Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Частина XХIIІ. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 9 трав. 2014 р., 10:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 трав. 2014 р., 12:00 ]

„Дві махи"

22 липня 1962 р. газета „Ленінська молодь" надрукувала статтю про виставку А. Зубка. Хоча поданий в редакцію матеріал, як завжди, порізали, Богдан був радий, що появився відгук про художника, твори якого захопили шанувальників прекрасного. Софія того дня заглянула до Спілки, щоб почути найновіші плітки, а тут Оля Борейко тицьнула їй в руки „Ленінську молодь" з Богдановою статтею. Софія буквально з'їла текст очима і, маючи під рукою телефон (одна з причин, чому так часто заходила до Спілки), подзвонила Богданові й попросила прийти до неї після роботи, бо має дуже важливу справу.

 

Богдан мав добрий настрій, взяв з собою газету й незвичною для нього повільною ходою почав підніматися вгору по Ломоносова. Коли переступив поріг, зустріла його словами:

- Хотіла тобі зробити приємну несподіванку, показати надруковану статтю, але бачу, що ти прийшов з газетою. Тож хочу тебе привітати.

 

Після тих слів Софія прихилила голову Богдана до своїх грудей, а коли він звільнився від її рук, вказала на крісло, де повинен сісти. Таке привітання Богдан сприйняв без заперечень, йому справді було приємно, що Караффа прочитала його статтю про художника, який викликав таке бурхливе захоплення львів'ян. Тимчасом Софія розкрила папку й поклала перед Богданом невеличкого формату аркуш із зображенням юнака з прикладеною до чола рукою.

- Поглянь, таким я тебе побачила минулого разу, коли тримався рукою за голову. Коли ти пішов, довго ще бачила тебе внутрішнім зором. Зафіксувала твій стан у рисунку, а потім вирізала й зробила відбиток. Можеш забрати до свого архіву.

 

Після чаювання, наче між іншим, запитала, чи знає і любить творчість Франсіско Ґойї. Коли відповів ствердно, продовжила:

- А його дві махи тобі подобаються?

- Картини чи модель?

- Гм, одне і друге.

- Картини подобаються, а модель – не дуже. Так собі.

- А ця модель тобі подобається?

 

 

При тих словах Соня подала Богданові аркуш з ескізним рисунком одягнутої жінки. Не було сумніву, що Караффа вправною рукою майстра нарисувала себе в повний ріст у робочому одязі.

- Гарний, лаконічний, майстерний рисунок.

- Я нарисувала перед твоїм приходом, щоб трохи тебе розвеселити, аби не був такий понурий. Це – „Маха одягнута", – сказала з усмішкою, – а тепер поглянь на звороті.

 

Богдан перевернув аркуш на зворотній бік і не повірив своїм очам, був ошелешений. На рисунку, закривши кистями рук очі, була зображена Караффа без одягу.

- Ну і ну... – промимрив. – Такого я вже не сподівався.

 

Розгубленість Богдана щиро її розсмішила.

- Що ти дивишся, як загіпнотизований? Кажи, яка з цих двох „Мах" тобі більше до вподоби.

- Ви не графиня Альба, а я – не Ґойя.

- Звідки тобі відомо, що я не графиня? Ти ж нічого про мене не знаєш.

- Але ж ви нічого про себе не розповідаєте.

- На все свій час.

- Отака в нас довіра одне до одного.

- Якої ти ще хочеш довіри? Я перед тобою гола –такою мене ще ніхто не бачив.

 

Караффа була мудрою жінкою. Розуміючи, що своїми запитанням поставила Богдана в глухий кут, перемінила розмову:

- Ти не відповів, який з тих двох рисунків тобі більше до вподоби.

- Обидва! – випалив Богдан і, щоб приховати свою розгубленість, сказав Караффі, що її рисунки можуть конкурувати з рисунками старих майстрів.

- Я хотіла тобі доказати, що зовсім тебе не соромлюсь.

- Ви тільки мене переконали, що художники малюють оголених з такою звичністю, як лікар оглядає пацієнток.

- То ти мене осуджуєш?

- Як я можу осуджувати? Художники можуть рисувати й малювати все, що спаде їм на думку. Ви ж не випадково згадали Ґойю. Ваша витівка мені дуже сподобалась.

