Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХV. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 16 трав. 2014 р., 11:45 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 черв. 2014 р., 12:36 ]

Розваги художників

У Музеї українського мистецтва зібралося вишукане мистецьке товариство – скульптори, живописці, графіки. Вирішили відсвяткувати закупку Міністерством культури їхніх творів. Зійшлися охочі порозважатися, повеселитися, щоб зняти напругу й почати підготовку до чергової виставки – з надією на нові закупки. З якихось міркувань художники попросили Богдана побути разом із ними у веселій компанії. Що б це мало означати? – шукав він відповіді. Побачили у ньому перспективного мистецтвознавця, котрий писатиме статті не тільки про Караффу-Корбут, але й про них? Мабуть, це був єдиний мотив, яким керувалися поважні мистці, запрошуючи до веселого гурту молодого музейного працівника.

 

Чарка за чаркою, тост за тостом, пісня за піснею і, нарешті, добре розвеселившись, перейшли до анекдотів. Усі сподівалися почути нові вигадки від голови Львівської організації Спілки художників Якова Чайки. Як не як, а більшість із присутніх у тій чи тій мірі від нього залежні, тому й заглядали йому в зуби. Якова Ільковича не довелося довго просити. Зробивши серйозну міну, запевнив усіх, що на цей раз розповість не анекдот, а те, що чув від своєї коханої дружини – солістки Львівського оперного театру.

 

 

- Я вже звик, – почав Яків Чайкайіш, – що Влодзя має багатьох прихильників, їй симпатизують багато мужчин, але від її розповіді (було це у серпні) мало не онімів. Того вечора довго чекав на неї, почав переживати, вже північ, а її нема та й нема. Нарешті чую, відчинилися двері й до спальні зайшла весела, розпашіла Влодзя. Питаю: „Чому так довго тебе не було? Переживав, північ, а тебе нема".

- „Май терпіння, переодягнуся й все тобі розповім, – ангельським голосом відповіла мені. – Сьогодні мала великий успіх, від оплесків у вухах дзвеніло, засипали квітами. Хотіла від того відпочити, відмовилася, щоб хтось із моїх прихильників мене проводжав додому, як то було в інші рази. Коли вийшла з театру на „стометрівку", до мене підійшло двоє галантних мужчин. Їхній вигляд, похвали, захоплення моїм співом мені сподобалися, тому не прогнала їх, і вони супроводжували мене всю дорогу. Коли наблизилися до нашого будинку й зайшли в ту темну вуличку, раптом зупинилися і один з них каже: „Заспівайте нам щось на прощання".

- „Та то ж ніч, – кажу йому. – Як я серед ночі буду співати? Що люди подумають?"

- „Вибирайте: спів або любов! Так будете співати? – наполягав той нахаба. Влодзя засміялася і радісним голосом заявила мені: „І ти думаєш, я їм заспівала? Фігу!" – з усміхом закінчила розповідь Влодзя й пішла спати в сусідню кімнату, а я цілу ніч намагався розгадати, що за штуку встругала моя кохана.

 

Усі присутні вибухнули сміхом. Дмитро Крвавич перервав сміх спокійним зауваженням:

- Геройську маєш дружину, Яшо. Таки не заспівала тим напасникам!

 

Слова Крвавича викликали ще більший регіт. Такий успіх заохотив Якова Чайку розповісти ще одну вигадку про кохану дружину.

- Ви перервали мене, не вислухавши до кінця. Після того випадку, що трапився з моєю Влодзею, минуло кілька днів. Я з ранку до вечора працюю в майстерні, приходжу додому пізно, вечеряю й лягаю спати, щоб вранці знову в майстерню. Якось я міцно заснув і крізь сон чую, що хтось мене термосить за плечі. Відкриваю очі, а Влодзя над моїм вухом ніжно шепоче:

„Яшо, хочу хлопа!" – „Змилуйся, – кажу їй. – Де ж я тобі серед ночі знайду хлопа!"

 

На цей раз регіт від тої розповіді був такий, що дзвеніли шибки вікон. Анекдоти інших художників не мали такого успіху, як „правдива" розповідь Якова Чайки.

