Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХIV. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 13 трав. 2014 р., 10:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 трав. 2014 р., 09:41 ]

Невиправдані сподівання

Богдан отримав чергову записку від Софії з проханням прийти 23 серпня увечері подивитися нові роботи. Це було приховане запрошення спільно відзначити день її народження. Богдан стояв перед дилемою: йти чи не йти. Не знав, який має вибрати варіант. Якщо святкуватимуть тільки вдвох, то можна потрапити в незручне становище й доведеться виходити з нього за допомогою звичного „бувайте!". Не хотів такого фіналу вечора, не хотів бачити її сліз. Після роздумів прийняв рішення не йти. Вечір провів у тяжких роздумах. Уже в який раз ставив питання і шукав для них чітких відповідей. Чи здатний відповісти на почуття Караффи взаємністю? Ні, не здатний, бо не приваблює його як жінка, не здатний перебороти віковий бар'єр. Але й не прагне повного розриву стосунків, хоче бачити все, що виходить з-під її руки, роздумувати й писати про її творчість.

 

У глибині душі Богдан жалів Софію, розумів її почуття, від яких мусив відвертати увагу, всіляко заохочуючи її до творчого самовираження. Безмежно вірив у її талант, але на інтим не здатний був себе примусити. Вдавати захоплення, фліртувати з жінкою, до якої не міг звернутися на „ти", видавалося йому недостойною грою, не допускав навіть такої думки, але не знав способу, як змінити ставлення до себе. Був би ідеальний варіант, якщо б їй сподобався хтось, хто більше пасує по віку, росту й статурі, як його старший брат. Ідеальна була б пара! Від такої думки Богдан всміхнувся в глибині душі й вирішив познайомити Софію з братом. Хоча Караффа наполягала, щоб сказав твердо, прийде чи ні, то все ж йому вистачило сили промовчати – не сказати „ні" і не сказати „так". Сказати „ні" означало б тут же побачити на її очах сльози, а сказати „так" і не прийти – ще гірший варіант. У думці прийняв тверде рішення: не йти, бо в іншому випадку – повний розрив.

 

Богданові з трудом вдалося вмовити старшого брата, щоб замість нього пішов до художниці, подивився на її архітвори, похвалив і заохотив до подальшої праці. З нетерпінням чекав на його повернення.

- Як зустріла, про що розмовляли, яке враження від її творів – розповідай.

- Зустріла привітно, питала, чому я сам прийшов, а не вдвох. Посиділи, поговорили. Показала кілька графічних творів. Скажу тобі – то унікальний талант!

- Ти сказав їй про це?

- Сказав, але вона нічого мені не подарувала.

- Треба було делікатно попросити.

- Не думаю, що ти кожного разу просиш, а в тебе так багато її творів.

- Ми давно знайомі, вона вже звикла віддавати мені перші відтиски. В якому була настрої?

- У гарному, вгощала різними делікатесами, але весь час допитувалася, чому ти не прийшов, переживала, чи раптом не захворів.

 

Богдан подякував братові й був впевнений, що нове знайомство переконає Софію, що світ не зійшовся клином на одній людині, на світі чимало людей, здатних поцінувати її талант, сказати добре слово про її твори. На жаль, такі міркування для Софії були неприйнятні. Не могла заспокоїтись від несподіванки: чекала одного, а прийшов інший. Як і чим пояснити таку підміну? Намаганням переключити її увагу на когось іншого? Жодної підміни їй не потрібно, не треба старатися, запізно. Скаже йому про це в листі. Під ще свіжим враженням розмови з „двійником" перейшла на „ви" й вкинула написане в щілину Богданових дверей.

 

„У першу ніч.

Данку! Був у мене Ваш брат. Ми говорили довго. Про все. Він дуже гарна людина. Але Боже милий? Чому Ви не прийшли разом? Ви не хотіли? Мені чомусь було так прикро, слухаючи... – у Вас обох голос, інтонації і різні слова однакові – ну, це вже мені було забагато. (Аж так подібно, що хвилинами, коли закривала очі, думала, що це Ви).

 

Але це не Ви. І ніхто мені Вас не заступить – ніхто. У Вас є те, що мені до існування і роботи потрібне. Більше у мене нікого немає. Боже милий, Ви є та людина, з якою я дихаю. Моє повітря. Як то було б добре все бути з Вами разом (так як Ви раз сказали, що Ви писали б в куточку, а я рисувала б) – зробила б чудеса. Мені потрібно того великого зрозуміння, яке є у Вас, і більше в нікого.