- У такому разі можеш взяти собі до свого архіву, щоб не забував, що я перед тобою завжди і в усьому оголена. Єдине прохання: до моєї смерті нікому не смій показувати, а коли відійду, то можеш собі з тим архівом робити, що хочеш – мені вже буде все одно, – сказала стишеним голосом і обличчя її накрив смуток.

 

 

Перевівши подих, промовила:

- У тебе вже зібралася купа моїх листів – не нищ їх, бо в тих листах моє серце, моя душа, а серце і душу не можна нищити. Поки жива, не показуй тих рисунків і тих листів комусь іншому, бо це наша таємниця. Маємо ж ми право на таємницю? А ти міг би так нарисувати себе?

- Міг би, якщо б мав такий талант, як ви.

- Ти продовжуєш звертатися на „ви", а я від такого звертання почуваю себе дуже старою.

- Ми є такі, як ми є, і не варто на це звертати увагу. Найголовніше – праця. Без праці ніхто не має жодної вартості. Тому дякую за несподіванку, на мене чекають гості з Києва. То чи можу взяти той аркуш для своєї колекції?

- Та я ж для тебе нарисувала, щоб трохи тебе розвеселити.

- Тоді підпишіть на пам'ять.

 

Караффа поставила своє звичне „К-К", а Богдан своєю рукою позначив рік і місяць – „1962, 22 липня". Побачивши його радісне обличчя, перевтілившись на мить у герцогиню Альбу, Караффа, згадавши про лікування Богданової застуди, підійшла до нього з боку спини, поклала свою ліву руку на його шию й нахилилася, щоб поцілувати його в лице. Богдан різким рухом відхилив голову вбік й міцно стиснувши кисть її руки, повільно опустив униз.

- Залиште цю сентиментальність! – сказав запально і пробурмотів слова, зміст яких Софія не так почула, як здогадалася.

 

Розуміючи, що зустріч набирає небажаного продовження, глянув на годинник, сказав, що мусить йти. Його слова разом з різким жестом були для Караффи відром холодної води на гарячу голову.

- Я так і знала. Для всіх у тебе є час, тільки для мене нема. Ти якось раптово і різко обриваєш наші зустрічі, наче боїшся, що зроблю тобі щось неприємне. То ж знай: не я, а ти мені робиш боляче. Я не заслужила, щоб так до мене ставилися, важко мені до того привикнути. Іди! – раз не приймаєш і не розумієш моїх добрих почуттів до тебе.

 

Коли похнюплений Богдан зі збуреними емоціями й думками залишив помешкання, Софія не знаходила собі місця. Вночі взялася за писання листа, щоб виразити на письмі те, чого не сказала усно.

 

„Моя Жарино дорога!

Не дивуйся нічому, що від мене йде. Можливо щось і не так, але це тому що Ти є моє все – початок і кінець. Дослівно. Ближчого і дорожчого – не маю. Не називай сентиментальністю те, що має другу назву. Не вульгаризуй того, що варте найбільшого. Не осуджуй те і не відносись із умисним презирством. Не треба. Болить.

 

Я не знаю, чи читаєш Ти те, що я пишу, бо як же ж повірити що так, коли є мова про фальш в моєму відношенні?

 

Чи, щоб це Ти зрозумів, треба буде аж мого життя і довгих років після? Ти, дитино, вір мені, бо твориш мені зло. А ще слухай – нехай навіть дурне. Не суди мене за те, що вчора говорила, бо я жінка і хотіла б тепла і чути діючі лапки на шиї і друге (не треба встидатись того), але я знаю, що в нікого я не знайду такого зрозуміння і всего прочого такого великого і моцного, як в Тебе, і, зрештою, я не шукаю його ніде більше.

 

Я знайшла б обійми, я мала б уют. але я не мала б Тебе. Це я знаю. І тому мені якось боляче і гірко за те моє однобоке, надломлене життя. Бо ще раз кажу: все могла б мати, але без Тебе мені не буде радості. Не бридься Ти, дитино, моєї руки, вона хоч відморожена і груба, але чесна. І напевно не зробить Тобі боляче. А ти відсувався від неї, як від чогось мерзкого. Болить.