 

Так тривало до пізньої ночі. Всі ті реготи вислуховував нічний сторож Флюнт, який мешкай на території музею й привик вчасно лягати спати. Несміливо відчинив двері зали й вибачливо запитав директора Катрушенка, коли має розбудити дружину, щоб прибрати приміщення. Художники від несподіванки примовкли, поглянули на годинники й зрозуміли: „Пора додому!".

 

Настирливе умовляння

На кінець жовтня дирекція Музею українського мистецтва запланувала експедицію у Волинську область для придбання експонатів. Звичайно, ніхто нікого не змушував до поїздки, кожен працівник вирішував сам – поїде чи не поїде. Віра Свєнціцька надіялася розшукати старовинні ікони, Ірина Гургула була впевнена, що експедиція збагатить старовинними вишивками відділ народного мистецтва, яким завідує, Борис Возницький виношував план розшукати ранні твори Кондзелевича, а Богдана цікавив сам край, його історія, культура, мистецтво. Крім того, не хотів втратити нагоди бодай на два тижні вивільнитися від зустрічей з Караффою. Коли зателефонувала йому з проханням прийти, бо має про щось важливе поговорити, відповів, що не прийде, бо перед поїздкою на Волинь має термінову роботу. Знав, що буде відмовляти його від участі в експедиції й за всяку ціну схиляти до поїздки з нею до Вільнюса – для ознайомлення з литовським мистецтвом, зокрема, вітражами з коленого скла. Під час телефонної розмови попросив, щоб про все, що має сказати, написала в листі.

 

„Ти просив мене щось Тобі написати. Я напишу. Хочеш, щоб я сказала, що потрібно для того, щоб я працювала? Так, скажу. Треба Тебе. Я вже тепер не можу інакше. Для Тебе і з думкою про Тебе Я робила те все. Ну а тепер як? Мені важко, як Тебе нема кілька годин. Тиждень – це вже смерть, а місяці – це навіть не можу подумати. Повішусь з самоти і пустки.

 

Не їдь на Волинь, не їдь, я прошу, поїдь краще зі мною хоч на чотири дні у Вільнюс. Я так прошу. Я ще ніколи нічого так не просила. Мені так сумно, так, направду, дуже. Як я хотіла б, щоб Ти мав до мене довіру. Тут я дещо знала б і не рвала б так своєї душі нічно. Не було б таких важких несподіванок.

 

Ти кажеш, що ми погано живемо. Ні. Я не вважаю, що погано, Бувають години, заради яких варто жити. Тільки, я знаю, Ти поїдеш і час зробить своє. Ти мене забудеш. Так, так. А я знову сама і як я так буду жити? Я ж не заміню Тебе ніким. Не треба. А самому дуже трудно. А ще – жодна моя мрія не здійснилась. Не залишай мене саму, бо самота мене вб'є".

 

Богданові кортіло розповісти Соні, як розважалися у приміщенні Музею її друзі-художники. Принагідно вирішив показати їй новинки з мистецтва, сказати, що може вибрати собі на пам'ять одну з книг, яка їй найбільше сподобалась. Коли після запитання „хто?" Софія відкрила двері, її обличчя спалахнуло світлом радості:

- Як добре, що ти прийшов! Маю тобі багато розповісти! Глянувши на книжки сказала:

-Ти залиши їх, я подивлюсь, може, знайду щось вартісне для себе. Забереш іншим разом. А якщо захочеш, то якусь із книжок мені подаруєш. А тепер про головне.

