Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХIX. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 2 черв. 2014 р., 12:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 черв. 2014 р., 12:00 ]

Напередодні поїздки до Москви

Березень – місяць весни. Хоча Богдан був без настрою, мав свої клопоти, все ж вирішив відвідати Соню, приніс їй букетик пролісків. Не міг довго бути, бо перед поїздкою на Всесоюзну нараду молодих письменників мав написати для „Молоді України" статтю про творчість львівських поетів. Думав про свої проблеми, розмова не клеїлась, до того ж – застуджений, погано себе почував, мучила температура. Софія під впливом тої зустрічі, не розуміючи, що відбувається з Богданом, написала йому 14 березня листа, до якого зробила дописку 16 березня.

 

„14 березня 1963 р.

Галко моя дорога, хвора, моє галчиня – Львине Серце!

Скажу Тобі щось. Радісно мені було, що Ти прийшов. Мені добре з Тобою, тепло, але і прикро було. Нема вже для мене мого давнішнього Данка, для мене тільки строгість. Ой, дитино моя. Якщо б у мене була хата, я вилікувала б Твої хвороби. Я вмію піклуватись про тих, кого люблю. Я собі це бачу так добре. Ну що ж. У Тебе є, я знаю, ближчі за мене друзі. Що ж, Данку, напиши мені хоч два слова, або поштою, або в двері. Я так вже жду, мені ніхто не пише. Я така самітна і нікому, нікому не потрібна. Я думала – Тобі, але ні, я бачу, і плачу. Мені так без Тебе зле. 

 

 

Данушко, стань вище понад усе, верни мені знов своє довір'я, усміх, потиск руки. Я так люблю притулитись до Тебе і слухати, як думки згущаються, обняти Тебе хочу, притулити міцно і відпочити! Я, не думай собі, що якась анормальна, тільки в грудях моїх так багато для Тебе тепла і перелити його можна тільки руками. Данку, хоч це думки, але діткни мене своєю рукою. Так, як бувало. Не муч мене, – іду спати і важко на серці. Як мені дуже сумно буває, коли я сплю, то я відсуваюсь на берег ліжка, а там дальше є Ти. Вистарчить руку витягнути. Але я ще не пробувала, чи є Ти там. Краще думати, що є. В чомусь такому рожевому, муркочеш через сон, сваришся на мене. Я чую на шиї, як Ти сопеш, болить Тебе горло, маєш гарячку. Я Тебе чую такого розпаленого, такого безборонного: „Дай пити, Караффо!" – Я так, як ти птиця історична, готова кормити Тебе своєю кров'ю, щоб здоровий був. Моє золоте Братеня. Прошу Тебе: ніколи не говори мені неправди, бо я хочу мати Тебе чистого, як сльоза.

 

Я іду спати. І ти угомонися, – спи спокійно, я пильную Тебе. Я Тебе так легко, так моцно цілую. Соня".

 

 

Разом з листом Караффа поклала в конверт дві, розміром у поштову картку, кольорові ліногравюри, датовані 13 березня, – „Надія" і „Весна". На одній зображена мати з дитятком на руках, на другій – радісне дитя з пташкою в правій руці. Те, про що Софія не насмілювалася говорити словами, виражала різцем. 

 

 

Природне, приглушуване щоденною працею бажання мати сім'ю, дітей проривалося з глибин підсвідомості й втілювалося в творах. Богдан довго вдивлявся в ті два невеличкі за форматом естампи. До глибини душі розумів Караффину тугу за нормальним жіночим щастям, за власною, наповненою дитячими голосами, хатою. У цих роздумах з різцем в руках – її мука, сльози й надії. 

 

Ті березневі дні, той подув весни, перші ніжні листочки на деревах, геть затуманили Софії голову. Відчувала потребу безнастанно говорити з Богданом – бодай листовно.

 

„16 березня 1963 р.

Данушко, Ти строгий, але будь справедливий. До нікого-нікого Ти не є таким, як до мене. Я ж знаю, Ти вважаєш, що до мене не можна інакше, що це так правильно. Як мені сильно прикро, що ми такі близькі і такі далекі, ми не чужі. Данку мій, стань для мене правдивим братом, таким як є в глибині душі, я за те так відплачу, хоч не знаю, чи вже більше зможу.

 

Мені так бракує Твого слова, мені так зле. Чи Ти розумієш це? (Ти все ж не відмовляєшся від радостей, хоч твердиш, що ні). Я не знаю, чи то вже так буде вічно. Я, здається, не видержу. Ну, як і буду? Важко мені. Для всіх Ти є, але для мене нема.

Соня". 

 

 

З думою про Тараса

Богдан усвідомлював складність свого становища. Дати Софії надію на інтимну взаємність означало б підвести її до краю провалля. Не міг цього дозволити. Тому постійно нагадував собі власну настанову: прохолодне ставлення без найменших ознак інтимних почуттів. Софія дивилася на його суворість як на штучну, надуману, тому й писала: „Ти вважаєш, що до мене не можна інакше, що це так правильно". Отримавши у кінці березня лаконічну записку: „Прийди, конче потрібно" Богдан при зустрічі завів розмову про творчу немічність більшості львівських графіків, нагадав, що через рік Україна святкуватиме 150-річчя від дня народження Шевченка, а в неї всього кілька творів, тоді як варто було б проілюструвати весь „Кобзар" – про це була мови понад два роки тому, під час підготовки про вшанування пам'яті Шевченка в соту річницю від дня смерті.