 

Мені хотілось просто Тебе погладити, подивитись на Тебе, почути ту Твою головку в руках. Мені це було так добре. Не бридься мене. Ти борешся із сентиментами, я також, але з тим, що є в мене для Тебе, я не в силі. Бо Ти моє все життя, навіть моя дитина, і я вірю, що все, що Ти говориш і думаєш відносно мене, – все для мого добра. Я все розумію. Але, Данушко, мені все мало Тебе. Я хотіла б багато-багато, як воздуха. Дотикати, слухати. От було б мені життя.

 

Але це неможливе, бо в Тебе своє життя, а я про нього нічого не знаю (майже нічого). Мені так вчора треба було, щоб Ти хоч руку поклав мені на плече, хоч на секунду, мені було прикро і так того хотілось, але в Тебе немає сентиментальних відрухів.

 

Самуель, мій хлопче не гнівайся за те, що я говорю про такі речі, я ніколи нікому не говорила, тільки Тобі. Я перед Тобою ходжу гола і не встидаюся нічого. При моїй замкнутості – це вже просто геройство. Данку, я хочу, щоб Ти не встидався ні мене, ні за мене. Обоє будемо мене перекомпоновувати, аж щось вийде путнє. Тільки так.

 

Тепер слухай: Сьогодні 5-30 я жду Тебе на Руській вулиці, під церквою (коло школи Твоєї є та вул.) і ми разом подивимось на вітражі Холодного. Розберемо. А потім в Катедрі. Прошу Тебе. Може, мені щось проясниться. Самому трудно. Зроби, Данусь, так, буде заслуга у п. Бога. Жду Тебе цілий день дуже". 

 

Богдан з радістю пого дився піти з Караффою до Успенської церкви, щоб уважно розглянути вітражі Петра Холодного. Давно мав намір це зробити, але все якось відкладав, завжди щось було на заваді, а тут така нагода. Про життя творчість Петра Холодного (1876-1930) знав з каталогів і книжок, подарованих Ярославою Музикою, на помешканні якої зберігалося чимало дублікатів різних видань, вона щедро роздаровувала їх людям, до яких мала повну довіру. З каталогів і окремих публікацій Богдан склав собі уявлення про П. Холодного – людину, що поєднала в своєму житті наукову, політичну й мистецьку діяльність. У часи Української Центральної Ради та Директорії Холодний працював у Секретаріаті народної освіти (коротко був навіть міністром освіти), у 1920 р. опинявся у польському таборі інтернованих у м. Тарнові, звідкіля у 1921 переїхав до Львова, де на повну силу проявив свій талант мистця в картинах історичного жанру, портретах, пейзажах, композиціях на теми українського фольклору та за мотивами творів Т. Шевченка. Захоплюючись мистецтвом українського іконопису, Холодний докладав сил для відродження давніх українських мистецьких традицій. Чимало часу присвятив монументальним розписам та вітражам. 

 

  

Виконання вітража – складний процес. Тут мають бути дві складові: художник, який виконає проект вітража, і майстер чи майстерня для втілення проекту в матеріалі. Виконані 1926 р. Петром Холодним проекти вітражів для Успенської церкви на картонах так і лежали б до нинішнього дня, якщо б не було кому дати їм життя в матеріалі. На щастя, ще від початку XX ст. у Кракові великої популярності набула фірма з виготовлення вітражів, власником якої стала після смерті Станіслава Ґабріеля Желенські (1873-1914) його дружина Ізабелла (1878-1956). Саме за її керівництва фірмою було виконано ряд вітражів для Львова, зокрема за проектами Петра Холодного для Успенської церкви. У 1927 р. виготовлено у склі перші три вітражі для вікон у завівтарній апсиді, а в 1936 р. – вітражі для вікон нави – уже після смерті мистця. 

 

  

Побачивши Богдана, біля церкви, Караффа засвітилася, наче на неї впало світло вітражів. Розглядали мовчки, бо не випадало розмовляти в церкві. Ще й ще раз вдивлялися в кожне оздоблене вітражами вікно. Об'єднуючим мотивом вітражів для Успенської церкви став образ Божої Матері-Покрови, розміщений у центральному вікні апсиди. Над зображенням Матері Божої – хрест в терновому вінці – контраст з сонячним сяєвом, яким оповита постать. У вікні праворуч – образ архангела Гавриїла, ліворуч – архангела Михаїла. Усі три постаті трактовано статично, з перевагою вертикалей, характерних для візантійської традиції. У ніжній кольоровій гамі переважають приглушені рожеві, фіолетові, блакитні і зеленуваті кольори.

