вже не пиши до Вільнюса. (Мушу їхати, бо зимно, ну і ресурси). Я скажу, якщо ще якийсь лист буде – прислати мені на Львів. Я пишу і бачу Твоє лице, гм, весело мені. В нікого-нікого немає такого духу, як у мене. Урра!

 

Жодні духи тутейші (ні чорти) не мають до мене доступу – ні і день, ні вночі. Так. Волію своїх. Мені було і радісно і дивно, коли дістала Твій лист. Не чекала. Тепер і мені радісно. (Після того речення Соня нарисувала усміхнене личко). По Вільні плавають гребці. А тут так холодно. Ти знаєш, я ще тут, а вже тішуся, як то разом поїдемо у Таллінн і всюди. Як я приїду, то справлю старі вітражі і мушу зробити ще один новий. Трохи по-іншому. Вже тепер більше розумію. Вже знаю, що тепер рік-річно треба їхати і обновлюватись. Ну, Данку, все буде добре, дай нам Бог довго ще жити.

 

(Потрібно конче), Все зробимо і зробимо по спроможності якнайкраще, бо ми люди зц моторами в 100 чортових сил.

 

„Трясу Тебе як грушу –

бо люблю як душу" – Соня.

А Караффа має два „ф".

 

 

Богдан таки спромігся написати Софії ще одного листа. Писав, як пишуть дорогій і близькій людині: про дискусії у Спілці письменників, про замовлення газети „Молодь України" написати статті про молоду українську поезію і львівських художників. Розповів про деяких львівських письменників, які не розуміють поезію Драча та Вінграновського, – з цього приводу мав гостру дискусію з Іваничуком. Поскаржився на нестачу часу кожного дня ходити на пошту й питати, чи є щось на його ім'я, бо обідню годину використовує для обходження книгарень, а після роботи спішить до бібліотеки. Просив, щоб художниця написала йому про свої задуми, щоб зрозуміла, як важливо для нього зібрати нікому ще не відомий матеріал про психологію творчості.

 

Коли прийшов на пошту відправити листа, смуглява симпатична працівниця, мило всміхаючись, кивнула йому головою, подаючи знак, що є лист. Та чорнявка після частого відвідування ним пошти добре його пам'ятала і, як йому здавалось, симпатизувала. В нього була звичка говорити усім гарним дівчатам компліменти, домовлятись з ними на побачення, від яких вони (це його рятувало) переважно відмовлялись. То ж і на цей раз, підходячи до віконечка, запитав свою чарівну смуглянку:

- Скільки мені доведеться ще ходити на пошту, щоб ми погуляли разом?

- Про яке гуляння ви говорите, коли вам кожного дня приходять листи. Так часто може писати тільки дружина, а ви мені про побачення.

 

Богдан засоромився, чарівна смугляночки а усмішкою подала йому рекомендованого листа й попросила розписатись про вручення. Як і здогадувався, то був лист від Караффи. Зазвичай, вона дуже рідко ставила дату написання листа – час для неї не мав жодного значення, тому тільки по штампах можна було розшифрувати, що лист був вкинутий у Вільнюсі 22, а прийшов до Львова 24 жовтня.

 

„Мій Духу вічно-живучий!

Знаєш – тепер глуха ніч. Я збудилася і читаю Твій лист. Так трохи стає на серці добре і Львів ближчий. Спершу лежала і дещо рисувала, сон втік, ну то я рішила уприємнити собі безсоння. Твій перший лист ішов довго. Ти писав 17-го, зі Львова печатка – з 20, а прийшов 21. Щось дивне. Ну нічого. Знаєш, я хотіла б (коли я приїду і подзвоню Тобі), щоб ми десь там зустрілися, щоб можна, віддихаючи, гарно поговорити, щоб ніхто не тривожив. Може, Ти щось придумаєш? Га? Я лежу і думаю (я правду говорю) – не знаю другої людини такої, яка так сильно живе, переживає, відчуває, розуміє силу, красу, правдивість мистецтва, як Ти. Ти гориш, як жертвенник (не жрець, а сама жертва). І я буду –інакше не можна. Ох, довга ніч. А грошей мало. Філософія: обов'язково десь знайдеш, брате, кут для нас – людей бездомних, щоб спокійно оглянути книжки і поговорити. Щоб так гарно було і добре. Я лежу і скандую: Данулька, Булька, Мулька, Нулька і т.д. Дурна та й годі. Приступає. Я без годинника і не знаю, чи ранок далеко. Живу, як первісна людина. Вранці піду на гору Гедеміна...