 

 

Те „головне" стосувалось наміру Софії зробити подорож до Вільнюса та інших міст Балтії. Намовляла Богдана поїхати з нею, але він нагадав їй про різні їхні статуси й можливості: вона вільний художник, а він – науковий працівник, пов'язаний різними обов'язками. Проте задум Софії здійснити поїздку до республік Балтії гаряче підтримав: це розширення кругозору, нагода ознайомитися з досягненнями литовського мистецтва, з технікою виготовлення литовського модерного вітража. Буде можливість переконатися, що станкова й книжкова графіка Караффи не поступається литовським здобуткам у цій галузі. Головне, збільшити вимогливість до нових задумів, до кожного штриха, кожної лінії, плями – кольорової чи чорно-білої, бо тільки такий максималізм забезпечить художникові успіх і Україна матиме велике мистецтво, здатне піднімати дух, пробуджувати сплячі серця, як це робить українська поезія. Київ тішиться поетичними талантами, а Львів має всі шанси дати мистецькі шедеври: всі надії на Караффу! Вам вірять, від вас чекають, на вас сподіваються. Обіцяйте виправдати сподівання, для мене це – найголовніше!

- Ти навіть не підозрюєш, як заохочують мене до праці твої слова. Якщо так гарно будеш мене просити й переконувати, я здатна багато зробити. От побачиш!

 

Софія мала прекрасний настрій. Її наче хто підмінив: не бурмотіла, не дорікала, лише кілька разів висловлювала жаль, що не можуть поїхати разом. Розійшлися, як давні добрі друзі. На прощання Богдан машинально легенько обняв її, як це звично робив при зустрічах чи прощаннях з близькими людьми. Обличчя Софії спалахнуло рум'янцем.

 

Кілька днів Богдан не мав спокою, тяжко картав себе за ті безневинні обійми. Добре, що Софія їде до Вільнюса. Для нього була б велика радість, якби ця поїздка тривала якнайдовше.

 

Богдан уже добрався до свого помешкання, а Софія продовжувала сяяти від радісної зустрічі. Під добрий настрій написала йому перед від'їздом до Вільнюса листа, в якому, крім звичної для неї теми, торкнулася мистецьких проблем і тим дуже його втішила.

 

„5 жовтня 1962 р.

Мій Хлопче найдорожчий!

Яка я щаслива, що маю Тебе. (Я буду говорити без пересади, звичайно). Можу Тебе слухати, можу дуже по-своєму любити. Це добре. Знаєш, у нас часто виходить так, що Ти щось говориш, а я кажу „знаю, знаю". Ти перестаєш, але, повір мені, я, здається, все знаю, що Ти хочеш. Знаю також, що я веду себе не серйозно, що треба інакше, але то само якось так робиться.

 

Данку мій, чи знаєш Ти, що я почала жити три роки тому. Я знаю, що якщо б Тебе не зустріла, я була б такою, як була, і Ти не уявляєш собі, яку переміну в мені Ти зробив. До Тебе я була статечна, серйозна, нічого не знала, не хотіла. Я в розвої запізнена, як ті дефективні діти, але тепер-то я вже житиму. Данушко, я все усвідомлюю, я все розумію, я з повним навантаженням буду жити. І не вертихвістка я, я тільки по-своєму тішуся життям, Тобою, всім.

 

Але я добре розумію всю вагомість, всю відповідальність, яку кладе на мене моє життя, Твоє, всіх. Я маю силу якусь дивну, я чую її в собі. Не раз думаю: чи в кожному так? – то направду багато. В Тобі є, я чую. А ще, Данку, я не можу жити так сухо, так мертво – я мушу любити, І то так, щоб як ніхто – сильно, як ніхто – гарно. Тоді в мене десятериться сила, фантазія, видержка – я чую, що живу, що в мені росте сонце, що я є для когось радістю.

 

Ой, Данку мій, Ти знаєш. у мені родяться сотні проектів – монументальних, а якщо б їх зробити – була б сила. Але те все ніколи не буде. Шкода. Такі різні комбінації матеріалів, всілякі архітектурні фрагменти, цілі ансамблі, ну. все те, де я могла б себе проявити. Направду. я чую, що це моє призвання, це я знаю давно.

 

Бо знаєш, матеріал дає нові рішення. Коли маєш доступ до матеріалу, коли держиш його в руках, то зразу родяться нові І нові можливості застосування – ескіз змінюється на краще, Як я завидую тим, хто може те, можу завидувати. Я чую, мені природа і мої предки не пожаліли, не поскупились в дарах, і як я хочу мати змогу в житті тим покористуватись у всьому-всьому, на всю силу.