 

Три вітражі в наві присвячені важливим подіям української історії. У першому вікні зображені святі великомученики Теодозій і Антоній Печерські, Нестор Літописець, галицькі князі Роман і Данило Галицький. У центральному вікні – святі князь Володимир Великий, княгиня Ольга, святі великомученики Борис і Гліб. У третьому вікні зображено Костянтина Корнякта, гетьманів Петра Конашевича Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, козаків і жінок. Серед численних зображень домінує постать архангела Михаїла, на щиті якого герб запорізького війська. Усі зображення з активним кольоровим звучанням повернуті до Матері Божої в апсиді, що надає вітражам змістовної цілісності. 

 

 

Закінчивши огляд, мовчки вийшли на вулицю. Софія поглядом дала зрозуміти, що хоче почути думку Богдана.

- Коли перебував у церкві, мені пригадалися слова з вірша Ігоря Калинця, який під враженням цих вітражів написав:

 

Я був усім на всім і вся:

Величчям, вірою і болем...

Я вийшов з церкви –

І засяв

Тисячолітнім ореолом.

 

Поет дуже точно передав глибину і багатство вражень, які викликають вітражі Холодного. Інше питання – якими засобами мистець цього досяг. Мені видається, що головну роль тут відіграють два чинники: рисунок і колір. Вітражі не давлять тягарем великих кольорових плям, досягнуто гармонії площин, переважає чиста гама теплих барв – це надає творам легкості, створює піднесений святковий настрій. Чи звернули ви увагу, що свинцеві спайки не товсті, а делікатні, роблять враження графічних ліній, якими окреслено зображені постаті, їхні обличчя, одяг. Вітражі сприймаються наче живопис на склі. Це велика заслуга не лише Холодного, а й майстерні, яка дала проектам художника життя в матеріалі. 

 

  

- У тому, що ти сказав, чую критику на мої проекти вітражів.

- У мене не були на думці ваші проекти, думав тільки про вітражі Холодного, але якщо порівнювати, то у ваших проектах великі площини дещо затяжкі, не зрівноважені з іншими площинами.

- Які площини маєш на увазі?

- Голови Шевченка і Хмельницького, які домінують у композиціях на тлі інших, роздрібнених форм.

- Хотілося зробити акцент на головному.

- Розумію ваш задум, але мова про інше – про зрівноваженість площин і гармонію кольорів.

- Чому ти мені про це не сказав, коли дивився ескізи?

- Ці думки в мене виникли щойно, коли роздивлявся вітражі Холодного. Мені здається, що в нинішній час нереально встановити вітражі в якійсь будівлі.

- Чому? – здивовано запитала Софія. – Я ж робила свої проекти з метою запропонувати їх Канівському музеєві-заповіднику.

- Ви можете виконувати проекти вітражів, але проблема в іншому – відсутність майстерні для їх перетворення у матеріал.

- На кераміко-скульптурній фабриці є дуже здібні склярі. Треба з ними переговорити й схилити до думки, що вітраж може бути дуже прибутковим заняттям, треба тільки оволодіти всіма технічними засобами. Мушу взятися за організацію тої справи. Ти ж бачив, яка то краса. Не маємо права забути про це мистецтво, треба відродити традиції. Техніку виконання в матеріалі також можна опанувати. Литовці дали собі раду, а хіба ми гірші? Мушу поїхати до них за досвідом. Поїдеш разом зі мною? 

 

 

Богдан не відповів. Якийсь час йшли мовчки. Кожен думав про своє. Раптом – ні з сього ні з того Софія запитала Богдана, чи прочитав її вчорашнього листа.

- Прочитав, все ті ж самі, десятки раз повторювані сентименти. Спочатку мав намір дати вам письмову відповідь – ось вона зі мною (при тих словах Богдан витяг з кишені вчетверо складений аркуш), але передумав – краще робити якусь конкретну роботу, ніж тратити час на пусте листування. Сьогодні я з радістю пішов з вами оглядати вітражі, бо це потрібно і вам, і мені, а в сентиментах не чую потреби.