 

Мені вже здається, що я рік тут. Довго так. Вже хочу щось робити. В Ленінград поїдемо обов'язково. Я тепер мушу відпрацювати страчені роки понад норму. Треба так. Але той куток треба роздобути. Ти мені поможеш. Страшно коротке життя, але не треба про то вічно думати, тільки так, в глибині треба пам'ятати.

 

Боже, як я люблю свою роботу (з вітражами, мозаїками і т. д. – то вже до смерті), людей чистих, світлих і Тебе так дуже. Не вмію я вже думати про себе без Тебе, не знаю, де початок, а де кінець Тебе і мене. А знаєш, що тепер я роблю? їм. Щось напав мене голод. Рано надам речі до Львова. У вівторок ще ті фотографії Туфінія, ну і поїду до Києва хоч на 2 дні. То вже майже вдома. Чи Тобі не скучно ще без мене? У мене під рукою Твій рисуночок. Приємно мені. Я собі вже уявляю, як ми зустрінемося. Мій „писок" від вуха до вуха і Твої очі як дві жаринки. А тепер спи, Данку. Положи мені голову на груди і спи. А я буду Тебе колихати своїм віддихом.

 

Нехай Тебе ніколи на болить, коли люди не зрозуміють Тебе. До них ще дійде, а як ні, то ні. Ох. Данушко мій, знаєш, сумна і самітна жде мене старіст, колись, якщо жоживу, і смерть між чужими. Сама, одна, без нікого близького. У всіх будуть свої родини, а я, здається, буду одна. Га. А поки що, доки є ще сили, треба працювати.

 

Ох, треба мені буде ще портрети робити, бо на фарби грошей потрібно, ну, і ще де поїхати нам. Вибач мені мої мінорні тони, але мажор перемагає. Цілую дуже. Соня". 

 

  

Як і у Львові, Софія перед сном пила міцний чай. Вірила, що захищає її від застуди, але не задумувалася над тим, що позбавляє сну. Бувало, сон переплітався з мареннями, перед внутрішнім зором поставали зелені галявини, гори, устелені, наче килимом, квітами. Коли прокидалася, не могла зорієнтуватися, де знаходиться. Хотілося відтворити все на папері, але мозаїка сну розсипалася на дрібні частки різнокольорової смальти О, якби передати ці видіння на картині, а ще краще – в поезії! Пробувала, римована поезія не виходила. Пусте! Можна писати вірші без рим. З думки не сходив Богдан. Під настрій склала поезію в прозі „Моя любов". Не знала, відсилати йому чи не відсилати? Вирішила відіслати, бо повинен знати той спалах у серці, який дає їй силу й радість життя. Читаючи листа, Богдан чимраз більше переконувався: Софія – вроджений лірик з неабияким літературним хистом.

 

„Вона народилась разом зі мною – моя любов. І залишилась. Вона зі мною і я живу. Аж до кінця будемо разом. Може, хочеш знати, яка вона – я покажу. Постараюсь. Вона передовсім має запах, Чи знаєш Ти запах скошеного гірського сіна? В'яне материнка – так солодко і терпко, аж в голові паморочиться. Це вона така. Вона пахне, як пушок абрикоса. Росяно-рожево. Вона, як мед янтарний – п'янка, як пахуча кедрина, як полин у вечірній росі.

 

Вона ніч перед Іваном. Це її запах. А її смак? Ні! Жоден нектар, ані інший божеський напій. Смак її – це житній хліб пахучий, соленою сльозою мішаний, це як живиця – кров дерева, така гіркава і тягуча, як горіх тверда і солодка моя любов. А ще в неї є сила. Страшна сила. Незмірима. Попробую. Моє серце – серце Твоє, це місце, де воно росте. Відкритою долонею даємо і беремо, розтрачуємо її.

 

Відкритою долонею розриваємо свої серця і даруємо їх. Серце розсипається дощем почуттів, переливаючись відкритою долонею. Серце моє вічно розщеплюється, ділиться, піниться від надміру сили, топить. Я беру човником долоні ту силу і поливаю нею тільки народжені почуття. Вони потребують роси із крові моєї. Нею живуть.