 

А Ви чи так хотіли б? Скажіть мені. Мені важко братись до роботи, бо Ви відчужились. Може, зрозумієте мене, постарайтесь, це не є жодні теревені пусті – це велика, велика моя потреба. Без того я перестаю працювати, і... Ох – не хочу я того – що може бути по „і".

 

Скажи мені, бо я хочу жити і дихати, свіжим повітрям з Тобою, ех, Боже, як би я робила і що зробила б, коли б так було – це я чую і знаю.

 

Р. S. Це так я думала в понеділок, а тепер так".

 

Як додаток до листа Соня прислала рисунок („до архіву Караффи").

 

Богдан не давав про себе чути. Непокоїло, щоб, бува, не захворів. А, може, у якомусь відрядженні? Чи остаточно вирішив позбутися її? Від надмірного напливу почуттів не знаходила собі місця. Відчувала потребу виговоритися, сказати про все, з'ясувати становище, назвати все своїми іменами. Найголовніше за всяку ціну затримати те, що віддаляється.

 

„Ніч

Чи тямиш Богданку: „Мені без Тебе так пусто"? Так є завжди. У мене немає нікого, нікого такого близького, як Ти. Ніколи не було ближчого. Ти мені потрібний так, як жити хочу. Ти є в мені і кругом все, все з Тобою. Це так. Я занадто ясно дивлюсь на себе, щоб не розуміла себе, як я хотіла б бути потрібною Тобі так, як Ти мені. Ти для мене є всім. Це дуже багато. Але я хотіла б щоб хоч на один день міг Ти вселитись в мою душу і все відчути і побачити через мене.

 

Тоді Ти, може, мене б більше зрозумів чи відчув мою самоту. Немає в мене ні брата нікого. Ти став мені від початку тим братом по крові і душі, таким рідним, що рідний навіть таким, може, і не буває. То ж, дитино, не забий в мені того вірування в Тебе, бо я тільки тим живу. Я знаю, Ти не маєш для мене нічого, ні поваги, ні ласки, бо я не раз робила речі, які ти не розумів. Це тільки я тому так робила, що я не могла ні гніватись, ні відійти так від Тебе, як відійшла б від других, бо Ти мій найрідніший, більш як по крові, а те рідне так зрослося зі мною, що не знаю часами чи Ти то я, чи навпаки.

 

Але я знаю, що так чую тільки я. Я ясно відчуваю односторонність у відношенні і так гірко і важко мені, що я у житті навіть повного зрозуміння у нікого не знайшла навіть у тих, кого люблю понад все. Не раз Ти говорив, що я без амбіції, без гордості. Так, відносно Тебе у мене того немає, бо ти є я, а до себе я не можу бути інша, бо не можу. Як я хотіла б, щоб в цей момент Ти був тут. Мені так зле, зі мною так по-песячому обійшлись.

 

  

Отак посиділи б трохи з Тобою і було б мені легше. Мене пробач, я забуваю завжди, що я така стара, я забуваю, що я вже не до дружби з Тобою. Хоч я ще так в душі не можу постаріти. У мене все припізнено (життя таке було війна), так що пробач. Я не напихаюсь, я тільки так односторонньо дорожу Тобою, а ким я є для Тебе, я вже відчула також, і так мені гірко.

 

Я така недогріта людина, обскубана із своїх найкращих думок. Непотрібна нікому, і ніхто мене не любить, а я так люблю. Нікому того не потрібно, свої почування умісти, Караффо, десь правильніше. Ох, це все брудна гра. Іди спати, стара обскубана сороко, і знай, те, що ти даруєш, це найкраще, що є у Тебе. Дихай, Соню, тим, чим віддихається, вір, що це твоє. І люби, бо то велике щастя могти любити, не стань коробкою, але залишись людиною.

 

Богданку, Богданище, мій Самуель, Ти мене осуджував за те, що я хотіла Тебе часами поцілувати, але бачиш те, що я люблю, я хочу поцілувати, погладити. Так тепло-тепло, так якось радісно, без жадних поганих думок. Ти багато разів принизив мою не тільки жіночу, але людську гідність, але часами було не свідомо, тому я все вже забула. Ах, Господи! Я, здається, з надміру відчуттів всіляких виглядаю в очах Твоїх дурною, ну, нехай як чобіт. Спи, дитино моя.