 

Основне – це ті доми. Мені то спокою не дає. Як я хочу робити і скло, і мозаїку, і ті сотні способів, які є можливі на сьогодні. Ой, я там віддала б всю свою силу, пристрасть, я жила б повним життям. А те, що є, – то ще не те. Я знаю, треба працювати послідовно, треба організовано, свідомо ставити кожну лінію, але то не те, що дає мені забуття, не повністю може мене полонити, бо я тужу за масою, за матеріалом, за всім, що мені недоступне.

 

І так мені чомусь трудно себе примусити до графіки, бо я ходжу і марю кольорами, я їх чую в руках – скло то міниться, грає в моєму нутрі, то мене дуже мучить. Я хочу робити все – і чомусь кольорове, велике, грубе, лаконічне, щоб було відношення плям і ліній отих конкретних, щоб чорне і біле, але обов'язково кольорове. 

 

 

А ще спостерегла я, що м'якість всіляка у живописі (як імпресіоністи) подобається мені, але люблю різко окреслену форму і кольорову пляму. Це таке графічне трактування живопису. Я думаю, це треба так, і мені так хочеться робити. Це мова монументальних прийомів.

 

Данку, як я буду вже десь інакше жити, то прошу Тебе, заглядай часом до мене, коли зможеш, я буду завжди Тебе ждати. Мені так добре з Тобою, щось пораджусь, поговорю, одним словом – я без Тебе не хочу жити. Як я мрію вже про той час. Колись я мріяла про спільну поїздку, я хотіла все з Тобою переговорити проаналізувати, все ще раз побачити новими очима. Я думаю, життя ще перед нами і ще то буде. Я вірю.

 

Братчику, Ти направду є тим для мене одним-одиноким, я буду жити так, щоб Ти завжди вимагав від мене найбільшого, щоб Ти ніколи не змінив своєї думки про мене, щоб Ти не забрав назад свого серця. Я відчуваю всю глибину і величину того, що Ти мені дарував. Мені так радісно від того, що Ти для мене такий, як є. Повір мені у всьому, бо я думаю чесно.

 

Я мушу іти на друге мешкання – там я буду могти працювати, як захочу і скільки захочу. Але Ти не забувай мене. Нехай наші біотоки не припиняються. Мені так радісно в душі, так святочно Люди, дивіться, якого я маю Друга! Я так вже хочу Тебе бачити (хоча недавно бачила), я скучаю за Тобою. Завтра буде вечір і будеш Ти. То добре.

 

Думаю, що, як я поїду. Ти часами згадаєш мене, я також – вечорами наші думки будуть зустрічатись, будуть тебе обнімати. Данусь, я буду Тобі писати все. Може, воно буде не завжди мудре, але буде завжди щире і ясне. Я завтра буду з Тобою і сьогодні тішусь. Мені так добре з Тобою. Душа радується.

Спи, хлопче мій. Цілую.

Твоя Соня Караффа".

 

Музей – це щоденна копітка праця. На виставку треба звезти роботи, побудувати експозицію, надрукувати етикетки, підготувати каталог, написати статтю в газету. 7 жовтня „Вільна Україна" надрукувала Богданову статтю „Обірвана пісня" (про посмертну виставку скульптора Василя Власова). Ця щоденна зайнятість була для Богдана (до певної міри) моральним виправданням перед Софією.

 

Вістки з Вільнюса та Риги

Не встиг ще Богдан заспокоїти душу від попереднього листа, як отримав новий – з Вільнюса. Лист був відісланий на головпоштамт „до вимоги" але Софія чомусь дуже переживала, щоб він не загубився й надала його з карткою про вручення, Мабуть, хотіла дізнатись, чи отримав листа і коли саме отримав, На поштовому штампі була дата 14 жовтня 1962 р. Софія писала:

 

„Мій Данку!