 

Квіти душі живуть силою мого серця. В душі своїй я вирощую квітник. Росте шальвія, шорстка квітка забуття, тут мірт вічнозеленої надії, море незабудок. Кожна квіточка – це пам'ять про ті клаптики серця, які дарую і беру. Це велике спільне наше серце. Неподільне. Це сила. Я беру частинку серця і кладу Тобі на сонні очі. Вони розкривають пелюстки, тепліють, говорять. Це моя сила.

 

Я беру шматок серця і кладу Тобі на уста. Стирають його, оживають, наливаються пурпуром, дрижать не вивільненим вогнем. Ти кладеш цей вогняний знак на моєму чолі, Ти кладеш квітку на мої уста. І знов сила переливається в мене. Я цілую Тебе в груди – це я кладу там кусок серця, ні – я кладу троянду. Я обсипаю Тебе трояндами. Вони не в'януть, бо це частинки серця. Ти лежиш, мов молодий Бог на ложі із моїх поцілунків, ні – квітів.

 

Ти своїми руками, мов вінками обвиваєш моє тіло, квітчаєш мене. Добре мені в теплі Твоїх рук. Твоїми долонями пливе сила і вливається в мене. Я кладу своє серце до Твого. Повстає цілий світ. Велике спільне море незабудок. Це велика сила, і добро. А є ще ніжність у моєї любові. Атласна чи шорстка, але завжди безмірна. Вона не помішується в моїх грудях, ферментує, заливає все своєю живучою силою.

 

Моя любов – це веселка. Один її кінець у моїй колисці, а другий – у вічному сні".

 

З Вільнюса Софія поїхала до Києва. Зупинилася у своєї подруги зі студентських років –Алли Чистоганової. Вони були ровесницнми, разом вчилися на керамічному відділі Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва. Алла часто приїжджала до Львова, й Богданові доводилося водити її старовинними вулицями, показуючи все те, чого не побачила за час навчання в інституті. Алла повністю перейшла на кераміку, виконувала декоративні тарілки, сувеніри, святкові вази й ужиткові речі. Працювала в основному в майоліці, використовуючи як матеріал глину або кам'яну масу. Мала широкі знайомства в Києві – Софія разом з нею відвідувала деякі майстерні. Алла згадувала Львів, Богдана, подарувала йому на згадку декоративну тарілочку, датовану 1962 р. А Софія, прокрутивши перед внутрішнім зором фільми, написала йому перед сном листа:

 

„Данушко мій – Брате мій Рідний!

Я не вірю, я не можу повірити, щоб Ти не відчув як сильно все, що є Тобою, є дорогим мені. Я так хочу, щоб життя щадило Тебе, щоб ти був сильний, щоб Ти мені, Рідний, доконав так много. Я вірю в Тебе, і ціню Тебе і ще так, по звичайному, як вмію, люблю дуже. Для мене нема дорожчої людини, більшої радості, і горя, крім Тебе.

 

Я так хочу, щоб Ти мені повірив, тоді все було б так просто і щиро. Але Ти не хочеш мене чомусь. Чи Тебе щось болить? Ну, скажи мені, хоч раз, бо мені ніколи не ясно, а я так вірю Тобі. Чи я вже так зовсім нічого не варта в порівнянні зі всіма, кого знаєш, що нічого в душі своїй для мене вже не знайдеш, що не варто, бо я пропаща (а я знаю, що ще ні).

 

 

Я не знаю, чи чуєш Ти часами, як я сильно Тебе кличу, здається, що всі чують той мій клич, скажи, чи чуєш? Не ставайся для мене чужою людиною, не іди від мене, не кидай мене на дорозі (до кінця так далеко), мені страшно – не йди. Бо я помру.

 

Мені так хочеться, щоб ТИ схотів бути для мене братом, тою істотою, за якою я ціле життя тужу. Моя ти найрідніша людино".

 

Після подорожі

За час перебування у Вільнюсі та Ризі Софія витратила всі гроші, тому пішла до Івана Плесканка й запитала, чи можна отримати другу частину гонорару за „Марічку невеличку". Іван відповів, що книжечка ще не підписана до друку надіється, до кінця року буде підписана й надрукована. Це її дещо засмутило, але нема ради: мусить почекати.