 

Як я ждала тої середи. Як ждала хоч одного слова людського. Не було нічого. Не жди вже нічого, Караффо, і не плач, не смій, не розтрачай себе. Не варто. Чого ж тоді Ви приходили, якщо не було у Вас бажання побути зі мною. Не знаю, а ще менше розумію. Не треба так, Богдане. Я знаю, що я не заслуговую на таку поведінку. Мені так прикро. Я стараюсь, як можу, не думати, але воно думається, бо воно в мене вросло.

 

Пишу і палю, і кожний раз спалюю себе потрошки з тими купами паперу. Я черствію, черствію більше нічого. Я знаю, я дурна, я є вже така, але чи на світі немає людини, котра чує, як я? Чи я ніколи не зустріну її? Вже так пізно, вже зовсім ніч. Я так зіваю, вже іду спати. А ти чи вже спиш? Я говорю: „Богдане, Богдане" і ще, і ще чи ти чуєш? І це все Ти ніколи не прочитаєш, як звичайно".

 

Зустрілися через тиждень.

- Отримав листа?

- Отримав.

- Тепер все знаєш.

- Скільки разів я просив розповісти про себе, про своє життя, починаючи з дитячих років, школи, інституту аж до нашого знайомства, а не викладати емоції про них я вже чув, читав у попередніх листах.

- До знайомства з тобою у мене не було життя. А тепер моє життя переплелося з твоїм в один клубок.

- Караффо, або ми будемо поводити себе, як підлітки, що пишуть одне одному на уроках любовні записки, або будемо серйозними людьми, що відповідально ставляться до свого часу й своєї праці. Наші зустрічі то не дитячі забавки.

- Називай то як хочеш, але такі слова для мене образливі. Мене болить серце, коли ти мені таке говориш, бо то образа, а образа завжди болить.

- Зрозумійте, що не хочу вас ображати, але не можемо жити одними почуттями.

- А хіба я живу-одними почуттями? Поглянь на все, що зробила, гори черепків, малярських робіт, ліногравюр. Хіба того ще мало?

 

При тих словах у Соні виступили сльози. Богданові защеміло біля серця, йому стало її жаль, треба було сказати щось таке, щоб перестала плакати.

- Розумію, що ваша кераміка, малярство, гравюри, проекти вітражів все разом то велика праця, за все це вас безмежно ціную, люблю, шаную, захоплююсь, бо для мене нема більшого таланту від Караффи.

- А я хочу, щоб ти мене любив не за мою працю, а за моє серце.

- Ми знову починаємо все спочатку.

- Залишимо цю розмову. Хочу сказати про інше. Ти не відповідаєш на мої листи. Чому? Боїшся, що хтось їх прочитає? А я не боюсь, можу цілому світові сказати, що думаю і почуваю. Ти того не розумієш, можливо, колись зрозумієш. Але якщо нема охоти не відписуй, тільки не відмовляй мені, коли прошу тебе прийти.

- Не завжди можу прийти, бо маю багато інших справ.

- І я маю багато справ, і ти про них знаєш. А зустрічі з тобою то зовсім щось інше, вони додають мені сили.

- Не вважаєте, що ми забагато на них тратимо часу?

- Не вважаю, про це я тобі вже багато разів говорила. Тепер про інше. Перед тим, як підеш, прочитай мені два-три вірші тих поетів, якими ти так захоплюєшся.

- Добре, прочитаю.

 

Софію глибоко вразили вірші Ліни Костенко й Миколи Вінграновського. На мить заглибилася в себе. Першим порушив тишу Богдан:

- На відміну від художників, поети відірвалися від приземленості. У поезії пробився дух героїчного, дух історії.

- У мене також є твори на історичну тему.

- Історію можна трактувати по-різному, в тому числі приземлено, як звичайні епізоди, як мізансцени в театрі. А передати дух часу, символічні образи часуне кожному вдається. 

 

- Ти думаєш, я того всього не розумію? Я докажу тобі, що розумію. Не знаю, за кого ти мене приймаєш, але я не така обмежена, як тобі видається. На твоїх думках я звіряю свої так, як звіряють годинники. Може, так, а, може, й не так. Я, здається, заговорилася. Мені так ясно в голові, аж дивно, не можу тобі словами передати.