- То, може, варто кинути все й готуватися до великого ювілею? Було б непростимою помилкою втратити таку нагоду. Я захоплений вашими гравюрами з 1961 р. й двома чи трьома з 1962-го, але їх не достатньо для виставки „Графічна Шевченкіана Караффи-Корбут". Чи не розумніше заглибитися в реалізацію задумів, замість тратити час на писання листів і пусті розмови? Зрозумійте всю вагу великого свята: те, чого не можна сказати про нашу історію, про нинішній день, можна сказати, спираючись на Шевченка! Тому так щорічно заповнені зали під час Шевченківських вечорів. У мистецтві тільки ви можете донести до людей Шевченкові думи в усій їх повноті.

 

 

Софія всім єством вслухалася в Богданові слова, його докір уважала справедливим, але думала про інше: її лякало не те, що говорив Богдан, а те, як говорив – розумом, а не серцем. Примирливо відповіла йому, що й сама себе картає за згаяний час, хоча й у лінивстві не можна звинуватити. Звичайно, чекав більше від неї, ніж зробила в 1961-му і впродовж 1962-го. Не хоче вникнути, скільки сил забирає оформлення книжок для видавництва. Звичайно, це заробітчанство, але без нього не можна прожити.

- Я ж не зовсім згаяла час. Оформлення книжок – то також праця. Багато людей дякували мені за оформлення „Коломийок", за „Фарбованого лиса" Франка...

- За „Гомін Верхонини", – з легкою іронією доповнив перелік Богдан.

 

 

- Можеш не іронізувати. Я сама розумію, що за „Гомін Верховини" ти мене не похвалиш, та й не треба, бо оформлення зроблене поспіхом. Але „Українські народні казки", „Фарбований лис", „Марічка невеличка" всім сподобалися, головне, дітям сподобалися. Ти дивився тиражі тих видань? Не дивився. Вони в мене під рукою. Читаю: „Коломийки. Тираж 23 500", „Іван Франко. Фарбований лис. Тираж 39 000". А тепер задумайся над тим, скільком тисячам дітей різного віку ці книжечки відкриють красу українського слова й глибину народної мудрості. Ти говориш про вплив моїх гравюр на глядачів. Це не до порівняння з впливом, який має на дітей гарно оформлена книжечка. А ти вимагаєш працювати лише на виставки. Щось ти не додумав, бо в оформленні книжечок є подвійна користь – для дітей і для художника. Ти щомісячно отримуєш сяку-таку платню, а я в хаті нічого не висиджу, якщо відмовлюся від оформлення книжок. Богу дякувати, Плесканко розуміє моє становище й підкидає для ілюстрування то одне, то інше, хоча не до всього у мене лежить душа. На днях знову піду до нього, бо сиджу без грошей.

 

 

Якусь мить обоє мовчали. Обоє задумалися над впливом дитячих книжечок на кожного з них, Софії пригадалися видання „Світу дитини" з ілюстраціями видатних львівських художників. Тета Ґеня щедро обдаровувала ними свою улюбленицю, а перед внутрішнім зором Богдана постали в чудовому оформленні казки й історичні оповідання, які збереглися в його пам'яті. Художниця переконала його своєю логікою, не хотів на цю тему сперечатися.

 

Через тиждень Софія в стані розпачу розмашистим почерком написала Богданові записку:

 

„Мені скучно без Тебе, що здохну, і якщо не прийдеш, то повішусь, бо не знаю, як робити. Для історії і політики потрібно відректися від всяких особистих гнівів".  

 

 

На цей раз мусив прийти, бо мова йшла про її працю. Розповіла, що шукала і не могла знайти список тем, які він склав для графіків, коли готувалися до вшанування 100-річчя від дня смерті Шевченка.

 

  

- Два роки тому не могла реалізувати задумане – замало було часу, а тепер, коли вивільнилася від різних справ, не могла знайти той список тем, а поки ти прийшов, знайшла все, відновила в пам'яті й тепер мені так, ніби розвиднілося, – промовила з усміхом і сяючим обличчям. Цей рік працюватиму над „Кобзарем" і то так, щоб тобі сподобалася кожна моя нова робота. То ж не гнівайся на мене, що покликала тебе, і вір, що Караффа ще не одним твором тебе здивує. От побачиш! Тільки не будь таким холодним, бо мені серце крається й не зможу ні чого робити. Всміхнися, щоб я бачила, що повірив мені!

 

 

- Повірив! – сказав Богдан і його очі засвітилися в передчутті готовності Софії взятися за працю на повну силу. – Для мене буде найбільші радість, коли в наступному році побачу окремий зал, заповнений творами Караффи на шевченківську тему.

- Я б обняла тебе на прощання, але ти знову розсердишся, а я цього дуже не хочу.