 

Перша зустріч з Богданом після подорожі пройшла спокійно, ненав'язливо. Розповіла про враження від міст, в яких побувала, про нові знайомства в Києві, а він про новини мистецького та літературного життя в різних його площинах – у Львові, Києві та Москві. І хоча надворі було вже холодно, зробили рейд вулицями Львова, відвідали опустілий від людей Стрийський парк. Богданові видалося, що зустріч забрала надто багато дорогих годин, гак потрібних для завершення початої статті. Тож коли Софія знову подзвонила йому на роботу, відмовився прийти на зустріч. Він справді не мав часу. „Молодь України" замовила йому статтю про молоду українську поезію (до IV Всесоюзної наради молодих письменників) і він пообіцяв написати. А щоб дотримати слова, потрібно зосереджено перечитати збірки молодих поетів. Софія зателефонувала вдруге й так жалісно просила прийти, що вирішив навідатися до неї, бо не хотів її плачу, який переслідував його удень і вночі. Пішов з метою все роз'яснити.

 

Говорив нервово, поспіхом.

- Весною має відбутися Нарада молодих письменників у Москві, мені треба підготуватися, є вже листи з Москви – ось вони, прошу поглянути. – Богдан поклав перед Софією прислані з Києва та Москви листи. – Тому зрозумійте: не можу прибігати на телефонний виклик або записку, бо маю важливіші справи.

 

Софія слухала мовчки з опущеною вниз головою. Коли Богдан закінчив свій монолог, розплакалась. Нарікала на свою долю: нікому не потрібна – ні вона, ні її талант. Зі сльозами на очах промовила, що в нього на всіх є час, тільки для неї нема. Богдан, як міг заспокоював, намагався донести до її розуму, що вї Києві, у Спілці письменників, заплановано його звіт як молодого критика, потрібний час, щоб підготуватися, бо ж має намір не читати доповідь, а говорити без шпаргалок. Відходячи, зняв долонею з її лиця сльози, просив не гніватися на нього, бо найважливіше в житті – праця, а все інше – побічне, другорядне. Таким є суворий закон життя і треба з тим миритися і вже нічого тут не поробиш і не зміниш.

 

Чи то від тих слів чи від лагідного доторку рукою до її обличчя, очі Соні глянули на нього таким теплом, що на душі йому стало легше, зі спокійною совістю попрямував додому. Листопад 1962 р. був для нього одним з найбільше напружених місяців.

 

Богдан вдруге отримав листа від Володимира П'янова (відповідального секретаря комісії СПУ по роботі з молодими), щоб прибув 19 листопада до СПУ для виступу з доповіддю „Психологія художньої творчості". Часу було обмаль, повідомити Караффу про термінову поїздку до Києва не мав можливості.

 

Коли повернувся з Києва, зайшов у майстерню Теодозії Бриж Фана (так її називали близькі й друзі) розповіла, що серед тижня заходила до неї Караффа.

- Багато говорила й розпитувала про тебе, шукала поради (тут Фана зам'ялася) у чомусь дуже інтимному Розпитували, як я зійшлася з моїм Женею. Мене то все дуже здивувало. Не знаю, як ти до неї ставишся, але в неї геть затуманена голова. Словом, то делікатна справа – розбирайтеся самі.

 

Богдан дуже незручно почував себе при тій розповіді. Кинув фразу, що Софія все перебільшує, власні фантазії приймає за реальність, і перевів розмову на інше, а в думці складав план розмови з Караффою про її відвідини майстерні Бриж.

 

Прийшов до неї натягнутим, наче струна. Слухала мовчки, боялася переривати. Перед відходом сказав крижаним голосом; „Мені дуже неприємно було слухати розповідь Фани. Скажу вам відверто: поки не пройде той осадок, не хочу вас бачити".