 

 

Богдан кілька разів проігнорував запрошення Софії прийти. Та й не до того йому було на голову звалилася купа справ. Наприкінці вересня 1962 р. отримав від художниці один за одним аж три листи, сповнених туги, жалю, нарікань і спогадів. Листи написані вночі, без світла, окремі слова й цілі речення читав з трудом.

 

„Брате мій!

Прикро мені було дуже, коли Ти сказав, що не важно, хто робить, аби була робота. Я розумію, що як людина я вже є ніщо, але бажала б хоч чуточку людяності до мене, а не лише до моєї роботи. Для мене Ти злий, чи добрий, став усім. Моєю дитиною, братом, всім, всім. Я Тобою дорожу понад все, ніколи ніхто Тебе не замінить. Я не зможу вже бути без Тебе. Ніколи. Я з Тобою буду надалі чемніша. Мені зле, коли Тебе довго немає, тож, як можеш, то не жалій себе, бо у мене іншої й більшої радості в житті немає. Я кожний день так чекаю ранку, щоб знов Ти був біля мене. То велика сила. В мене багато енергії, віри в Тебе і в себе, тож знай, що за кожне добре слово і думку для мене я Тобі заплачу много-много. Але не давай мені, як тільки можеш, довго бути без Тебе, бо в радості ростуть крила.

 

Богданище моє золоте як я тішусь, що радість моя є від Тебе. Може, через ту радість, таку свідому і тривалу, я ще щось зроблю. Інших радостей у мене в житті не буде. Будеш Ти і робота, і ще раз, і ще. Я так хотіла б, щоб час не ослабив наших відносин. Нехай стають все сильніші, нехай ми будемо разом сильні.

 

Не бійся моєї руки, як я захочу тебе погладити, бо я зла Тобі не зроблю, бо Ти моє все. Моя рука Тебе не обидить. Мені іноді (я ж людина) хочеться когось. Не дивуйся мені, я не маю в житті нікого, крім Тебе".

 

Богдан з гіркотою усвідомлював, що всупереч його старанням домогтися дистанції, ставлення до нього не змінюється, набираючи небажаного спрямування. Тому вирішив піти до художниці з твердою настановою сказати про все, що передумав, читаючи її листи. Як тільки переступив поріг, Софія радісно вигукнула:

- Як добре, що ти прийшов. Я про тебе якраз думала. Будемо пити чай і спробуємо щось дуже смачне мої кулінарні експерименти. Я так давно тебе не бачила, що мушу погладити твої заячі вушка.

 

При тих словах Софія сіла поруч з Богданом, протягнувши свою руку до його шиї. Як і в попередні рази, він рвучко відхилив її руку. Глянула на нього тривожним запитливим поглядом:

- Що я такого зробила, що ти так грубо відкинув мою руку?

 

Не відповівши на запитання, перевівши подих, сказав, що в найближчі місяці не зможе часто приходити, бо має багато різної роботи, яку мусить завершити, тим паче, що кожна зустріч зводиться до вислуховування сентиментів, а піддаватись емоціям не варто, бо найголовніше в житті праця. Знову запевнив, що вірить у її талант і не знаходить серед мистців рівних їй по силі і глибині образного мислення. Завершив монолог словами:

- Караффо, я ніколи не сумнівався, що ви геніальна художниця, що ваші твори не входять у порівняння з творами жодного з нинішніх графіків не тільки в Україні, а й у Росії і республіках Балтії. Ніхто не досяг такої сили, такої виразності, емоційного впливу. Але скажіть мені, чи геній, щоб творити, мусить мати жертву? Якщо так, скажу вам відверто: не надаюся на таку роль. Мусимо один з одним рахуватися. Ви жодного разу не сказали, що не будете турбувати мене в тих випадках, коли в мене важливі справи. Замість того кожен другий-третій день чую одне і те ж: прийди та й прийди, бо якщо не прийдеш, то... Пригадайте, які бздури, говорячи вашим словом, ви пишете. Для чого такі слова, для чого лякати, шантажувати? Зрозумійте ж нарешті раз і назавжди: мені не байдуже, яким є і яким має бути українське мистецтво. Хочу, щоб мало воно національне обличчя і впливало на людей, пробуджувало їхню самосвідомість, національну гідність, виховувало патріотизм, викликало духовну спрагу. Ви освітили своїми творами український культурний простір, змусили мистців і людей по-іншому глянути на завдання й можливості мистецтва, збудили їх від дрімоти. Ви знаєте, як я захоплений вашими творами, як чекаю нових шедеврів. Коли приїжджаю до Києва, постійно говорю, що такого графіка, як ви, нема ні в Києві, ні в усій Україні, ні в цілому світі. Я їм про це постійно втовкмачую. Коли хтось із них приїжджає до Львова, ви це знаєте, показую вдома ваші твори, приводжу гостей до вас у майстерню, випрошую подарувати їм гравюри, сам дарую з тої збірки, яка є в мене. Обіцяйте, в подальшому не торкатися тем, які викликають непотрібну реакцію. Мистецтво вище від усіх людських слабостей. Моє найбільше прохання: міцно тримайте свої емоції, свої сентименти, розуміючи, що люди такого таланту, як ви, належать не собі належать усій Україні, історії, вічності. То високе покликання, тож будьте на висоті!

 

 

- Бачу, ти готувався до тої розмови. Можливо, думаєш, нарешті переконав мене. Але то не так. Все, сказане тобою, тільки поглибило мою впевненість, що без тебе я не зможу творити так, як при тобі. Коли кажеш, моя творчість потрібна людям, будить їх зі сплячки, то мусиш знати: ти мене також розбудив. Я довгі роки спала і щойно пробудилася до справжнього життя. То чи не мучитиме тебе совість, якщо перестану працювати так, як працюю? То зроби чесний вибір: або даєш мені жити і я вкладатиму усю себе у творчість, або вб'єш у мені те, що пробудив.

- Вас знову тягне до крайнощів. Ми ж можемо підтримувати одне одного, допомагати одне одному, не переходячи ту межу, ті рамки, про які я вже не раз говорив.

- А я ще раз тобі кажу: мені цього замало. Хочу мати все або нічого. Може, хочу забагато, може, хочу неможливого, але я вже така є й іншою не буду. Тому вибирай: або даєш мені можливість жити й творити, або вбиватимеш моє серце своїм холодним розумуванням.

- Даремно я стільки говорив, ви або не слухали, або не хотіли вникнути в мої аргументи. Можливо, іншим разом я чіткіше висловлю свої думки. Бувайте!

 

Як і можна було сподіватись, у безсонну ніч Софія письмово відповіла черговою словесною зливою:

 

„Знаєш, чому Ти робиш мені завжди боляче? Я ж знаю, що там, в глибині Ти не такий. Навіть для мене, яка вже є 3/4. Я знаю, я там інколи буваю. Але скажи, невже Тобі аж таr сильно бридко, як, може, я от так повела себе нетактовно, коли захотіла покласти руку на Твій лікоть. Мені ще треба, треба чути Тебе, що Ти є ще коло мене. Господь свідок мені, що такі чисті думки відносно Тебе, як я маю, не зроблять Тобі моєю рукою кривди. Та ж я Тебе цілісінького тими своїми руками чую, так як тоді, що і як, але ніколи ні тоді, ні тепер тим більше, не мала я в думці ні зле, ні погане. Був час і Ти мене не бридився, то ж скажи мені прямо: не рухай мене, бо ти огидне старе порохно. Ну і я плакала. Не дивуйся бо все, що від Тебе неласкаве і грубе, мене сильно болить. Бо все все разом пов'язане, бо я вже не знаю, де початок, а де кінець. Кінця я не зроблю. Я чую, що кінець зробиш Ти. Мені страшно і дуже сумно. Дай трохи тепла, хоч я вже аж 3/4. Я ніколи Тобі, ані Тебе не забуду. До смерті. То ж не бійся руки моєї вона чесна і чиста. Ти ж її знаєш. Я ж не раз колись Тобі гладила чоло, щоб голова не боліла, шию щоб горло не боліло.