 

Я від'їхала зі Львова з таким великим сонцем в душі, а Ти залишився також з таким. Ніч пройшла яко-тако, а рано о 7 год. я захотіла знати, на якій станції спинився поїзд. Ну, і знаєш, то дивно – читаю... Ти весь час зі мною. Їхала я із словачкою, аспіранткою із Ленінграда. Мила особа. І більш нікого в купи. Приїхала на 3 год. пополудні. А це субота. І уявляєш собі моє положення. Одна-однісінька. Знайшла я Варанку (мова про дружину литовського графіка Вітаутаса Варанки), властиво його жінку, залишила валізку, а сама пішла на промисли. Ходила, ходила, аж зайшла до музею. А там мені вже допомогли.

 

Дуже всі ввічливі. Директор музею з секретарем в спілці і жінка з музею мене там завели. І уяви собі: окрема кімната на балконі – люкс, всі зручності є, ну а тапчан, такий широкий, як море, і новісінький. І постіль чудесна, дві ватяні ковдри і чистота, як в небі. Лежу і страшно болить живіт, бо цілий день не їла, аж у вечір. Як добре Данку! Сьогодні вже багато пізнала міста. Місто велике і гарне дуже. 

 

 

Ніколи більш без Тебе не поїду. Мушу всю красу оглядати й Твоїми очима. Тоді мені буде й ціле небо – більша розкіш. Тільки де Тебе були б помістили? Чи також на тому тапчані? Гм. На ньому може спати три чоловіки. Сміло. Я лежу як цариця. Там внизу на салі щось потріскує. Я боюся. Всюди золота осінь. І холодно. Дитино, одягай вже той подвійний плащ і ще щось на ноги – другі довгі штани, бо застудишся і вмреш, а жаль такої світлої голови. І їж більше. Що можеш. Бо інакше знати не хочу Тебе. Коли будеш про себе дбати, це і про мене одночасно. Як я вдячна долі, що моє життя зустріло Твоє. Через Тебе я відчула ціну йому.

 

Буду спати. Як мені добре і тепло, бо Ти є там і ждеш. Я від того стаю дуже відважна, бо я не сама.

 

Цілую Тебе так дуже-дуже. Соня

 

P. S. Цілу ніч боялась я тих духів, що тріщали і сапіли, а рано вони дальше сап'ять. Значить, так має бути. В халаті я облетіла всю Спілку (великий будинок) і бачила багато добрих картин. Тепер чую, що я тут не останній раз. Моє прізвище дуже мені тут в пригоді. Сьогодні буду багато бачити. Завтра напишу. Пильнуйся, не захворій. Буду як губка".

 

Богдан здогадувався, що Соня буде щоденно приходити на головпоштамт, запитуючи, чи є щось на її ім'я. Щоб не мучила совість, написав їй листа. Просив, щоб не робила поспішних висновків, не переоцінювала литовську графіку, бо це зовсім інша графічна мова, ніж та, яка набагато органічніше звучить у неї – Софії Караффи-Корбут. Єдине, на що карто звернути увагу, так це на литовський вітраж, бо то цілком щось нове у порівнянні з тими вітражами, які маємо у Львові. А ще просив (якщо буде час і гроші) заглянути в книгарні, поцікавитися новинками з мистецтва, придбати монографії про литовських художників.

 

Лист вийшов сухий, не цікавий, надто офіційний, поклав його до кишені з надією, що доповнить якимось новинами й відішле, Крім того, не був впевнений, чи застане лист Софію у Вільнюсі, чи, можливо, вона вже поїде до Риги або Таллінна. Сумніви його були даремні, бо наступного дня знову отримав листа: як і обіцяла, вирішила писати йому щоденно, не чекаючи відповіді,

 

„15.Х. 1962.

Моє Данча!

Чи знаєш Ти, що тут сьогодні перший сніг. Погода обридлива, хоча ранок був як сльоза. Я попала на поганий час. Субота, неділя – нікого, ну і у понеділок музеї та магазини вихідні. До кіна на щось нове не можу знайти і ходжу так, як неприкаяна. Ага. Ще цілий час їм, бо дуже зимно.