 

Софія не знаходила підстав для Богданового гніву. Виправдовувала себе. Адже нічого особливого не сталося. Ну, поговорила а Фанею, розпитала, яка в неї думка про Богдана, чи бачила його з якимись дівчатами. Правда, хотіла ще дізнатися, як зійшлася з Женею, – він же молодший від неї, то як то все у них вийшло, але Фані ті розпитування не сподобалися, обірвала розмову. Не дізнався б про цю розмову Богдан – обійшлося б без нервів. Обдумувала, як згладити напругу. Керувалася моральною настановою: всякі конфлікти, непорозуміння слід вирішувати при допомозі доброти, не згадуючи прикрих моментів. Після роздумів написала листа:

 

„Бачиш, Данку, прийшов вечір, Тебе нема, а мені хочеться говорити з Тобою. Так я собі пишу і здається мені, Ти тут коло мене сидиш і читаєш з-під руки. Так якось зовсім реально чую присутність. Всі вже сплять і Ти є. Говорив Ти мені сьогодні про те, що я з третіми особами говорила про Тебе. Правда, я говорила. Але чому? А тому, що мала великий жаль, Тебе не було – ні доброго, ні злого, зовсім жодного, а я так не можу.

 

Я спішу, спішу, мені всього мало – і так не можу. Одне я знаю, що коли хтось когось направду любить, то не існують ніякі причини, на ніщо чоловік не дивиться, не звертає уваги, щоб хоч хвилину побачити того когось. Немає ніяких законів, норм – є велике бажання, яке може все. Чому я говорила з третіми про Тебе? Тому, що вони твої близькі, і мені хотілось, хоч говорити про Тебе (як Тебе не було), хоч чутку взяти від них Тебе.

 

І так зліплювала я кусочки. Мені так мало. Хочу все з кістками. (Я щось зачинаю сумніватися, чи я нормальна). Ох, Боже, якщо б заліз Ти у мою душу, аж на дно, Ти б все знав, розумів. Не будь до мене жорстокий, мене це болить. Всі роблять мені боляче, не роби хоч Ти, моя людино, бо я Тобі так вірю.

 

Пам'ятаю, був такий вечір, ми сказали тоді, що все буде по-новому, сильно. Але Ти не хотів дальше мене знати (а мені так важко було самій), ну і я шукала у людей кусочків Тебе. Зліплювала. Тому, що без Тебе мені зле жити. Я живу з людьми, а така сама-самісінька, як той „вічний жид". Боже милий, чому у мене так мало тої радості? Як я можу щось робити, коли душа не радіє? 

 

 

Іду спати, і Ти Іди від мене, Самуель, брате мій, Чому в мене немає розуму, а тільки те дурне величезне серце? Може, якщо б ще раз народитись, але вже з розумом, хоч без серця, не було б тих конфліктів, муки, незгод. Чому мова у нас така бідна, що не можна поговорити, чому серце таке черстве у людей, що немає у ньому ні краплі чуття у відповідь на сльози? Чому, все – чому?

 

Та тому, що у всіх є розум. (Це таке м'ясо, яке сидить в голові і морозить все, що тепле і добре в грудях).

 

І знов день. І дальше, і дальше. Основне, що є робота. Це так, але...

 

П'ятниця – вечір.

 

Пройшов день. Помалу вгамувалися мої бурі і негоди і прийшов тихий вечір. Така тиша, кругом. А в мені регоче біс і розпирає груди. Я знов стверджую радість свого існування. Я живу, і держу руками життя! Урра! Мені так добре, що аж не прилично (бо є люди, яким зле). Мене жде гарний завтрашній день. Я чую. А якщо він ще не буде дуже гарний, то я вірю, що буде скоро і такий, що за всі дні – золотий.

 

Ні, він не буде кольоровий, він буде звук і запах. Я не хочу нічого бачити, я хочу чути запах вечора – синього. Я сховаю обличчя у Тебе на грудях і буду слухати: „Слухай, Караффо!"? – більше нічого не прошу. Це моє небо, моє земне блаженство. Пелена гніву злетіла з очей, я знов прозріла. І я це розумію.

 

Можливо в тому, як Ти поступив, є свої рації – Ти переконаний в них, що так, а не інакше – ну що ж. Нехай буде. Може, я ще зрозумію або Ти скажеш, чому так. Тільки можна було мені сказати це м'якше, а то я дуже вже боляче все переживаю, що я від Тебе в такій формі почула.

 

Пощади мене, Данусь, бо Ти забуваєш, але я знаю, Ти хочеш мені добра цілого світу, все, на що може здобутись Твоя багата душа, даєш мені, я знаю. Я також стараюсь, щоб в заміну за всі достоїнства, якими Ти мене обдаровуєш, я не піднесла Тобі свою общипану душечку, я дам Тобі свою палаючу душу – все, що в мене найкраще, білим вогнем горить. Це все добре. Ну, спати.