 

Я, знаєш, скажу Тобі мені стидно і сумно мені в душі завжди 20 років, я не можу постарітись разом із поволокою, бо я ще властиво і молодою не була, а вже з базару пора. Здається, Ти то є те, що мене ще держить коло молодості! Останній мій дозволений мною спалах. Спи, бо мені не спиться. Так хочу хоч крихіточку давнішнього попелу від Тебе, бо він зберіг ще в собі тепло вогню. Я знаю, що я для Тебе тільки людина 3/4, але я ще віддаю Тобі свою останню чверть візьми, може, і я ще заслужу у Тебе сьогодні вечір 1 годину. Подаруй мені її".

 

Після прочитання листа у Богдановій душі відновилася боротьба двох почуттів: потреби дистанції і жалю. Як вийти з тої безвиході, не згубивши талант? Розумів, достатньо сказати художниці добре слово про її твори, щиро привітати з новим шедевром, обняти в емоційному захопленні, як вона ті слова й ті обійми переінакшить, спрямує на себе, на ставлення до неї як до жінки, а не як до художниці. Їй уже мало кількох годин розмови, читання віршів, розповідей про різні книжки, про письменників і художників. А ще треба написати про психологію творчості, вірив, на основі розповідей Караффи дослідити перші імпульси народження задумів, визрівання образу, роль інтуїції та уяви в творчому процесі. Подаровані Караффою ескізи, в яких ледве прочитується композиційна побудова, будуть у його книжці живим, свіжим, невідомим матеріалом. Тому не хотів повного розриву, але не здатний був викликати в собі ті почуття, які проявляла вона, тому зустрічі ставали для нього мукою. У душі тривала жорстока боротьба тих двох сил. Піти до неї і в десятий, двадцятий раз наголосити на унікальності її таланту, на нездатності інших мистців творити такі шедеври. Конче треба зустрітися і ще раз про все це сказати.

 

Коли прийшов, просив, щоб не переривала його, бо від того залежить, якими будуть їхні зустрічі.

- Караффо, вникніть в мої слова: наші стосунки повинні бути чіткі і недвозначні, як стосунки художника і критика. Художник мусить прагнути створити геніальний твір, а критик – переконати глядачів, що в Україні є велике мистецтво, є геніальна художниця Караффа-Корбут, яку має знати весь світ.

 

На цей раз Софія не заперечила. Хай краще буде так, ніж повний розрив, – думала собі мовчки. Подумавши, тихо промовила:

- Мій розум сприйняв твої слова, але не знаю, чи сприйме моє бідне серце.

 

Минув тиждень, другий – Богдан не давався чути. Караффа працею доводила себе до повного виснаження. Ослаблений організм легко піддавався застудам. Найменший протяг і зразу закладало груди, горло, трясла температура. В такому стані написала листа:

 

„Середа вечір.

Я себе погано чую. Думала буде вже сьогодні краще, а то ні. Вдень ніби ходжу і ніби добре, а вечором температура і страшний біль в грудях. Вже 3 тижні температурю по ночах. Щось не те. Хотіла сьогодні рисувати, щось там помазала і вже дуже змучилася. Не пещуся і не лежу.

 

Сьогодні вночі я так багато і довго з Тобою говорила, про все, що повинна Тобі сказати. Це була моя сповідь. А тепер я не можу полапати думок, не можу думати. Знаю тільки, що між правдивими друзями не має бути недомовленостей. Все треба вияснювати, розтинати, щоб не боліло. Зле мені і дуже морозить. Здається мені, що я Тебе вже так давно не бачила. Забуваю? Ні.

 

1 год. ночі.

 

Як жаль, що не можемо знати чужих думок, тоді був би рай. (Ми боялися б думати про когось погано, а все тільки добре) – от було б життя.

 

Іду спати. Коли дуже Ти вже спиш, а моя година тільки надходить. Держись, іду, властиво, лечу на чарівному матраці. Вівторок о 1-ій буду перед Тобою. Спішу. С." 