 

Від тих слів обличчя Софії спохмурніло, можливо, силою волі стримувала сльози. Підійшли до проспекту Леніна (теперішній проспект Свободи). Богдану треба було повертати праворуч, Караффі – ліворуч. Попрощалися без слів – легким нахилом голови. Художниця йшла додому повільним кроком, складаючи в думці текст чергового листа. Віднесла його того ж дня пізно ввечері.

 

„Слухай, Данку, мені хочеться Тобі дещо сказати (можливо про це не повинна, може, але ...). Ти вчора вечором посміявся з моєї записки, але Ти не знаєш, що мені є направду дуже прикро. Бо це вже було багато разів. І нарешті я вже зрозуміла, що я аж така Тобі бридка. Я не знала. Коли я побачила, з якою силою, як рішуче Ти відсуваєшся від мене, щоб я Тебе не поцілувала, так мені було прикро, що я мало не заплакала. Я ж хотіла так легенько, спокійно, без жодних поганих думок (сам знаєш) поцілувати.

 

Я не знала, що мене бридяться. У мене на устах немає ні ран, ні ще чогось, то я не знала, що дотик їх Тобі такий не милий. Ти знаєш, що у мене немає нікого-нікого, кого я хотіла б поцілувати. А що хотіла Тебе, це тому, що близький Ти мені. І тому хотілося мені устами діткнути Тебе, отак легенько Поводити ними по лиці, притулитись до лиця – і тільки всього. Я не хотіла зробити Тобі прикрість, я не знала, що так.

 

Тому я вже тепер добре собі уяснила і не буду більше цілувати, щоб Ти не був змушений відсуватись так від мене. Тільки ще одне. Ти не бридився ліпити скульптуру, а уст бридився. Так повір, що те, що одягнене, рівно ж бридке і заражене. А тепер я вже буду мудрою, бо навчена досвідом. Нехай мене цілують, а я ніколи.

 

Тепер друге. Не раз чула від Тебе, що Ти рідко коли згадуєш мене. Я розумію. Частіше немає потреби. Але я не можу так, бо Ти є завжди в мені і тому це болить. Не можна вимагати того від другого, щоб змінився. І ще одно. Ти вчора мав при собі лист не висланий, казав, що до мене. І мені ще давав кусочок почитати. Не треба було це робити. Це пригадало мені так гостро все – все.

 

Минулу зиму, той холод і то чекання страшне. Боже, як я чекала, хоч одного слова, кожний день, кожний день і не було. І я так добре запам'ятала то чекання, а воно пішло і пішло. Аж до сьогодні. Я все жду. Так важко є ждати і знати, що нічого не діждешся. А може? От тільки потіхи що – може.

 

Я знаю, Ти маєш добре серце, Тобі і жаль, і можеш дечому заперечувати. Але то чекання таке сильне, коли навіть у сні чекаєш, то ти ще не знаєш. Може, будеш знати, або й ні. Може, життя Тобі інакше поверне. Може, будеш мати так багато людської ласки, тепла, доброго слова, що і не пізнаєш того чекання. Я думаю, Ти розумієш все. За кожну радість, яку Ти комусь зробиш, хоч би маленьку, Тобі доля віддасть сторицею.

 

Ну все, мій Братчику. Ти знаєш, що я Тебе люблю. Р".

 

Софія давала собі відчит, що настрій – настроєм, почуття – почуттями, а роботи за неї ніхто не зробить, тому взялася закінчувати оформлення книжки „Українські народні загадки". Думка блукала десь під обріями, а рука механічно виконувала задумане. Узгодила макет з Іваном Плесканком. Дізналася, що у видавництві новий головний редактор – Іван Іванович Сварник, 30 липня 1962 р. підписала договір. 

 

 

Сюжетна обкладинка, шрифтовий титул, ілюстрації, заставки, кінцівки були оцінені в 345 крб. Як для такого видання – зовсім непогано. Подумала, що це завдяки новому редактору отримала несподівано високий гонорар. Мала добрий настрій, в уяві народжувалися композиції нових гравюр. Праця й ще раз праця, а все інше нічого не варте – вже який раз вмовляла в себе ці слова, знаючи, що серце не піддається вмовлянню розуму. Проте життя ставить свої вимоги, треба готуватися до нової виставки, а вони одна за одною. То ж – праця.