 

Вчора бачила виставку дипломантів і ще якогось графіка (50 років), а крім того виставку графіки Пуерто-Ріко (3-х чоловік). Спеціально Туфіньо. Розкіш. "Постараюсь зробити фотографії. Щось чудного. Купила (книги) про вітраж, графіку, скульптуру. Щось дещо можна знайти. І ще дитячих книжечок. Сьогодні ходила з Варанкою до їх графічної і вітражних майстерень. Також до інституту. 

 

 

У графічній майстерні краще, ніж у нас. Люкс. Механізовано. Дав мені трохи бракованих гравюр. Кілька гарних. У вітражній – дивилась як там, що і як, але нікого не було, ми самі контрабандою підглядали.

 

 

Вже у всьому орієнтуюсь. Думаю, що у нас, якщо був би договір, щоб були гроші, можна зробити чуда. У нас є скляні фабрики, а також буде при фабриці скульптурно-скляний цех.

 

От, якщо б Зубок, ну, я та ще Віктор Гаврилов взялись за роботу – пішло б діло. Віктор дуже здібний, і знає перфект технологію. Як приїду, то все обговоримо. Як тепер я можу з віддалі оцінити все наше. Бо тут-то також не так світло в усьому,

 

В інституті зустріла Сташкуса і Моркунаса (Сташкус і Казіс Моркунас – литовські художники). Сташкус. більш мила людина, він завідує кафедрою вітража і все, що міг і хотів, то пояснив. Взагалі чемний, але стриманий до чужих і скритий. Моркунас занадто ввічливий, дуже коректний, але збув нас Сташкусові. Ну що ж. Їхні роботи, ті гарні – в Москві, а інші і запаковані. Вже знаю, як робиться оте сколоте скло (клеїться з тоненьких шкелець і колеться), але також знаю, що при наших умовах зможемо придумати і нові фактури, і всілякі види. Навіть з тих таких скляних брил, що їх викидають на звалище, можна колоти довільно і сажати на цемент різні фризи не зовсім строгого рисунку (це значить відразу компонувати матеріалом. А до цементу давати казеїн – це буде краще, ніж БФ-2, як вони дають, бо його стільки треба). Ех, коби нам міністерство дало гроші – ми б і без шестирічних студій зробили чудеса. А то вони гордяться, що кінчали спеціальні студії. А ми постараємося також. У мене вже влазить чорт. То добре. Вважай на себе. Другим разом вже поїдемо разом. Тут люди дуже сердечні, а є й так собі. Ну, наші слов'яни м'якші та більше доброзичливі. Зараз скоро знов напишу. Добре було б притулитись до Тебе і обняти міцно.

Бувай, Братчику. Соня"     

 

 

Вийшли так, що майже на всі ті питання, які Богдан порушив у ще не відісланому листі, Софія відповіла, При такому збігу думок будь-хто мимовільно повірить у телепатію, в існуванні якої він уже не раз мав можливість переконатися. Художниця вирішила засипати його листами. Пише кожного дня. Зовсім не рахується з тим, що в нього, крім читання її листів і писання відповідей, є ще якісь свої справи, що не встигає завершити статті, які обіцяв для газет і журналів. А виношував задуми написати про мистецтво і про поезію, і про психологію творчості. Знову отримавлиста, датованого на поштовому штемпелі 16 жовтня:

 

„Данку, дорогий!

Їду сьогодні о 23.10 в Ригу. Буду там о 6 год. Подивлюсь, як там є, бо тут нічого я знайти не можу. Сьогодні сніг вже побілив дороги, але тепер зник. Трохи зарано. Я не знаю, чи ще тут довго буду, Мабуть, в неділю їду до Києва – як вистачить грошей. Тут всюди добре, але літом, бо трудно з гостинницями, а якщо в холод – то подвійно, бо дуже сумно і мерзну. У нас краще і достатніше зі всім. І люди тепліші і повітря. Автобусом не хотіла їхати, бо їде о 21-й год. – аж 7 год. Довго.