 

 

Видавництво мало свій план і про книжечку Караффи на якийсь час забуло. Головний редактор Іван Сварник скаржиться, що його попередник, не вміючи економити, витрачав гроші направо й наліво. Кінець року, а коштів на видання книжок майже не залишилося, тоді як чекають черги кілька збірок і з ними мальована книжечка Караффи-Корбут із віршованим супроводом Миколи Петренка. Іванові Плесканку дуже подобалася ця збірочка. Віршована розповідь настільки органічно поєдналася з малюнками, наче вони разом були створені. Жодних претензій, жодних зауважень, все готове, а грошей на багатокольоровий друк не вистачає. Почував себе винним перед Караффою, що затягнув з „Марічкою невеличкою". Як вийти з того становища, щоб Соня не образилася? Коли навідалася до видавництва, з вибачливою міною промовив:

- Соню, книжечка не надрукована, бо без підписаної угоди книжку не можна віддати до друку. Є ще одна причина, яку мушу тобі сказати: в малюнках забагато кольорів, а на багатокольорову книжечку Сварник не дає згоди, каже, дорого винесе, кінець року, треба економити кошти. Тому є два варіанти: надрукувати книжечку двома кольорами, площинно або перенести видання на наступний, 1966 р.

 

 

Після тих слів обличчя художниці невдоволено перекосилося:

- Чи ти розумієш, що мені потрібні гроші? Я запланувала поїздку до Прибалтики. З чим поїду?

- Соню, зрозумій, то не моя примха. До твоїх малюнків нема жодних застережень, але мусиш погодитися зробити книжечку одним-двома кольорами й підпишемо договір.

- Добре, зроблю. Одним кольором не вийде, бо для дітей така книжечка не буде цікавою, розкладу на два-три кольори. – З іронічною усмішкою додала: – Щоб не забирати в тебе дорогоцінного часу, залишаю твій кабінет, бо і в мене купа роботи.

 

Софія навіть не запитала Івана, де знаходиться перший варіант її книжечки – у видавництві чи у Петренка. Врешті, то не так важливо: відтворить сюжет за ескізами, до того ж не обов'язково дослівно повторювати попередній варіант. Першу сторінку закомпонувала цілком інакше, як попередній раз: Марічку намалювала не з котиком, а з лялькою, поруч з нею помістила хлопчика. Братчик чи сусідній хлопчик? Яка різниця. Для різноманітності чергувала малюнки, виконані у теплому цеглистому кольорі із зеленим. Вкраплення чорного кольору поєднувало ілюстрації зі шрифтом. 

 

З новим варіантом пішла до видавництва: 5 вересня 1962 р. підписала договір на видання „Марічки невеличкої" двома кольорами на таких умовах:

1. Обкладинка сюжетна з використанням 4-ї стор. – 65 крб.

2. Титул сюжетний, декоративний – 30 крб.

3. Ілюстрації півсторінкові одно- та двокольорові (9 шт.) – 180 крб.

4. Ілюстрації оборонні одно- та двокольорові (2 шт) – 20 крб.

5. Ілюстрація двосторінкова двокольорова (1 шт.) – 40 крб.

6. Кінцівка сюжетна (1шт) – 5 крб. Разом – 340 крб.

 

 

Хоча новий варіант оформлення „Марічки невеличкої" суттєво відрізнявся від попереднього, він зберіг свою чарівність: правдивість у передачі дитячої психології, почуттів маленької героїні, її матері, батька, дітей, що прийшли до Марічки. Караффа була задоволена: за оформлення книжечки в закінченому вигляді їй виплачено 75% гонорару, є з чим їхати до Вільнюса.

 

 

*     *      *

Статтю Богдана „Поліфонічність обдарування" про творчість Софії Караффи-Корбут у „Молоді України" з незрозумілих причин дуже довго маринували й надрукували аж 8 вересня 1962 р. Кореспондент газети від Львівської області Борис Машталярчук представив автора читачам кількома теплими рядками. Очевидно, для Богдана ця публікація – велика радість: нарешті в республіканській газеті появилась перша стаття про художницю з великим обдаруванням. Розумів, Софія, попри складні їхні стосунки, також радітиме, прочитавши про високу оцінку її таланту. Обдумував два варіанти: віднести статтю художниці або почекати, поки їй хтось скаже про цю публікацію. Обрав другий варіант.

 

 

Софія підстерегла Богдана, коли повертався з музею:

- Спеціально чекала на тебе. Отримала через чужих людей твою статтю, прочитала й прийшла до такої думки: ти дуже завищив оцінку моєї творчості – мої здобутки ще попереду.

 

Говорила з сяючим обличчям. Все її єство промовляло: публікація принесла їй радість не меншу, а, може, й більшу, ніж Богданові. То була одна з тих зустрічей, коли Соня не сказала жодного слова, яке б могло його роздратувати. Погуторили про різні справи й, усміхнені та сяючі, попрямували кожен у свій бік – Софія по Щербакова на Ломоносова, а Богдан до центру на Театральну.