 

Скоро мій час. Прийду до Тебе. Сяду в ногах і буду держати Тебе за руку. І ще буду легесенько блудити рукою по Тобі. А ще покладу тобі руку під шию, а другу біля лиця твого і задрімаю. Зроби мені кусочок місця на своїй подушчині, і я покладу голову. Я запхаю ніс у Твоє волосся, буду сопіти Тобі за вухом і засну. Можна так і на віки. Щоб не збудитись. Але ні, не треба дуріти – треба збудитися до праці.

 

Братчику мій, спи спокійно. Набирайся сил. Я не знаю, чи помічаєш Ти, як страшно я міняюсь, я себе вже не пізнаю. Несеш Ти мене із собою ураганом, і я окрилююсь. Я так Тебе за все, за себе, за Тебе, за всіх міцно обнімаю і цілую дуже і ще то і там то – багато, багато, бо я все люблю сильно і багато – без решти. С.

 

Вівторок, 4 – вечір.

Ти знаєш, Данушко, все те, що я там писала, це правда, але якщо воно здається Тобі прикрим, то рахуй, я нічого не сказала. Визнай: трудно вірити другові, коли так, але в почуваннях не дошукуються логіки, тому я вірю Тобі. Але, хлопче мій, якщо Тобі набридла „гра в приязнь", – чи як назвати, – Ти скажи мені. Я думаю, що у нас не сміє бути ні рисочки фальшу.

 

Тільки так – на основі взаємної потреби і то дуже великої – будемо взаємно рости, помагати собі. Я така хвора, і, як звичайно в такому стані, я так потребую Тебе. Але що ж. Ну, добраніч, Данку".

 

Як то звикле буває в житті, прикрі хвилини чергувалися з радісними: 2 листопада 1962 р. багатостраждальна „Марічка невеличка" була підписана до друку. Відповідно до умов договору, Софія отримала решту свого гонорару (25%). Невелика то сума, проте кожна копійка була конче потрібна, щоб залатати бодай деякі діри. Статтю Богдана „Хвилі поетичного оновлення" (про молоду українську поезію) Борис Олійник (завідувач відділом літератури) підготував до друку під назвою „Більше поетів хороших і різних". Так її й помістили у двох випусках „Молоді України" – за 27 і 28 листопада. Назва не сподобалася Богданові, але про публікацію були добрі відгуки багатьох його друзів і знайомих, в тому числі й Івана Світличного. Дивний збіг обставин: того ж 27 листопада „Літературна Україна" надрукувала статтю „Психологія творчості митця" про його звіт у Спілці письменників як молодого критика. Про ці публікації Софія дізналася від письменників, коли зайшла у видавництво до Івана Плесканка.

 

Краєм вуха почула прихильні відгуки про автора. З видавництва мусила зайти до Спілки художників. По дорозі купила в кіоску обидві газети, познайомилася з публікаціями в залі Спілки, де відбувалося якесь обговорення, побачила серед присутніх Богдана. Вирвала чисту сторінку із записної книжки й написала: „Богдане. Я така горда за Тебе", склала вдвоє й передала через ряди.

 

 

Читаючи записку, Богдан всміхнувся: це був один із небагатьох випадків, коли

художниця не підписала записку. Мабуть, не хотіла оприлюднювати своє захоплення.

 

У кінці року для Богдана почалися гарячі дні. Посипались усні й письмові замовлення на нові статті, яких не мав змоги написати. Почувався розгубленим і знервованим. Як організувати працю? Як звільнитися від усього зайвого, від пустої трати часу? Уже в котрий раз постановив собі зустрічатися з Караффою не частіші одного разу в місяць. Цього цілком достатньо для обміну враженнями, думками й ознайомлення з її новими творами. Цілком іншої думки притримувалася Софія. 20 грудня надіслала Богданові листа, написаного наосліп вночі 19 грудня – удень св. Миколая:

 

„Мій малий Брате!

Я пишу в темноті. Не можу спати. Думаю про все. Людські почування такі крихкі – такі, як людина, і сильні, як людина.