 

Знаєш, у моїх вітражах треба буде мені зробити ще і той глибокий фоновий темний тон, бо чорне таки не може бути. Я це швидко заложу. А купила тут книжку, є там спосіб і той, і другий, так, нічого спеціального. Сам побачиш. То все трохи роздуте, бо то столиця. Якщо Лора не знає, що я поїхала, то не говори. Тик краще буде. Па. Не забувай мене – і не дуже зраджуй.

Цілую Тебе Соня". 

 

 

Написаний Караффою перед від'їздом до Риги лист знову ж по-справжньому втішив Богдана. Нарешті Софія заговорила про мистецтво, про вітражі, про книжки, а найголовніше – про свій погляд на все побачене. Останні слова – „не дуже зраджуй" означали, що готова примиритись з його захопленнями дівчатами при умові, що пам'ятатиме про неї. Такі стосунки його цілком влаштовували. Буде приходити до неї, оглядатиме нові роботи, обговорюватиме нові задуми, розповідатиме про все ним прочитане і передумане, але не торкатиметься розповідей про зустрічі і листування з дівчатами, щоб не викликати ревнощів. А Софія ревнива до неможливості. Звичайний, приязний погляд на якусь дівчину викликає у неї гіркоту мало не до сліз. Тепер він мав один з тих погідних настроїв, коли готовий був простити їй всі попередні надокучливі вимоги навідуватися до неї мало не кожного дня. Не терпів таких вимог, в пориві емоційного протесту міг сказати їй якесь різке слово, не хотячи спричинити біль, а потім переживати, мучитися власною безпомічністю спрямувати ту велику енергію у творче русло. За його переконанням, обдарування Софії знаходиться на межі між талантом і геніальністю.

 

Розумів її бажання вийти заміж, мати дітей, стати дбайливиці матір'ю. Якщо б це сталося – прощавай творчість, всю себе віддаватиме сім'ї. Праця над психологією творчості давала йому великий матеріал для роздумів про типологічні різновиди талантів. З гадки не сходили слова Бальзака: „Жінки, яких купуємо, обходяться нам надто дорого, а тих, що любимо, забирають у нас весь вільний час. Треба відкараскуватися від них листами: це виковує стиль". А чи не буде для Софії писання листів єдиним ліком від нудьги і самотності?

 

Богдан мав твердий намір заохочувати Караффу до записування вражень від побаченого, спостережень, роздумів. Пригадав про листа у кишені. Листа, який давно треба було відправити. Перечитав. Серйозний тон замінив у кінці різними жартами. Порадив не їсти похапцем, бо від поганого перетравлення постійно болітиме живіт, запитав, чи дуже ганяє по вільнюських ринках, чи залишається час, щоб спекти торт і зробити солодкими дні при поганій погоді, і, очевидно, просив писати більше про мистецьке життя Вільнюса, про творчість молодих, про відмінність у творчості мистців різних поколінь. Не пам'ятав, коли почив писати листа, тому наугад поставив „17 жовтня", а вкинув його в поштову скриньку 20 жовтня. Вирішив написати ще одного листа, поділитися своїми враженнями і роздумами про літературні і мистецькі новини, про творчі плани. Мусять бути чисто професійні стосунки, без домішки інтимності. Такою була його внутрішня настанова, а на практиці все виглядало по-іншому.

 

Софія, не чекаючи відповіді, відправила йому з Риги листа на цей раз аж на 8 сторінках, навіть дату не забула поставити 18 жовтня 1962 р. Починала писати листа олівцем, а закінчили авторучкою.

 

„Моя дорога Людино!

Знаєш – я не знала, який то клятий той дизель. Можу на нього сказати обридливе слово. Трясе і шумить, як сто дідьків, не поможуть і м'які лежанки. Їхала в купе з 3-ма кавалерами. Хотіла поміняти, але не вдалось. Ну нехай. Був псячий холод, а псатан дизель не гріє. Йшов сніг. Я не спала зовсім, тільки лежала, зіщулившись. Приїхала пів шостої. На вокзалі відсиділа до 7, і тоді поманджала до бази „Турист". Пригадала собі все – куди і як. Якось сказала й мене прийняли. Ну – уррра! Є чисте ліжко. Зі мною тут туристки із Красноярська. Приємна молодь. А я з ними так, як бабця для пристойності. Ну, значить, як настав день, я пішла колесити.