 

Статтю про Олену Кульчицьку (до 85-річчя від дня народження) куца „Ленінська молодь" знову надрукувала з великими скороченнями. Богдан картав себе за віднесення матеріалу в молодіжну газету, а не у „Вільну Україну". Там також скоротили б, але не так безбожно, як це робить „Ленінська молодь". У музеї Богдан був зайнятий підготовкою посмертної виставки Василя Власова. Перевіз з майстерні його твори, готував каталог, писав передмову. На зустріч із Караффою не вистачало часу. Зустрілись під кінець вересня.

- Твоя стаття у „Молоді України" викликала у багатьох заздрість. Порадила б тобі друкуватися під псевдонімом – так буде краще для мене й для тебе.

 

Відповів:

- То був перший і останній випадок, коли моя стаття у „Ленінській молоді" появилася під псевдонімом та ще й у спотвореному вигляді. „Молодь України" також скоротила матеріал, але з почуттям міри. Маю намір написати про вас для журналу – там могли б помістити кольорові репродукції.

 

Караффа різко запротестувала:

- Не спіши, дай мені можливість щось зробити, а тоді вже пиши. Дуже тебе прошу: почекай трохи, хочу щось дуже важливе зробити.

 

Хоча Софія не давала згоди писати про неї для журналу, її обличчя світилось добротою та ніжністю, навіть у думці не мала дорікнути йому за мовчання на її листи. Цього разу просила не відмовитися прийти до неї в середу, 28 вересня, – у день її ім'янин.

 

Богдан не прийшов з тих же міркувань, що й у серпні. Софія той вечір просиділа в очікуванні сама. Того ж вечора написала Богданові листа й відправила з „кусочком сповіді" через головпоштамт до запитання:

 

„Середа – вечір.

Моє Дороге – найрідніше моє, життя!

 

Я ціла переповнена таким великим і гарним почуванням до Тебе. Попросту слів немає. Можна скоріш руками, так сильно-сильно обняти. Братеня моє, Ти так вже приріс до мене, що я вже не вмію інакше жити. Я чую тепло Твоєї душі, я бачу ту душу Твою в очах. Ти рідко скажеш мені щось ласкаве, але я знаю, що Ти в думці мені найближчий.

 

Даночку мій, будь зі мною строгий, але ласкавий. Це вже писане дуже давно. Але сьогодні я майже те саме можу сказати. Тільки так заболіло, що Ти мені сьогодні відмовив. Якби була знала, то ніколи не була б сказала. Я не знаю чому, але думаю, що старим людям не слід відмовляти, а ще в такі роки, які для них хвилини. Бо, може, мені не так вже багато тих ім'янин залишилось. Чогось так серце защеміло. І ще Ти говорив, що я плачу для ролі. Хіба для ролі так плачуть? Неправда. Ти, я думаю, те розумієш.

 

А ще знаю, що грубість у людини це так. Але не знаю, чи конче треба за грубістю ховатись, як за панцир?

 

Це такий мій іменний лист – собі чи Тобі.

 

Не можу я бути груба з Тобою – і тому, що це мій празник, я дуже, дуже Тебе цілую. Так тепло і міцно.

С."

 

На звороті:

 

„Богданище моє. Я вдячна Тобі за все добре, що в думці даруєш мені. Але так мені жаль, що ніколи вже не буде мого давнього Богданка, що все в ньому змінилось, переформувалось, дозріло до певної міри. Так жаль мені того хлопчину, котрий в дощ і завірюху йшов до Караффи. Більш ніхто до неї так щиро не прийде. Ти – новий, Богдане, вже по-іншому все бачиш. А я (така як є) завжди буду найбільш пам'ятати такого мого, замерзлого, рідного.

 

(А це кусочок із моєї „сповіді")". 

 

 

Той лист з додатком „сповіді" приніс на Богданову душу полегшення. Нарешті Караффа зрозуміла, що він вже не той дітвак, якому лікувала масажами голову і горло, а дорослий мужчина, суворий і стриманий. Додаток до листа означав, що їхні стосунки нарешті вступили в нову фазу – стосунків художниці і мистецтвознавця. Для Софії важливою є його думка про її твори, а для нього важливо давати їм оцінку, аналізувати.