 

Людино моя, людино мудра – чиста. Це вже третя зима. Нехай буде добра, нехай не студить нас. Я вже так хочу Тебе бачити. Знаєш, не дивуйся нічому, бо я переживаю тепер велику симфонію – сонячна феєрія з трагічним кінцем".

 

На звороті аркуша авторучкою дописала:

 

„А Тебе все немає

і немає –

і сніг падає –

а я – чекаю.

19. XII. 1962 р. С".

 

 

Богдана стривожив лист. Безсонні ночі можуть виснажити художницю, негативно позначитися на її творчості. Не хотів цього. І хоча суперечливими були його почуття, то все ж переміг себе й розважливою ходою підійшов до будинку № 31 на вулиці Ломоносова. Коли відчинила двері, було враження, що її обличчя освітив прожектор.

 

- Як добре, що ти прийшов, бо зі мною могло щось статися!

- Караффо, дуже прошу, не перебільшуйте. Краще розкажіть, над чим працюєте.

- То все дурниці. Працюю, коли працюється, а коли не працюється, то реву, як корова. Але ти того не розумієш. Будемо пити чай і трохи поговоримо.

- Не буду пити чаю, поки не побачу нові роботи.

- Нема нічого нового. Щоб заробити якусь мізерну копійку, мушу оформляти книжки.

- Покажіть, хочу бачити.

- Нічого тут цікавого нема. Я мало не зірвала оформлення „Українських народних загадок". Завтра несу до видавництва. Готуюся вислухати нотацію від Івана Плесканка. Він дуже добрий чоловік, але й дуже вимогливий. Ось поглянь, тут уже все підготовлено для друку, але бачу, тебе то не цікавить

 

Поки господиня поралася на кухні, Богдан переглядав виконане на окремих аркушах технікою гуаші оформлення книжки казок. Не міг надивуватися, як їй вдається до кожної книжки знайти власний ключ. Був захоплений обкладинкою із зображенням серед природи у лежачій позі хлопця, що з прикладеним до чола вказівним пальцем розгадував якусь таїну природи. Сподобалися й деякі ілюстрації, але не всі. 

 

 

- Подивився, а тепер розповідай, де ти так довго пропадав.

 

Богдан розповів про писання статей і опрацювання матеріалу для задуманої книжки, яку невідомо коли закінчить, бо не вистачає часу. Дав прочитати листи, які прийшли з редакцій київських газет та журналів.

- Краще розкажи, щоб мала уявлення, про звіт у Спілці письменників – про нього я дізналася з „Літературної України". У Спілці передала тобі записку Здогадався, від кого?

- Здогадався по почерку, але не знав, котру з двох публікацій ви мали на увазі.

- Обидві, говори.

 

Богдан коротко розповів, що після його доповіді було досить жваве обговорення, виступали Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк, Микита Шумило та ін.

- Дуже скупо розповідаєш. Не знаю, чи від небажання, чи від скромності. А тепер прочитай з пам'яті вірші, які тобі подобаються.

 

Богдан прочитав „Демон" Миколи Вінграновського. Вважав, що цей вірш під багатьма оглядами дуже актуальний. Час про летів стрілою. Мусив йти, бо ще треба було в гастрономі купити бубликів до ранішнього чаю.

- Бачиш, я тебе не затримую, бо все здатна зрозуміти. Тільки не сердься на мене і не вважай оті всі мої листи і записки за капризи, бо то щось цілком інше.

- Я прийшов розповісти, що в мене дуже багато незавершеної роботи і нема часу на пусті балачки, – оправдувався Богдан,

- А ти вважаєш нинішню розмову пустою балачкою? Та я жива людина і також мушу щось знати де і що діється, бо від того залежить моя творчість і моє життя. Але вже йди, щоб не сказав на кінець чогось зайвого, образливого. 

 

 

Богдан вийшов із спокійним станом душі: художниця заспокоїлась, стосунки внормувались, після його аргументів Софія зрозуміла – у нього своя праця, у неї – своя. Вважав, що дотримає настанови зустрічатися раз на місяць. То були наївні роздуми молодої недосвідченої людини, не здатної збагнути душу самітної жінки. Одна справа – загальні теоретичні міркування про людську психологію, а зовсім інша – психологія конкретної людини з врахуванням вікових особливостей, нав'язливих емоційних станів.