 

Так ходила, аж дістала кольки в легенях, а нічого не полагодила. Ніг не чую, бо чужі. Тут вже ходять в теплих черевиках, ну і я собі купила такі фільцові ботики, бо мерзла. Немає тут ні борщу, ні чаю, вже мені обридли ті солодощі. Лежу собі, обложилась цукерками, халвою (шоколадною) – а в рот щось воно не дуже лізе. Більше сама не поїду. То до нічого. Навіть у вагоні зле. І всюди. А ще зимою, один замерзає зовсім. Я дуже морально пригнічена – і дуже змучена. І живіт, і горло, і ще. Я тут і естонкою, і всім, чим хочеш, тільки не собою. Це тому, що говорю таким макаронізмом з акцентом (русько-польсько-українським), що аж страх. Мушу ж говорити якось. У Вільні то з панами по-панськи – по-польськи. Вони так бажають. А тут не вмію. Буду тут три дні. Дещо подивлюсь. Ходила я ввечері понад Даугавою. Така холодна і чужа, як Нева. (Я сплю в тій самій спальні, що тому десять літ), а через вулицю заглядає через вікно (вузенька вуличка) той сам дідусь Ще живе. Ну, але я відійшла від теми. Значить, ходила я по старій Ризі і підглядала у віконце, як живуть люди. Якось таким духом віяло на мене, як із казок Андерсена. І сутінки, і ті маленькі в несподіваних місцях асиметричні віконця, прислонені дешевими ситчиками, і такі старовинні типи сторожів з мітлами – все те таке інше від тої нової Риги з її страшною суєтою. Жити тут на віки не хотіла б сама. Я тут вмерла б без борщу і без Тебе. Даннику мій, Ти бачиш, що я зовсім дурна жінка і не вмію жити без няньки. Але то не так. Просто, мені сумно і болить живіт. Але як я пишу Тобі, то я все забуваю, і так мені все, що дороге, стає близьке, через віддаль, сніг і дизель. 

 

  

Мені хочеться, щоб, якщо Тобі того хочеться, Ти мав те, що Тобі хочеться. Ти знаєш, я, як закриваю очі, а навіть і так, вже знаю, як Ти виглядаєш, вірніше, вже бачу Тебе. А раніше не вміла. Мені так хочеться, як є тихо і темно, і коли я закриваю очі – витягнути руку і почути Тебе, лице, шию, груди, взяти руку Твою, покласти лице в долоню Твою І заснути. І спати як гусь, Ох, що я говорю. Мене напала весняна повінь. Ти дивись, я протягаю до Тебе веселку, від серця – в серце, понад холод, понад людьми, які загубили свої серця, понад фальшем і всім злом.

 

Ну пробач мені, якщо сказала щось не те, але в той момент я не вмію інакше.

 

Софія Петрівна".

 

Перечитала листа й вирішила після лірики перейти до прози. Можливо, „Р. S." дописувала вже вранці авторучкою на пошті. Таке враження, наче то писали дві різні людини з двома різними настроями.

 

„Купила я Тобі берет есt. Сьогодні на дворі чисто. Нікуди вже не полізу. Піду чай пити і спати. Завтра о 0.30 їду знову тим гудучим чортом до хати – у Вільнюс. Знаєш? Як ми будемо їхати коли, то обов'язково у Таллінн і Ленінград. Знаєш, мені пригадалось. Ти випери свій светр, бо дуже брудний, а він буде чистим тепліший. Як зле, що та Рига так далеко. Я пишу і не знаю, чи Ти є ще, чи поїхав, може, – нічого не знаю. Ох, знаєш, всюди добре, але у нас найкраще. Зі всім. Тут зовсім немає гарних книжок по мистецтву. Жадних. А магазин демократичних країн – так у нас багатший.

Ну па!

Жму крепко Твою руку – ні не так, а так по своєму – Сорока Петрівна".